Двійник

13

Кістки змінювали все.

Мора збиралася того вечора повернутися додому, до Бостона. Натомість швидко забігла до котеджу, перебралася у джинси та футболку й приїхала на просіку вже на своєму авто. Подумала: «Ще трохи тут побуду й години до четвертої виїду». Але день котився до кінця, з Огасти приїхали криміналісти, а пошукові команди почали прочісувати територію за схемою, яку намалював Корсо, і Мора втратила лік часу. Вона зробила лише одну перерву — жадібно проковтнула сандвіч із куркою, принесений на майданчик волонтерами. На смак він був точнісінько як репелент, яким вона щедро оббризкала все обличчя, але Мора була така голодна, що радо вгризлася б і в суху скоринку. Утамувавши голод, вона знову натягнула рукавички, узяла лопатку й опустилася на землю поряд із доктором Сінгхом.

Четверта година прийшла й пішла.

Картонні коробки почали заповнюватися кістками. Ребра та поперекові хребці. Стегнові кістки та гомілки. Бульдозер насправді не сильно розкидав їх. Усі рештки жінки перебували в радіусі шести футів; чоловічі, захоплені в павутиння ожинових коренів, лежали ще тісніше. Жертв було тільки дві, однак на те, щоб їх розкопати, пішов увесь день. Захоплена розкопками, Мора не могла змусити себе піти — не тоді, як у кожній лопаті землі, яку вона просіювала, міг ховатися якийсь приз: ґудзик, або куля, або зуб. Ще під час навчання в Стенфордському університеті вона провела ціле літо, працюючи на археологічних розкопках у Баха. Температура тоді була далеко за тридцять, і єдиний затінок давав її крислатий капелюх, та вона працювала в найспекотніші години, керована лихоманкою шукачів скарбів, які завжди вірять, що наступна знахідка зовсім близько. Зараз, стоячи на колінах серед папороті, відмахуючись від мошви, вона відчувала цю ж лихоманку. Через неї вона копала весь день до вечора, коли на небо насунулися хмари і вдалині загуркотів грім.

Через неї й те тремтіння, яке огортало її від присутності Ріка Балларда.

Навіть просіваючи ґрунт, розбираючи коріння, вона відчувала його. Його голос, його близькість. Саме він приніс їй пляшку води, він передав їй сандвіч. Він зупинявся, щоб покласти руку на її плече й запитати, як їй ведеться. Колеги-чоловіки із судово-медичного бюро нечасто її торкалися. Можливо, через її відчужену поведінку або мовчазний сигнал того, що вона не хоче особистих контактів. Але Баллард не вагався, перш ніж узяти її за руку, торкнутися долонею спини.

Мора шарілася від його доторків.

Коли криміналісти почали збирати своє приладдя на ніч, вона спантеличено усвідомила, що вже сьома й сонце потроху сідає. М’язи боліли, одяг забруднився. Вона підвелася на тремтячі від виснаження ноги й дивилася, як Дальджіт заклеює дві коробки з рештками. Вони підхопили по одній і понесли через вирубку до його автомобіля.

— Після цього дня ви мені винні вечерю, Дальджіте.

— Ресторан «Жюльєн», обіцяю. Коли наступного дня буду в Бостоні.

— Повірте, я не забуду.

Доктор Сінгх завантажив коробки, зачинив дверцята авто. Тоді вони потиснули один одному брудні руки. Мора помахала йому, коли він від’їжджав. Пошукова команда майже вся вже роз’їхалася, лишилося кілька автівок.

І серед них — «Експлорер» Балларда.

Мора зупинилася, оглянула просіку, занурену в сутінки. Він стояв біля дерев, спиною до неї, говорив із детективом Корсо. Вона затрималася, сподіваючись: Рік помітить, що вона вже йде.

А що тоді? Чого вона хотіла між ними?

«Забирайся звідси, поки не виставила себе ідіоткою».

Вона різко розвернулася й пішла до автомобіля. Завела двигун і стрімко рвонула з місця, аж шини завищали.

