Фортеця

3. Щастя все-таки

Ішов я вулицями, без мети, нікуди, а опинився перед почорнілими стінами своєї хати, отже, ніде.

Невже кожне покоління повинно починати все з порожнього місця?

Ота мертва минувшина й мізерна теперішність, ті чорні руїни всього, що було, на яких не збираюся нічого будувати, все-таки в'яжуть мене із чимось. Із чим? Упізнаю колишнє місячне сяйво, подібне до того, що було в дитинстві, але зараз воно обманює, заливаючи сріблом згарище. Чи дививсь я на нього із своєї кімнати нагорі, якої тепер нема, чи, може, бачив його під хотинським замком, уявляючи, ніби я тут? Давно вже плутається в мені час і простір і я не знаю, ані де я, ані коли те сталося, про що думаю. Немає визначених меж, як у пустелі, як у небі, і спогади вільно переходять туди, де їм зручніше. Вони схожі на ті хмари, яким байдуже, де пливти, байдуже, коли з’явитися і коли зникнути. Це мені не заважає, навіть навпаки: не треба нічого вирішувати.

Коли я почув її голос, то здивувався. Хіба тут ще є хтось живий? Потім я запитував сам себе: як вона впізнала мене? Чи знала, що лише моя тінь може прийти на це кладовище? А може, бачила, як я приходив сюди раніше?

Я підійшов до огорожі тільки для того, щоб привітатися, — адже ми були сусіди, а відійшов, коли годинник на вежі пробив північ.

— Тияна, — промовляв я тихо, зачудований. — Тияна, — шепотів, спускаючись кам'яними сходами аж до самого ринку. — Тияна. — І нічого більше, лише це незвичайне ім'я.

Я зробився мов сам не свій. Що мені та дівчина? Що те ім'я, яке видзвонює в мені, мов розгойданий дзвін? Але я радів, що не був розумніший і тоді, коли підіймався до своєї колишньої хати. Свічки перед султановим портретом погашені, не видно у вікнах зірок з барвистого паперу, я забув селян із Жупчі, які дрімають десь на майдані під возами, чекаючи ранку і своїх небіжчиків, не знав, чого йду нагору.

Стояв, якийсь непритомний, глухо стугоніла кров у мені, як у порожній печері, коли давнє дитяче чуття довело мене до згарища, де не було спогадів. Та й що було згадувати? Гостра й неясна туга, що витала над милим непривітним містом. Дитяча кімната, заселена химерними картинами, породженими мрією без мети і точки опори. Батько, який, мов той місяць, ціле своє життя легковажно тратив усе, що коли-небудь набув; мати, яка не думала ні про дітей, ні про бога, тільки про нього, батька, і яка, безсумнівно, вмерла з туги за ним, а не від чуми; сестра, з якою я не вмів розмовляти, бо вона була ніби з якогось іншого світу; тітка, надокучлива своєю сльозливою любов'ю й нудними скаргами на чоловіка, який, невдячний, утік від неї хтозна-куди, що мене й не дуже дивувало. Нагорі, над буйними бур'янами, була батькова кімната, в яку я смів зайти лише двічі на рік — на два байрами[6], щоб уклонитися йому й поцілувати руку, дивну, білу, неробочу. Тепер і те видається сном.

Ні за що їм не докоряю, ані за те, що вони не зуміли залишити навіть спогаду. Жили як могли і, звичайно, не хотіли, щоб я після їхньої смерті стояв спустошений на цьому кладовищі.

Ніколи нікому я того не казав (має рацію Мула Ібрагім: найважче говорити про те, що тобі найбільше болить), а тій дівчині, колишній сусідці, про яку до зустрічі навіть не подумав жодного разу, жива вона чи мертва, розповів уже на другий вечір. Першого вечора я розповідав їй про війну, нібито й не про себе, а вийшло так, що про себе. Про мене вона й сказала ті слова: боже, які нещасні люди. Про мене і про всіх людей. Чи й про себе?

І тільки це сказала. Мовчала і слухала.

Спускаючись назад кам'яними сходами (вона всміхнулася, коли годинник пробив північ), я не дивувався з того, що сталося, хоч знав: це дивно, що я майже незнайомій дівчині розповів те, чого нікому не розповідав, бо тільки тепер вбрав те все у слова. Я казав сам собі: це тому, що ніч була місячна, тому, що в тих обгорілих стінах не було моїх спогадів, тому, що дві тендітні білі руки ніжно лежали на спорохнявілій огорожі, тому, що задумливо й лагідно дивилися чорні дитячі очі цієї дівчини, тому що вона мене слухала, як ніколи ніхто в житті не слухав. Я цього собі не з'ясовував, не треба було. Я знав тільки, що зупинився. Встановилися межі.

Ми не домовлялися, але наступного вечора знову зустрілись біля огорожі між двома садибами. І третього вечора, і четвертого, і літо минало, а ми все ховалися в потемках, не бажаючи, щоб хто-небудь дізнався, наскільки ми стали потрібними одне одному. Та всі знали.

Я дедалі більше відчуваю себе з нею навіть тоді, коли сам. Я забираю з собою її дивне ім'я і сяючу тінь із-під дерев. І я сповнений її грудним голосом, приємнішим від дзюрчання води.

Паперові зірки і султанів портрет залишилися на вікнах контори задля якогось іншого свята і вже не смішні мені більше. Не бачу їх. Неуважно пишу скаргу до суду чи листи солдатам і щоразу перечитую їх, щоб не написати: кохана моя. Було б смішно, якби це прочитав суддя на позові з приводу якогось несплаченого боргу.

Восени я запропонував їй вийти за мене заміж. Я щиро того бажав й уявити собі не міг, щоб було якось інакше, проте чесно сказав їй, що я нікудишній наречений, бо не маю нічого і нема надії, що коли-небудь матиму, і вона не багато дістане, пов'язуючи свою долю з моєю. Можливо, що я несправедливий, пропонуючи їй таке, але любов дає мені право бути несправедливим. Я любитиму її, і ми не матимемо нічого — чи цього їй буде досить?

