17. Вічний вивідач

Осман Вук знав, безперечно, всю таємницю, Шех-ага — стільки, скільки хотів, комендант Авд-ага — стільки, скільки здогадувався. А здогадувався він, на жаль, багато про що, мовби сам сатана йому нашіптував усе на вухо.

Я й у думках не покладав, що Раміз стане для мене чимось більшим, ніж просто людина, з якою зустрівся в житті й пішов далі, кинув погляд і забув, як приятеля, з яким радо бачимося й легко розходимося, як жінку, яку любили, а потім ніяк не можемо пригадати її імені. (Про жінок та приятелів кажу не з власного досвіду — у мене їх не було багато, це я чув від Османа й запам'ятав, уражений його веселою безсоромністю). Тим часом моя доля виявилася так міцно прив'язана до Рамізової, що ні про що інше я й думати не міг.

Змусив мене до того комендант Авд-ага.

Минали дні, а він усе не забував про Рамізову втечу. Спочатку я думав, що його запопадливість підігрівають зверхники, але я помилявся. У них було стільки клопоту з Шех-агою (він уже повернувся зі своїх дивних мандрів, нікому не кажучи, де був, без грошей, без коня, без кожуха, вимазаний, схудлий, мовчазний, навіть не згадуючи про те, що десь валандався), так він їм дозолив, такого страху нагнав їм своєю ненавистю, що вони, рятуючи свою шкуру, забули, безперечно, і про студента Раміза, і про коменданта Авд-агу. А все почалося з того, що Шех-ага висловив перед намісником побажання, аби їх чорти забрали. Не знаю, чи саме так було це сказано, чи як прохання від народу, в ім'я якого твориться і зло, і добро, щоб покласти край їхній сваволі, тільки скоро пронеслася чутка, що суддю переводять в убогий Зворницький округ, а Джемаля Зафранію — в Сребреницький, і залишаться вони там довго, один як зачучверілий суддя, другий як підтоптаний писар, якщо їм не всміхнеться доля і не скинуть намісника чи не переведуть його в інше місце. Такі випадки не рідкі, але надії, що це скоро станеться, поки що не було, і в них горіла земля під ногами, вони ходили містом зелені від люті й досади, слали скарги до Царгорода, умовляннями й погрозами змушували людей писати у вищі інстанції прохання, щоб їх залишили в Сараєві, бо кращих державних службовців і друзів народних (ніби ці поняття можна сумістити) не було і ніколи не буде, шукали захисників і спільників, але все намарно. З Царгорода відповідати не поспішали, там ніхто й не думав заступатися за них, спільників і захисників вони не знаходили, бо не шукали їх тоді, коли ще мали силу, а кинулися за ними тепер, коли їхня зірка згасла, і так пеклися вони на вогні палючої ненависті Шех-аги і крижаніли на морозі загальної байдужості городян, сподіваючись якогось чуда, що раптом ненависть і байдужість перетворяться на прихильність, і чекаючи неминучого, коли, потупивши голови, подадуться у глухий закутень, як у вигнання.

Шех-ага потопив їх, як сліпих кошенят, без особливих на те причин, просто наслухавшись про їхню непорядність та зарозумілість, а найбільше тому, що він ненавидів усіх чиновників поспіль. Це, на його думку, найнепотрібніший народ на світі, найшкідливіший і найзіпсутіший. Вони підтримують будь-яку владу, зрештою, вони і є та влада, вони сіють страх, не знаючи ні милосердя, ні співчуття, холодні, як крига, і гострі, як ніж; вони, як собаки, вірні будь-якій державі і, як повії, зраджують кожну людину, це найпослідніші люди з-поміж усіх людей. Доки вони пануватимуть, не буде щастя на землі, бо вони знищать усе, що становить справжню людську цінність.

Чиновники вже давно відчули ненависть і ворожість Шех-аги, яка виявлялася наскоками; на якийсь час він забував про неї, а потім зненацька вона виринала в нього, коли, певно, до нього приходила його мука, — тоді він мстився нещадно на будь-кому з них, усі були винні в його очах, усі однакові, як гадюки. Тепер йому під руку потрапили суддя та його перший писар, і вже ніщо не могло їх врятувати. Усі знали, що обидва роковані, як тільки Шех-ага назвав їхні імена.

Намісник послухав його, тому що Шех-ага не згадував про борг, залишаючи його як важіль свого впливу, і тому що намісник мало дбав про своїх чиновників, крім свого найближчого оточення. Бо що йому доля якогось там судді чи писаря, якщо вони йому заважають? Таких, як вони, — трохи кращих чи гірших, байдуже, — він матиме сотні, а Шех-ага один.