У котеджі Мора зняла брудний одяг. Довго приймала душ, двічі намилювалася, аби повністю змити зі шкіри маслянистий репелент. Вийшовши з ванної, зрозуміла, що чистого одягу в неї не лишилося — вона ж планувала провести у Фокс Гарбор лише одну ніч. Тому відчинила дверцята шафи й довго дивилася на вбрання Анни. Увесь одяг був її розміру. Що ще вона могла вдягнути? Мора дістала літню сукню. Біла бавовна, трохи надто дівчача, як на її смак, але цього вологого й теплого вечора годилося вбратись у щось подібне. Надягаючи сукню через голову, вона відчула, як легка тканина цілує шкіру, і подумала — коли Анна востаннє розгладжувала цю сукню на собі, проводила рукою по стегнах, стягувала талію пояском? На тканині досі були помітні складки, там, де вона зав’язувала вузол. «Усі її речі, які я бачу, яких торкаюся, на всьому лишився її слід», — подумала вона.

Телефонний дзвінок змусив її розвернутися до нічного столика. Ще не взявши слухавку, вона вже знала, що це Баллард.

— Я не помітив, коли ви поїхали, — мовив він.

— Повернулася до будинку, прийняти душ. Вигляд мала зовсім уже безладний.

Детектив засміявся.

— Я сам почуваюся не надто чистим.

— Коли ви повертаєтеся до Бостона?

— Сьогодні вже пізно. Гадаю, затримаюся ще на ніч. А ви?

— Теж сьогодні не в гуморі сідати за кермо.

Мовчання.

— Ви знайшли, де зупинитися? — запитала Мора.

— Узяв із собою намет і спальний мішок. Стану в кемпінгу край дороги.

Їй знадобилося п’ять секунд, щоб прийняти рішення. П’ять секунд, щоб зважити всі можливості. І наслідки.

— Тут є вільна кімната, — сказала вона. — Можете скористатися нею.

— Я не хотів би вас обтяжувати.

— Ліжко стоїть порожнє, Ріку.

Пауза.

— Було б чудово. Але за однієї умови.

— Якої ж?

— Ви дозволите привезти вам вечерю. У закладі на Мейн-стрит можна купити їжу із собою. Нічого особливого, хіба що варені лобстери.

— Не знаю, як для вас, Ріку, але для мене лобстери — безперечно дещо особливе.

— Будете вино чи пиво?

— Гадаю, сьогодні пивний вечір.

— Приїду десь за годину. Не перебивайте апетит.

Мора повісила слухавку й раптом зрозуміла, наскільки вона голодна. Ще кілька хвилин тому вона була надто втомлена, щоб їхати до міста й подумувала про те, щоб пропустити вечерю й раніше лягти спати. Але тепер вона відчувала голод не тільки за їжею, але й за компанією теж.

Вона блукала будинком, неспокійна, повна суперечливих бажань. Кілька вечорів тому вона вечеряла з Деніелом Брофі. Але церква вже давно заявила свої права на Деніела, з нею не посперечаєшся. Безнадійні справи бувають дуже спокусливими, але рідко приносять щастя.

Пролунав гуркіт грому, Мора підійшла до дверей. Сутінки на вулиці загусли до нічної темряви. Хоча вона не бачила спалахів блискавки, повітря здавалося зарядженим. Повним електрики можливостей. Дахом почали стукотіти краплі дощу, спочатку нерішуче, а тоді небо розчахнулося й над головою наче загупала сотня барабанщиків. Захоплена силою грози, вона стояла на ґанку й дивилася на зливу, відчуваючи, як жаданий прохолодний вітер ворушить її сукню, підіймає волосся.

Крізь срібло дощу засяяли фари.

Мора стояла на ґанку нерухомо, серце калатало, як той дощ, поки авто під’їжджало до будинку. З нього вийшов Баллард із великим пакетом та упаковкою із шести пляшок пива. Нахиливши голову під потоком води, він хлюпаючи забіг на ґанок.

— Не знав, що доведеться сюди плисти, — сказав він.

Жінка засміялася.

— Ходімо, дам вам рушника.

— Ви не проти, якщо я заскочу в душ? Так і не мав змоги помитися.

— Уперед. — Вона забрала в нього пакет із їжею. — Ванна кімната далі по коридору. У шафі є чисті рушники.

