6. Дивне літо

Настало гаряче, важке літо.

Сонце, мовби розплавлюючись, знавісніло вивергає полум'я, вогняні іскри падають на землю.

Осатаніла й пекарська піч під нами й перетворила нашу кімнатку на пекло.

В обідні години здавалося, що спалахне і небо, і земля і все перетвориться у безкраю вогняну пустелю.

Уночі ми лежали на вузькій дерев'яній веранді, що виходила на подвір'я. У непевному мороці сновигали наші дивні сусіди, і били копитами коні в стайні, у глибині подвір'я, яке скидалося на заїзд.

Невідомі люди приходили й відходили в якихось невідомих справах, залишаючи після себе тривогу.

— Не бійся, спи, — заспокоював я Тияну, коли вона прокидалася.

— Я не боюся, — шепотіла вона, але її очі стежила за безликими нічними тінями.

Одного ранку ми побачили, що гусінь об'їла мізерне листя на дикій яблуні, єдиному дереві на подвір'ї. За день ця гусінь переплела пагілля яблуні павутиною, але сусідські діти камінням і палицями позбивали цю прикрасу з мертвого дерева.

У навколишніх садах розвелося стільки гусені, що павутиною вона змережала не тільки крони морель та слив, а й засохлу траву на скам'янілій землі. Здалеку здавалося, ніби дерева знову зацвіли чи випав сніг. Через кілька днів павутина обплутала двори, вулиці, вікна, меблі. Незліченні війська гусені почали захоплювати місто.

Люди залишали будинки і, навантаживши на себе домашні речі, тікали, мов перед пожежею чи повінню. Зупинялися на першій чистій місцині, начеб у сховку, і, зітхаючи, дивилися на сплюндровані сади й відібрані в них домівки.

Що тільки не чигає на ту людину!

Гусінь плодилася неймовірно швидко, мов спішила якнайскорше захопити світ. Перед нашими очима росли цілі грона дрібної погані, ненажерливий мотлох безперервно гриз, жував, нищив, тонкою пряжею обплутав дерева, помережив будинки, заснував землю, скоро люди відступлять на голе каміння і повмирають з голоду й страху.

Нещасні ми, люди, безпорадні перед усякою напастю, думав я легкодухо, приховуючи це від Тияни, а через день-два я дивувався зі свого страху: гусінь згинула, і то вся майже одночасно, мов змовилася. Залишилися від неї тількй шкуринки, перетворені спекою на порох, і залишилося здивування.

Люди повернулися до своїх домівок, з огидою змітаючи павутиння.

Тоді почали горіти ліси навколо Сараєва.

Махмут Неретляк покликав мене піти на гору за місто, щоб подивитися й на те диво. У нього було дві причини для цього: хотів розім'яти ноги, останнім часом його дедалі частіше хапають корчі в литках, і вигадав нову роботу — писати молитви селянам у Подграбі, в яких не було мулли.

— Ці нещастя нагнали страху людям, — поділився він зі мною своїми міркуваннями, — і їм потрібні писані молитви від усього. А я знаю молитви від переляку, пристріту, різних хвороб, їм не пошкодить, мені допоможе.

Ми піднімалися повільно, відпочивали часто й довго через Махмута і його хворі ноги, хоч він казав, що йому легше, коли ходить, і що потім міцніше спить. Мені було байдуже, я молодий, здоровий, звиклий до ходіння в пошуках служби, якої не можу ніде знайти, і це мені було якраз на руку: втомлюся по-іншому, ніж унизу, у місті, і забуду про свої поневіряння.

Ми зупинялися біля кожного джерела, під кожним розлогим деревом чи й будь-де, коли Махмутові ноги починали здавати.

Але якщо його ноги втомлювалися, то язик був невтомний. Говорив безперестану, продовжуючи почате, як тільки ми сідали й трохи віддихувалися, говорив про все на світі: про людей, яких ми зустрічали в житті, про Тияну, про мене, про свою дружину, говорив, щоб надолужити свою мовчанку у вигнанні і тут, доки не знайшов друга, який його слухає.

Його розповідь таки цікава, пережив він багато, і від досвіду та мук слова в нього були вагомі, але все якесь пошматоване, зліплене з пошарпаних оповідань, нічим не пов'язаних між собою, переплутаних одне з одним, у кожному свій розвиток дії і своя думка. Його пам'ять не здатна простягти ланцюг спогадів, а висмикує лише окремі шматки, розрізнену, невпорядковану мозаїку, — та й не прагне він усе це об'єднати. І не дошукується в ньому ні суті, ні науки, ні висновків, для нього досить самого випадку, без ніяких домішок, а що більше треба?

На диво, найпослідовніша в нього розповідь про його дружину. До розмови про неї він повертався під час кількох перепочинків, не вплітаючи сюди ніякої іншої оповіді. Це вперше він говорив мені про свою дружину. Спочатку я сміявся, бо було незвично, а потім зачудовано слухав це дивне виявлення любові.

