Фартух єпископа

2

Одною з особливостей каноніка Спретта була та, що він полюбляв читати «Таймс» раніше будь-якого іншого члена своєї родини. Він відчував особливу насолоду від того, що сам її розгорнув, і порівнював перегляд газети, яку читав хтось інший, із випивкою молока, з якого нечесний молочник зцідив вершки. Наступного ранку, провівши оком по переліку змісту, він виявив, що єпископ барчестерський помер.

- Бідного Ендовера вже немає, Софія, - зауважив він з пристойною урочистістю.

Він з'їв неуважно нирку, і лише тоді, коли він передав свою чашку з кавою леді Софії, щоб та її знову наповнила, він зробив якесь спостереження.

- Це справді майже промисел божий, що бідний старий повинен покинути це життя саме в той день, коли я маю зустріти лорда Стоунхенджа за обідом. Мені краще поводитись сміливо сьогодні ввечері, Софія.

- Де ви обідаєте?

- У Холлінгтонів, - відповів він. - Минулого разу, коли єпископство було вакантним, прем’єр-міністр практично запевнив мене, що я повинен мати наступне.

- Ймовірно, він зробив те саме половині шкільних вчителів в Англії.

- Нісенітниця! Хто там може отримати це? Вони не мають і половини претензій, які маю я.

Теодор Спретт ніколи не приховував від світу, що високо цінує себе. Він вважав сором'язливість ознакою поганих манер, і звик говорити, що той, хто робив вигляд, що не знає власної цінності, був відбитим дурнем.

- Це взагалі безглузда система - давати єпископство Тому Нодді, бо він викладав латинські вірші купі дурних школярів. А крім того, як наймолодший син покійного лорда-канцлера, я думаю, що можу чогось очікувати від своєї країни.

- Будь ласка, передайте мені тост, - сказала леді Софія.

- Я не марнославна людина, але, чесно кажучи, я маю право на визнання. Як часто говорив мій батько, покійний лорд-канцлер Англії ...

- Я б хотіла, щоб ви не говорили про нього так, ніби він лише ваш батько, Теодоре, - перебила леді Софія не без роздратування. - Я маю на нього таке саме право, як і ви.

- По-моєму, ви попросили тост, моя люба.

Невдовзі канонік Спретт, взявши з собою газету, пішов до свого кабінету. Він був людиною регулярних звичок, знаючи, що придбання таких - це перший крок до величі, єпископської та іншої; а після сніданку він звик палити люльку, розмірковувати та читати «Таймс». Але цього ранку, дещо схвильований звісткою про смерть єпископа Ендовера, він взяв з полиць ту книгу, яка на даний час була його єдиним внеском у велику літературу Англії. Після смерті свого батька, обтяженого роками та почестями, канонік Спретт негайно розпочав збирати матеріали для біографії. Врешті-решт це було видано під назвою: «Життя та листи Джосаї Спретта, лорда-канцлера Англії». Біографія була у двох томах, пишно переплетених шкірою телятини, на боці яких палахкотів золотим полум'ям сімейний герб.

Коли канонік взявся за цю велику роботу, він відправився до своєї сестри і благав її зробити нотатки своїх спогадів.

- Ви можете мені дуже допомогти, Софія, - сказав він. - Завдяки вашому жіночому розуму, ви помітили безліч моментів, які мене обійшли стороною. Чоловічий інтелект сприймає важливі основні напрями, тоді як жінки спостерігають лише легковажні деталі. Але я усвідомлюю, що саме ці несерйозні деталі, правильно відсортовані, нададуть життя та різноманітність цій грандіозній кар’єрі, поглиненій державними справами та вигодою нації.

Леді Софія, звикла до цих тирад, сухо посміхнулася і сказала: «Чи сказати вам найперше, що пам’ятаю, Теодоре? Мені не могло бути більше шести років, але я ніколи цього не забувала».

- Це дуже цікаво. Дозвольте мені це відразу записати.

Він дістав із кишені книжечку, яку носив із собою завжди, щоб записувати думки, які періодично в нього виникали .

- Отже, Софія.

- Батько і мати вели бесіду, і раптом батько вдарив кулаком по столу так, що вся кімната затремтіла.

- Так, у нього був той енергійний, ефективний спосіб виразитися - сказав канонік. - Це була людина дійсно сильного характеру. Це момент, на якому я маю намір зробити великий наголос.

- Він вдарив кулаком об стіл і заревів на весь свій голос: «Твій батько проклятий дурень, Марія; а твоя мати проклята дурепа, Марія; але, господи боже, ти більша проклята дура, ніж вони разом узяті».

