Двійник

22

Георадар використовує електромагнітні хвилі, щоб пробитися під поверхню землі. Апарат SIRSystem-2, який техніки дістали з фургона, мав дві антени: одна відправляла в землю високочастотну пульсувальну електромагнітну енергію, друга — вимірювала хвилі, що відбивалися від підземних об’єктів. Інформація відображалася на екрані комп’ютера у вигляді горизонтальних шарів. Поки техніки несли обладнання сходами вниз, Єйтс та Корсо розмітили підлогу підвалу, розподіляючи її на решітку з метровими чарунками.

— Зважаючи на весь цей дощ, — мовив Піт, розгортаючи кабель, — ґрунт буде доволі таки вологий.

— Це щось змінює? — запитала Мора.

— Реакція радара залежить від умісту води під поверхнею землі. Треба підправити частоту з огляду на це.

— Двісті мегагерц? — запитав Ґері.

— Я почав би з цього. Більше не треба, а то буде забагато деталей. — Піт під’єднав кабелі до наплічної консолі, увімкнув ноутбук. — Тут із цим можуть бути проблеми, бо ж навколо стільки дерев.

— А дерева тут до чого? — запитала Ріццолі.

— Будинок зведено серед лісу. Під ним мало лишитися чимало порожнин від перегнилого коріння. Це спотворить нам картинку.

— Допоможи вдягнути наплічника, — звернувся до нього Ґері.

— Це як? Лямки тобі підтягти?

— Ні, з ними все гаразд. — Він глибоко вдихнув і роззирнувся навколо. — Я почну з цього краю.

Поки Ґері водив радаром над земляною підлогою, на екрані ноутбука з’явилися хвилясті смуги підземних шарів. Медична освіта ознайомила Мору з ультразвуковими дослідженнями та комп’ютерними томограмами людського тіла, однак вона й гадки не мала про те, як можна інтерпретувати ці тріщини на екрані.

— Що ви бачите? — спитала вона Ґері.

— Темні зони — позитивна реакція радара, негативна показується білим. Ми шукаємо будь-які аномалії. Наприклад — гіперболічне відображення.

— Що це? — запитала Ріццолі.

— Матиме вигляд клина, що розбиває різні шари. Він виникає, якщо під землею щось зарито — хвилі радара розбиваються об це в різних напрямках. — Він зупинився, пильно подивився на екран. — Ось, бачите? На глибині трьох метрів є щось, що дає нам гіперболічне відображення.

— На що це схоже? — спитав Єйтс.

— Це може бути просто коріння. Поставимо мітку й рушимо далі.

Піт забив у землю кілок, позначаючи потрібне місце.

Ґері пішов далі пошуковою решіткою; екраном ноутбука бігли хвилі радара. Час від часу він зупинявся, просив забити черговий кілок, показуючи на ще одне місце, яке треба перевірити під час другого обстеження. Повертаючись із середини решітки, він раптом закляк.

— А от це цікаво.

— Що там видно? — запитав Єйтс.

— Чекайте. Спробую тут ще раз. — Ґері позадкував і навів радар на ділянку, яку щойно досліджував. Потроху рушив уперед, не зводячи очей із ноутбука. Знову спинився. — Тут у нас серйозна аномалія.

Єйтс підійшов ближче.

— Покажіть.

— Глибина менше метра. Велика порожнина, ось тут. Бачите? — Ґері показав на екран, де відлуння радара спотворив великий клин. Дивлячись на землю, він мовив: — Там щось є. І не дуже глибоко. — Тоді перевів очі на Єйтса. — Що думаєте робити?

— Маєте лопати у фургоні?

— Так, є одна. І кілька заступів.

Єйтс кивнув.

— Згодиться. Несіть сюди. І нам треба більше світла.

— У фургоні є ще один прожектор і подовжувачі.

Корсо рушив сходами вгору.

— Я принесу.

— Я допоможу, — визвалася Мора й піднялася за ним до кухні.

Злива надворі вщухла до дрібної мжички. Вони перебрали вміст фургона криміналістів, знайшли лопату й додаткове освітлення — Корсо поніс усе це до будинку. Мора зачинила двері фургона і вже збиралася йти слідом за ним із ящиком знарядь для розкопок, коли побачила поміж дерев мерехтіння фар. Стала на під’їзній доріжці, дивлячись, як наближається знайомий пікап, як він зупиняється біля фургона.

