А те, що сталося через три дні після цих відвідин, переконало мене, що кожен повинен іти своєю дорогою, не звертати на чужу. Щоправда, я не знаю, яка моя дорога, але знаю, яка не моя.
Авдія Сарана, наймолодший Омерів син, помер несподівано, і сьогодні його ховають. Не хворів, був здоровий, як бик, і раптом сконав, отруївшись незвичним напоєм.
Батько й брати самі опорядили його, обмили, загорнули в полотно й покликали трьох мулл читати молитви за упокій душі. День і ніч старий Омер стояв над мертвим сином, який лежав посеред кімнати, накритий білим покривалом.
Осман покликав мене з собою на похоронну відправу до Бегової мечеті. Він і розповів усе про Авдію.
— Таж вони його вбили, — сказав я, охоплений жахом, згадавши хижий погляд Омера Сарани.
— Навряд. Може, й справді від перепою помер.
Але тон, з яким Осман відкинув мою підозру, не був переконливий. Він робив це лише для годиться, не дуже наполягаючи на своєму твердженні.
Його таки вбили, це й Осман знає, саме його розповідь і навела мене на таку думку. А тепер він каже те, що прийнято казати в таких випадках.
Дубасили вони хлопця, щоб утовкти йому в голову розум, а вибили душу, не хотячи цього. Їхня дикість, і без того жахлива, стала, ще жахливішою через Авдіїну дурість. А хлопець тяжко провинився, зламавши закон мовчання, який для них наче мур, наче неприступна фортеця. Вони не люблять хизуватися своїми подвигами, не вимагають визнання і взагалі не говорять про себе. Авдія проговорився і тим наразив сім'ю на небезпеку. Вони хотіли напоумити його, щоб запам'ятав і більше ніколи не смів говорити того, що не для розголошення, щоб затямив собі раз і назавжди: безпека родини — священна. А коли вони вирішили, що достатньо напоумили його ударами, бо слова тут не допомагають, коли погодилися, що наразі йому досить того напучення, — а важко сказати, що для них означає досить, — і залишили його, щоб він проспався, Авдія заснув навіки, вилікуваний від недоумкуватості, навчений мовчати як могила, напоумлений ніколи більше не ставити безпеку родини під загрозу.
Вони вбили його, а я приніс їм звістку про його необережність. Отже, я винен у його смерті!
Боляче вразила мене ця думка, шпигонула в самісіньке серце і так занепокоїла, що я став заповзятливо захищатися.
Я не винен!
Звідки мені було знати, що є такі люди! Невже заради власної безпеки можна вбити сина і брата? Я міг подумати, що вони його вилають, пригрозять, ударять, але таке і в найстрашнішій гарячці мені не могло примаритися. Зрештою, я в усьому цьому не мав ніякого значення, якби не я, пішов би хтось інший, а наслідок був би той самий.
Я не винені
«Я не винен, — повторював я збентежено, — ні в чому не винен». І все-таки не переставав думати про юнака, якого батько й брати, осатанівши від люті, п'яного духопелили, топтали ногами за його непрощенну провину. Або перечекали, коли він проспиться, і тоді накинулися на нього з лайкою, а він відповів їм щось таке, що їх розлютило, і вони почали вершити свій сімейний суд.
Що відбувалося в якійсь потайній кімнаті чи в темному льоху, у їхніх головах, у їхніх душах? Імовірно, юнак мовчав, адже він теж Сарана, не хотів каятися, що можна було сприйняти як затятість, і це вирішило його долю. Може, він і справді затявся перед смертю. Чи він усвідомлював удари, які перевертали йому нутрощі і рвали жили, чи бачив закривавлені очі, які пропікали його вогнем? Напевне, саме через те й не скорився, не попросив пробачення.
У якомусь запамороченні я уявляв собі поваленого, з повідбиваними нутрощами юнака, який з останніх сил підіймає перебиту руку, щоб захистити голову, ще на щось сподіваючись. Або ні на що не сподіваючись. Або не думаючи нічого. Або думаючи, що вони правильно поводяться з ним, і тому мовчав, бо то їхня сімейна справа і не треба, щоб хтось чужий чув бодай найменший стогін. Це стосується лише їх і більше нікого. І він, і батько, і брати підкорилися законові, сильнішому й важливішому за них самих.
А може, то був протест проти жорстокості того закону? Адже і в малих, і в великих спільнотах діється те саме.
Від цих думок, від розпаленілих картин, від метушні, від жахів, від крові, що липне до оскаженілих кулаків, від беззвучного хрускоту кісток, від натужного хрипіння, у якому чується лють і муки і яке змінюється цілковитою тишею, що ім'я їй смерть, мені стає моторошно. І ще більший жах охоплює мене, бо до цього долучається відчуття власної провини. Марно моє розтривожене сумління криком волає, що все це сталося б і без мене. Але сталося з моєю участю, і цього я вже не в силі ні змінити, ні забути.
Що це за життя, що це за світ, у якому я чиню зло, думаючи зробити якнайкраще!
Чиню зло і тоді, коли нічого не роблю, даючи спокій і злу, і добру. Чиню зло і коли говорю, бо кажу не те що треба. Чиню зло і коли мовчу, бо живу так, ніби мене немає. Чиню зло вже тому, що живу, бо не знаю, як жити.
Я ніби випадково потрапив у життя, і, що б я не зробив, ніщо мені не належить.
Я вбив людину, бо поворушився, бо промовив слово. Не стикався з нею, ніколи не бачив, але знаю: я винен, що її вже ніколи не бачитиму. І не питаю про нього, про цього хлопця, чому він порушив закон сімейної фортеці: чи йому остогидло мовчати, чи він хотів утекти від цього, чи бажав похвалитися чимось гарним, значним, адже він ще надто молодий, і йому потрібне не тільки діло, а й слово про своє діло, може, тільки слово про що-небудь, аби своє? Питаю сам себе: чого я втрутився в чуже життя, не думаючи ні про що, тільки бажаючи показати свою хоробрість, якої нема в мене, і зрівнятися з людьми, до яких я ніколи не зможу дотягнутися? І питаюся: чим я розгнівив старого Омера — чи вирвалось у мене якесь гостре слово, чи я був дуже вражений вчинком юнака, чи було щось образливе в моїй поведінці? Ні, нічого того не було, я почувався розгублений, трохи зляканий, трохи ображений, що старий дивиться на мене як на ворога і майже не слухає мене, я думав про себе, а не про те, що кажу, і не про хлопця. І це стало вироком для нього. Бо я сказав — байдуже як. Бо я прийшов — байдуже чому. Бо я ступив на чужу дорогу.
Доки ми йшли до мечеті, Осман щось розповідав, заливаючись, як завжди, сміхом. Я не підводив очей від протоптаної в снігу стежки й думав про свою провину. Сніг уже втратив первісну чистоту й перетворився на брудну ляпавицю, це я зауважив мимохідь, підсвідомо, з харчевні тягло важким запахом перегорілого масла, який забивав мені дихання. Османів сміх був ніби знущанням з моєї муки.
