12. Смуток і гнів

І наступного дня я не знайшов виходу — та й не шукав його більше. Голова отупіла від марних роздумувань, і мозок відмовлявся працювати.

Я чекав, що по мене прийдуть, заберуть мене й кудись поведуть. Може, дорогою нарешті я на щось зважуся: на приниження чи на загибель.

Коли хтось постукав у двері, я не сумнівався, що то Джемаль Зафранія послав коменданта Авд-агу по мене. Він призначений мені за ангела-охоронця, розлучить нас тільки смерть. Чия — не знаю, але волів би, щоб не моя. Нічого не вдієш, хай буде так, якщо інакше не можна.

Але зайшов не печально очікуваний чорний ангел, а нежданий Осман Вук, прикажчик Шех-аги.

Він уніс у нашу кімнатку свою гарну, біляву, вітрами обпалену голову, свій сміх, свою веселу, запальну вдачу. Щоправда, я пам'ятаю його й іншим.

— Що тут у вас? Ніби молитеся за упокій чиєїсь душі! — вигукнув він, сміючись.

— Щось подібне.

— А що саме? Хіба через це треба вішати носа?

— Чекали одного чоловіка.

— І тепер журитеся, що не прийшов?

— Анітрохи. Хай би його чорт забрав!

— Хто це? Що йому треба?

— Довго розповідати. Ти в якійсь справі до нас? Мені казали, ти й позавчора приходив.

— Так. Шех-ага передає тобі вітання й просить прийти до нього. Хоче поговорити з тобою.

Мені було дивно: він звертався до Тияни.

— А кого кличе Шех-ага?

— Таж тебе, кого ж іншого! Так і сказав: передає вітання й просить. І ще попередив мене, щоб я нікуди не звернув — тобто до кав’ярні — і щоб обов'язково знайшов тебе. А я поспішаю, боюся, дурний, що знов тебе не застану вдома.

— Я завжди вдома, — відповів я насторожено. — А чому кажеш: дурний?

— Тому що нерозумний. Завжди людині трохи розуму бракує. Ніби було б щось страшне, якби не застав тебе вдома?

Його захоплений погляд, прикутий до Тияни, досить ясно промовляв, чому він волів би не застати мене вдома.

Як він дивився на неї позавчора ввечері? Що він говорив їй наодинці, якщо каже таке в моїй присутності?

— Не було б нічого страшного, якби ти й проминув наш будинок, — сказав я сердито.

— Чому, друже? Що я тобі зробив?

— Знаєш добре що, — спокійно втрутилася Тияна. — Такі жарти мені не подобаються.

— Та що з вами, люди, чим я завинив перед вами? Нічого поганого я не мав на думці, клянуся дітьми своїми.

— Клянешся дітьми, бо їх не маєш.

— Хто зна, жіночко! Але поганого я не думав. Буваю всякий, тільки не лихий. Хіба що коли розсерджуся. А на вас чого маю сердитися? І ви на мене не ображайтесь. Ну, домовилися? А тепер — ідемо до Шех-аги?

— Щось не хочеться.

— Чому? Якщо ти на мене гніваєшся — ні з того ні з сього, то яка тут вина Шех-аги? Гаразд, усміхнися й давай мені руку. На сьогодні досить мені неприємностей.

— Сам їх шукаєш.