З нього вийшла міс Клозен, завеликий дощовик розвівався за спиною.

— Я думала, ви вже мали скінчити, дивувалася, чого досі не завезли мені ключі.

— Ми тут ще побудемо.

Міс Клозен оглянула припарковані автівки.

— Ви ж наче хотіли ще раз роздивитися. Що тут роблять криміналісти?

— Знадобиться більше часу, ніж я думала. Може, доведеться провести тут усю ніч.

— Чому? Тут навіть одягу вашої сестри вже немає. Я все поскладала, можете забрати.

— Йдеться не лише про мою сестру, міс Клозен. Поліція приїхала з іншої причини. Тут дещо сталося, уже давно.

— Дуже давно?

— Близько сорока п’яти років тому. Ще до того, як ви купили цей будинок.

— Сорок п’ять років? Це ж тоді, коли… — жінка замовкла.

— Коли що?

Погляд домовласниці впав на ящик зі знаряддям у руках Мори.

— А заступи для чого? Що ви робите в моєму будинку?

— Поліція обшукує підвал.

— Обшукує? Тобто, вони там копаються?

— Можливо, їм доведеться.

— Я не давала на це свого дозволу.

Жінка розвернулася й загупала на ґанок. Дощовик тягнувся за нею сходами.

Мора пішла слідом за нею, до кухні. Поставила на стіл ящик.

— Чекайте. Ви не розумієте…

— Я не хочу, щоб мені підвал рознесли! — Міс Клозен рвучко відчинила двері й люто глянула вниз на детектива Єйтса, який стояв унизу з лопатою. Він уже почав копати, і біля його ніг зібралася купка землі.

— Міс Клозен, дайте їм робити свою справу, — сказала Мора.

— Я власниця цього будинку, — загорлала жінка вниз, до підвалу. — Ви не маєте права копати, поки я не дала на це дозволу!

— Мем, обіцяю, ми все закопаємо, щойно закінчимо, — сказав Корсо. — Просто треба перевірити.

— Чому?

— На радарі видно велике відбивання.

— Відбивання? Що ви маєте на увазі? Що там?

— Це ми й намагаємося дізнатися. Якщо дасте нам змогу продовжити.

Мора відтягнула жінку від підвалу, зачинила двері.

— Прошу, дайте їм попрацювати. Якщо відмовитеся, вони будуть змушені дістати ордер.

— Якого біса вони взагалі почали там копатися?

— Кров.

— Яка кров?

— У всій кухні є кров.

Жінка опустила очі на підлогу, роздивляючись лінолеум.

— Я її не бачу.

— І не побачите, потрібен спеціальний розчин, щоб її стало видно. Але повірте, вона тут є. Мікроскопічні рештки на підлозі, бризки на стіні. Вона затекла під двері підвалу та сходами вниз. Хтось намагався змити її, витирав підлогу, стіни. Може, вони думали, що позбулися слідів, бо їх більше не було видно. Але кров досі тут. Вона просочилась у щілини, у тріщини в дереві. Вона лишається на довгі роки, її неможливо стерти. Вона залишається в будинку, в самих стінах.

Міс Клозен розвернулася, подивилася на неї.

— Чия кров? — тихо запитала вона.

— Поліція теж хотіла б знати.

— Ви ж не думаєте, що я тут якось…

— Ні. Ми думаємо, що ця кров дуже стара. Вона, напевно, уже була тут, коли ви придбали цей будинок.

Жінка приголомшено опустилася на стілець за столом. Капюшон дощовика впав, відкриваючи наїжачену сивину. Зіщулившись у своєму завеликому вбранні, вона здавалася ще меншою, ще старшою. Жінка, яка вже готується вміститися в могилу.

— Тепер ніхто не захоче купити в мене цей будинок, — пробуркотіла вона. — А коли слава розійдеться… Я не зможу позбутися цієї клятої штуки.

Мора сіла навпроти неї.

— Чому моя сестра хотіла винайняти його? Вона не сказала?

Ані слова у відповідь. Міс Клозен досі ошелешено хитала головою.

— Ви сказали, що вона побачила на дорозі табличку «продається» й зателефонувала до вас.

Нарешті кивок головою.

— Ні сіло, ні впало.

— Що вона вам сказала?