Суддя й Зафранія нічим не вирізнялися з-поміж інших чиновників, лише їхня лиха доля винна в тому, що Шех-ага згадав їх у свою похмуру хвилину. Згадав і ткнув пальцем у них. Може, випадково, як грім ударяє в дерево, на п'ядь вище від інших. А може, й вони допустилися помилки, що про цю завжди загрозливу, як вулкан, небезпеку не подумали заздалегідь і не спробували якимось добрим словом чи ділом відвернути від себе увагу ІІІех-аги, щоб той страшний чоловік у хвилину божевільного нападу згадав когось із їхніх друзів, а не їх. Ту його увагу вони раді були б зіпхнути навіть на батька рідного, аби тільки їх вона обминула. Та ба, могутність забрала в них розум і засліпила їх ілюзією невразливості, а Шех-ага видавався маленькою хмаркою на обрії. Було вже надто пізно, коли вони помітили, що то чорна грозова туча. Вони боролися, але так бореться за своє життя потопаючий, молотячи руками по воді, коли вир затягує його на дно. Те, що вони писали в усі кінці, волаючи про допомогу й милосердя, розкриваючи навіть причину впливу Шех-аги, згубного для найкращих людей (при цьому вони мали на думці намісника, хоч і не вважали його найкращим), тільки погіршувало їхнє становище. Усі чиновники, що потрапили в немилість, пишуть листи, вимагаючи справедливості, про яку вони забували, коли справедливість залежала від них. Підозрілі вже тому, що благали милосердя, вони робили ще більшу помилку, зображуючи себе ангелами, а інших дияволами, хоч усякий знав, що вони далеко не ангели, тим часом як дияволи — це впливові люди, яких нерозумно так називати, доки грунт під ними не почав хитатися. Захитається — тоді їх можна назвати й вампірами. А до того — ніяк. Тепер вони два послизнулися і на них падають усі шишки. Для них настала пора беззахисності, самітності, безсилої злоби. Усе, що вони робили, було помилкове, і каламутна вода відносила їх у забуття. І знов-таки ніщо не мінялося, на їхнє місце сідали інші сірі людці, і мало хто помітить, що це не ті самі, що були. Але якщо якимось дивом вони воскреснуть із мертвих, то це вже будуть пекельні почвари. Жахливіших поміж людьми тоді не знайти.

Тепер суддя й Зафранія потрапили на слизьке, повністю зайняті собою, розгублені й ображені нещастям, яке спіткало їх. І не дивно, що вони не можуть думати ні про що інше.

Зате думав комендант Авд-ага. Без чийогось спонукання, без особистої вигоди, лише із внутрішньої потреби, як вчений, як художник, як дослідник — заради самої справи, заради почуття обов'язку, заради чогось, що годі й пояснити розумно. Господарство його занепадало, а він безкорисливо ганявся за відьмами. Його упертість не була викликана якимось потрясінням, нещастям чи ненавистю, що мала коріння в його житті, і тому її важко було зрозуміти. Якщо хтось дістане подяку за те, що він зробить, то тільки не він. Якщо хтось дістане нагороду, то тільки не він. Якщо хтось дістане підвищення по службі, то тільки не він. І подяка, й нагорода, й підвищення йому — це зневага і страх інших людей. Плата — чисте задоволення від чесно виконаного обов'язку. Він не відчуває ненависті до людей, яких переслідує, навіть точно не знає, в чому їхня вина. Не раз я думав собі: який жаль, що дурні такі настирливі. Якби він з такою запопадливістю копав землю, то за рік зніс би половину Требевицької гори, щоб вона не заступала сараєвцям сонця, і люди згадували б його добрим словом, але він за найвище добродіяння вважав ловити злочинців, чиїх злочинів не міг збагнути, а тільки знав, що ці люди винні перед законом. Він фанатично сповідував існуючий порядок, не намагаючись проникнути в його сутність, як віруючі не дошукуються суті бога.

В ім'я своєї віри він ревно ловив людей.

Особливо напосівся на мене й Махмута.

Як день, так він і в Махмутовому гамазеї, мовчить, дивиться або запитує — завжди те саме, Махмут згорбився, пожовк, змарнів, під очима в нього повідвисали мішки, дивиться якось непевно, руки тремтять, ноги йому корчить, різачка не перестає, він щохвилини вибігає надвір, перериваючи Авд-агу на півслові, повертається знеможений, покірно сідає перед комендантом і чекає на продовження тортур. Махмут сприйняв це як присуд долі, як покару за великі гріхи, хоча покута була надто важка.

Але якісь свої гріхи спокутує й Авд-ага. Якщо він уб'є Махмута підозрою, яку Махмут заперечує, то й його уб'є та сама підозра, для якої не може знайти доказів.

Схоже на те, що він занедбав усі інші справи, забув усіх інших злочинців (і справжні злодії та шахраї могли тільки мріяти про ще одну таку втечу, як Рамізова), а всю свою увагу спрямував на Махмута. І на мене. Чи, може, мені так здавалося, що він нюшить лише по наших слідах, бо життя вже не стало від нього. Безперестану кружляє тою самою стежкою, випитує в тих самих людей, ставить ті самі питання, сподіваючись, що в якусь щасливу хвилину, коли зірки займуть сприятливе для нього положення чи бог просвітлить когось із нас, він схопиться нарешті за потрібну нитку й легко розплутає весь клубок. Йому потрібен був справжній доказ.

Авд-ага розмовляв з колишнім начальником фортеці, далі з Саранами, потім з Махмутом і зі мною.

Мене зачіпав не кожного разу. Прийде до кав'ярні, сяде навпроти, завжди самотній, завжди мовчазний, завжди задуманий, і дивиться невідривно, мовби хоче відкрити в мені щось украй потрібне йому. Або я раптом відчуваю його за своєю спиною, удень чи ввечері, як свою тінь, як безнадійного коханця. Іноді я зупиняюся, щоб зачекати його, бо вже краще розмова, бодай неприємна, ніж це переслідування на відстані, наче я волочу якийсь тягар за собою. Але тоді й він зупиняється й чекає, доки я рушу, і потім знову плентає за мною. Так проведе мене до моїх воріт, після цього я чую, як він поволі чалапає під будинком і нарешті йде геть.

Іноді він підходив до мене й мовчав або починав розмову. Але він ще ніколи не промовив жодного слова, яке б не стосувалося Рамізового визволення. Я вже звик до того, що він ходить за мною, наче тінь, і допитує, але ніяк не міг призвичаїтися до тих самих слів, тих самих запитань, того самого виразу обличчя. Це хвороба, думав я, це якась манія, це божевілля, адже він уже ні про що інше думати не може, йому вже сниться це. Так само й мене переслідує в снах його сумовитий важкий погляд. Можливо, таким чином він вимотує свою жертву, але поки що це йому нічого не дало, бо я завжди тримаюся насторожі. Щоправда, доводиться мені не легко.

