Двійник

21

Котедж зіщулився під важкими від дощу гілками, наче їхній дотик був йому неприємний. Коли Мора вперше побачила цей будинок тиждень тому, він пригнітив її — невелика темна коробка, яку поступово душать ліси, підступаючи все ближче. Тепер вона дивилася на нього з вікна авто і здавалося, що вікна витріщаються на неї, наче зловісні очі.

— У цьому домі виросла Амальтея, — мовила Мора. — Анні було б не складно знайти цю інформацію, треба було всього лиш пошукати записи про неї в шкільному архіві. Або взяти старий телефонний довідник і подивитися прізвище Ленк.

Вона глянула на Ріццолі.

— Домовласниця, міс Клозен, сказала, що Анна хотіла винайняти саме цей будинок.

— Тож вона мала знати, що Амальтея тут колись жила.

«І як я, вона прагнула дізнатися про нашу матір більше, — подумала Мора. — Щоб зрозуміти жінку, яка дала нам життя, а тоді кинула нас».

Дощ гуркотів дахом автомобіля, срібними потоками котився лобовим склом.

Ріццолі застібнула дощовика, натягнула на голову капюшона.

— Тоді ходімо, подивимося.

Вони пробіглися під дощем, піднялися на ґанок і струсили воду з плащів. Мора дістала ключа, який узяла в офісі міс Клозен, уставила в замок. Спочатку він не хотів повертатися, наче сам будинок відбивався, не бажаючи впускати її. Коли нарешті вдалося відімкнути двері, вони загрозливо рипнули, опираючись до кінця.

Усередині дім був ще похмурішим і клаустрофобнішим, ніж вона пам’ятала. У повітрі кисло пахнуло пліснявою, наче вулична волога просочилася крізь стіни та всоталася в завіси й меблі. Світло з вікна фарбувало кімнату в похмурі відтінки сірого. «Цей будинок нас не хоче, — подумала Мора. — Не хоче, щоб ми дізналися його таємниці».

Вона торкнулася руки Ріццолі та вказала на замки й латунні ланцюжки.

— Дивіться.

— Замки нові.

— Їх Анна встановила. Викликає питання, правда ж? Від кого вона так хотіла замкнутися.

— Якщо йдеться не про Чарлза Касселя. — Ріццолі підійшла до вікна вітальні, подивилася на листяну завісу, з якої скрапував дощ. — Це страшенно відлюдне місце. Ніяких сусідів, нічого, крім дерев. Я теж не відмовилася б від додаткових замків.

Детектив ніяково засміялася.

— Знаєте, ніколи не любила всі ці ліси. Якось у старших класах ми ходили в похід. Поїхали до Нью-Гемпшира, розклали спальники навколо багаття. Я й очей не стулила. Усе думала: звідки мені знати, що там дивиться на мене? З-поміж гілок угорі чи серед кущів…

— Ходімо, — сказала Мора. — Я покажу вам решту будинку.

Вона провела Ріццолі на кухню, увімкнула світло. Флуоресцентні лампи зі зловісним гудінням замигтіли. Їхнє різке сяйво освітило кожну щілину, кожен горбок у старому лінолеумі. Мора опустила очі на чорно-білі, пожовклі від старості клітинки й подумала про розлите за всі ці роки молоко й занесений із вулиці бруд, які неодмінно мали лишити на підлозі мікроскопічні сліди. Що ще могло просочитися в ці тріщини та шви? Осад яких страшних подій залишився тут?

— Теж нові засуви, — зазначила Ріццолі біля задніх дверей.

Мора підійшла до спуску в підвал.

— Я хотіла, щоб ви це побачили.

— Ще один засув?

— Але бачите, який на ньому наліт? Він не новий. Цей засув тут уже давно. Міс Клозен сказала, що коли вона купила дім на аукціоні двадцять вісім років тому, він тут уже був. І це дивно.

— Чому?

— Єдине місце, куди ці двері ведуть, — підвал. — Мора подивилася на Ріццолі. — З нього немає виходу.

— Для чого комусь замикати ці двері?

— От і мені цікаво.

Ріццолі відчинила їх, із темряви піднявся запах сирої землі.

— От же ж, — пробуркотіла вона. — Ненавиджу спускатися до підвалів.

— Світло вмикається ланцюжком, просто у вас над головою.

Детектив простягнула руку, смикнула за ланцюжок. Лампочка засвітилася, пролила слабке сяйво на вузькі сходи. Унизу лишилися самі тіні.

— Іншого входу до підвалу точно нема? — перепитала вона, вдивляючись у темряву. — Вугільного люка чи чогось такого?

— Я обійшла весь дім, не бачила на вулиці жодних дверей, що вели б до підвалу.

— Ви туди спускалися?

— Не бачила причини.

«Аж до сьогодні».