— Тільки дістану з багажника свої речі.

Мора віднесла їжу на кухню, поставила пиво в холодильник. Почула, як грюкнули двері, коли детектив повернувся до будинку. А тоді, за мить, — як біжить вода в душі.

Вона сіла за стіл і видихнула. «Це всього лиш вечеря. Одна ніч під спільним дахом». Їй пригадалася вечеря, яку вона кілька днів тому готувала для Деніела, і те, яким інакшим від самого початку був той вечір. Дивлячись на Деніела, вона бачила недосяжне. «А що я бачу, коли дивлюся на Ріка? Можливо, більше ніж варто було б».

Вода в душі вимкнулася. Мора сиділа нерухомо, прислухалася. Кожне відчуття раптово стало таким гострим, що їй здавалося, наче повітря шепоче, торкаючись її шкіри. Зовсім поряд пролунало рипіння кроків, і він увійшов, поширюючи запах мила, убраний у сині джинси та чисту сорочку.

— Сподіваюся, ви не проти вечері з босим чоловіком, — мовив Баллард. — Моє взуття надто брудне, аби тягнути його в дім.

Мора засміялася.

— Тоді я теж буду боса. Скажемо, що в нас пікнік. — Вона скинула сандалі й підійшла до холодильника. — Готові до пива?

— Уже кілька годин як готовий.

Жінка відкоркувала дві пляшки, передала одну йому. Посьорбуючи своє пиво, дивилася, як він закидає голову й робить великий ковток. «Я ніколи не побачу Деніела таким, — подумала вона. — Безтурботним, босоногим, із вологим після душу волоссям».

Вона відвернулася, зазирнула до пакета.

— То що ви принесли на вечерю?

— Зараз покажу.

Баллард приєднався до неї, почав викладати на стіл різного розміру згортки у фользі.

— Печена картопля. Розтоплене масло. Качани кукурудзи. І головна страва.

Він презентував Морі великий пластиковий контейнер, зняв кришку, відкриваючи двох яскраво червоних лобстерів, від яких досі йшла пара.

— І як їх розібрати?

— Ви не знаєте, як впоратися з цими штуками?

— Сподіваюся, ви знаєте.

— Нічого складного. — Із пакета з’явилися двоє щипців. — Готові до операції, лікарю?

— Тепер я починаю нервувати.

— Питання техніки. Але спочатку треба вбратися, як годиться.

— Перепрошую?

З того ж пакета Баллард дістав пластикові фартухи.

— Ви знущаєтеся.

— А ви думали, що в ресторанах ці штуки видають, аби виставити туристів ідіотами?

— Так.

— Та будьте ж ви людиною. Так ця гарненька сукня залишиться чистою.

Він став у неї за спиною, прилаштував фартух. Мора відчувала його подих у своєму волоссі, поки він зав’язував його в неї на шиї. Його руки трохи затрималися там, і доторк змусив її затремтіти.

— Тепер ваша черга, — м’яко промовила вона.

— Моя?

— Я не збираюся сидіти в цій сміховинній штуці сама.

Баллард покірно зітхнув і зав’язав фартуха на своїй шиї. Вони подивилися одне на одного, на однакових мультяшних лобстерів на нагрудниках, і розреготалися. Так, регочучи, і всілися за стіл. «Кілька ковтків пива на порожній шлунок, і я вже себе не контролюю, — подумала Мора. — І це так приємно».

Детектив узяв щипці.

— Що ж, докторе Айлс. Ми готові оперувати?

Вона взяла свої, тримаючи їх, як хірург, який збирається зробити перший надріз.

— Готові.

Дощ розмірено барабанив по даху, поки вони відламували клішні, трощили панцирі й відривали шматки солодкого м’яса. Виделки вони облишили, їли руками, слизькими від масла пальцями відкорковуючи пиво й розламуючи печені картоплини з теплою, пухкою серединкою. Сьогодні манери були забуті; це був пікнік, вони сиділи за столом босі й облизували пальці. Крадькома кидали погляди одне на одного.

— Так їсти значно веселіше, аніж ножем та виделкою, — сказала Мора.

