Двійник

12

Джейн Ріццолі виросла в передмісті Ревере, яке від центру Бостона відділяє лише сам міст Тобін. Це був робочий район зі схожими на коробки будинками на маленьких ділянках, місце, де щороку четвертого липня на мангалах у задніх дворах сичали ковбаски, а на ґанках гордовито розвівалися американські прапори. Родина Ріццолі пережила і хороші часи, й погані, до яких зокрема входили ті кілька страшних місяців, коли Джейн було десять і батько втратив роботу. Вона була достатньо доросла, щоб відчути материн страх і ввібрати батьків злий відчай. Вони з братами знали, що це таке — жити на тонкій межі між комфортом та катастрофою, і хоча тепер у неї була цілком стабільна зарплатня, остаточно вгамувати шепіт дитячої непевності не вдавалося. Детектив завжди думала про себе як про дівчину з Ревере, яка виросла з мрією одного дня оселитися у великому будинку в заможнішому районі, де буде достатньо ванних кімнат, щоб не грюкати щоранку в двері, вимагаючи своєї черги в душі. У тому будинку обов’язково буде цегляний димохід, і подвійні вхідні двері, і латунний молоток на них. Дім, на який вона нині дивилася зі свого авто, мав усе це і навіть більше: латунний молоток, подвійні вхідні двері й не один, а два димоходи. Усе, про що вона мріяла.

Але це був найогидніший із будинків, які вона коли-небудь бачила.

Інші споруди на цій вулиці у Східному Дедгемі були саме такі, які очікуєш побачити в затишному районі для середнього класу: гаражі на два авто, охайні дворики перед будинком. Автомобілі останніх моделей на під’їзних доріжках. Нічого кричущого, нічого такого, що вимагало б: «Дивися сюди». Але цей дім… що ж, він не просто вимагав уваги. Він верещав, аби його помітили.

Скидалося, що Тару, плантацію зі «Звіяних вітром», підхопив торнадо й переніс на міську вулицю. Двору як такого не було, тільки смужки землі обабіч, такі вузькі, що між стіною та сусідським парканом заледве можна було б проштовхати газонокосарку. Білі колони стояли вартовими на ґанку, де цілком могла б сидіти зі своїм почтом Скарлетт О’Хара, дивлячись на дорожній рух по Спраґ-стрит. Це видовище змусило Джейн згадати Джонні Сільву зі старого району і те, як свою першу зарплатню він викинув на вишнево-червоний «Корвет». «Намагається вдати, що він не невдаха», — так сказав тоді її батько. «Малий ще не дійшов до того, аби виїхати з батьківського підвалу, а вже купує собі спортивне авто. Найбільші невдахи купують найбільші автівки».

«Або ж будують собі найбільші будинки в районі», — подумала Ріццолі, дивлячись на «Тару» на Спраґ-стрит.

Вона вивільнила свій живіт із-за керма. Піднімаючись сходами, відчула, як малеча танцює степ на сечовому міхурі. Подумала: усе по черзі. Спочатку треба попросити показати їй убиральню. Дверний дзвінок не дзвонив, він бомкнув, наче дзвін собору, що збирає вірян до молитви.

Їй відчинила білявка, яка наче помешканням помилилася: не Скарлетт О’Хара, а класична волоока ціпочка — пишне волосся, великі груди, тіло запхане в рожевий спандекс спортивного костюма. Обличчя неприродно спокійне, — напевно, ботокс.

— Я детектив Ріццолі, приїхала до Теренса Ван Ґейтса. Я йому телефонувала.

— О, так, Террі на вас чекає.

Голос дівчачий — високий, солодкий. У невеликих дозах це нічого, але за годину має здаватися, наче хтось нігтями по дошці шкрябає.

Ріццолі ступила до фойє, де негайно натрапила на велетенську картину на стіні. На ній була зображена ціпочка в зеленій вечірній сукні поряд із гігантською вазою з орхідеями. У цьому будинку все здавалося завеликим. Картини, стелі, груди.

— У його офісі зараз іде ремонт, так що він сьогодні працює з дому. Далі коридором і праворуч.

— Перепрошую… не знаю, як вас звати.

— Бонні.

Бонні, авжеж. Дуже підхоже ім’я.

— Тобто… місіс Ван Ґейтс? — перепитала Ріццолі.

— Ага.

Статусна дружина. Ван Ґейтсові має бути років сімдесят.

— Можна скористатися вбиральнею? Я туди зараз бігаю чи не щодесять хвилин.

Схоже, Бонні вперше помітила, що Ріццолі вагітна.

— О, дорогенька! Авжеж, припудрити носика можна ось тут.

