Фартух єпископа

14

На наступний день лорд Спретт відправився в будинок вікарія Сейнт Грегорі. Його сестра сказала йому з їдкою посмішкою, що він знайде Теодора в найкращому душевному стані.

- Боже Юпітере, цікаво, чи позичить він мені трохи грошей! - вигукнув глава сім'ї. - Ким він займався зараз?

Леді Софія ледь встигла все пояснити, як вони почули, що в будинок увійшов канонік. Він виходив на десять хвилин за якимось дорученням. Це був випадок, коли канонік Спретт відчув, що його ближні були дуже доброзичливі. Світ був прекрасним місцем, де поєднання прямоти і благочестивої винахідливості робило шлях доброчесних не надто важким.

Проходячи повз їдальню, він заглянув туди, щоб поглянути на свій портрет, який Орчардсон написав років п'ятнадцять тому. Це було марнотратство, але коли у нього була можливість зробити приємність іншим, канонік не рахував свої пенси. Він не міг придумати більш приємного сюрпризу для своєї дружини, на десяту річницю їх весілля, ніж подарувати їй доволі улесливе зображення самого себе. Він із задоволенням відзначив сильні лінії рук, відкритий погляд блакитних очей і сміливий вираз рота. Це був чоловік, в чиїх венах струменіла життєрадісна душа. Весь його вигляд був таким щасливим і впевненим у собі, що навіть від намальованого полотна у глядачів виникало відчуття приємного збудження. Канонік Спретт зазначив, як добре його приємної форми голова з рясним світлим волоссям виділялася на пурпурному тлі. Вище, в кутку, за його власною пропозицією, були герб і девіз його сім'ї: «Malo mori quam fœdari».

- Так, я думаю, він віддав мені належне, - подумав канонік. -Іноді мені здається, що руки трохи завеликі, але це може бути тільки перспективою. - Він посміхнувся своїм власним усміхненим очам. - Якщо мене коли-небудь зроблять єпископом, мене знову намалюють. Я думаю, що це обов'язок кожного перед своїми дітьми. Я буду намальований Серджентом у повному церковному облаченні, і у мене буде кільце з аметистом. Абсурдно, що ми зазвичай відкидаємо те, що дійсно є частиною відзнак нашої посади в іноземній церкві. Англійські єпископи мають таке ж право на кільце з аметистом, як і єпископи Папи. У мене буде герб єпархії на правому боці, а мій особистий герб на лівому.

У нього була жива уява, і він вже бачив цей портрет в Академії, що висить на рівні очей глядачів. Він був оточений натовпом. Очевидно, це була б картина року, тому що він відчував себе здатним надихнути художника своєю енергійною індивідуальністю. Він бачив, як провінційні родичі та енергійні жителі передмістя звернулися до своїх каталогів і прочитали: «Преподобний єпископ Барчестерський». На приватному перегляді Він побачив, як на приватному перегляді люди, взнавши його по прекрасному портрету, вказують на нього один одному. Він побачив свою власну легку веселу посмішку, коли на мить зупинився перед ним, і глядачі швидким поглядом порівняли оригінал з копією. Він вже відзначив стрімку роботу пензля і подумав, що стиль художника чудово поєднується з його особливими характерними рисами. Йому подобалися блискучі, жорсткі складки чорного атласу, батистові рукава, витончені мережива оборок, насичений червоний колір капюшона. Він уявив собі горду панівну поставу, що личить князю Церкви, безстрашну врівноваженість голови, тверде обличчя та орлиний погляд. Він би виглядав справжнім єпископом.

- Як же вірно, що дехто народжується для величі! - пробурмотів він. - Я залишу його заповітом Національній портретній галереї.

А потім, якщо він переживе свого брата, з марнославним тремтінням він подумав про табличку з описом: «Теодор, 3-ій граф Спретт з Бічкомба, і лорд єпископ Барчестерський».

Його щоки розчервонілись, а очі заблищали, бо справді він був п'яний від гордощів. Серце забилося так, що було майже боляче.

