Двійник

10

Опівдні Мора була вже в дорозі — ще одне авто в потоці вихідного дня, що наче косяк лососів під час міграції тягнувся на північ із міста, де повітря на вулицях уже мерехтіло від спеки. Замкнені в автомобілях діти вередували на задніх сидіннях, а водії могли лиш похмуро й повільно повзти на північ, до омріяної прохолоди пляжів та солоного повітря. Трималася за це видіння й Мора, сидячи за кермом і дивлячись на чергу автомобілів, що простягалася аж до виднокраю. Вона ніколи не була в штаті Мен, знала його лише як декорації до знімків одягу в каталогах «Л. Л. Бін» — засмаглі чоловіки й жінки на них носили парки й туристичні черевики, а біля їхніх ніг качалися в траві золотисті ретривери[11]. У світі «Л. Л. Бін» Мен був краєм лісів і туманних берегів, міфічним місцем, надто прекрасним, щоб існувати поза виміром мрії та надії. «Я розчаруюся, це точно, — думала вона, дивлячись, як сонце відбивається від нескінченної черги автівок. — Але всі відповіді лежать саме там».

Кілька місяців тому Анна Леоні рушила в таку ж подорож на північ. То мала бути рання весна, ще прохолодний день, і дорога навіть близько не така переповнена, як сьогодні. Виїжджаючи з Бостона, вона теж мала переїхати міст Тобін, а тоді вирушити на північ по 95-му шосе, до кордону штатів Массачусетс та Нью-Гемпшир.

«Я йду твоїм слідом. Мушу з’ясувати, ким ти була. Тільки так я дізнаюся, хто я така».

О другій вона з Нью-Гемпшира переїхала в Мен і затор магічним чином зник, наче всі ці муки були просто випробуванням, і тепер ворота відчинилися, приймаючи тих, хто виявився гідним. Вона зробила тільки одну зупинку — купила сандвіч у придорожній крамниці. До третьої з’їхала з федерального шосе на першу трасу штату Мен, що йшла вздовж узбережжя на північ.

«Ти теж їхала цим шляхом».

За вікном Анна бачила інші краєвиди: поля тільки починали зеленіти, дерева були ще голі. Але вона точно проминала цю хижку з ролами з лобстера й бачила те ж подвір’я торговця мотлохом, де на газоні стояли вічно іржаві корпуси ліжок — може, так само, як і Мора, здивовано похитала головою. Можливо, вона теж з’їхала з дороги в містечку Рокпорт розім’яти ноги й затриматись біля статуї тюленя Андре, споглядаючи гавань. І здригалася, коли вітер приносив холод від води.

Мора повернулася до автомобіля й продовжила свій шлях на північ.

Коли вона проминула прибережне містечко Бакспорт і звернула на південь, униз півостровом, сонце вже спустилося до дерев. Вона бачила, як з моря сірою хвилею котиться туман. Наближається до берега, зголоднілим звіром ковтає горизонт. «Коли сонце сяде, — подумала вона, — він уже огорне моє авто». Мора не бронювала житло у Фокс Гарбор, виїхала з Бостона з невиразним планом просто знайти ліжко на ніч у якомусь прибережному мотелі. Однак уздовж цієї рваної лінії берега вона бачила лише кілька мотелів, і на всіх них були вивіски «Вільних місць немає».

Сонце опустилося ще нижче.

Дорога різко звернула, Мора схопилася за кермо, ледве втримавшись у своїй смузі, огинаючи гострий мис. З одного боку було море, з іншого — зарості покручених, тонких дерев.

І от раптом він, Фокс Гарбор, притулився до мілкої затоки. Вона не чекала, що містечко виявиться таким маленьким — трохи більшим за доки, із шпилястою церквою та вервечкою білих будинків, що виходять до води. Човни ловців лобстерів колихалися на якорях, схожі на дичину, що приречено чекає, коли її проковтне хвиля туману.

Мора повільно кермувала по Мейн-стрит і дивилася на побиті ґанки, що так потребували фарби, на вікна з вицвілими фіранками. Місцина вочевидь не була заможною, судячи з пікапів, що іржавіли на подвір’ях. Єдині сучасні автівки, які вона бачила, стояли біля мотелю «Вид на затоку» і мали номери Нью-Йорку, Массачусетсу та Коннектикуту. Утікачі з розпечених міст у пошуках лобстерів та шматочка раю.

