4. Ворожа земля

Ніхто нікому не може завдати стільки мук, як людина сама собі.

Чого мені треба було йти на ту вечірку, на якій сам на себе це буду схожий, а якщо й буду схожий, — дурний, незграбний, марудний, ніякий, — то не хотів би, щоб такого мене бачили. Краще було б, якби ніхто цього не знав, а якщо й знали, то тільки вдома.

Я не міг вирішити, коли мені туди з'явитися. Прийду пізно, після всіх — вважатимуть мене невихованим. Прийду рано — скажуть, що вихоплююся поперед усіх. Куди не кинь — усе клин.

— Може, підемо швидше, щоб не запізнитися? — запитав я Мулу Ібрагіма, який ішов поруч мене, на моє щастя чи нещастя, бо й повернувся б назад, якби був сам. — Щоб не запізнитися? Чи щоб не прийти рано?

— Почекаємо, поки люди вийдуть з мечеті, а тоді й подамося — з божою допомогою.

— Я вже не радий, що згодився йти.

— Тільки тримайся мене!

На перехресті, освітленому ліхтарем, перед вулицею, на якій живе хаджі Духотина, стояв старий прапороносець Мухарем з простягнутою рукою.

Я дав йому, соромлячись, кілька дрібних монет. Соромився, що даю йому милостиню, соромився, що йду на вечірку. Не мені там місце, а йому, і то поперед усіх, хто туди приходить.

— Страшно, що така людина просить, — мовив я невесело.

— Він просить на зло, мстить за те, що його забули. Тому й став отут, щоб усі бачили.

— Все одно мені соромно.

— Ти не винен.

Не винен, але мені соромно. Пробач, старий задирако, думав я мовчки. Ти це робиш з упертості, а я йду з потреби. Ти хочеш, щоб тобі було гірше, а я хочу, щоб мені було краще. Ти не можеш по-моєму, я не можу по-твоєму. Але як на мене, то не годиться ні те, ні се.

Ми стояли в темному провулку, ховаючись, мов діти, й чекаючи, наче дурні. Було боляче й смішно. Хіба такий вигляд має бути в почесних гостей!

І я почав лаяти і старих вояків, і себе: буду між тими пам'ятниками як мавпа, фальшиво всміхатимусь і щиро потерпатиму, а міг же гарно сидіти собі з дружиною вдома і бути, чим хочу і яким хочу. Ніколи людина не може так занапастити своє життя, як тоді, коли хоче його виправити, а не знає ні навіщо, ні як; не знаю й я, чи це буде виправляння, чи псування, тим більше, якщо позбудуся свого спокою.

— Ось, виходять після молитви, — шепнув мені Мула Ібрагім, ніби оголошуючи початок битви. — Ходімо! Коли йдеться про дружину, усе простіше. Вона почекає! Ці ж чекати не будуть. А без їхньої допомоги далеко не стрибнеш.

Коли ми входили в будинок старого хаджі Духотини повз слуг із свічами та ліхтарями, Мула Ібрагім сказав тихо:

— Будь коло мене!

Я глянув на нього вражено: я сподівався від нього підбадьорення, аж він просить допомоги в мене!

— Боїшся?

— Трохи.

— Тоді чого ми йдемо? Повертаймося!

— Уже не можемо.

— Ну, якщо не можемо, то хай чорти їх поберуть. Тримайся хоробро, ніби ми вступили на ворожу землю!

— Та яка ворожа земля, схаменися, ради бога! — розпачливо забурмотів переляканий Мула Ібрагім.

Я всміхнувся весело, позбувшись страху й ніяковості, вилікуваний його страхом. А налякали Мулу Ібрагіма мої несерйозні слова, якими я шпигав і їх, і себе, боронячись сам не знаючи від чого; і він, збентежений, важко загупав сходами, ледве переставляючи здерев'янілі ноги. І дивився на мене як на палія, здивований і засмучений моїм жалюгідним бунтом. Це вже даремно, з таким страхом не варто й жити, і я б не жив, якби мав так боятися. Одна річ — злякатись, коли є на те причина, в нещасті чи на війні, це кожен повинен, а зовсім інша — тремтіти завжди, від усього. Кремезний Мехмед Пецитава казав колись, у хотинських мочарах: «Бійся козла, бійся помела, а коли ж тоді жити?»

Коли ж я буду жити, Муло Ібрагіме, якщо завжди боятимусь? Коли ж я тоді буду жити, панове з ворожої землі?

Сміховинним було оте моє гороїження, і я знав, що це смішно, бо ж і сам щойно перед тим відчував страх, а все це я витворив у своїй уяві: і страх, і небезпеку. Але сприйняв за дійсність і окопався в холодній настороженості.

На першому кроці в тому багатому будинку я побачив, що моя войовничість була справді смішна, а панцир настороженості зовсім зайвий. Господар, хаджі Духотина, низький, опецькуватий чоловік, зустрів нас з розквітлим обличчям і настільки запобігливо та люб'язно, що я очам своїм не повірив. Що такого Мула Ібрагім нарозповідав про мене? Чи, може, цей дивний чоловік настільки шляхетно гостинний, що навіть простим гостям виявляє таку шану? Наскільки ж моє уявлення про світ і людей було хибне й несправедливе! — думав я зворушений, готовий змінити свій опір на ніжну приязнь, як горбата дівка, коли їй говорять гарні слова.