— Прошу тебе, перестань сміятися!
Осман щиро здивувався:
— Що з тобою? Чим тобі не подобається мій сміх?
Я не відповів, лихий сам на себе. Невже мені заважає й те, що люди сміються?
Осман, на диво, не розсердився. Тільки запитав мене весело:
— У тебе поганий настрій! Ти сьогодні якийсь ніби скислий.
— Краще облиш, бо гадюка отруїлася б, якби мене вкусила.
— Таж бачу, тільки не знаю, що за причина. Очевидно, з Тияною посварився?
— Ні!
— Чи живіт болить? Щось погане, мабуть, з’їв, і тепер мучить.
— І не живіт. Не йде мені з думки той нещасний хлопець, що по ньому оце буде відправа.
— Чого б це, скажи на милість?
— Якби я не пішов до старого Омера Сарани, то він би, може, й залишився живий.
— Он воно що! Ну, знаєш, тільки не гнівайся, ти й справді дурень. Якби ти не пішов, то пішов би хтось інший.
— Але я не був би винний.
— Уяви собі, Шех-ага так і сказав мені тоді про тебе: «Він для такого діла не годиться». — «А чому? — кажу я. — Тут і дитину можна послати, не те що його». Але, бачиш, Шех-ага не помилився. Справді, ти ні на що не здатний!
— Яке було б щастя, якби ви послали дитину. Я не знав би нічого, і не гризло б мене каяття.
Осман дивився на мене співчутливо, як на несповна розуму, як на розманіжене пискля, яке не має ніякого поняття про світ. Перестав сміятися, схопив мене за плече, повернув до себе й грубо сказав:
— А тепер послухай мене! Гадаєш, ти нічого не знав би? Ти впевнений у цьому? Якби ти не сповістив старого Омера, хтось би інший це зробив, і було б так само, тільки ти був би чистенький, ти знав би все, тільки тебе не мучило б почуття вини. Але якби ми не знайшли нікого або натрапили на підступну людину, яка замість того, щоб іти до Омера Сарани, кинулася б притьмом до коменданта Авд-аги, що б тоді було? Ану, помізкуй трохи тою своєю премудрою головою! Ось що сталося б: дурноверхого Авдію заарештували б і живим би вже не випустили. Кинули б до в'язниці й Османа Вука, який оце зараз сміється з тобою, а тоді йому було б не до сміху. Схопили б, можливо, і Шех-агу Соча, бо він послухав тебе і врятував твого друга. І Саранів — усіх трьох. І тебе, не дай боже, запхнули б у фортецю, бо під тортурами людина може будь-що бовкнути й хтозна-кого назвати. Скільки ж покійників було б тоді? Аж задосить, їй-богу, бо біда здибає хутко, та трудно її позбутися. І зачеплюється вона за якусь дрібничку, — скажімо, не ту людину добереш для незначного діла. А так тільки один мертвий, і ніхто не винен, ніхто! Мовби людина забрела занадто глибоко у воду та й захлинулася, от і все. Тепер тобі зрозуміло?
Я мовчав. Груба дійсність іноді буває дуже переконливою.
— Ось що я думаю, — сказав він і розсміявся. — А, ти перестань скиглити. Ходімо. І не стій на похоронній відправі ні похнюплений, ні веселий, тримайся спокійно. Про хлопця не думай, так уже йому на роду було написано, а якщо хочеш знати, краще так, ніж інак. Для нього гірше, для нас ліпше.
— Як можна не думати?
— Дуже просто. Думай про свою вродливу дружину. Вона ж у тебе красуня!
— Ти знову!
— Або що? Хіба й поговорити не можна? Скажу тобі щиро, якби ми не були друзями, я викрав би її в тебе.
Я скривився, мов від удару ножем.
— А я тобі скажу, затям раз і назавжди: мені такі розмови не до вподоби.
— І мені теж, — засміявся він тихо, бо ми вже разом з людьми підходили до подвір'я мечеті. — Тільки хочу звернути тебе на іншу думку, щоб ти забув того хлопця. Краще думай про живу дружину, ніж про мертвого Авдію.
Що з ним подієш? Стусоне тебе і погладить, розсердиться і стане добрий — усе в одну мить. Ото вже веселий сатана, без серця, але з блискучим розумом, точний і холоднокровний, як годинник. І бездушний, як годинник.
Перед входом на подвір'я мечеті стояв прапороносець Мухарем і чекав милостині, не простягаючи руки й не кажучи ні слова. Я помацав у кишені, хоч і знав, що нічого там нема, й попросив Османа позичити мені кілька дрібних монет. Осман дістав, не рахуючи, повну жменю.
— Дай Мухаремові.
Я простягнув, і Мухарем узяв, навіть не подякувавши.
— Старий борсук, — весело сказав Осман, коли ми ввійшли на подвір'я.
Чи щось може його зворушити? Невже він байдужий і перед такою очевидною несправедливістю?
— Про кого ти?
— Про прапороносця Мухарема.
— Хіба не жаль тобі людини, навіть коли вона в біді? Він не винен.
— Авжеж, старого героя кинули на вулиці.
— Що ж тут смішного?
— І він мусить на старість просити милостиню. Щоб не вмерти з голоду.
— Хіба не так?
— Ні, брате, не так. Чого дивуєшся? Не так. Шех-ага щомісяця платить йому більше, ніж він потребує.
Це було несподіванкою для мене.
— Я чув, що він жебрачить на зло, бо йому не дали того, що він просив, а про це я не знав.
— Точно, на зло. А якби одержав, що просив, то був би такий, як і інші. Можливо, і їх переплюнув би. А тепер мовчи, почалося.
Ми підійшли до натовпу, що розтягнувся позад мулли; покійник лежав на кам'яному підвищенні перед мечеттю. Доки мулла читав молитви, я думав про Османа.
Чи світ такий, як він його бачить, чи він простіший, а чи складніший від того, що я бачу? Мабуть, складніший, бо в кожній речі він помічає не тільки добрий бік, а й виворіт, розрізняє видимість і суть, шкаралущу і серцевину. Для мене Мухаремове жебракування — його нещастя й наша ганьба, для Османа — стареча примха і дріб'язкова помста. Я в усьому вбачаю лиху долю й непорозуміння між людьми, якого ми не в силі подолати. А він усе вміщає в людські рамки і міряє людською міркою, не віддаючи переваги ні необхідності, ні насильству: необхідність — те, що повинно бути; насильство — те, що може бути. У нього «так» і «ні» настільки переплітаються, що ледве розрізниш їх; зло і добро — рідні брати і часто йдуть, побравшись попід руки; покарання й вина — могутність і безсилля; життя — цікаве поле бою, на якому одні падають, інші перемагають, і не тому, що дурніші чи розумніші, а тому, що одні неспритні, а другі хитрі. Неспритних не треба жаліти, вони були б такі ж нещадні, як і ті інші, аби тільки випадок чи щастя допомогли їм опинитися на кому-небудь верхи. Не варто тривожитися нічим, найкраще — сміятися з усього й пильнувати, щоб не потрапити під колесо. Якщо не хочеш бути зверху, намагайся не потрапити вниз — і живи собі, як хочеш. Він не має ненависті до людей, тільки легковажить ними й зневажає їх за те, що вони проводять життя у сварках і клопотах, як останні бовдури.
