Двійник

Пролог

Хлопець знову спостерігав за нею.

Чотирнадцятирічна Еліс Роуз спробувала зосередитися на екзаменаційних питаннях, що лежали перед нею, але в голові в неї була зовсім не англійська: там був Елайджа. Вона відчувала його погляд, наче промінь на обличчі, відчувала його жар на щоці і знала, що шаріється.

«Еліс, зосередься!»

Наступне питання розмазалося під час копіювання, і їй довелося зіщулитися, щоб розібрати слова.

«Чарлз Діккенс часто обирає для персонажів імена, які пасують до їхнього характеру. Наведіть приклади й опишіть, чому ці імена пасують саме цим персонажам».

Еліс пожувала олівець, намагаючись згадати відповідь. Але вона не могла думати, поки за сусідньою партою сидів він, так близько, що можна було вдихнути його запах — хвойне мило та деревний дим. Багато запахів. Діккенс, Діккенс, та кого обходить той Чарлз Діккенс, і його Ніколас Ніклбі, і нудна англійська, коли на неї дивиться шикарний Елайджа Ленк? Боже, він такий красень — чорне волосся, сині очі. Очі Тоні Кертіса. Коли вона вперше побачила Елайджу, саме так і подумала: він страшенно схожий на Тоні Кертіса, вродливе обличчя якого сяє зі сторінок її улюблених журналів «Сучасний екран» та «Фотоплей».

Дівчина нахилила голову, волосся впало їй на обличчя, і вона крадькома кинула погляд крізь цю біляву завісу. Серце тьохнуло, коли вона збагнула, що це правда — він справді дивиться на неї, і не зневажливо, як інші хлопці в школі — ті злі хлопці, які змушують її почуватися недоумкуватою тюхтійкою. Їхній глузливий шепіт завжди десь поза її слухом, надто вже тихий, щоб вона могла розібрати слова. Еліс знала, що вони перешіптуються про неї, бо й дивилися тоді просто на неї. Ці ж хлопці приліпили до її шафки картинку з коровою і нав’язливо мукали, якщо вона випадково торкалась одного з них, ідучи коридором. Однак Елайджа — він дивився на неї зовсім інакше. Палкими очима. Очима кінозірки.

Еліс повільно підняла голову й подивилася на нього: цього разу без захисту серпанку з волосся, визнаючи його погляд.Елайджа вже дописав екзаменаційну роботу, перегорнув її текстом униз, відклав олівець. Усю увагу він зосередив на ній, і дівчина ледве дихала, зачарована його поглядом.

«Я йому подобаюся. Знаю. Я йому подобаюся».

Вона підняла руку до шиї, до верхнього ґудзика блузки. Пальці лишили на шкірі гарячий слід. Еліс подумала про те, як Тоні Кертіс дивився на Лану Тернер — від такого погляду в будь-якої дівчини заплітався язик і підгиналися коліна. За ним неодмінно мав іти поцілунок. Зображення на екрані завжди розмивається саме в цю мить. Для чого це робиться? Чому нечітким стає саме те, що найбільше хочеться побачити…

— Клас, час вийшов! Здавайте роботи, будь ласка.

Еліс знову повернулася до своєї парти, до нечітко надрукованого бланку екзаменаційної роботи, половина питань на якому лишилися без відповіді. О ні. Куди подівся час? Вона ж знає відповіді. Їй треба ще кілька хвилин…

— Еліс. Еліс!

Дівчина підняла очі й побачила простягнуту руку місіс Мерівезер.

— Ти мене не почула? Час здавати роботи.

— Але я…

— Жодних вибачень. Почни вже слухати, Еліс.

Учителька схопила її екзаменаційний листок і рушила далі поміж партами. Хоча Еліс і ледве чула шепіт дівчат за спиною, та знала, що пліткують вони про неї. Розвернулася й побачила їхні схилені голови, прикриті долонями роти, здавлене хихотіння. «Еліс уміє читати по губах, не показуй, що ми говоримо про неї».

