Двійник

11

Через сорок п’ять хвилин патрульне авто поліції Фокс Гарбора з’явилося на її ґрунтовці. Воно зупинилося перед котеджем, звідти вийшов коп — чоловік за п’ятдесят, з бичачою шиєю та рідкуватим на потилиці світлим волоссям.

— Докторе Айлс? — уточнив він, м’ясисто потискаючи їй руку. — Роджер Ґрешем, шеф поліції.

— Я не знала, що отримаю самого шефа.

— Та ми все одно збиралися сюди, коли надійшов ваш дзвінок.

— Ми?

Мора насупилася, побачивши, як до автівки Ґрешема під’їхав «Форд Експлорер». Водій вийшов і помахав їй.

— Привіт, Моро, — сказав Рік Баллард.

Спочатку вона просто дивилася на нього, спантеличена такою несподіваною появою.

— Я не знала, що ви тут, — нарешті мовила вона.

— Учора ввечері приїхав. А коли ви сюди дісталися?

— Учора по обіді.

— Ночували в цьому будинку?

— У мотелі місць не було. Міс Клозен, агентка з нерухомості, запропонувала мені зупинитися тут. — Мора помовчала, тоді, захищаючись, додала: — Вона сказала, що поліція тут уже закінчила.

Ґрешем пирхнув.

— І змусила вас заплатити за цю ніч, так?

— Так.

— Ця Брітта — просто щось. І за повітря здирала б гроші, якби могла. — Розвернувшись до будинку, він мовив: — То де ви бачили сліди?

Мора провела чоловіків повз ґанок, за ріг будинку. Вони трималися біля стежини, на ходу роздивляючись землю. Бульдозер замовк, і єдиним звуком тепер був шурхіт їхніх кроків килимом із листя.

— Свіжі оленячі сліди, — вказав Ґрешем.

— Так, зранку тут проходили двоє оленів, — відповіла Мора.

— То, може, це пояснює сліди, які ви бачили.

— Шефе Ґрешем, — зітхнула Мора. — Я можу відрізнити слід копита від сліду чобота.

— Ні, я про те, що тут хтось міг полювати. Розумієте, не в сезон. Виганяв оленів із лісу.

Баллард раптом зупинився, не відриваючи погляду від землі.

— Бачите їх? — спитала жінка.

— Так, — відповів він. Голос у нього був на диво тихий.

Ґрешем присів навкарачки біля Балларда. Минув якийсь час. Чому вони мовчать? Вітер сколихнув дерева. Тремтячи, Мора подивилася вгору, на розхитані гілки. Уночі хтось виходив із лісу. Стояв під вікном її кімнати. Дивився у вікно, поки вона спала.

Баллард глянув на будинок.

— Це вікно спальні?

— Так.

— Вашої?

— Так.

— Ви вчора запнули фіранки?

Детектив кинув на неї погляд через плече, і вона знала, про що він думає: «Чи не влаштували ви тут учора мимовільне піп-шоу?».

Жінка зашарілася.

— У цій кімнаті немає фіранок.

— Сліди завеликі, як для Бріттиних чобіт, — сказав Ґрешем. — Тільки вона могла тут тинятися, перевіряючи, чи все гаразд із будинком.

— Підошва, схоже, «вібрам»[13], — відзначив Баллард. — Розмір восьмий, можливо, дев’ятий. — Він поглядом простежив за слідами аж до лісу. — Оленячі сліди на них накладаються.

— Тобто він був тут першим, — сказала Мора. — Раніше оленів. До того, як я прокинулася.

— Так, але наскільки раніше?

Баллард випростався і став удивлятися у вікно її спальні. Він довго мовчав, і Мора знову почала нервувати, їй хотілося отримати реакцію — хоч яку-небудь — від цих чоловіків.

— Знаєте, дощу вже з тиждень не було, — завважив Ґрешем. — Ці сліди можуть бути давні.

