16. Надмогильний напис

Наступного дня, коли я опівдні прийшов додому, Тияна сказала, що мене шукав Махмут.

Я пояснив їй, навіщо я йому потрібний: він знову самотній, торговцям не може довіритися зі своїм страхом, а в нього, видно, були якісь непевні справи з Османом і комендант Авд-ага запідозрив його в чомусь.

Щоб не налякати її, я навмисне говорив манівцями, але вона майже не слухала мене, мовби їй обридли вже ті дурниці, що їх чинять чоловіки. Вона показала мені шовкову хустку, яку їй подарувала Махмутова дружина Паша, вишиту всередині і по краях дрібним узором із жовтих і голубих квіточок. Хіба це не краще від нашої метушні?

Вони міцно подружили, навіть більше: жити одна без одної не можуть. Якщо Тияна не йде на Вратникг Паша приходить до неї, і між ними негайно виникає розмова, почата вчора, щоб продовжитися завтра. Найчастіше вони говорять про дитину, яку носить Тияна під серцем, готують усе на сорочечки для неї, вгадують, буде хлопчик чи дівчинка, без кінця перебирають різні імена — з пісень, з історії, з життя, щоб наприкінці дня нарешті вибрати одне, звичайно найгірше, як вони й зроблять, коли народиться немовля, і потім нова людина все своє життя волочитиме його як нестерпний тягар чи глузливу насмішку. Паша живить своє нев'януче материнство (своїх дітей їй мало, вона шкодує, що не народила десятьох), а Тияна в цих радісних турботах забуває свої страхи й недобрі передчуття, серйозно заклопотана всілякими дрібницями, сповнена гордості й щастя.

Мене вона поволі забуває, відсуваючи набік, я вже не потрібний їй так, як раніше. Усю її увагу заполонило те живе, хоч ще ненароджене створіння, живіше від мене, важливіше від усього на світі. Що б вона не казала, я знаю: вона думає про нього. Коли мене запитує, чи є надія знайти роботу, вона питає заради нього. Якщо вона згадує батька, то це вже не той важкий сум, який лякав мене, а тільки жаль, що дід не побачить онука. І наша кімнатка вже не годиться — через нього, навесні треба буде пошукати щось краще, без тарганів, без духоти і не таке тісне. Усе, що вона робить, каже, думає, має одну причину й одну мету. Вона вже без тями любить той плід, те майбутнє дитя, і нерозумно питає мене, чи я теж люблю його, а я мушу казати, що люблю, щоб не видатися їй чудовиськом, адже вона все одно не зрозуміє, що мати любить саму думку про дитину, а батько полюбить тільки живу істоту, та й то, може, аж після першої усмішки. Я нічого не знаю про нього, воно мені чуже й далеке; вона ж безперестану відчуває його як частину самої себе. Я думаю про нього як про клопіт, мене турбує Тияна і ті зміни, які воно викличе в нашому житті; вона ж вбачає в ньому сенс свого існування, і для неї цілком природно пристосовувати своє життя до нього і його щастя. Мене охоплює тривога, я з острахом думаю, що буде з нею, якщо знову не доносить, як перший раз; вона ж спокійна, усе в ній і навколо неї врівноважене, у світі не існує ніякого неподобства, ніякої порожнечі й безглуздя. Дитина, яку вона відчуває в собі, внесла в усе порядок і визначеність.

Не раз я бачив, як вона, пораючись біля плити, раптом зупинялася, здивована, з широко відкритими очима, зі щасливою усмішкою, поволі сідала на диван, випростана, зібрана, урочиста, й обережно прикладала руку на округлений живіт.

— Ворушиться, — казала вона, сповнена щастя. — Ніжкою копає.

Ніяка приємна звістка, ніякий подарунок, ніяке багатство не могли принести їй стільки радості, як той тихий поштовх живого створіння в її лоні. І вона чекала його повторення, як найбільшої розкоші, мріяла про нього, як мріють про любов.

Зворушений її захватом, якого я зовсім не розумів, я підходив до неї, намагаючись бути урочистим, як і вона, брав її за руку й казав, що люблю її. Вона легко стискувала мої пальці, вдячна, що я підійшов до неї заради нього, що люблю її заради нього, що існуємо заради нього. Я великодушно приймав ту її несправедливість, тлумлячи в собі незадоволення, що мене відсунуто на другий план, заглушуючи смуток від того, що я втратив її, сподіваючись усе-таки, що народження дитини поверне мені Тияну.

Жаль, що ми більше не розмовляємо з нею про все на світі, що я вже не розповідаю їй, як раніше, про свої радощі, страхи, болі. Усе це я тепер тамую в собі, для неї воно другорядне, вона його слухає неуважно, без цікавості, відповідає знехотя, думаючи щось своє. Тияна залишила мене на самоті із собою, а може, вона впевнена, що ми обоє відчуваємо те саме.

Шукав мене також комендант Авд-ага, і я щасливий, що він не застав мене. Тепер він, очевидно, знов напосівся на Махмута, доводячи його, як і вчора, до розпачу.

Вони шукали мене, а я — Османа Вука. Але його ніде не було, слуги знали тільки, що він кудись подався верхи на коні, і більше нічого. І Шех-аги не було вдома, поїхав, мабуть, у справах. Осман згадував якось про купівлю вовни, а може, Шех-ага на ловах, адже всіма справами тепер займається Осман.

Османа я зустрів тільки на третій день і розповів йому, як комендант Авд-ага мучить мене й Махмута. Він тільки рукою махнув, не надаючи цьому ніякого значення, а коли я сказав, що Авд-ага підозрює Махмута в тому, що він вів переговори з начальником фортеці, Осман засміявся:

— Який там Махмут! Хто б довірив йому таку справу?

— А хто ж тоді?

— Звідки я маю знати!

— То як ти знаєш, що не Махмут?

