Двійник

33

Цього разу не було брехні, не було вдаваного безумства. Амальтея Ленк увійшла до кімнати для допитів, сіла за стіл, і погляд, який вона спрямувала на Мору, був ясним і цілком свідомим. До того скуйовджене волосся було охайно зібране у хвіст, так що риси обличчя тепер різко виділялися. Дивлячись на високі вилиці Амальтеї, на її прямий погляд, Мора питала себе: «Чому я раніше відмовлялася це бачити? Усе ж очевидно. Я дивлюся на своє власне обличчя через двадцять п’ять років».

— Я знала, що ти повернешся, — мовила Амальтея. — І от ти тут.

— Ви знаєте, чому я прийшла?

— Отримала результати аналізів, чи не так? Тепер ти знаєш, що я казала правду. Навіть якщо ти не хотіла в неї вірити.

— Мені були потрібні докази. Люди весь час брешуть, а ДНК — ні.

— І все одно ти мусила знати ще до того, як прийшли результати твоїх дорогоцінних тестів. — Амальтея нахилилася вперед, усміхнулася до відвідувачки майже інтимно. — У тебе батькові вуста, Моро. Ти це знаєш? І мої очі, мої вилиці. Я бачу в твоєму обличчі й себе, й Елайджу. Ми сім’я. У нас одна кров. Ти, я, Елайджа. І твій брат. — Вона помовчала. — Ти ж знаєш, що це був він?

Мора глитнула.

— Так.

«Єдине дитя, яке ти лишила. Ти продала нас із сестрою, але лишила собі сина».

— Ти не сказала мені, як помер Семюел, — мовила Амальтея. — Як та жінка його вбила.

— То був самозахист. Це все, що ви маєте знати. Вона не мала вибору, мусила відбиватися.

— А що за жінка та Матильда Первіс? Я хотіла б дізнатися про неї більше.

Мора мовчала.

— Я бачила її фото по телевізору. Наче нічого особливого. Не знаю, як вона могла це зробити.

— Люди що завгодно зроблять, аби вижити.

— Де вона живе? На якій вулиці? У новинах сказали, що вона з Натика.

Мора дивилася в темні очі матері й відчула, як спиною пробіг холодок. Не за себе — за Метті Первіс.

— Для чого вам це знати?

— Я маю право. Як мати.

— Мати? — Мора мало не зареготала. — Ви справді думаєте, що заслужили на це звання?

— Але ж я твоя мати. А ти — сестра Семюела. — Вона схилилася ще ближче. — Знати — це наше право. Ми його родина, Моро. Немає в житті нічого міцнішого за кров.

Мора дивилася в ці очі, так моторошно схожі на її власні, і бачила там не менший розум і навіть проблиск винятковості. Але це світло було спотворене — викручене відображення в розбитому дзеркалі.

— Кров нічого не важить, — мовила вона.

— То чому ти тут?

— Я прийшла, щоб востаннє подивитися на вас. А тепер я піду. Бо я вирішила, що попри все те, що може сказати ДНК, моя матір не ви.

— А хто ж?

— Жінка, яка мене любила. Ви не знаєте, як любити.

— Я любила твого брата. Могла б любити й тебе.

Амальтея простягнула руку понад столом і погладила Мору по щоці. Ніжний доторк, теплий, як справжня материнська рука.

— Дай мені шанс, — прошепотіла вона.

— Прощавайте, Амальтеє. — Мора підвелася, натиснула кнопку виклику охоронців. Сказала в інтерком: — Я закінчила. Готова йти.

— Ти повернешся, — сказала Амальтея.

Мора навіть не глянула не неї, не озирнулася, виходячи з кімнати. Чуючи голос Амальтеї за спиною:

— Моро! Ти ще повернешся!

Із шафки в кімнаті для відвідувачів Мора забрала свою сумочку, водійські права, кредитні картки. Усе те, що підтверджувало її особистість. «Але я вже знаю, хто я така», — подумала вона.

«І знаю, ким я не є».

На вулиці, просоченій літньою спекою, Мора зупинилася й глибоко вдихнула. Відчула, як тепло дня вимиває з її легень наліт в’язниці. Як отрута Амальтеї Ленк змивається з її життя.

Мора несла в своєму обличчі, у своїх очах докази її материнства. У її венах текла кров убивць. Однак зло не успадковується. Хоча генетично вона мала цей потенціал, так само було і з кожним дитям, яке приходило у цей світ. «Тут я нічим не відрізняюся від інших. Ми всі походимо від чудовиськ».

Вона пішла геть від дому полонених душ. Попереду було її авто й дорога додому. І Мора не озиралася.