Та ба, марно тішила себе горбата дівка!

Той дивний чоловік пройшов повз нас, мов попри тіні. Його розквітле гостинне обличчя, широко розставлені для обіймів руки й уклінна люб'язність призначалися не нам, а судді, що йшов за нами.

Мулу Ібрагіма й мене зустріли господареві сини по-службовому ввічливо, так що не можна було ні похвалитися, ні поскаржитися, й одразу розлучили нас, розсортувавши його в середню, а мене в передню кімнату, ближче до виходу. Суддю господар повів у найдальшу, невидиму й неприступну кімнату для найшановніших гостей. Ті найшановніші приходили останніми і йшли до свого відособленого сховища, овіяні німою повагою й догідливим мовчанням, наче мерці.

А де ж колишні солдати?

Було їх усього кілька. Решта — торговці, чиновники, цехмайстри: тут вигідно себе показати. Може, багато хто з них такі ж герої, як і мій Мула Ібрагім.

Я всміхнувся, згадавши його бойові заслуги.

Біля мене сидів старий чоловік, досить неохайний, брезклий, уже напідпитку, як здалося мені. Він і зараз пив — тримав коло себе кухоль і час від часу потягував з нього, коли думав, що ніхто не бачить. А вважав так часто.

— По що прийшов? — запитав він мене похмуро.

— По що? Ні по що!

— Отак і ні по що? Усього маєш доволі? Нічого тобі не треба? Нічого не просиш?

— Нічого.

— Ти багатий? Чи маєш велику плату?

— І багатий, і плату маю велику.

— Ех, добре тобі! Хто має, тому й дається. Добре тобі!

— Працюю писарем в адвоката. Маю двадцять п’ять грошів на рік, добре мені.

— Тю, отаке воно! Злидень і тільки. Візьми-но горілки!

— Не п’ю.

— Не хочеш зі мною! Може, це нижче твоєї гідності?

Я випив, щоб його не образити.

— Ось бачиш, таки п'єш! Ану ще по одній! Усе, усе, до дна!

Друга чарка пішла легше, ніж перша.

— А казав не п’єш! Бачу, як не п'єш! Видно, ти великий жартівник. Чого це ти недавно всміхався? Люблю, коли люди сміються.

Похвала мені сподобалася, я почував себе добре.

— Дивлюся ото, де ж ті воїни. Та й згадав, як я одного чоловіка тяг через річку під повінь, а він у штани наклав од страху. То, може, й серед цих не один так само наклав од страху — і це вся їхня війна, всі їхні воєнні труднощі.

З нього раптом вибухнув сміх, наче постріл, він оббризкав мене горілкою, бо саме почав пити, захлинувся, відкашлявся, прийшов до тями й знову став сміятися, на повний голос, б'ючи себе рукою по коліну, тіпаючись усім тілом, з вереском, аж я злякався і за нього, й за себе.

— Пий! — простягнув я йому кухоль, щоб угамувати його.

— Ох, брате, кажеш: наклав — і то вся його війна!

Сміх переривався тільки кашлем.

Люди почали повертати до нас голови.

— Розкажи-но, прошу тебе. Розкажи всім! Тріснуть од сміху!

— Нема чого! Це не для розказування. А може, це все я вигадав.

— Якщо й вигадав, то гарно вигадав.

— А ти по що прийшов?

Він не чув мене.

— Кажеш: уся війна і всі бойові заслуги!

— Стривай, ти, видно, не любиш розповідати про себе. Питаю тебе: по що ти прийшов?

Я намагався повернути його увагу в інший бік, щоб він звільнив мене від свого недоречного сміху. Я запитував його і тицяв йому кухоль в руки.

І справді, допомогло. Сміх ще вихоплювався з нього, але дедалі тихіше й рідше. І ми знову пили, я вже більше не остерігався, мені лише хотілося, щоб він забув, що я сказав.

— Моя справа зовсім звичайна, така собі.

— Все одно розкажи.

— Я був на війні, австрійці захопили мене, тяжко пораненого, в полон. Вилікували та й забули про мене. Я рубав ліс у Тіролі. Тричі пробував тікати, та мене ловили й замикали в усе міцнішу в'язницю. Випустили тільки після повних дев'яти років. Іди, кажуть, і не згадуй нас лихим словом. Не згадуватиму, кажу, не на весіллі ж був, а в полоні.

