Двійник

27

І знову Мора позбувалася всіх доказів своєї особистості. Поклала сумочку до шафки, разом із годинником, ременем та ключами від авто. «Але навіть якщо взяти кредитну картку, права водія та номер соціального страхування, я досі не знаю, хто я така насправді, — подумала вона. — Єдина людина, яка має відповідь, чекає на мене по той бік бар’єру».

Вона ввійшла до клітки для відвідувачів, зняла взуття, поставила на стіл для огляду, тоді пройшла через металодетектор.

На неї вже чекала охоронниця.

— Докторе Айлс?

— Так.

— Ви зробили запит на кімнату для допитів?

— Мені треба поговорити з ув’язненою наодинці.

— За вами все одно наглядатимуть, ви це знаєте?

— Головне, аби зміст розмови лишався приватним.

— У цій кімнаті ув’язнені зустрічаються з адвокатами, тож приватність вам гарантована.

Охоронниця провела Мору через загальну кімнату для зустрічей і далі коридором. Тоді відімкнула двері й махнула їй рукою.

— Ми зараз її приведемо. Сідайте.

Мора увійшла до кімнати, де стояв стіл та два стільці. Сіла обличчям до дверей. Вікно з плексигласу виходило в коридор, із протилежних кутків кімнати дивилися дві камери спостереження. Попри те, що в кімнаті був кондиціонер, поки вона чекала, долоні в неї спітніли. Мора підняла погляд і злякалася, побачивши, що крізь вікно на неї дивляться темні, невиразні очі Амальтеї.

Охоронниця завела Амальтею до кімнати, посадила на стілець.

— Вона сьогодні неговірка. Не знаю, чи скаже вам узагалі хоч слово, та вже як є.

Вона присіла та пристібнула Амальтею за гомілку до ніжки столу.

— Це правда так необхідно? — запитала Мора.

— Такі правила, для вашої ж безпеки. — Охоронниця випросталася. — Як закінчите, натисніть цю кнопку на інтеркомі і ми по неї прийдемо. — Вона поплескала Амальтею по плечу. — Поговори з цією жінкою, добре, люба? Вона приїхала здалеку, аби тільки побачити тебе.

Самим поглядом охоронниця побажала Морі удачі й вийшла, замкнувши за собою двері.

Минула мить.

— Я приїздила до вас минулого тижня, — сказала Мора. — Пам’ятаєте?

Амальтея зіщулилася на стільці, не піднімаючи очей від столу.

— Ви дещо мені сказали, як я вже йшла. Ви сказали: «Тепер ти теж помреш». Що ви мали на увазі?

Тиша.

— То було попередження, так? Ви хотіли, аби я вас облишила. Аби не копалася у вашому минулому.

І знову тиша.

— Ніхто нас не підслуховує, Амальтеє. Тут тільки ви та я. — Мора поклала руки на стіл, показуючи, що не має ані диктофона, ані записника. — Я не з поліції. Я не прокурор. Ви можете сказати мені що завгодно, і це більше ніхто не почує. — Вона нахилилася ближче, тихо промовила: — Я знаю, що ви розумієте кожне моє слово. То гляньте на мене, чорт забирай. Годі з мене цих ігор.

Хоча Амальтея не підняла голови, Мора не пропустила того, як раптово напружилися її руки, як смикнулися м’язи. «То вона слухає, добре. Хоче почути, що я скажу їй далі».

— То була погроза, чи не так? Коли ви сказали мені, що я помру, то мали на увазі, що я маю триматися подалі або ж закінчу так, як Анна. Я думала, що то просто белькотіння ненормальної, але це було серйозно. Ви його захищаєте, так? Захищаєте Звіра.

Голова Амальтеї повільно піднялася. Темні очі зміряли її таким порожнім, таким холодним поглядом, що Мора мимоволі відсторонилася, відчула мурашки по шкірі.

— Ми знаємо про нього, — сказала Мора. — Про вас обох.