— Та де там, чоловіче добрий! Учора ввечері грав я в кості. Приходить до мене один купчик, напередодні я добре потрусив його калитку, і каже: «Тут сьогодні приїхав якийсь торговець сливами з Бирчкого, у нього померла тітка й залишила йому велику спадщину, то дурний чоловік подався до Сараєва, щоб проциндрити гроші. Якщо не погребуєш обібрати дурня, пошукай його». — «Не погребую, — відповів я. — Якщо не я, то хтось інший його обчухрає». І я пішов по Мухарема Співака. Спритний гравець, проти нього я мов та дитина. «Так і так, — кажу йому. — Візьми з собою грошей, спочатку програємо трохи, щоб той пришелепкуватий торговець в азарт увійшов, а потім — боже помагай. Не думаю, що в нього залишиться щось на дорогу до Бирчкого». — «І пішки дійде», — каже Співак, сміючись. «Виграш навпіл». — «Хай буде по-твоєму». Знайшли ми того бирчанського торговця сливами в Камінному заїзді. «Часто граєш»? — питаю бідолаху. «Не часто, але мені везе. Якщо буде удача, як останніми днями, то начувайтесь. Ну, а коли втрачу якусь дрібницю, плакати не буду». Не дрібницю, чоловіче, втратиш, думаю собі, а все, що маєш. А він мовби читає мої думки: «У мене, — каже, — з собою тільки сто дукатів, більше не взяв. А скільки у вас?» Ми жахнулися: сто дукатів це ж ціле багатство! Бачу, Співакові вже нетерпеливиться, так і зирить на купу грошей, від хвилювання говорити не може. «Давайте, — каже, — чого чекаємо»? — «Куди поспішати? — відповідає бирчанин. — Спочатку погомонимо, як у людей водиться. Скільки у вас грошей, побачу». Ми ледве нашкребли п'ятдесят дукатів. Співак побіг до господаря заїзду, позичив ще, і ми почали грати Співаковими кісточками. Бачу, той торговець йолоп йолопом, добрий, але дурний, відразу став програвати, але нічого, тільки сміється, ще й вино та закуску ставить. «З добрими людьми і втратити не жаль», — каже він. А мені якось ніби не по собі, я люблю гребти гроші, але й грати люблю. А тут скоро кінчиться гра. І скоро кінчилася. Раптом усе змінилось. Бирчанин перестав програвати, а ми — вигравати. «Що це? — весело питає він. — Щастя повернулося до мене!» І справді: скільки б ми не викинули, а в нього завжди більше. «Дивина, та й годі!» — вигукує чоловік щоразу. І горне до себе гроші. Марно ми хукали на кісточку, обносили її довкола голови, довго трусили в затиснутих долонях. Бирчанин тільки головою киває та підбадьорює нас: «Усяко треба спробувати». І забирає виграш. Мене обібрав за півгодини, Співака — за годину. Наприкінці залишив нам трохи дрібних грошей, щоб, каже, мали за що випити, і питає, коли ще зустрінемося. А ми з Співаком дивимося один на одного і не можемо отямитися від здивування. Що за мана? Як це вдалося дурному торговцеві обкрутити нас? Співак кусає губи, водить очима, не те йому кривдно, що програв, а те, що всі знатимуть про це. А я сміюся, як пришелепкуватий. «Що з тобою? Чого смієшся?» — дивується Співак. «Як не сміятися? Хіба ти не бачиш, що ми з тобою останні телепні? Яка там тітка, яка спадщина! Це ж справжній гравець, меткіший від нас!» — «Та інколи бавлюся», — добродушно сміється бирчанин. «Гаразд, — кажу. — Гарно ти нас обвів круг пальця, але дай нам бодай чим-небудь поживитися коло тебе. Як ти завжди викидаєш те, що хочеш?» — «Правду вам кажучи, я відразу помітив, що в кісточці запаяне олово і воно тягне на більші числа. Доки я не пристосувався, програвав. Потім ви стали програвати. Основне, аби чесно». Так торговець сливами провчив нас — і ще признався, що той купчина сам забажав нагнати нас на нього. Як дичину на мисливця. Ми його попросили, щоб він нікому про це не розповідав, і ми теж не стали хвалитися своєю ганьбою. Не дуже цікаво в дурнях ходити. Через те й кажу: досить мені неприємностей.

— Так тобі й треба, — промовила Тияна. — Хіба це гарно — забирати в людини гроші?

— Я, жіночко, здається, сказав, що він забрав їх у мене, а не я в нього.

— Ти в іншого раніше, він у тебе вчора. Отже, справедливо.

— Справедливо, якщо ти це кажеш, але краще було б, якби я виграв у нього. Отже, Ахмете, ідемо?

— Завтра прийду. Можливо.

— Не завтра, тільки зараз, негайно. Шех-ага тебе чекає!

— То йди, якщо тебе чекає, — погодилася Тияна. — Тільки довго там не сиди.

Осман це сприйняв по-своєму:

— Дякую, жіночко. Він скоро повернеться назад, не дурний надовго залишати тебе саму.

Марно соромити його, він не може без дурощів.

На вулиці Осман довірливо кивнув мені головою й сказав, що повинен дещо розповісти, щоб я знав, перш ніж розмовлятиму з Шех-агою.

Він завів мене на подвір'я мечеті, ми сіли на паперті, ховаючись од вітру, який зривав листя зі слив. І тут він розповів мені дивну історію.

Шех-ага не кликав мене. Справді, він розмовляв з Мулою Ібрагімом про мене і сказав, щоб я навідався до нього, але сьогодні не кликав. Осман вирішив, щоб я прийшов саме сьогодні, все одно точного часу ніхто не визначав, і можна було домовитися на будь-коли, а йому треба якомога скоріше. Тому й прийшов по мене, щоб я допоміг йому, тобто Шех-азі. А може, й собі, бо ніхто так не вміє робити добро, як Шех-ага. Якщо господар забув, допоможе мені він, Осман, він знає, що мені треба, та й не важко здогадатися, коли людина без роботи. А це не годиться. Якщо в чоловіка дружина така красуня, йому не можна бути бідняком. Він би розбійником став, але його дружина мала б усе, що їй забажається.

Мати рідна, що за напасть!