Прийшов він додому, а в дружини інший і господарює в його маєтку. П'ятеро дітей у них, а з ним не мала жодного. Він її розуміє і тому не сердиться: чекала, чекала та й вийшла заміж. Але тепер хай повернуть йому його добро, тобто хату й увесь маєток, а жінку він йому дарує. Просто й легко. Аж тут і почалася тяганина — і справа ні з місця. Від нього довго не було ніякої звістки, а дехто бачив, як він упав, тяжко поранений, отож суддя й видав посвідчення про його смерть і дружина успадкувала все та принесла як посаг новому чоловікові. Що тепер робити? Він вимагає свого: не продав, не програв, усе залишив у якнайкращому порядку, а те, що він живий, усі бачать. Яких ще доказів треба? Але чоловік його дружини, його заступник, який своє чоловіче діло справно виконував, каже інше: що людина жива — жива, що майно було її — було. Тільки ж якби не було виданого суддею посвідчення про смерть, а він же з полону таки не писав, то не одружувався б з його, тобто зі своєю тепер, дружиною і якби вона не мала такого посагу, то не взяв би її, бо свого нічого не мав. А якби й здурів та зробив таке, то не настарався б стількох дітей.

І хіба він винен, що людина залишилася жива і що суддя проголосив її мертвою? Він пристає на те, якщо вже не можна інакше, щоб повернути йому дружину й двоє-троє дітей, а той хай залишить йому половину маєтку. Або хай живе з ними, місця для всіх вистачить. Та колишній полонений не хоче ні дружини, ні дітей, а вимагає своє або хоча б половину, бо ж він не винен, що залишився живий і що суддя проголосив його мертвим. І це йому більше подобається, ніж коли б суддя проголосив його живим, а він був мертвий. От і крутиться перед очима в тих, що все вирішують, щоб цей клятий вузол якось розплутати.

Цього разу розсміявся я. Мене вже почала розбирати горілка.

— А ти казав, що зовсім звичайне!

— Бо так і є! Маєток мій, діти його. Що тут неясного?

Тоді, не поспішаючи, із середньої кімнати вийшов Джемаль Зафранія, в окулярах, які йому не дуже допомагали, він орієнтувався на слух, який чудово служив йому. Потім, уже зблизька, перевіряв слабкими очима. Його привабив наш голосний сміх, що тут рідко буває.

— У вас весело, — люб'язно всміхнувся нам Зафранія.

Він завжди всміхається, завжди каже мені дуже гарні слова.

— Мабуть, воно тільки тоді й смішно, коли розповідають про справжнє життя, — промовив мій новий знайомий, здивувавши мене тим зауваженням. Воно було розумніше, ніж я міг сподіватися від нього.

І повернувся до мене:

— Ти знаєш Джемаль-ефенді? Він писар у суді. Добра людина.

— Ми вчилися разом у медресі. Тільки Джемаль-ефенді молодший від мене. Я ще вуха йому крутив за логіку. Ми добре знаємо один одного.

— Гадаю, що в логіці я тепер сильніший від тебе.

— Безперечно. Моя плата двадцять п'ять грошів. А твоя одна усмішка стільки варта.

Він весело розсміявся, ніби почув приємний жарт.

— Чому не заглянеш до мене?

— Щоб не забирати в тебе дорогоцінного часу.

— Сідай, Джемаль-ефенді, випий з нами, — наполягав колишній полонений. — Я не знав, що ви друзі.

— Не п'ю, дякую.

— Він не п'є, не курить, не має ніяких вад. Крім тих, які приховує.

Не люблю я його, він завжди викликав у мені відразу своєю робленою посмішкою, своєю небезпечною лагідністю, своїм винюхуванням — навіть тоді, коли я був сильніший від нього. А тепер і поготів. Не люблю я людей, які працюють у суді. Якби в нього хребет був залізний, тріснув би за два місяці. А він уже два роки писарем, та довго ним не залишиться — піде вгору. Його не треба гнути, він сам собою переламується. Він подібний до води, не має своєї форми, а набирає форму посудини, у яку наллють. Ніщо йому не гидке, якщо воно корисне, бо в житті мав одним одну мету: досягти становища в суспільстві, утекти від спогаду про злиденне дитинство та батька — в'язничного сторожа, п'яницю й продажного нишпорку, який помер, затаврований зневагою, а син і це родинне горе перетворив собі на користь, — вдаючи із себе невинну жертву і випрошуючи захисту в сильних перед неприхильною долею, доки не зіп'явся на ноги. А коли всі забули, він не забув. Усе пам'ятав. Батько був винен тому, що був злидень і жебрак, винен тому, що був слугою кожного, винен тому, що не вмів скористати з того зла, яке чинив. Якби він був сильний, ніхто б не зневажав його, принаймні привселюдно. Кланялися б йому, хоча б і гидували ним. Лихо і муки, яких він завдав людям, міг би перетворити на добрі гроші, міг би з них вимостити сходи, якими б подерся вгору, може, й досить високо. Багато хто робить так. Але батько був слабовільний, за дрібні гроші продавав свої здібності. Він не буде таким. Зробить усе, але виправить батькову помилку. Він був спокійний, урівноважений, підступний, знав, що люди бояться його, і, сміючись, радів з того.

Я не думаю про нього, він мені не потрібний, як і всяка інша гидота в цьому житті. Але цього вечора я був вразливіший: трохи захмелілий, трохи стривожений, трохи жорстокий від того панцира, якого я одяг на себе. Тому він дратував мене. Мені пригадалося, як про нього розповідають з насмішкою і майже захоплено, що він уже рік — коханець багатого купця Фейза, трохи задля того, щоб мати сильного захисника, але найбільше, щоб узяти його дочку з багатим посагом. Не знаю, чи він хоче спочатку задобрити батечка, а потім як винагороду зажадати в нього дочку, а чи буде й далі ткати на двох верстатах, — усе може бути.

