Двійник

16

«Я ще можу передумати».

Ця думка крутилася у Мори в голові під час всієї процедури реєстрації як відвідувачки, поки вона знімала годинника й клала разом із сумочкою до шафки. У кімнату для зустрічей не можна було брати ані гаманця, ані прикрас, і без сумочки вона почувалася голою, позбавленою всього, що засвідчувало б її особистість, усіх тих пластикових карток, які казали світові, хто вона така. Мора зачинила шафку, і клацання дверцят різонуло слух нагадуванням про те, до якого світу вона саме мала увійти: до місця, де двері з грюканням зачинялися, де життя людей минало в коробках.

Вона сподівалася, що зустріч буде приватною, однак коли її провели до приймальні, стало зрозуміло, що приватність тут неможлива. Годину тому почався час пообідніх візитів, у кімнаті галасували діти й панував хаос возз’єднання родичів. В автоматі, що вивергав загорнуті в плівку сандвічі, чіпси та шоколадні батончики, дзвеніли монети.

— Амальтея скоро прийде, — сказала Морі охоронниця. — Може, знайдете собі місце?

Мора підійшла до вільного стола, сіла. Пластикова стільниця була липка від розлитого соку; вона склала руки на колінах і чекала — серце калатало, у роті стало сухо. «Класична реакція бий-біжи, — подумала вона. — Якого біса я так нервуюся?»

Вона підвелася, підійшла до вмивальника. Наповнила водою паперову склянку, випила одним ковтком. Усе одно в горлі було сухо. Таку спрагу не втамувати водою; спрага, швидкий пульс, спітнілі долоні — усе один рефлекс, підготовка тіла до неминучої загрози. «Розслабся, розслабся. Ви з нею зустрінетеся, скажеш кілька слів, задовольниш свою цікавість і підеш геть. Хіба ж це важко?». Мора зібгала стаканець, розвернулася й завмерла.

Двері щойно відчинилися, увійшла жінка із стрункою, гордовитою поставою, із по-королівськи піднятим підборіддям. Її погляд упав на Мору й на мить затримався на ній, але тільки-но Мора подумала: «Це вона», жінка відвернулася, усміхнулася й розкрила обійми дитині, що бігла до неї.

Мора спантеличено вагалася, не знаючи, чи їй сісти, чи лишитися стояти. Тоді двері знову відчинилися: та ж охоронниця, яка говорила з нею раніше, вела попід руку іншу жінку. Жінка ця не йшла, а човгала, зігнувши спину, схиливши голову, наче нав’язливо вишукувала на підлозі щось загублене. Охоронниця підвела її до столу Мори, витягнула стільця і всадовила ув’язнену.

— Ну от, Амальтеє, ця пані прийшла до тебе. То, може, поговориш із нею гарненько, га?

Амальтея не підняла голови, не відірвала погляду від столу. Сплутані пасма волосся жирною завісою падали на її обличчя. Нині густо посмуговане сивиною, це волосся колись було чорним. «Як у мене, — подумала Мора. — Як у Анни».

Охоронниця знизала плечима, подивилася на Мору.

— Що ж, я вас залишу, гаразд? Як закінчите, тільки махніть мені і я її заберу.

Амальтея навіть не глянула на охоронницю, коли вона йшла геть. І наче навіть не помічала відвідувачку, яка зараз саме сиділа навпроти неї. Завмерла, сховавши обличчя за серпанком брудного волосся. Тюремна сорочка мішкувато звисала з плечей, наче жінка зсихалася всередині свого одягу. Рука, що лежала на столі, безупинно тремтіла.

— Привіт, Амальтеє, — мовила Мора. — Ти знаєш, хто я така?

Мовчання.

— Мене звати Мора Айлс. Я… — Вона ковтнула. — Я дуже довго вас шукала.

«Усе своє життя».

Жінка смикнула головою. Не у відповідь на Морині слова — просто мимовільний тик. Спалах імпульсу, що заблукав між нервами та м’язами.

— Амальтеє, я ваша дочка.

Мора дивилася на неї, чекала на реакцію. Прагнула побачити її. Цієї миті все решта навколо немовби зникло. Вона не чула какофонію дитячих голосів, дзенькіт четвертаків у автоматі чи того, як рипіли на лінолеумі ніжки стільців. Бачила тільки цю втомлену, зламану жінку.