Але вона ще нерозсудливіша, ніж я. Будемо любити одне одного, сказала поважно, а це багато, це все. Нічого іншого мені не треба.

Я пожартував, що нам спочатку, безперечно, буде гарно, а потім, коли я їй обридну, будемо шукати якоїсь ради, освіжуватимемо нашу любов, як старий Джезар, який тричі розлучався і знову одружувався зі своєю дружиною.

— Даремно тільки мучив і себе, і її, — обурилася Тияна. — Треба було йому шукати дружину, з якою ніколи не схотів би розлучатися. Або хай би жив сам. Навіть спідницю не гоже латати, а тим більше любов. Краще піти назавжди.

— Ти б пішла?

— Пішла б.

— Тому що не любиш мене?

— Тому що люблю тебе.

Мені не зовсім зрозуміла та жіноча логіка, але я знав, що вона каже правду. І мені було приємно, що вона каже таке, хоч це звучало надто серйозно й рішуче. Але цієї миті я нічого іншого й не бажав.

Незабаром ми повінчалися. Мула Ібрагім і сусід по майстерні, старий Омер Тандар, перукар, були нашими свідками. Тияна Бєлотрепич, дочка покійного Мичі й покійної Любинки, стала Тияною Шáбо.

Мула Ібрагім не здивувався, коли я йому про це розповів, хоч, безумовно, вважав, що це моя тимчасова дурість і що я не одружуся (з християнкою, та ще й убогою!), але нічого не сказав насупроти мого рішення. Я бачив подив на його обличчі, а може, я тільки сподівався його і мені здалося, що бачу, але те, що він сказав і зробив, було порядно з його боку. Він похвалив дівчину і її родину, похвалив моє рішення, зголосився бути свідком, попросив також веселого хаджі Омера, щоб той пішов з нами до судді, а потім повів нас до себе додому, де влаштував нам справжній весільний бенкет. Тиха дружина Мули Ібрагіма прийняла нас сердечно, чомусь заплакала, коли поцілувала Тияну, показала нам своїх троє дітей (двоє померло; хаджі Омер пожартував: смерть забирає, а люди знову народжують) і дивилася на нас, дивилася невідривно, і тужно, і весело, як мати. Пізніше я згадував той її співчутливий погляд і думав, як вона добре знала, що нас чекає в житті, і тому жаліла нас.

Після обіду в Мули Ібрагіма ми пішли в мою вбогу кімнату й збентежено дивилися одне на одного.

— Було гарно, — сказав я.

— Дуже гарно.

— Зустріли нас щиро.

— Бо вони добрі люди.

— Ти задоволена?

— Так.

— Я б не сказав. Щось тебе непокоїть.

— Я трохи розгублена.

— Чому?

— Не знаю. Минеться.

— Може, тобі жаль, що не було нікого з наших? Моїх нема, померли, а твої сердяться. Що поробиш?

— Сядь коло мене. Дай мені руку.

Мовчала, притулившись до мене, мов шукала захисту, їй поволі відлягало від серця, що родичі зреклися її. Звикала до мене. Тепер ми нікого не маємо, ні вона, ні я, — то чи буде нам досить одне одного? Які були її дівочі сни, який був той жаданий, про якого вона мріяла, чи вона бодай у найгіршому сні бачила оцю страшну кімнату, яка й мені раптом стала осоружною?

Чи запитати її, чи залишити в спокої, хай звикає до того, що буде її повсякденним життям?

У цю мить хтось постукав у двері.

Хто б це міг бути? Ми нікого не чекали.

Я відчинив: переді мною стояв незнайомий чоловік, дивно сяючий, з вологими очима, зі щасливо сумовитою усмішкою, ніби щойно втік із власного похорону. Не скидався на особливо розумного, такий був радісний, як, мабуть, і я: ошелешено я дивився на його обличчя, освітлене щастям, причини якого я не знав, як і його самого.

Той чоловік сказав, що шукає мене і хоче тільки побачити мене. Він — Ферхад, близький мамин родич, і нема нічого дивного, що я його не знаю. Двадцять років тому, під час заколоту братів Моричів і Сарі-Мурата, він утік до Валєва і тепер ось повернувся назад.

Я зовсім забув про того родича, чув про нього вдома, але забув, і чого він утік, і на чийому боці був — на боці братів Моричів чи міських торговців. Проте мені було приємно, що хтось із моїх наче справді воскрес із мертвих і провідав мене саме тоді, коли ми думали, що не маємо ніякої рідні.

Я запросив його сісти, він привітався зі своєю невісткою, похвалив її красу і сказав, що подарунка не купив, бо пізно довідався про наше одруження та й поспішав, щоб побачити нас, а подарунок принесе завтра. Він говорив, говорив і нараз замовкав, опромінений якоюсь радістю, схвильований незнаним щастям, мені зовсім незрозумілим, а я думав, як усе це важко збагнути. Адже тільки двадцять років минуло, а все вже забулося — і брати Моричі, і Сарі-Мурат, і їхнє свавілля, і люди, повбивані ними. Навіть народна пам'ять помилилась: співали тужливу пісню про те, як повісили двох братів, ніби вони були герої, а не жорстокі насильники. І, можливо, саме та пісня, у якій народ робив героїв із тих, хто на це не заслуговує, і те забуття, мовби відтоді минули століття, привели мого родича до Сараєва. І ще туга за рідним містом. Він говорив про цю тугу зі сльозами на очах. Не міг ні спати, ні їсти, здавалося йому, що помре від суму, не раз годинами просиджував сам і уявляв своє місто — крок за кроком, будинок за будинком, боячись, щоб цей дорогий образ не розтанув, мов привид. Сотні, тисячі разів проходив він знайомими вулицями і думав про те, що людині ніщо так не миле, не любе, як рідна земля. А сьогодні ходив, ходив справжнім містом, упізнавав знайомі місця, які набагато кращі, ніж він уявляв собі їх там, у далекому Валєві, і завтра знову піде — здається йому, що ніколи не втамує цієї спраги любові.