Тепер вона погана, — розповідав він, — а в молодості була ще гірша, але зовсім по-іншому. Раніше великі зуби в неї стирчали з-під самої шкіри на обличчі, тепер залишилося всього два-три надщерблені, і ті ховаються в товстих складках обвислих щік, тому таке враження, ніби вона завжди сміється. Вона знає, що не сміється, але виставлені зуби не дають їй бути сердитою навіть тоді, коли в ній клекоче отрута. Та й не бажає вона їх дуже показувати, бо знає, що негарні, тому найчастіше мовчить. Це доки він так хоче, а коли йому забажається побачити її мимовільну усмішку, він сердить її, щоб почала говорити. Тоді вона щедро надолужує своє мовчання, уже не дбаючи про красу, і він з насолодою слухає її соковиту мову, над якою невпинно сміються три сторчаки верхніх зубів, від чого вся лайка стає веселою. Те, що вона каже, не дуже мудре, і це добре, бо йому в такому разі нема чого соромитися перед нею. Але все-таки, ніде правди діти, вона, звичайно, мудріша за нього, тільки ніхто, крім нього, цього не хоче визнати. Які вже вони не є, але жінки таки розумніші й кращі від чоловіків. Цього їм повторювати не треба, але чоловіки, між нами кажучи, дурні, марнославні, зарозумілі — одне слово, мало чого варті. І дивно, як жінки ще терплять нас. Він переконався в цьому на собі: що б він не робив, але вона завжди чекає його, ніби він повертається з мечеті. Так, вони варті більшої похвали, ніж ми. Ось я — розумний, але — і нема чого ображатися — Тияна в усьому розумніша і стоїть на цілу голову вище від мене. Його дружина, щоправда, не така, як моя, бо мені трапилося щастя, якого я не заслужив, проте його теж добра. Не дуже акуратна, але в чому тут бути акуратною? Не така вже й ощадлива, але що їй заощаджувати? Сердита, але він іде собі з дому, і це йому не заважає. Сердиться вона і коли він іде, і коли залишається, то він вибирає те, що йому вигідніше. Але що б він не вчинив, він завжди знає, що застане її вдома, вона чекатиме його, непутящого, щоб і далі з ним жити, як їм визначив бог. Ні, справді, він своєї дружини не проміняв би ні на яку іншу жінку.

Висновок був досить-таки несподіваний, а може, й логічний, бо випливав із визнання як її помірної доброти, так і його власної недосконалості.

Розвеселила мене ця незграбна, але мудра згода на те, що дає життя.

Може, мудрість і полягає в цьому, щоб ми не чекали багато ні від себе, ні від інших?

Це втрата чи набуток — знати справжню ціну собі і всім іншим?

Втрата в тому, що ціна ця невелика, а набуток — що не чекаємо більшого.

Я промовив:

— Світ складається з недосконалих людей.

— Що кажеш?

— Придумую вірш.

— А як придумують вірш? Можу я почути?

Світ складається з недосконалих людей.

Усе інше — омана.

Або смерть.

Досконалі люди — в могилі.

Та й вони вже більше не люди.

— Це про мене?

— Про будь-кого.

— Боже мій, як гарно! І я знаю, що люди недосконалі, але коли це кажу, то все одно, що нічого не сказав. А от у вірші — бере за душу. І правдиво як: «Досконалі люди — в могилі. Та й вони вже більше не люди». А в живих людей то переважає зло, то добро, іноді — одне, іноді — друге. Але зло частіше.

— Глянь! — вигукнув я, показуючи на полум'я й дим. — Горить!

— Бачу.

Дим і важкий запах горілого ми відчули ще раніше, а тепер бачили, як перед нами, скільки оком кинути, горять ліси. Віддалік, через широку долину, було чути, як тріщить і гогоче полум'я, люто вириваючись з велетенської хмари диму, що заступила ліс і півнеба.

— Сумно, — сказав Махмут.

Чому сумно? Може, страшно, але не сумно.

Дивлюся, зачарований, на це буяння безглуздості, на ту силу без душі, ворожнечу без ненависті, з жахом дивуюся з цього розгулу стихії, і не жаль мені, може, тільки тому, що не люди гинуть.

А може, й тут як у людей. Страшне шаленство потуги, спустошливе вигублювання без лихої думки, як на тій війні, де нищать зброєю, і як на тій війні, де нищать без зброї.

Вогонь нерозумний і руйнівний, як і ненависть.

І ось моя думка впала на землю, наче стомлена пташка.

— Сумно, — кажу і я, думаючи про мертвий ліс обгорілого дерева, що залишиться після цього шаленства.

Як залишилися мої товариші в хотинських мочарах, як залишаються всі невинні люди в полум'ї, якого самі не разпалювали.

І, зморений, сів коло Махмута, ноги якого давно вже відмовили.

Тоді я помітив, що він не дивиться більше не пожежу.

Повернувши голову за його поглядом, враженим, здивованим, наляканим, не знати яким, я побачив на шляху, неподалік од лісу, озброєного вершника. Він дивився на нас і мовчав.

— Хто то? — питаю Махмута.

Махмут не відповідає й не зводить погляду з вершника.

