Фортеця

9. Дитячі сопілки

Я не вмираю за роботою, але як без неї жити?

Мені хотілося знайти службу більше, ніж будь-коли. Тияна вишивала жіночі сорочки, заробляючи тим на прожиття, а мені було соромно, що вона одна дбає про нас обох.

Купці перестали брати уроки в Махмута: очевидно, греки, коли ті в Салоніках гордо заговорили по-грецькому, спантеличено запитували їх, якою це мовою вони розмовляють. Махмут пізніше пояснював тим купцям, що вчив їх іншого, антіохійського діалекту, і так викрутився з халепи, але залишився без заробітку.

Тияна запевняла мене, що робота в неї неважка, що вишивання заспокоює її та й платять за нього добре, і нам не треба турбуватися про завтрашній день. І все було б гаразд, якби я не сидів без діла. А так виходить негарно — сів слабкій жінці на шию, хай вона спокутує мою недоумкуватість.

— Ти не винен, — заспокоювала вона мене. — І я не для чужого труджуся, а для нас із тобою.

Або ганила мене, коли я в розпачі вішав носа:

— Подумаєш, велике горе — жінка годує його! Облиш це, прошу тебе, не будь смішний! Хіба я роблю щось погане?

Тияна не дозволяла мені відносити сорочки замовницям, сердилася, коли я прибирав у кімнатці, стежила, щоб на мені було все чисте, охайне, оберігаючи мою чоловічу гідність і свою гордість купецької дочки, ніби при нашому вбозтві це було найважливіше.

Від сестри вона одержала трохи грошей за свою частку батьківської спадщини, набагато менше, ніж їй належало, але ми вже не чекали нічого, то й тим були задоволені, почуваючи себе, на диво, певніше з тою малою купкою срібла.

Мовби назавжди забезпечили себе від бідності.

Махмут Неретляк одразу нюхом відчув ті гроші і збуджено розказував Тияні про найнеймовірніші способи й шляхи, як подвоїти їх, подесятерити, аж доки в його мріях не виросло ціле багатство. Тияна недовірливо крутила головою, але не заважала йому будувати повітряні замки. Я тільки підсміювався з тої гри, у якій Махмут бозна-вкотре снив свій незнищимий сон, а Тияна слухала його, як дивну казку, впевнена, що не зробить жодного хибного кроку, бо не любила ризикувати.

Махмут знав навіть, у що треба буде вкласти набуті гроші. Купець Шабанович продає будинок: чотири кімнати, передпокій, тераса, виноградник перед будинком, садок, а в садку — троянди цвітуть і б'є джерело, вода в ньому наче сльоза.

— Довго нам чекати доведеться такого будинку, та й не такого, а меншого, — промовила розважно Тияна, а очі в неї так і засяяли мрійливо.

Тим часом нам трапилася нагода, щоправда, не хтозна-як розбагатіти, але бодай подвоїти наші гроші.

Завдяки своїм зв'язкам, як завжди, надзвичайно заплутаним, Махмут довідався від родича свого найближчого сусіда, що молодий купець Хус-ага, брат казаняра Абіда, скоро вирушає до Царгорода по товар, і от виникло запитання: а що, якби дати йому гроші, щоб він і для нас купив якогось товару. Хус-ага — чесний юнак, знаючий, за два роки придбав гарну крамницю й велику повагу серед людей, торік привіз цілий караван товару і вже весь розпродав. Найкраще було б, якби він купив нам дорогої тканини, скільки вдасться, на неї великий попит, і її відразу можна буде продати дрібним крамарям. Коли ми йому оплатимо витрати і дамо щось за труд, наші гроші більше ніж подвояться. Наприкінці Махмут сказав, що Хус-ага погоджується зробити нам таку послугу, це йому не завдасть ні зайвого клопоту, ні збитків.

Так ми довідалися, що він уже говорив з Хус-агою й домовився про все, нас тільки переконував після зробленого. Усе було дивне й надто схоже на Махмута, тож навіть я недовірливо крутив головою, а Тияна прямо відкинула Махмутів план, назвавши його пустою балаканиною, бо ж кому гроші падають отак із неба?

Усе-таки ми погодилися, що зустрінемось із молодим купцем, подякуємо йому за ласку, але скажемо, що гроші, на жаль, розтратили, та й було їх у нас небагато.