— Що ви знаєте?

Мора не чекала, що вона заговорить. То був такий тихий шепіт, що вона навіть не була певна, чи дійсно його почула. Вона глитнула і глибоко вдихнула, приголомшена чорною пусткою цих очей. Там не було безумства — сама лиш порожнеча.

— Ви така ж нормальна, як і я, — сказала Мора. — Але нікому не можете цього розповісти. Набагато простіше ховатися за маскою шизофренічки. Простіше розігрувати із себе ненормальну, бо люди не чіпають тих, хто несповна розуму. Не завдають собі клопоту допитувати вас, не копають глибше, бо вважають, що все це — усе одно марення. А тепер вам навіть ліків не дають, бо ж ви так уміло підробляєте побічні ефекти. — Вона змусила себе глибше вдивитися в цю прірву. — Вони не знають, що Звір існує. Але ви знаєте. І знаєте, де він.

Амальтея сиділа нерухомо, але в її обличчі з’явилася напруга. Вуста стиснулися, м’язи на шиї натягнулися, мов мотузки.

— То був єдиний вихід, правда? Удати із себе безумну. Докази не можна було оскаржити — кров на ломі, крадені гаманці. Але якщо переконати їх у своєму безумстві, можна обійтися без подальших допитів. Може, вони не дізнаються про інших жертв, тих жінок, яких ви вбили у Флориді та Вірджинії. У Техасі й Арканзасі. Штатах, де є смертна кара. — Мора схилилася до неї ближче. — Чому б вам просто не видати його, Амальтеє? Зрештою, він же дозволив вам узяти всю вину на себе. І він досі на волі, досі вбиває. Продовжує все це без вас, ходить тими ж місцями, тими ж мисливськими угіддями. Щойно викрав чергову жінку в Натику. Ви можете його зупинити, Амальтеє. Можете покласти цьому край.

Здавалося, що Амальтея затримала дихання, чекаючи на наступні слова.

— Сидите тут, у в’язниці. — Мора засміялася. — Оце так невдаха. Чому ви мусите бути тут, коли Елайджа на волі?

Жінка кліпнула. Напруга в одну мить зникла з її обличчя.

— Поговоріть зі мною, — наполягала Мора. — Тут більше нікого немає, тільки ми з вами.

Ув’язнена підняла очі до однієї з відеокамер у кутку.

— Так, вони нас бачать, — сказала Мора. — Але почути не можуть.

— Усі нас чують, — прошепотіла Амальтея й зосередила всю увагу на Морі. Її незбагненний погляд став холодним, зібраним. І до страшного свідомим, наче з цих очей раптом дивилася зовсім інша істота. — Чому ти тут?

— Я хочу знати. Це Елайджа вбив мою сестру?

Довга пауза. І дивний відблиск утіхи в тих очах.

— Чого б це?

— Ви знаєте, чому Анну вбили. Правда?

— Чому б тобі не поставити запитання, на яке я можу відповісти? Те, заради якого ти насправді приїхала. — Голос Амальтеї був низький, глибокий. — Справа ж у тобі, Моро, так? Що ти хочеш знати?

Мора дивилася на неї, серце калатало. У горлі болісно набрякало одне-єдине питання.

— Я хочу, щоб ви мені сказали….

— Так? — самий лиш шепіт, тихий, наче голос у Мориній голові.

— Хто насправді моя мати?

Амальтеїні губи смикнулися в посмішці.

— Тобто, ти не бачиш схожості?

— Просто скажіть правду.

— Подивися на мене. А тоді в дзеркало. Ось твоя правда.

— Я не впізнаю в собі нічого від вас.

— Але я впізнаю себе в тобі.

Мора засміялася, дивуючись, що досі на це здатна.

— Не знаю, чого я прийшла. Тільки час змарнувала.

Вона відсунула стільця й почала підводитися.

— Тобі подобається працювати з мертвими, Моро?