— Ти знову!

— Що ж тут такого? Це я між іншим. А ти сердитися! Отже, слухай про Шех-агу. Велика біда з ним: уже другий день не п’є молока. Це знак, що почне пити горілку. А коли він зап'є, то таке з ним твориться, що не доведи господи. Якби вдома пив, то ще сяк-так, але ж бо ні! Подасться кудись, запхається в якесь село чи інше глухе місце, сипле грошима і п'є, проспиться і знову п’є, так цілих вісім днів, нічого не їсть, тільки ригає і п'є, потім три ночі і три дні спить, наче мрець, і повертається додому як вичавлений, лиця на ньому не знати. І так тричі на рік, а поза тим ані краплі в рот не бере. І ніхто його стримати не може — ні дружина, ні друзі, ніхто. Так колись і богу душу віддасть — від тої муки і того труїння, дивно, як він ще досі живий залишився!

— Чому п’є?

— Гм, чому? Можна пити й без причини, але в Шах-аги причина є, ще й велика. Не кажи тільки про це нікому. Терпить, в'яне мовчки, але коли вже не може далі витримати, запиває, щоб забути. Тричі на рік, через рівні проміжки часу, як той місяць на небі змінюється, тільки

не так часто. Рідко запиває не в свій час, як от тепер.

Мовби кружляє навколо, мовби відтягує.

Я знову запитав:

— Чому ж п'є?

— Через сина-одинака.

— Я не знав, що в нього є син.

Був, тепер нема. Коли синові Шех-аги сповнилося вісімнадцять років, він став просити батька, щоб той відпустив його до війська, на війну: мовляв, ідуть його товариші, щоправда, старші від нього, але він товаришував тільки з старшими. Звичайно, причина не тільки, в товаришах, тут і інше: молодість, барабани, знамена, промови, священний обов'язок, — хлопець ледь не збожеволів од того дурману. Здавалося, вогонь так і присне йому з очей. Шех-ага намагався остудити його: війна — не святковий фейєрверк, це болото, бруд, голод, жорстокість, кров, смерть. Але марно, той мов і не чує. Знесу, каже, все, навіть і смерть, якщо бог захоче. Коли інші можуть, зможу і я. А батькові серце стискається, усе-таки син, одинак, заради нього багатство стягав, заради нього жив — і не приховував тої любові, не міг; хлопець почував себе як риба у воді, пещений, у достатках, не знаючи, що таке погано, не знаючи, що таке важко, а хтось начинив його зелену голову високими словами, і от йому заманулося втратити те, що раз дається. Ніколи люди так не байдужі до свого життя, як у молодості, а потім, що більше старіють і що менше підстав мають, щоб жити, то все більше тримаються за життя. «І загину, якщо треба», — уперся на своєму безрозсудливий юнак. Це вже розлютило Шех-агу. «Е ні,— каже він, — не буде по-твоєму, дурню! Якщо я не можу тебе напоумити, то можу примусити! Сьогодні ти в захопленні, завтра будеш плакати, коли воші тебе обсядуть. Молодому дурневі байдуже його життя, але мені не байдужий мій син, бодай і дурень». І Шех-ага замкнув сина в кімнаті. А хлопець потай вискочив через вікно і пристав до війська, яке відходило. Вранці знайшли порожню кімнату. Шех-ага зовсім розум втратив, накинувся на слуг, ледве не побив: чому не впильнували його; чому не чули, як перестрибував через огорожу; ми кинулися в усі боки, Шех-ага подався до намісника, щоб той завернув його сина, бо він пішов без батькової згоди. І завернули б — намісник винен Шех-азі тисячу дукатів, та й без того його поважає. Але хлопець зник, мов до чужого війська перекинувся. Переглянули всі військові реєстри — його імені ніде не було. Потім ми довідалися, що він воював у Бессарабії, на Баба-дазі, а щоб батько його не знайшов, перемінив ім'я. Незабаром сталося так, як передбачав Шех-ага: хлопцеві війна обридла, жорстокість спротивилася, вбивства жахали його, він підмовив десяток солдатів-земляків, і вони втекли з війська. Блукали, ховалися, йшли тільки вночі, уникали військових частин, оминали міста, — словом, їхня втеча перетворилася на нескінченні муки. Біля Смедерева троє, не в силі більше переборювати втому і страх, здалися властям. Власті переловили й решту втікачів і кинули до в'язниці. І всі вони, як один, звинуватили сина Шех-аги, що це він їх підбив утікати з війська, і заявили, що розкаюються в своєму вчинкові. Юнак признався і взяв усю вину на себе, попросивши, щоб не карали його товаришів. І додав, що він ні в чому не розкаюється, бо війна — це найганебніша річ і найстрашніший злочин. Його осудили на смерть. Тоді він назвав своє справжнє ім'я і попросив, щоб сказали батькові, що він загинув у битві, нібито батькові одна його смерть краща він іншої. Утікачів покарали різками і відправили назад воювати, хлопця розстріляли, а Шех-агу повідомили, що його сина страчено як дезертира і зрадника вітчизни. Батько ледь не помер. І наче з розуму трохи схибнувся. «Недоумкуватий сину, — дорікав він мертвому, — за що ти загинув, за що свою дурну голову поклав? Якби ти бився для свого задоволення і хтось убив тебе — хай би бог простив і тебе, і його. Якби ти життя віддав заради золотого яблука з казки, чи красної дівчини з пісні, чи вірного друга з життя, я побивався б, але розумів би тебе. А так за що, мій нещасний сину? За наволоч, за розбійників, за неситих загарбників чужої землі! Як же така негідь могла одурити твоє чисте серце? І чому ти сам не втікав, коли дійшов розуму? Як ти міг покластися на цих людей? Ти міг повірити змії, шакалу, шуліці, але не нашим слинькам. Продадуть тебе, коли ти для них найбільше зробиш, уб'ють тебе, коли ти з ними останнім куснем хліба поділишся. Ну, гаразд, ти запропастив себе, байдужий сину, але за що ти мене вбив?» Марно його просили, щоб заспокоївся, нікого бачити не хотів. Тоді ми поїхали до Смедерева, щоб знайти могилу, але ніхто не знав, де вона, скільки ми не розпитували. «Все одно, — сказав Шех-ага, — може, це й краще, що він не повернеться в цю прокляту землю. Дав би бог і мені її ніколи не бачити!»