— Бо не здатний він для такого діла. Сидіти в гамазеї й важити збіжжя він може. І робить це краще, ніж я гадав. Ти знаєш, Махмут навіть котів завів, щоб мишей ловили! Смішний він, але для роботи в гамазеї годиться.

Він, навіть не приховуючи цього, звернув розмову на інше, не хоче посвячувати мене в свої справи, може, й для мого ж добра. Чого я не знаю, того й не розповім нікому.

Я сказав, що мені здалося, ніби він і Махмут весь час обманювали мене. Очі мені розкрив комендант Авд-ага. І добряче налякав. Через те я вже третій день шукаю його, Османа, щоб розповісти про все.

Його не було в місті, відповів він мені. Їздив домовлятися про купівлю вовни й шукав Шех-агу. Шех-ага знову кудись пропав. Кілька днів тому вдосвіта осідлав коня й подався хтозна-куди. Ніхто не знає. Дружина втратила розум від переживань, цілими ночами не спить, усе виглядає його. Бідна, вона то сумує за сином, то потерпає за чоловіка. І Осман теж непокоїться: сніг, ночі холодні, а Шех-ага коли нап'ється, то нічого не пам'ятає (він і п'є заради того) — тоді з ним усе може статися. А він, Осман, щось таке підозрював, бо Шех-ага перед тим зажадав у нього звіт про справи і список усіх боржників, хоч два місяці тому він докладно про все звітував йому, а потім послав по Мулу Ібрагіма, очевидно, щоб поміняти заповіт. Через те Осман пильнував за ним, наче нянька, та ось — не встеріг: той утік, коли він спав.

— І що тепер робитимеш?

— Нічого. Буду чекати.

І ще одне його насторожило. За день до того, як Шех-ага зник, до нього приходив Джемаль Зафранія, просив допомогти йому — йому і судді. Суддя хоче стати верховним суддею, а Зафранія — підсудком. Тим часом трапилася ця неприємність з Рамізовою втечею, і вороги намагаються пошкодити їм, звинувачуючи їх у недбальстві. Але якщо Шех-ага, якого вони високо цінують, замовить за них слово перед намісником, той послухає Шех-агу. І суддя, і він будуть вдячні йому до могили і зуміють відплатити добром за добро. Чи він погрожував цим, чи натякав на щось — цього Осман не знає, тільки саме це розлютило Шех-агу. Він так і насипався на Зафранію (це було зовсім на нього не подібне, бо Шех-ага завжди остерігається, щоб не образити людину без потреби), мовляв, Зафранія нібито просить допомогти, а насправді вимагає, щоб він не став їм поперек дороги. Навіщо брехати один одному? Не буде він їм допомагати, навпаки, усе зробить, аби завадити їм, бо вважає, що вони не гідні навіть того місця, яке займають, не кажучи вже про щось вище. Хай сидять і не рипаються — он розумніші й чесніші від них люди ходять без роботи або дивляться на них зі страхом. І хай вважають на те, що роблять, бо люди скаржаться на них, а бідняцькі сльози важкі. Чого він має допомагати їм? Чим вони заслужили це?

Османові дивно, що Шех-ага навідріз відмовив їм; міг пообіцяти — й не зробити, і було б те саме, але до Шех-аги вже повернулася його мука, і в Зафранії він побачив того невідомого й безіменного суддю, який засудив його сина на смерть або засудить ще когось, і не міг стриматися — вилив на нього всю свою ненависть і біль. Зафранія вийшов блідий, притримуючись рукою за стіну. А Шех-ага подався до намісника, щоб перешкодити тому, що його не стосувалося. Якби Зафранія прийшов до нього іншим разом, коли він не був отруєний ненавистю, очевидно, наслідок був би той самий, тільки розмова була б набагато ввічливіша. Але Шех-ага вже не володів собою, і чим ближче підходить старість, тим більше його мучить думка, що після нього нічого не залишиться, навіть імені. І ось маємо відкриту війну, хоч, щоправда, воно все одно — чи відкрита, чи прихована, але тепер треба пильнуватися, бо вони не ангели і при першій нагоді за удар відплатять ударом.

— І ти остерігайся, — сказав Осман, сміючись, — адже ти на нашому боці.

— Через те вони й наслали на мене Авд-агу?

— Авд-ага найдурніший і найчесніший з-поміж них. Він, як дикий зепр, нападає відкрито, не замишляючи зла. Може, й наслали його. їм потрібні докази, без достовірних доказів вони не сміють звинувачувати Шех-агу. А де вони їх знайдуть?

— Сарани не скажуть?

— Якщо вплутані в це діло, не скажуть. Можеш не боятися.

— Я й не боюся.

— Слава богу. Страх — найперший зрадник.

Дивний чоловік той Осман, спокійно говорить про все на світі, усе бачить, але не має ані найменшого страху, ця колотнеча ніби навіть приносить йому задоволення. Його розум і холоднокровність викликають повагу. Здається, він, наче панциром, захищений могутністю Шех-аги, власною безстрашністю, гордовитою зневагою до людей, зухвалою хитрістю й безцеремонністю, готовністю діяти й мовчати, бо його цікавить діло, а не розмови про нього. Він вірний Шех-азі, бо шанує його силу, бо йому потрібний його захист, бо робить, що хоче. Можливо, вони чимось і схожі: одного віку, нічого не таять один перед одним та й не можуть утаїти, настільки знають один одного, однаково немилосердні, однаково безоглядні, однаково далекі від людей, хоч кожен по-своєму — Шех-ага сповнений палючої ненависті, Осман — холодної зневаги.

Попрощавшись з Османом і не перестаючи думати про нього, я надто пізно помітив коменданта Авд-агу, щоб звернути кудись убік. Чи він випадково тут опинився, чи очікував когось іншого, чи, може, знав, де я був, — так чи інакше, але чорт привів його саме сюди, і ми вже не могли розійтися, не обмінявшись словами. Ворожнеча зобов’язує так само, як і дружба. Він дивився на мене як людина, з якою мене пов'язує спільна таємниця, або як добрий знайомий, який чекає, що я зупинюся і ми потеревенимо трохи — байдуже про що. Але, мабуть, він з моєї поведінки й кислого вигляду все-таки збагнув, що я не дуже зрадів з цієї зустрічі і якщо він не зупинить мене, то я пройду не затримуючись.