Ця поверхова філософія, яка відштовхувала й приваблювала мене, дивно поєднувала в собі безцеремонність і досконале знання людей. А в мені якимось чином з'єдналися надзвичайна чутливість до будь-яких вчинків і повне незнання людей. І думав я примітивніше, ніж Осман, при всій його поверховості. У мене «так» і «ні» — літо і зима; добро і зло — дві протилежні сторони світу; покари більше, ніж вини, і ніякого причинового зв'язку між ними нема; життя — це сумне побоїще, на якому кілька катів і багато жертв, перемагають нахабні, падають слабкі і все настільки сумне, що найкраще плакати й не думати ні про що.
Мій погляд на світ легкодухий і кволий, він несприйнятливий для людини дії; його погляд жорстокий і егоїстичний, він несприйнятливий для людини думки. Який же тоді правильний? Рамізів? Його погляд мені найближчий і найдальший, бо він найбезкорисливіший і найнебезпечніший, але зараз про нього не буду думати.
У тому безмовному збентеженому самокопирсанні я пропустив повз вуха давні молитви, які я знаю, які відомі всім і які добре пасують до кожного нового покійника: кінець у всіх однаковий і кожному однаково потрібна милість божа. Завжди та сама доля і ті самі благання про відпущення гріхів і роблять похорон таким утомливим. А коли мулла обернувся до нас і став питати, який був покійник за життя, чи був добрий і праведний і чи заслужив царство небесне, я здригнувся. Глянув на старого Омера Сарану, бачив його збоку, його пооране зморшками обличчя загострилося й було напружене, сиві брови нависли над запалими очима, наче крила якогось білого птаха. Що він думає тепер, коли ми відповідаємо, що покійник був добрий і праведний чоловік? Чи стислося в нього серце, чи навіть зараз він проганяє від себе скорботу? Він підвів голову, борючись із самим собою чи зчавлюючи свій біль, а потім його голова раптом похилилась і впала на груди. Сльоза викотилася в нього з-поміж рідких нижніх вій і, поволі зсуваючись по віспуватій щоці, зникла в глибоких зморшках. Я штовхнув Османа ліктем і показав головою на Омера. Осман лише кліпнув очима — він теж усе бачив. А тоді впертий старий рішучим рухом підкинув голову й втупився у вікно мечеті — над землею, над кам'яним підвищенням, над мертвим сином. Залишився сам із собою. Він засоромився своєї сльози — перед собою чи перед іншими людьми. Чи охопить його туга й каяття, коли впаде ніч, яка роз'єднує нас і залишає самотніми, і темрява, яка ставить нас віч-на-віч із самим собою? Чи він сховається за синову провину і священну непорушність родинного благополуччя? Зараз він стояв перед нами як жертва немилосердної долі, і люди жаліли його, жаліли вбивцю. А справжня жертва лежала на кам'яній постелі, покрита світло-коричневим тонким покривалом, непорушна й мовчазна, промовистий докір тільки батькові й братам. І ось — хоч я знав усе і про батька, й про сина, але мені було жаль обох. Обидва були жертвою.
Коли я підійшов до Омера, щоб, як і всі, висловити йому співчуття, його скам'яніле обличчя пересмикнулося й рука застигла в моїй, холодна, як лід. Він упізнав мене, і йому згадався той день, коли його син ще був живий. Я був вістуном нещастя і для нього, і для хлопця. Я поспішно відсмикнув руку, так і затримавши її в повітрі, безсилу й гарячу, вражений глухою ненавистю старого.
— Він буде ненавидіти і тебе, і мене, і синів своїх, і цілий світ, аби тільки не думати про власну вину, — шепнув мені Осман, мовби відчувши моє збентеження.
Про свою вину я вже не думав. Я боявся, що для мене буде нестерпною мукою бачити накритий саваном труп юнака. Але цей острах непомітно згас у мені, доки я розглядав заціпеніле обличчя старого, намагаючись проникнути в його таємницю. І тепер, коли думка про нього розпливлася й стала блідою та невиразною, як зоровий образ, коли заплющиш очі, мене охопило почуття якоїсь незатишності, незрозумілої тривоги. На мить я забував про нього, але воно знов виринало, наче невловима тінь, наче неясна гадка про щось неприємне. Не про старого, не про Авдію. Про що ж тоді? Так іноді десь у глибині душі починають ворушитися давні страхи, якісь забуті погані передчуття, неприємні враження, особливо ті — з часів війни, коли я продирався крізь чагарі, ледве стримуючи серце в грудях, яке відчувало близькість ворожих солдатів. Я вишукував цей неспокій у собі й виривав його, а потім знову натрапляв на нього в якомусь закутку думки, у центрі якогось безпідставного страху. Але зараз я ніяк не міг знайти причину своєї мулької тривоги, хоч згадував усі, які тільки знав, виманюючи їх лагідним покликом, як факір грою на дудці викликає гадюк із нори. Мій поклик залишався без відгуку. Тривога сичала гадюкою, а я не знав, де її кубло.
А потім зненацька, ні з сього ні з того, я обернувся й зустрівся очима з поглядом Авд-аги.
Ось вона, причина мого неспокою!
Може, я бачив його й раніше, але не усвідомив, не запам'ятав, думаючи щось своє, а може, й не бачив, тільки він сам, присмоктавшись поглядом до моєї потилиці, дав мені знати про себе ще до того, як я помітив його. Серце відчуло, як колись відчувало ворожих солдатів.
Так і стояли ми один проти одного — куля й мішень.
Пізніше, коли я підійшов до Омера Сарани, то побачив, що Осман розмовляє з Авд-агою.
Коли ми знову зійшлися, я запитав його:
— Про що була в тебе розмова з Авд-агою?
— Я спитав його, чи він знав Авдію.
Збожеволів! Чи, як той нічний метелик, сам летить на полум'я свічки!
Я сказав йому докірливо, застерігаючи його:
— Знав я колись одного солдата, він, як тільки починався бій, місця собі не знаходив. Кидався притьма туди, де найбільша сутичка, аби тільки не чекати. Скоро й загинув.
— Е, ні, я гарячки не порю, як твій полохливий солдат. Авд-ага хотів спитати мене те саме, але я випередив його. І він мене спитав-таки, пізніше. «Ми з тобою знаємо всіх, — відповів я йому. — Ти в своїх справах, а я — в своїх. Тільки з тою різницею, що мої знайомі не тікають від мене».
— Весь час дивився в мій бік.
— Він на всіх дивиться, така його робота. А ти не зважай на це!