Детектив ще ніколи не бачила вбиральні, фарбованої в рожевий, наче цукрова вата, колір. Унітаз стояв на підвищенні, наче трон, і на стіні поруч із ним розмістився телефон. Наче хтось волів би займатися справами, роблячи свої, гм, справи. Вона помила руки в рожевій мармуровій раковині рожевим милом, витерла рожевим рушником і втекла звідси.

Бонні зникла, але Ріццолі чула ритмічну музику для вправ і гупання ніг нагорі. Займається. «Мені теж треба буде відновити форму, — подумала Ріццолі. — Але від рожевого спандексу я категорично відмовляюся».

Вона рушила далі коридором, шукаючи кабінет Ван Ґейтса. Спочатку зазирнула до просторої вітальні з білим роялем, білим килимом та білими меблями. Біла кімната, рожева кімната. Що далі? Пройшла повз черговий портрет Бонні, цього разу зображеної в образі грецької богині, — біла сукня, крізь прозору тканину видно соски. Господи, та цим людям місце у Вегасі.

Нарешті детектив дійшла до кабінету.

— Містере Ван Ґейтс?

Чоловік за столом із вишневого дерева відірвав погляд від паперів, і Ріццолі побачила водянисті блакитні очі, лице, що розпливлося й пом’якшало від віку, волосся кольору… який же то був колір? Десь між жовтим і помаранчевим. Ясна річ, не навмисно — невдале фарбування.

— Детектив Ріццолі? — запитав він, глянув на її живіт, і не зміг відвести очей, наче ніколи раніше не бачив вагітного копа.

«Зі мною говори, а не з черевом». Вона підійшла до столу, потиснула йому руку. Помітила, що його голова всіяна зрадницькими жмутками трансплантату і тонке волосся пробивається з нього в останній відчайдушній спробі відстояти свою мужність. Ось що отримуєш, коли береш собі статусну дружину.

— Сідайте, сідайте, — мовив Ван Ґейтс.

Детектив опустилася в гладеньке шкіряне крісло. Оглянула кімнату й помітила, що її декор радикально відрізняється від усього решти в домі. Традиційний юридичний стиль — темне дерево та шкіра. Червонуваті дерев’яні полиці заповнені юридичними журналами й підручниками. Ані натяку на рожевий колір. Очевидно, тут було його царство, зона без Бонні.

— Я насправді не знаю, чим можу вам допомогти, детективе. Усиновлення, про яке ви запитуєте, відбулося сорок років тому.

— Не така вже й прадавня історія.

Юрист засміявся.

— Сумніваюся, що ви тоді вже народилися.

Це що, докір? Він хоче сказати, що вона надто юна, щоб турбувати його такими запитаннями?

— Ви не пам’ятаєте людей, які стосувалися справи?

— Просто хочу сказати, що це було давно. Я тоді щойно випустився з юридичної школи. Знімав мебльований офіс, не мав секретаря. Сам відповідав на дзвінки. Брався за все, що мені траплялося — розлучення, усиновлення, пияцтво за кермом. Усе, що допомогло б оплачувати рахунки.

— І у вас, звісно ж, збереглися документи з тих старих справ.

— Вони в архіві.

— Де саме?

— «Файл Сейф» у Квінсі. Але перш ніж продовжити, мушу вам сказати, що сторони цієї конкретної справи наголосили на повній приватності. Біологічна мати не хотіла розкривати свого імені. Ці записи було запечатано багато років тому.

— Це розслідування вбивства, містере Ван Ґейтс. Одна із двох усиновлених загинула.

— Так, я знаю. Але не можу збагнути, як це стосується її вдочеріння сорок років тому. Як це пов’язано з розслідуванням?

— Чому Анна Леоні вам телефонувала?

Ван Ґейтс збентежився. Нічого з того, що було сказано згодом, уже не могло перекрити його початкової реакції, цього заскоченого виразу обличчя.

— Перепрошую?

— За день до того, як Анну Леоні вбили, вона телефонувала до вашого офісу зі свого номера в готелі «Тремонт», ми щойно отримали дані з її телефону. Розмова тривала тридцять сім хвилин. Ви ж мали про щось говорити протягом цих тридцяти семи хвилин, не змусили ж бідолашну жінку чекати на лінії весь цей час.

Юрист мовчав.

— Містере Ван Ґейтс?

— Ця… ця розмова була конфіденційна.

— Міс Леоні була вашою клієнткою? Ви виставили їй рахунок?

— Ні, але…

— Отже, ви не маєте зобов’язань юриста перед клієнтом.

— Але я зв’язаний конфіденційністю іншого клієнта.

— Біологічної матері.

— Ну, вона була моєю клієнткою. І віддала дітей за однієї умови: що її ім’я ніколи не буде розкрито.

