У небі ліниво кружляли грифи, чорнокрилі провісники свіжої мертвечини. Мерці недовго лишаються без уваги матінки-природи. Запах гниття приманює м’ясних мух та жуків, ворон та гризунів, усіх тих, кого ваблять щедроти смерті. «А чим я відрізняюся від них?» — думала Мора, спускаючись трав’янистим берегом до води. Її теж тягнуло до мертвих, вона, як будь-який падлоїд, дзьобала й смикала охололу плоть. Це місце було надто прекрасне для такої похмурої справи. На синьому небі ані хмаринки, озеро схоже на посріблене скло. Та біля краю води лежало під білим покривалом те, чим із такою радістю побенкетували б грифи, що кружляли вгорі.
Джейн Ріццолі, яка стояла там разом із Баррі Фростом та двома офіцерами поліції штату Массачусетс, вийшла вперед, привітатися з Морою.
— Тіло лежало в очереті, у кількох дюймах від берега. Ми перетягнули його на берег. Просто хотіла сказати, що його переміщували.
Мора дивилася на накрите тіло, але не торкалася його. Не була готова зустрітися з тим, що лежало під пластиком.
— З жінкою все гаразд?
— Я бачила місіс Первіс у швидкій. Трохи побита, але все буде добре. А з малям усе гаразд. — Ріццолі показала на місце, де жмутками росла трава, схожа на пір’я. — Вона народила просто там. Сама впоралася. Коли близько сьомої тут проїздив лісник, вона сиділа край дороги й годувала дитину.
Мора подивилася на берег і подумала про жінку, яка народжувала тут, просто неба, і ніхто не чув криків її болю, тоді як у двадцяти ярдах від неї вистигав труп.
— Де він її тримав?
— У ямі, десь у двох милях звідси.
Мора спохмурніла.
— Вона дісталася сюди своїми ногами?
— Так. Уявіть, як вона бігла в темряві, поміж дерев. І це ще під час переймів. Вийшла з лісу тут, ось цим схилом.
— Не уявляю собі.
— Бачили б ви ящик, в якому він її тримав — схожий на труну. Вона тиждень провела, похована заживо. Не знаю, як їй вдалося зберегти розум.
Мора подумала про юну Еліс Роуз, полонянку ями стільки років тому. Одна ніч темряви й відчаю переслідувала її до кінця короткого життя і зрештою вбила її. Та Метті Первіс не просто залишилася при собі, вона була готова відбиватися. Вижити.
— Ми знайшли білий фургон, — сказала детектив.
— Де?
— Був припаркований нагорі, на одній зі службових доріг у тридцяти-сорока ярдах від ями, де він її поховав. Ми б ніколи її там не знайшли.
— Тіл не знайшли? Тут поблизу мають бути поховані інші жертви.
— Ми тільки почали шукати. Тут багато дерев, територія велика. На те, щоб обшукати весь пагорб на предмет поховань, піде чимало часу.
— Усі ці роки, всі зниклі жінки. Одна з них може бути…
Мора замовкла й підняла очі на дерева на схилі. «Одна з них може бути моєю матір’ю. Можливо, в мені зовсім немає крові чудовиська. Може, моя справжня мати всі ці роки була мертва. Чергова жертва, похована десь у лісі».
— Перш ніж робити припущення, — мовила Ріццолі, — вам треба подивитися на тіло.
Мора похмуро глянула на неї, тоді на закутане тіло біля своїх ніг. Стала на коліна, потягнула покривало за ріг.
— Чекайте. Хотіла попередити…
— Так?
— Там не те, чого ви чекаєте.
Мора завагалася, затримала руку над пластиком. Навколо гули комахи, жадібні до свіжого м’яса. Вона глибоко вдихнула й відгорнула покривало.
Дивлячись на відкрите обличчя, вона мовчала. Її ошелешило не вибите ліве око, не ручка викрутки, що стирчала з очної западини. То була всього лиш похмура деталь, яку треба було завважити й викласти в протоколі аутопсії. Ні, це обличчя привернуло її увагу, викликало в неї жах.
— Він надто молодий, — пробелькотіла вона. — Він надто молодий для Елайджі Ленка.
— Гадаю, йому років тридцять — тридцять п’ять.
Мора шоковано видихнула.
— Я не розумію…
— Ви ж бачите, так? — тихо спитала Ріццолі. — Чорне волосся, зелені очі.
«Як у мене».
— Звісно ж, такий колір очей та волосся може мати мільйон хлопців. Але схожість… — Вона помовчала. — Фрост теж помітив. Ми всі помітили.
Мора накрила тіло покривалом і відступила, відійшла від правди, яка так беззаперечно дивилася на неї з обличчя мерця.
— Доктор Брістол уже їде, — сказав Фрост. — Навряд чи ви захочете робити цей розтин.
— То чому ви мені зателефонували?
— Бо ви сказали, що хочете бути в курсі справ, — відповіла Ріццолі. — Бо я пообіцяла. А ще… — Вона подивилася на накрите тіло. — Ви рано чи пізно дізналися б, ким був цей чоловік.
