Коли мене втомлювало марне чекання, що якимось чудом стіни довкола мене впадуть, коли мені обридало безцільне ходіння по місту, коли мені розмови з людьми ставали нецікавими, бо я не розуміюся на справах, або нестерпними, бо мене поймав страх, що й сам стану руїною, як і більшість тих, з ким зустрічався, — тоді я йшов у стару бібліотеку, що пахла папером, порохом і чорнилом, і годинами залишався з книгами та бібліотекарем Сеїдом Мехмедом.
Найчастіше ми були одні. Інколи заходив хтось із старших учнів медреси або рідкісний любитель книг, і знову все завмирало, і давні рукописи на полицях, як і раніше, мовчали, спокійні, мудрі, молоді вже сотні років.
Тут я тихий, тихіший, ніж звичайно. Я відчуваю не тільки біг часу, а й його присутність. Видимий слід чиєїсь руки, що давно змережала нерівними рядками аркуш паперу, глузує зі смерті, а слова та їхній зміст живуть безперервно, як джерело, яке не висихає, як світло, яке не гасне.
Те, що створила людина, все-таки не вмирає.
До Сеїда Мехмеда я настільки звик, що поруч з ним міг мовчати годинами. Він мовчав і сам, і з іншими. Спочатку для мене було незвично мовчати біля живої людини в порожньому приміщенні бібліотеки, і я намагався завести будь-яку розмову, про будь-що, про всяку всячину, розворушуючи його, промацуючи, що його зачіпає. І я дійшов висновку, що його ніщо не цікавить: ні люди, ні бог, ні життя, ні смерть, але його знання про багато речей були великими.
Іноді він мене аж дивував своїм знанням життя, філософії, літератури або якимось розумним зауваженням, яке я міг почути тільки від нього. Та, на жаль, усе, що він казав, було коротке, мов блискавка мигнула серед довгої ночі. Бо до того і після того Мехмед Сеїд цілком і повністю витав у якомусь своєму далекому світі, який з нашим нічим не був з'єднаний.
Доки я його не знав, то хотів сякими-такими словами розбудити й оживити його. Потім я лишив ці спроби.
Він сидів непорушно, втупившись у стіну, підлогу, сонячний промінь, і, не бачачи нічого, плив тихою течією своїх неусвідомлених марень, з яких моя мова не могла повернути його в реальний світ.
Коли його непритомна, але щаслива усмішка починала згасати, а обличчя твердло й напружувалося, стаючи неспокійним, наче охоплене страхом, він болісно підводився й непевно йшов до сусідньої кімнати. Затримувався там недовго, якраз стільки, скільки йому будо потрібно, щоб задурманити себе опіумом, і незабаром повертався бадьорий, щоб знову поринути в свої видіння.
Так найосвіченіша в місті людина була і найнещаснішою. Величезне багатство лежало в ньому нагромаджене й невикористовуване, і це було гірше, ніж коли б він нічого не знав. А може, він був і найщасливішим, бо йому нічого не треба було, ніщо його не турбувало, і байдуже було йому, знає він щось чи не знає. Хоча мені не ясно, чи картини його марень були б виразніші, якби він менше знав. Чи, може, його знання облагородило ці картини? Запитував я себе про це лише так, без причини й потреби, бо відповідь, якби вона й була, не мала значення. Звичайно, ніхто не здобуває знання заради того, щоб його опіумні видива були багатші.
Усе в ньому таємниця. Він повністю замурований у собі, наче могила. Нічого в ній не бачиш, нічого вона не промовляє.
Одного разу, коли я ще не відкрив для себе його фальшивої нірвани, сталося так, що я прочитав йому один із своїх віршів, чомусь певний, що він зрозуміє його. Я зважився на це якось несподівано, коли він видався мені надзвичайно лагідним і схильним до зближення.
Довірився я йому віршем про душевну розгубленість після війни:
У стражданні, вболіванні
серце бідне
тужить, в'яне,
тінь йде слідом
окаянна —
у стражданні, вболіванні.