Але знаю, що він мені гидкий, від його усмішки мене нудить, і я хотів, щоб він пішов собі геть, тому й намагався розізлити його. Але він і трохи не показував, що сердиться, хоч добре відчував запах чужих слів і знав, на що я натякаю, кажучи про його приховані вади.

Мене цікавило, що ж він зробить, — я був по-п'яному доскіпливий. Чи змушу його скинути із себе маску вдаваного спокою і він почне червоніти, злоститися, кричати, схоче вколоти мене зневажливим словом? Чи стане зі мною про щось сперечатися, щоб тільки показати свою вищість? Хай тільки спробує! Не боюся ні його мудрості, ні його становища: мої докази сильніші, бо вільні; моє слово сміливіше, бо мені нема чого втрачати. Я задоволений своєю вбогістю.

Але він був непохитний у своїй люб'язній зверхності.

— А які ж то вади я приховую? — запитав він весело.

— Ті, про які ми не знаємо. Хіба є людина без вад?

— Виходить, що є. У мене нема жодної вади.

Спокійно дивиться, спокійно говорить, нахабно бреше.

— Я й не знав, що є така людина.

— А що тут дивного? Бог нас сотворив, і воля його, щоб я був такий, який є.

— Безгрішний?

— Без гріховних вад.

— Думаю, це ти не серйозно?

— Цілком серйозно. Хіба ти не віриш у божу волю?

— Відповідальність і за зло, і за добро перекласти на божу волю — це означає наперед виправдати себе. Дуже розумно. Бачиш, на війні в одного обозного зник тютюн, призначений солдатам. Допитують його, а він усе твердить, що загубив і що це воля божа. Але він продав його, так доводили свідки, бо любив випити. Отже, й те, що він любив випити, це теж воля божа?

— А хіба ні?

Він спокійний, веселий, трохи насмішкуватий, нічим його не діймеш. Мене розбирає лють.

— Дурниці! Чим більше святих заслонів, за які люди ховаються, тим більше простору для людського зла. Людина завжди вигадає причину поза собою, щоб уникнути особистої відповідальності й вини. Це заохочення до загальної безвідповідальності. Горе людству, доки триватиме так.

— Ти хочеш сказати, що кожен сам визначає, що таке добро, а що зло?

— Звичайно! І жодне зло не стане добром від того, що його схвалює більшість.

— І оборона теж зло? Наприклад, оборона віри?

— Оборона — це часто напад.

Зафранія не переставав усміхатися. З чого він зроблений? Це сила чи нечутливість?

— Неточно, але цікаво, — сказав він без злості.

Узяв мене під руку й повів убік. Можна було подумати, що ми найкращі друзі.

— Добре, що тебе люди не чули.

— Ти гадаєш, я боюся? Що думаю, того не приховую ні перед ким.

— Тобі й нема чого боятися. Але це не гаразд. Шкідливо. Могли б тебе неправильно зрозуміти.

— Мені байдуже, як мене зрозуміють.

— А треба, щоб тобі не було байдуже. Тут наші найкращі люди.

— Найкращі? А ти бачив прапороносця Мухарема, коли йшов сюди? Найкращі люди, можливо, з голоду пухнуть або вмирають у в'язницях.

Тоді лише з його радості, на яку він накинув маску нібито зніяковіння, і з гробової тиші, яка раптом запала, я помітив, що він нічого іншого й не хотів, тільки щоб я сказав ці слова! Тому й завів мене до середньої кімнати, а я й вуха розвісив, тому й під'юджував мене, розраховуючи на мою п'яну нестриманість, щоб я розпустив язика, як дурень.

Слухали ображені, потемнілі, зловісні, Мула Ібрагім вертів миршавою шиєю, ніби йому в горлі застряг живий вугор.

Але мою дурість ніщо вже не могло зупинити. Підсліпуватий шахрай помилився, якщо думав, що я злякався й почну задкувати. Я нічого поганого не сказав. І вони це знають.

Я вів свою мову далі, тепер уже мусив. Не боюся, але хочу пояснити, що я думаю. Треба, щоб хтось це сказав. Не можемо всі нескінченно мовчати.

Не бажаю нікого образити (сказав я лагідніше), але мене тяжко вразило становище й доля старого прапороносця. (Раптом мені здалося, що я виправдовуюся — із страху. Гордість мені підкинула різкіші слова). Чи прапороносець гірший від нас отут? (І це поступка! Я хотів сказати: від цих отут! Ах, бідолахо!) А скільки є таких, як він! Ми не думаємо ні про живих, ні про мертвих. (Отак, отак, правильно! Треба правду їм сказати!) Життя народу — це голод, кров, муки, убоге животіння на своїй землі і безглузде вмирання на чужій. Усі мої товариші під Хотином погинули, мов собаки, самі не знаючи за що, як і тисячі інших нещасних. А якби повернулися, може б, простягали руку, як пропороносець Мухарем. Це не добре, коли ми думаємо тільки про свої вигоди.