— Гаразд. — Ріццолі дістала з кишені маленький «Меґлайт», глибоко вдихнула. — Гадаю, треба туди зазирнути.

Коли вони спускалися рипливими сходами, над ними колихалася лампочка й тіні від неї хиталися вперед-назад. Ріццолі йшла неквапливо, немов намацувала кожну сходинку, перш ніж перенести на неї вагу. Мора ще ніколи не бачила, щоб вона так вагалася, була така обережна, і це змушувало її саму переживати. Коли вони дійшли до кінця сходів, здавалося, що кухня лежить дуже високо над ними, в іншому вимірі.

Лампочка внизу перегоріла. Ріццолі ковзнула променем «Меґлайта» по втоптаному ґрунту підлоги, вологому від дощової води, що просочилася сюди. Промінь висвітлив бляшанки з фарбою та скручений килим, що вкривався пліснявою біля стіни. У кутку стояв ящик з трісками для коминка у вітальні. Усе здавалося таким звичайним, ніщо не виправдовувало тієї небезпеки, яку Мора відчувала на початку сходів.

— Що ж, ваша правда, — сказала детектив. — Здається, інших дверей немає.

— Тільки двері, що ведуть до кухні.

— Тобто засув не має жодного сенсу. Хіба що… — промінь ліхтаря різко зупинився на дальній стіні.

— Що там?

Ріццолі пройшла через підвал, зупинилася, дивлячись на стіну.

— Що це тут робить? Для чого воно могло б знадобитися?

Мора наблизилася. Відчула, як холодок поповз її хребтом, коли вона побачила, на що вказує «Меґлайт» Ріццолі. Це було залізне кільце, забите в один із масивних каменів підвалу. «Для чого воно могло б знадобитися?» — спитала Ріццолі. Морі спала на думку відповідь, що змусила її відступити, нажахану образами, які намалювала уява.

«Це не підвал; це темниця».

Промінь ліхтаря смикнувся вгору.

— У будинку хтось є, — прошепотіла Ріццолі.

За калатанням серця Мора розчула, як над ними рипить підлога. Домом пересувалися важкі кроки. Підійшли до кухні. Раптом у дверях постав силует, і промінь світла, який затопив підвал, був такий яскравий, що засліплена Мора мала відвернутися.

— Докторе Айлс? — гукнув чоловік.

Мора примружилася на світло.

— Я вас не бачу.

— Детектив Єйтс. Криміналісти теж приїхали. Покажете нам будинок, перш ніж почати?

Вона різко видихнула.

— Піднімаємося.

Коли Мора з Ріццолі вийшли з підвалу, на кухні вже стояли четверо чоловіків. З детективами Корсо та Єйтсом Мора познайомилася тиждень тому на лісовій просіці. До них приєдналися двоє криміналістів, які представилися просто як Піт та Ґері. Усі по колу потиснули один одному руки.

— Отже, шукаємо скарби? — сказав Єйтс.

— Немає гарантії, що щось знайдемо, — відповіла Мора.

Обидва криміналісти роздивлялися кухню, оглядали підлогу.

— Лінолеум тут вельми побитий, — сказав Піт. — Про який період ідеться?

— Седлери зникли сорок п’ять років тому. Підозрювана тоді жила тут, разом із двоюрідним братом. Потім вони поїхали, дім довго стояв порожній, а тоді його продали на аукціоні.

— Сорок п’ять років? Так, лінолеум може бути того періоду.

— Я знаю, що килим у вітальні новіший, йому років двадцять, — завважила Мора. — Треба буде зняти його, щоб оглянути підлогу.

— Ми випробовували метод на речах, не старших за п’ятнадцять років. Для нас це буде щось новеньке. — Піт глянув у вікно кухні. — Темно стане години за дві.

— Тоді почнемо з підвалу, — сказала Мора. — Там і зараз достатньо темно.

Усі рушили до фургона по найрізноманітніший інвентар: фотоапарати, відеокамери, штативи, коробки із захисним спорядженням, аерозолі, дистильовану воду, сумку-холодильник «Іґлу» з хімікатами в пляшечках, електричні дроти та ліхтарі. Усе це криміналісти знесли вузькими сходами до підвалу — коли в ньому опинилося шість людей та інвентар, там раптово стало дуже тісно. Усього півгодини тому Мора дивилася на цю похмуру кімнату занепокоєно. Тепер, коли чоловіки заходилися спокійно й працьовито розставляти штативи й розкручувати дроти, вона втратила свою жаску владу над нею. «Це просто вологе каміння і втоптана земля, — подумала Мора. — Привидів тут немає».

— Про це нічого не скажу, — мовив Піт, перевертаючи свою бейсболку команди «Морські собаки» козирком назад. — Тут ґрунтова підлога, містить багато заліза. Підсвітитися може все. Важко буде розібратися.