— Але хто б тут у вікна дивився? — запитала вона.

— Можу набрати Брітту. Може, у неї тут хтось працював. Або хтось просто зазирнув у вікно, бо було цікаво?

— Цікаво? — перепитала Мора.

— У нас тут усі чули про те, що сталося з вашою сестрою в Бостоні. Комусь, може, й захотілося зазирнути до її будинку.

— Не розумію я такої хворобливої цікавості. Ніколи не розуміла.

— Рік каже, що ви патологоанатом, так? Тож вам, певно, доводиться мати справу з тим же, що й мені. Усі хочуть деталей. Ви не повірите, скільки народу питало мене про стрілянину. Вам не здається, що хтось із тих надокучливців цілком міг захотіти подивитися, що ж у будинку?

Мора недовірливо подивилася на нього. Тишу несподівано порушило тріщання рації з авто Ґрешема.

— Перепрошую, — сказав він і пішов до авто.

— Ну що ж, — сказала жінка. — Схоже, мені немає чого хвилюватися, так?

— Я серйозно ставлюся до вашої тривоги.

— Правда? — Вона подивилася на нього. — Зайдіть до будинку, Ріку. Хочу вам дещо показати.

Детектив пішов за нею до сходів на ґанку, увійшов усередину. Мора зачинила двері й показала на латунні замки.

— Ось що вам варто побачити.

Баллард насупився.

— Нічого собі.

— Це ще не все. Ходімо.

Вона провела його на кухню. Указала на блискучі ланцюжки та засуви на дверях чорного ходу.

— Усі нові. Їх мусила встановити Анна. Щось її налякало.

— Вона мала причини боятися. Стільки погроз. Вона не знала, коли Кассель може з’явитися тут.

Мора подивилася на детектива.

— Це тому ви приїхали, так? Дізнатися, чи він не приїжджав?

— Я показував його фото всьому містечку.

— І як?

— Поки ніхто його не згадав. Але це не значить, що його тут не було. — Він махнув рукою на замки. — Для мене це цілком логічно.

Жінка зітхнула й опустилася на стілець біля столу.

— Як наші життя могли так по-різному скластися? Тоді як я спускалася з паризького літака, вона… — Мора ковтнула сльози. — Що, якби на місці Анни в дитинстві опинилася я? Чи все склалося б так само? Може, це вона сиділа б зараз тут і говорила до вас.

— Ви різні люди, Моро. У вас може бути її обличчя, її голос. Але ви не Анна.

Вона підняла на нього очі.

— Розкажіть мені ще про сестру.

— Не знаю навіть, із чого почати.

— Із чого завгодно. З усього. Ви сказали, що я говорю, як вона.

Баллард кивнув.

— Так. Ті ж інтонації. Той же тембр.

— Ви так добре її пам’ятаєте?

— Анна була не з тих, кого легко забути, — сказав детектив.

Він подивився Морі просто в очі. Вони дивилися одне на одного навіть тоді, коли в будинку почулися важкі кроки. Тільки коли Ґрешем увалився на кухню, жінка розірвала цей зв’язок і розвернулася до шефа поліції.

— Докторе Айлс, — сказав той. — Можете зробити мені невелику послугу? Їдьмо зі мною, недалеко. Хочу вам дещо показати.

— Що саме?

— Диспетчер передав, що вони отримали дзвінок із будівництва далі дорогою. Їхній бульдозер викопав… ну, якісь кістки.

Мора спохмурніла.

— Людські?

— Це й треба визначити.

Мора поїхала з Ґрешемом на патрульному авто, Баллард на «Експлорері» рушив слідом за ними. Тут навряд чи було варто навіть сідати в автомобілі, бо вони просто звернули дорогою за ріг і побачили бульдозер на нещодавно розчищеній ділянці. У затінку біля пікапів стояли чотири будівельники в касках. Коли Мора, Ґрешем та Баллард вийшли з авто, один із будівельників рушив їм назустріч.