Вдома почав пити, по вісім днів підряд, до повної непритомності. Коли протверезиться — мовчить, усіх уникає, ненавидить людей, а якщо заговорить, то лає всіх підряд, ні на кого й ні на що не зважаючи. Усім кісткою в горлі став, особливо властям, і вони його ненавидять, але нічого зробити не можуть. Надто велику силу він має і тут, і в Царгороді. Багато людей заборгували йому, а він не підганяє, щоб віддавали, — тримає їх у кулаці. Боюся за нього, коли він запиває, усяке лихо може з ним скоїтися, для цього багато не треба — ніхто б і не знав нічого. І ось знову збирається пити, хоч ще й не пора. Можна з глузду зсунутися від страху, доки розшукаєш його. А чому тепер, не в свою пору? Учора з найкращим його другом, єдиним на все місто, хафізом Абдулахом Делалією сталося нещастя: коли він після вечірньої молитви повертався з мечеті, його перестріли грабіжники і побили на смерть. Ще був живий, коли знайшли його, але доки донесли додому, то й помер. Шех-ага сьогодні вранці вже був і в судді, і в намісника, вони співчувають і дивуються, але нічого не знають, пообіцяли знайти злочинців і суворо покарати їх. Покарають — коли рак свисне! Від тої пустої обіцянки Шех-азі не стало легше. Убили його друга, не було такого дня, щоб вони не зустрілися, а тепер не має нікого. Кричав перед намісником, погрожував судді, тепер мовчить, не п'є молока й готується до втечі.

Приголомшила мене та дивна історія, а ще більше страшна звістка. Що це — проводять у життя обіцяні круті заходи чи це продовження колишньої жорстокості?

Учора, коли промовляв хафіз Абдулах, мені випадково згадалася вечірка в хаджі Духотини, але бачу — не випадково. Ті самі люди, які карали мене за неугодні їм слова, вчинили розправу й над хафізом Абдулахом, тільки з ним перестаралися або ж його старість не могла витримати стільки, скільки моя молодість.

— Учора він виступав у мечеті, — мовив я тихо. — Не погоджувався з тим, що треба запроваджувати суворі заходи.

— Ну ось, більше не виступатиме. Тепер буде згодний з усіма.

Потім Осман пояснив, навіщо я потрібен йому. Він чув, як Шех-ага розмовляв з Мулою Ібрагімом про мене. Виходить, я ровесник сина Шех-аги, ми в той самий час були на війні, і я такий самий йолоп, як і він. Осман хоче підсунути мене Шех-азі, щоб він згадав сина, щоб йому заболіло минуле і він не думав про свіжу смерть друга. І про жахливий запій. А я дуже підходжу для цієї ролі. Наївний, безпорадний, незахищений, без роботи, жертва сваволі — він, щоправда, знає, як я по-дурному влип, але Шех-ага цього не знає та це йому й байдуже, і може легко статися, що він зацікавиться мною й візьме мене під свій захист. Добре було б і для мене, і для Шех-аги, я скористався б його слабкістю, а Шех-агу надихнула б його великодушність.