Загубився я в шуканні.
Був я досі,
є я й зараз
чи я, може,
лиш примара?
Загубився я в шуканні.
У блуканні, у ваганні
ніч ламає,
днина кріпить.
День минає —
й менше жити
у ваганні, у блуканні.
У чеканні, сподіванні
сню життя я,
сном живу я.
Й нарікаю,
і дивуюсь:
не живу я,
тільки сню я
у чеканні, сподіванні.
Він уважно вислухав вірш до кінця. У мене було таке враження, ніби він сподівався чогось іншого, навіть було йому ніби аж неприємно, я це витлумачив як незадоволення віршем, і мені самому він видався якимось недолугим. Потім на його блідому висмоктаному обличчі з'явилася усмішка:
— А! Значить, поет! Блудний і зухвалий.
— Чому «блудний і зухвалий»? Хіба ти такої думки про поетів?
— Не я, а коран.
— Не пригадую.
— Нагадаю тобі. Як бог каже про Магомета? «Ми Посланця складати пісень не вчили. Йому віршування не личить». А пригадуєш суру про поетів: «Услід ідуть віршувальники, блудні й зухвалі». «Хіба не бачиш, що віршописці блукають падолами й говорять дурниці». «Їхня мета — насміхатися й розбещувати. Спостигне їх кара, і повергне їх, і знищить». Відколи ти блукаєш падолами й говориш дурниці?
— Відколи з війни повернувся.
— Ах, правда ж, «тінь йде слідом окаянна», тінь війни, розуміється. Так ось, друже, можу тобі сказати, що від того часу ти не брав корану до рук. Бо побачив би, що чиниш гріх.
Я всміхнувся:
— Приймаю той гріх на свою душу. Але коли ти вже осудив мене, то, може, тепер поясниш, чому це гріх? Кому заважає поетове слово?
— Не я тебе осудив. Коран каже: «Обороняючи віру, наступайте лавами! Аллах любить тих, хто бореться, зімкнувши ряди, міцні, як мур». А тебе Аллах не любить, бо ти бредеш сам, порушуєш ряди, підриваєш міцний мур. Ти не тільки не борониш віру, ти йдеш проти неї.
— Ще цього бракувало!
— «Віра — це закон, який упорядковує все життя». Поезія є поза тим законом, вона його не визнає, вимагає свободи слова й думки і заперечує досконалість світу, якому бог дав порядок. Сном жити, у чеканні, в сподіванні означає не погоджуватися з тим, що є. Це бунт.
— Хай мене бог боронить від такого судді, як ти! Що ж тоді не бунт?
— Читання молитов.
— А ти їх читаєш? Ти охоронець віри в ряду, міцному, як мур?
Він усміхнувся сумно чи з лагідною іронією. І не відповів.
Настав час його мовчання, він поринав у свої марення. Його погляд змерх, спрямований кудись усередину, в себе, до чогось важливішого й кращого, ніж туманні вірші та якийсь Ахмет Шáбо.
Глузував, безперечно. Тільки з кого? З мене чи з себе? Чи з усіх? Говорив притомний, але і в своєму штучному сні і поза ним він далеко від цього нашого світу й від людей, і його не турбує, як упорядковуються речі між собою. Він зрікся всього, що не входить у коловорот його примарних видив, яких ніякий людський порядок не може розладнати.
Я дивився на нього розгублено, майже зі страхом, мов на мерця.
Мене все-таки стосується те, що його аж ніяк не стосується.
Тоді я почув, що хтось поворушився за мною.
Я оглянувся: у дверях стояв юнак, я впізнав його по худому обличчю й блискучих очах. Студент Раміз!
Я уникав зустрічі з ним і ось — не уникнув.
Він уже місяць виголошує проповіді в Алі-пашиній мечеті перед бідняками з Чорного Верху, Беркуші, Бєлави, Кошева, каже таке, чого розумна людина ніколи не скаже привселюдно. Одного разу я слухав його (бо чув, як люди пошепки переповідають його слова), ледве знайшов місце коло дверей, а вийшов я ще до того, як він закінчив виступ. Утік, переляканий!