— Можете на мене подивитися? Будь ласка, гляньте на мене.

Нарешті голова піднялася, різкими маленькими рухами, наче в механічної ляльки з іржавими коліщатами. Нечупарне волосся розійшлося, на Морі зосередився погляд непроникливих очей. Вона нічого не бачила в них, ані усвідомлення, ані душі. Вуста Амальтеї ворушилися, але без звуків. Просто чергове посмикування м’язів — без наміру, без змісту.

Повз них прошкандибав маленький хлопчик, за яким тягнувся запах мокрого підгузка. За сусіднім столом світло-русява жінка в тюремній джинсі тихо схлипувала, зронивши голову на руки, а її гість невиразно дивився на неї. Саме в цю мить мали місце з десяток родинних драм, подібних на Морину; вона була всього лиш однією з епізодичних героїнь, нездатною визирнути за межі своєї кризи.

— До вас приходила моя сестра Анна, — мовила вона. — Дуже схожа на мене. Пам’ятаєте її?

Тепер Амальтея рухала щелепою так, наче щось жувала. Уявну їжу, смак якої відчувала тільки вона.

«Ні, звісно ж, вона не пам’ятає, — думала Мора, із розпачем дивлячись на порожній вираз обличчя Амальтеї. — Вона не усвідомлює, що я тут, хто я така, чому я тут. Я горлаю в порожнечу і чую у відповідь тільки луну власного голосу».

Уперто вирішивши видобути з неї реакцію, хоч яку-небудь, Мора сказала майже з навмисною жорстокістю:

— Анна померла. Друга ваша дочка мертва. Ви про це знали?

Відповіді не було.

«Якого біса я взагалі стараюся? Нікого немає вдома. У цих очах немає життя».

— Ну що ж, — мовила вона. — Повернуся іншого разу. Може, тоді ви зі мною поговорите.

Мора зітхнула й підвелася, озирнулася, шукаючи поглядом охоронницю. Помітила її в іншому кутку кімнати і щойно піднесла руку, махаючи їй, коли почула голос. Такий тихий шепіт, що він цілком міг виявитися уявним.

— Іди геть.

Вона збентежено глянула на Амальтею, яка сиділа в тій самій позі, із тремтливими губами й розфокусованими очима.

Мора повільно опустилася на стілець.

— Що ви сказали?

Амальтея підняла на неї погляд. І на коротку мить Мора побачила в ньому свідомість. Проблиск розуму.

— Іди геть. Поки він тебе не побачив.

Мора не зводила з неї очей. Її спиною пробігся холодок, волосинки ззаду шиї піднялися.

Світлокоса жінка за сусіднім столом досі плакала. Її гість підвівся і сказав:

— Вибач, тобі доведеться це прийняти. Так уже склалося.

Він пішов до свого життя на волі, де жінки носять гарненькі блузки, а не синю джинсу. Де замкнені двері можна відімкнути.

— Хто? — м’яко запитала Мора. Амальтея не відповідала. — Хто мене побачить, Амальтеє?

І з тиском:

— Що ви хочете сказати?

Але очі Амальтеї знову затьмарилися. Коротенький спалах свідомості закінчився, і Мора знову дивилася в порожнечу.

— То як, ви закінчили? — бадьоро запитала охоронниця.

— Вона завжди така? — запитала Мора, дивлячись, як вуста Амальтеї складають беззвучні слова.

— Майже завжди. Бувають хороші дні, бувають погані.

— Вона до мене майже не говорила.

— Заговорить, коли буде краще вас знати. Вона переважно вся в собі, але іноді виходить із цього стану. Пише листи, навіть телефоном користується.

— І кому телефонує?

— Не знаю. Певно, що своєму мозкоправу.

— Доктору О’Доннел?

— Білявці. Вона приходила кілька разів, тож Амальтея до неї звикла. Правда ж, люба? — Охоронниця потягнулася до її руки. — Нумо вставати. Відведемо тебе назад.

Амальтея слухняно підвелася, дозволила охоронниці вивести себе з-за столу. Зробила кілька кроків, тоді спинилася.

— Ходімо, Амальтеє.

Однак ув’язнена не зрушила з місця. Стояла, наче її м’язи раптово затверднули.