— Привіт, шефе.

— Привіт, Мітчу. Де вони?

— Там, біля бульдозера. Я помітив кістку й одразу вимкнув двигун. Тут колись була стара ферма. Мені тільки розкопати якесь родинне кладовище бракувало.

— Спочатку доктор Айлс подивиться, тоді вже буду кудись телефонувати. Не годиться викликати експертів аж із Огасти заради купи ведмежих кісток.

Мітч повів їх просікою. Розкопаний ґрунт являв собою смугу перешкод через виоране каміння та корені, за які вони постійно чіплялися. Морині туфлі-човники були створені не для таких походів, і байдуже, як обережно вона ступала складною територією, усе одно забруднила чорну замшу.

Ґрешем ляснув себе по щоці.

— Бісові мошки. От вже ж накинулися.

Просіку оточували густі зарості дерев; повітря було важке й нерухоме. Комахи вже відчули їхню присутність і роїлися навколо, прагнучи крові. Мора раділа, що зранку вирішила вдягнути довгі брюки — незахищені руки й обличчя вже перетворювалися на їдальні для комашви.

Поки вони дійшли до бульдозера, закоти її брюк уже стали брудними. Сонце поблискувало на битому склі. Старий трояндовий кущ лежав догори корінням, помираючи на спеці.

— Ось воно, — показав Мітч.

Навіть до того, як зігнутись, приглядаючись, Мора вже знала, що саме там покоїться. Вона нічого не торкалася, тільки присіла ближче, угрузнувши в перекопану землю. Щойно відкрита всім стихіям, бліда кістка просвічувала крізь кірку ґрунту. Жінка почула каркання над головою, підняла очі й побачила темні привиди ворон у гіллі. «Вони теж знають, що це таке».

— Що скажете? — спитав Ґрешем.

— Клубова кістка.

— Яка?

— Ось ця.

Мора показала на собі, там, де таз виступав під слаксами. Усе це раптово нагадало їй про те, що під шкірою, під м’язами, вона теж — не більше ніж скелет. Каркасна конструкція з дірчастого кальцію та фосфору, яка залишиться ще надовго після того, як згниє плоть.

— Людська, — сказала вона.

Усі замовкли. Єдиний звук серед цього яскравого червневого дня видавали ворони, що зібралися зграєю в деревах над ними, наче чорні плоди на гілках. Вони дивилися вниз на людей моторошно розумними очима, а каркання перетворилося на оглушливий хор. Тоді, наче за командою, птахи раптово замовкли.

— Що ви знаєте про це місце? — запитала Мора водія бульдозера. — Що тут було раніше?

— Тут були старі кам’яні стіни, — відповів Мітч. — Фундамент будинку. Ми перевезли все каміння сюди, раптом комусь знадобиться.

Він указав на купу валунів скраю ділянки.

— Нічого незвичайного. Якщо піти гуляти лісом, багато таких фундаментів можна знайти. Раніше на всьому узбережжі були вівчарські ферми. Тепер уже нема.

— То це може бути старе поховання, — припустив Баллард.

— Але ця кістка лежить саме там, де була одна зі стін, — сказав Мітч. — Навряд чи комусь захочеться поховати стару добру матусю так близько до дому. Гадаю, це до нещастя.

— Бувало, вірили, що це, навпаки, приносить удачу, — сказала Мора.

— Що?

— У старі часи вважалося, що немовля, поховане живцем під наріжним каменем, захищає будинок.

Мітч витріщився на неї. У погляді так і читалося: «Та хто ви, збіса, така?»

— Я просто хочу сказати, що практики поховання змінюються з плином століть, — пояснила Мора. — Це цілком може бути стара могила.

Угорі голосно забили крила. Ворони одночасно здійнялися з дерев, небо заповнилося пір’ям. Мора дивилася на них: така кількість чорних крил, що піднімалися разом, немов за командою, нервувала її.