— Ви ніколи не їли лобстерів голими руками?

— Вірите чи ні, це я вперше маю справу з таким, на якому ще лишився панцир. — Вона потяглася з серветкою, витерла з пальців масло. — Я ж не з Нової Англії. Переїхала сюди два роки тому, із Сан-Франциско.

— Ви мене здивували.

— Чому?

— Мені здавалося, що ви — типова янкі.

— Тобто?

— Стримана. Закрита.

— Я стараюся.

— Тобто, це не справжня ви?

— Ми всі граємо ролі. На роботі в мене є офіційна маска. Я вдягаю її, коли я доктор Айлс.

— А з друзями?

Мора відпила трохи пива, м’яко поставила пляшку.

— У Бостоні в мене поки небагато друзів.

— Чужинцям на це потрібен час.

Чужинка. Саме так вона й почувалася щодня. Дивилася, як копи поплескують один одного по спині. Чула, як вони розмовляють про барбекю та софтбольні матчі, на які її ніколи не запросять, бо вона не одна з них, не коп. Професія стала стіною, яка відрізала її від них. А колеги-судмедексперти всі були одружені і теж не знали, що з нею робити. Привабливі розлучені жінки були незручні, бентежні. Чи то загроза, чи то спокуса, з якою ніхто не хотів мати справу.

— То що привело вас до Бостона? — запитав Баллард.

— Гадаю, мені треба було щось змінити в житті.

— Кар’єрні питання?

— Ні, не вони. Мені було доволі затишно в медичній школі — я трудилася патологоанатомом в університетській лікарні. До того ж мала змогу попрацювати з блискучими молодими ординаторами та студентами.

— Якщо не робота, то причиною має бути особисте життя.

Вона опустила очі на стіл, на залишки вечері.

— Угадали.

— І тут ви скажете мені не лізти не в свої справи.

— Я розлучилася, от і все.

— Хочете про це поговорити?

Мора знизала плечима.

— Що тут скажеш? Віктор був яскравий, неймовірно харизматичний…

— Ого, я вже заздрю.

— Але важко бути заміжньою за таким. Надто велика напруга. Вигоряєш так швидко, що зрештою лишаєшся знесиленою. І він… — вона замовкла.

— Що?

Жінка потягнулася за пивом. Не поспішаючи ковтнула, тоді відставила пляшку.

— Він був не до кінця чесний зі мною, — сказала вона. — От і все.

Вона знала, що Ріку хочеться дізнатися більше, але він розчув цю нотку остаточності в її голосі. «Далі не заходити». Підвівся й пішов до холодильника, узяти ще пива. Відкоркував пляшки, передав одну їй.

— Якщо будемо говорити про колишніх, — сказав він, — нам знадобиться значно більше пива.

— Тоді не будемо. Якщо це болить.

— Може, болить саме тоді, як не говорити про це.

— Ніхто не хоче слухати про моє розлучення.

Він сів навпроти неї і перехопив її погляд.

— Я хочу.

Мора подумала, що ніхто ніколи так не зосереджувався на ній, і не могла відвести очі. Збагнула, що глибоко дихає, вбираючи запах дощу і густий тваринний аромат розплавленого масла. Вона побачила в ньому те, чого раніше не помічала. Біляві пасма у волоссі. Шрам на підборідді — тоненьку білу лінію під губою. Надщерблений передній зуб. «Я щойно зустрілася з цим чоловіком, — подумала вона, — але він дивиться на мене так, наче знає все життя». Десь далеко задзвонив її телефон, але відповідати вона не хотіла, тож він дзвонив, поки не замовк. Це було не схоже на Мору — не брати слухавку, але сьогодні все було інакше. Вона була інакша. Безтурботна. Жінка, яка ігнорує свій телефон і їсть голими руками.

Жінка, яка може переспати з чоловіком, якого ледве знає.

Телефон знову задзвонив.

Цього разу наполегливість дзвінка нарешті привернула її увагу. Більше не можна було його ігнорувати. Мора нерішуче підвелася.

— Здається, треба відповісти.

Поки вона дійшла до спальні, телефон знову замовк. Вона набрала голосову пошту й почула два різних повідомлення, обидва від Ріццолі.