Вона зупинилася перед офісом реєстрації мотелю. Подумала: «Усе по черзі. Мені потрібно десь переночувати, а це, здається, єдине тут для цього місце». Вибралася з авто, потягнулася, розминаючи заціпенілі м’язи, вдихнула вологе солоне повітря. Хоча Бостон теж портове місто, удома вона нечасто відчувала аромат солі — запахи пального, автомобільних викидів та гарячого асфальту псували бриз із затоки. Але тут вона справді смакувала цю сіль, відчувала, як вона тонким туманом поколює шкіру. На стоянці мотелю, під вітерцем, Морі здалося, що вона раптом прокинулася від глибокого сну. Знову ожила.

Усередині мотель був точнісінько такий, як вона й думала, — дерев’яні панелі шістдесятих років, зношений зелений килим, настінний годинник, уставлений у корабельний штурвал. За стійкою нікого не було. Вона трохи подалася вперед:

— Перепрошую!

Рипнули двері — і з’явився лисуватий огрядний чоловік, на носі якого, наче бабка, вмостилися витончені окуляри.

— У вас є вільна кімната? — запитала Мора.

Чоловік зустрів її питання мертвим мовчанням. Тільки витріщився на неї, розкривши рота, не зводячи очей з її обличчя.

— Перепрошую, — повторила вона, вирішивши, що він міг її не розчути. — У вас є вільні місця?

— Вам… потрібна кімната?

«Хіба я не так сказала?»

Чоловік подивився в журнал реєстрацій, тоді знову на неї.

— Ем, вибачте. Сьогодні все зайнято.

— Я щойно приїхала аж із Бостона. Може, десь у місті можна знайти кімнату?

Співрозмовник ковтнув слину.

— На вихідних багато людей. Годину тому тут була пара, теж хотіла найняти кімнату. Я всіх обдзвонив і мав відправити їх аж до Еллсворта.

— Це далеко?

— Миль тридцять.

Мора глянула на годинник у штурвалі. Уже була за чверть п’ята, пошуки кімнати доведеться відкласти.

— Мені потрібен офіс ріелторської компанії «Земля і море».

— Він на Мейн-стрит. Два квартали звідси й ліворуч.

Переступивши поріг «Землі і моря», Мора побачила ще одну безлюдну рецепцію. Хоч хтось у цьому містечку сидів на своєму робочому місці? В офісі пахнуло сигаретами — на столі стояла повна недопалків попільниця. На стінах була розвішана реклама будинків фірми, деякі знімки сильно пожовкли. Ринок нерухомості тут, очевидно, був не надто жвавий. Переглядаючи пропозиції, Мора побачила майже розвалений сарай (ІДЕАЛЬНИЙ ДЛЯ РОЗВЕДЕННЯ КОНЕЙ!), будинок із проваленим ґанком (ІДЕАЛЬНИЙ ДЛЯ ЛЮБИТЕЛЯ МАЙСТРУВАТИ!) і знімок дерев — самих лише дерев (ТИХО Й ЗАТИШНО! ІДЕАЛЬНЕ МІСЦЕ ДЛЯ БУДИНКУ!). Їй стало цікаво: чи було тут узагалі щось не ідеальне?

Вона почула, як відчинилися задні двері, і, розвернувшись, побачила чоловіка з мокрим кавником, який він опустив на стіл. Чоловік був приземкуватий — нижчий за Мору, голову мав квадратної форми, із коротко стриженим сивим волоссям. Одяг у нього був завеликий, рукави сорочки та холоші підкочені, наче він убрався у велетневе дрантя. Брязкаючи ключами на поясі, він підкотився привітатися з Морою.

— Вибачте, треба було кавника помити. Ви, певно, доктор Айлс.

Голос заскочив Мору зненацька. Хоч і хрипкий, — безсумнівно, від усіх тих сигарет у попільниці, — він був явно жіночий. Тільки тоді вона помітила під мішкуватою сорочкою опуклість грудей.

— Ви… це з вами я зранку говорила? — перепитала Мора.