— Дивина, — мовив Ґрешем.

Жінка підвелася, подивилася на дерева. Згадала вранішній гамір від бульдозера і те, яким близьким він здавався.

— У якому напрямку звідси будинок? Той, де я сьогодні ночувала? — запитала вона.

Ґрешем глянув на сонце, щоб зорієнтуватися, тоді показав пальцем.

— Там. Ви саме туди дивитеся.

— І далеко?

— Он за тими деревами. Можна пішки дійти.

Судово-медичний експерт штату Мен прибув з Огасти за півтори години. Коли чоловік у білому тюрбані з охайно підстриженою бородою вийшов із авто зі своїм спорядженням у руках, Мора одразу впізнала його. Вони з доктором Дальджітом Сінгхом познайомилися на минулорічній конференції патологоанатомів і вечеряли разом у лютому, коли він приїздив до Бостона на регіональну нараду із судової медицини. Він був невисокий, однак повна гідності манера триматися і традиційний сикхський головний убір створювали враження більшої величі, ніж насправді. Мору завжди вражала його спокійна компетентна поведінка. І його очі — карі, імлисті, з найдовшими віями, що їх вона коли-небудь бачила у чоловіка.

Вони потиснули руки — тепле привітання двох колег, які щиро симпатизують одне одному.

— То що ви тут робите, Моро? У Бостоні роботи бракує? Вирішили красти мої справи?

— Просто вихідні перетворилися на будні.

— Уже бачили рештки?

Жінка кивнула, усмішка збігла з лиця.

— Лівий клубовий гребінь, частково заритий. Ми його ще не торкалися, я знала, що ви захочете побачити його на місці.

— Інших кісток немає?

— Поки ні.

— Що ж…

Він подивився на розчищену ділянку, наче готуючись до походу крізь багно. Мора помітила, що він підготувався, правильно обрав взуття: чоботи з каталогу «Л.Л. Бін» здавалися зовсім новенькими, готовими до першого випробування брудом.

— Подивимося, що знайшов бульдозер.

Була саме передобідня пора, така спекотна й волога, що обличчя Дальджіта швидко вкрилося потом. Поки вони перетинали просіку, навколо дзижчала комашва, користуючись із новоприбулої здобичі. Детективи Корсо та Єйтс із поліції штату Мен приїхали за двадцять хвилин до нього і вже міряли кроками галявину разом із Баллардом та Ґрешемом.

Корсо махнув їм рукою й гукнув:

— Не найкращий спосіб провести чудовий недільний день, га, докторе Сінгх?

Дальджіт помахав йому, тоді присів над клубовою кісткою.

— Тут колись був будинок, — сказала Мора. — Будівельники кажуть — кам’яний фундамент.

— Решток труни не було?

— Ми не бачили.

Він обвів поглядом брудне каміння, виорані бур’яни та коріння дерев.

— Цей бульдозер міг усюди кістки розкидати.

Пролунав голос детектива Єйтса:

— Я ще щось знайшов!

— Що, аж там? — перепитав Дальджіт, коли вони з Морою пройшли до нього через усю галявину.

— Перечепився за корені ожини, — пояснив Єйтс. — І як спіткнувся, це наче вистрибнуло із землі.

Мора схилилася біля нього, і Єйтс обережно розсунув колюче переплетене коріння. З вологої землі здійнялася хмара комарів, націлившись Морі в обличчя, поки вона дивилася на те, що було там напівзакопане. То був череп. Одна порожня очна западина дивилася на неї, пронизана відростками ожинових коренів, що проклали собі шлях там, де колись знаходилися очі.

Вона глянула на Дальджіта.

— Є секатор?