— Хотіла більше дізнатися про дім. Хто тут жив, хто був власником до мене. Сказала, що шукає нерухомість у цих краях.

— Ви розповіли їй про родину Ленк?

Міс Клозен заціпеніла.

— Ви про них знаєте?

— Я знаю, що вони раніше володіли будинком. Батько й син. І племінниця чоловіка, дівчина на ім’я Амальтея. Моя сестра теж про них розпитувала?

Жінка глибоко вдихнула.

— Їй було цікаво, це зрозуміло. Якщо думаєш купити будинок, хочеш знати, хто його збудував, хто в ньому жив. — Вона подивилася на Мору. — Річ у них, так? У Ленках?

— Ви виросли в цьому містечку?

— Так.

— То ви маєте знати цю родину.

Міс Клозен відповіла не відразу. Натомість підвелася, зняла дощовик. Спроквола повісила його на гачок біля дверей кухні.

— Він був моїм однокласником, — сказала вона, стоячи до Мори спиною.

— Хто?

— Елайджа Ленк. Я не дуже добре знала його кузину Амальтею, вона була зовсім мала, на п’ять років молодша за нас. Але ми всі знали Елайджу.

Її голос стишився мало не до шепоту, наче вона не наважувалася назвати його ім’я вголос.

— Ви добре його знали?

— Наскільки це було потрібно.

— Не схоже, щоб він вам дуже подобався.

Міс Клозен розвернулася, подивилася на неї.

— Важко любити людей, котрі тебе до біса лякають.

Крізь двері у підвалі було чути гупання лопати об землю. Там розкопували таємниці будинку. Будинку, який навіть через стільки років лишався мовчазним свідком чогось страшного.

— Містечко було зовсім маленьке, докторе Айлс. Не те, що зараз, коли люди приїздять, купують собі дачі. Тоді тут жили тільки місцеві — так усіх знаєш. Де хороша родина, а від кого краще триматися подалі. Я зрозуміла це про Елайджу, коли мені було чотирнадцять. Він був одним із хлопців, до яких краще навіть не наближатися.

Жінка підійшла до столу, опустилася на стілець, наче була вкрай виснажена. Не зводила очей із пластикової стільниці, немов шукала своє відображення в калюжі. Відображення чотирнадцятирічної дівчини, яка страшилася хлопця, що мешкав на цій горі.

Мора чекала, дивлячись на схилену голову із жорстким сивим їжачком волосся.

— Чому він вас лякав?

— Не тільки мене. Ми всі боялися Елайджі. Після…

— Після чого?

Міс Клозен підняла очі.

— Після того, як він поховав ту дівчину живцем.

У тиші, що запала після цих слів, Мора чула голоси чоловіків, поки вони все глибше закопувалися в підвальну підлогу. Вона відчувала, як серце б’ється об ребра. «Боже мій, що ж вони там знайдуть?»

— Вона була новенька, — сказала міс Клозен. — Еліс Роуз. Інші дівчата сідали за нею і кепкували з неї, жартували. Про Еліс можна було казати що завгодно, будь-які жорстокі речі — безкарно, бо вона не чула. Не знала, що ми з неї глузували. Знаю, то було жорстоко, але так уже діти поводяться, коли їм чотирнадцять. Перш ніж навчаться ставити себе на місце іншого. Перш ніж відчують це самі.

Вона зітхнула — шкодування за гріхами дитинства, за наукою, отриманою надто пізно.

— Що з Еліс сталося?

— Елайджа сказав, що то був жарт, що він збирався за кілька годин її витягнути. Але уявіть собі, як це — опинитися в полоні у ямі? Коли ходиш під себе від страху? І ніхто не чує твоїх криків. Ніхто не знає, де ти, окрім того хлопця, який тебе туди кинув.

Мора чекала мовчки й боялася почути, чим закінчилася історія.

Міс Клозен побачила в її очах цей острах і похитала головою.

— О, Еліс не померла. Її врятував пес — знав, куди вона пішла. Усе гавкав і гавкав, дурна голова, але ж привів до неї людей.

— То вона вижила.

Жінка кивнула.

— Її знайшли пізніше, увечері. Вона просиділа в тій ямі вже кілька годин. Коли її дістали, ледве говорила. Наче зомбі. За кілька тижнів її родина поїхала з міста. Не знаю, куди саме.