Він запитав байдужим голосом, начеб це його мало цікавило:

— Де ти був?

— Прогулююся.

— Ти ходив до Османа Вука.

— Навіщо питаєте, якщо й так вам усе відомо?

— Ти йому сказав, про що ми розмовляли?

— Сказав.

— І що ж він? Звичайно, сміється. Він завжди сміється.

— Сміється й дивується, чого ви до мене чіпляєтеся.

— Отже, він знає, до кого треба чіплятися.

— Я питав його: що потрібно коменданту Авд-азі? Він не знає.

— Про що ви ще розмовляли?

— Про Шех-агу. Знов утік із дому.

— А тобі яке діло до Шех-аги?

Він затятий і настирливий, як бульдог, який не випустить своєї жертви, хоч ти йому щелепи розтрощи. Невже він буде клацати отак зубами біля мого горла, аж доки хтось із нас не виб'ється з сил? Кружляє навколо мене, як звір, який поки що не зважується напасти, але тільки-но відчує, що не схибить, одразу переламає мені хребет.

Авд-ага знає, що я і Махмут — найслабкіші ланки в ланцюгу, от і вчепився в нас. І нізащо не відпустить.

Коли я уявив собі це чудове майбутнє, мене кинуло в холодний піт, а мій мозок став мов порожня торба — без жодної думки, без найменшої. Це тривало тільки мить, довгу й важку; від жаху й хвилювання мені забило подих, я подумки почав роззиратися довкола, сліпо й перелякано, готовий тікати будь-куди, тільки щоб урятуватися від цього страхіття.

Але як зненацька й безпідставно в голові утворилася порожнеча і в серці запанував страх, так само раптово мене охопила лють, мов після хвилинного застою зануртувала кров у жилах, мов після принизливого боягузтва запік мене сором. Я розумів, що лють нічого доброго не дасть, але мною вже надто тіпало, щоб стримати її. Я був сердитий і на себе за свою малодушність. Що він може знати про мене? Якщо справді щось знає, то чому не шукає в іншому місці? Він гризе мотузок, де найтонший, напосівся на мене, беззахисного.

Підперши таким чином свою лютість і досаду, я відчув її обгрунтованість і щирість.

— Ви питаєте, яке мені діло до Шех-аги? — процідив я злостиво, бажаючи принизити і себе, і його. — А вам відомо, скільки часу я без роботи? Ось і підлещуюся до нього, заглядаю покірно йому в очі, говорю люб'язності — може, він дасть мені якусь роботу, будь-яку, аби тільки не жерти самого себе, що всі відсахнулися від мене, як від паршивого собаки! Таке мені діло до Шех-аги! Дивно, що я ще досі не пішов у розбійники, до Бечира Тоски. Що вам треба від мене? Легко знущатися з бідного!

— Чого ти розкричався? — запитав він спокійно. — Що я тобі такого сказав?

— Того й кричу. Ходите довкола, чогось шукаєте, щось винюхуєте. Чому не скажете прямо: так і так? Викладу все, що знаю.

— Про що ти говорив зі старим Омером Сараною?

— Хотів купити в нього тютюну, я вже вам казав. Якщо не вірите, чом його не запитаєте?

— Питав. Він те саме каже.

— Ось бачите! То чого ще вам треба?

— Саме це й підозріло, що ви обидва те саме кажете.

От тобі й маєш! Я засміявся терпко:

— Пробачте, Авд-аго, що я кажу таке, ви старший від мене, але ви якийсь дивний! Те, що для кожної людини є доказом, у вас — підстава для підозри.

— Для мене все — підстава для підозри. І чого ти злостишся? — додав він розважливо. — У кого нема гріха на душі, той відповідає спокійно, а хто винен, сердиться, бо потерпає.

— Але чим я винний?

Він не поспішав з відповіддю, мовчав і дивився на мене своїм важким поглядом, у якому були і жаль, і образа, і сум, і ще не знаю що, мовби він бачив мене наскрізь і було йому і незручно, і шкода, що я не хочу признатися. Е, подумав я собі, і не признаюся. Витримаю, зціплю зуби, перетриваю, доки пройдеш повз мене, як непогода.

Але якщо не пройде?

Надивившись на мене, мов закоханий на свою наречену, він знову почав гризти.

— Кажеш, легко знущатися з бідного. А з кого не легко?

— Я знаю свою біду, інші мене не цікавлять.

— А в тих інших — є ім'я?

— Авд-аго, знову кажу вам: не розумію, чого вам треба. А те, що ви говорите, скидається на якесь чаклування. Мовби хочете заворожити мене.

Ще раз ушанував мене своїм милим поглядом, од якого птахи поціпеніли б, мов перед гадючою пащею, і поволі пішов дорогою вниз.

І богу дякувати, бо мені вже ставало погано, ніби він стиснув мене за горло і я починав задихатися.

Мені згадалася казка, що її давно розповідала мені моя бабуся, — казка про чорного демона, який у ніч перед різдвом перестрівав людей на темних перехрестях і стрибав їм на спину, смердючий і важкий. Людина тарабанить його, спотикаючись під тягарем, задихаючись від смороду і вмираючи зі страху, а чорний демон питає: «Тобі важко?» Людина стогне й каже, що думає: «Важко!» Тоді чорний демон стає ще важчим. І вранці людину знаходять мертвою. Але хто відповість йому: «Ні, не важко!» — той урятовується, бо демон цієї ж миті щезає й людина стає вільною. Людину рятує сміливе, уперте слово. Пізніше, роздумуючи над цією казкою, я збагнув, що вона — про життя: якщо починаємо скаржитися, що нам важко, — падаємо; а якщо кажемо життю: «Витримаю, не зломиш мене!» — тягар стає легшим.