— Мене більше цікавлять стіни, — відповіла Мора. — Розмазані плями, бризки. — Вона вказала на гранітний блок із залізним кільцем. — Почнемо з цієї.

— Спочатку треба зробити базове фото. Я зараз установлю штатив. Детективе Корсо, зможете прикласти рулетку до стіни, отам? Вона люмінесцентна, дасть нам базу для порівняння.

Мора глянула на Ріццолі.

— Ідіть нагору, Джейн. Будуть змішувати люмінол, не треба вам його вдихати.

— Я не знала, що він аж такий токсичний.

— Не варто ризикувати. Особливо у вашому стані.

— Ну, гаразд, — зітхнула вона й почала поволі підніматися сходами. — Але дуже не хочеться пропускати шоу.

Двері підвалу зачинилися за нею.

— Боже, їй ще не час у декрет? — запитав Єйтс.

— Має ще шість тижнів, — відповіла Мора.

Один з техніків засміявся.

— Як та жінка-коп із «Фарго»[20], га? Як така черевата може ганятися за порушниками?

З-за дверей заволала Ріццолі:

— Я, може, й черевата, та не глуха!

— Ще й озброєна, — додала Мора.

— Може, почнемо? — запропонував детектив Корсо.

— У тому ящику — окуляри та маски, — сказав Піт. — Розбирайте.

Корсо передав Морі респіратор та окуляри. Вона вдягнула їх і стала дивилася, як Піт почав відмірювати хімікати.

— Візьмемо розчин Вебера, — сказав він. — Він трохи чутливіший і, здається, безпечніший у використанні. Ця штука й без того подразнює шкіру та очі.

— Це все — готові розчини? — запитала Мора приглушеним через маску голосом.

— Так, ми їх тримаємо в холодильнику лабораторії. Усі три частини змішуються на місці з дистильованою водою. — Він закрутив пляшку, енергійно струсонув. — Хтось носить контактні лінзи?

— Я ношу, — відповів Єйтс.

— То краще відійдіть, детективе. На вас сильніше вплине, навіть в окулярах.

— Ні, я хочу подивитися.

— Тоді просто тримайтеся позаду, коли почнемо розпилювати.

Піт ще раз струсонув суміш, тоді перелив її в пляшку зі спреєм.

— Усе, ми готові. Тільки спочатку зроблю фото. Детективе, можете відійти від стіни?

Корсо відступив убік, Піт натиснув на дистанційний спуск. Спрацював спалах, камера зафіксувала загальний план стіни, яку вони збиралися оббризкати люмінолом.

— Тепер вимкнути світло? — запитала Мора.

— Хай Ґері спочатку займе позицію. Як стане темно, ми всі тут спотикатимемося. Тому хай кожен обере собі місце і стоїть там, гаразд? Рухається тільки Ґері.

Ґері пройшов до стіни, підняв пляшку з люмінолом. У масці та окулярах він скидався на дезінсектора, що націлився на особливо шкідливого таргана.

— Вимикайте, докторе Айлс.

Мора потягнулася до прожектора й вимкнула його, зануривши підвал у темряву.

— Бризкай, Ґері.

Вони почули сичання пульверизатора. У темряві раптово засяяли зеленкувато-сині цятки, схожі на зірки в нічному небі. Тоді проявилося примарне кільце, воно немов пливло в повітрі, у темряві. Залізне кільце.

— Це може бути й не кров, — завважив Піт. — Люмінол реагує на багато всякого. Іржа, метали. Відбілювальні розчини. Це кільце все одно засвітилося б, байдуже, чи є на ньому кров, чи немає. Ґері, можеш відійти, поки я зроблю знімок? Витримка сорок секунд, тож аніруш.

Коли нарешті клацнув спуск, Піт сказав:

— Світло, докторе Айлс.

Мора намацала в темряві вимикач. Коли стало світло, вона подивилася на кам’яну стіну.

— Що думаєте? — запитав Корсо.

Піт знизав плечима.

— Не надто вражаюче. Тут буде чимало помилкових реакцій. На всьому цьому камінні є ґрунт. Спробуємо інші стіни, але якщо не побачите відбитка руки або ж великої плями, розрізнити кров на цьому тлі буде важко.

Мора помітила, що Корсо дивиться на годинника. Обидва місцеві детективи довго їхали, і було зрозуміло, що він сумнівається — чи не марно це було.

— Продовжуймо, — сказала вона.

Піт пересунув штатив, сфокусувався на наступній стіні. Зробив знімок зі спалахом, тоді сказав:

— Світло.

І знову кімната занурилася в темряву.