Розмашистим кроком, він пострибав сходами вгору і протанцював у вітальню, як веселий західний вітер. Однак здоров'я другого графа Спретта все ще було у найкращому стані.

- Ах, мій дорогий брате, я радий вас бачити, - вигукнув канонік, і його голос зазвучав, як радісний дзвоник.

- Хоч інколи, Теодоре. Я збирався запитати у Софії, чи ви вже домовлялися про набивку гетр?

- Ха-ха, у вас буде свій маленький жарт, Томе. - Він не вживав цього зменшувального слова, с того часу як його брат унаслідував титул, і леді Софія подивилася на нього з подивом. - У нас, Спреттів, завжди було гостре почуття гумору. І що голова мого дому думає про всі ці шлюбні схеми?

- Я дійсно схиляюся до того, щоби наслідувати їхній приклад.

- Хто зараз чарівниця, Томасе? Вона танцює в балеті в «Імперії», чи співає різдвяні гімни в хорі «Веселість»?

- У мене є ідея, що ваш брат Теодор сьогодні помірковано пустотливий, - серйозно сказав другий леді Софії.

Канонік вибухнув сміхом і весело потер руки.

- Ви повинні одружитися з грошима, мій хлопче.

- Я хотів би зробити спробу, якби міг. Я протестую проти того, щоб одружуватися з дружиною.

- У цьому світі ніколи не можна отримати грошей без деяких вад.

Лорд Спретт подивився на свого брата із холодною посмішкою.

- Яким би ви стали зеленим та жовтим, Теодоре, якби я одружився!

- Мій дорогий Томасе, немає нічого, що могло б мене більше порадувати. Ви зробите мені честь визнавши, що я часто навівав вам про бажаність шлюбу. Я розглядаю це як обов'язок, який ви винні своїй родині.

- А чи не вважав спадкоємець ніколи в уяві на своїй симпатичній голові корону, ані драпірував себе живописно горностаєвими шатами? О, який ти ошуканець, Теодоре!

- Томасе, - відповів канонік, - Томасе, як ви можете говорити такі речі! Я можу чесно сказати, що ніколи не заздрив вам. Я ніколи не дозволяв своєму розуму зупинятися на можливості пережити вас.

Лорд Спретт кинув на свого брата різкий погляд.

- Я провів безладне життя, Теодор, а ви дуже дбали про себе. Є всі шанси, що ви переживете мене. Клянусь Юпітером, тоді ви розгорнете бурхливу діяльність!

- Я не розглядаю це підходящим питанням для глузування, - відповів канонік з чемною гідністю. - Якщо Провидіння удостоїть мене довгим життям, ви можете бути впевнені, що я виконуватиму обов'язки свого звання ревно і в міру своїх здібностей.

- А як щодо єпископату? - запитала леді Софія.

- Хто знає? Хто знає? - закричав він, схвильовано заходивши кімнатою. - У мене є передчуття, що воно буде запропоновано мені.

- У мене, в такому разі, є таке передчуття, що ви приймете, - перебив його брат. - Ви найамбітніший чоловік, якого я коли-небудь знав.

А якщо і так! - вигукнув канонік. - «Амбіція», - говорить Лебідь Ейвона, - «остання неміч благородних умів». Але яка користь від честолюбства зараз, коли Церква була незаконно позбавлена ​​влади, а духовенство небезпечно існує через потурання вульгарності? Я повинен був жити чотири століття тому, коли Церква була владою в країні. Зараз вона не дає можливості для енергійної людини. Коли Тюдори були королями Англії, єпископ міг керувати країною. Він міг бути великим державним міністром, тримаючи у своїх руках долі Європи. Я прийшов у світ занадто пізно. Ви можете сміятися з мене, Томасе, але я кажу вам, що я відчуваю в собі силу робити великі справи. Іноді я сиджу у своєму кріслі і насилу виносю свою бездіяльність. Господи, що мені робити - читати проповіді модному натовпу, головувати в комітетах, ходити на вечері в Мейфейр. З вашими можливостями, Томе, я мав би бути вже прем'єр-міністром, і вас би зробив архієпископом Кентерберійським.