Я підвівся, щоб підійти ближче до незнайомого чоловіка.

Він повагом дістав пістолет з-за пояса і сперся ліктем на луку сідла, не повертаючи дула на нас.

Я зупинився.

— Милуєтеся цим дивом? — запитав вершник, махнувши рукою на ліс, охоплений полум'ям.

Махмут злякано всміхнувся:

— Люди розповідають, і мій друг каже: ходімо побачимо.

— Маєте на що дивитися.

Він говорить спокійно, майже тихо, якось непритомно, наче ми його й не цікавимо, і все-таки вперто розглядає нас.

І я дивлюся на нього, вражений багатою зброєю та баским конем.

— Арабський скакун? — запитав я захоплено.

Він не відповів на моє дружнє запитання, лише націлив свій важкий погляд на нас.

— І ви дерлися сюди тільки задля того, щоб побачити оце нещастя? — каже він так само спокійно. — Не вірю, що ви такі дурні.

— Так ось, друже, — кажу я йому сердито, — ніхто нам не сказав, що ми повинні на це брати дозвіл. А якщо хочеш ображати нас, то тобі це неважко: маєш пістолет у руці.

— Я не ображаю нікого. І мені байдуже, чого ви прийшли.

— Ми зібралися до Подграба. Писати молитви селянам, — запобігливо пояснив Махмут.

— Е, ні, сьогодні не підете в Подграб. Повернетеся до міста. І передасте комендантові Авд-азі, щоб більше не посилав вивідачів за мною.

— Які вивідачі, заклинаю тебе богом великим! — залементував Махмут.

— Такі, як ви.

— А від кого передати? — запитав я.

— Від Бечира Тоски.

— Ти Бечир Тоска?

— Я. Ти чув про мене?

— Чув.

— Погане чи добре?

— Добре, Бечир-ага, — люб'язно всміхнувся Махмут, показуючи жовті зуби.

Ех, тут нещасний Махмут передав куті меду, і це знали ми всі троє.

— Бачиш, — промовив Тоска Махмуту, навіть тепер не розгнівавшись. — Твій приятель чесніший від тебе, хоч і дурніший. Він принаймні не каже нічого. А ти, брате, брешеш. А тепер повертайте й не оглядайтеся!

Ми не чекали, щоб він двічі повторював наказ, яким звільняв нас від своєї присутності. Махмут зовсім забув про корчі в ногах, схопився, як хлопчик, і ми чимдуж подалися назад, намагаючись якнайшвидше позбутися Тоски і його зброї.

Коли Махмут почав тяжко дихати й спотикатися на рівній дорозі, Тоска був уже далеко за нами, а ми все ще відчували на собі його важкий погляд.

Страх охопив мене пізніше, коли я відійшов од нього.

Тоска, жорстокий розбійник, який не боявся й не щадив нікого! А нас відпустив без погроз.

І доки Махмут хапав ротом повітря й тамував клекіт у грудях, я почав сміятися. Махмут подивився на мене розгублено й скоріше на мигах, ніж словами, запитав мене: що зі мною, чому сміюся?

Ти тільки уяви, сказав я крізь сміх, які ми з тобою нещасні. Сам жахливий Тоска зласкавився над нами. Не зважився навіть голосу підняти, щоб ми, бува, в штани не наклали зі страху. Дивиться на нас чоловік та ледь не плаче із жалю, такий у нас вигляд нікудишній. А ти ще й кажеш: чули про тебе добре!

Махмут теж почав сміятися.

— А що я мав, йому казати? Чув про тебе погане? Ще цього бракувало!

— Знаю, що не міг. Але все одно смішно.

— Смішно. І не смішно.

— А що тепер скажемо людям у місті? Будуть кепкувати з нас.

— Що скажемо? Нічого. Мені байдуже, хай собі кепкують, це якось переживу. Але аби не подумали чогось іншого. Хто повірить, що ми випадково зустріли Тоску і що Тоска нас отак і відпустив?

— І мені здається це неймовірним.

— От, тому й мовчи. Нікого не бачили й не маємо чого розповідати. Найрозумніше — мовчати. Такі часи.

Я погодився з ним, що це, справді, найрозумніше.

Але одна річ — знати, що розумно, а зовсім інша — робити розумно.

Махмут знав, що розумно — це мовчати, але відразу ж про все розповів комендантові Авд-азі.

Авд-ага переказав, щоб і я прийшов.

Я міг перехреститися з дива, міг шукати будь-яку розумну причину, міг сердитися, але ніщо не допомогло б мені зрозуміти Махмутового вчинку. Здається, він завжди думає одне, а робить зовсім інше. Або не може не розповісти того, що знає. Надто вже важко для нього затримати щось у собі, навіть коли б це й пошкодило йому.

Махмут не міг нічого пояснити.

— Сам не знаю, як це сталося, — відповів злякано.

— І що він сказав тобі, коли ти розповів?

— Сказав, щоб я йшов додому.

Чому комендант Авд-ага викликає мене?