Смішно подумати, що я можу бути цілющим бальзамом для чиїхось ран, але хай буде так. Осман Вук не дурний, він знає, що робить. Може, тільки пробує, але й спробувати варто.

Я пішов, сподіваючись, що Шех-ага мені допоможе, а Осман ось сподівається, що я допоможу Шех-азі.

— Згадай про війну, — порадив Осман. — І скільки тоді було тобі років. Хафіза Абдулаха не згадуй.

Коли я постукав у двері до Шех-аги, він обізвався й сказав, щоб я заходив, але не зрадів, навіть мені видалося, що йому мій прихід, коли для нього існував тільки його смуток, був обтяжливий. Він сидів на дивані, дивлячись на мене змерхлим, безвольним поглядом, і навіть не намагався зупинити на мені свого погляду.

Я сказав, що прийшов за його розпорядженням, так Мула Ібрагім передав, я був у нього писарем, а звати мене Ахмет Шáбо.

— Знаю, — перебив він мене.

Усе-таки він ожив і запросив мене сісти поруч себе.

— Пробач, я зараз у поганому настрої.

— Я можу прийти іншим разом, якщо скажете.

— Хочеш втекти від мого пісного вигляду? Ти завжди так легко відступаєш?

— Не люблю заважати людям.

— Не любиш заважати, не любиш, коли хтось подивиться на тебе скоса, не любиш, коли хтось погане слово тобі скаже. Як ти думаєш жити?

— Бідно.

— Цього не важко досягти.

— І не легко. Треба зважитися.

Він глянув на мене здивовано.

— Дивишся на вас як на дітей, а коли побачиш, що в голові у вас, дивом дивуєшся.

— Ці діти крізь війну пройшли.

Він перевів погляд у вікно, за яким хиталася на вітрі струнка тополя. А потім повернувся знову до мене. Його обличчям перебігла похмура тінь. Мабуть, стиснув зуби, опираючись якомусь спогадові.

— Розкажи що-небудь. Що хочеш.

— Навіщо, Шех-аго?

— Просто так.

— Про війну?

— Однаково. Ні, не однаково. Про війну не треба!

— Може, розповісти, як я роботу шукав?

— Розповідай.

То я маю бути нянькою цьому п'ятдесятирічному чоловікові і казками відганяти від нього страхи? Чи він таким чином звільняється від мене, щоб залишитися на самоті?

Я дивився на його руки з довгими пальцями, міцними суглобами, випнутими жилами і все-таки слабкі й невпевнені. Вони виказували його збудженість, безперестанно рухалися, наче кудись поспішали, стискувались і корчилися. Він клав їх то на коліна, то на груди, то на килим поруч себе, сплітав у тугий вузол, зціплював у кулаки, мов давив когось чи зумисне завдавав собі болю! Мені хотілося торкнутися його почервонілих від напруження суглобів, щоб заспокоїти його, повернути до притомності. Можливо, дружній дотик звільнив би його від внутрішньої судоми, допоміг би йому розслабитися, заплакати, дати волю закованому в панцир серцю.

Але я стримався, щоб ще більше не вразити його.

Він надто суворий, біль його сповнений люті. Він ненавидить свій біль, не визнає його, відкидає, вважає його приниженням. А біль залишається.

Скільки страшних ночей, скільки шалених битв пам'ятає ця кімната, коли він змагався зі своїм болем, як з дияволом, і скільки світанків він зустрів переможений, але незмирений? Мабуть, бували й хвилини щастя: я переміг його! А біль з'являвся знову, виринав, як водяний птах, із чорної річки спогадів.

Може, це ті хвилини, коли він себе умертвляє — тричі на рік, коли притуплює свої чуття, щоб залишитися живим.

Час поволі згладжував біль від одної смерті, але друга смерть подвоїла його, воскресивши спомин про колишнє горе. Зараз його притисли обидва; він утратив усе, що було йому найдорожче в житті, і тепер його роздирає нестерпний біль і лють від того, що людина безсила подолати лихо.

Чи він стогнав цієї ночі, коли дізнався про смерть друга, чи плакав, кричав, проклинав, чи бився головою об стіну?

За одну смерть він заплатив тугою й ненавистю. Чим заплатить за другу?

А якби він зіткнувся з болем, не відкидав його гнівно, з погрозою зводячи голову проти неба, з ненавистю дивлячись на людей, шукаючи заспокоєння в муках інших, — було б йому легше чи важче? Якби він сприйняв утрату як неминучість, сумуючи, — бо ж він не бог і не колода, — і схилився перед своєю тугою, можливо, та могила і той мертвий допомогли б йому облагородити свою печаль добрими справами. Заради пам'яті про сина. Адже стільки людей потребують допомоги!

А його переповнює лють і непримиренність. І невідступна думка про помсту.

«Тільки не про війну», — сказав він. Це надто боляче для нього.