А я дивувався з його безрозсудності. Якби я мав куди піти і якби мені не було скрізь однаково, пішов би звідси світ за очі. Хоч би й зараз. Тільки б узяв із собою кохану дружину, яку так несподівано мені подарувала доля.

Та Ферхад не втамував спраги своєї любові. Не приніс мені обіцяного подарунка. Перешкодили йому.

Наступного дня комендант Авд-ага впізнав його, одухотвореного й очманілого від знайденого рідного міста, покращеного його двадцятилітньою тугою, і доповів про нього судді. Ферхада схопили, відвели до фортеці й там задушили. За щось таке, про що всі забули.

Тоді я вперше помітив у Тияні дивну стривоженість. Вона була якась наполохана, мовчазна, ніби відсутня, втуплена в одну точку.

— Якщо ми будемо будь-чиє нещастя брати так близько до серця, то що з нами станеться? — заспокоював я її ніжним дотиком і грубим словом. — А ми його навіть не знали. Не сподівалися ні його, ні будь-кого іншого.

Скоро ми забули нерозумного Ферхада, який постраждав через свою тугу за рідним містом. Якби не любив його так, то ще жив би. Проте хто знає. Він був такий безрозсудний, що, може, волів померти в своєму місті, ніж жити в чужому.

Так ми втратили й цього єдиного родича. Вийшов із темряви, досі не знаний, жив тільки мить, щоб побачити місто і нас, і знову вернувся в темряву.

Пізніше ми запитували одне одного, чи був він, чи ми його вигадали, настільки все скидалося на поганий сон.

Через кілька днів після Ферхадової смерті його згадав Шех-ага Сочо. У супроводі свого прикажчика, кремезного Османа Вука, він завернув до нашої контори в справі якихось дарчих записів на користь шкіл та бібліотек. Знав, що Ферхад мій родич, і почав розпитувати про нього, а я міг сказати лише те, що він сам розповідав мені.

— Дурень, — похмуро бурчав Шех-ага, — дурень! От і побачив рідне місто, от і відвідав батьківський край! Цілий день милувався вулицями, кажеш? Дихав тим смородом, дивився на свої і наші злидні. Народився тут — ото ще диво дивне! Це ж нещастя, а не гордість. Треба ридати, а не розчулюватися. Тужити за цим двадцять років — та бійся бога! За цією вбогою землею, за злобою, що в нас живе довше й міцніше, ніж материнська любов, за непереборною потребою чинити зло, коли тільки можемо, за нашою дикою нелюдяністю?

— Земля як земля, люди як люди, скрізь однакові,— обережно промовив Мула Ібрагім, боязко поглядаючи на похмурого Шех-агу і всміхненого Османа Вука.

— І земля не така, як інші, і люди не такі, як інші. Злидні та й годі. Чи ви звернули увагу на те, як звуться наші села? Скажи-но їм, Османе!

— Злосілля, Болото, Чорний Вир, Спалене, Глід, Голодне, Вовча Тічка, Вовкодави, Вовче, Тернище, Жалюгідне, Смердюки, Гадюче, Стражденне…

— Ось маєте! Кругом жах, убогість, голод, недоля. А люди? Гидко навіть казати. А чому так? Не знаю. Може, тому, що ми від природи лихі, бог нас так покарав? Чи тому, що злигодні безперестанно гнітять нас — і ми боїмося голосного сміху, боїмося розсердити ворожі сили, які оточують нас? Тож хіба дивно, що ми хитруємо, ховаємося, брешемо, думаємо тільки про сьогоднішній день і тільки про себе, своє щастя вбачаємо в чужому нещасті. Нема в нас гордості, мужності. Б'ють нас, а ми за це ще й вдячні.

Мулу Ібрагіма заливав піт, він боявся могутнього Шех-аги, а ще більше тих, кому його слова будуть не до вподоби, тож намагався бодай відмежуватися:

— Не треба все бачити в чорному кольорі, Шех-аго.

— І я так кажу, Муло Ібрагіме, кривлю душею і перед собою, і перед іншими. Але іноді, щоправда, не дуже часто, коли мені остогидне ота брехня, кажу правду. Чорно довкола, Муло Ібрагіме, у важкий час ми живемо, не живемо — животіємо, нидіємо. Утіха тільки в тому, що той, хто житиме після нас, зазнає ще гіршого лиха і називатиме наші дні благословенними.

Це були найпохмуріші слова, які я будь-коли чув, і вони падали в душу важко, як загробний спів. Може, тому, що Шех-ага говорив їх без запалу, спокійно й упевнено, сміливо і все-таки безпорадно. Звичайно, не все, що він каже, правда, але найбільшою правдою є його сум.

Я не міг не запитати його, на великий жах Мули Ібрагіма:

— Невже всі ми лихі, Шех-аго?

— Усі. Хто більше, хто менше. Але всі.

— Селяни із Жупчі, ти чув про них, не лихі. Вояки з-під Хотина не лихі. Ми, Шех-аго, без провини нещасні.

Але в ньому, видно, погас вогонь і зникла потреба говорити. Він глянув похмуро на мене і вийшов. Я провів його на вулицю і сказав, що хотів би ще порозмовляти з ним. Його слова пекли мою душу, наче жарини.

Ні, втомлено промовив він, розмовляти більше не будемо. Якщо це мене цікавить заради самої цікавості, то й говорити не варто. А якщо мене щось болить, то навіщо мені чужа думка? Він не дбає й про своє, а тим більше про чужу людину і часто каже таке, чого й не думає або думає тільки сьогодні, а завтра забуде. Зрештою, навіщо це мені?

— Може, донести хочеш? — люб'язно вищирився страшний Осман Вук.