Канонік підскочив і, відкинувши голову звичним для нього жестом, витягнувся на весь свій величезний зріст.

- Ви мене шокуєте і дивуєте, Софія. Якщо це ваші спогади, я раджу вам забути їх якомога швидше.

Він не мав кращого успіху і зі своїм братом.

- Цікаво, чи не могли б ви мені дати якихось анекдотів, якихось цікавих подробиць про характер нашого батька? Я твердо налаштований зробити свою біографію якомога повнішою.

- Я дам вам анекдот, щоб не сталось, - сказав лорд Спретт. - Ви пам'ятаєте, що старий дуже не любив картоплю, запечену в шкірці.

- Дуже вибачаюча і цікава риса характеру генія, - втрутився біограф.

- Так от, якось у неділю ввечері, коли у нас були люди на вечерю, і вони якимось нещасним випадком були принесені. Слуга передав блюдо батькові. Батько подивився на нього і повільно підвівся. «Хіба ви не знаєте, ідіоте, - проревів він, - що я не люблю картоплю, запечену в шкірці?» Він виймав їх із блюда по черзі, у той час як слуга стояв мов скам'янілий, і кидав з усієї сили по картинах на стінах. Кожна картина отримала свою картоплю, поки блюдо не спорожніло. Потім він знову спокійно сів і почав їсти вечерю.

- Я, безумовно, не буду поміщати в свою біографію нічого, що може викликати глузування чи огиду до пам'яті великої людини, - холодно сказав канонік Спретт. - Мій девіз: De mortuis nil nisi bonum.

За цим принципом і була написана «Життя і листи». На засвідчення синівського захоплення у домі вікарія Сейнт Грегорі було не менше трьох портретів першого графа Спретта, але найбільш характерною була копія того портрета, який сам канцлер, з належним урахуванням його слави та важливості, заповів Національній портретній галереї. На ньому було зображено великого чоловіка, що сидів, вчепившись руками за крісло з тою дикою силою, яка була звична для нього. Вони були сильними, великими руками, і сухожилля виділялись від тієї звірячої сили, з допомогою яких він тримав ними. Він дивився глядачеві в обличчя, сидячи дуже прямо, нахилившись вперед у деспотичній поставі, яку так добре знали всі, хто поставав перед ним. Він носив довгу перуку з хвилястими пасмами, яка відповідала його посаді та чудову мантію, оздоблену золотом. Його голова була відкинута, і він дивився з-під кудлатих брів із виразом нещадної жорстокості; його сильні риси були зведені у лиходійський грізний вигляд; його жорсткий, жорстокий рот стиснувся, ніби він твердо вирішив, що ніщо не повинно впливати на його волю. І поняття, яке дав чудовий портрет, підтверджували мемуари того часу.

Вискочивши, незважаючи на пишномовність каноніка, із залишків комерційного життя, Джосія Спретт пробив свій шлях до найбільшої нагороди свого покликання незламною волею і жорстоким дикунством, яке не шкодувало ні ворогів, ні друзів. Незважаючи на те, що він не був наділений природою особливою тонкістю розуму, він мав дар швидкої вимови, нестримну впевненість у собі та статуру надзвичайної моці. Йому не заважали будь-які думки про сприйнятливість інших людей, і він був незалежним від гарних манер. Він свій шлях до Вулсака залякував вагою своєї особистості та різким ревінням голосу. З самого початку своєї кар’єри, будучи молодшим юристом, він ставився до своїх лідерів з неприхованою зневагою. Він використовував повірених, які давали йому стислі зведення, немов шкідники, і поводився з ними, як суворий вчитель, з безліччю невігласів і непокірних школярів. Вони ненавиділи його, але були вражені і швидко принесли йому більше роботи, ніж він міг зробити. Потім, починаючи відчувати свою владу, він пригнічував суд так, що слабкі судді були як віск у його руках, а присяжні тремтіли від його лютого погляду. Він увійшов до парламенту і неупереджено топтав своїх соратників та опонентів. Він викликав більше ненависті, ніж будь-хто з його покоління, бо був зухвалим, непохитним і нетерплячим до суперечностей; але за короткий час уряд був змушений зробити його генеральним прокурором. З самого початку його розум був націлений на кінцеву мету, і він чекав, поки канцлер того часу не помре. Це був найважливіший момент його життя, бо всі зацікавлені чудово розуміли, на що націлений Джосія Спретт; але тепер вся гіркота, гнів і відраза, які він так навмисно викликав, були об'єднані проти нього; і йому також довелося боротися проти суперництва одних та гіркоти інших. Але, як лев у безвиході, з розкішною впевненістю в собі, він звів себе на дибки, щоб знищити всі перешкоди. Уряд не визначився. Якийсь видатний юрист, сер Роберт Парклі, мав до нього претензії, які не можна було заперечити. Зайнявши посаду в попередній адміністрації, він відмовився від права на підвищення по службі, розуміючи, що його винагорода після цього повинна бути великою: він був людиною енергійного розуміння, вченого, світською та великої родини. Призначення було б дуже популярним. Але генеральний прокурор був не тою людиною, з якою можна було б пожартувати, і неофіційно було направлено посередника для вивчення його поглядів.