Не буду про війну. Пощаджу його.

Розповів я йому про те, що його не стосується і що не вразить його. Про Мулу Ісмаїла, якого бог наділив дивною вадою, просто дорогоцінною при його званні народного заступника: він не чує, що йому кажуть люди, і його ніколи не мучить сумління. Він не знає, що болить людям, чого їм бракує, що вони бажають, через те він найневинніша й найщасливіша людина в світі. Не змінює своєї думки, бо може говорити завжди те саме. Не дріб'язковий, бо говорить про вселюдські нещастя. Не викликає ні суперечки, ні сварки, бо його слів не можна ні підтвердити, ні заперечити. Не знає свого діла і ніякого іншого, але добре, що він саме на цьому місці, бо інші були б ще гірші.

І про скарбничого Бекір-агу Джугума. Я виділяю його з-поміж інших, бо він погодився розмовляти зі мною, незважаючи на своє високе становище. Зрештою, могло трапитися, що йому неправильно назвали моє ім'я, або він не знав, хто я, або сплутав мене з кимось, бо це було б уперше в історії роду людського, щоб боснійський скарбничий прийняв такого злидня, як я, та ще й вислухав його жалі, але це мені байдуже, важливо, що він погодився розмовляти зі мною, — і за те йому спасибі. І він допоміг би мені, підстав для протилежного висновку в мене нема, та й люблю я думати те, що мені приємне, а не те, що ймовірне. Моя біда лише в тім, що я натрапив на такого вірного й відданого сановника, як він, бо ж інші високопоставлені підлеглі звичайно не вмирають від того, що вмер їхній господар. А може, варто було б запровадити вчинок Бекір-аги Джугума у звичай — хай усі вмирають зі своїми господарями, як індійські жінки зі своїми чоловіками, щоб свою вірну службу вони не закінчували зрадою, переходячи на службу до іншого. Щоправда, це могло б дати й погані наслідки — ніхто б не схотів займати високих посад, що завдало б народові непоправних збитків, але задля гарних принципів не завадило б і чимось пожертвувати.

Про купця хаджі Фейза я сказав небагато. Лише те, що він чоловік добрий і що був готовий допомогти мені, як допомагають людям, у яких нема почуття гидливості та поваги до себе і які охоче приймають ласку та близькість хаджі Фейза, що не така вже й незначна річ у нашому холодному й бездушному світі. Фейзо — людина ніжна і щедра, вимагає мало, дає багато, але я не оцінив ні його щедрості, ні теплоти, у чому все-таки моя вина, а не його.

Нарешті мені обридло корчити з себе блазня, намагаючись неоковирними жартами підняти настрій Шех-аги. Я помітив, що він мене майже не слухає. Примусив мене говорити, щоб залишитися наодинці зі своїми думками.

Я замовк.

Шех-ага не здивувався, не запитав, чому я перестав говорити, він поволі обернувся до високої тополі на подвір'ї, і його обличчя болісно пересмикнулося.

А чом би його не зіштовхнути з тугою віч-на-віч? Я погодився розповідати будь-що, аби він міг задавити свій біль, відігнати його від себе. І вчинив неправильно, як і він.

Нагадаю йому про його мертвих, хай звикає бути з ними.

— Хафіз Абдулах сидів на цьому місці?

Він раптом перевів на мене очі, мовби дивуючись, як я підстеріг його думки. Але не відповів. Підвівся з дивана й почав ходити по кімнаті, стискуючи закладені за спину руки.

Я не відступав.

— Мабуть, любив дивитися на цю тополю?

— Звідки ти знаєш?

— Бачу по вас. Ви все думаєте про нього.

Він став біля вікна, повернувшись до мене спиною. «Звідки ти знаєш?» — запитав він. Чи підтримає мою мову про мертвого друга, згадуючи його живого або сумуючи за його втратою.

Але Шех-агу важко пройняти, він не здається легко. Знов ухилився.

Не повертаючись, звернув розмову на мене. Для того мене кликав, для того я й прийшов. Цією розмовою він відгородився, щоб не допустити мене в свій світ.

— З чого живеш?

— Не знаю. Можливо, з любові.

Ця розмова для нього легша, бо вона не зачіпає його.

— Гарне життя. Тільки воно, звичайно, коротке.

— А як жити краще: коротко, але гарно, чи довго, але погано? Ворон триста років живе.

— Ворон не знає навіть, що він живе.

— Ми знаємо, така наша доля.

— Це наше нещастя.

— Щастя і нещастя.

Бачу, куди рухається його думка. Він дійшов до межі, чи переступить через неї? Чи назве причину свого відчаю?

Ні, не зважується.

Знову ховається за мене.

— Навіщо ти зробив оте в хаджі Духотини?