Я вже й виходив із дому в різний час, і йшов різними вулицями, але уникнути його не міг. Він винюхував мене скрізь, мовби я залишав після себе запах, і, перестріваючи на вулиці або виходячи з якоїсь засідки, запитував похмуро:

— Чого ти ходив до Омера Сарани? Про що ви розмовляли?

Моя відповідь була завжди та сама, як і його запитання, і він не сердився. Тільки затримував на якийсь час погляд на мені, мовби дивувався, що я так уперто тверджу те саме, або опускав очі, мовби соромився за мою брехню. І, не попрощавшись, залишав мене.

Я став для нього потребою, а він для мене — звичкою, і я починав турбуватися, якщо не бачив його якийсь день. Куди зникла моя тінь? Чи не вигадав він чогось нового? Його божевільна настирливість була небезпечна, але я вже звик до неї, та й заспокоювало мене повторення тих самих слів та вчинків, які досі не мали ніяких наслідків. Між нами встановилася дивна терпимість: ні я до нього, ні він до мене не відчували ненависті. Іноді, щоправда, мене охоплювала гнітюча тривога від того, що він не спускає з мене свого недремного ока, у шлунку мовби спалахувало багаття і серце стискалося від недоброго передчуття.

Світ пішов обертом у мене перед очима, коли він одного разу заявив мені, що знає все про мої стосунки з Саранами.

Невже хтось розповів йому?

Я сказав, що вперше чую це і мені просто дивно, як люди могли вигадати таку брехню, а потім з жахом подумав, що я мало не видав себе — страхом, необережним словом, раптовим приступом безсилля й байдужості, які, очевидно, опановують людину, коли вона зрікається боротьби. Але це був лише запізнілий, у зворотному напрямі пережитий страх, викликаний цілковитою несподіванкою, хвилинною розгубленістю від того, що Авд-ага змінив усталений спосіб допиту.

Я відразу пристосувався до нього, не бажаючи здаватися.

Але, справді, що йому відомо?

Довго він тримав мене в невіданні, а потім якось, зустрівши мене одного ранку на вулиці, звелів іти за ним. Ішли ми через ринок мовчки, ані словом не обзиваючись один до одного — він тому, що не хотів, а я — що не смів. Мене лякало його мовчання, та я боявся, що він відчує мій страх, коли запитаю, куди він веде мене й навіщо або почну яку-небудь розмову. Мене занепокоїв цей новий його крок, за яким приховувався невідомий намір.

Мороз пробігав поза спиною від думки, що він веде мене у фортецю, і я полегшено зітхнув, коли ми зайшли до його канцелярії.

Я й раніше тут був, кімната як не треба краще пасувала до нього: була важка, понура, відразлива, небезпечна, а тепер видалася мені ще дебелішою й холоднішою.

Він сів навпроти мене й довго дивився на свої зчеплені пальці. А потім, без вступу і зайвих слів, не зводячи на мене очей, сказав, що він усе знає і йому боляче, що я не хочу признатися в усьому. Я брав участь у злочині, і він би віддав мене до суду, але поважав би як чесну й щиру людину. (Я подумав, що краще хай не поважає мене, ніж має віддавати до суду).

Коли я запитав його, що ж це за злочин, про який я нічого не знаю, він докірливо похитав головою й розповів мені все про Рамізове викрадення від початку й до самого кінця.

Ноги мені відняло, шлунок зсудомило, як у Махмута.

Він розповів таке:

Осман Вук сам чи з відома Шех-аги, скоріше з відома Шех-аги, ніж сам, придумав, як звільнити Раміза. Йому невідомо, навіщо вони це зробили, може тому, що одних думок із Рамізом або хотіли насолити властям, але це не має значення і його не стосується. Вони найняли старого Омера та трьох його синів, очевидно, за добрі гроші, щоб вони викрали Раміза. Махмута послали до начальника фортеці з грішми, щоб той відчинив браму перед Саранами. Сарани спокійно увійшли до фортеці, приглушили вартових і на конях відвезли Раміза невідомо куди. Поки що невідомо, бо Раміз рано чи пізно дасть про себе знати, він не може сидіти спокійно. Скоро після цього Омерів наймолодший син, напившись у Зайковій корчмі, почав хвалитися, що він та ще дехто знають, хто викрав Раміза. Носій Муйо Душиця не пригадує точно, кого називав хлопець, але коли його запитали, чи не Османа Вука, сказав, що, може, і його. Зайко дав знати Османові, а той послав мене до старого Сарани, щоб я сказав йому про сина. Двоє молодих Саранів одразу подалися з конем по брата й привезли його додому. Що між ними сталося, цього він не знає, відомо тільки, що вони його вбили, усі ми були на його похороні.

Не вірячи сам собі, я слухав справжню історію визволення Раміза. Тільки де-не-де відчувалися незначні прогалини, але ми всі були розставлені точно по своїх місцях.

Ось що зліпив Авд-ага, складаючи шматок до шматка!

— Так було? — запитав він майже радісно.

— Не знаю, — відповів я, пересилюючи шум у голові. — Можу тільки сказати про себе: не так! Сто разів я вам казав, що нічого не знаю.

— І сто разів брехав.

— Знаєте, Авд-аго, мені байдуже до цього, але ваша розповідь не тримається купи. Носій не пригадує, ніхто нічого не знає, свідків нема, а ви говорите так, ніби на власні очі все те бачили.