— Що було з Елайджею?

Вона знизала плечима.

— А ви як думаєте? Він усе наполягав, що то був жарт. Як от те, що всі ми, решта дітлахів, чинили з Еліс щодня у школі. І це правда, ми всі її мучили. Усі робили її життя нестерпним. Але Елайджа підняв усе це на новий рівень.

— Його не покарали?

— У чотирнадцять отримуєш другий шанс. Особливо коли потрібен удома. Коли твій тато по півдня п’яний, а з тобою живе дев’ятирічна кузина.

— Амальтея, — тихо сказала Мора. Міс Клозен кивнула. — Уявляєте, як дівчинці велося в тому домі. Росла в родині звірів.

«Звірів».

У повітрі раптом відчулася електрика. У Мори змерзли руки. Вона згадала марення Амальтеї. «Йди геть, поки він тебе не побачив».

А ще — подумала про подряпини на своїй автівці. «Знак Звіра».

Двері підвалу з рипінням відчинилися, злякавши Мору. Вона розвернулася й побачила там Ріццолі.

— Вони щось знайшли, — мовила детектив.

— Що саме?

— Дерево. Якась панель, на глибині двох футів. Зараз намагаються її розчистити. — Вона вказала на ящик із заступами. — Нам це потрібно.

Мора знесла ящик униз сходами. Побачила, що перекопана земля вже йде усім периметром траншеї, футів у шість завдовшки.

Саме розмір труни.

Детектив Корсо, який тримав у руках лопату, глянув на Мору.

— Схоже, панель товста. Але послухайте. — Він грюкнув лопатою об дерево. — Вона не суцільна. Під нею є повітря.

— Може, підмінити тебе? — запитав Єйтс.

— Так, бо спина скоро відмовить.

Корсо передав йому лопату. Єйтс стрибнув до траншеї, гупнув об дерево. Порожній звук. Він узявся відгрібати ґрунт із похмурою заповзятістю, викидаючи його на купу, що дуже швидко росла. Усі мовчали, а панель усе більше відкривалася. Два прожектори лили різке світло через траншею, тінь Єйтса витанцьовувала на стінах, наче маріонетка. Інші дивилися мовчки, наче розкрадачі могил, нетерпляче чекаючи на перший погляд у гробницю.

— Я тут один край розчистив, — мовив, важко дихаючи, Єйтс і шкрябнув лопатою по дереву. — Тут є щось схоже на грати, я вже трохи їх пом’яв. Не хочу пошкодити дерево.

— Я принесла заступи та щітки, — сказала Мора.

Єйтс випростався задихавшись і вибрався з ями.

— Гаразд. Можливо, зможете зняти землю зверху. Зробимо кілька знімків, перш ніж відкрити.

Мора з Ґері стрибнули до траншеї, вона відчула, як здригнулася панель під їхньою вагою. Спитала себе, що за жахіття лежать під брудними дошками. На думку спало страшне видіння: дерево раптом ламається, вони занурюються в гнилу плоть. Незважаючи на калатання серця, вона опустилася на коліна й почала змітати з панелі ґрунт.

— Дайте й мені щітку, — визвалася Ріццолі, теж збираючись спуститися до ями.

— Вам — ні, — відмовив їй Єйтс. — Ви краще зачекайте.

— Я не скалічена. Ненавиджу стояти осторонь.

Менський детектив стривожено засміявся.

— Ну а ми не хочемо побачити, як у вас тут почнуться пологи. І пояснювати це все вашому чоловікові я не хочу.

Мора сказала:

— Тут замало місця для маневрів, Джейн.

— Ну то давайте я переставлю прожектори. Щоб ви хоч бачили, що робите.

Ріццолі пересунула прожектор, і на ріг, з яким працювала Мора, раптом пролилося світло. Мора схилилася, змітаючи щіткою землю з дошок, і відкрила іржаві цятки.

— Бачу старі цвяхи, — сказала вона.

— У мене в авто є лом, — сказав Корсо. — Зараз принесу.

Мора й далі змітала землю, відкриваючи все нові цвяхи. У ямі було тісно, шия й плечі почали боліти. Вона випросталася. Почула поряд із собою клацання.

— Дивіться сюди, — сказав Ґері.

Мора розвернулася й побачила, що його заступ ковзнув дюймом зламаної труби.