Цього ми йому не сказали. Хус-ага розвіяв усі наші сумніви й побоювання. Він був молодий, але настільки поважний, ніби мав за плечима довгі роки життя й досвіду, і скоріше був схожий на мудрого вчителя, ніж на молодого торговця. Радо нам допоможе, сказав він, його послуга дрібна — лише купити й наглянути, коли будуть вантажити товар, зробив би це із звичайної людяності, а тим більше, що має й поважнішу причину: Тиянин батько і його були друзями. Робить це й заради мене, знає, що зі мною сталося і як я безневинно постраждав. Грошей йому не треба, він має досить своїх, а заплатимо, коли привезе товар. Продамо легко, він допоможе нам, бо було б незручно, щоб він і купив його в нас: це суперечить купецькому звичаю і скидалося б на милостиню. А так усе буде як належить.

Ми, звичайно, дали Хус-азі гроші, а він написав розписку й завірив її своєю печаткою. Ми побажали йому щасливої дороги й розсталися, як добрі родичі.

— Жаль, що в нас не було більше грошей, — зітхнув Махмут. — Міг би й ти поїхати до Царгорода.

Тияна притьмом обірвала цю розмову.

— До Царгорода? На два місяці? А що я буду робити ці два місяці?

— Інші жінки залишаються ж самі, — сказав я, боронячи своє право на нездійсненну подорож до Царгорода.

— Інші залишаються, а я не змогла б.

— Не треба, жіночко, так; може, й він ще колись поїде. Уяви: Царгород, крамниці, каравани, великі заїжджі двори, повно всякого люду! Не треба так, це гріх.

— А хіба не гріх залишати мене саму?

Не помічаючи збудження, з яким Махмут уявляв собі це недосяжне щастя, Тияна кидала на мене люті погляди, ніби я збирався зараз-таки вирушати до Царгорода.

Я теж наїжачився, наче й справді вона не дозволяла мені податися в дорогу, егоїстично обмежуючи мою свободу. Чому я не можу поїхати, як інші люди?

Махмут пішов, навіть не звернувши уваги на блискавки, які раз по раз проскакували між нами. Він, безперечно, нап'ється десь, розмріявшись про дорогу до розкішного Царгорода.

А наша сварка відразу вщухла, стала смішною, як і сам привід до неї.

Бунти тривали коротко, настільки коротко, що їх не варто було й починати. Тим більше, що я, хоч який був сердитий, знав: ніщо не замінить мені її, таку, яка вона є,— непоступливу в любові, нетерпиму до всього, що могло взяти бодай часточку мене, її нероздільної власності. І я від кволого бунту й позірного прагнення свободи швидко повертався назад у непорушну фортецю її любові, як покірний утікач, який навіть не відходив далеко від брами.

Життя не пестить нас, і ми самі творимо свою громадку, свій космос, у якому доповнюємо одне одному все, чого нам бракує.

Коли мені загрожувала небезпека, я думав тільки про неї, підбадьорюючи себе думкою про її присутність. Коли мені було важко, я повторював її ім'я, як у молитві, знаходячи в ньому полегкість. Коли я радію, то поспішаю до неї поділитися своєю радістю, вдячний їй, ніби це вона подарувала цю радість.

Добра вона людина й гарна жінка, але те, чим вона стала тільки для мене, створив я сам. Навіть якби вона мала якісь великі вади, я не помітив би їх. Мені потрібна вона досконала, і я не можу допустити, щоб вона була не такою.

Я наділив її всім, чого не знайшов у житті і без чого не можу існувати. Навіть себе применшую перед нею, щоб підняти її, а з її допомогою й себе. Я щедро обдаровую її, щоб міг потім брати. Я обділений, вона усім наділена, і так я покриваю свої прогалини. Вона доповнює в мені втрачене, і я дістаю більше, ніж бажав мати. Мої бажання були невиразні й розпорошені, тепер вони зібрані в одному імені, в одному образі, справжнішому й кращому від будь-якої мрії. Їй я приписую все, чого бракує мені, і, зрікаючись себе, все одно не втрачаю нічого. Безсилий перед людьми і слабкий перед світом, я маю вагу перед своїм творінням, вартнішим від них. Стривожений непевністю всього, я впевнений тільки в любові, яка виростає сама із себе, бо вона — потреба, перетворена у відчуття. Любов — це самопожертва й насильство, вона дає й вимагає, просить і сварить. Ця жінка — увесь мій світ — потрібна мені, щоб я нею захоплювався і відчував над нею свою могутність. Я створив її, як дикун створює собі ідола, щоб він стояв у печері біля вогню й захищав од грози, ворогів, звірів, людей, неба, самотності, щоб просити в нього речі звичайні і вимагати речі неможливі, захоплюватися й сумувати, дякувати й лаяти, завжди усвідомлюючи, що без нього страх був би надто жахливий, надія не мала б коренів, радість швидко минала б.

Тільки завдяки їй і люди мені стали ближчі.