— Двадцять років я на цій посаді. Добре знаю людей і знаю, хто на що здатний.

— Гаразд, Авд-аго, — промовив я сердито, — якщо все знаєте, то чому не віддасте нас до суду?

Він високо підняв густі брови й спохмурнів.

— Знаю все, та нічого вам не можу зробити. Не маю беззаперечних доказів. Сарани мовчать. Муйо Душиця не пригадує. Махмут німіє, як тільки я згадаю начальника фортеці. Ти приховуєш. Та й суддя зараз не хоче виступати проти Шех-аги, ще сподівається, що його не проженуть із Сараєва. А хіба буде по правді, якщо злочин залишиться не покараний?

— Ви знаєте, що вчинив Раміз?

— Знаю, що він виступав проти влади і був заарештований. Інше мене не цікавить. І знаю, хто його викрав із фортеці. Це злочин. А якщо злочини не каратимуться, світ пропаде. Нічого не маю проти вас, маю тільки проти того, що ви зробили. І знайду докази. Але тоді вже не допоможу тобі. І ти мені не допоможеш. Я сказав би судді, що ти не знав нічого, був сліпим знаряддям у чужих руках. А так не скажу.

— Робіть, як вам сумління підказує. Але брехати я не можу.

— Тільки скажу тобі: скоро матиму докази. Один із синів Сарани потроху починає говорити. А якщо суддя погодиться, щоб їх заарештувати, усю трійцю, і Махмута, й тебе, то миттю про все дізнаємося. А він погодиться, бо це і йому на користь.

— Я вже вам один раз казав: легко знущатися з бідного, Авд-аго.

— Якщо той бідний заговорить, як треба, а він заговорить, то ніхто не залишиться не покараний. Ніхто! Знаю, про що ти думаєш, я не боюся нічийого імені, ані становища. Для мене важлива тільки правда.

— Щоб ви не наробили кривди, ганяючись за правдою!

Він не відповів нічого, тільки махнув рукою, щоб я йшов собі.

Я пішов, ступаючи здерев'янілими ногами по нерівній бруківці. Вразила мене його відвертість. Невже він настільки впевнений, що йому ні хитрість, ні обачність уже не потрібні? Він докопався до істини, доможеться й справедливості. Своєї справедливості. Він небезпечний, бо твердоголовий і вірить, ніби рятує світ. Упертий вивідач, який мучить і себе, й інших, жорстокий, але не підлий, обмежений, але сильної волі, по-своєму чесний, без лицемірства, некористолюбний, чистий у своїй безумовній відданості порядкові і жахливий саме тому, що такий. Він не знає, чому служить, але служить чесно. Він не знає, за що карає, але карає жорстоко. Можливо, він звик до існуючих законів, але навряд чи помітив би, якби ці закони стали інші. Він народився давно, ще в прадавні часи, і в кожному часі народжується наново, він вічний.

І пристрасть у нього споконвіку та сама — ловити неслухняних, а якщо ті неслухняні приходять до влади, переслідувати інших неслухняних. Думаючи про нього, я запитував себе: чесна чи нечесна людина, якщо вона чесними засобами служить брудній справі? І чесна чи нечесна людина, якщо вона нечесними засобами прагне служити чесній справі?

Про все це я думав пізніше, а тоді відчував тільки страх — і дуже виразний, і дуже неясний. Якщо Авд-ага знайде, що шукає, а він, безперечно, знайде, то моє життя не варте буде ані щербатого мідяка. Але, крім цієї безпосередньої небезпеки, мене, наче імла, оповивала якась невловима загроза. Мов сотні тіней і сотні очей довкола мене, і я не можу їх ні уникнути, ні пережити, а круг стає все вужчий, їхня близькість усе нестерпніша, озираюся безпорадно й не бачу ні виходу, ні порятунку. Усі ж ті незліченні очі й тіні належать Авд-азі, він помножився й став цілим військом привидів. І мене більше гнітить оце відчуття безпорадності, ніж те, що мені відомо, про що я можу міркувати. Думати про цей фатум не можна, він нависає наді мною мов тягар, наче якась хвороба.

Подібну паніку душі я переживав і раніше, на війні, коли у темряві, серед рівного поля, у густих заростях я не бачив жодної людини, не чув нічийого голосу, але небезпека чигала на мене звідусіль, а я не міг визначити ні її вигляду, ні місця, ні наміру, і від того вона була ще жахливіша. Розум не в силі вгамувати страх перед невідомим передчуттям, він безвладний перед ним, як око перед цілковитою темрявою.

Хто знає, доки б я порпався в цьому болоті легкодухості, якби раптом не став сам собі гидкий і не плюнув на це боягузливе скиглення. Хай вони згорять, ті вигадані страхи! Я людина, а не мертва мішень, яка покірно чекає пострілу, нещастя не застане мене на колінах. Цього я не можу допустити ні заради себе, бо мені було б соромно, ні заради інших, які вірять у мене, інакше вони розчаруються.

Я зробив мало, але зробив свідомо. То хіба я маю й цю малість втоптати в болото?

Не буду тремтіти, не буду боятися!

І невже все обов'язково закінчиться якнайгірше?

Авд-ага багато що знає, але нічого не може зробити (думав я спокійніше) і намовляє мене, щоб я признався й, отже, полегшив його завдання. А дзуськи, я не признаюся, ніхто не признається, і Авд-ага до своєї смерті ходитиме за мною й дедалі тихіше повторюватиме свої запитання. Він помре від муки, а не я — на тортурах.

Або Шех-ага якимось чином знешкодить його. Згадає про нього, коли в серці назбирається ненависть, мов смертельна отрута, і втопить у ній і коменданта, і нашу вину.