Мула Ібрагім проковтнув вугра і тепер гикав, увесь посинілий.

А я знав, як тільки закінчив говорити, що намолов безліч дурниць без усяких підстав і потреби.

Джемаль Зафранія й не сподівався, що його підступна помста за образу буде така вдала. Але я не мав уже куди дітися, і каяття не допомогло б. Хай їх чорти заберуть, виставив себе йолопом, але сказав, чого вони давно не чули.

Гарно ж удалася моя спроба досягти чогось кращого в житті!

Деякі рвонулися до мене з кулаками — молодші й нижчі за становищем, ображені і за себе, і за тих, сильніших.

Джемаль Зафранія заспокоїв їх і вивів мене надвір.

— Навіщо тобі це було потрібне? — докірливо запитав він.

— Не мені, а тобі потрібне. А зараз щезни, доки я не відлупцював тебе.

Мій доказ йому видався переконливим, і він, не гаючись, вернувся в будинок.

Зустріла мене ніч без місяця — ще не зійшов. Рано закінчилася моя вечірка.

Ось так, сталося.

Чиї слова говорив я там, перед тими насупленими людьми? Може, й свої, але я їх ніколи не промовляв так різко, навіть наодинці з самим собою. Були в мені, безперечно, і слова, і думки, бо звідки б я їх узяв, як не із себе? Мені не треба пити, думав собі, я скоро п'янію й втрачаю контроль над собою. Але тут винна не тільки горілка. Я говорив, щоб позлити Зафранію, а потім не хотів відступати. А він зробив з мене мавпу, тяг мене, наче ляльку на нитці, скерував мене точно, як надумав, і милувався, як я роблю те, що йому треба! Я ж був упевнений, що я розумніший від цього підсліпуватого курдупля! Гай, гай! Завжди сумнівно, якщо хтось думає про себе, що він розумний.

І раптом я згадав! Із туману напівзабутих спогадів випливло серйозне обличчя студента Раміза і те, що він сказав серед похмурих хотинських мочарів. Я запам'ятав його слова й мимоволі повторив їх у найневідповідніший час.

Ну й гаразд, хай мені на здоров'я, злим людям на безголов'я!

Я ще відчував легке сп'яніння, від якого ноги не плутаються, але трохи плутаються думки. Вирішив пройтися вздовж Миляцької[8], щоб вивітрилася з мене горілка. Заради Тияни. Вона б сказала: «Ой, бійся бога, хіба тобі пити!» Наче з дитиною розмовляє. А ще я мав обдумати, як розповісти їй про те, що я сьогодні намолов. Я нічого від неї не приховую, мене мучить, якщо я їй чогось не скажу, та й марно було б критися. Все одно вона відчує переміну в мені, навіть найнепомітнішу. Відчує й тоді, коли я скажу неправду, бодай і маленьку. Через те я все розповім їй, хоча й почуваю себе погано. «Отже, прославився», — скаже вона. Що я відповім? Що Зафранія пошив мене в дурні? Що я навмисне все сказав, бо мені це не давало спокою? Що я був п'яний і не знав, що кажу? Де правда? Чи все правда, скрізь потроху?

Усе, що я сказав, правильне, я й справді так думаю, але говорити цього не слід було. Я й сам не дістав задоволення — залишилося почуття сорому, а інші від моїх слів не стануть думати інакше, ніж досі думали.

Нерозумно, без потреби, надаремно. А все через Зафранію!

Душа його негідницька, як хитро обвів він мене круг пальця. «Стережися потаємних падлюк», — казав колись Смаїл Сово чи, може, хтось інший, я тепер усе приписую загиблим товаришам. І ще казав той: «Хто не криється, з тими ще якось можна, але ті, що криються, то найгірші тварюки».

У цьому я на собі переконався!

Зрештою, чого я переживаю! Ще хто його знає, що воно добре. Зі своїм скупим, боягузливим, добрим Мулою Ібрагімом і далі писатиму скарги й подання невдоволеним людям та листи солдатам, а вони будуть завжди, як і війни. Це ще краще, ніж коли б я дістав якусь поважнішу посаду. Від мене ніхто не залежить, я тільки посередник, лише допомагаю, щоб чужі прохання дійшли перед очі вищого начальства, і можу пожаліти й потішити людину в її справжньому чи вигаданому горі. Отже, я завжди на боці людей. А не було б для мене більшої муки від тої, коли б я мусив ухвалювати вироки. Хто розсудить колишнього австрійського полоненого і його наступника? Стосунки між людьми заплутані, і ні про кого не можна сказати, що він зовсім правий чи зовсім винний. (Очевидна тільки та неправда, яка принижує й убиває людей, але чіпати її ніхто не сміє). Ну й гаразд, подумав я цілком ясно, сьогодні ввечері я сам собі виніс присуд: ніколи нікого не буду судити. І дяка богові. А те, що я сказав, це правда. Точніше, правда, побачена знизу, бо як інакше я можу дивитися? Ті, що дивляться згори, бачать її по-іншому. І так, чорт візьми, кожен має свою правду, бо коли б правда була одна, то люди повмирали б з нудьги, а це краще, коли чужа правда — неправда, тоді веселіше жити.