Леді Софія з посмішкою дивилася на нього. Вона захоплювалася рухомим ротом і блискучими очима, коли він лютим жестом кидав свої слова в байдуже повітря. Його голос звучав ясно і сильно.

- Я кажу вам, що я народився з серцем хрестоносця, - волав він, крокуючи по кімнаті, як ніби це було поле битви. - У більш щасливі часи я повів би воїнство Господнє в Єрусалим. Єпископи тоді носили сталеві плащі, і вони билися алебардою і мечем, щоб отримати гробницю Господа їхнього Спасителя. Я кажу вам, що не можу дивитися на портрет Папи Юліуса, не думаючи про те, що у мене теж є сили, щоб відправитися в бій на своєму коні і розтрощити ворогів Церкви. Я прийшов у цей світ занадто пізно.

Лорд Спретт, з легким цинізмом, знизав плечима.

- Тим часом вам вдалося завоювати для Вінні кращу шлюбну партію сезону. Розмови про сватання мамочками! Їх ніде немає, коли мій брат Теодор виходить на поле бою.

- Коли я вирішую щось зробити, я це роблю.

- А як щодо соціаліста?

- О, я думаю, що я вирішив з ним, - сказав канонік з презирливим сміхом. - Що я вам говорив, Софія?

- Мій дорогий Теодор, я завжди вважала вас розумною людиною, - спокійно відповіла вона.

- Я поставив вас на коліна; нарешті я приборкав вашу гордість. Вінні збирається вийти заміж за Харрі Роксема і Лайонел майже заручений з Гвендолін Дюрант. А щоб ви сказали, якби я повідомив вам, що я теж збираюся одружитися?

Вони обидва подивилися на нього з подивом, і він захихикав, спостерігаючи за їхніми обличчями.

- Ви жартуєте, Теодоре?

- Ні в найменшій мірі. Але я поки не збираюся говорити вам, хто це.

- Я б не здивувалася, якби це була Гвендолін, - розмірковуючи вимовила леді Софія. - Якщо я не сильно помиляюся, вона набагато більше закохана в вас, аніж в Лайонела.

- Звичайно, ніхто ніколи не знає напевно, чи не так? - засміявся канонік. - З іншого боку, це може бути пані Фіцхерберт.

- Ні, я впевнена, що це не так, - рішуче відповіла леді Софія.

- Чому?

- Тому що вона розумна жінка і ніколи не була б такою дурепою, щоб одержати вас.

- Тоді почекайте і побачите. Почекайте і побачите.

Він зі сміхом вийшов з кімнати і попрямував до свого кабінету. Тут він знову розсміявся. Він не бачив пані Фіцхерберт з того часу, як бачив на балу, тому що на наступний ранок вона телеграфувала, що важка хвороба подруги змусила її негайно виїхати за місто. Канонік вагався, чи варто йому написати листа; але страх перед глузуванням завадив йому заявити про свою вічну прихильність, і він не знав, що ще сказати. Він задовольнився тим, що послав телеграму:

«Я з нетерпінням чекаю вашого повернення. Теодор».

Того вечора він мав обідати з нею, щоб зустрітися з деякими відомими людьми. Оскільки вона не написала, щоб відкласти вечірку, пані Фіцхерберт, мабуть, мала намір повернутися до Лондона протягом дня. Він з радісним хвилюванням нетерпляче очікував на цю зустріч.

Канонік Спретт пишався собою. Він досяг успіху у всіх своїх зусиллях і, як це буває з чоловіками в певні моменти, відчував, що йому супроводжує удача. Він не розглядав цей успіх як результат будь-якого випадкового збігу обставин, а скоріше як свідчення його власних заслуг. Він був дуже натхнений і казав тоді тільки правду, коли заявив, про його яскраве передчуття, що лорд Стоунхендж запропонує йому єпископство Барчестера. Він був на вершині хвилі, хоробро плив; і самі сили Всесвіту змовилися посадити його на єпископський трон.