— Брітта Клозен. — Потиск рук був коротенький, але серйозний. — Гарві сказав мені, що ви вже в місті.

— Гарві?

— Мотель «Вид на затоку», далі дорогою. Він мені зателефонував, сказав, що ви вже їдете. — Жінка замовкла, пильно оглянула Мору. — Що ж, показувати документи нема потреби. Дивлячись на вас, одразу зрозуміло, чия ви сестра. Хочете поїхати до будинку зі мною?

— Я їхатиму в авто за вами.

Міс Клозен перебрала ключі на поясі, удоволено буркнула.

— От він, Скайлайн-драйв. Поліція з ним уже закінчила, думаю, можна вас туди провести.

Мора їхала за пікапом міс Клозен дорогою, що раптом вивернула далі від берега й піднеслася вгору обривом. Поки вони піднімалися, час від часу вона бачила берег; вода вже сховалася під товстою ковдрою туману. Містечко Фокс Гарбор зникло в тумані внизу. Попереду несподівано спалахнули гальмівні вогні міс Клозен — Мора ледве встигла вдарити по гальмах. Її «Лексус» ковзнув мокрим листям і зупинився, поцілувавши бампером знак «ПРОДАЄТЬСЯ» компанії «Земля і море», вкопаний у землю.

Міс Клозен визирнула у вікно.

— Гей, у вас там усе добре?

— Усе гаразд. Вибачте, я була неуважна.

— Так, цей останній поворот може заскочити. От вона — доріжка до будинку, праворуч.

— Я їду за вами.

Жінка коротенько засміялася:

— Тільки не дуже близько, гаразд?

Ґрунтова дорога була так густо обсаджена деревами, що Морі здавалося, ніби вона їде крізь тунель у лісі. Дорога різко обривалася, виводячи до невеликого обшитого кедровими дошками котеджу. Мора припаркувалася біля пікапа й вийшла зі свого «Лексуса». Якусь мить просто стояла серед просіки, у тиші, і дивилася на будинок. Дерев’яні сходинки вели до накритого ґанку, на якому в безвітрі нерухомо висіла гойдалка. У маленькому тінистому садку боролися за життя наперстянки та лілії-одноденки. Здавалося, що ліс тисне з усіх боків, і Мора відчула, як прискорилося її дихання — наче вона була замкнена в маленькій кімнаті. Наче саме повітря було надто тісне.

— Тут так тихо, — мовила вона.

— Так, далеко від містечка. Саме тому цей пагорб такий цінний. Бачте, бум на нерухомість буде рухатися саме сюди. За кілька років уздовж усієї цієї дороги стоятимуть будинки. Зараз саме час купувати.

Мора так і чекала, що вона додасть «тому що тут ідеально».

— У мене тут по сусідству розчищають ділянку під будинок, — сказала міс Клозен. — Коли ваша сестра в’їхала сюди, я вирішила, що саме час готувати інші ділянки. Бачиш, що хтось один тут живе, і все запускається. Скоро вже всі хочуть мати будиночок десь тут.

Вона задумливо глянула на Мору.

— То що ви за доктор? Лікар?

— Патологоанатом.

— Це що таке? У лабораторії працюєте?

Ця жінка почала її дратувати, і Мора вельми грубо відповіла:

— Я працюю з мерцями.

Схоже, ця відповідь анітрохи не збентежила агентку з нерухомості.

— То, певно, за графіком працюєте. Маєте вихідні. Вас може зацікавити місце для літнього відпочинку. Знаєте, на сусідній ділянці вже скоро можна буде будуватися. Якщо ви колись думали про те, щоб завести літній будинок, — саме час, дешевше не буде.

То он воно як, лишитися наодинці з людиною, яка продає нерухомість.

— Мене це не цікавить, міс Клозен.

— А. — Жінка видихнула, тоді розвернулася й ступила на ґанок. — Ну, тоді заходьте. Якщо ви вже тут, скажете мені, що робити з речами вашої сестри.

— Я не впевнена, що маю таке право.

— Я все одно не знаю, що ще з ними робити. Точно не хочу платити за зберігання деінде. А якщо вже надумаю колись продати будинок, чи хоч здати, мушу забрати з нього все. — Вона перебирала ключі, шукаючи потрібний. — Я опікуюся орендою більшості нерухомості в місті, і цей непросто було здати. Знаєте, ваша сестра підписала договір на півроку.