Про того Авд-агу я не знав багато. Не знали й люди, яких я питав. Або не хотіли розповідати. Здвигали плечима, махали рукою. Якась таємниця окутувала його, і не варто було її згадувати, як і не варто говорити про кожне велике лихо. Ім'я і ця таємниця — це був Авд-ага. Або ще більше — це його таємниче ім'я.

Людина не може не вскочити в халепу, коли водиться з таким нещастям, як Махмут, скаржився я Тияні, намагаючись свою невідому вину зіпхнути на іншого. Але вона не підтримала мене в моєму намірі. Я знав, що вона думає: вештався без потреби, ніхто тебе не змушував, ледве дочекався, коли Махмут покличе, а я сама сиділа вдома. Не звалюй вини на іншого!

Так через Махмутову нестримність я набрався повно клопоту і з комендантом Авд-агою, і зі своєю дружиною, і матиму його ще хтозна з ким, якщо лихові заманеться мене заарканити. Найлегше мені було поквитатися з Тияною, яка ні сном ні духом не була винна, проте я знайшов би їй вину, та ще й не одну, і ображено мовчав би, жаліючи сам себе, що, мовляв, навіть найближча людина не розуміє мене. Але, на щастя, вона не допустила бурі та гніву, всміхнулася й умить прогнала від мене поганий настрій. Її усмішка розумніша і від неї, і від мене.

— Ну, чого ти скис? — каже вона, — Авд-ага чув од Махмута, хоче почути й від тебе. Його цікавить розбійник, а не якісь два волоцюги, що попхалися в гори дивитися на вогонь!

Це її глузливе підбадьорення гріло мене аж до Авд-аги, а від Авд-аги я відчув холод на серці. І не стільки від нього, як від його таємниці.

Усе довкола тої людини ніби звичайне: майже порожня кімната, побілені вапном стіни, підлога, закапана воском від свічок у дешевих підсвічниках, вікна без занавісок, найпотрібніші грубі меблі з дебелого дерева. Та й сам він звичайний, тихий, люб'язний, не дивиться люто, як я собі уявляв, не лякає погрозами, навіть здається трохи невпевнений, худий, обличчя неспокійне, часто кліпає очима, які або відводить убік, або втуплює перед себе. І все-таки мене охоплює якась тривога. Відчуваю, як навколо нього витає оте його невідкрите для мене, невідоме, але постійно присутнє. І тільки це — основне, усе інше — другорядне, без будь-якого значення, як одяг, що на ньому.

Про Бечира Тоску не питав багато, усе вже знав від Махмута Неретляка. Сказав тільки, що нам поталанило, мали ми більше щастя, ніж розуму, бо він міг запідозрити в нас вивідачів. І не треба було сперечатися з ним, бо за це могли накласти головою.

— Я не сперечався. Тільки сказав, щоб не ображав нас.

— Тепер уже байдуже. Подякуй богові, що залишився живий, і запали якнайтовстішу свічку.

І коли я подумав, що він кликав мене, звичайно, не заради цього, і холод пройняв мене до самих кісток перед тим, що я зараз від нього маю почути, сталося таке, як у наївних дитячих казках, чи ще неймовірніше, як коли б вовк заспівав солов'єм. Він згадав мого вірша, якого я склав на горі.

Господи боже, і чого тільки той Махмут не вибовкав!

Авд-ага сказав, що Махмут не запам'ятав усього, знає тільки перший рядок, решту так перекрутив, що й сам з цього сміявся. Вийшла якась нерозбірлива плутанина. «Світ складається з недосконалих людей». А далі?

Вірш не гарний, відповів я, ледве доходячи до тями. Грубий, невідшліфований. Рядки не повинні звучати як звичайна розповідь. Може, краще було б: «Світ — це недосконалі люди». Віршеві треба ще вистоятися.

— Байдуже, — каже комендант. — Продекламуй.

Я прочитав вірш, хоч мені було смішно. Навіщо йому вірші?

І ще дивніше було, що він слухав мене побожно, з виразом вдячності на обличчі, майже натхненно.

— Прошу тебе, ще раз.

Тихо ворушив губами, повторюючи за мною.

— Може, записати?

— Чужий почерк погано розбираю. А сам пишу неважно.

Невдовзі він уже вивчив вірш і промовляв його повільно, невправно — раз, вдруге, кілька разів, із задоволенням, якого я не розумів.

Я запитав його:

— Невже ви так любите вірші?

— Цей мені сподобався, як тільки я почув перший рядок.

І знову почав перекочувати слова в роті, прислухатися до їхнього звучання, втішатися насолодою від них, зі смакуванням висмоктувати із них зміст, як мозок із кістки. Це незвичайне й несподіване захоплення віршем піднесло його в моїх очах, а ще, мабуть, і тому, що він звернув увагу на моє творіння. Якщо мій вірш міг так надихнути його, то він добрий. А якщо він міг відчути його красу, то в ньому є достоїнства, які він не перед кожним відкриває.

Я забув про його таємницю.

— І це все, що ти робиш, — складаєш вірші?

— Не можу знайти роботи.