- Ось так можна розпізнати, з чого зроблена людина, - подумав він, марно намагаючись читати. - Хороша людина покладається на себе.

Він із задоволенням згадав, що, почувши про смерть єпископа Ендовера, він сміливо пішов до кравця і скасував попередньо замовлені штани. Це була дрібниця, без сумніву, але зрештою це було чіткою вказівкою на характер.

Будинок вікарія Сейнт Грегорі стояв на розі площі. З кабінету каноніка Спретта можна було побачити доглянутий газон саду та дерева, запилені вже лондонським літом. Але вони здавалися свіжими і весняними для його захоплених очей. Повітря, дмухаюче через відчинене вікно, було дуже приємним. Вгорі, в блакитному небі, маленькі білі хмари поспішно проносились мимо на захід; і їх вільний рух відповідав його легкому, впевненому духу. Вони теж мали щасливу силу, яка хвилювала кожен нерв його тіла, і подібно до них була енергійна сила крові, яка проштовхувалась по його судинах. Легковажним, які вірять у похмурий випадок, могло б здатися випадковістю, що ці хмари прямували прямо до Барчестера; але канонік Спретт вважав, що ніщо у світі не є безцільним. У їх напрямку він побачив очевидну і приємну призвістку.

- Яке добре життя! - пробурмотів він. - Зрештою, якщо ми не маємо тої свободи дій, яку мали наші попередники, ми маємо дуже багато. Світ, в якому живемо, завжди новий і молодий, повний можливостей для людини, яка має сміливість прийняти його.

Він уявив собі вежі і темні дахи Барчестера. Це було старе місто, розташоване на родючій рівнині, оточене багатими пасовищами і зрошуване усміхненими струмками. Він знав пишні дерева, які прикрашали його поля і луки, яскраві з жовтцями. Йому подобалися тихі вулиці і гостроверхі будинки. Спокій порушував тільки веселий поспіх базарного дня, коли фермери вели свою худобу і овець: він вже бачив низку коней, привезених на продаж, з соломою, заплетеною в хвости, і натовп гультяїв на кукурудзяній біржі. Але перш за все, його уява затрималася серед сірих каменів собору з його високим нефом; а також на близько розташованих древніх в'язах і акуратних, солодко духмяних галявинах. Він подумав про багату службу, значну процесію священнослужителів і чудовий трон, вирізаний скульпторами, давно забутими, в якому він сам буде так гордо сидіти.

- О, так, світ дуже хороший!- вигукнув він.

Він був так занурений у свої думки, що не почув, як Понсонбі увійшов до кімнати, і різко здригнувся, почувши позаду себе голос.

- Цей лист тільки що прийшов для вас, сер.

Він відразу зрозумів, що він від лорда Стоунхенджа. Впевненість прийшла до нього з силою натхнення, і його серце шалено забилося.

- Дуже добре, - сказав він. - Покладіть його на мій стіл.

Він збліднув, але не рушив з місця, поки слуга не пішов. Він взяв його тремтячими руками. Він мав рацію, тому що пізнав офіційний папір. Нарешті! Деякий час він дивився на конверт, але так тремтів, що не міг його відкрити. Його нудило від очікування, і мозок пульсував так, немов він ось-ось впаде в непритомність. Почуття вдячності увійшло в його серце. Тепер чаша його бажання була наповнена. Він на мить затримав голову і глибоко зітхнув, потім повільно розкрив конверт. Зі звичною акуратністю він скористався ножем для розрізання паперу.