— Док, треба поговорити. Передзвоніть.

Голос на другому повідомленні звучав буркотливіше.

— Це знову я. Чому не відповідаєте?

Мора сіла на ліжко. Дивлячись на матрац, не могла не думати про те, що він достатньо широкий для двох. Зусиллям волі викинула цю думку з голови, глибоко вдихнула й набрала номер Ріццолі.

— Де ви? — вимогливо запитала Ріццолі.

— Досі у Фокс Гарбор. Вибачте, не встигла вчасно взяти слухавку.

— Ви там бачилися з Баллардом?

— Так, ми щойно повечеряли. Звідки ви знаєте, що він тут?

— Бо вчора він телефонував мені й питав, куди ви поділися. Було схоже, що він може рушити за вами.

— Він в іншій кімнаті. Покликати його?

— Ні, я хотіла поговорити з вами. — Ріццолі помовчала. — Я сьогодні їздила до Теренса Ван Ґейтса.

Різка зміна теми була для Мори наче удар батогом.

— Що? — спантеличено запитала вона.

— Ван Ґейтс. Ви мені казали, що саме він…

— Так, я знаю, хто він. Що він вам розповів?

— Дещо цікаве. Про всиновлення.

— Він говорив з вами про нього?

— Так. Просто диво, як люди, буває, розкриваються, якщо махнути перед ними значком. Він розповів, що кілька місяців тому ваша сестра приїздила до нього. Як і ви, вона намагалася знайти свою рідну матір. Він відбрехався від неї так само, як і від вас. Документи запечатано, мати хотіла конфіденційності, бла-бла-бла. Тому вона повернулася, захопивши з собою друга, який зрештою переконав Ван Ґейтса в тому, що в його ж власних інтересах повідомити їм ім’я матері.

— І він послухався?

— Саме так.

Мора так сильно притиснула слухавку до вуха, що чула, як у ній гупає її ж власний пульс. М’яко сказала:

— То ви знаєте, хто моя мати.

— Так. Але є ще дещо…

— Скажіть мені її ім’я, Джейн.

Пауза.

— Ленк. Її звати Амальтея Ленк.

«Амальтея. Мою матір звати Амальтея».

Мора видихнула, переповнена вдячністю.

— Дякую! Господи, не віриться, що я нарешті знаю…

— Чекайте. Я не закінчила.

Голос Ріццолі звучав застережливо. Наближалося щось погане. Щось таке, що не сподобається Морі.

— Що таке?

— Друг Анни, який говорив з Ван Ґейтсом.

— Так?

— То був Рік Баллард.

Мора заклякла. З кухні було чути дзенькіт посуду, сичання води в крані. «Я провела з ним увесь день і раптом довідуюся, що не знаю, яка він насправді людина».

— Док?

— То чому він мені не сказав?

— Я знаю чому.

— І чому ж?

— Краще його запитайте. Нехай розповість вам усе решту.

Повернувшись на кухню, Мора побачила, що Баллард прибрав зі столу й викинув у сміття панцирі лобстерів. Він стояв біля раковини, мив руки й не знав, що вона спостерігає за ним від дверей.

— Що ви знаєте про Амальтею Ленк? — спитала вона.

Він завмер, не розвертаючись. Минула довга мить мовчання. Тоді Рік простягнув руку до рушника й не поспішаючи витер руки. «Відтягує відповідь», — подумала Мора. Але вона не прийняла б жодного вибачення, ніякі його слова не змінили б ту недовіру, яку вона зараз відчувала.

Нарешті він повернувся обличчям до неї.

— Я сподівався, що ви не дізнаєтеся. Амальтея Ленк — не та жінка, яку вам хотілося б знати, Моро.

— Вона моя мати? Чорт забирай, хоч це мені скажіть.

Несміливий кивок.

— Так.

Ось, він сказав, він підтвердив. Минула ще мить, поки вона перетравлювала те, що він приховав від неї таку важливу інформацію. Увесь цей час Баллард спостерігав за нею з тривогою в очах.

— Чому ви мені не сказали? — запитала вона.

— Я тільки про вас думав, Моро. Про ваші інтереси…

— Хіба правда не в моїх інтересах?