Дехто з хлопців теж реготав, тицяючи в неї пальцями. З чого тут сміятися?

Еліс опустила очі й, на свій жах, побачила, що верхній ґудзик блузки відвалився, широко розчахнувши комір.

Продзвенів дзвінок, оголошуючи кінець занять.

Еліс підхопила свою шкільну сумку, притиснула її до грудей і вибігла з класу. Вона не наважувалася ні на кого подивитися, йшла не зупиняючись, схиливши голову, відчуваючи, як до горла підступають ридання. Рвонулася до вбиральні й замкнулась у кабінці. Заходили інші дівчата, сміялися, чепурилися перед дзеркалами, а Еліс ховалася за зачиненими дверима. Вона відчувала різні запахи їхніх парфумів, відчувала рух повітря щоразу, як відчинялися двері. Ці золоті дівчата, у новеньких светрах і кардиганах до пари… Вони ніколи не губили ґудзиків, не приходили до школи в заношених спідницях і черевиках із картонними підошвами.

«Ідіть звідси. Будь ласка, ідіть звідси всі».

Нарешті двері припинили розчахуватися.

Еліс притиснулась до дверей кабінки, дослухаючись, чи не лишився хтось у туалеті. Коли визирнула в щілину, перед дзеркалом нікого не було. Тільки тоді вона наважилася вийти з убиральні.

Коридор був так само порожній, на сьогодні всі розійшлися. Не лишилося нікого з її мучителів. Зіщулившись, наче захищаючись, дівчина йшла довгим коридором із побитими шафками та афішами танців на Гелловін — уже за два тижні. Танці, на які вона точно не піде. Приниження на вечірці минулого тижня досі пекло її і, певно, пектиме довіку. Дві години вона стояла під стіною сама, чекаючи, сподіваючись, що якийсь хлопець запросить її. Коли хлопець до неї нарешті підійшов, танці тут були ні до чого: він раптом склався у попереку і зблював їй на черевики. Більше ніяких танців. Еліс у цьому містечку всього лиш два місяці, але їй уже хочеться, щоб мати зібрала їхні речі й вони знову переїхали кудись, де можна почати спочатку. Де все нарешті буде інакше.

Тільки от цього ніколи не буде.

Еліс вийшла зі школи під осіннє сонце. Зігнулася над велосипедом, зосередилася на замку так, що не почула кроків. Тільки коли його тінь упала їй на обличчя, дівчина зрозуміла, що поряд із нею стоїть Елайджа.

— Привіт, Еліс.

Вона рвучко підвелася, велосипед упав на бік. Господи, яка вона дурепа. Як можна бути такою незграбною?

— Важкий був екзамен, правда ж?

Він говорив повільно й виразно. То була ще одна риса, яка їй дуже в Елайджі подобалася: на відміну від інших, його голос завжди був зрозумілий, чіткий. І він завжди показував їй свої вуста. «Він знає мою таємницю, — подумала вона. — І все одно хоче бути мені другом».

— Ти на всі питання відповіла? — запитав Елайджа.

Еліс нахилилася підняти велосипед.

— Я знала всі відповіді. Просто треба було більше часу.

Випроставшись, дівчина помітила, що погляд хлопця ковзнув до її блузки. До дірки, яку лишив зниклий ґудзик. Щоки в неї спалахнули, вона схрестила руки.

— У мене є шпилька, — сказав він.

— Що?

Елайджа дістав із кишені англійську шпильку.

— Я сам постійно гублю ґудзики. Це якось принизливо. Дозволь, я застібну.

Дівчина затримала подих, коли він потягнувся до її блузки. Їй ледве вдалося стримати тремтіння, коли його палець ковзнув під тканину, щоб застібнути шпильку. Вона запитала себе: «Чи він відчуває, як калатає моє серце? Чи знає, як мені паморочиться від його доторку?»

Елайджа на крок відступив, і Еліс змогла видихнути. Опустила очі: дірка тепер була скромно закрита.

— Так краще? — запитав хлопець.

