Двійник

15

Джейн Ріццолі кермувала, як годиться справжній мешканці Бостона: не вагаючись, натискала на клаксон, віртуозно маневрувала дорогою до магістралі серед припаркованих у два ряди автівок. Вагітність не зробила її м’якшою, навпаки, вона ще нетерплячіше реагувала на те, що інші автомобілі наче змовилися затримувати її на кожному перехресті.

— Навіть не знаю, док, — мовила вона, постукуючи пальцями по керму, поки на табло світлофора змінювалися червоні цифри. — Це подіє вам на голову. Ну от для чого вам з нею зустрічатися?

— Принаймні я знатиму, хто моя мати така.

— Ви знаєте її ім’я. Знаєте її злочин. Невже цього не досить?

— Не досить.

За ними заволав клаксон. Загорілося зелене світло.

— Мудило, — сказала Ріццолі та з ревінням помчала через перехрестя.

Вони рушили магістраллю на захід до Фремінґема, «Субару» Ріццолі здавався карликом серед загрозливого конвою фур та позашляховиків. Усього лише два дні на тихих дорогах Мена, і повернення на переповнене шосе шокувало Мору: одна дрібна помилка, мить неуважності — ось і все, що відділяло життя від смерті. Її бентежило те, як швидко й безстрашно їздила Ріццолі, — сама вона ніколи не ризикувала, мала найбезпечніше авто, подвійні повітряні подушки, ніколи не дозволяла стрілці рівня пального падати нижче чверті, і тепер було непросто віддати контроль у чужі руки. Особливо коли двотонні вантажівки ревли в кількох дюймах від її вікна.

Тільки коли вони з’їхали з головної магістралі на 126-те шосе, яке йшло через Фремінґем, Мора заспокоїлася й відкинулася на спинку сидіння, не намагаючись учепитися в дошку приладів. Однак тепер перед нею постали інші страхи, не схожі на фури й стрімку сталь. Найбільше вона боялася постати віч-на-віч із собою.

І зненавидіти те, що побачить.

— Ви будь-коли можете передумати, — зауважила Ріццолі, наче читала її думки. — Тільки скажіть, і я розверну авто. Можемо поїхати до «Френдлі», випити кави. Може, з’їсти пирога.

— Вагітні колись припиняють думати про їжу?

— Ця вагітна — ні.

— Я не передумаю.

— Добре, добре. — Ріццолі трохи помовчала. — До мене зранку навідався Баллард.

Мора подивилася на неї, але погляд детектива був прикутий до дороги, що лежала перед ними.

— Чому?

— Хотів пояснити, чому не сказав нам про вашу матір. Слухайте, я знаю, що ви на нього зла, док. Але, як на мене, він намагався вас захистити.

— Це він так сказав?

— Я йому вірю. Може, навіть погоджуюся з ним. Я теж думала про те, щоб приховати це від вас.

— Але ж не приховали. Ви зателефонували мені.

— Я про те, що я розумію, чому він не хотів вам казати.

— Те, що він замовчав це від мене, нічим не виправдати.

— У чоловіків буває, розумієте? У копів, можливо, теж — хочеться захистити жіночку…

— І приховати правду?

— Я просто розумію, що його спонукало.

— А вас це не розізлило б?

— Ще й як.

— То чому ви його захищаєте?

— Бо він той ще красень?

— Я вас прошу.

— Я вам кажу, що йому справді дуже прикро. Але, гадаю, він і сам намагався це вам пояснити.

— Я була не в гуморі для вибачень.

— То й далі будете на нього злитися?

— Чому ми взагалі це обговорюємо?

— Не знаю. Гадаю через те, як саме він про вас говорив. Наче між вами там щось сталося. То сталося?

Мора відчула на собі допитливий погляд копа й зрозуміла: якщо збреше, Ріццолі це помітить.

— Мені зараз не хочеться складних стосунків.

— І що в них складного? Ну, крім того, яка ви на нього зла.

— Дочка. Колишня дружина.

— Чоловіки його віку — усі ветерани. У всіх будуть колишні дружини.

Мора не зводила очей із дороги.

— Знаєте, Джейн, не всім жінкам судилося вийти заміж.

— Я теж так думала, і гляньте, що зі мною сталося. То я терпіти його не можу, а назавтра вже не можу викинути його з голови. Ніколи не думала, що так вийде.

— Гебріел — один з хороших хлопців.