Вилаяв мене і Мула Ібрагім: чого я встряваю в непевну розмову? Легко Шех-азі Сочеві — він багатий, дуже багатий, усіх визначних чиновників тримає в кулаці позичками й хабарями, і всі вони вдають, ніби не знають, що говорить Шех-ага. А хто ми? Нещасні писарі, босота. Хай хто-небудь трохи сильніше чхне — то й здмухне нас, наче пилинку. І сильніші люди падають, а малі — ті щезають, як мильні бульбашки. І не наша справа питати, чому Шех-ага так говорить. Його клопіт зовсім інший, а наш — аби не потонути в цьому життєвому вирі. Тому завжди май розум у голові!

Знав я це віддавна, чув у конторі, на вулиці, серед ринку: май розум у голові! Наче закон над законами, наче найпевніший захист перед незчисленними небезпеками. Що б ти не робив, не казав, не думав, куди б ти не дивився: май розум у голові!

Бійся всього, не будь самим собою!

Я не міг погодитися на таку безнадію; існує ж, мабуть, і якась інша можливість для людей, крім страху, але я запам'ятав це напучення, цей спільно вистражданий досвід, який споганював усе життя.

Гаразд, послухаюся: май розум у голові, Ахмете Шáбо! Хоч би для того, щоб не отруїли мені мого шлюбного життя.

Якось пополудні я пішов на ринок купити подарунок Тияні. Мула Ібрагім застеріг мене без будь-якої потреби, щоб я не призвичаював дружину до дорогих подарунків. Це добра звичка, якщо вона розумна, приносить радість і підтримує любов. Але якщо вона нерозумна, то розвине в жінці жадібність, а для мене стане тягарем. Нічого дорогого! Тільки щось дешеве й гарне, наприклад, квітку, або корисне — тапці, коли старі порвалися, хустку, якщо не має в чому вийти на люди, а найцінніше — це гарне слово.

— А я хотів купити їй намисто з золотих дукатів.

— Та ти що! Це не уважність, а дурість.

Я всміхнувся:

— Радо б учинив ту дурість, коли б не мусив жити на свої двадцять п'ять грошів цілий рік. Звідки в мене такі кошти, щоб купувати золоте намисто!

— Я не знаю. Твоїй дружині виплатили її частину спадщини.

— Дістала таку мізерію, що й сором згадувати.

— Чого ж ти погодився?

— А що мені до того?

— Ех, важко дружині з тобою, і важко буде дітям, які народяться.

— Кожен народжується на світ із своєю долею.

— Так кажуть усі шалапути.

Не знаю, чи я шалапут, чи просто задоволений несподіваним щастям після собачого життя на війні, але я не образився на Мулу Ібрагіма за те слово, бо знаю, що цей дивний чоловік бажає мені добра, і, веселий, пішов у золотарський ряд купити якусь дрібницю — срібний перстень, дешевий пояс або ланцюжок, щоб виявити своє добре ставлення, а до того додам ще квітку й гарне слово.

Я уявляв, як зрадіє Тияна, коли повернуся додому.

Зупинився я перед крамницею Махмута Неретляка: за брудним склом висіло кілька разків намиста та інший дріб'язок.

Я не знав, що Махмут Неретляк знову відкрив майстерню. Коли я ще ходив до школи, він виготовляв тут фальшиві мідні гроші й пускав їх за справжні. За це, коли дізналися, побили його киями й вислали з Сараєва. Десять років провів він у вигнанні, десь на Сході, і тільки цієї весни повернувся назад і знову засів у цій самій крамниці.

Крізь вікно його не було видно. Але із задньої кімнатки чулися голоси — грубий, з покашлюванням, Махмутів і тонкі дитячі. Може, вчив їх, то чого? Щось ніби знайоме. Боже мій, та це ж арабська мова, перекручена, спотворена, засмічена турецькими, перськими й грецькими словами, приправлена соковитими нашими лайками. Що він робить? Слухав я, сторопілий, цей неймовірний суржик, цю нічию старчачу мову, яка могла тільки посвідчити про далекі шляхи, що ними пройшов цей вигнанець, і про його незчисленні заняття, але дітям вона багато користі не дасть. Тільки наробить плутанину в їхніх малих невинних голівках-гарбузиках.

І доки я вагався, чи покликати його, чи піти геть, він звільнив од мук і себе, і мене, і дітей, випустивши їх на волю з темниці свого незнання та їхньої нетямущості. Вийшли вони ошелешені, спотикаючись під тягарем нісенітниці, яка скаламутила їхній мозок.

— Вони, мабуть, думають, що або самі дурні, або наука дуже важка, — промовив я весело, дивлячись їм услід.

— Справедливо і те, і те, — поважно відповів Махмут.

Я розсміявся:

— Чув, як ти їх вчиш!

— А що в цьому смішного?

— Ти ж сам не знаєш арабської мови.

— Звичайно, не знаю. Звідки я її маю знати?

— То навіщо це робиш?

Він витягнув перед собою руки, пальці в нього тремтіли.

— Своїм ремеслом займатися більше не можу, а іншого нічого не вмію. Перепродую оці брязкальця та вчу дітей. Я мало знаю, вони мало платять, і ніхто ні перед ким не в боргу. Що втрачають? Нічого. Навчаться в медресі[7] кому буде треба. А я з цього живу.

— А коли довідаються, що не знаєш? Такого довго приховувати не можна.

Він стенув плечима: знайдеться щось інше. Як фальшиві мідяки.

Дивився я на його пооране зморшками обличчя волоцюги, у хитрі й водночас невинні очі вигадливого шахрая, і мене мимиволі розбирав сміх. У дитинстві нашу уяву збуджували його фальшиві мідяки, важкі удари, яких він немало дістав, вигнання в далекі невідомі краї, а тепер ось переді мною тремтять його руки, які кували срібну філігрань і виготовляли фальшиві монети. Життя поламало його, хвороба вицідила здоров'я з нього, а жити все-таки треба.

— Я тобі допоможу, — сказав я, не роздумуючи. — Знаю трохи арабську мову.

Махмут нахмурився:

— Знайди собі інших дітей. Навіщо забирати в мене?