Хус-ага повернувся з Царгорода скоріше, ніж ми сподівалися. Покликав мене у свою порожню крамницю і, сумний, перемінений, змарнілий, якийсь прибитий, повідомив скрушно, що в нього в Царгороді пропали всі гроші — і його, і чужі. Ще й заборгував. Не проторгувався, ніхто його не пограбував і не обікрав — він пропив усе. Ніколи цього не робив, тепер зробив.

Не знає, що з ним сталося, найшло це на нього одного вечора, якось само по собі, зненацька, наче хвороба ніби якесь божевілля, — він пив, замовляв пісні, розкидався грішми, хотів битися з товаришами, коли вони стримували його, щоб не занапащав себе, і за кілька днів і ночей залишився зовсім без грошей, довелося позичати, щоб повернутися додому. Завинив він перед нами і перед братом — Абідом, але, хоч повісься, нічого не вдіє. Якщо хочемо, він позичить і поверне нам гроші. Якщо ж у нас не зовсім сутужно, то віддасть через рік з процентами.

Поки що не бідуємо, сказав я, почекаємо. Таке з кожним може трапитися, не будемо ще й ми підкопуватися під нього, і без нас він має досить клопоту. ГІоверне, коли зможе.

А що я міг сказати йому? Вимагати гроші, щоб ще більше втопити людину? Так уже судилося, що гроші тікають від нас, і я великодушно запропонував йому перенести виплату боргу на наступний рік, а то й далі, і зробив це з усмішкою, наче ми ходимо по золоті. Він був мені вдячний за цю безрозсудність, і, що найдивніше, я й сам був задоволений, мовби зробив якусь вигідну справу. Якби я повернув свої гроші, гіркою була б для мене ця перемога і я, безперечно, соромився б її. А те, що ми пошилися в дурні, забудеться. І легко собі пробачимо.

Ні я, ні Тияна не вміємо жити, але це нас анітрохи не турбує.

Тияна ні словом не дорікнула купцеві, ані будь-кому іншому. Навіть не переконувала нас, що передчувала це лихо, як звичайно вона робила. Тільки всміхнулася й весело сказала:

— Гарні ми торговці!

І Махмут повівся зовсім інакше, ніж я чекав. Я думав, він буде заперечувати свою вину, мовляв, він тільки розмірковував уголос, а вирішували ми самі, він ані словом не прохопився, коли ми давали гроші Хус-азі, і це була правда.

Але я помилився, Махмут не виправдовувався. Він прийшов, щоб вислухати заслужені докори, щоправда, наступного дня, коли злість у нас уже минула, і всю вину взяв на себе.

— Якщо думаєте, що я спав, то помиляєтеся, — винувато промовив він. — Я цілу ніч очей не склепив. Так підвів своїх найкращих друзів. Ви втратили останнє, що підтримувало у вас певність. Я й себе обікрав, бо коло тої вашої мізерії я теж почувався впевненіше. Я міг би, звичайно, сказати: хто сподівався такого від Хус-аги? Але я не скажу. Від боснійця можна всього сподіватися. Роками живе як розумна людина, а потім раптом усе зробить, аби довести, що він останній йолоп. Ви цього, можливо, й не знаєте, але мій досвід більший. Я винен. І я відшкодую вам збитки.

— Що ти кажеш, звідки в тебе візьмуться гроші?

— Продам крамницю.

— Залишишся без нічого.

— А хіба я з крамницею народився?

— Але чому ти маєш повертати нам? Ти не винен.

— Винен. Ви в торгівлі не розбираєтеся.

Змагалися, ми так, перевершуючи один одного у великодушності, аж доки Тияна рішуче не перервала нашу безглузду суперечку, сказавши, що все це дурниці і що ми тільки марно гайнуємо час. Але щоб надалі ми не приходили до неї з подібними дитячими вигадками і викинули собі з голови мрії про легкий зиск та багатство, їй цього не треба, вона звикла задовольнятися малим, не потрібне воно й нам, бо ми такі ж вдатні до торгівлі, як вона — ходити по канату.

Так обом нам Тияна добре нам'яла вуха — і Махмутові, вдаривши його по купецькому самолюбству, але водночас і знявши з нього відповідальність, і мені, безневинному, тож я спересердя подумав, що Махмут не мав сумніву саме в такій Тияниній відповіді і тому начебто поривався повернути нам утрачені гроші. Він нічим не ризикував, вдаючи з себе благородного, а було б цікаво, коли б ми погодилися взяти в нього гроші, хоч би жартома. Як би він тоді викручувався, наче хробак, щоб забрати свої слова назад!

Але все закінчилося добре, і всі були задоволені своєю поведінкою. Старий дихавичний пройдисвіт зробив безпомилкову ставку на Тиянину доброту — і виграв. Пішов ніби засмучений, що ми не прийняли його жертви.

А через два дні він почав приставати до мене з новим прожектом.