— Дорогенька, я не можу чекати на тебе весь день. Ходімо.

Жінка спроквола повернулася. Очі так і були порожні, і слова пролунали не зовсім людським голосом, радше механічним. Наче щось чужорідне транслювало себе через машину. Вона подивилася на Мору.

— Тепер ти теж помреш, — сказала Амальтея. Тоді відвернулася й почовгала назад до своєї камери.

— У неї пізня дискінезія, — сказала Мора. — Це тому суперінтендант Ґарлі намагалася відмовити мене від візиту. Не хотіла, аби я бачила, в якому Амальтея стані. Не хотіла, аби я дізналася, що вони з нею зробили.

— А що саме з нею зробили? — запитала Ріццолі. Вона знову сиділа за кермом і безстрашно вела їх поміж вантажівок, від яких здригалася траса й трусився, як у турбулентності, маленький «Субару». — Хочете сказати, її перетворили на якогось зомбі?

— Ви бачили документи від її психіатра. Попередні лікарі виписали їй фенотіазини, це антипсихотичні ліки. У старших жінок вони можуть викликати страшні побічні ефекти. Один із них називається пізньою дискінезією — мимовільні скорочення м’язів обличчя та рота. Пацієнт постійно жує, або надуває щоки, або показує язика. Вона це не контролює. Уявіть собі, як це. Усі на тебе витріщаються, а ти кривляєшся. Ти псих.

— Як зупинити ці скорочення?

— Це неможливо. Треба було негайно припинити давати їй ліки, щойно виявилися перші симптоми. А вони зволікали. Тоді справу взяла О’Доннел. Саме вона нарешті припинила це, зрозуміла, що відбувається. — Мора зі злістю зітхнула. — Пізня дискінезія, найімовірніше, лишається назавжди.

Вона визирнула у вікно, за яким потік машин ставав усе густішим. Цього разу її не тривожили тони сталі, що гуркотіли повз їхнє авто. Натомість вона думала про Амальтею Ленк, про невгамовний рух її вуст, які неначе вишіптували таємниці.

— Хочете сказати, що їй не були потрібні ті ліки?

— Ні, я кажу, що їх треба було скасувати значно раніше.

— То вона божевільна? Чи ні?

— Таким був початковий діагноз. Шизофренія.

— А ви який діагноз поставите?

Мора задумалася про порожній погляд Амальтеї, її загадкові слова. Слова, які не мали сенсу, окрім як бути марою параноїка.

— Я змушена погодитися, — мовила вона, зітхнула й відкинулася на спинку сидіння. — Я не бачу в ній себе, Джейн. Не бачу в цій жінці жодної частини себе.

— То це має бути полегшенням. Зважаючи на все.

— Але ж він, той зв’язок між нами, все одно є. Не можна заперечувати власну ДНК.

— Знаєте стару приказку: «Кров не водиця»? Так от це маячня, док. Ви не маєте нічого спільного з цією жінкою. Вона вас народила й віддала після народження. От і все. Кінець стосункам.

— Вона має стільки відповідей. Про те, хто мій батько. Хто я така.

Ріццолі кинула на неї пильний погляд, тоді відвернулася до дороги.

— Я дам вам пораду. Знаю, ви питаєте себе, а до чого тут узагалі я. Повірте, я не просто так це кажу. Ця жінка, Амальтея Ленк, — людина, від якої вам варто триматися подалі. Не зустрічатися з нею, не говорити. Навіть не думати про неї. Вона небезпечна.

— Вона просто вигоріла шизофренічка.

— Я в цьому не впевнена.

Мора глянула на Ріццолі.

— Ви знаєте про неї щось таке, чого не знаю я?

Ріццолі трохи помовчала, дивлячись на дорогу. Її думки були зайняті не дорожнім рухом — здавалося, вона зважує свою відповідь, міркує про те, як найкраще її сформулювати.

— Пам’ятаєте Воррена Гойта? — нарешті спитала детектив. Хоча вона й вимовила це ім’я начебто беземоційно, та її щелепа скам’яніла, а руки міцніше стиснули кермо.

«Воррен Гойт, — подумала Мора. — Хірург».