— Допоможу тобі задарма.

Він здивувався, не знаючи, сумніватися в моїй щирості чи жаліти мене:

— Слухай, чоловіче, якщо ти нічого поганого не замишляєш, то ти не зовсім при своєму розумі.

— Нехай я й нерозумний, але я нічого не приховую. І мені буде користь. Повторю те, що вчив колись.

— А якщо я тобі набрехав про хворобу, якщо я так заробляю собі на горілку?

— Байдуже. Шкоди з цього не буде нікому.

Він, проте, не здавався:

— А навіщо ти підслуховував?

— Випадково. Я хотів купити дружині якусь дрібничку.

— 3 оцих брязкалець? Бачиш, а я й не пропоную, відвик. Ось вибирай.

І він тремтячими пальцями діставав і показував недорогі прикраси.

— Хочеш це?.. А за навчання, якщо ти серйозно, я тобі платитиму — так, аби не задурно. Якщо ці діти не прийдуть, а може статися, що не прийдуть, то знайду інших, тепер це буде легко, ми могли б привести й справжніх учнів, з медреси, тільки ця кімната мала… Візьми оцей пояс і ланцюжок, а якщо не сподобається дружині, знайдемо щось інше... Від завтра й почнеш? Зрештою, коли хочеш і в яку пору хочеш, мені все одно. А якщо пожартував, то не приходь — та й годі… За прикраси плати зараз, а то передумаєш і не прийдеш.

Усе було смішне: і ця його плутана мова, і обережність, і підозра, і здивування з того, що я запропонував йому допомогу, і надія на те, що заясніло перед ним, і сумнів, що, може, цей дурний чоловік раптом стямиться. Міг подумати, і що я дурний, і що добрий, і що хочу посміятися з нього, і що підстроюю якусь каверзу, але вирішив у всьому покластися на бога, бо нічого не втрачав, якщо й передумаю. Залишиться з тим, із чим був.

Наступного дня я навчав дітей справжньої арабської мови, втішаючи їх, що теперішня їхня темрява почне поволі перетворюватися в світло. Вони дивилися на мене з недовір'ям, а Махмут сидів коло нас і то кивав, то хитав головою, як справжній мудрий учитель, схвалюючи мої знання й осуджуючи дитяче неуцтво, хоча сам знав не більше за них. І не дивувався, що я цим займаюся, не згадував більше й про плату: мою дурість сприйняв як річ, яка стосується лише мене, і не хотів напрошуватися з тим, чого я не вимагав. Він узяв на себе турботу скликати дітей, розпалювати жаровню в кімнатці, коли було холодно, одержувати плату за навчання, хвалити мою велику вченість скрізь, де тільки міг, а на мене полишив другорядну частину справи — проводити заняття.

Він пив, справді, пив добряче, це не була брехня, але по ньому цього було майже не помітно. Був тільки приємно збуджений і в такому гарному настрої, що я найбільше любив, коли він був під чаркою. Тоді й руки в нього менше тремтіли, і я пересвідчувався, що це таки від пиятики, а не від хвороби. Після занять він водив мене в Ідризову кав'ярню, щоб за мою працю почастувати мене кавою, а себе — горілкою.

— Це мій учений, — гордо казав він.

Цю незвичну для себе роботу Махмут вигадав не тільки заради того, щоб мати сякий-такий заробіток. Здається мені, що тут більше важив його потяг до незвичайного.

Він розповідав із захопленням і заздрістю про жінку з якогось провінційного містечка, яка, народившись без рук, плела та виконувала різну роботу ногами, а родичі показували її на ярмарках і тим заробили багато грошей. Або про купця Хасана, який привіз із Єгипту двох дивовижних баранів і на них збив собі маєток, бо кожен хотів побачити це диво.

Усе звичайне здавалося йому нудним, не гідним людської уваги. Тому що воно дрібне й нецікаве, тому що довго триває, тому що не залишає людині вільного часу. А навіщо йому був той вільний час, я ніяк не міг збагнути.

Може, й я для нього був схожий на жінку, яка пряде вовну ногами, чи на страуса з далеких країв?

Сміючись, я сказав йому це. Він образився.

— Як ти можеш таке говорити! Хто кого просив: я тебе чи ти мене? Ти ж казав: це мені буде корисно, повторю, що вчив. І я вволив твоє прохання, допоміг тобі, дав приміщення, дав дітей. Що ж тут дивного, що незвичайного? Може, скажеш, що ти знаєш арабську мову, а я не знаю. Ото ще мені дивина! Залишаться вони ослами і з твоїми знаннями, і з моїм незнанням. А про страуса і про жінку без рук я добре все зрозумів. Визискую тебе, кажеш, чи не так? А хіба я не хотів тобі платити? Але ти ж відмовився. І тепер я згодний платити. Віддам тобі все, якщо хочеш. Тільки неправди не стерплю. Будьмо відверті: чи ти можеш без мене, того не знаю, але я без тебе можу, це точно.

А вже наступного дня у визначений час він поволі ходив сюди-туди перед конторою Мули Ібрагіма. Зустрів мене із запобігливою усмішкою:

— Я боявся, що ти запізнишся. Жаль мені, якщо дітям доведеться чекати.

Тияні я сказав, що допомагаю нещасній людині, яка все в житті робить не так як треба, крім того, мені приємно, працювати з дітьми, особливо відколи вона сказала, що вагітна, і ми чекаємо невідоме дороге створіння, яке буде рости між нею і мною, як між двома дубами, захищене, доглянуте, не воюватиме ні під яким Хотином і не буде вчити арабської мови в Махмута Неретляка. Я навчу його писати вірші і навчу ненавидіти війну.

Тияна слухала мене зворушена, зі сльозами на очах, які ставали дедалі кращі й глибші. Жінка більше любить ніжну мову, хай вона й безглузда, ніж розумну, але грубу.

Мулі Ібрагіму я сказав правду, що й сам повторюю те, що колись знав, — може, пригодиться.

— А чому відмовляєшся від плати?