— Сам так хотів, чого ж скаржишся? Хочеш казати бозна-що. От і терпи. Не думаю, що ти сподівався ордена? Ти ж, очевидно, не дурень.

— Я був п'яний.

— Говорив п'яний, а надумав тверезий. Під чаркою тільки відкрився.

— Слова — повітря, що вони можуть кому пошкодити?

— Слова отрута, з них починається всяке зло.

— У такому разі, треба мовчати?

— Навіщо мовчати? Є про що говорити й без нападок. Допомагати треба, а не заважати. Держава, дорогий, це тисячі турбот і клопотів, тут у своєму домі не можеш навести належного порядку, а це стільки світу. І ось починає якийсь коверзувати: і це не так, і те не так, ото диво! Авжеж, не так. Було б справді диво, якби всі були задоволені: адже стільки людей, і кожне тягне у свій бік. Гадаєш, легко тим, хто править державою?

— Хіба не легко?

— Ні. А ти — на них! Бо це, бачиш, легко. А якщо б, скажімо, хтось прийшов до тебе додому й почав тобі казати, що в тебе все погано. Що б ти йому зробив? Розсердився б і викинув геть. І мав би право.

— Це інша річ. Моє нікого не стосується.

— Отож, інша річ, бо твоє. Ти кажеш: твоє нікого не стосується. Стосується. У цьому ти помиляєшся. З людьми живеш, не треба їм іти наперекір.

— А чим я йду наперекір?

— Ось нападаєш. Через що? Кожен подумає: бо одружився з православною.

— Хіба це гріх, бога ради!

— Її батько був проти держави.

— Якщо був проти держави, то заплатив за це головою. Але я його навіть ніколи не бачив. З дружиною про нього ані словом не перемовився.

— Якщо не обманюєш, тоді твоя дружина криється перед тобою. Бо батька так легко не забувають.

— Ех, їй-богу, якби я вчора помер, то й не знав би своєї вини.

— Не був би ти винний, якби не ображав людей. Кожен мусить пошукати частку вини й у себе.

— У такому разі, я буду винний до кінця своїх днів. Того покійника я ж не можу прибрати, мовби його й не було. Чи, може, мені розлучитися з дружиною, яку я люблю?

— Ніхто від тебе не вимагає цього. Але людина із щербинкою повинна стежити за тим, що вона робить. Тим більше, коли не сама. Чому інші повинні страждати через твою дурість?

— Ви мене заради цього й кликали?

— Ні. Кликав тебе заради вірша. А це вже принагідно, до слова пришилося, і воно не завадить ні мені, ні тобі. Людина здається іншою, доки її не бачиш і не порозмовляєш з нею сам на сам, без свідків. Я думав, що ти небезпечніший.

«І я те саме про вас», — мало не сказав я, настільки голос у нього був тихий і м'який.

Що ж у цьому чоловікові може бути таке небезпечне?

На вулиці мене зустрів Махмут Неретляк, ніби випадково нагодився. Та я знаю, що він чекав. Дивився на мене спідлоба, вивчаючи мій настрій і вираз обличчя, намагаючись угадати, що було в коменданта Авд-аги. Я мовчав, ніби чимось занепокоєний.

— Чого тебе кликав? — запитав він мене мовби між іншим, вдаючи, ніби питає для годиться.

Я зупинився й похмуро глянув на нього.

— Кликав мене через тебе. Питав, про що ти розмовляв з тим розбійником.

— З яким розбійником?

— Тепер уже ніби й не знаєш. А з тим, за якого будемо відповідати і ти, і я. З Бечиром Тоскою. А мені ще й казав, щоб нікому нічого не розповідати. Тепер звинуватять нас, що ми шпигуни Бечира Тоски.

Я хотів заплатити йому його ж монетою і вділити краплю того страху, який я відчув перед дверима Авд-аги.

Але я відразу й розкаявся в своєму грубому жарті.

Махмут дивився на мене ошелешено, мов задихався.

— Я розповів йому те, що було, — сказав він злякано.

— А навіщо було розповідати?

— Гм, адже Авд-ага мене й послав у село, щоб я вивідав що-небудь про Бечира Тоску. Тож який я шпигун Тоски, Ахмете-брате!

От тобі й на! Я правлю жарти, аж тут гидка правда на світ божий вилазить. Оце тобі ліси горять, оце тобі ходімо селянам молитви переписувати!

— Так ти в дурні мене пошив, Махмуте? А я, мов той йолоп, плетуся за ним, за товариша йому в його брудній справі!

— Я хотів тобі сказати, але що розкрию рота, так і проковтну — незручно було. А йти мусив, він не питає, чи хочу, тільки: йди! Погодься, каже, тебе ніхто не запідозрить у цьому ділі.

— Він мав рацію, навіть я не запідозрив.

— То як він тепер може звинувачувати мене, що я шпигун Бечира Тоски?

— Боїшся коменданта Авд-аги?

— Спробуй не боятися.

— Він бив тебе раніше?

— Авд-ага нікого не б'є.

— А що ж він робить?

— Убиває.

Тепер і я почав хапати повітря ротом, наче викинута на берег риба.