Пам'ятаю, що він говорив тої похмурої ночі в хотинських мочарах, а я повторив його слова в недобрий час на своє нещастя і зрозумів, що він може будь-що сказати, тільки не те і не так!
Я ніколи ні від кого не чув стільки гострих слів, стільки зневаги до людей, що при владі, стільки божевільного вільнодумства, як того вечора, слухаючи палкого аль-азгарського[11] студента, який не знав, що таке страх, або не знав, що таке влада. Він сказав — і зараз добре пам'ятаю свій переляк, — що є три великі гріховні пристрасті: алкоголь, азартні ігри і влада. Від перших двох люди-ще сяк-так можуть вилікуватися, під третьої — ніяк. Влада — це й найважчий порок. Заради неї вбивають, заради неї гинуть, заради неї втрачають людську подобу. Нездоланна вона, як чарівний камінь, бо додає сили. Вона схожа на джина з Аладдінової лампи, що служить кожному дурневі, який тримає його. Роз'єднані, вони ніщо; разом — горе цього світу. Чесної й мудрої влади нема, бо прагнення до могутності не знає меж. Людину при владі під'юджують боягузи, підбадьорюють облесники, підтримують шахраї, і її уявлення про себе завжди краще, ніж є вона насправді. Усіх людей вважає дурними, бо вони приховують перед нею свою справжню думку, а собі привласнює право всезнайства, і люди погоджуються з цим. При владі не буває мудрих людей, бо й мудрі тут скоро втрачають розсудливість, і нема в них терпимості, бо всі вони ненавидять будь-які переміни. Вони відразу створюють вічні закони, вічні засади, вічний порядок і, пов'язуючи владу з богом, множать свою силу. І ніхто б не скидав їх, якби вони не ставали на заваді іншим сильним людям. А скидають їх завжди однаково, пояснюючи це тим, що вони чинили насильство над народом (хоч вони всі насильники) або кували зраду супроти верховного володаря (хоч цього ніхто і в думці не мав). І нікого це не напоумлює, усі стрімголов спішать до влади, як нічні метелики до полум'я свічки. Скільки боснійських намісників кинуто до в'язниці, вислано, убито! І їхні почти разом з ними. Але знову приходять нові, приводять свій почет і повторюють дурниці своїх попередників, бо інакше не можуть. І так безперервно. Без хліба народ може залишитися, без влади — ні. Влада — це болячка на народному тілі, як чиряк. Коли один чиряк згасає, вискакує інший, може, ще дошкульніший. Не можете без нас, кажуть нам ті, що при владі, бо розведуться розбійники, нападе ворог, настане смута в країні. А хто на своїх плечах тримає країну, хто її годує, охороняє? Народ. А вони обкладають нас податками, карають, ув'язнюють, убивають. І ще силують наших синів це робити. Вони без вас не можуть, ви без них можете, їх мало, нас багато. Тільки пальцем ворухнули б усі, скільки нас є, і цієї погані не стало б. І зробимо так, брати мої знедолені, як тільки виростуть люди, які не дозволять, щоб вампіри ссали з них кров.
Тут я вислизнув з мечеті, збентежено наступаючи на ноги витріщених сіром у подертих панчохах, які, затамувавши подих, слухали ті полум'яні слова бунту.
Звідки в нього стільки хоробрості?
Ідучи додому, я гупав ногами по бруку, мов п'яний, не вірячи сам собі. Як він зважився таке казати і як люди посміли слухати його?
Розповів я Тияні, здивований, розгублений.
— Їй-богу, він сміливий, — сказала вона захоплено. Але мені наказала, щоб я більше не ходив його слухати. Мабуть, боялася, щоб мені не остогидло моє мовчання.
І ось тепер цей юнак, про якого я довго наяву думав і уві сні снив, стояв переді мною з книжкою в руці й уважно дивився на мене.
— Ми ніби знайомі. Ніби десь зустрічалися.