— Він так мало бере, що було б смішно ділити на двох.

— Ти зробив дві помилки, — став повчати мене Мула Ібрагім. — Зв'язався з людиною, яку ніхто не поважає. То як же тебе будуть поважати? І не береш плати за те, що чесно заробив. По чому ж люди будуть цінувати твої знання? Думатимуть, що ти нічого не знаєш. А що відновлюєш забуте — це добре. Доки не досягнеш чогось. А потім знову забудеш. Дехто, правду кажучи, і без знань досягає багато. Тобі знання потрібні. В тобі немає хитрості.

— Хіба хитрість може замінити знання?

— Досвідчена людина запитала б: хіба знання можуть замінити хитрість?

— Хитрість ганебна.

— Не завжди. Бо вона необхідна. Як пальто взимку. Дехто це називає навіть мудрістю.

— Що б ти насамперед порадив людині, якій бажаєш добра?

— Хай вона своїми думками не вирізняється з-поміж людей, з якими живе. Бо зв'яже себе ще до того, як встигне що-небудь зробити.

— Оці картини в наших вікнах — не для того, щоб вирізнитися.

— Друга моя порада людині, якій бажаю добра, була б: не завжди говори те, що думаєш.

— Ти, отже, зробив щось таке, з чим внутрішньо не погоджуєшся? Хитре, безпечне й потрібне, — але тобі, можливо, трохи соромно за нього?

— Ні, анітрохи. Є речі, вищі від нас, і їх не можна міряти нашими звичайними мірками. Султан — це майже надприродне поняття, яке пов'язує в одне наші різноманітні прагнення. Він найвища засада, що тримає нас вкупі, наче сила тяжіння. Без нього ми розлетілися б у всі боки, мов із пращі.

— Справді, було б на що подивитися!

Він глянув на мене розгублено, злякано: думав, що я вилікувався від дурості, яку, наче єдину здобич, приніс із війни. Я й справді вилікувався. Звільнився від дивної безвільності й тихого суму і збирався піти давно второваним шляхом, яким іде більшість людей. Але мене нараз зацікавила можливість, коли щезне сила тяжіння і все почне ширяти й розлітатися в усі боки, розірвуться давні зв'язки, насильник у своєму безповоротному льоті забуде жертву, а месник помчить іншою дорогою — понад чи попід тим, кому хоче помститися. Зникнуть невинні й винні, залишиться тільки літання. Летіли б тоді мечеті, вулиці, кладовища, дерева, будинки, а в одному поселився б я тільки зі своєю дружиною, міцно тримав би її в обіймах, щоб всесвітній вихор не відірвав її від мене, і ми були б щасливі, знаючи, що нема більше тої лихої сили, яка може знову змусити нас плазувати крізь життя. Захопив би я й одне дерево, яблуню або черешню, щоб воно цвіло, безперестанку кружляючи навколо нас, і давало плоди нашій дитині, яка народиться в тому кружлянні. І війна була б неможлива більше, єдине, що ти міг би зробити, то мимохідь ударити когось ногою чи кулаком, хоч скоріше б схотів запитати його про здоров’я. І навчання дітей було б трохи інакше, ніж тут, — в усякому разі, не таке нудне. Якомусь учневі на льоту розповів би правило і зустрів би його знову через рік або два, щоб запитати, чи запам'ятав, а може, й ніколи б не зустрів, на його щастя. А своє дитя навчив би всього гарного, що сам знаю, без ніякої мети, із чистого задоволення, йому на радість.

Засміявся я з тої химерної думки, як вилікуваний п'яниця з горілчаного запаху, — трохи сумно, трохи глузливо. Відразу після війни вона б не здивувала мене. Сьогодні можу обійтися й без неї.

Витирав я порох з портрета султана Абдул-Гаміда, приліплював до шибок висохлі зірки, випрямляв погнуті роги півмісяця, і не було мені смішно. Певна річ, це заради дружини, яка зустрічала мене щоразу так, мовби я ніс їй щастя в подарунок, і, певна річ, заради дитини, до росту якої я прислухався, прикладаючи долоню до набубнявілого живота дружинй чи вловлюючи вухом таємничий живчик, яким з небуття давала про себе знати нова людина. Я вже не був сам. Було нас двоє і третє, ще не народжене, сильніше від нас, спайка, яка все міцніше в'язала мене із спаленою батьківською домівкою. Заради них обох я спокійно лагодив небесне склепіння біля громадських убиралень, яке постійно псувалося й осипалось. Я більше не сміявся — заради них. Хоч, правду кажучи, пам'ятав той колишній сміх і думав про селян із Жупчі, які приїжджали по трупи своїх родичів. Щоправда, не дуже часто й, можливо, дедалі рідше, бо час уперто гризе думку людини, і від неї залишається сам кістяк, блідий спомин, позбавлений справжнього змісту. Я пристосувався, не думаючи про те, і Мула Ібрагім був дедалі більше задоволений сірою звичайністю моїх думок. Колись він казав: лови рибу! А міг би й сказати: одружися! роди дітей! Це теж гамує незадоволення, бо накладає обов'язки… Найміцніші з усіх — обов'язки любові.

Мула Ібрагім добре знав людей. Йому здавалося, що саме настала та мить, якої він чекав. Щиро хотів допомогти мені, вважав, що я вартий більшого, ніж нидіти в цій брудній конторі.

— Приготуйся, підемо на вечірку до хаджі Духотини, — сказав він мені гордо.

Я знав, що це означає. Таке запрошення все одно що відзнака. Навіть більше — можливість зустрітися з впливовими людьми. Хаджі Духотина колись молов сіль, а потім розбагатів і щомісяця влаштовував учти для відомих з війни героїв. Він ніколи не воював, ніколи навіть з рушниці не вистрілив і шаблі біля боку не мав ніколи, але чомусь любив колишніх солдатів і мав задоволення з того, що збирав їх і вшановував у своєму просторому будинку. Коло запрошених було вузьке, строго відібране.