На якомусь життєвому перехресті мене перестрів чорний демон Авд-ага й скочив мені на спину. Дух забиває від того тягаря, мовби цілу гору несу на собі. Не скажу, що важко, але й не сказав я, що легко мені. Ми ще позмагаємося, і я не звільнюся від нього доти, доки не відчую свободу в своїй душі. Її поки що немає, бо мене сковує страх.

Навіть тоді, коли я забуваю причину, страх і тривога точать мене. «Що це? — питаю. — Звідки?» І тоді з темряви випливає, як пояснення, обличчя Авд-аги.

А як Махмутові? Якщо не знає нічого, збожеволіє від підозр Авд-аги. А якщо знає, чи довго витримає? Признається, щоб скоротити муки, стрибне у прірву, щоб не схибити з розуму. А може, він і справді тут ні при чому? Хіба Осман був би такий спокійний, якби Махмут що-небудь знав? Махмут — це дірявий мішок, з нього все висиплеться вмить, а Осман махає рукою. У такому разі, Авд-ага пече його на повільному вогні ні за що ні про що. Піду-но я до нього, він, очевидно, самотній і нещасний, а я повівся з ним, як шмаркач. Та навіть якщо він і приховував усе від мене, я не маю права залишати його самого, коли йому важко.

Але гамазей замкнений, він кудись пішов — утік від свого страху й від Авд-аги, залишивши ненагодованих котів, хай ганяються за незнищимим військом мишей. Недовго тривала його купецька радість.

Його сусід, крамар, сказав, що Махмут у Зайковій корчмі, живіт йому болить, пішов випити настоянки на травах.

Справді, він був у Зайковій корчмі, сидів у кутку, сам, підперши кістлявою рукою голову, блідий, знеможений — справжнє нещастя в людській подобі.

Коли я став перед ним, він підвів очі, і обличчя його нараз розсвіталося.

— Ох, слава богу! — полегшено промовив він.

І встав, схопив мене за руку, наче боявся, що я втечу, посадив коло себе й безперестанку дивився на мене, торкався то мого плеча, то ліктя, то руки, щоб краще відчути мою присутність.

— Я шукав тебе. Був у тебе вдома.

Голос у нього тихий і кволий, мовби після важкої хвороби.

— На тебе тільки глянути, і вже можна заприсягтися, що ти носиш якийсь важкий камінь на душі.

— Гірше нікуди. Здається, скоро ноги витягну.

— Казали мені, що тобі живіт болить і ти пішов випити настоянки на травах, так я й знайшов тебе.

Він замовив дві чарки горілки — для себе й для мене — і випив обидві.

— Добре, що ти прийшов. Заради тебе я й сказав, куди йду, знав, що ти шукатимеш мене. А живіт мені справді болить. Той знову приходив до мене.

— Через те й живіт болить?

— Через те!

Той — це Авд-ага. Навіть імені його не варто згадувати — так само, як нечистого.

— І до мене приходив.

— Коли він перший раз приперся до гамазею, у мене взялася така різачка, наче я бузини об'ївся. Трохи втамував її кавою і м'ятою, але як тільки згадаю його, у кишках так і забуркотить, а з мене — мов із дірявого бурдюка.

— Від страху.

— Так, від страху. І кажу собі: не буду думати про нього! Намагаюся думати про справи, про біди, які мені довелося пережити, про інших людей. Але про що б я не думав — скрізь переді мною його очі, його лице, його голос. І в животі знову клекоче. Тільки оця настоянка й допомагає мені.

— Забуваєш про все.

— Забуваю і не забуваю, але мені легше. Сиджу я тут, — по правді тобі сказавши, утік я від нього з гамазею, — і думаю: чим я перед богом завинив, чого він так мене карає? Винен я за ці мідяки і, може, ще за якісь дрібниці, але що богові до цього? Та й бог, мабуть, не такий дріб'язковий, щоб мордувати людину знічев'я. Очевидно, уже така моя доля невдатна. Але чому саме моя? Це несправедливо. Я нікому ніякого зла не заподіяв, так за що? Роками я марив тим, що мені зараз випадково дісталося, і ще навіть до гамазейного запаху як слід не принюхався, а вже напасть. Ну, скажи, за що?

Говорить — ледь не плаче, в словах туга тяжка. Усяке бувало з ним, і я цьому свідок, але в такий розпач він ніколи ще не впадав. Жив легковажно, був схильний до самообману, повний надій, а зараз одна темінь у нього перед очима. Несподіване щастя прийшло до нього тільки для того, щоб він побачив, що вони одне одному не підходять.

— Що хоче від тебе Авд-ага? — запитав я, прощупуючи його.

— Якби я знав, що він хоче, легше б жити було. А то вкоротить мені віку саме через те, що я нічого не знаю.

— Чи ти скоїв щось таке, байдуже що, про що він хотів би дізнатися?

— Весь час я про це думаю, аж голова тріщить. Та марно, нічого не почуваю за собою. А він щось підозрює. Своєї підозри він не може довести, тому й не каже, що йому треба, а я не можу відкинути її, бо нічого про неї не знаю.

— Не бери цього близько до серця. Він так і залишиться ні з чим, тільки зі своєю підозрою.

— Ні, мій Ахмете, на жаль, ні. Бачу, справа якась важлива, на дрібниці він би не гаяв стільки часу, на когось мусять посипатися шишки. А на кого, як не на мене? Якщо не знайдуть справжнього винуватця, будь-хто їм підійде. Тим більше Махмут. Мене ніхто не захистить, ніхто навіть не здивується, ніхто не пожаліє. Буду козлом відпущення, я вже бачу. Одні народжені для щастя, інші — для страждань. Я якраз той козел відпущення.

Із вузьких щілинок очей почали капати сльови — від страху й горілки він зовсім розкис.

— Не дурій! — різко промовив я. — Ти не винен, і нічого тобі не зроблять. Який там козел, який чорт? Ти думаєш, що Авд-ага тільки тебе одного підозрює? Він підозрює всіх.