Замотавши таким чином свій безглуздий вчинок у ганчір’я поверхових міркувань і полегшивши собі муку, бо сяк-так виправдав себе, а виправдання дає право й сміливість, я подався вузькими вуличками додому. Усміхнуся ще в дверях і скажу Тияні…

Не встиг я подумати, що їй скажу. Відчув тільки, що голова в мене загула від удару, і, падаючи, я неясно почув довкола тупіт багатьох ніг, немов хтось загупав паличками в бубон. І я знепритомнів.

Не знаю, скільки я лежав, скільки тривав той сон без сновидінь, подарований чиїмось ударом, але коли почав приходити до тями, побачив над собою розмазане коло місяця. І знову склепив повіки, важкі і сонні.

Хтось ішов вуличкою, його кроки наближалися до мене, але раптом він зупинився й поспішно подався назад. «Що зі мною сталося?» — питав я себе з зусиллям, ледве ворушачи завмерлим мозком. Боліла голова, болів хребет, боліли руки й ноги, у роті горів вогонь. І знову непритомність звільнила мене від болю.

Збудив мене чийсь голос і чиїсь руки.

— Богу дякувати, живий, — шамкотів голос. — Можеш підвестися?

— Що сталося?

Це питання заснуло й прокинулося зі мною.

Я чув, як десь тече вода з джерела. Мені хоча б одну крапельку!

— Звідки я знаю, що сталося. Проходжу випадково й бачу: хтось лежить. П'яний, думаю. Підійшов ближче: коли це ти. І не від трунку впав ти, друже. Хтось тебе добре віддубасив.

Я впізнав його: Махмут Неретляк.

Щось згортав із мене.

— І обгидили ж тебе, небораче, від голови до п'ят. Лайном обпаскудили ще й помочилися на тебе. Фу, як смердить, бий його сила божа. Збираю оцією тріскою, але не можу, ось уже й руки вимазав. Ти побився з кимось?

— Якби додому…

— А куди ж, додому, звичайно. Хай тебе жінка добре обмиє, а синці побачиш потім. Ану, підвестися можеш?

Я випльовував з рота кров і лайно.

— Треба було б відмитися.

— Можеш трохи. Але одяг хай жінка попере в балії. А ти одягнешся в щось інше.

Іншого костюма не маю, Тияна цей, єдиний, зашивала й доводила до пуття для вечірки, а тепер побачить такого. Злякається.

Махмут підвів мене до джерела, я підставив голову під струмінь, схопив ковток холодної води й пополоскав рот, неслухняними руками провів по одягу, щоб відчистити його від лайна. Щоб Тияна не бачила.

— Не чіпай, бо тільки розмажеш.

Я знову підставив голову під струмінь, щоб угамувати біль у тімені. Махмут мене притримував.

— Твоє щастя! Я вже давно хотів іти додому, але товариство не пускає. Куди, кажуть, квапишся, посидь ще трохи. Та ще випий, та ще розкажи, і ото аж тепер на тебе натрапив.

— Хтось проходив тут. Але звернув убік, коли мене побачив.

— Ніхто не хоче мати мороки. Краще накивати п'ятами, ніж допомогти. Та й навіщо йому потім іти в суд, свідчити, марнувати час? Якщо по-людському вчиниш, клопоту не збудешся. Ану, зіприся на мене. Бачиш, і це робота — відводити по домівках тих, кого знайдеш на вулиці.

Він не питав мене, ні що зі мною сталося, ні хто мене побив, ні чому, і не дивувався з того. Я сказав, що мене вдарив хтось ізненацька, в темряві. Це його не здивувало.

— Усяке трапляється, — сказав він спокійно. — Може, то розбійники, тепер їх більше, ніж чесних людей. А може, й помилково. Чекали іншого, а вдарили тебе, сплутали з кимось. Ти ще маєш щастя, бо не так важко, коли б'ють, важко, коли чекаєш. Дивишся й чекаєш, і тобі вже наперед болить. Болить і після, як зараз тобі, але це все-таки легше.

Знаю, били його до смерті — за фальшиві мідяки. Мене — за правдиві слова.

— Моїй дружині не кажи нічого, — попросив я.

— А що я маю їй казати, побачить і сама.

Тияна не спала, вона, безперечно, чекала б мене всю ніч, а коли побачила, то вжахнулася. Заціпеніла в дверях од страху. Я сказав їй, вичавлюючи з себе усмішку, що цим містом не можна ходити вночі, хтось мене вдарив і втік, але, на щастя, не сильно.

— Таж так, ще й наробив на ньому всілякого й утік, — пояснив Махмут. — Треба скинути з нього все. Ти пери одяг, а я робитиму йому холодні примочки.

Роздягли мене, обмили, як дитину чи як мерця, Махмут приклав мокру ганчірку мені до гулі.

— Велика, — сказав він. — Жаль, що нема в тебе горілки, зняла б опух. Та й нам би не завадила.