Я не відмовився, бо вже вилікувався від тої байдужості до всього, якою мене скалічила війна. Я став як і всі розумні люди. Навіть почав думати, що мені поталанило або що Мула Ібрагім всемогутній.

Але учта минула, а ми не пішли. Минали місяць за місяцем, а запрошення не було. Новому гостю ввійти у ту домівку, здається, не так просто.

— Терпіння! — потішав мене Мула Ібрагім. — Варто почекати.

А я відповідав, що мене не цікавлять ні якісь там воїни, ні старий Духотина, мені й без них добре. І дедалі більше розпалював у собі образу, ховаючись за неї, як за щит. Я щиро гордував тими людьми, що глухою стіною відділили себе від справжніх героїв. Старого Мехмед-агу, що в банялуцькій битві перший кинувся на ворога й захопив ворожий окоп, відомого зуха і не менш відомого п'яницю, який не поважав нічийого становища, а тільки людину, — не кликали. Старого Дугоню з Беговця, покраяного австрійськими багнетами і ледве складеного, подірявленого кулями, наче на стрільбищі він стояв замість мішені, його, який тепер скаліченими пальцями стругав качалки й люльки, — не кликали. Відважного прапороносця Мухарема, останнього з сотні прапороносців банялуцької битви, який мовчки просив милостиню перед Камінним заїздом, — не кликали. І нікого із старих героїв, жодного, бо нові не хочуть ні з ким ділити славу, — але не кликали й нових, якщо в них не було певного становища й статків. А кликали за свій стіл прилизаних писарів, які й за рідну матір не пішли б на війну, і вичепурених франтів, негідників, п'яничок, блазнів, облесників, — їх кликали, героїв, які перестали бути ними. Скільки жертв приносить одна поразка, а скільки б їх було, якби це була перемога! Та хай їм, нехай втішаються тою мертвою славою, заяложуючи її. Досі я жив без них, проживу й далі, ще й краще, ніж з ними.

Минула майже вся зима, і одного четверга Мула Ібрагім зайшов у контору засапаний, збуджений, веселий.

— Запросив нас!

— Хто запросив?

— Хаджі Духотина! На завтра, на вечір!

— Ти йди, а я не піду.

Він зупинився посеред кімнати, з розстебнутим коміром, почервонілий, приголомшений.

— Не підеш? Як то не підеш?

— А так. Не хочеться.

— Постривай, прошу тебе. Ти, мабуть, не зрозумів. Запросив нас хаджі Духотина. На вечірку.

— Чув я і зрозумів, але не піду. Що там робитиму?

— Як — що робитимеш? Та бійся бога…

Він втратив усю свою красномовність, усю наполегливість, усі розумні докази. Сів і здивовано дивився на мене.

— Отже, не підеш. Нас же запросили.

— Ніхто й не помітить, що мене не буде.

— А чи знаєш ти, що люди роблять, аби туди потрапити?

— Не знаю і знати не хочу. Я б не робив нічого.

— Помиляєшся, дуже помиляєшся.

— Заважаю тобі тут?

— Не заважаєш, боже борони. Тільки хочу я, щоб тобі було краще. Не думаєш же ти цілий вік злидарем жити?

— Правду кажучи, мені все одно.

— Не знаю, що тобі й казати. Але більше такої можливості нам не трапиться. І їх розгніваємо.

Він був сумний і зляканий. Сумний через мене, що я знехтував його допомогою, і зляканий через них, що я відмовляюся від їхнього запрошення. Мені стало соромно, і я подумав: скільки слів мусив витратити він, скільки причин вигадати, скільки улесливих усмішок послати, щоб відчинити переді мною ту важкоприступну фортецю! І скільки часу змарнував, бігаючи від одного до другого, — заради мене! А я так грубо й невдячно відкинув його турботу й усю його доброзичливість.

Через те я промовив уже м'якше, виправдовуючись:

— Нам буде там нудно. Я не знайомий ні з ким і не знаю, як говорити з такими людьми.

— Мовчи і слухай. Це буде, мабуть, найкраще. Отже, йдеш?

Він ожив, радість повернулася до нього. Я не міг знову розчаровувати його.

Тоді він подивився підозріло на мене:

— Образився, що раніше не запросили?

— Ні, не образився. Мені лише жаль, що ти стільки принижувався заради мене. Не варто було.

— Я не принижувався. А ти образився, знаю тебе. І через пустий гонор пропустив би таку нагоду!

Справді, у мене не було більше охоти йти на ту прокляту вечірку. Я ще відчував себе так, ніби щойно повернувся з-під Хотина, незважаючи на дружину, на дитя, яке ми чекали, і на потребу сподіватися чогось більшого, ніж безпросвітне убозтво, — заради них. Ще в мені клубочилися каламутні хотинські тумани і часом проймав мене біль за людей. І оце зараз я мав стати зненацька хитрим і гнути шию хтозна перед ким за якесь місце, яке мені має забезпечити краще життя. А як бути із соромом? Душа від цього смердітиме. Злидар я, але не жебрак.

Я прийняв перше запрошення, не вважаючи його ні почестю, ні привілеєм. Але коли мене відсунули, я перестав про них думати. Я сприйняв це як приниження й образу (Мула Ібрагім не помилився) і відповів їм зневагою, яка врятувала мою гордість.

Тим часом тепер, перед завтрашнім вирішальним кроком, я раптом почав торгуватися з власним сумлінням. Ні перед ким не принижуся, але якщо трапиться нагода, то було б безглуздо не скористатися нею. Я не знав, як та нагода могла б трапитися, і поклався на випадок, хай він сам подбає про моє щастя. Якщо такого випадку не буде, залишуся з тим, з чим був, — і це добре. Я навіть сподівався, що мене ніхто не помітить, і я житиму, як жив досі. Як, про що розмовлятиму з тими людьми? Після Хотина я вмів тільки дивитись у воду, слухати цвірінькання горобців і писати прохання та позови нещасним людям. Слів, особливо розумних і догідливих, у мене не було ні для кого. Крім Тияни, з якою вночі розмовляв тихо й довго, а вранці не вмів би нічого того повторити, настільки воно було виплодом ночі, тільки наше, настільки випливало з нашого єднання, що його навіть вранішнє світло відтісняло в приємний, але неясний спогад, і воно зникало до наступної ночі, щоб потім знову з'явитися, як виринає підземна річка.