Здається, допомогло, саме тому що я не жалію його.

— Ти так гадаєш? — запитав він з надією.

— Не гадаю, а знаю напевне. Але якщо будеш отак пити й скиглити, то справді накличеш на себе підозру.

— Ти так гадаєш?

— Так воно є. Іди в гамазей і роби своє діло. Якщо він знову прийде, запитай його, що йому треба. І звикни до нього. Я вже звик. Він питає те саме, і ти відповідай йому те саме! Колись та обридне йому!

— Ти так гадаєш?

Уже втретє це саме запитує, не сперечаючись, бо йому хочеться, щоб усе було так, як я кажу, хочеться, щоб я переконував його. Він не любить сумувати, а ця слабкість — це хвилинний вияв жалості до себе, і вона довго не триватиме. Він дивиться вже веселіше, тримається впевненіше, говорить розкутіше. Мовби з дружніх очей у нього переливається сила, хоч і обманлива. Для нього вона справжня й доречна. Я подумав, що цей пришелепкуватий чоловік загинув би, якби жив сам, без друзів чи без людей, яких він вважає друзями. Мої пусті слова підняли в ньому дух тому, що вони відповідають його легковажній вдачі, і тому, що їх каже його приятель.

— Ти маєш рацію, — промовив бадьоро Махмут. — Коли прийде до мене, запитаю: що ти все винюхуєш? Забирайся під три чорти!

Але тут він, мабуть, побачив в уяві образ Авд-аги, і його бадьорість безслідно зникла:

— А може, й не скажу. Ти не боїшся, а я боюсь.

— Чесно кажучи, у мене теж не завжди вистачає хоробрості. Але спересердя, буває, подумаю: будь що буде, раз помирати!

Йому не подобалася така безвихідна хоробрість, ані такий безглуздий бунт.

— У тім-то й річ, мій Ахмете, що людина помирає тільки один раз. Якби ж то можна було вмирати двічі, тричі, то одна смерть була б не страшна. А так треба бути героєм або останнім дурнем, щоб не боятися. Не задираю носа від того, що я не дурень, але героєм бути не можу, хоч би й хотів — слабкий на утори. О, щойно згадав… Почекай, я зараз…

І він побіг у нужник.

Я всміхнувся з його біди. Неприємна вона, звичайно, але надто вже смішна. Про свій страх він розповідає, мов дитина, цілком відверто й безпосередньо, відкинувши самолюбство. Страх бридкий, коли його бачиш в іншої людини.

Я не хочу боятися! Щоб підбадьорити Махмута, я сказав досить-таки нещиро: раз помирати! Але тепер я насправді так думаю. Це не хоробрість, а сором за своє приниження. «Страх — найперший зрадник», — сказав Осман. А мені здається, що страх — це найбільша ганьба на світі й найбільше приниження для людини. Він занесений над нею, мов нагайка, приставлений їй до горла, як ніж. Людина охоплена страхом, наче вогнем, затоплена ним, ніби водою. Її лякає доля, лякає завтрашній день, лякають існуючі закони, лякає сильніша людина — і вона не може бути тим, чим хоче, а є тим, чим змушена бути. Вона запобігає перед долею, молиться завтрашньому дню, безмовно скоряється законам, улесливо всміхається ненависній грубій силі, змирившись з роллю огидного створіння, начиненого страхом і слухняністю.

Якщо така людина коли-небудь засмучується, то тільки тому, що згадає себе бажану, омріяну, таку, якою вона могла б бути, якби не стала тим, чим є. І якби світ був не такий, який він є.

Не хочу боятися!

Я кажу: не боюся тебе, доле! Не боюся тебе, завтрашній дню! Не боюся вас, сильні світу цього! Але кажу, це подумки і з дрожем у серці. Наполовину вільний, роздвоєний. Перший усамітнюється, бо не може прийняти цих порядків, другий мовчить, бо не хоче страждати.

Отже, я теж боягуз, як і Махмут. Тільки по-іншому.

Свобода — в діях людини, а до цього я не піднявся.

Мої сили надто слабкі, мало що я міг би зробити. Не знаю навіть, як би я мав діяти, щоб не стати ні непотрібною жертвою, ні невдоволеним мовчуном. Зла у світі багато, а рука моя коротка.

Навіщо тоді я думаю про вчинки, які утверджують свободу, якщо це нездійсненне?

Чи потрібно раз обізватися, щоб потім навіки замовкнути?

Чи потрібно щось зробити, щоб потім уже ніколи нічого не робити?

Чи потрібно мовчати, радіючи з того, що живу?

Навіть якщо я відважуся принести себе в жертву, — хоч не знаю, в ім'я чого, — звідки я можу бути впевнений, що тим нікому не завдам шкоди?

Усі докази переконують мене, що так найкраще, але тільки один мене тривожить — доказ сумління. Не знаю, звідки воно в мене, не знаю, навіщо воно, жити мені заважає, а позбутися його не можу.

Залиш мене, кажу тому непогамовному сумлінню, що ти візьмеш із мене, слабкого? А воно причаїлося в якомусь закутку, іноді дрімає, а іноді ворушиться, але не покидає мене. Смішне ти, кажу йому, нікому не потрібне. Для мене зайве. Я не радію з того, що маю тебе, не відчуваю задоволення, що ти обрало мене, ти моя ущербність, а не моє благородство. Чому ти не знайшло когось могутнього, сильного, безстрашного і чесного водночас? Якщо такої людини нема, то хіба я винен? Притулилося ти в мені, як сирітка, і мовчиш, як сирітка, нічого не просиш, ні на що не намовляєш, вирішувати все залишаєш мені, і добре, коли тебе забуваю, але пече мене сором, як тільки згадаю тебе. Не розумію чому, адже я нічим тобі не зобов'язаний. І навіть не знаю, що ти таке, тебе не можна ні побачити, ані уявити — мовчазна пересторога, яка не оперує доказами, невидимий дороговказ до невидимої мети: серце саме повинно знаходити його. Як воно знаходить його і як не зіб'ється з правильного шляху, коли його знайде? Ти безрозсудне, чужий гіркий досвід тебе не цікавить, небезпеку ти зневажаєш, тягнеш мене на кам'янисті стежки і не вважаєш це подвигом — це лиш обов'язок для тебе. Обов'язок перед ким? І чому саме я зобов'язаний? Знайди когось придатнішого, зі мною тільки марно час гаєш.