Махмут умивався з джерела, остуджував руки, довго пив воду з долоні, приходив до тями. І мені, їй-богу, треба було підставити голову під струмінь холодної води, щоб отямитися.

Ось вона, таємниця Авд-аги, що через неї люди мовчать і відмахуються рукою. А я, вражений його благородством і розумінням, декламував йому свій нікчемний вірш про те, що всі люди однакові, всі недосконалі і що нема різниці між ним та іншими.

Чому ж прислужився мій вірш? Тому, щоб якийсь кат заховався за нього. А робить він це заради своєї окривавленої душі, беручи в свідки та захисники пришелепуватого поета Ахмета Шáба!

А може, тут є й дещо інше, може, мій вірш підтверджує його думку, що досконалі люди є тільки в могилі. А доки живуть — вони злочинці.

Ех, вірше мій невдатний!

Сором і каяття не давали мені сердитися на Махмута Неретляка. Він учинив погане діло, бо його примусили, а я — з власної волі.

І ось, зачепившись за коменданта Авд-агу, я почав розмірковувати про те, чого ніхто не домислив до кінця і чого ніхто, як тільки дійде зрілого віку, не викидає з думки: що таке життя? Що воно діється з нами, у що ми встряваємо з власної волі, а в що — поза власною волею, що залежить від нас і які наші можливості. Я не майстер роздумувати, більше люблю саме життя, ніж думати про нього, але скільки я не мізкував, то все виходить, що багато речей робиться незалежно від нас, без нашого наміру. Випадковість визначає мій життєвий шлях і мою долю, і найчастіше я буваю поставлений перед доконаним фактом, мене кидає в якусь одну з можливих колій, в іншу мене турляє ще інша випадковість. Не вірю, що мій шлях, яким я маю пройти, десь визначений наперед, бо не вірю в упорядкованість цього світу. Ми не вирішуємо, а опиняємося серед тих чи інших подій. Нас кинуто навмання у гру, повну незліченних змін, у певну мить, коли нас чекає тільки ця ситуація, єдина, яка може трапитися нам під час перетасовування. Не можеш її ні обійти, ні відсунути. Вона твоя, як вода, у яку впадеш. І або втримаєшся на поверхні, або потонеш.

Я не задоволений такими міркуваннями, але іншої відповіді не знаходжу. Що ж залежить від нас у цій метушні? Щось мусить залежати і від мене.

Коменданта Авд-агу я не шукав і не поривався до нього, я навіть не знав його. І от у якусь мить він натрапив на мене й причепився до мого життя. Я не міг від цього ухилитися, та й ніхто не питав моєї згоди на це. Сталося, як і все інше?

Тільки — як погодитися з такою несправедливістю?

Мені не подобалася колія, в яку я вскочив, і я докладав зусиль, щоб змінити свій життєвий шлях. Щоранку я йшов із дому, сподіваючись, що коли-небудь зірки займуть сприятливе для мене положення і я наткнуся на людину, яка простягне руку мені. Не може бути, щоб доля послала тільки одного коменданта Авд-агу, аби він перестрів мене без будь-якої користі для мене.

Але мої сподівання були марні, бо незрозуміла кара тривала, я й далі був порожнім місцем без голосу й подоби людської. Бачили мене лише ті люди, яким була потрібна допомога, як і мені, якщо не більше. І бачив мене комендант Авд-ага, хоч би я волів для нього бути невидимим і нечутним.

Опівдні, як і кожна робоча людина, я повертався додому й заставав обід, сякий-такий, і дружину, веселу й усміхнену, мовби їй не було чого переживати. Мене, здорового й молодого, утримували хворий Махмут Неретляк і моя вагітна дружина.

Махмут давав уроки грецької мови якимось купцям, які почали торгувати з Салоніками. Я гадаю, що й то була халтура, але людей наука ця задовольняла, і треба було їм, очевидно, мало, бо Махмут не міг їх багато чого навчити. Приносячи нам гроші або харчі, він записував, скільки ми йому винні, щоб не образити нас.

Тияна працювала в домі багатого Мухарем-аги Тасліджака, брата коменданта Авд-аги. (Пізніше я довідався, що їй цю роботу знайшов Авд-ага на прохання мого колишнього роботодавця Мули Ібрагіма. Не знаю, хто тут мене більше здивував). Тияна допомагала дружині Мухарем-аги Рабія-ханумі[10] чепуритися — годинами вбирала її, наряджала, підмальовувала. Пізній вік цього вимагав, а багатство давало змогу. Тияна запевняла мене, що це для неї більше забава, ніж робота, і що вона зовсім не втомлюється. Навіть їй це приємно не стільки заради грошей, скільки заради того, що вона не сидить цілий ранок сама в кімнаті. Та й недалеко: сад Мухарем-аги прилягає до нашого подвір'я, досить пройти через хвіртку.