«Шановний канонік Спретт. Я бажаю, якщо це відповідає вашим власним бажанням, рекомендувати його величності призначити вас на деканат Сейнт Олферта, вакантне у зв'язку з майбутнім відходом на пенсію через хворобу доктора Таннера. Роблячи таким чином, я можу запевнити вас, що відчуваю величезне задоволення від того, що можу висловити свою вдячність за вашу вченість і розсудливе богослів'я, запропонувавши вам посаду з більшою гідністю і меншою кількістю роботи Мені немає необхідності говорити вам, що ці обов'язки є командуючими за своєю природою; і я впевнений, що ви зможете виконати їх з великою користю для інтересів Церкви, для якої, я думаю, курс, який я оберу, буде найбільш корисним, особливо в цей критичний момент в її історії. Маю честь, шановний канонік Спретт. З повагою, Стоунхендж.

Високоповажному. і преподобному каноніку Спретту, будинок вікарія Сейнт Грегорі».

Прем'єр-міністр запропонував йому маловідомий, незначний деканат на півночі Уельсу. Якусь мить канонік Спретт не міг зрозуміти. Це здавалося неможливим, це здавалося безглуздим. Він подумав, що це, мабуть, помилка, і уважно перечитав лист ще раз. Повалення всіх його надій найшло на нього в момент його найбільшого піднесення, і удар був більший, ніж він міг винести; дві обшпарюючі сльози з'явилися в його очах і важко, болісно, ​​скотились по щоках. Вони впали на лист і зробили дві маленькі вологі плями.

Розчарування було настільки великим, що він не міг розсердитися. Він був зовсім розчавлений. А потім, у раптовій зміні його піднесеного настрою, його охопив відчай. Він жалісно запитав, чи весь час він неправильно оцінював себе. Прем'єр-міністр не вважав його придатним для важливої ​​посади, але прагнув задовольнити його вимоги порожньою честю, яку він міг би віддати людині, яка, мабуть, заслуговувала на все, але сили якої тепер одряхліли. Ця посада гідності була лише гідною могилою.

Несподівано, із цілковитою приниженістю марнославної людини, канонік Спретт побачив себе таким, яким, на його думку, могли бачити його інші: посередній, помпезний, самоствердний, багатослівний. Він почув глузливі слова заздрісників:

«Теодор Спретт відсторонений від справ. У будь-якому разі у Сейнт Олферті він буде подалі від лиха, і це саме те, що йому підходить - тиранити провінційних стареньких леді».

А інші здивуються і скажуть:

«Можна подумати, що напористий чоловік, міг би просунути себе на щось краще, ніж це!»

Знову канонік думав про все, що міг зробити: і картини майбутнього, наче глузуючі дияволи, знову постали перед його свідомістю. Він не міг стримати сліз. Якийсь час, схилившись над своїм письмовим столом, притиснувши руки до палаючих очей, він здався, не противлячись своїй слабкості. Високі шпилі і похмурі дахи Барчестера повернулись до його яскравих фантазій, і все те, що він втратив, здавалося вдвічі красивішим. Приниження було нестерпним. Він ненавидів і зневажав себе; він був дріб’язковий і підлий; і гордість, хвалькуватість, зухвалий дух повстали на нього з докорами. Ким він таким був, що зневажав своїх колег? Він уявив себе розумним, мудрим і блискучим; а світ сміявся потайки з його самовпевненості. Тепер він почервонів, почервонів так, що відчув, як його обличчя пече, при думці, що весь цей час люди зневажали його. Він жив у дурному раю, радіючи захопленню своїх колег; а він був об'єктом глузування. Це було лише самозахоплення; і світ прийняв його, як і лорд Стоунхендж, за посереднього сина розумного батька. Навіть його брат неодноразово говорив йому, що він претензійний і вульгарний, а він вважав це лише глузуванням людини, яка не може оцінити великих якостей. Тисяча бісів танцювала в його мозку з глузуванням та злісними насмішками: у кожній тональності від пронизливої до хриплої він чув їхній презирливий сміх.

- Я не буду приймати, - закричав він, раптово підстрибуючи. - Я залишатимусь там, де я є. Я сильний і молодий ще; я почуваюся бадьоро, наче мені двадцять. Я не хочу їх почестей.