Я попросив його, щоб він зайшов зі мною до Махмута Неретляка, це зовсім близько, в Золотарському ряду, хай Осман скаже йому пару добрих слів, бо він ніяк не може забути й пережити того, що слуги не пустили його на байрам до нього в дім.
— Дурень твій Махмут. І чого він прилип до мене?
— Його заповітна мрія — мати другом якусь поважну персону.
— І я — та поважна персона?
— Цілими днями тільки про тебе й говорить.
Осман розсміявся, мовби почув якийсь недоладний жарт.
— Тоді він ще більший дурень, ніж я думав.
І все-таки погодився піти до Махмута, хоч не розумів моїх доказів і напевне подумав, що в мене клепки бракує або щось приховую. Йому невідома жалість, він вважає її образливою і для того, хто виявляє її, і для того, кому вона призначена. Осман попередив мене, що в нього часу обмаль і що він не любить марнувати час на дурниці, але гаразд, він скаже йому тих пару дурних слів — тільки заради мене, бо, очевидно, мені це для чогось потрібно, і відразу ж подасться в своїх справах, бо й так втратив стільки дорогоцінного часу.
Махмут був у крамниці. Звідти вийшов якийсь юнак, а потім повернувся назад — чи його покликали, чи він забув щось.
Коли ми підійшли ближче, то побачили, що той худий і високий юнак щось говорить, стоячи в напіввідчинених дверях і тримаючись за клямку, мовби хотів ще тільки це сказати й піти. Але коли ми почули, що він говорить, то зупинилися, зиркнули розгублено на відхилені двері й один на одного, не знаючи, що робити. Принаймні я не знав, то думав, що й Осман не знає. Мені одразу стало ясно, що це Махмутів син, золотар із Мостара, приїхав на розмову до батька. Але що це за розмова була — боже борони! Не розмова, а люте ричання, у яке Махмут час від часу боязко вставляв якесь слово.
— Це його син, — зніяковіло шепнув я Османові. — Ходімо звідси.
— Постривай, я хочу послухати.
Він став збоку за дверима й нашорошив вуха, недобре вищирившись і бурмочучи щось нерозбірливе.
— Соромно, кажеш, слухати те, що я говорю? Це робити соромно, що ти робиш усе своє життя! Відколи знаю себе, то мушу червоніти за тебе. Скільки я сліз пролив через батька-шахрая, ти моє дитинство занапастив. Кажеш, ти мій батько. На жаль, так. Тому я й утік із дому, через тебе втік, став вигнанцем, як і ти, тільки ні сном ні духом не винний. І тепер, коли я хочу почати нове життя, я маю право вимагати свою частку.
— Ось тобі крамниця, — ось будинок, приводь дружину, будемо жити разом.
— Краще в Неретву скочу, а сюди не повернуся.
— Почекай, доки зберу грошей.
— Не хочу чекати, бо ти ніколи не збереш грошей. Продай крамницю, продай будинок, навіщо вам такий, можете жити і в меншому.
— Отаке на старість, сину! Хіба не можеш почекати, коли помремо? Вже недовго залишилося.
— Не можу чекати, мені потрібні гроші.
— Ти розмовляв із матір'ю?
— Буду розмовляти з суддею, через суд візьму те, що мені належить. А матір заберу з собою до Мостара.
— Їй добре зі мною.
— Нікому з тобою не добре.
Осман криво всміхнувся, ощиривши зуби, і, гупаючи чобітьми, почав обстукувати сніг, щоб його почули в крамниці.
Я схопив Османа за руку, хотів стримати, але він висмикнув руку.
У крамниці стало тихо.
— Тільки, Османе, не згадуй, що ми підслухали їхню розмову.
Він зайшов усередину. Усе зіпсує, не змовчить? Махмут хоч і пришелепкуватий, але гордий. Навіть затаїв, що має сина, аби не розповідати про своє лихо з ним.
— Не перешкодили? — запитав Осман, дивлячись на юнака.
— Ні, нема чому перешкоджати!
Звичайно, ми не перешкодили. Ще ніколи допомога йому не приходила так вчасно.
І все-таки Махмут злякано відводив очі вбік.
— Хто це, Махмуте?
— Син.
— Гарний у тебе син.
Махмут збентежено дивився на нас, не знаючи, чи ми чули їхню суперечку.
Я поспішив заспокоїти його й звернути розмову на інше, бо Осман люто стукав зціпленим кулаком правої руки в долоню лівої, і легко могло статися, що його не задовольнить власна долоня.
— Зайшли провідати тебе.
— Дякую, — пробелькотів Махмут.
— І хочу сказати тобі про байрам, — додав Осман неприродно лагідно. — Мені жаль, що ми не змогли тоді побачитися. Я, хай Ахмет скаже, мав стільки роботи, що голови ніколи було підвести.
— Знаю, він розповідав мені.
Юнак обернувся до батька:
— Я йду вже.
Іду вже, але ми ще зустрінемося або ти почуєш скоро.
У його словах звучала погроза!
І вийшов, навіть не глянувши на нас. Ми не справили на нього хтозна-якого враження, а може, він взагалі скинув нас із рахунку, як тільки почув, що ми Махмутові друзі. Мені було жаль Махмута, але я не засуджував і юнака, бо його життєвий шлях був не гладкий.
Махмут поспішив виправдати синову непристойну поведінку:
— Одружується, то й голова йому йде обертом. Ми щойно вели мову про те, щоб продати крамницю, а він купить собі що-небудь у Мостарі.
О муко батьківська!
— Продавай! — рішуче промовив Осман.
— Та не знаю, і продати не легко. Коли продаєш, усе дешеве, коли купуєш, усе дороге. І якось мені жаль, ото прийду сюди, сяду, і здається мені, що й справді я зайнятий якимось ділом.
Осман раптом щось пригадав:
— А чого ти сидиш у цій порожній крамниці і сам себе дуриш, ніби робиш якесь діло? Чому, справді, тобі не взятися за роботу?
— Літа не ті, Османе. Що я можу робити?
— Знаєш гамазей Шех-аги, де ми збіжжя тримаємо? Зумів би ти записати, скільки мішків зерна прийняв?
— Чом би не зумів!
— У такому разі, купуй жаровню і приходь по ключі! Дідо іде, відкриває свою крамницю.
Махмут проковтнув слину, і борлак на його тонкій шиї довго опускався вниз, глянув на мене, щоб запитати поглядом, чи не жартуємо з ним, рушив до Османа й зупинився, зовсім розгублений.
Чи не закотить він очі під лоба? Чи не замахає руками? Чи не впаде?
Але ні! Махмут гідно тримається. Схвильований, але тримається!
І я схвильований. Що це сталося з Османом?
— Якщо не жартуєш, — сказав Махмут тремтячим голосом, намагаючись приховати своє збудження, — якщо справді не жартуєш… Я погоджуюся, звичайно. Ще б пак! Якщо не жартуєш… І не знаю, як тобі й дякувати!