Тияна понесла замовницям вишиті сорочки, а я пішов до бібліотеки читати вірші Мевлії про Сараєво. Він писав мовби про мене, про теперішніх людей, ніби й не минуло відтоді ціле століття. «Хіба час стоїть на місці? — питав я себе, не знаючи, радіти з цього чи сумувати. — Хіба люди не міняються?»

Запитав я про це і Сеїда Мехмеда в короткий проміжок між двома його мареннями, коли одне кінчається, а друге ще не почалося. Тільки тоді він притомний і тільки тоді не всміхається водночас і сумно, й весело.

— Люди міняються, — сказав він. — Але на гірше.

— Не може бути, — відповів я йому з запалом. — Люди якщо й не кращі, то розумніші. Збагнули, що мусять якось влаштувати свої стосунки, бо інакше увесь світ піде шкереберть.

— Світ все одно піде шкереберть, — байдужим тоном підсумував Сеїд Мехмед.

Хотів я його запитати, чому він такої поганої думки "про людей, що з ним сталося, чим вони йому дозолили, чому він замкнувся в собі, від чого тікає, але ж він нікого не підпускає близько до себе. Каркне, як лиховісний птах, і летить собі геть.

Сеїд Мехмед вийшов до сусідньої кімнати, залишивши мене, похнюпленого, самому дошукуватися відповіді на свої запитання.

Я не можу йому вірити, моє серце відкидає його безнадію, вона ворожа життю, ворожа людям. Усім людям. Якби навіть була одна добра людина, я вірив би в неї більше, ніж в усіх інших. А вона не одна. Добрих людей на світі більше, ніж злих. Набагато більше! Тільки злі гучніші й напористіші. Добрі мовчать.

Хіба не можна все перевернути?

Треба поговорити з Рамізом. Він би неодмінно сказав, що люди стануть кращі, без цієї впевненості все його життя і все, що він робить, утратило б сенс. Хай би його слова звучали й непереконливо, я повірив би йому. І заради нього, і заради себе.

На вулиці мене зустрів Махмут, мокрий як хлющ. Дощ ішов цілий день.

— Що ти тут робиш?

— Нічого, стою. Був у кав’ярні, тіснота, один на одному сидять, і все через дощ.

— Підемо до мене?

— А хіба тут погано?

Ми зайшли у підворіття під стріху, дивилися, як падає дощ, як відбиваються краплини від бруківки. Невдовзі мої ноги були зовсім мокрі. Тепер мені все одно, йти чи залишатися.

Які будуть люди завтра — кращі чи гірші?

— Погана погода, — каже Махмут, утираючись хустиною. — Не люблю дощу, не люблю вітряної погоди, не люблю холоду. Тоді ти якийсь нещасний, кашляєш, болить тобі поперек, болить душа. Але й літньої спеки теж не люблю, вона зовсім розморює. Чи є де-небудь на землі край, щоб там завжди була весна?

— Не знаю, може, й є.

— Я не бачив. А якби знав, подався б туди жити. Бо тут одна біда. Або тебе сонце пряжить, або тобі холод дошкуляє. Погано. Особливо коли парить. Збожеволіти можна. Ось минулої ночі — я ліг, а воно духота, бачу, буде зміна погоди, дихати нема чим, заснути не можу, і на вулицю йти вже пізно. Дружина стогне, сопе, перевертається. «Та заспокойся, — кажу їй, — хай тобі всячина. І так заснути не можна, а тут ще ти не даєш». — «Важко, то й перевертаюся, — каже вона, — бачиш, яка погода, повітря бракує». Що подієш, сну нема, очі як тарілки, мозок вариться, то й дав я думкам волю, все одно вгамувати їх не можу. Ото й думаю: скільки людей у цьому місті зараз, як і я, без сну, луплять очі в темряву, скільки їх спить, скільки, пробач, займаються одним ділом, скільки з душею розлучаються, а скільки народжується. Скільки народжується! І ось спало мені на думку підрахувати, скільки мешканців у нашому місті було минулого року, скільки буде через рік, два. Думки обриваються, плутаються, як нитки на клубку, ніяк не можу ладу їм дати, встав я, засвітив свічку і став підраховувати з олівцем у руці. І ось що вийшло: у нашому місті близько шести тисяч будинків, у будинку в середньому троє дітей. Діти за три роки прибавляють у вазі приблизно три оки[13] кожне. Вісімнадцять тисяч дітей помножити на три оки — це буде п'ятдесят чотири тисячі ок людського м'яса.

Моя здивована думка зупинилася перед тою величезною горою людського м'яса. Я засміявся:

— Бійся бога, дітей лічиш на вагу, ніби це ягнята.