Засичала пляшка зі спреєм. Магічним чином замерехтіли світлячками в темряві нові синьо-зелені плями, коли люмінол новими сяючими цятками вступив у реакацію з окисленими металами в камені. Ґері розпилив на стіну дугою ще порцію речовини, і з’явилися нові зірки, які він, проходячи повз стіну, перекривав, що скидалося на затемнення. Аж раптом пролунав гучний удар і силует кинуло вперед.

— Чорт.

— Усе гаразд, Ґері? — запитав Єйтс.

— Перечепився об щось. Певно, об сходи. Ні чорта не видно в цій… — Він замовк. Тоді пробуркотів: — Народ, а подивіться-но сюди.

Коли він відійшов, синьо-зелена калюжа впливла у поле їхнього зору, наче пляма ектоплазми.

— Що це, в дідька, таке? — спитав Корсо.

— Світло! — гукнув Піт.

Мора увімкнула лампу. Синьо-зелена калюжа зникла. На її місці лишилися самі тільки дерев’яні сходи до кухні.

— Це було ось на тій сходинці, — вказав Гері. — Коли я перечепився, її трохи забризкало спреєм.

— Я переставлю камеру. Тоді піднімися сходами вгору. Як думаєш, зможеш спуститися, якщо ми вимкнемо світло?

— Не знаю. Якщо йти повільно…

— І поливай сходинки, як будеш спускатися.

— Ні. Ні, я краще почну знизу й буду підніматися. Мені не подобається ідея задкувати вниз у повній темряві.

— Як тобі зручніше. — Спрацював спалах. — Так, Ґері, основний знімок я зробив. Починай, як будеш готовий.

— Так. Вимикайте світло, док.

Мора вимкнула прожектор.

І знову вони почули сичання пляшки, з якої тонким туманним шаром розбризкувався люмінол. На землі з’явилася синьо-зелена пляма, над нею — ще одна, наче примарні калюжі. Було чутно, як важко дихав через маску Ґері і як рипіли сходи, поки він задкував угору, не перестаючи поливати сходинки. Крок за кроком вони починали світитися, утворюючи яскравий сяйливий каскад.

«Водоспад крові».

Нічим іншим це не могло бути. Кров, розмазана на кожній сходинці, цівками стікала з боків.

— Господи, — пробуркотів Ґері. — Тут, на горішній сходинці, навіть яскравіше. Схоже, протекло з кухні, а тоді сходами вниз.

— Усім стояти, де ви є. Знімаю. Сорок п’ять секунд.

— Надворі вже має бути темно, — сказав Корсо. — Можемо взятися за решту будинку

Ріццолі чекала їх на кухні, поки вони витягали обладнання.

— Схоже, у вас там було світлове шоу, — мовила вона.

— Гадаю, буде ще, — відповіла Мора.

— Де зараз хочете побризкати? — запитав Корсо Піт.

— Тут, підлогу біля дверей до підвалу.

Цього разу Ріццолі не вийшла з кімнати, коли вимкнули світло. Вона відійшла і з відстані спостерігала, як на підлогу опускається туман люмінолу. Раптом біля ніг криміналістів засяяв геометричний візерунок — синьо-зелена шахівниця старої крові, збереженої між плитками лінолеуму. Шахівниця розросталася, наче підлогою біг синій вогонь. Він перебрався на вертикальну поверхню широкими плямами й мазками, арками дрібних яскравих крапель.

— Умикайте світло, — сказав Єйтс, Корсо натиснув на вимикач.

Плями зникли. Усі дивилися на стіну кухні, яка більше не світилася синім, на потертий лінолеум з його чорно-білими квадратами — і не бачили нічого жахливого, просто кімнату з пожовклою підлогою та старим збіжжям. Але все одно, куди б вони не дивилися, лише мить тому до них кричала кров.

Мора дивилася на стіну, побачене досі горіло в неї перед очима.

— Перебита артерія, — тихо мовила вона. — Саме тут все й сталося. Тут вони померли.

— Але ж ви бачили кров і в підвалі, — завважила Ріццолі.

— На сходах.

— Гаразд. То ми знаємо, що принаймні одну жертву було вбито в цій кімнаті, бо на цій стіні — фонтан крові з перебитої артерії. — Ріццолі перетнула кухню, неслухняні кучері падали на очі, поки вона не зводила погляду з підлоги. — Звідки нам знати, що не було інших жертв? Звідки знати, що це кров Седлерів?

— Ми не знаємо.

Вона підійшла до підвалу, відчинила двері. Постояла там трохи, дивлячись на темні сходи. Тоді розвернулася й подивилася на Мору.

— У підвалі ґрунтова підлога.

Мить усі мовчали.

Тоді Ґері сказав:

— У фургоні є георадар. Ми ним користувалися два дні тому на фермі в Мачіасі.

— Несіть його до будинку, — сказала Ріццолі. — Подивимося, що там під землею.