Заскочена цим питанням, Мора завмерла на півдорозі.

— Ти ж саме цим займаєшся, так? — спитала Амальтея. — Ти їх розкриваєш. Дістаєш органи. Розрізаєш серця. Для чого ти це робиш?

— Цього вимагає моя робота.

— А чому ти обрала таку роботу?

— Я прийшла не про себе говорити.

— Саме так, це все про тебе. Про те, хто ти насправді.

Мора повільно опустилася назад на сидіння.

— То, може, просто скажете мені?

— Ти розкриваєш животи. Умочуєш руки в їхню кров. Чому ти вважаєш, що ми з тобою різні? — Жінка спроквола все наближалася, і Мора раптом налякано усвідомила, що Амальтея зовсім близько. — Подивися в дзеркало — і побачиш мене.

— Ми люди зовсім різних видів.

— Якщо ти так хочеш у це вірити, хто я така, щоб тебе переконувати? — Амальтея незмигно дивилася на Мору. — Завжди лишається ДНК.

Мора видихнула. «Блефує, — подумала вона. — Хоче подивитися, чи я на це куплюся. Чи справді так хочу знати правду. ДНК не бреше. Один мазок з рота — і матиму відповідь. І мої найгірші страхи можуть підтвердитися».

— Ти знаєш, де мене знайти, — сказала жінка. — Повертайся, як будеш готова до правди.

Вона підвелася, брякнувши ланцюгом об ніжку стола й подивилася в камеру. Знак для охоронців, що вона хоче вийти.

— Якщо ви моя мати, — мовила Мора, — тоді скажіть, хто мій батько.

Амальтея подивилася на неї з усмішкою на вустах.

— Ще не здогадалася?

Відчинилися двері, з’явилася голова охоронниці.

— У вас тут усе гаразд?

Перетворення було разючим. За мить до того Амальтея дивилася на Мору з холодним розрахунком. Тепер ця істота зникла, її замінила спантеличена подоба жінки, яка смикала за ланцюг, наче не розуміючи, чому не може вивільнитися.

— Іти, — белькотіла вона. — Хочу… хочу йти.

— Так, люба, звісно, зараз підемо. — Охоронниця глянула на Мору. — Ви ж закінчили на сьогодні?

— Поки так, — відповіла та.

Ріццолі не чекала на візит Чарлза Касселя, тому дуже здивувалася, коли черговий зателефонував їй і сказав, що доктор Кассель чекає на неї в холі. Коли детектив вийшла з ліфта й побачила його, то була шокована тим, як він змінився. Здавалося, що за тиждень він постарів на десять років. Помітно схуднув, обличчя стало виснаженим і безбарвним. Без сумніву дорогий піджак безформно звисав на згорблених плечах.

— Я маю з вами поговорити, — сказав він. — Мушу знати, що відбувається.

Ріццолі кивнула черговому:

— Ми поїдемо нагору.

Коли вони з Касселем увійшли до ліфта, він мовив:

— Ніхто мені нічого не каже.

— Ви повинні розуміти, що це завжди так під час поточного розслідування.

— Мені пред’являть звинувачення? Детектив Баллард сказав, що це питання часу.

Детектив глянула на нього:

— Коли це він вам таке сказав?

— Я чую це щоразу, як він виходить на зв’язок. Це така у вас стратегія, детективе? Залякати мене, тиснути, поки я не піду на угоду?

Вона не відповіла, бо нічого не знала про те, що Баллард продовжує телефонувати Касселю.

Вони вийшли з ліфта, пішли до кімнати для допитів, де сіли за стіл один навпроти одного.

— Розповісте мені щось нове? — запитала Ріццолі. — Бо інакше ця зустріч не має сенсу.

— Я її не вбивав.

— Це ви вже казали.

— Сумніваюся, що того разу мене почули.

— Хочете сказати мені ще щось?