— У тім-то й річ, що це діти, а не ягнята! І вони щороку ростуть, і щороку з'являються нові. Поле може не вродити, а діти родяться. Зараз їх є вісімнадцять тисяч, розумієш?

— Розумію, коли йдеться про дітей, але тебе не розумію.

Він струсив краплі дощу з бороди та з мокрих рукавів і невдоволено похитав головою, що я не розумію його.

— Ось що мені спало на думку: дітей більше, ніж дорослих. А батьки звичайно потурають дітям. Тепер дивися: якби хтось мав гроші і якби купив щось для дітей та це попродав, то гарно заробив би.

— Якби та якби! Кинь ти свої вигадки, прошу тебе!

— Ніякі це не вигадки. Незабаром у Вишеграді ярмарок, і там можна було б купити кілька в'юків дитячих сопілок. По парі[14] за штуку. Якщо взяти три тисячі, ну гаразд, дві, то це вже дві тисячі пар чистого прибутку. Хто пожаліє дві пари для своєї дитини?

— Є речі потрібніші, ніж дитячі сопілки.

— На потрібніше грошей не вистачить, а сопілку кожен купить.

Невже він усе своє життя тільки й думатиме про торгівлю, про прибуток, про операції? А таке з сопілками могло тільки йому стрельнути в голову. І розумно й безглуздо, і сумно й весело, — усе якось разом.

— Ну, такого як ти, ніхто не вигадає. Сопілок йому захотілося!

— Не про сопілки йдеться, а про чистий прибуток. Продаси в крамниці, і гроші до кишені.

— А зараз у тебе гроші є?

— Гроші? То ж бо й воно.

Він посмутнів і довго стирав краплі дощу з посинілого носа.

Я сказав, сміючись:

— Точно як у цигана: жаль, нема муки, а якби була олія, млинців напекли б.

— Та не зовсім так. Можна було б знайти і муку, й олію.

— Де?

— У тебе.

— У мене? Віддам тобі все, що маю.

— Якщо віддаєш, тоді нема клопоту. Я їду до Вишеграда по сопілки.

— Нема в мене нічого, чоловіче добрий. Звідки?

— А батькова садиба.

Ось що він має на увазі! Не заспокоїться, доки мене не пустить з торбами по світу. Це в нього ніби хвороба.

Я мовчав, а він мене почав квапити:

— Що скажеш? Все одно з неї ніякої користі нема.

Я не кажу нічого й не думаю нічого. Справді, з неї нема ніякої користі. А ця справа непогано придумана. Безглуздо, але непогано.

— Тобі шкода?

Мені не шкода, анітрохи не шкода. Ніщо мене не в'яже з батьківською хатою, крім неясних спогадів, яких я не намагаюся оживити, давно вже не був на згарищі, не варто повертатися до марних згадок і ятрити душу виглядом пустиря. Треба розірвати непотрібний зв'язок, щоб не допустити можливого болю. Дитинства вже давно нема. Що я бережу в цьому притулкові духів, де навіть не спочивають кістки покійників? І болю не відчуваю, тільки порожнечу. Чом би її не засипати?

— Про що ти думаєш?

— Думаю, що було б, якби й ти пропив гроші, як Хус-ага. Від боснійця можна всього сподіватися.

— Боснієць на старість набирається розуму, коли він йому більше не потрібний. Минулися мої дурощі. Отже, пристаєш? У мене й покупці на садибу є.

— Приховаємо це від Тияни, а то буде сердитися. А якщо гроші пропадуть, знатимемо про це тільки ти і я.

— Не пропадуть.

Він сказав це рішуче, ніби поклявся.

— У тебе в голові одна торгівля. Як ти ще не заклав свого будинку й крамниці?

— Та знаєш, — відповів він засмучено, — це жінчине.

Я всього сподівався від нього: і що збреше, й одурить, і вкраде, я був упевнений, що він лицемірив, пропонуючи відшкодувати нам збитки, але ніколи не повірив би, що може так посміятися з нас.

— Чудово, — скипів я, — отже, ти брехав, що продаси крамницю і повернеш нам гроші. Знав, що ми йолопи й не погодимося на це. Красно дякую тобі, Махмуте, за таку дружбу.

— Та ні, що ти! — замахав він кістлявими руками, мов боронився від удару. — Я правду казав! Я розмовляв з жінкою, і вона погодилася продати крамницю, їй-богу! І продав би, якби Тияна не розсердилася так. Залишилося б і мені дещо, не просив би в тебе на сопілки. Де ж я брехав, чоловіче добрий!