— Правду кажучи, я й сам не знаю. Щойно повернувся з війни, був злий, роздратований. Не знаю.

— Через те Мула Ібрагім звільнив тебе з роботи?

— Мула Ібрагім не винен. Примусили його.

— Мула Ібрагім — боягуз.

— Не його вина в цьому. Це якби хтось народився глухий чи з кривим носом.

— Ти справді так думаєш чи хитруєш?

— На жаль, я не зумів опанувати мистецтво хитрування. Не маю здібностей.

— Скільки тобі років?

— У травні буде двадцять п'ять.

— У травні?

— Так, або що?

— Питаю що-небудь, кажу що-небудь. Аби не мовчати.

І його син народився в травні, як і я. Це його запекло, але він не хоче про це говорити.

Він знову став ходити по просторій кімнаті, не підводячи очей від килима на підлозі.

У другій кімнаті пробив годинник, час минав, а ми мовчали, мов забули один про одного.

Ні, не забули.

Він у думках порівнював мене і свого мертвого сина: ми народилися того самого року, в тому самому місяці, були на тій самій війні, це в нас спільне; він мертвий, а я живий, це в нас різне. Як же йому тепер поставитися до мене: чи допомогти, щоб я постійно нагадував йому про сина, чи прогнати, щоб не розтроюджував його болю?

І я не забув про нього. Мене гнітила ця тиша, яка запала між двома живими людьми, мені заважало його одноманітне ходіння від стіни до стіни, я починав злитися: навіщо він кликав мене, хіба для того, щоб я дивився, як він, замкнутий у собі і неприступний, метається по кімнаті? Чого я прийшов? Тільки час марную, ні на хвилину не можу привернути його увагу.

Може, встати й піти, жалкуючи, що даремно приходив до цього гордовитого чоловіка?

Ні, не зроблю цього, не можу, бо якщо я зараз піду, то ніколи більше сюди не вернуся. А може, й справді йому потрібна моя допомога? Він тоне, то як не подати йому руку?

Я вирішив обірвати його вперте мовчання.

— Знаєте, за що вбили хафіза Абдулаха?

— Не знаю.

— Я знаю. Я був учора в мечеті.

Він зупинився, як громом прибитий.

— Усі нападали на студента Раміза, а він захищав його.

Це не була правда, але я навмисне так сказав.

Він рвучко сів, скинувши панцир, залишивши свій захисток і наблизившись до мене, готовий розмовляти зі мною.

— Що сталося? Розповідай! Усе!

Я коротко розповів йому про інших, докладно про хафіза Абдулаха, приховавши, що він захищав справедливість, жертвуючи юнаком. Я не обманював, але й не казав усієї правди, щоб узяти мертвого старця собі в союзники перед Шех-агою. Учора я звинувачував його, що він вимагав покарати Раміза, хоч я знаю, що люди недосконалі, але мені боляче кожного разу, коли переконуюся в цьому, і тепер я виправляв його помилку чи хибний погляд. А може, це не помилка і не хибний погляд. Хафіз Абдулах вимагав справедливості, а не насилля, і ставив перед ними дзеркало, щоб кожен, перш ніж дошукуватися гріхів в іншій людині, глянув на свою зіпсутість. Він діяв хоробро й чесно, не зважаючи ні на кого, через те й постраждав. Я не помилився, беручи його за свідка.

— Отже, його вбили! — схвильовано вигукнув Шех-ага. — Невже і його?!

Невже і його? І сина, і друга. Їх обох найбільше любив — і обох убили. Нічого більше не бачив, ніщо більше його не цікавило.

Я хотів нагадати йому, що постраждали не тільки вони. Біда не лише в нього. Світ переповнений горем. Знаю, нас болить насамперед наше, але хіба чужі нещастя не наші?

— Багатьох убили і ще багатьох уб'ють, — сказав я, думаючи про Раміза.

Але він мовби не чув, тільки тримав зціплені кулаки на грудях, ніби притискував болюче місце, блідий, з перекошеним обличчям, увесь заполонений одною думкою.

— О, бандити! — прошипів він крізь стиснуті зуби. — Я відплачу вам! Я знайду вбивцю! Під землею знайду!

— Хай відомстите за хафіза Абдулаха, але з могили його все одно не піднімете.

— Я помер би від сорому, якби забув свого друга!

— Зробіть щось корисніше. Молодого Раміза хочуть убити.

— Вони повбивають усіх чесних людей. Найжорстокішої смерті вони заслужили!

— Ви свого сина не врятували. Врятуйте його.

Він не сподівався, що я це скажу. І я теж.

Шех-ага зупинився, з жахом дивлячись на мене. Я безжалісно вдарив його по кривавій рані.

Він стис кулаки, увесь зіщулився, здавалося, так і кинеться на мене. Як я посмів йому сказати це?