— Ви перевірили мою подорож, так? Я надав усю інформацію.

— «Нортвест Ейрлайнз» підтвердили, що ви були на тому рейсі. Однак це все одно лишає вас без алібі на ніч убивства Анни.

— А той випадок із мертвою пташкою в поштовій скриньці — ви хоч розібралися, де я був у той час? Я знаю, що в місті мене не було. Моя секретарка може підтвердити.

— Ви все одно не розумієте, що це не доводить вашу невинуватість. Ви могли найняти когось звернути пташці шию й покласти до Анниної скриньки.

— Я ладен визнати те, в чому справді винен. Так, я переслідував її. З десяток разів проїхався повз її будинок. І так, я справді вдарив її того вечора — і не пишаюся цим. Але я ніколи не погрожував їй смертю. Не вбивав ніяких птахів.

— Ви приїхали, щоб сказати мені це? Бо тоді… — Ріццолі почала вставати.

На її подив, Кассель схопив її за руку, так міцно, що вона негайно вдалася до самооборони, викрутивши йому зап’ясток.

Він застогнав від болю й опустився на своє місце, ошелешений.

— Хочете, щоб я вам руку зламала? — запитала детектив. — Тоді спробуйте ще раз.

— Вибачте, — пробелькотів Кассель, збентежено дивлячись на неї. Гнів, який накопичувався в ньому протягом цієї розмови, раптом кудись зник. — Боже мій, вибачте…

Ріццолі дивилася, як він зіщулився на стільці, і подумала: «Його горе щире».

— Я просто маю знати, що відбувається, — знову сказав він. — Маю знати, що ви щось робите.

— Я виконую свою роботу, докторе Кассель.

— Ви тільки те й робите, що допитуєте мене.

— Це не так. Розслідування ведеться в різних напрямках.

— Баллард казав…

— Головний тут не детектив Баллард, а я. Повірте, я розглядаю справу з усіх можливих боків.

Кассель кивнув. Глибоко вдихнув, випростався.

— Це те, що я хотів почути — що ви робите все можливе. Нічого не пропустите. Байдуже, що ви про мене думаєте, Богом клянуся, я її справді кохав. — Він запустив руку у волосся. — Жахливо, коли люди йдуть від тебе.

— Так.

— Якщо любиш когось, природно хотіти його втримати. Робиш божевільні, відчайдушні речі…

— Аж до вбивства?

— Я її не вбивав. — Він зустрівся поглядом із Ріццолі. — Але так. Я б убив заради неї.

Задзвонив її мобільний. Вона підвелася, вибачилася й вийшла з кімнати. То був Фрост.

— Біля резиденції Ван Ґейтса щойно помітили білий фургон, — сказав він. — Проїхав повз будинок хвилин п’ятнадцять тому, але не зупинився. Водій міг помітити наших хлопців, тому вони прокотилися трохи далі вулицею.

— І чому ти думаєш, що то наш фургон?

— Номери вкрадені.

— Що?

— Вони перевірили номер. Табличку три тижні тому вкрали з «Доджа Каравана» у Пітсфілді.

«Пітсфілд, — подумала вона. — Через кордон від Олбані».

«Де минулого місяця зникла жінка».

Ріццолі стояла, стискаючи телефон, у венах калатала кров.

— І де цей фургон?

— Наші за ним не поїхали. Коли почули про номери, було вже пізно. Він не повертався.

— Тоді змінимо авто спостереження, переведемо на паралельну вулицю. Вистав ще одну команду стежити за будинком. Якщо фургон знову з’явиться, можна буде ловити його позмінно. Хай два автомобілі чергуються.

— Так, я зараз їду туди.

Ріццолі поклала слухавку. Розвернулася до кімнати для допитів, де за столом досі сидів, похиливши голову, Чарлз Кассель. «Цікаво, я зараз дивлюся на кохання чи на одержимість?» — спитала себе детектив.

Іноді їх неможливо відрізнити.