Мора спитала себе: «Невже смерть Анни значить для неї тільки це? Тільки відсутність орендної платні й потребу шукати нового пожильця?» Їй не подобалася ця жінка з її брязкотом ключів та корисливим поглядом. Королева нерухомості Фокс Гарбор, яку, схоже, турбували лише щомісячні чеки.

Нарешті міс Клозен відчинила двері.

— Заходьте.

Мора ступила всередину. Хоча вікна у вітальні були великі, близькість дерев та пообідня година наповнювали будинок тінями. Вона побачила темну соснову підлогу, потертий килим, продавлену тахту. Усю кімнату обвивали зелені лози на вицвілих шпалерах, ще сильніше душачи Мору.

— Він повністю вмебльований, — завважила міс Клозен. — Зважаючи на це, я дала їй хорошу ціну.

— Скільки? — запитала Мора, дивлячись із вікна на стіну дерев.

— Шість сотень за місяць. Могла б отримати вчетверо більше, якби дім стояв ближче до води. Але чоловік, який його збудував, цінував приватність. — Міс Клозен поволі оцінююче оглянула кімнату, наче тривалий час по-справжньому не бачила її. — Я здивувалася, коли вона зателефонувала та спитала про це місце, бо тоді були вільні інші будинки, на узбережжі.

Мора розвернулася до неї. Світло дня вже згасало, і міс Клозен стояла в тіні.

— Моя сестра питала саме про цей будинок?

Її співрозмовниця знизала плечима.

— Гадаю, їй ціна підійшла.

Вони вийшли з похмурої вітальні й рушили коридором. Якщо будинок відображав особистість свого мешканця, тоді в цих стінах мусило лишитися щось від Анни Леоні. Але тут були й інші пожильці, і Мора питала себе, які дрібниці, які картинки на стінах належали Анні, а які були залишені тут ще до неї. Малюнок пастеллю із заходом сонця — точно не Анни. «Моя сестра не повісила б у себе такий жах», — подумала вона. І застояний запах сигаретного диму, яким просочився увесь дім, — це точно не Анна курила. Близнюки часто до страшного подібні; напевно Анна поділяла Морину відразу до сигарет. Теж починала кашляти й хлюпати носом від диму.

Жінки увійшли до спальні з голим матрацом на ліжку.

— Здається, цією кімнатою вона не користувалася, — сказала міс Клозен. — Шафа та шухляди були порожні.

Далі ванна. Мора ввійшла, відчинила аптечку. На полицях лежали «Адвіл», «Судафед» та льодяники від кашлю «Рікола» — вражаюче знайомі марки. Ті ж самі ліки лежали в її власній аптечці. Вона подумала: «Ми були однакові навіть у виборі ліків від застуди».

Зачинила дверцята. Пішла далі коридором, до останніх дверей.

— Тут вона спала, — мовила агентка.

Кімната була охайна, ліжко застелене, на комоді порядок. «Наче моя спальня», — подумала Мора. Підійшла до шафи, відчинила її. Усередині висіли брюки, випрасувані блузи та сукні. Шостий розмір. Той, що й у Мори.

— Поліція штату була тут минулого тижня, обшукала весь будинок.

— Знайшли щось цікаве?

— Мені не доповідали. У неї небагато було речей. Прожила тут лише кілька місяців.

Мора відвернулася, визирнула з вікна. Ще не стемніло, однак від мороку навколишнього лісу сутінки здавалися неминучими.

Міс Клозен стала просто в дверях, наче збиралася взяти з Мори платню, перш ніж випустити звідси.

— Цей дім не такий уже й поганий, — сказала вона.

«Оце вже ні, — подумки заперечила Мора. — Огидна хатина».

— У цей час вибір щодо оренди невеликий. Практично все вже зайнято — готелі, мотелі. Вільних кімнат немає.

Мора не зводила очей із лісу. Що завгодно, аби тільки уникнути розмови з цією неприємною жінкою.

— Та я так, просто кажу. Гадаю, ви вже знайшли, де сьогодні зупинитися.

«То от до чого вона веде». Мора розвернулася до неї.