— Я слухав тебе якось у мечеті.
— А раніше?
— Не пригадую.
Я зрікся випадкової зустрічі, боячись можливої небезпеки.
— Складаєш вірші? — запитав він, переводячи мову на інше. — Для кого? І навіщо?
— Собі. Співаю, бо співається.
— Як соловей?
— Хіба треба інакше?
— Але ж ти людина.
Йому я не міг відповісти будь-що, уся його думка була спрямована на бунт, і все мало служити цій меті. Я добре пам'ятаю, що він говорив у мечеті, і про це найрадше повів би з ним розмову. І ще я думав, наскільки звабливіший його запал і краща його хоробрість від усього, що він казав. Я хотів запитати його: невже шлях до свободи лежить через насильство? Невже проти зла треба застосовувати зло? І хто викоренить це друге зло? І як його потім забути?
Але якщо це скажу, він зненавидить мене, поставиться до мене з презирством.
Обмежуся поезією. Але що сказати?
І тут я самотній, і тут я винен, і тут розбиваю щільні ряди, міцні, як мур.
Наближаючись до нього і водночас відмежовуючись, я сказав, що ми зв'язані й придавлені, хоч і не бунтівники. Тільки й того, що думаємо. Але людина відчуває потребу не тільки думати, а й висловлюватися, навіть більшу потребу висловлюватися, ніж думати. Так вона вивільняється від внутрішнього напруження. Слово — це відтік надмірної крові, розвантаження від мук, видимість свободи. Влада повинна заохочувати й підтримувати слово, а не душити, потрібно влаштовувати свята говоріння чи, ще краще, лихослів'я, як спів, як молитву, як очищення. Так роблять деякі племена в Африці, і в цьому вони набагато мудріші від нас, а може, і в багато чому іншому. Слід було б давати нагороди й ордени за лайку. І за поезію, бо це те саме. І треба, щоб якомога більше людей слухало це і брало в цьому участь. Опісля легше було б нести свій неминучий тягар.
— Хіба справді неминучий?
Я хотів розвинути цю кумедну картину, поблазнювати, вигадуючи, що могло б діятися на тому дивному святі лихослів'я, репетування, висміювання під мандоліни й бубни: той ходить, той сидить, той кричить у небо, той гримить об землю, — але Раміз перебив мене, не давши до кінця насолодитися цим гротеском у час, коли я не міг погодитися з ним, але й не дуже дбав про те, що говорю.
— Хіба той тягар справді неминучий?
— Боюся, що так.
— Ні. Люди скинуть насильний тягар, а не будуть себе обманювати, полегшуючи його. Що важчий тягар і що менше є слів для втіхи, то ближчий той день.
— Хто це зробить?
— Народ.
— Народ — це пусте число, розсипана сила. Він не має одної мети, не має нічого спільного, крім безпосередньої вигоди й страху. Ми розділені. Село селу не хоче допомогти в час небезпеки. Кожне сподівається, що вона його промине.
Він заперечливо покрутив головою.
— Народ роздрібнена маса, доки не побачить спільної мети, не побачить користі для себе. Коли усвідомить, коли повірить, то зможе все. Але спочатку треба усунути тих, хто тримає в своїх руках владу.
— Скажімо, таке можна зробити. Але ж хтось повинен очолити народ, звільнити його від страху, виробити в ньому готовність до жертв, щоб повести його до перемоги…
— Хіба це неможливе?
— Можливе, але в такому разі керівники здобули б авторитет, у них з'явилися б заслуги. І що ж тоді? Вони, ці керівники, почали б жити із своїх заслуг, з кожним днем стаючи дедалі сильнішими, і врешті-решт їхній авторитет перетворився б у могутність. Таким чином, замість старої влади ми дістали б нову, можливо, ще гіршу. Це історія влади з давніх-давен. Усе повторюється — від натхненності до насильства, від благородства до тиранії, завжди й нескінченно.
Раміз усміхнувся, як мені здалося, трохи докірливо.