— Чого б я мав жартувати, і за що ти маєш мені дякувати? Я ж тебе не верховним суддею ставлю. А цю крамницю продай!
— Продам. Піду скажу дружині. Продам. Негайно! А будинок? І будинок продати?
Він уже втрачав голову.
— Навіщо тобі продавати будинок?
— Великий, для чого мені такий? Досить було б і меншого.
— А коли до тебе перебереться син з невісткою? Буде вам тісно в малому будинку.
— Ти маєш рацію! Справді, буде тісно.
Поверталися ми через ринок мовчки. Осман усе крутив головою, мовби ще дивувався й досадував. Я сказав йому те, що думав:
— Не сподівався я від тебе такого. Ти мені здавався іншим.
— Розсердив мене той осел.
— Я боявся, що ти відлупцюєш його.
— Мало бракувало до цього. Залишалося або відлупцювати, або вчинити якусь дурницю.
— Ніякої дурниці ти не вчинив.
— Ба, ще й яку! Побачиш, який розгардіяш влаштує Махмут у гамазеї, він же ні до якого діла не здатний.
— Не давай йому грошей у руки, — промовив я неохоче, але чесно і щодо нього, і щодо Махмута.
— Отак ти про свого приятеля?
— Краще не спокушати людину. Нагода створює злодія.
Осман засміявся. Він, мабуть, лікується сміхом.
— І злодій створює нагоду. Спокуси йому, звичайно, не минути. І він піддасться їй. Грошей у нього не буде, за все я сам плачу. Але з кожного мішка він надбере пригорщу-дві, і йому вистачить. Так і Дідо робив і ось відкрив свою крамницю. І кожен так буде робити, хоч і святого постав. Зрештою, це не страшно. Кожен добрий торговець заздалегідь ураховує збитки, беручи до уваги цю людську слабість. Було б розумно, якби ми в усьому в житті наперед ураховували збитки. Знаєш, що так має бути, і спокійний, не злишся.
Так я вперше побачив, що і в Османа є слабкі місця. І вперше Осман помилився в Махмутові.
З гамазею Махмут створив собі ціле царство.
Побілений вапном, прибраний, провітрений, гамазей став привабливіший і світліший, а кімнатка, у якій він сидів, перетворилася на ошатне житло. Посередині — жаровня з палаючим жаром, під стіною — гарний диван, підлога — вимита, стіни — білі, Махмут — веселий.
— Затишно в тебе, — сказав я те, що Махмутові, безперечно, хотілося почути.
— А було тут непривітно.
— Вірю.
— Коли я вперше прийшов сюди, то ледь не блював: брудно, темно, запущено, гидко через поріг переступити, не кажу вже про те, щоб тут сидіти. Де ж я, думаю собі, друзів буду приймати? Умовив я Осман-агу, майстри побілили, ми з дружиною прибрали, помили, з дому дещо принесли — і ось, як бачиш. Ти, мабуть, дивуєшся, навіщо мені такий розкішний диван, і Осман-ага дивувався…
— Який Осман-ага?
— Осман-ага Вук. Диван я поставив заради сусідів, торговців і ремісників. Вранці вже приходили. Учора я їх відвідав і запросив на новосілля.
— Це перше, що ти зробив?
— Спочатку я прибрав, а потім запросив їх. Такий звичай у торговців.
— Даватимеш їм поради в торговельних справах?
— Ні в якому разі! Серед торговців це не заведено. Хіба що хтось запитає тебе. У мене й свого клопоту досить.
— Навіть горілкою не пахне.
— Я тут не п'ю, не годиться. Вдома вип'ю трохи — і спати. На роботу треба приходити вчасно, не слід запізнюватися.
— Стривай, прошу тебе! Чи я не заблукав? Може, я розмовляю з якоюсь іншою людиною, яка тільки зовні скидається на Махмута? Хіба нічого не залишилося від колишнього Махмута?
— Я взявся за розум, ось і вся переміна. Гадаю, це на краще. І тобі вже пора порозумнішати.
Що сталося з Махмутом? Доки ходив без роботи, був сорока сорокою, а тепер — поважна сова. Колись не визнавав ніяких правил, як хлопчак-шибайголова, а тепер він уже міркує про торговельні звичаї, наче будь-який крамар. Що зробив із ним Осман? Обірвав метеликові крила й пустив черв'яка, хай повзає по землі? Був цікавий, став нудний. Був задьористий, став зів'ялий. Був одним єдиний, а тепер один з багатьох. Невже це означає: взятися за розум?
— Ти ще мрієш розбагатіти?
— Не мрію, — відповів він розсудливо. — Навіщо обманювати себе? Так певніше, і краще, і легше. Робота неважка, про плату з Осман-агою ще не розмовляв…
— Який Осман-ага?
— Осман-ага Вук, брате. Про плату, кажу, ми ще не домовлялися, але якщо буде така, як у Дідо, можу не боятися голодної старості. А платитиме, сподіваюся, не менше, якщо не більше. Осман-ага знає, як було до мене і як є тепер. Ти бачив котів у гамазеї?
— Яких котів?
— Я приніс чотирьох котів до гамазею. Клопоту, звичайно, побільшало, міняю їм воду, прибираю за ними, але й користь є від них. Ловлять мишей.
— Це розумно! — сказав я, не приховуючи іронії.
— Авжеж, розумно. Бачу, мишей тьма-тьмуща, січуть мішки, зерно їдять — скільки збитків! І думаю собі: нехай їх у гамазеї дві сотні, а їх більше, то через рік їх буде вже дві тисячі, за десять років — двадцять тисяч.
— А чого вони чекали досі? Чому їх тільки дві сотні?
— Минуло року їх було, певно, тільки двоє, але ж вони страшенно плодючі. Отже, мишей буде дві тисячі. І от нехай одна миша за день з'їсть лише двадцять зерен, значить, двісті мишей за день з'їдять чотири тисячі зерен, а за рік близько півтора мільйона. Хай в одній оці дві тисячі зерен, то це сімсот п'ятдесят ок. А якщо до них у гості прийде ще стільки сусідських мишей, а їх прийде більше, — скільки ж це мішків збіжжя вони струблять? Коли я розповів про це Осман-азі, він аж рота роззявив.
— А хто такий… а-а, вже знаю! Ніяк не звикну до того Осман-аги.
А Осман-ага, звісна річ, аж рота роззявив, коли почув, скільки мішків збіжжя виносить Махмут з гамазею, спихаючи все на мишей.
Ні, я не вгадав! І я роззявив рота, як і Осман, і з тої самої причини, бо Махмут уже не Махмут. Він і зернини не візьме!
— Позабивав я всі діри, приніс котів, і тепер збіжжя в гамазеї залишиться більше на цілих три вози.
Сили небесні, що ж це діється! Сам собі перекрив усі шляхи!
— А ти підрахував тому своєму Осман-азі, скільки мишей знищать коти?
— Підрахував. Хай один зловить тільки десять мишей на день, чотири — зловлять їх сорок.