Тияна місяців зо два ходила на ту свою дивну роботу, а потім, соромлячись, розповіла мені неймовірну новину: Рабія-ханума почала крутити любов. Дивно й неймовірно не те, що вона крутить любов, а те, що Рабія-ханума забула, коли була молода: вона вже сорок років як одружена з Мухарем-агою. І те, що закохалася в юнака, який зі своїм батьком Ібрагімом Пакром жив у нашому дворі, у кімнаті над стайнею. Молодому Пакрові двадцять п'ять років, Рабія-ханумі під шістдесят. Коханець цілком годився їй в онуки.

Я пожартував: жінку любов підмолоджує.

— Тільки хай бог береже людину, щоб вона не з'їхала з глузду, — каже Тияна гидливо.

— Підмолодили її ти і та любов.

— На обличчя кладе стільки білил та рум'ян, що й шкіри не видно.

— Їй на здоров'я!

— І волосся пофарбувала в чорне.

— Чого тебе це турбує?

— Говорить тільки про нього без ніякого сорому. Наче розум втратила. Та й він, шмаркач, як таке може!

— Застара вона навіть для його батька.

Ніхто не знав, хто ці Пакри і з чого живуть. Щоправда, таке можна було сказати про більшість людей з нашого двору, і про мене теж. Казали, що вони з Белграда і що там учинили якусь темну справу, але це, очевидно, лише здогади, бо вони ні з ким не дружили. Було відомо тільки, що вони повернулися з хотинської битви, воювали там у якійсь частині, з якою я не зустрічався.

Тияна вирішила більше не ходити до Рабія-хануми, не могла дивитися на ту ганьбу і сором, а я відразу ж погодився з її рішенням, по-перше, тому що завжди погоджуюся з її рішеннями, а по-друге, тому що вважаю, що не треба випробовувати диявола й дозволяти, щоб юнак, поставний і вродливий (нараз мені впало в очі, що молодий Пакро дуже гарний!), дивився на молоду й гарну жінку поруч із згорбленою бабусею, справжньою розмальованою руїною. Якщо він сліпий, то міг би прозріти, а якщо пройдисвіт, то міг би забажати собі від одної і другої того, що в них варте уваги.

Мені байдуже, що він накинув оком на ханумині коштовності, все одно вона дасть йому все, чого він забажає, але я йому серце вирвав би за одним одну вію моєї дружини. Та його цікавлять не вії.

Коли я сказав Тияні про це, вона розсердилася на мене, що я такої поганої думки про неї. Як такі дурниці могли прийти мені в голову, і невже я думаю, що варто чоловікові лише кивнути пальцем, як жінка вже й побіжить за ним? Чоловіки дуже багато уявляють про себе, а жінок є більше чесних, ніж нечесних, і так далі, аж доки я не визнав, що вона має рацію, мовчки радіючи, що мені не треба гадати, що може статися, а чого не може. Вірю тобі, як собі, і ще більше, але сиди коло мене, так воно краще! Бо кожен посміявся б і відкинув як безглуздя навіть саму думку про те, що бабуся могла закохатися в юнака, а от закохалася. Чого не робила ніколи, зробила тоді, коли цього найменше можна було чекати.

Між живими людьми все може статися.

Через кілька днів комендант Авд-ага перестрів мене й запитав, чому дружина не приходить до Рабія-хануми. І чи це правда те, що розповідають про молодого Пакра і його братову?

Не годиться говорити того, чого не знаєш, кажу йому. А як я можу знати, як може хто-небудь знати? Настільки це неймовірне, що людина могла б подумати, ніби їй здалося, якби навіть побачила щось таке, чого побачити не можна.

— Багато що здається неймовірним, а все-таки буває.

— Не знаю, справді.

— Боюся, щоб не скоївся злочин. Якби ви сказали, що вони люди небезпечні, мовляв, напали на вас, ображали, погрожували, ми б замкнули їх до в'язниці або вислали з міста.

— Хто має сказати?

— Ти з Махмутом.

— Вони ні разу криво не глянули на мене, ні поганого слова мені не сказали. Як я можу зводити наклеп на невинних людей?

— Щоб запобігти злочинові. А їм все одно де жити.

— А чому ви не скажете братові?

— Скажу.

Невже чоловік завжди дізнається останній?

Але Авд-ага не встиг поговорити з братом. Може, йому було незручно, а може, було жаль, чи, може, сподівався, що все владнається якось само собою, а може, спізнився на один-однісінький день.

Смішна нерозсудливість його братової перетворилася на цілу купу нещасть, наш убогий двір занімів од страху перед злочином, і ми мовчали в потемнілих кімнатках, дивлячись злякано в чорні вікна й думаючи про неспокійні тіні, що метушилися нашим подвір'ям.

Якось уночі, напередодні п'ятниці (пізніше, розповідаючи про це, ми завжди додавали: було це вночі, напередодні п'ятниці, — може, тому, що ця ніч має бути присвячена молитві й благочестивим роздумам), Рабія-ханума присвятила себе турботі про свого чоловіка.