Сінгх розкрив свій набір. Дістав рукавички, секатор для троянд та садову лопатку. Стоячи на колінах у бруді, вони разом вивільняли череп. Мора обрізала корені, а Дальджіт обережно відгрібав землю. Сонце пекло нещадно, сам ґрунт, здавалося, випромінював тепло. Морі кілька разів доводилося зупинитися, щоб витерти піт. Репелент, який вона нанесла годину тому, давно вивітрився, і навколо її обличчя знову юрмилися мошки.

Відклавши інструменти, вони з Дальджітом почали рити руками, схиляючись так близько, що їхні голови зіткнулися. Мора заривалася пальцями в прохолодну землю, послаблювала її хватку. Череп усе більше вивільнявся із землі, і вона зупинилася, дивлячись на скроневу кістку. На велику тріщину, яка тепер стала помітна.

Вони з колегою перезирнулися, обоє подумки відзначили: «То була не природна смерть».

— Здається, викопали, — мовив Дальджіт. — Давайте піднімемо його.

Він розгорнув пластикове простирадло й опустив руки в розкопану яму. Акуратно дістав череп та нижню щелепу, частково прикріплену до нього помічними завитками коренів. Виклав скарб на пластик.

Певний час усі мовчали. Дивилися на розтрощену скроневу кістку.

Детектив Єйтс указав на металевий блиск в одному із зубів.

— Це пломба? — запитав він. — У тому зубі?

— Так. Але дантисти використовували амальгаму для пломб ще сотню років тому, — відповів Дальджіт.

— То це все одно може бути старе поховання.

— Де тоді рештки труни? Якщо це справжнє поховання, мала б бути труна. І є ця невелика деталь. — Він показав на тріщину й підняв очі на двох детективів, що дивилися йому через плече. — Скільки б років цьому черепу не було, я гадаю, що це місце злочину.

Усі решта скупчилися навколо них, і Морі раптом здалося, наче з повітря висмоктали весь кисень. Дзижчання комарів перетворилося на пульсуюче ревіння. «Так спекотно», — подумала вона. Підвелася й пройшла на неслухняних ногах до краю лісу, де склепіння дубів та кленів давало омріяний затінок. Опустившись на великий камінь, вона охопила голову руками, думаючи: «Це мені за те, що не поснідала».

— Моро? — гукнув Баллард. — Усе гаразд?

— Ця спека. Мені треба трохи охолонути.

— Хочете води? У мене є трохи, якщо ви не проти пити з однієї пляшки.

— Дякую. Не завадило б.

Мора дивилася, як він іде до свого автомобіля. На сорочці зі спини розпливлися плями поту, схожі на крила. Він не особливо обирав шлях нерівним полем, просто йшов уперед, топтав чоботами розриту землю. Цілеспрямовано. Саме так ходив Баллард — як чоловік, який точно знав, що треба зробити, і брався за це.

Пляшка, яку він їй приніс, нагрілася від перебування в автівці. Мора жадібно ковтнула, тонка цівка води потекла підборіддям. Опустивши пляшку, вона побачила, що Баллард дивиться на неї. На мить вона перестала помічати дзижчання комах, гудіння чоловічих голосів на майданчику за кілька ярдів від них. Тут, у зеленкуватих тінях під деревами, вона зосередилася тільки на ньому. На тому, як він мимохідь торкнувся її руки, забираючи пляшку. На м’яких плямах світла на його волоссі та павутинні тоненьких зморшок біля кутиків очей. Вона почула, як Дальджіт кличе її на ім’я, але не відповіла, не відвернулася; і Баллард теж — його, здавалося, так само полонила ця мить. Вона подумала: «Один із нас мусить розірвати ці чари. Один із нас мусить випасти з них. Але я з цим не впораюсь».

— Моро? — Раптом поряд із нею опинився Дальджіт; вона й не почула, як він підійшов. — У нас цікава проблема.

— Яка проблема?

— Ходіть подивіться на ту клубову кістку.