А коли Тияна почала збирати брудний одяг з підлоги, нагнувшись через набряклий живіт, він усміхнувся:

— Залиш, жіночко, я поперу. Ти тільки трохи води нагрій.

— Навіщо? Мені не тяжко.

— Знаю, що не тяжко. Але — краще тобі, добре й мені — поклади свою ручку на цю гулю, ось вона, вигналася, мов яблуко, йому буде легше. А я це скоро, я до всього звик. Звикнеш і ти, але не треба поспішати. Та й важка ти, бачу. Сядь біля нього. Якщо почне його тіпати лихоманка, трохи від ляку, трохи від удару, ти не бійся: він молодий, все пройде.

Лихоманка, справді, трусила мене, і, наче крізь сон, крізь погойдування, відчував я в тому зникненні Тиянину руку на собі, як ліки, як полегшення, і, напружуючись, тремтливо ловив її, щоб піднести до розсічених губів, щоб поцілувати єдино певну опору. Я бажав, щоб вона втримала мене на поверхні, щоб урятувала від болісного запаморочення, яке затягувало мене у вир пережитого цієї ночі. А воно поверталося, спотворене, викривлене. Душили мене курдуплі з велетенськими головами і велетні з головами, як макове зерно. Я виборсувався з небезпечних глибин і заставав її, схилену наді мною.

— Гаряче, — кажу. — Сьогодні дуже палять у пекарні.

— Тобі легше?

— Не залишай мене.

Але я сам тікав од неї у морок, де на мене чигали чудовиська. І знову бачив її коло себе, як тільки розплющував очі. Це була тиха пристань, у чий затишок я запливав, розбитий бурею, але щасливий, що вертався назад.

Мені було шкода, що вона не спить, і я боявся, щоб вона не заснула. Хто мене підхопить, коли я випливу з марення?

— Ти дуже втомишся. Лягай, мені легше.

Вона лягла, але я постійно відчував її руки на собі, на серці, на лобі: відганяла мою муку.

— Не даєш мені заснути, — сказав я ніби з докором, але насправді я нічого іншого й не бажав — ні кращого, ні приємнішого, ніколи в житті.

— Тобі справді легше?

— Так. Спи.

Я заплющив очі, намагаючись розслабитися, щоб і вона заснула, заколисана моїм спокоєм. Невдовзі вона почала глибоко дихати, переможена втомою.

Зіп'явся я над нею і милувався довгими тінями вій на округлому пухкому обличчі. Її коханий образ відганяв жахливі привиди зі сну й погрозливі очі з дійсності. Я маю її, мені байдуже до них.

Я ліг, рука не тримала мене.

Вона прокинулася, сполошена:

— Що сталося?

— Дивлюся на тебе.

Її великі очі скрижаніли від страху, уста розкриті, мов хоче крикнути.

Яка вона гарна!

Я поцілував її в щоку, і вона відразу заспокоїлася, вираз ляку змінився на сонну усмішку.

І доки повзають та шурхотять по кімнаті таргани, гризучи речі, підлогу, стіни, щоб потім узятися й за нас, доки місячне сяйво відсувається, залишаючи її обличчя в тіні, а мене охоплює жаль, бо я хотів би це срібне світло нагорнути на неї, щоб не втратити її, — я слухаю кроки ранніх перехожих на вулиці перед зорею і думаю про неї та себе. Вона заслуговує кращої долі, але що б я робив без неї? Я вирвав Тияну з її звичного світу, мої одновірці не люблять її, а її рідня не визнає, я для неї все, що вона має, все, про що мріяла, що буде мати: любов, ніжність, упевненість, захист. Її дівочі мрії — поки що мої спільники: вона ще бачить мене вимріяного, жаданого. Але що буде, коли вихор життя порве цю тендітну пряжу, тоншу від павутиння, і людина з мрій стане тим, чим я став цієї ночі, — убогою й приниженою? Усі людські мрії так починаються і так зникають. Стрепенеться тоді Тияна, вкрай уражена. І не буде більше нічого, навіть облуди.

Не знаю, як мені прийшли на пам'ять хотинські болота і старший син перукаря Саліха з Аліфаковця, як я міг пов'язати його з нами, бо ніякої подібності, навіть зовнішньої, тут не було. Але пригадав його. І нараз мені стало зрозумілим, чому він зарізався. Молодший брат дивився на нього як на божество, рівнявся на нього, був хоробрий разом з ним, бо вірив у його силу, захоплювався його розважністю й чистотою. І раптом цей брат, оповитий мріями, за одну ніч став убогим і жалюгідним, як і всі інші.

І той забруднений чоловік відчув себе приниженим перед самим собою, засуджував і себе, і людей, які штовхнули його на гидке діло, але найважче йому було, безсумнівно, перед братом. Що себе обгидив, це пережив би й відхворів, колись усе одно таке сталося б, але не міг собі дарувати, що брата знищив, забравши в нього за якусь хвилину все — і минуле, й надію.

Молодший брат плакав, стоячи на варті, — його послали, щоб не бачив того паскудства, але він усе бачив і потім цілу ніч, усамітнений, мовчав, залишившись нараз без опори, сам у цілому світі, навіть без своєї наївної віри в брата.