— Це було сорок років тому. Вона могла й передумати.

— Я нічого про це не знаю. Не знаю, де вона. Не знаю навіть, чи вона досі жива.

— Це тому Анна вам телефонувала? Питала про матір?

Ван Ґейтс відкинувся на спинку крісла.

— Усиновлених часто цікавить їхнє походження. Дехто з них стає одержимий цією темою, тому вони починають полювати на документи. Укладають тисячі доларів і чимало зусиль у пошуки матерів, які не хочуть, щоб їх знаходили. А якщо їх і знаходять, це дуже нечасто має той казковий кінець, на який люди сподіваються. Вона теж цього шукала, детективе. Казкового кінця. Іноді їм краще просто забути про все й жити далі своїм життям.

Ріццолі подумала про своє дитинство, свою родину. Вона завжди знала, хто вона така. Достатньо було погляду на батьків та дідусів з бабусями, щоб побачити в їхніх обличчях свою кров. Вона була однією з них, аж до самої ДНК, і байдуже, наскільки родичі могли її бісити чи бентежити, вона знала, що вони всі рідні.

А от Мора Айлс ніколи не бачила себе в бабусиних очах. Чи йдучи вулицею, вона розглядала чужі обличчя в пошуках натяку на власні риси? Чи шукала знайомий вигин вуст чи схил носа? Ріццолі добре розуміла голод за знанням про своє походження. Бажання знати, що ти не окремий патичок, а гілка глибоко вкоріненого дерева.

Вона подивилася в очі Ван Ґейтсу.

— Хто справжня мати Анни Леоні?

Він тільки головою похитав.

— Ще раз вам скажу. Це не стосується вашого…

— Це мені вирішувати. Назвіть ім’я.

— Для чого? Щоб ви порушили спокійне життя жінки, яка, можливо, не хоче нагадувань про помилки своєї юності? Як це стосується вбивства?

Ріццолі схилилася ближче, поклала долоні на стіл. Агресивно втрутилася в його приватну власність. Милі солоденькі Бонні такого не роблять, а от дівчата-копи з Ревере цілком на це здатні.

— Можемо видати повістку на ваші документи, або ж я можу попросити ввічливо.

Мить вони просто дивилися одне на одного. Тоді юрист, капітулюючи, зітхнув.

— Гаразд, я не хочу більше через це проходити. Просто назву ім’я, домовились? Матір звали Амальтея Ленк. Їй було двадцять чотири, і їй дуже потрібні були гроші.

Ріццолі насупилася.

— Ви кажете, що їй заплатили за те, що вона віддала своїх дітей?

— Ну…

— Скільки?

— Солідну суму. Достатню, щоб почати життя спочатку.

— Скільки?

Ван Ґейтс кліпнув.

— Двадцять тисяч доларів кожне.

— За кожне немовля?

— Дві щасливі родини отримали дітей. Вона отримала гроші. Повірте, нині усиновителі платять значно більше. Ви знаєте, як зараз важко всиновити здорове біле немовля? Їх просто бракує. Питання попиту та пропозиції, от і все.

Ріццолі відсторонилася, нажахана тим, що жінка може продати своїх дітей за тверду й холодну готівку.

— Це все, що я вам можу сказати, — мовив юрист. — Якщо хочете дізнатися більше, то, може, вам, копам, варто обмінятися інформацією. Щоб не марнувати час.

Ця заява спантеличила Ріццолі. Тоді вона згадала слова, сказані Ван Ґейтсом трохи раніше: «Я не хочу більше через це проходити».

— Хто ще розпитував про цю жінку? — спитала вона.

— Ви всі поводитеся однаково. Приходите, погрожуєте зіпсувати мені життя, якщо я з вами не співпрацюватиму…

— То був інший коп?

— Так.

— Хто?

— Не пам’ятаю. То було кілька місяців тому, певно, я викинув його ім’я з голови.

— Для чого йому було це знати?

— Бо вона його намовила. Вони разом приходили.

— З ним приходила Анна Леоні?

— Він робив це для неї, робив їй послугу. — Ван Ґейтс пирхнув. — Копи нам усім мають робити послуги.

— Кажете, кілька місяців тому? Вони разом приходили до вас?

— Я саме це щойно сказав.

— І ви сказали їй ім’я матері?

— Так.

— То чому Анна Леоні телефонувала вам минулого тижня, якщо вже знала материне ім’я?

— Бо побачила якесь фото у «Бостон Ґлоуб». Жінку, дуже схожу на неї.

— Доктора Мору Айлс.

Він кивнув.

— Міс Леоні прямо мене запитала, і я їй відповів.

— Що саме?

— Що у неї була сестра.