Двійник

26

Метті сперлася спиною на одну стіну, ногами на іншу й штовхнула. Порахувала, скільки секунд потрібно для того, щоб ноги почали тремтіти, а обличчя вкрилося намистинками поту. «Нумо, ще п’ять секунд. Десять». Тоді розслабилася, важко дихаючи; щиколотки й литки приємно поколювало. У цьому ящику вона їх майже не напружувала — забагато годин провела, згорнувшись клубочком і ридаючи від жалості до себе, поки м’язи перетворювалися на кашку. Метті згадався грип, який вона колись підхопила — важкий випадок, кілька днів вона пролежала в ліжку, трусячись у лихоманці. А коли за кілька днів устала, була така слабка, що до туалету довелося повзти. Ось що буває від надмірного лежання: воно краде в тебе силу. Ці м’язи їй скоро знадобляться; вона має бути готова до його повернення.

Бо він має повернутися.

Годі відпочивати. Знову ноги на стіну. Тисни!

Метті стогнала, на чолі виступав піт. Вона подумала про фільм «Солдат Джейн» і те, якою стрункою та підтягнутою була Демі Мур, коли тягала ті штанги. Штовхаючи стіни своєї в’язниці, вона тримала в голові цей образ. Уявляла собі м’язи. І те, як дає відсіч. Як б’є того покидька.

Зітхнувши, Метті знову розслабилася та сперлася на стіну, глибоко дихаючи, поки вгамовувався біль у ногах. Саме збиралася знову повторити вправу, коли відчула, як скручує живіт.

Знову перейми.

Зачекала, затримала дихання, сподіваючись, що це скоро минеться. Полегшення прийшло швидко — то матка випробовувала свої м’язи, так само як Метті свої. Боляче не було, але то був знак, що її час уже близько.

«Зачекай, маленька. Треба ще трошки зачекати».