— Так, він дуже чесний. Але річ у тому, що він теж намагався провернути той трюк, що й Баллард, намагався захистити мене, як мачо. І мене це бісило. Просто ніяк не передбачиш, яким насправді виявиться хлопець.

Морі згадався Віктор. Катастрофа їхнього шлюбу.

— Ні. Не передбачиш.

— Але можна почати з того, що звернути увагу на реальне, на те, що може бути. І забути про тих, з ким нічого не вийде.

Ріццолі не назвала імені, але Мора знала, що обидві вони подумали про Деніела Брофі. Уособлення неможливого. Звабливий міраж, який вона могла пронести з собою крізь роки, крізь десятиліття, аж до старості. І лишитися зрештою сама.

— Нам сюди, — сказала детектив, звертаючи на Лорінг-драйв.

Серце Мори закалатало, коли вона побачила вказівник до колонії Фремінґема. «Час стати віч-на-віч із тим, хто я насправді така».

— Ви ще можете передумати, — мовила Ріццолі.

— Ми про це вже говорили.

— Так, просто хотіла нагадати, що ще можна розвернутися.

— А ви б розвернулися, Джейн? Якби все життя думали про те, хто ваша матір, який у неї вигляд — ви б кинули це ось так? Зовсім поряд із тим, щоб нарешті здобути відповіді на всі питання, які у вас коли-небудь виникали?

Ріццолі подивилася на неї. Завжди бурхлива, завжди в епіцентрі того чи іншого буревію, зараз вона дивилася на Мору зі спокійним розумінням.

— Ні, — відповіла вона. — Я б не відступила.

В адміністративному крилі будівлі Бетті Коул Сміт вони обидві показали свої документи й розписалися в журналі. За кілька хвилин до них спустилася суперінтендант Барбара Ґерлі. Мора чекала побачити імпозантну тюремну наглядачку, але ця жінка більше скидалася на бібліотекарку — волосся було радше сиве, ніж каштанове, струнка фігура затягнута в брунатну спідницю та рожеву бавовняну блузку.

— Приємно познайомитися, детектив Ріццолі, — привіталася Ґерлі й розвернулася до Мори. — А ви доктор Айлс?

— Так. Дякую, що погодилися на зустріч. — Вона теж простягнула руку для прохолодного й стриманого потиску.

«Вона знає, хто я, — подумала Мора. — Знає, чому я тут».

— Ходімо до мого кабінету. Я дістала для вас її справу.

Ґерлі повела їх уперед. Рухалася спритно й діловито. Жодного зайвого руху, навіть не озирнулася перевірити, чи встигають за нею відвідувачки. Вони зайшли до ліфта.

— Це ж заклад четвертого рівня? — поцікавилася Ріццолі.

— Так.

— Хіба це не середній рівень безпеки? — запитала Мора.

— Ми працюємо над створенням шостого рівня. Це єдина в Массачусетсі жіноча виправна колонія, так що наразі доводиться мати справу з найрізноманітнішими правопорушницями.

— Навіть із серійними вбивцями? — спитала Ріццолі.

— Якщо особа жіночої статі винна в злочині, її доправляють сюди. У нас немає тих проблем із безпекою, з якими доводиться мати справу чоловічим закладам. Та й підхід у нас дещо інший. Ми наголошуємо на лікуванні, на реабілітації. У багатьох наших ув’язнених проблеми із психічним здоров’ям та зловживанням речовинами. До того ж у багатьох із них є діти, тому доводиться розбиратися з проблемами розлуки матерів та дітей. Коли закінчуються години відвідування, тут проливається чимало дитячих сліз.

— А Амальтея Ленк? З нею є якісь особливі проблеми?

— Ну… — Ґерлі завагалася, не дивлячись на них. — Трохи є.

— Наприклад?

Двері ліфта відчинилися, Ґерлі вийшла.

— Це мій кабінет.

Жінки пройшли через приймальню. Дві секретарки підняли очі на Мору, тоді швидко зосередилися знову на своїх комп’ютерах. «Усі уникають мого погляду, — подумала вона. — Що вони бояться побачити?»

Суперінтендант провела їх до кабінету, зачинила двері.

— Сідайте, будь ласка.

Кімната здивувала Мору. Вона думала побачити відображення самої Ґерлі — діловите, без прикрас. Але на всіх стінах висіли знімки усміхнених облич. Жінки з немовлятами, діти з охайними зачісками у випрасуваних сорочках. Наречені в оточенні зграйки дітей. Його, її, їхніх.