- Я гадаю, Парклі отримає канцлерство, - сказала ця людина під час привітної розмови.

- Ви нічого подібного не припускаєте, - крикнув Джосія Спретт. Його обличчя почервоніло від приступу гніву, і його похмурий вигляд поглибився, коли на лобі виділялися вени, мов вузликові шнури. Він прикував до чоловіка пронизливі очі, які, здавалося, читали у душі, відкриваючи ганебні таємниці. - Вас послали, щоб дізнатися, що я думаю про канцлерство? Це те, що я підозрював. Не заперечуйте!

Намистинки поту з'явились на лобі іншого, коли генеральний прокурор здійнявся над ним, погрожуючий та безапеляційний. Він поклявся, що не отримував такої місії.

- Не заперечуйте, кажу я вам, - крикнув Джосія Спретт. Потім, розлючено, він заходив по кімнаті туди-сюди. - Скажіть їм, - прошипів він нарешті з невимовною отрутою, - скажіть їм, що якщо Парклі стане канцлером, я вигоню уряд. Їй богу, вони не перебуватимуть і місяця!

Поки очікували призначення, велика дама, яка зазнала жорстоких образ, намагалася сміливо виступити проти лева.

- Ви знаєте, що про вас говорять, пане прокурор? Вони цікавляться, хто ця кілька, яку нас просять проковтнути.

Сер Джосія подивився на неї.

- Скажіть своїм друзям, мадам, хай будуть вдячні, що кілька - це не кит, бо навіть якщо б він ним був, то, богом присягаюсь, їм довелося б його проковтнути. Більше того, їм доведеться робити вигляд, що він їм сподобався!

Невдовзі після цього прем'єр-міністр написав дуже ввічливе письмове повідомлення своєму підлеглому, запропонувавши йому бажане місце. Джосія Спретт був піднятий до перства. Другий термін повноважень був нагороджений новою честю, і він став графом Спреттом з Бічкомба і віконтом Роллінтоном.

Але великий юрист заніс і у приватне життя той самий стиль, яким він залякував присяжних і посилав свідків непритомніти з місця для їх показань. Він ніколи не говорив, крім командування, і не давав наказу без ряду присяг. Коли він впадав у гнів, що траплялося декілька разів на день, його чули зверху до низу у будинку. Дружина, його слуги, тремтіли перед ним; його діти в його присутності говорили пошепки, і він отримував задоволення, принижуючи їх жорстоким глузуванням. Він зустрів рівного собі лише двічі. Вперше сталося у його клубі, коли він грав у віст. Це було його улюблене розслаблення, і його завжди можна було зустріти в гральній кімнаті близько шостої години, чекаючим роббера. Одного разу випадково четвертого не вдалося знайти, і сам канцлер пішов до курильної кімнати шукати гравця. У липні був сонячний день, і місце було безлюдним, за винятком молодого гвардійця, який затишно спав сидячи в кріслі. Не вагаючись, лорд Спретт почав сильно трясти його, поки він не прокинувся, і запитав, чи знає він гру. Той відповів, що грає дуже погано і хотів би якомога швидше відновити дрімоту; але лорд Спретт відмовився вислуховувати виправдання і потягнув його силою до гральної кімнати. Солдат говорив лише правду, коли називав себе поганим гравцем, а оскільки він був партнером канцлера, справи йшли не дуже гладко. Старший чоловік не робив зусиль, щоб приховувати свого роздратування, коли другий помилявся, і висловлював свою думку про інтелект підлеглого більш з прямотою, аніж люб'язністю.

- О, хай вас чорти візьмуть, заткніть пельку! - вигукнув нарешті гвардієць. - Як ви очікуєте, що чоловік зіграє, якщо ви будете продовжувати виводити його із себе, як скандальна жінка?

- Я не думаю, що ви знаєте, хто я такий, сер,- відповів канцлер, насупивши брови.

- О так, я знаю! Ви лорд-канцлер, чи не так? Але при всьому цьому ви могли б слідкувати за своїми манерами. Ви зараз знаходитесь не у вашому брудному поліцейському суді.