— Але ж ми не знаємо, ким він був. Вам здається, що ви бачите схожість. Це нічого не доводить.
— Є ще дещо. Ми тільки зранку дізналися.
Мора подивилася на детектива.
— Що?
— Ми намагалися встановити місцеперебування Елайджі Ленка. Шукали всюди, де могло б вигулькнути його ім’я. Арешти, штрафи, що завгодно. Зранку ми отримали факс із канцелярії округу в Новій Кароліні. То була довідка про смерть. Елайджа Ленк помер вісім років тому.
— Вісім років тому? Тоді його не було з Амальтеєю, коли вона вбила Терезу й Ніккі Веллс.
— Ні. Тоді Амальтея вже працювала з новим партнером. Тим, який зайняв місце Елайджі, аби продовжити родинну справу.
Мора відвернулася до озера, блиск води засліплював її. «Я не хочу слухати далі, — подумала вона. — Не хочу знати».
— Вісім років тому Елайджа помер у лікарні Ґрінвілля від серцевого нападу, — вела далі Ріццолі. — Він прийшов зі скаргою на біль у грудях. Згідно з їхніми записами, до лікарні його привели рідні.
«Рідні».
— Дружина Амальтея та їхній син, Семюел.
Мора глибоко вдихнула. Повітря пахнуло водночас і гниттям, і літом — життя й смерть злилися в єдиному запаху.
— Мені дуже прикро, що вам довелося про це дізнатися, — сказала Ріццолі. — Знаєте, є шанс, що ми помилилися щодо цього чоловіка. Є шанс, що він їм зовсім не рідня.
Але вони не помилилися, і Мора це знала.
«Я знала, відколи побачила його обличчя».
Коли Ріццолі з Фростом увійшли того вечора до бару Джей Пі Дойла, копи біля барної стійки привітали їх гучними оплесками, від яких Ріццолі зашарілася. Чорт, навіть ті, хто її недолюблював, тепер аплодували, по-дружньому визнаючи її успіх, який саме зараз із екрана понад баром проголошували новини о п’ятій. Поки напарники підходили до стійки, натовп почав тупотіти в унісон. Бармен, шкірячись, уже виставив їм частування: віскі для Фроста, а для Ріццолі…
Велику склянку молока.
Усі зареготали, Фрост нахилився до неї й прошепотів:
— Знаєш, у мене зі шлунком щось не дуже. Поміняємося?
Сміхота, але він насправді любив молоко. Ріццолі підштовхнула до нього склянку й попросила в бармена кóли.
Вони з Фростом їли горішки та потягували свої цнотливі напої, поки колеги підходили потиснути їм руки або дати п’ять. Ріццолі бракувало звичної пінти елю[24] «Адамс». Їй чимало чого зараз бракувало — чоловіка, улюбленого пива. Стрункої талії. І все одно день видався вдалий. Вона подумала: «Якщо злочинця переможено, це точно вдалий день».
— Гей, Ріццолі! Ставки піднялися: дві сотні на те, що в тебе буде дівчинка, сто двадцять — на хлопчика.
Вона глянула вбік і побачила, що поряд стоять детективи Ванн і Данліві — гладкий хобіт і худий, із пінтами «Ґіннесса», схожими, немов близнючки.
— А що, як я народжу обох? — запитала вона. — Близнюків?
— Гм, — замислився Данліві. — Про це ми не подумали.
— То хто тоді переможе?
— Гадаю, ніхто.
— Чи всі? — припустив Ванн.
Вони стояли, міркуючи над цим — Сем та Фродо перед дилемою на Згубній горі.
— Що ж, — мовив Ванн. — Доведеться додати ще одну категорію. Ріццолі засміялася.
— Так, хлопці, додавайте.
— До речі, ти молодець, — додав Данліві. — Отямитися не встигнеш, як про тебе напише журнал «Піпл». Із таким злочинцем, з усіма тими жінками… та ще історія.
— Хочете, скажу правду? — зітхнула детектив і відсунула свою колу. — То не наша заслуга.
— Хіба ні?
Фрост підняв очі на Ванна й Данліві.
— Не ми його зняли, а жертва.
— Проста домогосподарка, — сказала Ріццолі. — Перелякана, вагітна, звичайна домогосподарка. Обійшлася без пістолета, без кийка — мала тільки кляту шкарпетку, напхану батарейками.
На екрані над їхніми головами добігли кінця місцеві новини, і бармен перемкнув на «HBO». Там показували кіно з жінками в коротких спідницях. Жінок, які мали талію.
— То що з «чорним пазуром»? — запитав Данліві. — До чого там був він?
Ріццолі трохи помовчала, сьорбаючи колу.
— Ми ще не знаємо.
— Зброю знайшли?