Дідько лисий його розбере, ніколи не вгадаєш, де він бреше, а де правду каже. Усе в ньому так переплутано, заборсано планами, бажаннями, розрахунками, брехнями і ще хтозна-чим, що, напевно, і він сам у собі не може як слід розібратися. Він правдивий і неправдивий, чесний і обманливий, тверезий і безрозсудний, не знає ні в чому ні межі, ні переходу — і тільки так він цілісний. Ах, бог із ним! Не можу вибирати людей, яких бажаю, а в них тільки те, що добре. Мушу приймати чи не приймати людей, яких посилає мені життя, разом з усім, що в них є, — нероздільно. І, можливо, я гірко помилився б, коли б обирав тільки святих, якби такі були, — вони, очевидно, нестерпно нудні.

А коли я побачив, яким сумом затяглися його водянисті старечі очі від страху, що втратить чудову нагоду, про яку, мабуть, стільки мріяв, чи від того, що вірив щиро в свою брехню, я поборов свою дріб'язкову злість і вернув йому його дурну надію. Бери її, нерозсудливий чоловіче! Якщо я нічого з цього не матиму, нічого й не втрачу. А що ти здобудеш і що втратиш — не мені визначати.

Моя згода, яка повернула йому омріяний шанс у повній цілості, миттю воскресила в ньому й упевненість, — і суму та сумнівів як не було. А тільки ж хвилину тому він був прибитий горем. Цей фанатик нерозсудливості ніколи не сумнівався довго в своєму щасті, вірячи, що воно коли-небудь та все-таки прийде, і міг побігти навіть за його тінню, впевнений, що воно чекає його десь у якомусь провулку, на якомусь життєвому повороті.

І я зрозумів, що він не обманює мене. Він іде своїм шляхом, за своїми бажаннями, не оглядаючись на мене.

Вулицею під каштанами проходжувався комендант Авд-ага, мовби не лив дощ і була якнайкраща погода для прогулянки. Він ступав кілька кроків уперед, повертався назад і зупинявся — завжди на тому самому місці, на однаковій відстані від нас і терпляче дивився й чекав.

— Когось чекає, тебе чи мене, — промовив Махмут.

— Напевно, тебе.

— Чого мене?

— А чого мене?

Так ми великодушно віддавали один одному коменданта Авд-агу, коли вже не могли вблагати чортів, щоб вони забрали його з-перед наших очей і з цього мокрого шляху.

— Ходім побачимо, — запропонував Махмут.

Його гнітила невідомість.

Підійшовши до коменданта, ми ввічливо привіталися, сподіваючись, що тим усе й кінчиться.

— Ти куди, Ахмете?

Отже, чекав мене!

— Ти, Махмуте, можеш іти своєю дорогою.

Це був наказ.

Махмут глянув на мене, розгублено всміхнувся, мовби йому було жаль, що залишає мене з Авд-агою, чи приємно, що його не спіткало те щастя, і, поштиво попрощавшись, миршавий, згорблений, мокрий, але, безсумнівно, щасливий, подався вулицею вниз.

— Знайшов місце?

— Ні.

— Ні? А чому?

Я мовчав, роздумуючи про те, як безцеремонно він прогнав Махмута, не соромлячись своєї жорстокості, а може, й не знаючи, що він жорстокий. Свою грубість він не пом'якшив навіть усмішкою, не кажучи вже про слово. Люди й не чекають від нього доброти, не обурюються й не ображаються. Я думаю про Махмутову запобігливу усмішку й догідливе прощання — він злякався й не відчув образи. І я злякався! Я повинен був сказати: «Махмут мій приятель, ми йдемо у справах, чому ви його проганяєте?»

Я того не сказав.

Мій обов'язок був захистити його від приниження. І себе. А я не зробив цього. Проковтнув образу і, можливо, навіть усміхнувся, і тепер це пекло мене, як рана. Я соромився своєї боягузливості і все-таки думав: добре, що нічого не сказав і не розсердив його. Два голоси водночас! Дві людини, зовсім різні, цілком протилежні, жили в мені повним життям: одна раділа, що не накликала на себе небезпеки, а друга була глибоко нещаслива від усвідомлення своєї нікчемності, і обидві однаково щирі, обидві однаково праві. А тільки якусь хвилину тому, у підворітті, я дивувався з роздвоєності Махмута Неретляка. Усі ми однаково дивні й нікчемні.

Комендант не мав ні найменшої підозри про мої муки.

— З чого живеш, якщо не працюєш?

— Дружина працює.

— Це недобре, візьме верх над тобою. Чоловік повинен працювати.

— Не можу знайти роботи.

— Роботи не можеш знайти? Бібліотекарем хочеш? Мехмеда Сеїда звільняють. Він уже нікуди не годиться.

— Не хочу ні в кого забирати хліб.

— Інші заберуть.

— У цьому не буде моєї вини.

— Ну й дурень ти. Але є ще місце. Хочеш бути писарем при судді?

— Це насправді чи жартома?