— О. Так! — Дівчина замовкла, зібралася. Тоді з королівською гідністю мовила: — Дякую, Елайджо. Ти дуже уважний.

Промайнула мить. Десь каркали ворони, й осіннє листя яскравим полум’ям поглинало гілки над їхніми головами.

— Ти можеш де в чому мені допомогти, Еліс? — запитав Елайджа.

— У чому саме?

«Яка дурна відповідь. Треба було сказати: «Так! Так, я що завгодно для тебе зроблю, Елайджо Ленк».

— Я маю проект із біології. Мені для нього потрібен партнер, і я не знаю, кого ще попросити.

— Що за проект?

— Я тобі все покажу. Треба піти до мене додому.

До нього додому. Вона ніколи не була вдома у хлопця.

Еліс кивнула.

— Я тільки книжки додому занесу.

Елайджа зняв зі стійки свій велосипед. Майже так само побитий, як у неї — іржаві щитки, з сидіння відлущується вініл. Із цим старим велосипедом він подобався їй ще більше. «Ми справжня пара, — подумала вона. — Тоні Кертіс та я».

Спочатку вони заїхали додому до дівчини. Вона не запросила його зайти, надто вже соромилася обшарпаних меблів, фарби, що лускою відставала від стін. Тож просто забігла, кинула сумку з книгами на стіл у кухні й вибігла назад.

На жаль, братів пес, Дружок, вибіг за нею слідом. Саме коли вона зачиняла двері, з них викотилася чорно-біла пляма.

— Дружок! — заволала Еліс. — Ану повернися!

— Не дуже слухняний, так? — завважив Елайджа.

— Бо він дурний пес. Дружок!

Дворняга озирнувся на неї, махаючи хвостом, і потрюхикав дорогою геть.

— Не зважай, — сказала дівчина. — Повернеться, як нагуляється. — Вона сіла на велосипед. — То де ти живеш?

— Угорі, на Скайлайн-роуд. Ти там бувала?

— Ні.

— Треба доволі довго підніматися пагорбом. Як думаєш, витримаєш?

Еліс кивнула. «Я для тебе що завгодно зроблю».

Вони покотилися від її будинку. Дівчина сподівалася, що вони звернуть на Мейн-стрит, проїдуть повз кафе, у якому часто після школи збиралися діти — ставили музику на музичному автоматі, посьорбували содову. Вона подумала: «Вони побачать, як ми їдемо разом, і в дівчат щелепи повідпадають. Еліс їде із синьооким Елайджою».

Але по Мейн-стрит вони не поїхали. Натомість він звернув на Локаст-лейн, де майже не було будинків — тільки задвірки кількох закладів та службова стоянка консервного заводу «Дари Нептуна». Ну, що ж. Вона все одно їде разом із ним, чи не так? Доволі близько, щоб дивитися на те, як працюють його стегна, на його зад високо на сидінні.

Елайджа озирнувся на неї, чорне волосся затанцювало під вітром.

— Усе гаразд, Еліс?

— Усе добре.

Хоча направду дівчина вже була виснажена, бо вони виїхали з містечка й почався підйом на гору. Певно, Елайджа щодня їздив велосипедом по Скайлайн-роуд і звик до цього: він ледве засапався, ноги рухались, мов потужні поршні. А от вона задихалася, з усіх сил штовхала себе вперед. У полі зору майнуло хутро. Еліс скосила очі й побачила, що Дружок біжить із ними. Він теж мав стомлений вигляд, висолопив язика й намагався не відставати.

— Іди додому!

— Що ти сказала? — зиркнув назад Елайджа.

— Знову цей дурний пес, — важко дихала Еліс. — Усе біжить за нами. Він же… він так заблукає.

Вона глянула на Дружка, який усе трюхикав поряд із нею, дурнувато-радісний, як водиться в собак. «Ну й добре, — подумала дівчина. — Виснажуйся. Мені начхати».