— Мої дівчата, — усміхнулася до світлин Ґерлі. — Ті, хто зміг повернутися до суспільства, ті, хто зробив правильний вибір і змінив своє життя. На жаль… — Її усмішка згасла. — На жаль, Амальтеї Ленк на цій стіні ніколи не буде.

Вона сіла за стіл і пильно подивилася на Мору.

— Сумніваюся, що ваш візит — хороша ідея, докторе Айлс.

— Я ніколи не бачила свою біологічну матір.

— Саме це мене й тривожить. — Ґерлі відкинулася на спинку стільця, вивчаючи її. — Ми всі прагнемо любити своїх матерів. Хочемо, щоб вони були особливими жінками, бо це робить нас, їхніх дочок, особливими.

— Я не сподіваюся, що полюблю її.

— А на що ви сподіваєтеся?

Це питання змусило Мору завагатися. Вона згадала ту матір, яку вигадала в дитинстві, відколи кузен жорстоко вибовкав їй правду: Мора в сім’ї не рідна, саме тому в родині білявих вона єдина мала чорне волосся. І тоді вона придумала собі казкову матір, з огляду на сам лиш колір волосся. Італійська спадкоємиця була вимушена віддати на всиновлення дочку, скандально понесену поза шлюбом. Або ж іспанська красуня, покинута коханим, трагічно померла від розбитого серця. Як Ґерлі й сказала, вона завжди вигадувала щось незвичне, навіть екстраординарне. І от тепер мала зустрітися не з фантазією, а з реальною жінкою. Від цієї перспективи в неї пересохло в роті.

— Чому ви вважаєте, що їм не варто зустрічатися? — запитала у Ґерлі Ріццолі.

— Я всього лиш прошу обережно поставитися до цієї зустрічі.

— Чому? Ув’язнена небезпечна?

— Не в тому сенсі, що вона може фізично напасти. Насправді зовні вона доволі покірна.

— А всередині?

— Подумайте про те, що вона скоїла, детективе. Скільки люті потрібно для такого удару ломом, який розтрощить жінці череп? І тепер спробуйте відповісти на запитання: яка Амальтея Ленк усередині? — Ґерлі глянула на Мору. — Ви маєте піти на це із розплющеними очима, повністю усвідомлюючи, з ким маєте справу.

— ДНК у нас із нею може бути однакова, — мовила Мора. — Але я не маю емоційного зв’язку з цією жінкою.

— То вам просто цікаво.

— Мені потрібно закрити цю тему й жити далі.

— Ваша сестра, певно, теж так думала. Ви знаєте, що вона теж навідувалася до Амальтеї?

— Так, чула про це.

— Навряд чи це її заспокоїло. Гадаю навпаки — тільки засмутило.

— Чому?

Ґерлі підштовхнула до Мори течку з документами.

— Це дані психіатричного огляду Амальтеї. Тут усе, що вам потрібно про неї знати. То, може, замість зустрічі прочитаєте це? Прочитаєте, підете звідси й забудете про неї.

Мора не торкнулася течки. Це Ріццолі взяла її й запитала:

— Вона під наглядом психіатра?

— Так, — відповіла Ґерлі.

— Чому?

— Бо в Амальтеї Ленк шизофренія.

Мора подивилася на суперінтенданта.

— Чому її тоді засудили за вбивство? Якщо вона шизофренічка, її мали не посадити за ґрати, а відправити на лікування.

— Як і багатьох наших ув’язнених. Скажіть це судові, докторе Айлс, бо я намагалася. Сама наша система безумна. Навіть якщо ви були в цілковитому психозі, коли скоїли вбивство, захист на підставі неосудності нечасто переконує присяжних.

Ріццолі м’яко запитала:

— Ви впевнені, що вона справді божевільна?

Мора повернулася до неї, побачила, що детектив роздивляється звіт психіатра.

— У вас є сумніви в її діагнозі?

— Я знаю психіатра, яка її лікує. Джойс О’Доннел. Вона зазвичай не гає часу на типових шизофреників. — Ріццолі підняла погляд на Ґерлі. — Чому вона займається цією справою?

— Вас це наче стривожило, — зауважила Ґерлі.

— Якби ви знали О’Доннел, теж стривожилися б. — Ріццолі клацнула течкою, зітхнула. — Є ще щось, що доктор Айлс мусить знати, перш ніж побачитись із ув’язненою?

Ґерлі глянула на Мору.

— Здається, відмовити вас не вдалося, так?

— Так. Я готова до зустрічі з нею.

— Тоді я проведу вас до приймальні для відвідувачів.