Вона помітила, що Фрост дивиться на неї, і відчула тривогу. Ця деталь бентежила їх обох. У фургоні зброї не було. Там лежали мотузки, ножі, на яких запеклася кров. Записник із ретельно занотованими іменами й телефонними номерами дев’яти інших торговців дітьми по всій країні — Теренс Ван Ґейтс був не єдиним. І розписки про виплати готівкою, що їх Ленки отримували протягом багатьох років. Цієї інформації слідчим мало вистачити на кілька років роботи. Однак зброї, з якої вбили Анну Леоні, у фургоні не було.
— Що ж, може, десь ще випливе, — сказав Данліві. — А може, він її позбувся.
«Може й так. А може, це ми щось пропускаємо».
Було вже темно, коли Ріццолі разом із Фростом вийшла з бару. Замість того, щоб їхати додому, вона подалася назад до «Шредер Плази» — бесіда з Ванном та Данліві висіла на ній важким тягарем, тож вона всілася за свій стіл, укритий горами документів. Зверху лежали дані НІКЦ — заяви про зникнення людей протягом кількох десятиліть, зібрані під час полювання на Звіра. Однак усе почалося з убивства Анни Леоні, воно запустило пошук, немов камінець, кинутий у воду. Убивство Анни привело їх до Амальтеї, а тоді й до Звіра. І все одно ця смерть лишалася нерозгаданою.
Ріццолі прибрала папери з НІКЦ, докопалася до теки зі справою Анни Леоні. Хоча вона прочитала й перечитала там усе, знову взялася гортати сторінки, передивляючись заяви свідків, звіти з лабораторії волосся та волокон, звіти про аутопсію, відбитки пальців та ДНК. Дійшла до балістичної експертизи, і погляд її затримався на словах «чорний пазур». Вона згадала схожий на зірку слід від кулі на рентгені черепа Анни Леоні. Згадала той руйнівний слід, який вона лишила в її мозку.
Куля «чорний пазур». Де ж та зброя, з якої нею стріляли?
Вона закрила теку й подивилася на картонну коробку, що вже тиждень стояла біля її столу. Там були позичені їй Ванном та Данліві документи щодо вбивства Василія Тітова — єдиної за останні роки жертви «чорного пазура» неподалік Бостона. Ріццолі дістала з коробки теки, склала на столі й зітхнула, побачивши висоту цього стосу. Навіть найшвидше розслідування породжує гори паперів. Ванн та Данліві вже виклали їй суть справи, і вона прочитала достатньо їхніх звітів, аби впевнитися, що це був справді вдалий арешт. Суд, що йшов за ним слідом, і швидке засудження Антоніна Леонова тільки підкріпили цю думку. І все одно вона знову переглядала документи у справі, яка не давала підстав сумніватися, що засудили саме винного.
Заключний звіт детектива Данліві був дуже ретельним і переконливим. Поліція спостерігала за Леоновим тиждень, чекаючи на поставку героїну з Таджикистану. Детективи зі свого авто спостерігали за тим, як Леонов під’їхав до помешкання Тітова, постукав у двері і його впустили. Трохи згодом у будинку пролунали два постріли. Леонов вийшов, сів в автомобіль і зібрався їхати, коли Ванн та Данліві оточили й заарештували його. Тітова знайшли мертвим у кухні будинку, у його черепі сиділо два «чорних пазури». Експерти пізніше підтвердили, що обома кулями стріляли зі зброї Леонова.
Справу відкрито й закрито. Злочинця засуджено, зброю конфіскувала поліція. Ріццолі не могла знайти ніякого зв’язку між смертями Василія Тітова та Анни Леоні — окрім куль «чорний пазур». Кулі рідкісні, але не настільки, щоб зв’язати ці вбивства.
І все одно детектив продовжувала гортати сторінки справи замість вечері. Коли дійшла до останньої теки, була вже страшенно втомлена, щоб розбиратися з нею. «Я з цим закінчу, — подумала вона, — тоді спакую всі папери й відправлю цю справу спочивати».
У теці вона знайшла звіт про обшук складу Антоніна Леонова. Там був опис рейду, укладений детективом Ванном, список заарештованих працівників Леонова та опис конфіскованих речей, від ящиків та готівки до бухгалтерських книг. Вона недбало проглянула їх, аж поки не дійшла до списку поліціянтів, присутніх на обшуку. Десять копів із департаменту поліції Бостона. Увагу Ріццолі привернуло одне ім’я, яке вона навіть не помітила, читаючи цей звіт тиждень тому. «Просто збіг. Це не обов’язково значить…»
Вона трохи поміркувала. Згадала, як ще зовсім юним патрульним офіцером брала участь у рейді з вилучення наркотиків. Стільки галасу, стільки емоцій. І суцільний безлад — коли з десяток повних адреналіну копів уриваються до ворожої будівлі, усі нервують, усі бояться за себе. Можна й не помітити, що робить товариш. Що він кладе до кишені — готівку, наркотики. Коробку куль, зникнення яких ніхто не помітить. Завжди є спокуса взяти щось на згадку. Сувенір, який може згодитися пізніше.
Вона взяла телефон і набрала номер Фроста.