Але потім він завагався і знову безпомічно опустився на свій стілець. Чи не було його обов'язком прийняти підвищення, яке йому запропонували? Чи мав він право відмовитись? Хто він був, як не слуга Божий, і, хіба це не воля Його, щоб він пішов до цього деканату? Він ненавидів цю ідею і боявся холодної тупості Сейнт Олферта; але все ж, маючи щось в собі від англійського пуританізму, сам факт того, що той був таким неприємним, здавався аргументом на його користь.

- Чи придатний я для того, щоб очолювати велику лондонську парафію? - у розпачі запитав він. - Я старію. З кожним роком я буду все менш активним і менш різнобічним. Хіба я не повинен поступитися дорогою молодим, кращим чоловікам?

Він спробував відігнати цю думку, але не зміг. Якийсь голос, можливо, голос совісті, говорив йому, що він зобов'язаний прийняти цю пропозицію.

- О Боже, допоможи мені, - вигукнув він, нарешті, зломлений і покірний. - Я не знаю, що робити. Направ мене і навчи виконувати Твою волю.

Незабаром він смиренно впав на коліна і помолився. Тепер у ньому не було нічого від впевненого в собі священика або гордої і самовпевненої людини; він був лише жалюгідним грішником, що розкаювався переривчастими словами, тремтячими і затинаючимися, у своїй крайній слабкості.

- О Господи, дай мені святе задоволене тіло, - благав він. -Застав мене бажати тільки одного - як краще виконати Твою святу волю. Спаси мене від мирських честолюбних думок. Я слабкий і боягузливий, і мої гріхи були дуже великі, і я знаю, що непридатний для високого становища.

Коли він піднявся на ноги, він із зітханням втретє перечитав лист Стоунхенджа. Він взяв його і пішов до леді Софії. Він відчував, що від неї він отримає допомогу. Він був настільки розчавлений, настільки змінився, що потребував чийогось керівництва. На цей раз у своєму житті він не міг прийняти рішення.

А коли леді Софія побачила його, вона була охоплена здивуванням. Його одухотворене обличчя здавалося блідим і млявим; зморшки проступили, а очі були дуже втомленими. Він, здалося, несподівано став старим. Його пряма постава зникла, і він йшов мляво, зсутуливши плечі.

- Теодоре, в чому, зрештою, справа? - скрикнула вона.

Він простягнув їй листа і все ще переривчастим від хвилювання голосом сказав:

- Стоунхендж не вважає, що я гідний бути єпископом. Він запропонував мені валлійський деканат.

- Але ви не приймете його?

Він схилив голову, дивлячись на неї з майже дитячим благанням.

- Я не впевнений, чи маю я право відмовитися.

- Що він має на увазі, кажучи, що обов'язки є командуючими за своєю природою?

- Він нічого не мав на увазі, - відповів канонік, презирливо знизуючи плечима. - Він просто підсолодив пілюлю вишуканими фразами. О, Софія, я не хочу їхати. Я не хочу занурюватися в це безславне неробство. Я відчуваю в собі силу зробити набагато більше, а Сейнт Олферт мені нічого не пропонує. Це сонне, огидне місце. З таким же успіхом я міг би бути похований живцем. Я не хочу залишати Лондон.

Його голос був таким жалібним, що леді Софія була зворушена. Вона бачила, що він хоче, щоб вона переконала його залишитися в місті, і все ж його мучила совість.

- Я всього лише слуга Церкви, - сказав він. - Я не знаю, чи маю я право відмовитися йти туди, куди мене посилають. Можливо, він не так вже й сильно помиляється, думаючи, що це все, на що я здатний. О, Софія, я такий нещасний!