— А за рік стільки-то, зрозуміло, і в цій боротьбі котів та мишей, сподіваюся, переможуть миші.
— Не переможуть, бо…
— Гаразд. Крамницю ти вже продав?
— Маю кілька покупців, чекаю, хто більше дасть. На гарному місці стоїть.
Серце в мене заболіло від жалю. Це вже не мій Махмут. Той мій був поет-вигадник, а цей — обачливий сухар. Мій Махмут ловив хмари, а цей мишей ловить. Мій Махмут був пришелепкуватий і приємний, а цей нудний і відразливий.
Як за такий короткий час людина могла настільки змінитися? Отже, він ніколи й не мріяв про неможливе, а лише придурювався, чекаючи нагоди, щоб стати самим собою.
Може, я не правий, що так думаю: він, бідолаха, нарешті дістав те, про що мріяв, щоправда, трохи менше, трохи буденніше, — і заспокоївся. Чому ж я уявляв його захмарним мрійником, який і не прагне нічого здійснювати? Звичайно, так природніше. Але в житті на одну цікавулюдину стало менше, а це непоправна втрата. Не жаль, якщо зникає один з безлічі подібних — це наче людський листок опав. Але якщо вмирає людина, яка виділялася своєю неповторністю, — зяє жахлива порожнява. Чим більше сірих людей у сірому житті, тим сіріше, тим тоскніше жити.
Помер поет, байдуже який, народився ще один крамар.
А може, його й не було, може, я його вигадав, може, я його виділив без його заслуги й вини? І все-таки я втратив найбільше. Його вічне прагнення за щастям, може й уявне, було нездійсненне і тому чудове. Його незібраність, безтолковість, його життєрадісна безпорадність, його наївна брехня, непослідовність, його страх і невпевненість, його дурне базікання — усе це було по-людському зрозуміле. А це, що тепер, — занадто звичайне. З цією людиною мені нема про що розмовляти. І ми розійдемося, йому на радість. Я такий, який є, йому, такому, яким він став, більше не потрібний. Як і він мені.
І доки я, сповнений гіркоти й суму, ховав людину, якої більше нема, бо з цією не бажав заводити дружби, та роздумував, як піти, щоб не образити того колишнього, бо цей новий мені був байдужий, до гамазею зайшов комендант Авд-ага. Від його появи я не відчув ні радості, ні жалю, тільки подумав, що тепер мені легше буде піти звідси, не треба буде ніяких пояснень.
Але я не пішов, це скидалося б на втечу.
Махмут підвівся, приклав руки до грудей і вклонився нижче й послужливіше, ніж би це зробив колишній Махмут, але водночас і з набагато більшою гідністю. Раніше він поставав перед Авд-агою жалюгідний і переляканий, не маючи змоги подумати про те, як йому триматися, тепер же він спокійний, упевнений, поважний, знає порядок.
Навіть сказав йому щось, я не запам'ятав що, але знаю, що це були якісь гарні й доладні слова, мовляв, йому дуже приємно і це велика честь для нього, чи щось подібне. І саме через те я вирішив взагалі не вставати, зачеплений Махмутовою поведінкою, його сумним переродженням, яке проглядало в усьому, вражений його зовнішньою догідливістю і справжньою самовпевненістю, найнезбагненнішою з усього, що Махмут міг вигадати. Ні, він не вигадував, він став таким. Він уже більше не буде вигадувати, І тут мені спало на думку, що така моя поведінка непристойна і що цим я кидаю виклик не Махмутові, а Авд-азі, причому безпідставно й по-дурному, і я підвівся невпевнено й сів, потім знову підвівся й сів, доки Махмут, як наречену, вів Авд-агу до дивана. Від цього мій настрій зовсім зіпсувався, а моє смішне вставання ще раз переконало мене, що в звичайних випадках найкраще робити те, що й усі, якщо не хочеш зробити того, чого ніхто не робить.
Жаль, що я не можу відразу піти, це було б нетактовно й грубо з мого боку, і, можливо, я знову кілька разів ішов би й повертався, як недавно схоплювався й сідав. Найгірше те, що людина, зробивши одну незначну помилку, починає низати їх, як намистинки на нитку. Ніщо так не боїться самотності, як помилка.
Найменша можливість, що помилюся, якщо буду мовчати.
Мовчав і комендант Авд-ага.
На щастя, говорив Махмут. Він розповідав те самісіньке, що й мені, навіть тими самими словами, не зважаючи на те, що я слухав його (раніше він би не допустив цього): як побілили, як прибрали гамазей, які меблі він тут поставив, про мишей, про кількість зерен в одній оці, про збитки, про котів і користь від них, яку визнав навіть сам Осман-ага.
Я ледве стримався, щоб не розсміятися, коли Авд-ага запитав, хто такий Осман-ага. Тільки він запитував без гіркоти й насмішки, як це робив я, він справді не знав, хто такий Осман-ага, бо Османа ніхто так не величав.
Махмутова розповідь була нецікава й нудна, тим більше слухати його вдруге було просто нестерпно, а ці стіни слухатимуть його щодня, я ж — ніколи більше. Але зараз ця втомлива балаканина мала певний сенс, чомусь служила, відганяла гнітючу тишу, яка нас могла затопити.
Я уникав погляду Авд-аги, вдаючи, ніби уважно слухаю Махмута. Він теж мовчав і слухав. Хоч навряд чи слухав, очі його були втуплені в жаровню. Мовчав він важко, глухо, пригноблююче, недобре і, як не дивно, засмучено. Справді, засмучено!
Звідки міг узятися сум на обличчі в цього чоловіка, який навіть за вбитим братом не сумував, у якого нема ніякої рідні, бо йому ніхто не потрібний, для якого служба — це і дружина, і діти, і любов? І все-таки туга й пригніченість прозирали з його очей, постави, із кожної риси обличчя, як і в будь-якої іншої людини.
І чим більша мука відбивалася на його обличчі, тим нижче падала його голова, та коли здавалося, що він ось-ось засне, він раптом підняв руку посеред Махмутової розповіді й зупинив його, навіть не дочекавшись кінця речення про котів і мишей.
Махмут, не збентежившись і не злякавшись, покірно замовк і став спокійно чекати, що той скаже.
Авд-ага запитав тихо:
— Чому Осман дав тобі це місце?
— Він знає, що я чесний і працьовитий. Тому й дав мені це місце.
— А чому не взяв його? — Авд-ага показав на мене. — Він, як і ти, не любить працювати, але принаймні чесніший за тебе.
— Негаразд минуле згадувати, Авд-аго. З кожним усяке траплялося в молодості, і я за це сповна заплатив. Чого ж ти про мене судиш по тому, який я був, а не по тому, який я став?
— Який ти став — я цього не знаю. Не знає й Осман. Який ти був — це я знаю. Знає й Осман. Чому ж тоді він дав тобі це місце? Ти ж навіть не торговець.
— Знаєш що, Авд-аго, — сказав Махмут тоном людини, яка знає собі ціну і яку грубо принизили. — Ти запитай про це Осман-агу, а не мене. Він краще знає.