Вона впустила в будинок свого коханця і його батька Ібрагіма Пакра, провела їх до кімнати, де спокійно спав старий Мухарем-ага; батько й син дружно скололи його ножами, вчинивши йому ласку, щоб він помер уві сні, не прокинувшись ні на змиг ока, не побачивши в останню мить ні їх, ні своєї дружини й не відчувши ні страху, ні суму, ні болю, можливо. Не відомо тільки, чи зробили вони так заради нього, щоб йому було легше, чи заради себе, щоб він не здійняв крику, а це могло б завдати клопоту і їм, і йому, а чи заради жінки, щоб Мухарем-ага не прокляв її в хвилину, коли вже нема прощення. Сорок років жили гарно, то навіщо псувати це насамкінець? Потім його загорнули в рядно, щоб не залишилося слідів крові, а зверху ще й у попону, щоб усе це нагадувало тюк, перекинули через коня і в його маєтку на Гориці труп зіпхнули в криницю. Зробивши все як слід, коня відвели в стайню, а самі пішли додому відпочивати, бо добре-таки натомилися, пораючись коло важкого Мухарем-аги.

Рабія-ханума не лягала спати. А що була вона жінка чиста й охайна, то насамперед прибрала в кімнаті Мухарем-аги, на ліжко поклала свіжі подушки, закривавлені пошивки спалила в печі, сама скупалася, прочитала кілька молитов за душу мертвого чоловіка й сіла коло вікна чекати світанку. Вона мала вразливу душу і не могла заснути. Гадала собі, міркувала, почекає, доки мине місяць, найбільше — два, щоб люди забули Мухарем-агу, а тоді, тоді… хто зна, які приємні мрії плекала та хоробра жінка, що задля своєї любові не пошкодувала навіть чоловікового життя.

Це не моя справа, але мені хотілося б знати, що думала вона, чекаючи, коли мине та знаменна ніч. Чи думала про довгі роки життя з Мухарем-агою, чи викликала в спогадах усі погані випадки, чи ненавиділа його ще раніше, чи каялася, чи боялася, щоб усе це не відкрилося, чи думала, що це її власний чоловік і вона може з ним зробити що їй забажається, чи, може, раділа, що скинула камінь із шиї, що вирвалася з в'язниці, що усунула перешкоду на шляху до нового життя? Чи думала про те нове життя, яке їй обіцяло все, що, здавалося, назавжди минуло. Чари кохання повертали втрачене. І вона мріяла про свого прекрасного коханого, який так любить її, що не побоявся навіть убити людину заради неї. За таку любов і за своє щастя варто все зробити, шепотіла, може, збожеволіла жінка, яка судомно хапалася за всихаюче життя.

Наступного дня служниці, яка приходила ранком і відходила ввечері, бо ханума не могла терпіти, щоб хто-не-будь сторонній спав у її домі, вона сказала, що Мухарем-ага подався в маєток у Безик. Повторила те саме й продавцям, які прийшли по ключі від крамниці, і ще нагадала їм, щоб перед смерком принесли їй увесь виторг, показавши тим ще раз, яка вона рішуча й кмітлива і як турбується про все.

Другого дня один селянин з Гориці, якийсь Мисирлія, шукаючи води, бо всі джерела довкола пересохли, заглянув у криницю Мухарем-аги і, спочатку відчувши, а потім і побачивши труп Мухарем-аги, кинувся щодуху в суд і розповів, як знайшов те, чого не шукав, а краще було б, якби знайшов воду, ніж мертвого Мухарем-агу — і для Мухарем-аги, добрий чоловік був, і для худоби, не знає, що й робити з нею, поздихає зі спраги.

Увесь наш двір не мав сумніву в тому, хто вбив Мухарем-агу, знали і власті. Пакрів і Рабія-хануму заарештували, і вони відразу в усьому зізналися.

Батько й син заявили, що проти Мухарем-аги не мали нічого, але інакше не можна було дістатися до його грошей, що ж до вбивства, то це все одно що на війні: загинеш або залишишся живий, і ото ні вони, ні Мухарем-ага не мали щастя, невдачі переслідують їх, відколи вони повернулися з війни, як ось і тепер.

Рабія-ханума про все розповідала спокійно. Винна доля й любов, сказала вона, дивлячись на молодого Пакра. Може, й справді, як і багато людей, вона не відчувала в собі вини.

Голу, її відшмагали мокрими мотузками і, напівживу, повісили. (Ночами, обливаючись потом, я прокидався зі сну від того, що мені снилося її старече тіло й видублена зів'яла шкіра, вся в кривавих пасмугах).

Батька й сина задушили, і так закінчилася їхня остання атака.

Дивно, що вбивці й не намагалися втекти, хоча й могли під час метушні, яка настала, коли комендант Авд-ага і його два помічники зовсім випадково і зовсім несподівано натрапили в їхній кімнаті на невідомого озброєного чоловіка. Під час сум'яття й біганини, коли той чоловік метнувся сходами вниз, вони обидва спокійно чекали, доки все це скінчиться і їх відведуть до фортеці. Про невідомого вони заявили, що знають його з Белграда і що він прийшов до них минулої ночі, мав намір якийсь час у них перебути, але про те, що вчинили, вони йому нічого не казали, бо не хотіли віддаватися в його руки.

Сталося це ополудні.

Загрузка...