Так його охрестила поліція. Це прізвисько злочинець заслужив через ті безчинства, які чинив зі своїми жертвами. Його інструментами були скотч та скальпель; здобиччю — жінки, котрі спали в своїх ліжках, не знаючи про незваного гостя, що стояв у темряві поряд із ними, смакуючи насолоду від думки про перший надріз. Джейн Ріццолі була його останньою мішенню, його супротивницею в грі розуму, яку він не очікував програти.

Однак саме Ріццолі одним пострілом звалила його, пробила кулею хребта. Тепер усесвіт Воррена Гойта, прикутого до ліжка паралізованими й безпорадними кінцівками, скоротився до лікарняної палати, де йому лишилися хіба нечисленні втіхи розуму — того розуму, який лишався так само блискучим і небезпечним, як і раніше.

— Авжеж, пам’ятаю, — відповіла Мора.

Вона бачила наслідки його роботи, жахливі рани, яких скальпель завдав тілу однієї з його жертв.

— Я за ним стежила, — сказала Ріццолі. — Знаєте, просто аби переконатися, що чудовисько досі в клітці. Так, він досі там, у відділені травм спини. І протягом останніх восьми місяців щосереди, у пообідній час, до нього приходить відвідувач. Доктор Джойс О’Доннел.

Мора спохмурніла.

— Навіщо?

— Вона стверджує, що це — частина її дослідження жорстокої поведінки. Має теорію про те, що вбивці не відповідальні за свої дії. Начебто якась отримана в дитинстві гуля на голові робить їх схильними до насильства. Звісно ж, в адвокатів її номер на кнопці швидкого набору. Вона, певно, може розповісти, що Джеффрі Дамера[14] просто не так зрозуміли, а Джон Вейн Ґейсі[15] змалку забагато бився головою. Вона будь-кого захищатиме.

— Люди роблять те, за що їм платять.

— Навряд чи вона робить це заради грошей.

— А заради чого?

— Це для неї можливість наблизитися до тих, хто вбиває. Вона каже, що це все заради науки, заради досліджень. Так, Йозеф Менгеле[16] теж наукою займався. Це просто виправдання, спосіб надати тому, що вона робить, хоч якоїсь респектабельності.

— А що вона робить?

— О’Доннел шукає чогось захопливого. Її збуджують фантазії вбивці. Вона любить улазити йому в голову, роздивлятися там, бачити те, що бачить він. Розуміти, як це — бути чудовиськом.

— Вас послухати, так вона сама одна з них.

— Може, їй цього хотілося б. Я бачила листи, які вона писала Ґойтові у в’язницю. Спонукала його розповідати їй про свої вбивства в деталях. О, так, вона любить деталі.

— Багатьох людей цікавлять моторошні речі.

— Вона не просто цікавиться. Вона хоче знати, як це — розрізати шкіру й дивитися, як жертва стікає кров’ю. Як це — насолоджуватися своєю владою. Вона голодна до таких деталей так само, як упирі голодні до крові. — Ріццолі замовкла. Спантеличено засміялася. — Знаєте, я тут дещо зрозуміла. Саме так і є, вона — упир. Вони з Гойтом годуються одне одним. Він звіряє їй свої фантазії, вона каже йому, що плекати їх цілком нормально. Нормально заводитися від самої думки про те, як перерізаєш комусь горлянку.

— І тепер вона ходить до моєї матері.

— Так. — Ріццолі глянула на Мору. — Цікаво, якими фантазіями вони діляться.

Мора замислилася про злочини, в яких звинувачували Амальтею Ленк. Запитала себе, що відбувалося в її голові, коли вона забивала двох сестер з узбіччя. Чи тремтіла вона в передчутті цієї п’янкої ін’єкції влади?

— Те, що О’Доннел уважає Амальтею вартою візитів, уже про щось говорить, — сказала детектив.

— Про що це має говорити?

— О’Доннел не марнуватиме часу на простих убивць. Її не цікавить хлопець, який підстрелив касира в цілодобовій крамничці під час пограбування. Або чоловік, який так розізлився на дружину, що зіштовхнув її зі сходів. Ні, вона проводить час із тими покидьками, які вбивають, тому що це приносить їм насолоду. Тими, хто прокручує ніж у рані, бо насолоджується тим, як він дряпає об кістку. Вона проводить час із особливими злочинцями. З чудовиськами.

«Моя мати, — подумала Мора. — Невже вона теж чудовисько?»