Вона зрозуміла, як багато значить для цього сміливого духу таким чином принижуватися. Він заплатив високу ціну за своє марнославство. Він був як дитина в її руках, що потребує розради і підтримки. Вона почала м'яко говорити з ним. Вона припустила, що пропозиція цього деканату означало тільки те, що лорд Стоунхендж відчуваючи себе заборгованим синові покійного лорда канцлера, був нездібний за рахунок других надати йому єпископство. За довгі роки спостережень вона дізналася, якими моментами Теодор найбільше пишався собою (раніше це знання використовувалося для того, щоб робити невеликі застережні кинджальні удари), а тепер вона брала їх по одному. Вона вміло апелювала до його переваг. З точно спрямованими лестощами, викликаючи в його пам’яті минулі перемоги та почесті, зроблені йому великими світу сього, вона змусила його потроху набиратись мужності. Незабаром вона побачила, як безнадійний вираз рота переходить до усмішки задоволення, і в його очах з’явилася нова впевненість. Його спина сама по собі випрямилась. У новій прямоті, з якою він тримався, вона відчула, що її тонкі слова набувають належного ефекту. Нарешті вона нагадала йому про його роботу в Сейнт Грегорі.

- Зрештою, ви особистість в Лондоні, - сказала вона. - У вас є сила і вплив. Зі свого боку мені було цікаво знати, чого це ви задумали залишити його заради такого незрозумілого провінційного міста, як Барчестер. Я би зовсім не здивувалася, якби ви відмовились від єпископату.

Він дихав вільніше, і з його швидким і щасливим оптимізмом почав уже сприймати речі більш привітно.

- Крім того, ми Спретти - це хтось у світі, - підсумувала леді Софія з посмішкою, слабкої іронії якої він не побачив. - Я не думаю, що ви проявите належний дух, якщо дозволите себе розтоптати.

- Ах, Софіє, я знав, що в глибині душі ви також пишалися своїм родом, як і я. Ви цілком маєте рацію. Я завдячую як своїй родині, так і собі, що не дозволю їм загнати мене в невідомість. Я відмовлюсь від деканату, Софія; і лорд Стоунхендж ...

- Може піти під три чорти, - додала вона тихо.

Канонік Спретт посміхнувся зі всією своєю старою жвавістю.

- Софія, дякую. Неправильно, що я повинен говорити подібні речі, але ви повністю висловили мої почуття.

- Чому б вам не сісти і не написати листа відразу?

Не відповідаючи, канонік сів і невдовзі показав леді Софії для її схвалення наступну відповідь.

«Вельмишановний лорд Стоунхендж, я зважив вашу дуже тактовну пропозицію з найбільшим хвилюванням і надав повну вагу тому, до чого ви закликаєте. Я повністю ціную добрий мотив, який запропонував мені можливість перейти на позицію як дозвілля, так і гідності. Я впевнений, ви не подумаєте, що я легковажно відкинув пропозицію, яку мені зробили; але я сумніваюся, чи моє здоров’я витримає суворість валлійського клімату. І я повинен врахувати, що дуже велика допомога мені у виконанні моїх теперішніх обов'язків походить від повних знань моєї роботи в Лондоні. Я боюся, що можу виявити, що далекі та неперевірені праці Сейнт Олферта є менш близькими по духу. І я відчуваю, що без якоїсь дуже вагомої врівноважуючої причини не бажано залишати в столиці плани, які я розпочав, але навряд чи доробив.

Вірте мені, з великою вдячністю, шановний лорд Стоунхендж, ваш вірний і слухняний слуга, Теодор Спретт».

Леді Софія посміхнулася, прочитавши останнє речення, в якому він мудро залишив собі шлях до відступу, завдяки чому він міг би з гідністю залишити Лондон, якби йому в майбутньому запропонували єпископство. Очевидно, повернулася зручна надія, що врешті-решт його заслуги отримають справедливу винагороду. Вона повернула лист.

- Гадаю, що це буде чудовим, - сказала вона. - Зараз на вашому місці я б прогулялася.

- Так і зроблю, Софія, - відповів він. - Я ніколи не забуду вашої підтримки. Зізнаюся, я був дуже засмучений.

На її подив він ласкаво поцілував її, а потім промовив:

- Оскільки мені ніде особливо йти, я просто піду по Севіл Роу і замовлю дві пари штанів.