Люди — це наша думка й уявлення про них. Ми вимріюємо собі життя і світ. Але як зберегти свої й чужі мрії? Інші бачать нас, ми бачимо інших і все врешті-решт розкривається, як на маскараді, тільки в житті це серйозно. Раптом пробуджуємося й дивимось розгублено: що ж сталося з нашими мріями?

І Тияна запитає: що ж воно сталося з моїми мріями?

Я не обіцяв їй зірок з неба, хоч і таке роблять і навіть вірять у це, іноді довго, але ніколи не вірять до кінця. Я справно запалював кожного свята свічки під султановим портретом, запаскудженим мухами, писав листи і скарги, завжди однакові, не жаліючись навіть їй на ту нудну роботу, до останнього гроша приносив додому мізерний заробіток, який ніяк не хотів збільшитися, і не міг обіцяти ні їй, ні собі, що скоро все зміниться. Але я був щасливий: не багаті на гроші, зате найбагатші в коханні; не боюся ні життя, ні людей, боюся тільки, щоб твоє серце не наситилося мною; я був сам, тепер маю свій світ, мовби освоїв планету; зупиню кожного, хто загрожуватиме нашому царству, не дам порушити нашого спокою.

І от сьогодні вночі володаря цього царства над пекарнею, повного тарганів, пацюків, кашлю та гуркоту, цієї освоєної власної планети в три метри завширшки, обгидили і обмочили. Навіть під Хотином тамтешні люди не зробили б зі мною такого, коли б схопили на своїй землі, — просто убили б, і це було б чесно. А наші зробили, свої завжди зроблять. Та ще й так, щоб залишився слід на все життя. Марно мене обмивали цієї ночі, марно я буду обмиватися і завтра, і роками — приниження змити не зможу.

Повернув я голову й занурив обличчя в гарячу подушку: що вони зробили зі мною?

І за віщо?

Хіба за те, що я був дурний, що був п'яний, що мене спровокували? Хіба за те, що сказав, чого й не думаю? Коли так мстять горобцям, то що роблять шулікам? Хто вони? Нахабні телепні? недоумкуваті хулігани? звірі?

Я, черв'ячок, дрібний і непомітний, що я міг зробити їм, слонам? Якої шкоди міг їм заподіяти?

Я кулак, що вдарив у мур.

Я удар, який завдає болю тому, хто вдарив,

Я пісок під їхніми ногами, пташка, що німіє, коли яструб летить над лісом, комаха, яку скльовує курка, тільки-но та комаха виповзе із своїх підземних хідників.

Я мала людина, яка забула, що вона мала. Образив їх тим, що зважився думати.

Навіщо їм була потрібна ця помста? Щоб залякати мене? Щоб таким чином залякати інших? Щоб показати свою зверхність над слабким? Щоб заборонити думку? Щоб заборонити слово?

Ніякої відповіді я не знаходив. Тільки ріс у мені жах перед тою безглуздою жорстокістю. Де ми? У якому світі живемо?

А може, це сон, бо неможливо, щоб цілковите безглуздя було дійсністю?

Та ні! Сон — це наші бажання, а життя — пробудження.

Чи й ви це знали, мої десять мертвих товаришів із дністровських плавнів? Коли ви пережили пробудження і той гострий біль? «Усе мине, мій пане», — казав тихий Ібрагім Паро. Але яка це втіха? Мине і радість, мине любов, мине життя. Хіба надія в тому, що все мине? І все-таки мине й це, мій пане: і ця ганьба, і ця розгубленість, і ця мука, через яку я ладен був цієї ж миті померти.

Притулився я до Тияни, щоб найдорожча істота заступила мене від страху перед новою дниною. Вона пригорнулася до мене, відчуваючи мене й уві сні. Я вдихав запах її волосся й шептав беззвучно, ковтаючи гіркі сльози пекучої люті: мине і це, кохана моя. Забудь усе, що бачила. Не розчаруйся в мрії ні сьогодні, ні завтра, ніколи. Буде нам знову добре, забудь, що знаєш. Забуду й я, коли зможу.

А може, все-таки не забуду. Не знищу свого життя через те, що існують дикі звірі. Вони принизили мене чужими руками, бо на все в них є свої виконавці, вічні слуги без совісті й розуму, такі ж, як і самі вони, тільки що вони можуть виносити присуд і мають владу над людьми, хоч ніколи так і не зрозуміють чому і як. Усі глузують з них, усі їх зневажають і всі — бояться.

І я їх зневажаю і теж боюся.

Принизили мене, обплювали, обгидили, але не зломили. Вони з чужої, ворожої землі, і я сам винен, що ми зустрілися. Мови спільної між нами нема, думки спільної нема, життя спільного нема.

Я, дурний горобець, пішов з візитом до яструба. І ледве голову звідти виніс.

Було і більше не буде. Помилка надто велика, щоб її повторювати.

А якщо в мені зостанеться ненависть через оці сьогоднішні муки, в цьому будуть винні тільки вони.

Загрузка...