— Насправді ні, не знайшла. У «Виді на затоку» вільних кімнат не було.

Жінка відповіла їй стриманою посмішкою.

— Як і всюди.

— Мені сказали, що в Елсворті є житло.

— Справді? Ну, якщо вам хочеться їхати туди. У темряві на це піде більше часу, ніж ви думаєте, дорога дуже звивиста. — Міс Клозен указала на ліжко. — Я можу дістати вам свіжу білизну, узяти з вас стільки ж, скільки за номер у мотелі. Якщо вам цікаво.

Мора подивилася на ліжко й відчула холодок по спині. «Тут спала моя сестра».

— Ну ж бо. Вирішуйте.

— Я не знаю…

Міс Клозен пирхнула.

— Здається, вибір у вас невеликий.

Мора стояла на ґанку й дивилася, як світло фар пікапа Брітти Клозен зникає за темною завісою дерев. Мить постояла в смерканні, послухала цвіркунів, шурхіт листя. Почула за спиною рипіння, обернулася й побачила, що гойдалка колихається, наче під рукою привида. Здригнулася й повернулася до будинку, і саме збиралася замкнути двері, коли раптом завмерла. І знову відчула холодок на шиї.

На дверях було чотири замки.

Мора дивилася на два ланцюжки, клямку та засув. Латунні пластини блищали, гвинти ще не потьмяніли. «Ще нові». Вона замкнула їх усі, навісила ланцюжки. Метал під пальцями здавався крижаним.

Жінка пішла на кухню, увімкнула світло. Побачила потертий лінолеум, невеликий стіл, укритий пощербленим пластиком. У кутку загарчав холодильник. Але увагу привернули задні двері — на них було три замки із сяйливими латунними пластинами. Замикаючи їх, Мора відчула, як серце забилося швидше. Розвернувшись, вона помітила ще одні двері із засувом. Куди вони вели?

Вона відімкнула їх, відчинила. Побачила вузькі дерев’яні сходи, що йшли донизу, у пітьму. Звідти піднімалася прохолода, вчувався запах вологої землі. Волосинки на шиї стали дибки.

«Підвал. Для чого комусь замикати двері до підвалу?»

Мора зачинила двері, замкнула. А тоді збагнула, що цей замок був інакшим: іржавий, старий.

Їй захотілося перевірити, чи на вікнах теж є засуви. Анна була така налякана, що перетворила будинок на фортецю, і Мора досі відчувала цей страх у кожній кімнаті. Перевірила кухонні вікна, перейшла до вітальні.

Тільки переконавшись, що вікна замкнені у всьому будинку, вона нарешті взялася оглядати спальню. Стоячи перед відчиненою шафою, роздивлялась одяг. Вішаки ковзали перекладиною, а Мора оглядала кожну річ, відзначаючи, що всі вони були саме її розміру. Зняла з вішака сукню — чорний трикотаж, прості, чіткі лінії, які й вона сама любила. Уявила собі, як Анна тягнеться до цієї сукні в крамниці в торговому центрі. Дивиться на цінник, прикладає вбрання до тіла, розглядає себе в дзеркалі, думаючи: хочу саме цю.

Мора розстібнула блузку, зняла слакси. Ступила в чорну сукню і, застібаючи зіпер, відчула, як тканина огортає її тіло, неначе друга шкіра. Розвернулася до дзеркала. Подумала: «Ось, що бачила Анна». Те ж обличчя, та ж фігура. Чи шкодувала вона так само про те, що стегна стали повніші — про цю ознаку близькості середнього віку? Чи так само поверталася боком, дивлячись, чи плаский живіт? Усі жінки, приміряючи нові сукні, виконують цей танок перед дзеркалом. Повернутися в один бік, повернутися в інший. Чи не товста я ззаду?

Вона затрималася, стоячи правим боком до дзеркала, задивившись на волосину, що пристала до тканини. Зняла її, піднесла до світла. Волосина була чорна, як і в неї, але довша. Волосся мертвої жінки.

Телефонний дзвінок змусив її здригнутися. Мора підійшла до столика й завмерла, серце її калатало, поки телефон продзвенів удруге, утретє, щоразу нестерпно голосно в тихому будинку. Перш ніж пролунав четвертий дзвінок, вона зняла слухавку.