Вони й далі їхали вгору, дорога м’яко звивалася. Між деревами Еліс час від часу бачила далеко внизу гавань Фокс: вода під пообіднім сонцем здавалася розкатанною міддю. Тоді дерева стали надто густі і вона бачила тільки ліс, убраний у багряне й оранжеве. Усипана листям дорога вигиналася перед ними.

Коли Елайджа нарешті зупинився, в Еліс уже так стомилися ноги, що вона ледве вгамовувала тремтіння. Дружка ніде не було видно; лишалося тільки сподіватися, що він знайде дорогу додому, бо шукати його вона точно не піде. Не зараз, коли Елайджа стоїть тут і всміхається їй і очі в нього сяють. Він притулив велосипед до дерева й перекинув сумку через плече.

— То де твій дім? — спитала дівчина.

— От за цією доріжкою.

Він показав на під’їзний шлях і поштову скриньку, що іржавіла на стовпчику.

— То ми не зайдемо до тебе?

— Ні, моя кузина сьогодні вдома, хворіє. Її нудило всю ніч, так що до будинку ми не підемо. Усе одно мій проект тут, у лісі. Залиш велосипед. Далі пройдемося.

Еліс поставила свого велосипеда біля Елайджиного й пішла за хлопцем. Ноги в неї досі трохи підгиналися від довгого шляху нагору. Вони заглиблювалися в ліс. Тут дерева росли густо, на землі лежав килим із листя. Дівчина відважно йшла за Елайджею, відмахуючись від комарів.

— Так кузина живе з вами? — спитала вона.

— Так, минулого року переїхала до нас. Гадаю, тепер так і залишиться. Їй більше немає куди податися.

— А твої батьки не проти?

— Тільки тато. Мама померла.

— О.

Дівчина не знала, що тут сказати. Нарешті пробелькотіла просте «співчуваю», але він її наче не почув.

Підлісок став густішим, кущі ожини дряпали голі ноги. Еліс ледве встигала за Елайджею. Хлопець відривався від неї, лишав саму відчіпляти сукню від чорниць.

— Елайджо!

Він не відповів. Прямував далі, наче відважний дослідник, і сумка теліпалася в нього на плечі.

— Чекай!

— То ти хочеш подивитися чи ні?

— Хочу, але…

— То ходи.

Голос у нього ледве не зривався з нетерплячки, це її налякало. Він зупинився на кілька ярдів попереду, обернувся до неї, і дівчина помітила його стиснуті кулаки.

— Добре, — слабко вимовила Еліс. — Іду.

Ще за кілька ярдів перед ними раптом відкрилася галявина. Дівчина побачила старий кам’яний фундамент — усе, що лишилося від давно вже зниклої ферми. Елайджа глянув на неї; його обличчя було поцятковане денним світлом.

— Це тут, — мовив він.

— Що?

Хлопець нагнувся, відсунув дві дерев’яні дошки, відкривши глибоку яму.

— Поглянь сюди, — сказав він. — Я три тижні її копав.

Еліс повільно підійшла до ями, подивилася всередину. Пообіднє сонце скоса світило з-за дерев, тому дно ями лишалося в тіні. Вона бачила шар мертвого листя, який зібрався внизу. Збоку висіла скручена мотузка.

— Це пастка на ведмедя чи щось таке?

— Могла б бути. Якби я накрив її гілками, щоб сховати яму, міг би чимало всього спіймати. Навіть оленя. — Він показав пальцем униз. — Дивися, бачиш?

Дівчина схилилася нижче. У тіні внизу щось наче м’яко блищало: з-під листя виднілися якісь білі уламки.

— Що це?

— Це мій проект.

Елайджа взявся за мотузку й потягнув.

Листя на дні ями зашурхотіло, закипіло. Еліс дивилася, як натягується мотузка, як хлопець витягує щось із тіні. Кошик. Він дістав його з ями, поставив на землю. Відкинув листя й показав те, що сяяло білим на дні ями.

То був маленький череп.

Елайджа підняв його з листя, і дівчина побачила жмутки чорного хутра, тонкі ребра. Вузлуватий ланцюг хребта. Кістки ніг, тендітні, мов гілочки.