Щодо решти цього кола гри, поважний юрист ніколи не відкривав рота.

Але наступного разу, коли він отримав поразку в дебатах, результати були більш серйозними. Лорд Спретт, все ще неспокійний після досягнення своїх амбіцій, був охоплений бажанням створити велику родину; і з цього приводу побажав своєму старшому синові, який прийняв титул віконта Роллінтона, одружитися з певною спадкоємицею важливих зв’язків. Леді була не проти, але Роллінтон вперто відмовлявся. Спочатку, білий від люті, лорд Спретт запитав, як він наважився перечити йому; і він обсипав свого сина тою багатою лайкою, в якій він був найкращим майстром в Англії. Але без ефекту. Канцлер був настільки здивований цим проявом духу, що раз у своєму житті він погодився сперечатися. Його син твердо стояв. Тоді старий знову спалахнув від люті.

- А хто ви в диявола такий? - закричав він. - Хіба я не підняв вас із нетрів? Хто б ви були без мене? Богом присягаюсь, ви зробите усе, що я вам скажу.

Роллінтон втратив усяке терпіння. Він відкинув боязливість, з якою роками пережив стільки, і підійшов до батька.

- Слухайте, не розмовляйте зі мною так. Я одружуся з буфетницею, якщо захочу, і будьте ви прокляті!

Волосся канцлера постало від гніву, і йому перехопило дихання. Його пристрасть була такою, що хвилину він не міг говорити. Тоді його син, спонуканий до повного повстання, вилив всю ненависть, яка так довго накопичувалась. Він нагадав йому про тиранію, з якою він поводився зі всією своєю сім'єю, і про страх, в якому він їх тримав. Він позбавив їх усієї свободи, так що вони були рабами кожної його забаганки. Його гнівному насильству та його егоїзму було принесено в жертву все їхнє щастя.

- Ви все життя були буяном, що знущався над нами і ніхто не міг виступити проти вас. Мені обридло все це, і я більше не терпітиму. Ви чуєте?

Нарешті канцлер знайшов слова і обрушив на свого сина потік блюзнірства та брудної лайки.

- Замовкніть! - сказав другий, стоячи проти нього. - Як ви смієте так розмовляти зі мною! Це погана спроба зараз намагатися знущатись наді мною.

- Богом клянуся, я зіб'ю вас з ніг.

Роллінтон наблизив обличчя до батькового і на мить страх охопив старого. Тут нарешті був хтось, кого він не міг налякати, і він зненавидів свого сина.

- Краще не чіпайте мене. Ви не можете бити мене зараз, як могли, коли я був хлопчиком. Я раджу вам бути дуже обережним.

Лорд Спретт підняв руки, але раптом дрижання обхватило його, що він не міг рухатися.

- Йди геть з мого дому, - закричав він. - Йди геть з мого дому.

- Я дуже радий піти.

Артерії бились в голові старого, так що він думав, що з ним трапиться щось жахливе. Він налив бренді і випив його, але на смак воно було як вода. Він годинами сидів із стиснутими кулаками та насупленими бровами; і нарешті з диким сміхом він взяв заповіт і власноруч написав доповнення до нього, в якому позбавив старшого сина кожного пенні, якого міг позбавити. Це полегшило його, і він задихав вільніше. Відразу він покликав свою сім'ю і сказав їм без жодних пояснень, що Роллінтон вже не його син.

- Якщо хтось із вас згадає його ім'я або якщо я почую, що ви спілкувались з ним, то підете так само, як він пішов.

Ця пара більше ніколи не зустрілася, бо Роллінтон поїхав за кордон і помер неодруженим за місяць до свого батька. Томас, наступний син, який все життя був відомий як Томмі Мальок, наслідував канцлера в якості другого графа Спретта з Бічкомба.

Але вельмишановний Теодор, з належною відданістю, подбав у своїй біографії, щоб навіть не натякнути на це характерне насильство. Він писав у плавному, дещо помпезному стилі; і мораль, на яку вказували ці два чималих томи, полягала в тому, що завдяки чесності, тверезості та належній відданості Церкві, встановленій законом, можна було досягти найвищих почестей. Вчений канонік простежив походження своєї родини у дуже віддалені часи. Йому не було труднощів переконати себе, що плебейське прізвище - лише вульгарна помилка для des Prats; і на відверте глузування свого старшого брата, після довгих досліджень зумів повідомити, що член англійської гілки Монморансі взяв це ім'я в сімнадцятому столітті після одруження з французькою спадкоємицею. З цими видатними попередниками не дивно, що Джосія Спретт мав виглядати доброзичливим старим джентльменом м’якої вдачі та побожного характеру, здатного висловлюватись добре врівноваженими складно-сурядними реченнями. Він міг би стати чудовим наглядачем церкви або секретарем благодійних установ, але чому саме він повинен був стати лордом-канцлером Англії ніде не з'явилося. Коротше кажучи, красномовний священик, з найкращими намірами у світі, написав життя свого батька, яке було не тільки абсолютно неправдивим, але й надзвичайно нудним.