А воно чапіє, мовчить і чекає своєї хвилини. Хвилини мого натхнення або моєї дурості. Може й не дочекатися, бо дедалі менше надії на це.

Коли Махмут повернувся з нужника, перервавши мою розмову з сумлінням, і замовив ще одну чарку настоянки, щоб утамувати біль у животі, він розповів, що там, хай вибачу йому, він думав про мене і дійшов висновку, що я таки маю рацію. Справді, не варто боятися. Це не легко, але не варто. Усе життя прожити в страхові — все одно що й не жив. Яке то життя? Але, з другого боку, і лізти на рожен не слід, найкраще було б, якби я поговорив з Шех-агою, щоб він звільнив нас від Авд-аги.

Я відповів, що гарне місце він вибрав, щоб думати про мене, і даремно часу не гаяв, добре зміркував усе, тільки, на жаль, ІІІех-аги зараз нема вдома, доведеться почекати. Якщо тільки Авд-ага схоче ждати. Слава хоробрості, але без неї спокійніше. Добре, якщо можеш не тремтіти ні перед ким, а ще краще — якщо не треба тремтіти. Геройство триває мить, страх — ціле життя, і розумніше думати про все життя, ніж про одну мить. Найкраще злякатися наперед, щоб не боятися із запізненням.

Я молов усяку всячину, не дбаючи про зміст, бо це не мало значення, а Махмут слухав мене здивовано саме тому, що я говорив неясно, і, заспокоєний, рушив до гамазею. Але раптом згадав, що мене розшукує Мула Ібрагім. І ще сказав мені, що заарештували жінку, у якої жив Раміз. З цього я зрозумів, що його муки втишилися і він уже в змозі подумати й про мене.

Звістка про невідому жінку мене приголомшила. І в її нещасті я винен!

Тепер у мене було дві причини піти до Мули Ібрагіма: по-перше, він шукав мене, а по-друге, він мені теж потрібний.

Я хотів запитати його, чи можна якось допомогти заарештованій жінці. Навіть не знаючи її, я накликав на неї біду. Може, її кинули б до в'язниці, навіть якби Раміз не втік, але таке припущення було надто непереконливе, щоб звільнити мене від почуття провини. Звичайно, моя вина не дуже велика й не важка: мовби на горі я зачепив ногою камінь, він покотився і вдарив когось унизу. Свідомої чи посередньої моєї провини тут нема: я не знав і не бачив удареного, але я зрушив камінь. І ось тепер я намагаюся допомогти. А пізніше думатиму про дивний порядок у світі, у якому часто, роблячи добро, мимоволі робиш і зло. Тож чи потрібне таке добро, яке не може обійтися без зла?

Я думаю про людину, а не про мету, через те кожен мій крок невпевнений.

Знаю, Мула Ібрагім не захоче навіть говорити про ту жінку, але я буду настирливий. Хоч би заради того, щоб іще раз переконатися, що навіть порядні люди не поспішають допомогти іншому. Іноді корисно знати, що є й гірші від тебе. Моє сумління відкине це виправдання як нечесне й нагадає мені, що кожен несе відповідальність сам за себе, і все-таки це сяка-така втіха, бодай і скороминуща.

Мулу Ібрагіма я застав у конторі і сказав йому, що прийшов поговорити з ним про заарештовану жінку. Я сказав це пошепки, щоб інші не почули, що я прошу за неї, хоч я хотів це вимовити голосно, аби всі бачили, як він відмовлятиметься допомогти.

Він відмовився і допомогти, і навіть розмовляти на цю тему, мовчки крутячи головою й рішуче відмахуючись руками.

Я не зрадів зі своєї передбачливості. Невже справді їй уже ніхто не допоможе?

Це ж гріх, сказав я, адже ніхто за неї не заступиться, моє слово нічого не варте, єдиний він би міг щось зробити: знає суддю, знає Зафранію, знає всіх людей у суді й поліції, — нехай її випустять, хіба вона питала Раміза, що він думає і чим займається, коли здавала йому кімнату, у неї й свого клопоту досить, чоловік її лежить хворий, сусіди провідують його, бо це річ богу вгодна, але людське милосердя короткочасне й нетривке, і бідолаха залишиться сам, без догляду, та й вона сама нездужає — чого від неї хочуть?

Мула Ібрагім тільки крутив головою та відмахувався руками, а я нападав на нього, як набридлива оса, дедалі напосідливіше, чим більше переконувався, що він нічого не зробить. Я це знав наперед, хоча волів би помилитися.

Даремно я мучив його. Ні на що він не зважиться, страх не дає. Звичайно, Мула Ібрагім охоче допоміг би нещасній жінці, бо він добра людина, але боїться викликати чию-небудь підозру. Хто сьогодні заступається за в'язнів? Навіть просити за них небезпечно. Це що, недовір'я судові? Незгода із заходами, яких він вживає? А можуть подумати, що ти знайомий з Рамізом. Е, тут уже будь-яке благородство позадкує в кущі. Жінці не допоможеш, а собі нашкодиш.

Нарешті він сказав, що її, безперечно, випустять, якщо не винна, а якщо винна — то марно й говорити. Це старе, як світ, виправдання своєї бездіяльності, побудоване на самообмані. Брехня, що звільняють кожного, хто невинний, і він це добре знає, але згадує ту засаду неіснуючої справедливості, щоб зі спокійним сумлінням умити руки. А зрештою, перед тим, що може статися, він так чи інакше безсилий.