З моїм малодушним пророцтвом він не погодився, він вірить, що народ здатний сам влаштувати своє життя так, як йому найбільше підходить, і зможе розірвати зачароване коло, у якому з героїв постають тирани. Без героїв обійтися не можна, вони — та грудка снігу, що тягне за собою всю лавину. Тільки не треба допустити, щоб вони зганьбили здобуту славу. Старі римляни своїх героїв висилали у віддалені землі і так уберігали їх для безсмертя. Якщо це надто жорстоко, ми своїх героїв могли б відправляти назад на ту роботу, з якої вони прийшли.
Не прийняв він і моєї думки про те, що слово повинно бути розрадою й відпочинком, бо це врешті-решт означає капітуляцію. Слово має бути бунтом і закликом до боротьби, доки зло панує в світі. В іншому разі воно обман, опіум, і люди будуть снити рожеві сни, як нещасний Сеїд Мехмед, і їм буде байдуже, що поза ними — хоч потоп.
Звідки в нього ця тверда віра, якої не визнає жодна ймовірність? Стільки людей плекало надію, так і не дочекавшись добра. А нові, які приходять, вірять знову. Людська надія сильніша за досвід, її не в змозі схитнути чужа невдача.
А може, він згоден на все, що б не спіткало його, навіть на смерть? Не знаю, як це — погодитися на смерть, хіба що в своєму запалі він сприймає її як частину власної діяльності? Чи, може, й не думає про неї? І на це він здатний, бо він здатний на все.
Чи думає він про що-небудь інше? Чи має родину, за якою іноді тужить, чи має друга, з яким говорить про звичайні речі, дівчину, якій шепоче про любов? Чи він — постійно палаючий вогонь, який горить і згоряє, забуваючи про інше, ближче тепло?
Запитав я його про це, щоб перервати розмову про речі, які поважаю, але яких не розумію.
Раміз узяв мене під руку й повів до іншої, порожньої кімнати. Він, який не боявся в мечеті привселюдно виголошувати те, чого інші не наважуються навіть думати, про себе говорить пошепки, уникаючи вух можливого третього, якщо сонний Сеїд Мехмед випадково прокинеться.
Має друзів, сказав він тихо, і не одного, приємно йому, коли знаходить їх, жаль, коли розстається з ними, і не забуває жодного, бо з друзями певніше. І ми двоє могли б подружити, але для цього мені потрібно змінитися, стати людиною, якою я, власне, є, тільки не маю хоробрості це виявити. Він міг би полюбити мене і такого, доброго та безпорадного, але не зміг би поважати. А це лише півдружби.
Є в нього й дівчина, яку він дуже любить, і шкода йому, що мусить надовго розлучатися з нею і що їхня любов — це постійне чекання. Але якби було інакше, він не був би тим, ким є. А коли б він кинув усе й повернувся додому, щоб там учителювати й вирощувати в саду троянди чи садити картоплю, тоді не був би здатний на справжню любов і, можливо, звинуватив би її в тому, що зрікся своєї мрії. Він сказав їй це, хай вона сама вибирає. І вона вибрала чекання. Важко, але все-таки чудово.
Увечері, повернувшись з мечеті, він заплющує очі й, уявляючи її в своїй убогій кімнаті, розповідає їй, що він говорив людям і як вони жадібно слухали його. (Хоча мене й зворушила ця юнацька невинність, у голову мені мимоволі закралася гидка думка, що та далека дівчина, втомлена довгим чеканням, могла вночі шепотіти якомусь ближчому й звичайнішому хлопцеві про ближчі й звичайніші речі, ніж боротьба за бідняцьке щастя).
Має й родину: матір-удову, заміжню сестру і брата-коваля, який живе з матір'ю. Батько загинув на війні, а він в Аль-Азгарі утримував себе тим, що давав уроки тупим багацьким синкам. Зазнав тоді досить лиха, натерпівся принижень, надивився на багацьку сваволю й бідняцькі муки і зрозумів, наскільки погано влаштований світ.