— Якщо треба буде, і його запитаю. А зараз питаю тебе. Чому він дав тобі це місце?
— Відверто кажучи, твоє запитання образливе.
— Не знаю, образливе чи ні, але мені треба це знати.
І вони замовкли.
Махмут почав розтирати свою хвору ногу, страх і кривда завжди нагадували йому про неї.
Авд-ага сумними мертвотними очима дивився на Махмута, безперечно, шкодуючи, що голова в нього не скляна або що не може розбити її, щоб у Махмутовому мозку знайти відповідь на запитання, яке привело його сюди.
Ні один, ні другий, видно, нічого не знали. Махмут був упевнений, що йому поталанило — знайшлася людина, яка нарешті відкрила його торговельні здібності і дала йому відповідне місце. Усякий інший здогад, який би він не був, для нього образливий, та й нічого іншого він не міг собі припустити. Авд-ага ж, навпаки, думав, що тільки останній дурень ні з сього ні з того міг узяти Махмута до себе на службу. Осман не дурний; у такому разі, повинна бути якась причина для такого нерозумного вчинку. Яка? Чи він чимось заборгував перед Махмутом, чи це плата за якусь послугу? А Махмутові послуги завжди сумнівні, Авд-ага це добре знає, отже, зроблено щось протизаконне, і це треба з'ясувати.
Чи він завжди шукає отак наосліп?
Авд-ага довго мовчав: це теж спосіб викликати в душі людини збентеження.
Махмут тремтячими пальцями дедалі сильніше розминав болючу литку, пригнічений підозріливим мовчанням Авд-аги, занепокоєний його важким поглядом, наляканий його незрозумілою прискіпливістю. Можливо, навіть думав собі: невже з перших кроків почалися перешкоди, невже він стане на шляху мого щастя? Збитий з пантелику, він знову нагадав мені колишнього Махмута.
Це могло бути навіть цікаво, якби не було так сумно.
Мовчання Авд-аги викликає страх у жертви перед тим, чого він не договорює і не відкриває, залишаючи досить часу, щоб думати про свої можливі провини і нарешті занепасти духом. А може, це ощадлива пристрілка через брак патронів? Якщо все грунтується лише на здогадах, напад довго не потриває. Обидва крутилися б у зачарованому колі тих самих запитань і відповідей, а підозра так би й залишалася лише підозрою.
Але Авд-ага ще не складає зброї: він почав кружляти навколо жертви, стягуючи зашморг. Запитав:
— Ти знав начальника фортеці?
— Якого начальника? — з безсилою хитрістю й собі запитав Махмут.
— Начальника фортеці.
— А, фортеці!
— Так, начальника фортеці.
— Знав.
— Добре?
— Тільки з вигляду.
— А часто з ним розмовляв?
— Ніколи не розмовляв. Жодним словом з ним за все життя не перемовився.
— Подумай!
— Знаю добре.
— Можеш поклястися?
— Можу.
— А коли ти сидів у фортеці?
— А, он що. Не знаю, може, він і запитував мене, як звуся.
— І про твою провину.
— Я вже забув.
— Може, ще що-небудь забув?
— Не знаю, на що натякаєш.
— Коли ти останній раз розмовляв із ним?
— Кажу тобі, ще тоді, у фортеці.
— Це не ти кажеш, а я. А тепер, недавно?
— Після того ніколи більше, дітьми клянуся.
— Я вже бачив, чого варта твоя клятва.
— Запитай у начальника фортеці, якщо мені не віриш.
Знову насунула мовчанка, мов хмара.
Махмут навідріз відмовлявся від будь-якого знайомства з начальником фортеці, ніби це вже само по собі було підозрілим. Але він так само заперечував би, що прогулювався над річкою, що їв голубці на обід, що має п'ять котів, а не чотири, якби Авд-ага запитав його про це, — бо хто зна, що той підозрює і де тут криється небезпека.
А мені тільки тепер стало ясно: Авд-ага розслідує обставини втечі Раміза і вважає, ніби Махмут вів переговори з начальником фортеці! За цю послугу Осман дав йому роботу.
Жаль мені Махмута, бо знаю, що він ні до чого не причетний, але допомогти йому не можу. Як я скажу Авд-азі: Осман Вук не був знайомий з Махмутом, вони вперше зустрілися тільки в ніч, коли було здійснено викрадення.
Чому Осман дав йому роботу — не знаю. Цей вчинок, здійснений у хвилину слабкості, яка не скоро в нього повториться, здивував і мене, і Махмута, і, мабуть, самого Османа.
Авд-ага не може зрозуміти людської непослідовності і несподіваних рішень, він бачить лише причину й наслідок, послугу й винагороду. Він міркує так: хтось намовив начальника впустити викрадачів до фортеці; після того Осман Вук узяв ні до чого нездатного Махмута до себе на службу. Чому? Тому що Махмут підмовив начальника фортеці. За логікою Авд-аги, це настільки очевидно, що навіть Махмутове гарячкове заперечення є безумовним доказом його вини.
А сумний Авд-ага через те, що не може довести Махмутові, що той винен. Потрібні підтвердження, бо він надто чесний, щоб покарати людину, не маючи для цього незаперечних доказів, потрібні свідки, потрібні признання, а де вони? Нема їх, ще нема, але він уже не випустить Махмута — аж до його чи свого скону. Буде вистежувати, як голодний вовк вистежує старого оленя, спотикатимуться обидва, один тікаючи, другий переслідуючи, дихатимуть надсадно від страху й задоволення: можливо, жертва знесилиться, можливо, погодиться на муки — аби тільки мати перепочинок.
А все через дрібницю, через підозру, яка неправильно поєднала окремі факти. Я мовчки слухаю, не смію сказати: дай спокій чоловікові, адже він не розуміє навіть, про що ти питаєш, і через те видається ще більше сумнівним.
І якби я сказав, все одно це нічого не змінило б. Авд-ага — невільник свого покликання, це його пристрасть, рін живе тим, що переслідує й ув'язнює людей, як інші живуть заради того, щоб їх підтримувати й лікувати.
Різниця тільки в тому, що Авд-ага частіше втішається своїми успіхами.
Але чому він підозрює Османа? Чи це я приписую йому те, що мені відоме, а він і не думає про нього? А може, й думає: якщо Махмутові дав це місце, значить, за щось віддячує. Увесь світ він підозрює, він живе підозрами, навіть у сні не розлучається з ними — і не завжди безпідставно. Злочини трапляються щодня. Якщо злочинець не пійманий, отже, всі люди можливі злочинці. Він добре знає, за жодну людину не можна ручатися, що вона не здатна на поганий вчинок. Авд-ага шукає, Авд-ага підозрює, це його доля, обов'язок і задоволення, і нелегко йому доводиться, бо злочини часто оточені мороком і справжній злочинець проходить повз нього, дивиться йому в очі, спокійно робить своє діло, сміється, чого доброго, навіть сидить поруч із ним, а він тільки будує здогади, винюхує, відчуває, може, наближається і знову відходить, упевнений і невпевнений, щасливий, коли нападе на слід, у відчаї, коли його втрачає, і тільки одна смерть могла б перервати ці його пошуки. Бо він знає, якщо зупиниться, якщо втомиться, якщо не схопить і не покарає винного, то злочин запанує над світом, на землю впаде темрява й настане судний день.