— Насправді.

— Якщо насправді, отже, від мене щось вимагається?

— Дрібниця.

— Яка саме?

— Той Раміз, студент, меле всячину в мечеті. Сподіваюся, ти не погоджуєшся з ним.

— Якщо він меле всячину, як ви кажете, і якщо та всячина погана, то, звичайно, я не погоджуюся.

— Судді треба, щоб хтось записав, що він говорить.

— І це повинен зробити я?

— Писарів він знає і при них говоритиме інше.

— Та, бачите, голова мені болить, ось уже третій день. У пам'яті нічого не тримається.

— Не треба запам'ятовувати. Запишеш.

— І потім, Джемаль Зафранія трохи сердитий на мене, йому не сподобається, що ви даєте мені таку роботу.

— Джемаль-ефенді й сказав, щоб я запропонував це тобі.

Еге, знайшли дурня! Я й раніше здогадувався про це, а він підтвердив.

— А чому він сам не прийшов, щоб мені це сказати?

— Не знаю.

— Тоді передайте йому, що я не можу.

— Зможеш, якщо тільки захочеш.

— Гаразд. Отже, не хочу.

— Не хочеш?

— Ні.

— Кажеш, ні?

— Кажу, ні! Я ніколи такими справами не займався, не буду й тепер.

Я викручувався і ось до чого докрутився!

На диво, я не відчував більше страху.

І в його погляді не було погрози. Він був здивований, майже вражений. Мабуть, це вперше йому довелося таке почути й пережити. Люди не такі, він напевне це знає, вони інакші. А що ж це?

Спантеличив я його, не сподіваючись цього, нічого не сподіваючись. Він дивився на мене, як на нерозумного хлопчиська, як на божевільного, як на примару. Навіть усміхнувся недовірливо, мовби це був жарт, кумедне непорозуміння, яке скоро мине, або він не почув добре, або я скажу, що пожартував, а він мене вилає, і в світі буде знову встановлено заведений порядок. Але ніщо не минало, непевність залишалася, порядок був зіпсований, а він не знав, як виправити це незвичайне становище.

Він знайшов тільки стару, заяложену, вживану безліч разів погрозу, але й вона прозвучала невпевнено:

— Ще пожалієш, Ахмете Шáбо!

— Більше б жалів, якби вас послухався.

Нічого іншого сказати він не мав. Мовчки втупився в мене, розгублений, а коли зібрався з думками, то міг тільки або вбити мене, або піти собі геть.

Пішов я, покинувши його, застиглого під дощем, і не оглянувся навіть, щоб побачити, чи не впав він мертвий од сердечного приступу. Було б чудово, якби він скам'янів і навіки залишився непорушний під каштаном як пам’ятник сліпої вірності. Це було б чудово, це був би порятунок, бо крижаний холод стис моє серце, щойно я відійшов од нього.

При ньому я не відчував страху, а коли залишився сам із собою, стали підкошуватися ноги.

Прекрасно, по-геройському ти повівся, а тепер будеш за це розплачуватися.

Але я не каявся, не міг каятися, а страх — хай робить своє.

Не можу бути нечесним, але й хоробрості в мені нема. Отже, буду мучитися від страху, але з чистим сумлінням. Я не знав, що й таке буває.

Махмут чекав мене у кінці вулиці.

— Погана погода, на щастя.

Він і не підозрівав, яка вона погана, тільки чому: на щастя?

— Тому що ви швидко закінчили розмову.

— Мені вона видалася довгою.

— Що він хотів?

— Пропонує роботу.

— То це добре.

— Але щоб я записав усе, що Раміз говорить у мечеті.

— Це не годиться.

— Послав його Джемаль Зафранія.

— І що ти сказав?

— Сказав: не хочу.

— Даремно. Треба було сказати: не можу, не маю часу, хворий, маю нежить, дружина в мене сама, рука спухла, а ти: не хочу.

— Що сказав, те сказав. Можу я тепер вернути своє слово?

— Можеш. Але не треба. Сказав — так сказав.

Висновок у нього несподіваний, як завжди. І він пояснив його так:

— Звичайно, ти сказав по-дурному, але чесно. Тепер він матиме зуб на тебе, але нехай знає, що не всі боягузи. Я ніколи не посмів так сказати, а хотів, ти не уявляєш, як хотів. Тяжко все життя страхопудом бути; так, справді, довше проживеш, але не знаю, чи варто. Для мене варто, бо не вмію інакше й не пробую. Розізлюся, вилаюсь, скажу «не буду», скажу «буду» — усе наперекір, але тільки в собі, не смію вголос, мушу бодай у собі, щоб не луснути з муки. Але доки назовні не вийде, це не справжнє. А в тебе вийшло назовні. Тепер начувайся, але, брате, честь і хвала тобі. Якби ти був розумний і трохи подумав, то ніколи б такого не сказав і спав би собі спокійно, а тепер як під обухом ходитимеш, і я з тобою, бо до мене вже й раніше сікалися, а після цього думатимуть, що ми з тобою одне. Але хай, я не жалію. Заради дружби я готовий на все.