Повернувши небезпеку на землю, між людей, я глянув на неї сміливішим оком. Нехтувати нею, звичайно, не можна, але я вже бачу її розміри, знаю, доки вона сягає і чим загрожує мені, і від того моя розгубленість зникла.

Авд-ага докладає зусиль, щоб знищити мене, а я не пошкодую зусиль, щоб зберегти свою шкіру цілою. Не багато вона варта, але іншої в мене нема і добре служить мені, а йому вона не здасться ні на що. Він мені готує загибель, я йому бажаю тільки невдачі, і з огляду на сили, мою просто ніяку і його безмежну, добре було б, якби він нічого не виграв, а я нічого не втратив. Ставки в нашій грі нерівноцінні: я ризикую всім, він нічим, для нього програш — тільки невдача, для мене — кінець. То хай краще він зазнає поразки, ніж я маю загинути. Моє життя мені дуже важливе, його успіх — анітрохи не важливий.

Бажання зберегти свою голову й рішення не чекати, склавши руки, ножа в спину принесли мені полегшення, і я подався шукати Османа Вука. Про нього я згадав одразу, як тільки подумав про оборону. Якщо хто може зупинити Авд-агу, то тільки він.

Я застав його в Махмутовому гамазеї, повному вовни, якої раніше тут не було. Він наглядав за тим, як слуги зв'язують її в тюки й запаковують у мішковину.

Махмут тинявся по гамазеї і без жодної потреби пробував пальцем мотузки на тюках, намагаючись показати Османові свою хазяйновитість і старанність у роботі. Звичайно, у нього було більше старанності, ніж знання, і Осман перевіряв після нього все наново, наказуючи тугіше зв'язувати тюки.

— Вовна для Венеції, — повідомив мене Махмут з сумом у голосі, як здалося мені. — Їдуть Осман і Шех-ага.

— Чом же ти не попросився з ними? — запитав я, здогадуючись про причину його смутку.

Він стенув плечима: хто його візьме?

І пішов далі пробувати мотузки на тюках.

— Де ти пропадаєш? Нема щоб допомогти, — усмішкою зустрів мене Осман.

— Маю щось розповісти тобі.

— Почекай, коли закінчимо.

— Я хотів би зараз.

— І я багато чого хотів би.

Але все-таки він пішов до Махмутової кімнатки. Я подався за ним і зачинив за собою двері.

— Довга твоя розповідь?

— Як хочеш.

— Тоді коротше! Робота чекає.

— Я розмовляв з Авд-агою.

— Та що ти кажеш! Невже це вперше!

І тут він не може без блазнювання. Але нехай-но почує, відразу кине свої жарти.

— Авд-ага все знає. Я здивувався…

До кімнати зайшов Махмут, дивлячись на нас догідливо і згоряючи від цікавості. Рік життя віддав би, щоб почути, про що ми говоримо.

— Може, вам щось треба? Поставити каву?

— Не треба нічого, — грубо обірвав його Осман. — У нас розмова.

Махмут вийшов засмучений, заради цієї розмови він і заходив.

Я передав усе, що розповів мені Авд-ага, не пропустивши ані найменшої дрібниці. Осман слухав мене, не перебиваючи, але з якоюсь несподіваною для мене насмішкуватістю. Я думав, що моя розповідь більше стурбує його.

Насамкінець він розсміявся навіть уголос, чим мене зовсім здивував.

— Як він каже? Махмут домовлявся з начальником фортеці! Багато він знає, прямо пальцем у небо попав!

— А хто ж?

— Хтось!

— Чому ти все приховуєш од мене? Сподіваюся, ти не боїшся, що я розповім комусь?

— Не боюся, брате, не дурний ти, щоб ляпати язиком. З начальником фортеці розмовляв прапороносець Мухарем. Тепер тобі легше?

— З якої речі?

— Ненавидить він їх. А з начальником фортеці він добре знайомий, воювали разом, один старим, другий молодим. Тепер обидва старі.

Прапороносець Мухарем! А бідолашний Махмут у ключку зігнувся від різачки, не маючи й крихти вини за душею!

— А інші? Про інших він теж помилився?

— Про тебе ні.

— Авд-ага небезпечний. І що далі, то більше.

— Знаю.

— Що робити?

— Покладати надію на бога.

— Якщо тільки це нам і залишилося, то погані наші справи.

Осман розсміявся й по-дружньому поплескав мене по коліну:

— Не такий чорт страшний, як його малюють.

І, веселий, анітрохи не стурбований, пішов перевіряти, чи слуги добре зв'язують вовну.

Виходячи, я бачив, як Махмут, стоячи біля Османа, сумно подивився вслід мені, не сміючи запитати, про що ж ми розмовляли. Він не переносить таємниць, ні своїх, ні чужих, а надто його вимучила таємниця, в яку він, нічого не знаючи про неї, безневинно влип.

Але що я можу йому сказати? Що він не винний і що Авд-ага помилився? Це він і сам добре знає, але йому від цього не легше. Сказати ж йому, що він страждає за прапороносця Мухарема, — таке мені й на думку не спадало. Навряд чи він гордився б, що його сплутали з героєм-прапороносцем, скоріше всього йому захотілося б звільнитися від різачки й скинути зі своєї шиї коменданта Авд-агу, відкривши йому справжнє ім'я.