Таким чином і він, і я сказали, що хотіли, що могли, на що зважилися, і все залишилося, як і було. Трохи погралися з сумлінням, хоча мені жаль тої жінки, а потім Мула Ібрагім сказав, що він хотів бачити мене заради однієї роботи. Родичі страченого імама із Жупчі ставлять пам'ятник на могилі покійника й шукають, хто б їм склав надмогильний напис, а вони його викарбують на камені. І він згадав мене: я, безсумнівно, зроблю це добре та й зароблю на цьому, бо на покійників селяни грошей не шкодують, як і на скарги.

Я подякував йому, подумавши, як ми не могли дійти згоди щодо спасенних діл і як швидко домовилися про корисливі справи, з яких людина живе. Це єдине, в чому люди ще можуть порозумітися.

Коли я сказав Тияні, що завтра йду в Жупчу, вона здвигнула плечима й розсміялася:

— Я й не думала, що мій чоловік складатиме написи для надгробків.

— Пропонували мені зайняти посаду верховного судді, та я відмовився.

— І правильно зробив. Яка-бо з мене суддиха!

Наступного дня вранці я подався в Жупчу. Ішов поволі, сп'янілий від залитого сонцем блискучого снігу й далекого обрію, який відкривався з верхів'я, забувши про втому в ногах, незвиклих до тривалої ходи, звільнившись від учорашніх тривог, серед тиші безкраїх просторів та могутніх гір. Ми штовхаємося в тісноті задушливих міст, ненавидимо один одного, заважаємо один одному, а тут спочиває світ у своїй первозданній чистоті й незайманості, заполонює твою кров правічний закон забутої краси й усеохоплюючого спокою. Звідси все, що внизу, бачиться дрібним і нікчемним. Учора я ходив до іншого неборака, щоб звільнитися від думки про ув’язнену жінку, а повернувся ще з більшим щемом у серці — не вдалося мені обманути самого себе. Сьогодні ж я майже забув про неї. А якщо й не забув, то все мені видається набагато легшим.

В Жупчі зустріли мене гостинно, Мула Ібрагім попередив їх, що я прийду. Імамів брат нагодував мене, напоїв, хотів показати, де я спатиму, і дуже здивувався, почувши, що я не буду залишатися на ніч, а все зроблю негайно. Навіть був трохи розчарований, бо не любив ні в чому поспіху, а особливо в тому, що робиться на вічність. Я заспокоїв його, сказавши, що все продумав ще вдома, що радився з Мулою Ібрагімом та іншими вченими людьми і в мене в голові є кілька готових написів, треба тільки вибрати з них найкращий.

Я хотів, щоб усе мало якомога поважніший вигляд, якщо йому здасться, що я занадто молодий і недостатньо досвідчений для такої справи. Готового напису я не мав ніякого, тільки в голові у мене вертілося безліч різних слів, але я не знав, які з них підійдуть мертвому імаму. Правду кажучи, імаму все одно, він погодиться з усім, що б я не написав, але треба задовольнити його родичів, їхнє марнославство, а може, й горе, а це зробити не легко. Найменша можливість помилитися — говорити про покійника все найкраще, але для цього треба знати, що родичі вважають найкращим і що з того вони хотіли б викарбувати на камені.

Щоб не вирішувати самому, я став запитувати. Але імамів брат, маломовний і потайливий селюк, до того ще й упертий, тільки утруднював справу.

— Чи імам любив людей? — почав я з найпевнішого.

Імамів брат зовсім спантеличив мене своєю відповіддю, якої я не чекав:

— Кого любив, а кого й ненавидів. Як усі.

— Чи він знав, що його чекає, коли виступив проти султанського розпорядження?

— Звичайно, ні! Якби знав, сидів би тихо. Хто міг подумати, що за це голову знімуть! Не знав, звідки мав знати! Ми домовилися: якщо притиснуть, то дамо.

— Але він був, напевно, хоробрий?

— Де там. Усього боявся.

— Чому ж тоді він виступив проти воєнної допомоги?

— Як чому? Усі були проти неї, нам війна не потрібна, та й не маємо звідки платити. Він сказав лише те, що ми всі думаємо.

— Значить, він був добрий.

— Легко добрим бути. Важко залишитися живим.

— А владу — він ненавидів?

— Боже борони! Чому б то мав її ненавидіти?

— А ви?

— Що я?

— Ви ненавидите владу? Адже вона вбила вашого брата.

— Скеля відвалилася й убила людину. Тож чи треба ненавидіти скелю?

— Брата вашого вбила не скеля, а люди.

— Це не люди, а влада.

— Напишемо, що пам'ятник поставив брат чи родина?

— Навіщо це писати? А хто ж інший міг би поставити?

— Що ж тоді написати?

— Цього я не знаю.

Розгублений, без будь-якого орієнтира, без упевненості, яку я відчував раніше, я писав і перекреслював, доки, крім року народження і смерті, залишилося одним одне речення:

«Він був добрий, помер невинний».

Але йому це не сподобалося. Імам був добра людина, це так, але навіщо писати, що помер невинний? Усі помирають невинними, винними бувають, доки живуть.

Ледве ми дійшли згоди, щоб записати такі слова:

«Він був добрий, помер без вини. Хай аллах пошле йому вічне блаженство».

Ні зміст, ні призначення останнього речення для нас не були зрозумілі, але звучало воно урочисто й гарно і подобалося йому.

Імамів брат подякував мені, щедро заплатив за мою працю, і я зібрався йти додому. Але він ще хотів щось сказати, — я помітив це раніше, — та ніяк не наважувався, і видно було, що так і не скаже. У цих людей набагато більше в голові, ніж на язику. І все-таки сказав:

— Халіла Ковачевича знаєш?

— Навіть такого імені не чув.

— Його брат служить у Шех-аги Соча. Сторожем.

— Здається, бачив. Високий такий, кощавий.

— Халіл просив, щоб ти зайшов до нього. Недалеко тут, через дві хати від моєї.