Мора поволі підвелася, тепер почуваючись упевненіше, у голові проясніло. Ковток води й хвилинка в затінку відкрили в неї друге дихання. Вони з Баллардом пішли слідом за Дальджітом до кістки, і вона побачила, що її колега вже розчистив ще шмат землі, відкривши інші тазові кістки.

— З цього боку я дістався до крижів, — мовив він. — Так що видно вихід із тазу і сідничний горб, отут.

Вона присіла біля нього. Нічого не говорила, тільки дивилася на кістку.

— То в чому проблема? — запитав Баллард.

— Треба відкопати решту, — мовила Мора й подивилася на Дальджіта. — Маєте ще одну лопатку?

Він передав їй інструмент; здавалося, у неї в руці знову ручка скальпеля. Раптом Мора опинилася у вирі роботи, з усіма її похмурими подробицями. Стоячи пліч-о-пліч на колінах, з лопатками в руках, вони з Дальджітом розгрібали кам’янисту землю. Кості були оповиті корінням дерев, яке приковувало їх до могили, і для того, щоб вивільнити таз, довелося розрізати плутанину коренів. Що глибше вони закопувалися, то швидше билося її серце. Шукачі скарбів могли копати заради золота, вона ж — заради таємниць. Заради відповідей, які може дати тільки могила. З кожною лопаткою землі, яку вони відгрібали вбік, таз ставав усе виднішим. Вони працювали, наче в лихоманці, занурюючись усе глибше.

Коли нарешті перед ними опинився повністю відкритий таз, обидва були надто ошелешені, аби щось сказати.

Мора підвелася й підійшла до черепа, що досі лежав на пластиковому простирадлі. Ставши на коліна, зняла рукавички й провела голими пальцями по очній ямці, відчула різкий вигин надочної дуги. Тоді перевернула череп, щоб оглянути потиличний виступ.

Щось не складалося.

Вона присіла, не встаючи з колін. У цій в’їдливій спеці її блузка просочилася потом. На прогалині тихо, чутно тільки дзижчання комах. З усіх боків височіли дерева, охороняючи це потайне місце. Дивлячись на непробивну зелену стіну, вона відчувала, що на неї теж звідти дивляться очі, наче сам ліс спостерігає за нею. Чекає на її наступний крок.

— Що таке, докторе Айлс?

Вона підняла очі на детектива Корсо.

— У нас проблема. Цей череп…

— Що з ним?

— Бачите ці важкі дуги над очними ямками? Гляньте сюди, на основу черепа. Якщо провести тут пальцем, відчуєте, що там є ґуля. Називається потиличним виступом.

— І що?

— До нього кріпляться потиличні зв’язки, які сполучають м’язи заднього боку шиї із черепом. Те, який помітний цей виступ, говорить про потужні м’язи цієї людини. Це майже напевно чоловічий череп.

— І в чому проблема?

— Знайдений таз належить жінці.

Корсо дивився на неї. Тоді розвернувся на доктора Сінгха.

— Я повністю згоден із доктором Айлс, — сказав Дальджіт.

— Але це значить…

— Що у нас тут рештки двох окремих людей, — сказала Мора. — Чоловіка та жінки.

Вона підвелася, зустріла погляд Корсо.

— Питання в тому, скільки ще людей тут поховано?

На мить Корсо здавався надто переляканим, щоб відповісти. Тоді він обернувся й повільно обвів поглядом просіку, наче бачив її вперше.

— Шефе Ґрешем, — мовив він. — Нам знадобляться волонтери. Багато. Копи, пожежники. Я викличу команду з Огасти, але її не вистачить. Не на наші потреби.

— Про скількох людей ідеться?

— Скільки буде потрібно, щоб розібратися з цією ділянкою. — Корсо дивився на дерева навколо них. — Ми прочешемо кожен квадратний дюйм цього місця. Просіки, лісу. Якщо тут поховано більше ніж двоє, я їх усіх знайду.