Може, було б і справедливо, якби він позбувся незаслуженої підозри, а може, й ні — не знаю. І ось знову від мого рішення залежить, хто має бути винний — Махмут чи прапороносець? Якщо скажу, то звільню Махмута від муки, якої він уже не в силі зносити, але запропащу іншого бідолаху. Що краще? Чи що гірше? Коли відкрию Махмутові правду, а він не затримає її при собі, комендант Авд-ага обома руками схопиться за доказ, якого він давно шукає, і почне розмотувати клубок. Прапороносець або помре на тортурах, або признається. Бозна-скільки людей тоді постраждає. А так Махмут зв'язаний з усіма нами, щоправда, помилково, але небезпека від того менша. Нехай залишається все як є! Махмут нічого не знає і не може нікого виказати. Будь-що інше тільки збільшувало б загрозу.

Але я не заспокоївся після цього рішення. Хоч яке воно було розумне, проте не було справедливе. Я прирік невинну людину на страждання, а може, й на загибель. Потішав я себе тим, що скажу правду про нього, якщо все відкриється, і таким чином врятую його хоч в останню хвилину, але відчуття вини перед другом не покидало мене.

Важко вирішувати долю людей. Я нездатний ділити правду, бо завжди хтось виявиться бодай трохи обділений. Ніколи я не прагнув бути суддею між людьми, бо в цьому нема справедливості.

Але ось мушу вирішувати, і від того я почуваю себе мов прокажений. Я винний і перед собою, і перед іншими.

Збентежила мене й Османова поведінка, коли я йому переказав розповідь Авд-аги. Він безтурботно розсміявся й полишив усе на бога. Легко йому, сховавшись за широку спину Шех-аги, покладатися на милість божу, у яку він не вірить, як і я. Чи це означає, що він кидає нас напризволяще? Не можу повірити в таку підступність, хоч від нього всього можна чекати. Але це було б надто легковажно з його боку, бо коли відкриється вся правда, ні йому, ні Шех-азі теж не буде солодко.

Чому ж тоді він так несерйозно сприйняв мою розповідь? Адже й сам знає, що Авд-ага стає дедалі небезпечніший.

Я прожив три важкі дні, нічого не кажучи Тияні. Як і всі інші, я перетворився на обложену фортецю з замком на брамі, похмуру й німу. Що я міг їй сказати? Тільки марно розтривожив би її. Це нічого не допомогло б мені, якби ми стали разом зітхати. Нехай хоч вона буде спокійна.

Перед нею, щоправда, я намагався, як звичайно, бути веселим і безтурботним. Але, як звичайно, не зумів обманути її. Чи тому, що тривога викривлювала моє обличчя, коли я сміявся, чи тому, що я не вмію прикидатися, тільки вона помітила, що я не такий, як завжди.

— Що з тобою? — запитала мене стурбовано.

— А що б мало бути? Нічого.

Перший раз ніби повірила мені, але вже ввечері була рішучіша:

— Чому ти мені не кажеш, що з тобою? Ти щось приховуєш від мене.

— Нічого не приховую. Що б я мав приховувати?

— Чи ти, бува, не закохався в кого? І не хочеш сказати, жаліючи мене?

Чи жінки все пояснюють лише любов'ю?

Я гірко всміхнувся. Моє кохання називається комендант Авд-ага!

— Яке закохався, Тияно? Дай мені спокій!

— Якщо якась тобі впала в очі, скажи, не бійся. Краще нехай я знаю, ніж маю підозрівати. Та й не було б дивно, споганіла я, сама бачу.

— Ти погарнішала, а не споганіла. І я ще ніколи тебе так не любив.

Я сказав це схвильовано, бо це була правда. Вона єдиний мій захисток, але й їй загрожує небезпека. Що з нею станеться, якщо мене заберуть?

Заспокоїлася, повірила.

— Що ж усе-таки з тобою? Я бачу, негаразд.

— Прикро, що не можу ніяк роботи знайти. Б'ю байдики, мов останній ледар. Доки ми так витримаємо?

Вона прийняла це пояснення бадьоро, докоряючи мені легкодухістю і потішаючи мене тим, що робота обов'язково знайдеться. Зараз нема чого турбуватися, з грішми, які в нас є і які вона пропускає крізь найгустіше сито, можемо прожити, якщо треба, й цілий рік. Не розкішно, але й голодні не будемо. Ми молоді, здорові, що нам ще потрібно! Аби нічого іншого не трапилося, а про це вона не переживає.

Звичайно, переживати вона переживає, але хоробро притлумила свою тривогу, щоб втішити й заспокоїти мене, не знаючи, що це не найбільший мій клопіт. Вона не лікувала справжню рану, але мене розчулило її самозречення. Вона цілюща сама по собі, чудова й дорога, як любов.

І тоді, коли вже міг цього й не робити, я розповів їй про Авд-агу.

Тияна задумалася на якусь мить, але того вечора вона вирішила до кінця не втрачати хоробрості. Зменшила мою вину, коли з'явилася небезпека, і, безперечно, збільшила б її як заслугу, коли б за неї давали нагороду.

Вона легко виправдала мене.

— Ти ж навіть не знаєш, що там справді сталося. Як ти можеш бути винний?

Доказ не дуже переконливий, але він допоміг мені спокійніше заснути.

А потім усе розв'язалося цілком несподівано.

На третій день після тої тяжкої розмови пізно ввечері коменданта Авд-агу було вбито над Даривою. Розповідали, що його застрілив розбійник Бечир Тоска, коли Авд-ага, повертаючись від колишнього начальника фортеці, проходив темною ущелиною.

Я довідався про це вранці від робітників пекарні і, забувши купити хліба, швидше помчав до Махмута.

Він зустрів мене збуджений, веселий, сам не свій од щастя.