Але він не пішов на мене, щось його стримало. Може, думка, яка ніколи не з'являлася в нього: заради мертвого сина допомогти комусь живому. Його збентежила така можливість, вона йому спочатку, може, здавалася навіть несправедливою, несумісною з його лютою ненавистю. Але не міг її легко відкинути.

Чи він подумав, що було б добре, якби хтось тоді був спробував урятувати його сина? Чи в тумані розгубленості помітив шлях, який міг надати його спогадам більшого смислу? Чи в ньому прокинулася забута доброта?

Я наважився схилити в Рамізів бік шальку його вагань:

— Загине невинний.

Але він ще опирався:

— А мій син хіба був винний?

— Тому й кажу вам. Ви найкраще це зрозумієте. Батька в нього нема, загинув на війні, є тільки мати. Що вона йому допоможе?

— А як я йому допоможу?

— Не знаю. Просіть намісника, щоб звільнив його.

— Не посміє, вони один одного бояться.

— У такому разі, порятунку йому нема.

— Кажеш, є в нього мати. Чому він не подумав про неї? Діти тільки про себе думають, батьки їх не цікавлять.

— Побійтеся бога, Шех-аго. Невже ви і мертвому синові не можете простити, що думав інакше, ніж ви?

Цього він уже не стерпів, я шпигонув його в самісіньке серце, сам не знаю навіщо; він закричав, в очах зблиснула лють:

— Собачий сину! Що тобі треба від мене!

А потім схилив голову й почав ламати пальці.

Довго так стояв.

Тоді промовив тихо, не дивлячись на мене:

— Не слід було тобі цього казати.

— Кажу заради вас. Помиріться з ним. Прийміть його, мертвого, з сумом, а не з ненавистю. Молоді люди часто роблять дурниці, бо хочуть неможливого. Як твій син, як Раміз.

— Він твій друг, той чоловік?

— Ні. Ми ледве знайомі.

— Чого ж тоді клопочешся ним?

— Тому що нема кому більше, тому що він сам, тому що чесний.

— І тобі потрібна допомога, я думав, ти про себе говоритимеш.

— Мені загрожує бідність, йому — смерть. У нього становище гірше.

— Ти божевільний. У нас усі, що варті чого-небудь, божевільні. І мій син, і ти, і той Раміз.

— Божевільний, бо думає не про себе, а про інших. І через те повинен померти?

— Власті зацікавлені в ньому?

— Дуже. Їм дошкулили його промови.

Він раптом змінився, його обличчям перебіг зловтішний вираз:

— А що, як ми його викрадемо? Поздихають від злості!

От тобі й маєш! Щойно я подумав, що вигнав диявола з нього, а він чинить усе по-старому. Йому завдали болю, і ліки від нього він вбачає в тому, щоб заподіяти лихо іншому.

— Не дуже їм це сподобається, — погодився я, побачивши неждану можливість урятувати Раміза. Мотиви Шех-аги мене не цікавлять.

Дивно, як він одразу пожвавився, з обличчя зник зловісно-похмурий вираз, воно раптом стало зібрано-рішучим, тонка усмішка в кутиках уст виказує затаєну радість, руки лежать спокійно одна біля одної, спина випросталася. Це зовсім інший Шех-ага, людина, яка задумала помсту.

У такі хвилини він, звичайно, забуває свій біль. Але ця його капость буде не тільки помстою, а й порятунком для іншої людини.

Зараз ніщо його не зупинить. А якби я випадково пробудив у ньому доброту, була б вона бліда і млява.

Наскільки зло швидше й запопадливіше! Нехай нам бог допомагає.

Він плеснув у долоні, руки робили своє діло з готовністю, без мук і корчів.

Увійшла молода дівчина.

— Поклич Османа!

Осман притьмом з'явився перед Шех-агою, ніби чекав під дверима, а може, й чекав, стоячи з молодою дівчиною. І в нього, і в неї очі світилися, як лампадки.

Шех-ага потирав ожилі руки.

— Сідай! Треба врятувати одного чоловіка з фортеці!

— Для цього є кілька способів, — відповів Осман, не роздумуючи. — Я за найдорожчий.

— Добре, — погодився Шех-ага.

І це було все!

Осман Вук весело подивився на мене й запитав Шех-агу:

— Принести молока?

— Пізніше.

Мені пора вже йти, хай вони вдвох сам на сам усе обговорюють.

Я пробув тут довше, ніж гадав, і набагато довше, ніж сподівалася Тияна.

Запитає, чого мене кликав. Він не кликав мене.

Запитає, про що розмовляли. Про мене розмови не було.

Запитає, чи допоможе мені. Ні він, ні я про це й не згадали.

Запитає, чому ж тоді я такий задоволений. Я не зможу пояснити, чому я такий задоволений.

Загрузка...