— Схоже, вона проходить просто краєм панелі, — сказав він. Голими пальцями обережно ткнув у іржавий виступ, пробивши зверху земляну кірку. — Нащо вставляти трубу до…

Він замовк. Глянув на Мору.

— Це вентиляція, — мовила вона.

Ґері подивився на дошки під колінами. Тихо сказав:

— Що, збіса, там усередині?

— Вилазьте з ями, — сказав Піт. — Будемо знімати.

Єйтс простягнув руку, допомагаючи Морі, вона вилізла з траншеї, і від надто різкого руху їй запаморочилося в голові. Вона кліпнула, засліплена спалахами камери, сюрреалістичним світлом прожекторів і танцем тіней на стінах. Підійшла до сходів, присіла. Тільки тоді згадала, що сходинка під нею мала на собі примарні сліди крові.

— Гаразд, — мовив Піт. — Відкриваємо.

Корсо опустився на коліна біля ями, запустив кінчик лома під ріг кришки. Спробував підняти панель, іржаві цвяхи завищали.

— Не піддається, — завважила Ріццолі.

Корсо зупинився, витер рукавом обличчя. На чолі лишилася брудна пляма.

— Боже, завтра моя спина мені помститься.

Він ще раз підігнав лома під край панелі. Цього разу йому вдалося загнати його далі. Він глибоко вдихнув і всією вагою наліг на важіль.

Цвяхи з вищанням вирвалися на волю.

Корсо відкинув лома. Вони з Єйтсом потягнулися в яму, взялися за край кришки й підняли її. На мить усі замовкли. Дивилися в яму, яку повністю заливало світло прожекторів.

— Не розумію, — сказав Єйтс.

Усередині було порожньо.

Вони поверталися додому вночі трасою, що блищала від дощу. Двірники автомобіля Мори повільно, гіпнотично ходили затуманеним вікном.

— Стільки крові на кухні, — сказала Ріццолі. — Ви знаєте, що це значить. Амальтея вбивала раніше. Ніккі та Тереза Веллс — не перші її жертви.

— Джейн, вона не сама була в тому домі. Там жив ще й її кузен, Елайджа. То міг бути він.

— Їй було дев’ятнадцять, коли зникли Седлери. Вона мусила знати, що відбувається в неї на кухні.

— Це не значить, що саме вона це робила.

Ріццолі глянула на неї.

— Ви вірите в теорію О’Доннел? Про Звіра?

— Амальтея шизофренічка. Скажіть, як людина із таким безладом у голові могла вбити двох жінок, а тоді прийняти дуже логічне рішення спалити тіла, знищуючи докази?

— Не так уже й добре вона замела сліди. Її спіймали, згадуєте?

— Поліції Вірджинії пощастило. Її спіймали під час звичної зупинки автомобіля — це не блискуча детективна робота. — Мора дивилася на туман, що кучерями повз порожньою трасою. — Вона не сама вбила тих жінок. Хтось мусив їй допомагати, хтось залишив відбитки пальців у її автівці. Хтось, хто був із нею від самого початку.

— Її кузен?

— Елайджі було всього лиш чотирнадцять, коли він закопав живцем ту дівчину. Що за хлопець таке зробить? Що за чоловік із нього виросте?

— І уявляти не хочу.

— Гадаю, ми обидві це знаємо, — сказала Мора. — Ми обидві бачили ту кров на кухні.

«Лексус» із гудінням котився дорогою. Дощ ущух, але повітря все одно парувало, туманом піднімаючись над лобовим склом.

— Якщо вони справді вбили Седлерів, тоді цікаво… — Ріццолі подивилася на Мору. — Що вони зробили з немовлям Карен Седлер?

Мора не відповіла. Вона не зводила очей із шосе, усе їхала вперед. Ніяких об’їздів, ніяких побічних шляхів. «Просто їдь собі далі».

— Розумієте, куди я веду? — сказала Ріццолі. — Сорок п’ять років тому кузени Ленк убили вагітну жінку. Рештки дитини зникли. П’ять років потому Амальтея Ленк приходить до офісу Ван Ґейтса в Бостоні, аби продати двох новонароджених дочок.

Пальці Мори заніміли на кермі.

— Що, як діти були не її? — сказала детектив. — Що, як Амальтея насправді вам не мати?