Звичайно, він і раніше це бачив, бо для цього не треба великого розуму, але своє покликання усвідомив якось раптово, в одну мить, ніби в спалахові блискавки. А розкрив йому очі один дервіш[12] Хамзевійського ордену. Управителі не потрібні, ні володар, ні держава — усе це насильство. Досить, щоб звичайні люди, які роблять своє діло і які не бажають панувати над іншими та іншим не дають панувати над собою, домовилися про все та щоб милість божа їм допомогла. Дервіша вбили, але його слова глибоко запали в Рамізову душу. Усі, крім божої милості: люди й самі владнають свої стосунки.
На важку долю він не скаржиться, бо інакшого життя й не уявляє собі. Справді, йому не завжди легко, але він уже звик до труднощів, погрози його не лякають, в'язниці він не боїться, неприємно тільки, що битимуть, але він молодий — витримає. Важче буває, коли думає про матір, брата, дівчину, про домашній затишок і тепло звичайної розмови, якої давно вже не чув. Але такі думки він проганяє від себе, щоб не розслаблювали його.
Він хотів би тут знайти собі друга. Не прихильника, не послідовника, їх він має, а справжнього друга, з яким і розмовляєш інакше, і мовчиш інакше, ніж з іншими людьми, які б милі вони тобі не були. Дружбу не створиш, вона приходить сама, як і любов. Він був би радий, якби ми стали друзями.
Я простягнув йому руку, мене зворушив його страх перед самотністю й потреба мати близьку людину. Своїх думок він не зрадить, але й з ними іноді буває йому незатишно й пусто. Моя дружба небагато дасть для нього, але може послужити йому внутрішнім захистком і опорою.
Ми вийшли на вулицю.
Я запросив його зайти коли-небудь до нас, ми прості люди, сказав я, і зробимо все, що від нас залежить, аби він був задоволений. Але я промовчав, що запросимо його до себе на обід, хоч це йому найбільш потрібне. Бо, дивлячись на нього, я не сказав би, що він часто їсть.
Отак, за звичайною розмовою, я й забув про упередженість, з якою зустрів його.
Незвичайний юнак. З нього буде чудова людина, якщо йому не вдасться здійснити того, про що він мріє, і страшна, якщо вдасться. Він буде гордитися чистотою своїх думок і тоді, коли вони вже давно будуть заплямовані. Зараз він проти насильства, але запровадить його в ім'я свободи. Зараз він за свободу, але задушить її в ім'я влади. Він боротиметься жорстоко за свої переконання, вважаючи їх благородними, і не помітить, коли вони стануть нелюдськими. Буде найлютішим ворогом колишньому собі й берегтиме, як талісман, спотворений образ своєї давньої мрії. А якщо він, як і багато інших, зазнає поразки, якщо теперішні колишні мрійники стануть йому поперек шляху, його страждання зроблять більше, ніж перемога. Між людьми збережеться зворушливий спогад про жертву й нездійснену мрію. І, як не дивно, найкраще з усього, що може зробити людина, — це спробувати і не досягти.
Тоді залишиться поривання й віра в те, що колись настане жаданий рай, а з цією вірою легше жити. Якщо люди розчаровуються в пророках, їхні мрії тьмяніють. Пророки повинні вмирати до того, як встигнуть що-небудь здійснити. Досить, що вони ще раз роздмухали давню надію. Навіщо вони мають її гасити ділом, яке розчаровує? Може, треба, щоб минув довгий час, доки в душах назбирається багато цієї незаплямованої краси, і тоді люди, очищені від погані, здійснять свою споконвічну мрію.
Протверезив мене дощ, який сипонув несподівано й прибив у моїй голові плутані думки, що ними я захищався від чужого мрійництва.
Я поспішав додому і через те не хотів ховатися від дощу. Але невдовзі пошкодував про це, коли побачив неподалік під острішком коменданта Авд-агу. Першою моєю думкою було вернутися назад, мені ця зустріч не потрібна, і хай він собі думає, що я уникаю його, — мене це не турбує.