— Не в цій справі.

— І що це, в біса, має означати?

— Я зробив помилку з вашою сестрою, серйозну помилку. Вона так сильно хотіла знайти матір, і я подумав, що можу в цьому їй допомогти. Я й гадки не мав, що все так обернеться. — Він зробив крок до неї. — Я намагався захистити вас, Моро, бо бачив, як це вплинуло на Анну. Не хотів, щоб і з вами так вийшло.

— Я не Анна.

— Але ви такі схожі. Ви така схожа на неї, що це мене лякає. Ідеться не лише про зовнішність, але й про те, як ви мислите.

Мора саркастично всміхнулася.

— То ви тепер читаєте мої думки?

— Не думки. Вашу особистість. Анна була завзята, коли хотіла щось дізнатися, міцно трималася за це. І ви все копаєте й копаєте, аж поки не знайдете відповіді. Як от сьогодні копали в лісі. Це не ваша робота, не ваша юрисдикція. Ви не мали причин там бути — окрім щирої цікавості. І впертості. Ви хотіли знайти ті кістки, і — знайшли. Анна теж такою була. — Баллард зітхнув. — Мені просто прикро, що вона знайшла те, що розкопувала.

— Ким була моя мати, Ріку?

— Вона жінка, з якою не варто зустрічатися.

Мора не одразу повністю зрозуміла значення цієї відповіді. Теперішній час.

— Моя мати жива.

Він кивнув вагаючись.

— І ви знаєте, де її знайти.

Відповіді не було.

— Чорт забирай, Ріку! — вибухнула вона. — Чому ви просто не скажете мені?

Баллард пішов до столу, сів, наче занадто втомився, щоб продовжувати цей бій.

— Бо я знаю, що вам буде боляче чути факти. Особливо через те, ким ви є, чим заробляєте на життя.

— До чого тут моя робота?

— Ви працюєте з правоохоронцями. Допомагаєте притягнути вбивць до відповідальності.

— Я нікого не притягую, просто надаю факти. Іноді факти — це не те, чого вам, копам, хочеться.

— Але ви працюєте на нашому боці.

— Ні. На боці жертв.

— Гаразд, на боці жертв. Саме тому вам і не сподобається те, що я про неї розповім.

— Поки ви нічого не сказали.

Він зітхнув.

— Добре. Певно, варто почати з того, де вона зараз живе.

— Уперед.

— Амальтея Ленк, жінка, котра віддала вас на всиновлення, ув’язнена в закладі Массачусетського управління виправних установ у Фремінґемі.

У Мори раптом підкосилися коліна, вона опустилася на стілець навпроти Балларда. Відчула, як ковзнула рукою по пролитому маслу, що затверділо на столі. Свідчення радісної вечері, яку вони ділили менш ніж годину тому, до того, як її всесвіт перевернувся.

— Моя мати у в’язниці?

— Так.

Мора дивилася на нього й не могла змусити себе поставити очевидне наступне запитання, бо боялася почути відповідь. Але вона вже зробила перший крок цією дорогою і, хоча не знала, куди вона її заведе, повертатися було пізно.

— Що вона зробила? Чому вона за ґратами.

— Її ув’язнили довічно. За подвійне вбивство.

— Тому я й не хотів, щоб ви про це знали, — мовив Баллард. — Я бачив, як це вплинуло на Анну. Знати в чому винна її мати, знати, чия кров тече в її венах… Ніхто не хоче такого родоводу, не хоче мати в родині вбивцю. Звісно ж, вона не хотіла в це вірити. Вирішила, що це має бути помилка, що її мати може бути невинна. Але побачившись із нею…

— Чекайте. Анна бачила нашу матір?

— Так. Ми з нею поїхали разом до Фремінґема. До жіночої в’язниці. Це була ще одна помилка, бо цей візит ще більше спантеличив її щодо провини матері. Вона не могла прийняти того, що її мати — чудов…

Він зупинився.

«Чудовисько. Моя мати — чудовисько».