— Правда, правда! — захоплено підтвердив він. — Іду я вранці до гамазею й думаю, чи й сьогодні комендант присуне, аж тут столяр Абаз мені навпоперек: «Ти чув, — каже, — коменданта Авд-агу вбили!» У мені щось ніби перевернулося, хочу запитати, силкуюся промовити слово, здивуватися — і не можу, тільки в горлі булькає. А столяр Абаз розповідає: убили біля Дариви, з пістолета, кажуть, застрілив його Бечир Тоска й спокійнісінько подався назад у гори. Колишній начальник фортеці чув саме о цій порі кінський тупіт. Ото Абаз розповідає, а я слухаю, приходжу поволі до пам'яті, і хочеться мені сміятися, хочеться його обняти, я не радів так навіть тоді, коли син народився. Кинувся я мерщій до гамазею, замкнув двері і все ходжу поміж мішками зі збіжжям та тюками вовни. Сміюся й промовляю: «Нема його більше!» Тільки те одне: «Нема його більше!» Наче розум втратив од радості. А потім схаменувся, сів на дивані й молюся богові: «О боже милосердний, дякую тобі,що ти прибрав цього ката. Давно я не згадував про тебе, прости мені, господи, за те, але ти не злопам'ятний, як деякі недолюдки, ти бачив, які муки я терплю, і прийшов мені на допомогу саме вчасно. Довго все-таки ти збирався! Якби запізнився трохи, мені б уже нічия допомога не була потрібна, навіть твоя». Слава богу, є ще правда на землі, Ахмете!

— Я слухаю в пекарні — й ніяк отямитися не можу.

— Я щойно думав піти до тебе, принести добру звістку, аж ти сам у двері! Ну, хай усе буде гаразд.

— А звідки взявся Бечир Тоска на околиці міста? І то саме тоді, коли там проходив комендант Авд-ага!

— Мене це не цікавить, мені байдуже. Важливо й найважливіше від усього в світі те, що я вже не буду більше дивитися з завмиранням серця на двері кожного разу, як тільки хтось натискає клямку. Тепер хай усі приходять до мене! Ласкаво прошу вас, люди! Сьогодні я вдруге народився!

Доки я зніяковіло думав над тим, який же дивний цей світ, де смерть одної людини викликає незмірну радість в іншої, бо та інша таким чином стала вільною, до гамазею зайшов Осман Вук. Вигляд у нього був серйозний.

— Ви чули про коменданта Авд-агу? — запитав він.

— Чули, богу дякувати! — радісно відповів Махмут.

— Не гоже радіти з чужої смерті, — дорікнув йому Осман. — Який він не був за життя, тепер він мертвий, і годиться сказати: нехай земля йому пером.

— Я й радію, що можу сказати: нехай земля йому пером! Хвилину тому Ахмет питає: хто вбив його? А я кажу: милість божа. Дозолив і богові, і людям.

— Кажуть, що його вбив Бечир Тоска. Але як Бечир міг знати, коли він повертатиметься?

Осман глипнув на мене, його очі були холодні й сірі. Сказав, мов погрожував, а не схилявся перед неминучістю:

— Бог так захотів. Чи така його лиха доля.

Тоді, в ту мить, я був певний, що саме він убив Авд-агу. Досі я запитував, тепер я знав точно. Це я збагнув із звичайних, але не його слів, з грізного застереження, яке почулося в його голосі, з холодного блиску звужених зіниць, з думки, яка виникла в мені без тіні сумніву, Наче з його і мого мозку вихопилося два промені й схрестилися, коли ми думали про те саме. Між нами більше не було таємниці.

І відразу після того він сказав Махмутові, що сьогодні, привезуть ще кілька в'юків вовни і треба приготувати мотузки та мішковину.

Я дивився йому вслід, щоб побачити, який вигляд має вбивця в мирний час (на війні ми їх називали героями).

І не помітив нічого особливого: поставний, спокійний, буденний, діловитий, заклопотаний сьогоднішніми справами, вчорашнє його не цікавить. Не знаю, що в нього на душі, але я не сказав би, що він чимось перейнятий чи думає про вбитого. Якщо й думає, то із задоволенням: зроблено важливе діло, усунуто серйозну перешкоду, у нього над головою більше не висить загроза.

Якби об'єдналися десять таких безоглядних людей, вони заволоділи б світом. Величезна більшість — слабаки, як оце я. Що б ми вдіяли проти них?

Махмут здавався жорстоким, насправді ж він був не такий. Простосердий, як дитина, він майже танцював од щастя, яке йому принесла чужа біда, і дякував забутому богові, що звільнив його від напасті, якої він сам не міг спекатися. Осман більше покладається на свою спритність, ніж на боже провидіння, він не чекає покірно, коли випадок допоможе йому, а нещадно рубає вузли, які сплітаються навколо нього, і спокійно простує далі.

Не він сам убив, але це його справа. Хто зна, скільки посередників було між ним і смертю, якої він зажадав. Між його наміром, який визначив ту смерть, і тим останнім, який натиснув курок, стоїть цілий ланцюг невідомих людей. Той останній, може, ніколи й не чув про Османа. Але без Османа Авд-ага ще був би живий. Осман — його лиха доля.

Коли я рушив іти, він гукнув мені навздогін:

— Шех-ага хотів тебе бачити. Сказав, щоб ти негайно зайшов до нього.

Я йшов вулицею, опустивши голову і обминаючи людей, щоб не чути розповідей про мертвого Авд-агу. Я взагалі не хотів би думати про нього, але думаю безперестанку.

Він більше не з'явиться в кінці вулиці, високий, згорблений, з важким поглядом, який усе пронизує, ніколи більше не перестріне мене, щоб запитати, про що я розмовляв із старим Омером Сараною, а я не буду прокидатись вранці з похмурим настроєм через те, що вдень я знову зустрінуся з ним.