Книга мала певний успіх у старих леді, які клали її поруч із своїми побожними творами і читали її у години душевних страждань. Іноді, коли вони були особами особливої важливості, канонік погоджувався читати їм; і тоді, настільки жвавим було його виголошення, настільки добре був модульований його голос, що здавалась такою ж удосконаленою, як одна з його власних проповідей. Але «Життя і листи», безумовно, не мала ні завзятого, ні захопленого читача, ніж її автор.

- Я не думаю, що я самозакоханий чоловік, - зауважив він, - але я не можу не відчувати, що саме так слід писати біографію.

У двері постукали, і канонік, замінив том, на який він дивився, замість нього вийнявши першу книгу «Церковної політики» Хукера. Він мав занадто сильне почуття пристойності, щоб показатися світу однією людиною, а своїм найближчим родичам іншою. Жодна непередбачена випадковість ніколи не викрила його, крім як замкнутого, ораторського та дидактичного. Навіть його сім'я не мала привілею бачити його у домашньому халаті.

Це постукав його син. Лайонел проводив ранню службу в Сейнт Грегорі і ще не бачив свого батька.

- Заходьте, заходьте, - сказав канонік. - Доброго ранку, Лайонеле.

- Сподіваюсь, я не заважаю вам, батьку. Я хочу замовити деякі сертифікати.

- Ви ніколи не можете заважати мені, коли ви виконуєте свої службові обов'язки, мій хлопчик. Будь ласка, сідайте.

Він поклав відкриту «Церковну Політику» на стіл.

- Ого, ви це читаєте? - спитав кюрат. - Я не дивився її, з того часу як був в Оксфорді.

- Тоді ви робите помилку, Лайонеле. «Церковна політика» Хукера - це не лише пам’ятка англійської церкви, а й шедевр англійської мови. Це моя скарга на священнослужителів сьогодення, що вони нехтують великими витворами своїх батьків. Ви читаєте Стівенсона і читаєте Ренана, хоч він і атеїст; але на Хукера ви не дивилися з того часу, як були в Оксфорді.

- Я бачу, що Ендовер помер, батьку, - сказав Лайонел, щоб змінити розмову.

- Я розглядаю це як незвичне щасливе звільнення.

- Цікаво, чи справді вони запропонують вам єпископство?

- Мій дорогий хлопчику, це не тема, на якій я дозволяю своїм думкам зупинятися. Я не буду приховувати від вас, що я, як наймолодший син, що вижив, покійного лорда-канцлера, я думаю, що маю певні претензії до своєї країни. І я також маю обов'язки щодо цього, так що, якщо мені запропонують єпископство, я не вагаючись прийму.

- Ви пам’ятаєте слова святого Павла до Тимофія? Це правдиве висловлювання: якщо людина бажає єпископської посади, вона бажає доброї праці. Але в цих питаннях стільки непристойного використання зв'зків, стільки закулісного впливу, до якого мій характер не підходить і до якого я не міг змусити себе спуститись

Однак незабаром, коли канонік Спретт прогулювався по Пікаділлі по дорозі до свого клубу, йому спало на думку, що напередодні він дав своєму кравцю замовлення на дві пари штанів. Обставини навчили його не витрачати гроші необдумано, ані зневажати певну добре виховану ощадливість; і аж ніяк не було неможливо, що він не матиме ніякої користі саме від цих предметів одягу. Він пішов по Севіл-Роу.

- Пане Марсден, не запитаєте ви, чи одяг, який я замовив учора, вже розкроєний?

Кравець передав питання по своїй трубці.

- Ні, сер, - сказав він. - Ще ні.

- Тоді ви затримаєте їх до подальшого повідомлення?

- Звичайно, сер.

Канонік Спретт вже виходив з магазину, коли помітив на модній ілюстрації костюм єпископа.

- А, ви робите гетри, пане Марсден? - сказав він, зупинившись.

- Так, сер.

- Їх дуже важко кроїти. Так багато моїх друзів носять дуже непідхожі гетри. Чудовий день, чи не так? Доброго ранку.