У випадку з Махмутом він натрапив на тонесеньку ниточку, але міцно схопився за неї. Найсумніше в цій історії те, що підставою для підозри стало Махмутове щастя. І Османове благородство, через яке він уже й сам кається. Деяким людям справді не щастить. Скільки всякої потолочі без розуму, без здібностей, без честі домагається успіху в житті — і ніхто не дивується з того. А бідний Махмут щойно увійшов до свого похмурого гамазею, повного мишей і мишачого посліду, гадаючи, що нарешті позбувся страху перед голодною старістю, як одразу на нього впала підозра. Усе життя його переслідували невдачі, то як йому зараз бути спокійним! Не за гарні очі Осман узяв його на роботу.
І справді, чому Осман дав йому це місце? Негаразд, що я таке запитую, але справді — чому? Я зрадів за Махмута, коли таке сталося, але — чому?
Звідки мені знати! Я порадив Османові, щоб він покликав його того вечора до корчми, я попросив його, щоб він сказав кілька добрих слів Махмутові, я винен, що ми стали свідками сварки, яка так розсердила Османа. Усе це я знаю, і все-таки — чому? Хіба тільки тому, що син грубіянив батькові? Османові були байдужі й набагато важливіші речі, ніж ця звичайна сварка.
Ось яка причеплива чужа підозра! Вона точить тебе і тоді, коли ти знаєш, що людина не винна.
Якщо справді не винна!
А що, коли це не так, коли досвідчений ловець Авд-ага на правильному шляху?
Ця думка мене ошелешила.
Неможливо, я знаю, що це не так!
Але думка не може зупинитися і проти моєї волі переходить межу, яку їй поставила моя свідомість, і тягне мене в прірву уявної можливості.
Якщо так, тоді все легко розплутується і стає зрозумілим.
Осман послав Махмута домовитися з начальником фортеці, він для цього найбільше підходить, бо Махмутові ніхто не повірив би, якби він і зрадив. Махмут потім настирливо домагався зустрічі з Османом, щоб одержати винагороду за свою послугу. Осман всіляко уникав його, щоб не викликати зайвої підозри, а Махмутова суперечка з сином стала Османові за гарний привід, щоб виконати свою обіцянку.
Усе сходиться. Тільки не сходиться те, що мене пошили в дурні, але це їм байдуже. Вони спритно провели гру, приховуючи все, я був для них свого роду ширмою.
Усе сходиться. Точно так, як Осман міг задумати. Люди для нього лише засіб, то чому я мав би бути винятком?
Але Махмут? Як він міг стільки прикидатися? Я гадав, що знаю все про нього, вірив, що він і сякий, і такий, але щоб він щось приховував — бути не могло! Він, бувало, таївся з якоюсь дрібничкою, мовчав про неї годину або й день, а потім усе викладав як на сповіді, з полегшенням звільняючись від своєї таємниці, мовби скидав тягар із себе. Він був для мене мов доходжала безтолкова дитина з голубиною душею і тим дорогий мені. Але якщо він грав увесь час переді мною роль, то він смердючий доходжалий шахрай, якого я знати не хочу. Порвав я з одним Махмутом, цим теперішнім. Невже доведеться рвати і з колишнім, неіснуючим?
Похмурий від сумнівів, я глянув на Махмута. І він подивився на мене, занепокоєний, мовби відчув мої думки й розкаювався. Як і раніше, він був безпорадний, і мені знову стало жаль мого Махмута, але цьому я не простив. Будь-хто може дурити мене, тільки не друг.
Авд-ага мовчав, ворушачи щипцями жар, який почав пригасати. Чого чекає, чому не йде? А може, він взагалі не піде й сидітиме отак з Махмутом коло жаровні, доки обидва мовчки охолонуть, як той жар, і мовчки помруть. Обвинувач залишиться без доказів, оскаржений — без покари.
Але напівмертвий Авд-ага, на жаль, ще живий, він випростав свою кремезну спину й глянув на мене.
Невже до мене дійшла, черга?
Голос у нього тихий, втомлений, сумний. Я збуджений, жовчний. Ні ти, ні я не маємо охоти розмовляти — чого ти хочеш від мене?
Але він виконує обов'язок і не знає, що таке втома.
— Чому Осман не дав цю роботу тобі? — запитав він.
— Навіщо це мені?
— Ти хочеш чогось кращого?
— Я нічого не хочу.
— А з чого живеш?
— Краду, грабую, убиваю — як коли.
— Я бачив тебе на похоронній відправі по Авдії Сарані.
— І я вас бачив.
— Чого ти там був?
— Не знав, що це заборонено.
— Про що ти розмовляв із старим Омером Сараною в нього на подвір'ї?
На щастя, Осман попередив мене і я подумав про це заздалегідь.
— Чув, що в нього є добрий тютюн, хотів купити.
— І купив?
— Ні. Не було в нього.
— Після того його сини подалися з конем по Авдію.
— Цього не знаю.
Я згадав Османову пораду, що іноді корисно вистрілити першим, і запитав:
— Від чого він помер? Кажуть, був ніби здоровий.
Він подивився на мене пильніше й проникливіше, ніж досі, і я пошкодував, що вихопився зі своїм запитанням. Може, він і не дуже розумний, але робити з себе дурня не дасть. Нічого не відповів мені, і це була найгірша відповідь, мовби сказав: ти ще мене питаєш!
Авд-ага посидів ще трохи, втупившись у жаровню, а потім поволі підвівся і, не поспішаючи, вийшов з кімнати.
Махмут провів його знехотя і, стурбований, повернувся. Щойно зачинивши двері, він одразу обернувся до мене:
— Чого він питав мене про начальника фортеці?
— І мене питав про Омера Сарану.
— Але чого?
— Може, завтра нам скаже.
— Гадаєш, він і завтра прийде?
— Безперечно.
— О господи, як він дивиться, як мовчить! Аж морозом поза спиною обдає.
— А чого тобі боятися, якщо ти не винний?
— Який я винний, бійся бога, що ти кажеш? У чому я винний?
Я встав і попрощався, збираючись іти. Залишатися з ним більше не міг. Надто вже боліла мені можлива Махмутова зрада.
Його налякало те, що я йду, а ще більше, мабуть, моя холодність. Він знову став схожий на колишнього Махмута, але я був дуже злий, щоб воскрешати його з мертвих.
— Залишися ще трохи, — просив він.
— Мушу йти.
Я покинув його самого з мишами, котами і страхом; на вулиці мені спало на думку, що все-таки не треба було цього робити, але я не повернувся.