Злива вщухла, лишилось неголосне постукування крапель по даху. Хоча гроза минула, Мора досі чула її відгомін десь у напрямку моря. Але на кухні було дуже тихо. Вони сиділи за столом одне навпроти одного. Рік спостерігав за нею із тихою стурбованістю, наче боявся, що вона розіб’ється. «Він мене не знає, — подумала вона. — Я не Анна. Я не розвалюся. І мені не потрібен клятий хранитель».

— Розкажіть мені решту, — сказала Мора.

— Решту?

— Ви сказали, що Амальтею Ленк звинуватили в подвійному вбивстві. Коли це було?

— Близько п’яти років тому.

— Ким були жертви?

— Це нелегко розповідати. А вам нелегко буде чути.

— Поки ви мені сказали, що моя мати — вбивця. Здається, я непогано це сприймаю.

— Краще за Анну, — визнав Баллард.

— То скажіть мені, ким були жертви, і нічого не випускайте. Це те, чого я терпіти не можу, Ріку, — коли від мене приховують правду. Я була дружиною чоловіка, який надто багато від мене приховував. Саме тому наш шлюб закінчився. Я більше це не толеруватиму, ні від кого.

— Гаразд. — Він нахилився до неї, подивився у вічі. — Ви хочете подробиць, тоді я буду жорстоко відвертий. Бо подробиці жорстокі самі по собі. Жертвами стали дві сестри, Тереза та Ніккі Веллс, тридцять п’ять і двадцять вісім років, із Фітчбурга, штат Массачусетс. Вони застрягли край дороги, шину спустило. Був кінець листопада, несподівано розгулялася снігова буря. Вони, певно, думали, що їм пощастило, коли авто під’їхало до узбіччя, щоб їх підвезти. За два дні їхні тіла знайшли милях у тридцяти звідти, у вщент спаленій хижці. Через тиждень після того поліція Вірджинії зупинила Амальтею Ленк за порушення правил дорожнього руху. Виявилося, що номери на машині крадені. Тоді ззаду на бампері знайшли сліди крові. Коли копи обшукали автівку, в багажнику знайшли гаманці жертв і лом із відбитками Амальтеї. Пізніше дослідження виявило там ще й сліди крові. Крові Ніккі й Терези. Останні докази записала камера на заправці в Массачусетсі. Амальтея Ленк на записі набирає бензин у пластикову ємність. Бензин, за допомогою якого вона спалила тіла жертв.

Їхні погляди зустрілися.

— Ну от. Жорстока правда. Ви цього хотіли?

— Яка була причина їхньої смерті? — запитала Мора на диво спокійним, холодним голосом. — Ви сказали, що тіла спалили, але як саме було вбито тих жінок?

Баллард подивився на неї, наче не до кінця приймаючи її самовладання.

— Рентген решток показав, що в обох жінок були тріщини в черепах, імовірно, від цього ж таки лома. Молодшу сестру, Ніккі, так сильно вдарили, що кістки обличчя ввалилися всередину, лишивши сам тільки кратер. Таким жорстоким був цей злочин.

Мора замислилася про те, що він їй розповів. Про засніжену дорогу й двох безпорадних сестер. Коли біля них зупинилася жінка, вони мали причини довіряти цій добрій самаритянці, особливо старшого віку. Сивій. Жінки допомагають жінкам.

Вона підняла очі на Балларда.

— Ви сказали, що Анна не вірила в її вину.

— Я тільки сказав вам те, що вони говорили на суді. Про лом, відео з заправки. Украдені гаманці. Будь-які присяжні засудили б її.

— Це трапилося п’ять років тому. Скільки тоді було Амальтеї?

— Не пам’ятаю. За шістдесят.

— І вона змогла підкорити і вбити двох значно молодших жінок?

— Господи, ви робите те ж саме, що й Анна. Сумніваєтеся в очевидному.

— Бо очевидне не завжди буває правдою. Будь-яка повносправна людина буде відбиватися чи втече. Чому ж Тереза та Ніккі не втекли?

— Певно, були заскочені зненацька.

— Обидві? Чому хоч одна не втекла?

— Одна з них була не зовсім повносправна.

— Що ви хочете сказати?

— Молодша сестра, Ніккі. Вона була на дев’ятому місяці вагітності.