— Правда, це щось? Уже навіть не смердить, — сказав він. — Пролежав там уже майже сім місяців. Коли я востаннє перевіряв, на кістках ще було трохи м’яса. Тепер і його немає. Коли стало тепліше, у травні, воно почало гнити значно швидше.

— Що це?

— А не бачиш?

— Ні.

Хлопець узяв череп, легенько крутнув, відділяючи від хребта. Еліс здригнулася, коли він жбурнув його в неї.

— Не треба! — пискнула вона.

— Няв!

— Елайджо!

— Ну ти ж спитала, що це було.

Дівчина дивилася в порожні очниці.

— То це кіт?

Він дістав із сумки торбинку для покупок, почав складати туди кістки.

— Що ти робитимеш зі скелетом?

— Це мій науковий проект. Від кота до скелета за сім місяців.

— Де ти взяв кота?

— Знайшов.

— Так просто знайшов мертвого кота?

Елайджа подивився на неї знизу вгору. Його сині очі посміхалися. Але це вже не були очі Тоні Кертіса — тепер вони її лякали.

— Хто сказав, що він був мертвий?

Серце Еліс закалатало. Вона відступила на крок.

— Знаєш, здається, мені треба додому.

— Чому?

— Домашнє завдання. Треба зробити домашнє завдання.

Хлопець підвівся на ноги — пружно, легко, без зусиль. Усмішка зникла, змінилася виразом тихого чекання.

— Я… побачимося в школі, — мовила Еліс. Відступила, глянула ліворуч, праворуч — на ліс, який здавався однаковим у всіх напрямках. Звідки вони прийшли? Куди їй іти?

— Ти ж щойно прийшла, Еліс, — сказав Елайджа.

Він тримав щось у руці. Тільки коли ця рука піднялася, дівчина зрозуміла, що то було.

Камінь.

Удар збив її з ніг. Вона зіщулилася на землі, в очах було майже чорно, кінцівки заніміли. Дівчина не відчувала болю, тільки тупу зневіру в тому, що він її вдарив. Поповзла, не розбираючи куди. Хлопець ухопив її за щиколотки, смикнув назад. Поки він тягнув за ноги, обличчя дівчини дряпалось об землю. Вона намагалася бити його ногами, намагалася кричати, але рот забився землею та гілками, і він усе тягнув її до ями. Тільки коли ноги Еліс були вже в ямі, вона вхопилася за якийсь пагін і повисла над нею.

— Відпусти, Еліс, — сказав Елайджа.

— Витягни мене! Витягни!

— Я сказав: відпусти.

Хлопець підняв камінь і опустив його на її пальці.

Дівчина верескнула, пальці розтиснулися. Вона ковзнула в яму ногами вперед, упала на мертве листя.

— Еліс. Еліс.

Ошелешена падінням, вона підняла очі до неба й побачила обриси його голови: він схилився над ямою та дивився на неї.

— Чому ти це робиш? — схлипнула дівчина. — Чому?

— Нічого особистого. Хочу подивитися, скільки часу на це піде. Кішці знадобилося сім місяців. Як думаєш, скільки тобі потрібно?

— Ти не можеш так зробити!

— Па-па, Еліс.

— Елайджо! Елайджо!

Дерев’яні дошки ковзнули до отвору, затуляючи їй світло. Зник останній проблиск неба. «Це все не насправді, — подумала вона. — Це жарт. Він просто хоче мене налякати. Залишить тут на кілька хвилин, а тоді повернеться й витягне мене. Авжеж повернеться».

Тоді Еліс почула, як щось упало на дошки. Каміння. Він складає зверху каміння.

Дівчина підвелася, спробувала вибратися з ями. Знайшла суху лозу, яка одразу ж розвалилась у неї в руках. Угризалася пальцями в землю, але не могла знайти опору, не могла навіть на кілька дюймів підтягнутися й не з’їхати назад. Темряву пронизав її вереск.

— Елайджо! — кричала вона.

Їй відповідало лише каміння, яке з гуркотом падало на дерево.