Велика мука, та мала слава. Усе-таки він хоробрий.

Кажу йому жартома:

— Тобі тільки з верховним суддею дружбу водити, а не зі мною!

— Красно дякую, хай йому грець. Про користь не кажу. Звичайно, було б вигідніше. Але для душі, щоб згадати — й тепліше стало, ти для мене якраз. Нічого в тобі нема особливого, але ти людяний. Від тебе й через тебе тільки збитки та страх, але це не біда.

Я згадав, як він говорив про свою дружину. І про мене міг би сказати приблизно таке: дурень, ні риба ні м'ясо, ні на що не здатний, голопузий злидень, тепер пришелепкуватий, а раніше був ще пришелепкуватіший, прогавить будь-яку добру нагоду, ускочить у кожну пастку; горе і йому, і тим, хто коло нього; ні, справді, кращого друга не знайдеш.

Але зараз у нього не було часу для такого виявлення дружніх почуттів, од якого я залюбки відмовився б на користь першого-ліпшого ворога. Його стривожила погроза коменданта Авд-аги, а ще більше моя відповідь, але він не забував і про торгівлю. І став квапити мене з продажем моєї спаленої хати.

— Поки з тобою нічого не сталося, — додав він серйозно.

Ми сторгувалися з покупцем, домовилися про продаж, владнали все, що треба, в суді, — усе нашвидку, мовби я збирався кудись тікати. А це тому, що мене зненацька, ні з того ні з сього охопив жаль, та пустка мені не потрібна, але все-таки якийсь зв'язок я розривав, з чимось я прощався назавжди, хоч його вже й не було, але існувало, можливо, колись. Навіщо воно мені? Зберігати тіні? Під нашим небом зв'язки часто обриваються, і від покоління до покоління мало що переходить. Але якоїсь миті мені забажалося зберегти ці тіні, і потім було жаль, що не піддався своїй слабкості. Але шкодував би, якби й піддався — навіщо мені має докучати минуле, якого вже більше нема?

Махмут з нетерпінням чекав, коли я одержу гроші, на щастя, навіть гадки не маючи про мої муки, бо його серце не витримало б, якби він довідався, як я вагаюся.

Коли все було закінчене, Махмут випростався, зітхнув полегшено, блиснув очима, бадьорий і піднесений, а я, знічений, замкнувся в собі, але він, охоплений щастям, цього не бачив.

Покупець дивився на нас здивовано, і писар у суді дивився здивовано, мов на двох дурнів, якими ми й були. Один несповна розуму за безцінь продав єдине місце можливих спогадів про дорогих небіжчиків, щоб віддати гроші другому несповна розуму на найнікчемнішу річ у світі — на тисячу нічого не вартих дитячих сопілок.

Махмут подався в дорогу наступного дня, ще вдосвіта, не знаю, як він і ніч переспав — через нетерплячку, плани і мрії. Повернувся він через тиждень, зморений, невиспаний, але щасливий, і привіз півтори тисячі сопілок. Дорога, голодування й ощадливість його вбивали, але надія повертала до життя, і ось дихавичний переможець, на грані сил, ледве тягнучи зсудомлену ногу, гордо вступив до міста, хитаючись, мов підгнилий тин, але впевнений у собі як ніколи.

Розпродавши товар по крамницях, щоправда, не з таким зиском, як розраховував, він подав мені точний звіт і насилу згодився взяти гроші на покриття дорожних витрат, радий за свій перший у житті купецький прибуток.

А в місті, на ринку, по дворах і в будинках півтори тисячі Махмутових сопілок висвистувало на дитячих губах, здіймаючи такий галас, що голуби з переляку тікали хтозна-куди, а люди хапалися за голови.

Махмут ходив щасливий, що подарував місту цю оглушливу музику, а дітям незмірну радість, а я сміявся й трохи соромився, не признаючись, що я теж причетний до цього гармидеру.

Я сміявся, а мене охоплювала туга.

На що перетворився притулок моїх спогадів? На писклявий звук дитячих сопілок.

Не треба було цього робити. Ця пустка була мені потрібна, вона пов'язувала мене з дитинством і з життям, з якого вийшло моє життя. Я мусив зберегти тіні, щоб не спорожніла думка, позбавлена сліду, і опори, і суму за втраченою минувшиною. Моєю і моїх предків.

Тепер, залишившись сам, я знову починаю все спочатку.