А які слова я знайду для них?

Увечері я сидів з Тияною в нашій малій кімнатці, єдиній, якщо не рахувати коридора й комірок, у які не втиснуся, коли розтовстію, чого, безперечно, ніколи зі мною не станеться. Ця наша кімнатка має кілька переваг і безліч вад. Дешева, ми в ній самі, і, через те що над пекарнею, взимку тепла, а щоранку нас будить запах свіжого хліба. Щоправда, влітку важко: нас гріє сонце й гаряча пекарська піч, і таргани бігають вільно, ніби нас і нема. Ми вигодами тішилися, а спеку терпляче зносили, відчиняючи двері й вікна. Тарганів відганяли якимись травами, що Тияна купувала на базарі. Або не звертали на них уваги, живучи з ними в мирі. Мені було б байдуже до них, якби Тияна не гидувала ними, особливо вночі, коли вони шурхотіли по долівці й постелі. Іноді я прокидався й бачив, як вона сидить у ліжку, обхопивши руками коліна.

— Що тобі?

— Нічого.

— У тебе щось болить?

— Не болить. Спи.

— Дивна ти сьогодні.

— Я щаслива сьогодні.

Я погоджувався з нею, бо мені хотілося спати, але вранці я ніяк не міг повірити, що й від щастя можна не заснути.

Мені в цій нашій душній кімнатці було краще, ніж під Хотином, їй гірше, ніж у себе вдома. Вона про це не признавалася, щоб не засмучувати мене. Ми не вели розсудливих розмов, це було б мені неприємно, якби й могли; мені хотілося тільки, щоб ми були уважні одне до одного, і ми були такими, не витрачаючи на це зайвих зусиль. Аж поки не погніваємося — через якусь не варту уваги дрібницю, через щось таке, чого й запам’ятати не могли.

Я сказав Тияні, що завтра йду на вечірку до хаджі Духотини, розповів їй, і як я був відмовився, а потім знову погодився заради Мули Ібрагіма.

— А чому б і не піти? З людьми побачишся, порозмовляєш. Що тут поганого? А довго там будеш?

Обманювати вона не вміла. У житті я ще не зустрічав іншої такої людини, яка б так не вміла приховувати своїх думок. Тияна зраджувала себе голосом, виразом обличчя, якщо й не самим словом.

Надто вже легко вона погодилася з тим, що я йду на вечірку. Ще й умовляє мене. Чому?

Я запитав її:

— Не хочеш, щоб я йшов?

Вона всміхнулася:

— Не хочу! Мені ніколи не подобається, коли ти йдеш від мене.

— Може б, ти не хотіла, щоб я й на роботу ходив?

— Звичайно, не хотіла б.

Тепер і я почав сміятися. Вона зовсім божевільна.

— Хто ж так живе?

— Я бажала б так жити.

— Гаразд. Ти хочеш, щоб я не йшов на ту вечірку?

— Ні. Ти все одно підеш. Потім будеш жалкувати, що пропустив нагоду.

— Чого ж ти сердишся?

— Не серджусь. — А потім додала, ніби виправдовуючись: — Я трохи занепокоєна. Може, тому що вагітна.

Ця мала хитрість, якою Тияна пом'якшувала своє незадоволення й усувала моє, спрямувала мої думки до того, третього, присутнього й невидимого, яке вже місяцями тримало нас у напруженні й змушувало вплітати його в своє життя, за ним визначати свої вчинки й бажання.

Заради нього й заради неї я повинен вийти з цієї кімнати. Заради нього й заради неї піду на цю кляту вечірку. І буду розумний, буду хитрий.

Я поклав руку на її живіт і слухав пальцями. Мовчки.

На вулиці стихали голоси, під нами вкидали дрова у велику пекарську піч, таргани сиділи тихо в своїх дірах, чекаючи, коли погасимо свічку. А я тримав долоню на напруженій опуклості живота, на захищеному тілі малої людинки, яка жила в найпевнішому й найзатишнішому з усіх притулків цього світу. Я хотів сказати щось гарне цій жінці, чиє тендітне тіло спотворив цей невідомий пуголовок, хотів думати щось гарне про цього дорогого пуголовка, який стане тим, чим я не зміг стати. Хотів, та не вмів.

Троє нас, лише троє в цілому світі: мої пальці, її тіло і його рівномірний пульс. Пов'язані безупинним струмуванням крові. Байдуже, що діється в світі, байдуже, що буде завтра, важливий цей час розкошування без думки. Чи вижене мене той третій з хати, як син прогнав хворого Мустафу Пуховця? Чи будемо гордитися один одним? Чи будемо терпіти один одного, як більшість людей? У цю мить це не має ніякого значення.

Тисяча чиїхось щасливих хвилин будуть як ця, але ця ніколи вже не повториться. Тисяча чужих кохань будуть як це, але це ніколи вже не повториться. Ніколи — єдина відповідь.

Уперше я знаю, що таке щастя, відчуваю його, бачу,

Цілий всесвіт — нас троє. Нікого іншого, крім нас, нема.

І є щастя. Чи я можу його затримати?

Я хотів їй сказати: моя кохана — бо ніжність палко заповнила всього мене, але вона спала, всміхаючись уві сні.

— Спи й ти, — сказав я тому третьому й погасив свічку. Таргани, безперечно, ніяк дочекатися не могли, коли я впущу їх до кімнати. Може, й запізнювалися на якийсь свій обряд.

Надворі весняна ніч, світить місяць. А я не можу заснути від щастя, якому не шукаю причини. І не дивуюся, що воно так.

А як інакше могло бути?