— Алло? Алло?

Щось клацнуло, тоді загуло.

«Неправильний номер, — подумала вона. — От і все».

Надворі піднявся вітер, навіть крізь зачинені вікна Мора чула стогін дерев, які він розхитував. Але в будинку стояла така тиша, що вона чула, як б’ється її серце. «Це такими були твої ночі в цьому домі, в оточенні темного лісу?»

Тієї ночі, перш ніж лягти, вона замкнула двері спальні ще й підперла їх стільцем. Почувалася боягузкою. Тут не було чого боятися, але тут вона відчувала більшу загрозу, ніж у Бостоні, де хижаки були людьми, значно небезпечнішими за будь-яких тварин, що могли причаїтися серед дерев.

«Анні тут теж було страшно».

Мора відчувала цей страх, який досі панував у будинку із забарикадованими дверима.

Її розбудив вереск. Вона лежала в ліжку, тяжко дихаючи, серце калатало. Це всього лиш сова, немає причини для паніки. На Бога, вона ж у лісі, — звісно ж, тут будуть кричати звірі. Простирадла змокріли від поту. Мора зачинила вікно, перш ніж лягти, і тепер повітря в кімнаті було задушливе, важке. «Мені нічим дихати», — подумала вона.

Підвелася, відчинила вікно. Глибоко вдихаючи свіже повітря, вдивилася в дерева, листя яких укрив сріблом місяць. Ніщо не ворушилося, ліс знову занурився в тишу.

Мора повернулася до ліжка й цього разу заснула міцно, аж до світанку.

День змінив усе. Вона почула пташиний спів, а визирнувши з вікна, побачила, як через двір проскакали двоє оленів і зникли в гущавині, помахуючи білими хвостиками. У світлі сонця, що заливало кімнату, стілець, яким вона ввечері підперла двері, здався їй недоречним. «Нікому про це не розповідатиму», — вирішила жінка, відсуваючи його від дверей.

На кухні вона дістала з морозильника пакет молотої кави темного обсмаження. Кава Анни. Наливаючи у фільтр гарячу воду, вдихнула паруючий аромат. Її оточували покупки Анни. Попкорн для мікрохвильової печі й пачки спагеті. Пакети з персиковим йогуртом та молоком, яким уже закінчився термін придатності. Кожна річ була моментом із життя її сестри, коли та зупинялася перед полицею в крамниці й думала: «Це мені теж потрібно». А пізніше, повернувшись додому, діставала з пакетів ці обрані продукти й розкладала їх у шафки. Мора так і бачила, як сестрині руки ставлять банки з тунцем на полиці, укриті квітчастим папером.

Мора вийшла з кавою на ґанок і, посьорбуючи її, оглядала двір, де на садок нарешті падали промені сонця. Вона милувалася тим, яке все зелене — трава, дерева, саме світло. У високому склепінні гілок співали птахи. «Тепер я розумію, чому вона могла захотіти пожити тут. Чому їй могло хотітися прокидатися щоранку серед аромату лісу».

Раптом птахи здійнялися з дерев, ляскаючи крильми, налякані новим звуком: тихим гуркотом техніки. Мора не бачила бульдозера, але чітко чула його крізь дерева, і звук здавався настирливо близьким. Вона згадала, що їй казала міс Клозен про розчищення сусідньої ділянки. От тобі й тихий недільний ранок.

Вона спустилася вниз, обійшла будинок, намагаючись побачити бульдозер поміж дерев, але вони росли надто густо і його зовсім не було видно. Проте, опустивши очі, Мора побачила сліди тварин і згадала тих оленів, яких раніше бачила з вікна. Вона пройшла за слідами вздовж стіни будинку, роздивляючись пожоване листя на хостах[12], що росли попід стінами, і замилувалася відважністю тварин, які наважилися пастися просто під будинком. Пішла далі й зупинилася перед новими слідами. То були вже не олені. На мить Мора завмерла. Серце забилося сильніше, руки стиснули горнятко. Вона повільно провела поглядом по слідах аж до м’якої землі під одним із вікон.

Сліди чобіт були чітко помітні в ґрунті, там, де хтось стояв, вдивляючись у середину будинку.

У її спальню.