Я зупинився, але потім знову рушив, настільки розгублений, що йшов на нього, як жаба в розкриту пащу гадюки.
Він зустрів мене люб'язно.
— Часто ходиш до бібліотеки.
— Добрий день, Авд-аго.
— Я щодня тебе бачу.
— Маю досить вільного часу. Та й у вас його, видно, не бракує.
— Я не знав, що ти дружиш з Рамізом.
— Сьогодні ми з ним уперше зустрілися, — сказав я неправду.
— Невже вперше? А про що ж ви розмовляли?
Я розповів йому про Рамізову родину, про дівчину, про його тугу за справжньою дружбою, тобто про все те, що для Авд-аги несусвітні дурниці.
— І більш ні про що?
— А про що нам ще розмовляти?
— Він часом не заводив мови про свої проповіді в мечеті?
— Я не знаю, що він говорить у мечеті. Чому ви мене про це питаєте?
— Просто так.
Патьоки дощу бігли в нього по носі. І в мене, певно, теж. Мені стало легше, уже не страшно, його вигляд будив у мені сміх.
— Авд-аго, яка біда змушує вас ото мокнути? Після брата вам залишилася велика спадщина, і я думав, що тепер ви покинете свою роботу. Бо не вірю, що вам подобається те, що ви робите.
— Мені подобається те, що я роблю.
— Може, й так. Але ця робота вимотує.
— Я сильний.
— І неприємна вона.
— Неприємна? Як неприємна?
— Гаразд, скажімо, дивна. Чому когось має цікавити, що роблять люди?
— Мене цікавить, що роблять люди. Багато шахраїв розвелося.
— Хіба шахраїв більше, ніж чесних людей?
Авд-ага нерозуміюче подивився на мене. Він був такий здивований моїм запитанням, що хоч нічого й не відповів, але я відразу збагнув, що він думає. Звичайно, шахраїв більше, і якби не він, то шахраї заволоділи б усім світом. Через те він повинен знати, що люди роблять, що кажуть, що думають, з ким зустрічаються, а найкраще було б, якби люди взагалі не говорили, не думали, не зустрічалися, якби все було заборонено. Чому люди подорожують, чому їдуть до інших міст, чому сидять у кав'ярнях, чому розмовляють, чому шепочуться, чому виходять з дому? Коли б він міг, то ліквідував би це все, але оскільки не може, то йому залишається тільки бути пильним до життя, недовірливим до всього живого в ньому, до всього, що рухається. Він найзаклопотаніша й найвідповідальніша людина в світі, і його мучить сумління за все, чого він не може передбачити, чому не може запобігти. А всі лиха він знищив би, якби всіх людей замкнув до в'язниці. На жаль, ніхто його не розуміє.
Але марно було пояснювати це мені. І він сказав тільки:
— Якщо знову побачиш Раміза, запам'ятай, що він говоритиме.
— Я його не бачитиму.
— Якщо побачиш, кажу. Він шукатиме зустрічі з тобою. Ви однакові, тільки що ти боїшся.
— Ви знаєте, що він говорить, знаєте, з ким хоче зустрітися, то навіщо я вам потрібен? Джемаль Зафранія так наказав?
— Це тебе не стосується, хто наказав.
— Скажіть мені, Авд-аго, будь ласка, якби він наказав, щоб ви заарештували мене, ви б це беззаперечно виконали, навіть знаючи, що я не винен?
— Невинних людей нема.
— А якби він наказав убити мене, теж би послухали? Чому?
— А чому б я мав не послухати?
— З богом, Авд-аго.
— Я тебе питав про Раміза. Чому ти не відповідаєш?
— Я вас питаю: чому? Ви мене питаєте: чому? І так питаємо один в одного та дивуємося. З богом, Авд-аго. Хай бог допомагає і мені, і вам.
— Їй-богу, тобі допомога буде більш потрібна, ніж мені, — промовив він задумливо.
Ми промокли до кісток, ведучи цю безглузду розмову.