— Чого?

— Якийсь чоловік питав про тебе.

— Хто?

— Не знаю.

Я подумав, що то зниклий Шех-ага сховався в цьому гірському селі, і селяни хочуть, щоб я забрав його із собою. Шість днів уже, як він утік із дому.

Халіла Ковачевича я впізнав одразу, він був, як дві краплі води, схожий на свого брата — слугу Шех-аги.

— Я Ахмет Шáбо. Ти кликав мене?

— Я тебе не кликав, ми говорили про тебе, і я хотів побачити тебе.

— Очевидно, у тебе до мене якась справа, раз ти хотів бачити мене.

Господар подивився на мене, оглянувся на хату, і мені здалося, що він вагається, зважується на щось і не знає, що робити.

— Нагальної справи до тебе нема, — відповів нарешті він, криво всміхаючись. — Просто так.

— Імамів брат казав, що якийсь чоловік питав про мене.

— Який чоловік?

— Звідки я знаю!

— А, так, питав, щось питав.

— Що хотів?

— Що хотів? Не знаю.

Передумав, очевидно. Уже нічого не витягнеш з того селюка.

— Гаразд, — кажу йому. — Побачилися, надивилися один на одного, порозмовляли, а тепер пора мені йти, щоб ще засвітла дістатися до міста.

— Авжеж, зима, рано смеркає.

Я подався дорогою вниз з гори.

— Провести тебе? — запитав він.

І рушив за мною.

— Ти щось хотів сказати, але стримався, — повів я розмову навпростець.

Халіл усміхнувся:

— Так, хотів, але це неважливе.

— А може, й важливе.

— Ні.

— Хто питав про мене? Часом не Шех-ага?

— Який Шех-ага? Звідки тут Шех-ага?

— Хто ж тоді?

— Хто? Не знаю. Уявлення не маю, ні хто він, ні що, завернув сьогодні випадково й побачив, мабуть, тебе. От і питає: це Ахмет Шáбо?

— Молодий, чорнявий, худий?

— Ніби.

— Часом не Раміз?

— Не знаю. Може, й Раміз.

— Він сказав, щоб ти привів мене до нього?

— Хто? Той юнак? Нічого він мені не казав, пішов собі.

— Куди пішов?

— Я, їй-богу, не дивився.

— Ну, гаразд, побачиш його — передавай вітання від мене.

— Навряд чи побачу.

— Іншим разом, коли будеш кликати когось до себе, спочатку подумай, що говоритимеш. А тепер я піду, ти вертайся.

— А що внизу, у місті, як там? Думаю, не дуже.

— Не дуже, винюхують, допитують, шукають Раміза — ось як.

— А чому його шукають?

— Не знаю, але було б дуже добре, якби не знайшли.

Халіл залишився на пагорбі, зовні освітлений сонцем і темний усередині, а я поспішив до міста, затягнутого сірою млою.

Замучив мене той горопаха — і сказати щось хоче, і розкритися боїться. І хоче дізнатися в мене, що ж воно сталося, і себе не хоче видати. Очевидно, Раміз переховується в нього і бачив, як я увійшов у село, а може, й знав, що я прийду, і попросив, щоб той привів мене до нього. Халіл спочатку, мабуть, заперечував, потім погодився і, чекаючи мене перед хатою, далі обмірковував усе, а коли все зважив, то змінив своє рішення й почав крутити, лише підтвердив, що той чоловік схожий на Раміза, але від усього іншого відмежувався, мовляв, це була випадкова зустріч: звідкись прийшов, про щось питав, кудись пішов. Безперечно, Раміз хотів побачитися зі мною. Халіл вирішив, що краще нам не зустрічатися. Так буде певніше і для нього, й для Раміза. Він пообіцяв Рамізові, що мене приведе, я стояв перед його хатою, можливо, Раміз навіть бачив нас, а тепер Халіл розповість Рамізові будь-яку брехню: мовляв, я поспішав додому, або злякався, або не хотів зайти — і буде задоволений зі своєї хитрості. Його право. Він сховав Раміза в своєму домі — заради Шех-аги, заради свого брата, може, й заради грошей, які йому заплачено, — і йому досить того страху, що в його домі сидить утікач-бунтівник. Не вистачало тільки, щоб він ще почав розповідати про нього кожному зустрічному.

Раміз поганої думки буде про мене, матиме жаль.

І тут я згадав Мулу Ібрагіма. Чому він послав мене до Жупчі? Чи й він знає, де Раміз, і спрямував мене мовчки на нього? Чи йому сам Раміз передав через когось, щоб я прийшов хтозна-чому? Марно я питав би його — Мула Ібрагім крутив би головою, махав би руками, від-нікуючись і дивуючись, як таке могло спасти мені на думку, він нічого не знає і знати не хоче.

Обережний Халіл перервав усі нитки, і тепер кожен зберігав свою частку таємниці.

Чи хотів я бачити Раміза? Не знаю, можливо, я наразився б на нову небезпеку і тремтів би від нового страху, потерпаючи, щоб ніхто не дізнався про цю зустріч. Я вже мав нагоду переконатися в цьому: один крок — і безліч наслідків.

І все-таки я шкодував, що ми не побачилися. У мене було до нього багато запитань про людей і життя. Я наперед знаю його відповідь, але, може, я повірив би в його добру волю й перейнявся б його непохитною надією. А мені потрібно повірити. Краще жити з оманливою надією, ніж твердо ні на що не надіятися.

У місті Махмут зустрів мене з поганою звісткою. Він заходив до хати заарештованої жінки, щоб провідати хворого чоловіка та занести йому якихось харчів. І застав там плач: жінка померла у в'язниці. Хто зна від чого: від страху, від хвороби чи від катувань?

Погана звістка, безглузда смерть.

Я навіть не подумав про те, звідки в Махмута стільки хоробрості, що він наважився піти в зачумлену хату? Невже в нього така сильна потреба допомагати нещаснішим від себе?

Загрузка...