І все-таки я не відчуваю радості, мене мучить думка: а чи не я його вбив?

Я хотів позбутися страху й небезпеки, але смерті йому не бажав.

Боячись запізнілого каяття, я немилосердно допитувався сам у себе: чи все-таки в глибині душі я не чекав саме такого порятунку? Бо який інакший він міг бути? Чи міг Осман переконати Авд-агу, підкупити його, залякати? Звичайно, ні. Авд-ага відкинув би все із зневагою. Що ж тоді залишалося напористому Осману Вукові? Покладати надію на щастя і божу милість, як він кепкував, думаючи про вбивство? Ні, це не в Османовому дусі. Розв'язку він знайшов у тому, що вчинив, іншого виходу не було. Ні для Османа, ні для Авд-аги. Якби Авд-ага був розумніший, злякався б; якби був нечесний, узяв би гроші; якби був легковажний, махнув би на все рукою. Але він був такий, який був, і стримати його могла тільки смерть. А змислити смерть міг лише Осман.

І я це розумів, знаючи їх обох. Чого ж у такому разі я хотів, на що розраховував?

Порпаюся в собі, спотикаюся, шукаю той прихований замір і не знаходжу, упевнений, що його й не було в мене. Іншої розв’язки не могло бути, зараз я це бачу, але я не подумав про неї раніше. Мусив подумати, але не подумав.

Невже людина може настільки приспати своє сумління? Невже вона може обірвати думку, як нитку, аби тільки не думати про наслідки. Як видно, може. Інстинкт самозбереження захищає нас повним забуттям, рятуючи від докорів сумління. Я все віддав у чужі руки, в руки Османа, щоб він сам шукав виходу, без мене, без моєї участі!

Якщо це так, — а іншого пояснення нема, — то людина досить-таки паскудне створіння, навіть коли вона не усвідомлює наслідків своїх дій. Бо не хоче їх усвідомлювати!

Проте хитрий інстинкт усе-таки домігся свого: хоч я трохи й розкис та занудив світом, але не відчуваю тут особистої відповідальності. Я не можу бути відповідальний за те, чого свідомо не думав і не вирішував. Мені навіть прийшло на думку, що все могло статися й без мене (укотре вже так!), адже Осман і сам знав про розслідування Авд-аги. Неймовірно було б, щоб він чекав, доки я зверну його увагу на це, і тільки тоді став думати про оборону.

Так моя упереджена думка, моя невідступна захисниця, шукала все нових полегшувальних обставин для мого сумління.

Коли я розповів Тияні про смерть Авд-аги, вона сказала роздратовано:

— Які дурні люди! Чинять зло, щоб їм заплатили злом.

А колись вона казала: «Які нещасні люди».

Тепер вона вірить, що за кожне зло людину чекає відплата. Не може й не бажає думати інакше, коли створює своє родинне вогнище.

Одна смерть, а скільки різних суджень! І нікого не хвилює сама смерть, важлива тільки думка про неї.

Шех-ага Сочо пропонує мені їхати з ним до Венеції. Тому що молодій людині треба побачити більше світу, тому що він мав би товариство і тому що хоче взяти мене до себе на службу. А якщо я не маю бажання працювати в нього, хоч мені вже пора чимось зайнятися, подорож все одно не завадить — потім буде легше жити серед цієї нудьги. Він дасть мені грошей для Тияни, і вона може й далі залишатися в нашому теперішньому помешканні або хай перебирається до них. Він вважає, що так було б краще. У неї буде своя кімната, обслуговування, ні про що їй не треба буде турбуватися, розмовлятиме з його дружиною, коли захоче і якщо захоче. Вони легко зійдуться, про Тияну він чув тільки якнайкраще (від кого чув? від Османа?), і його дружина дуже добра, мов несьогосвітня. Буває, вона плаче за сином (ніяк не може його забути, розмовляє з ким, як із живим), то хай Тияна втішить її або й залишить саму, він ніяких претензій не матиме. А йому буде спокійніше, що з нею є хтось знайомий. Якщо Тияні сподобається, то ми могли б залишитися в них жити, і дитині було б краще: подвір'я велике, дім просторий, є ще один будиночок у дворі, то й там би могли поселитися. Ми не заважатимемо ні йому, ні дружині, і вони нам, сподівається. Та й дитина, коли народиться, не заважатиме — хай плаче, кричить, усе-таки краще, ніж коли порожній дім.

Шех-ага згадав про сина, говорячи про жінчин смуток, але я знав, що й він його не забуває. І мене бере з собою замість нього, у його думках ми якось об'єдналися: були на тій самій війні, однолітки, з того самого місяця, зробили ту саму дурницю, тільки з різними наслідками, колись він пробував заглушити свій біль ненавистю, тепер пробує втихомирити його турботою про інших. Боюся, що йому це не вдасться, навіть горе його, можливо, стане ще безутішнішим поруч із нашим щастям, але він шукає ліків, як безнадійний хворий, якому вже нічого втрачати.

Я не допущу, аби він зненавидів мене, коли розчарується, коли побачить, що ліки не допомагають; тоді я негайно зійду з його дороги, але тепер я не міг відмовити йому.

Мене зворушила його туга, яку він приховує й не може приховати, і пошуки заспокоєння, якого він не знаходить. І не знайде. Я не можу стати іншою людиною, тим більше тою, яку він носить у пам'яті, і тінь мертвого сина для нього завжди буде миліша й краща, ніж я, живий. Але я принесу йому полегшення, бодай на короткий час. І це добре.

Хай буде так, подамся я в цю дорогу надії. Буду тільки присутній при ньому, решту він домислить сам. Усе, що йому буде потрібно.

Загрузка...