Сповнений найкращих намірів після тої довгої розмови, яку я почав жартом, повів сваркою й закінчив покаянням, я намагався не залишати Тияну саму. Їй була потрібна моя допомога.
Вагітна жінка — зовсім інша істота, сама собі невідома, істота, яка починає відчувати найпотаємніші речі. Усе, що досі було притлумлене, пробуджується в ній, виходить із таємних сховків душі, висувається наперед, вимагає уваги. І діє, неусвідомлене, але навальне. Жінка не може опертися численним новим почуттям, їх не гамує більше ні сором, ні воля. Її ревнощі — це страх від того, що вона споганіла, різкість їй потрібна, щоб звільнитися від внутрішнього напруження, зовнішній неспокій відбиває її душевну тривогу. У неї кров інакше рухається, залози інакше працюють, органи інакше поводять себе, мозок інакше виробляє думки. І все це відбувається поза її свідомістю. Вона в полоні стихій, сильніших від її хотіння, і не може їх ні зупинити, ні повернути. Через таємницю, яку жінка несе в собі, і світ для неї таємниця, а непевність породжує думку про смерть. «Якщо я помру» вона говорила так, мовби казала: «якщо я простуджуся».
— Якщо я помру, що ти робитимеш сам?
— Якщо я помру, ти будеш думати про мене?
— Якщо я помру, ти одружишся вдруге? Звичайно, одружишся. Смерть дружини все одно що ударитися в лікоть: болить сильно, але недовго. Усі одружуються.
— Та облиш ти ці розмови, прошу тебе, — пробував я заспокоїти її.
— Одружишся вдруге, якщо я помру?
— Ні, не одружуся, — відповідав я вимушено, хоч саме питання було мені смішне.
— Хіба тобі так обридло життя зі мною, що вже й не схотів би вдруге одружуватися?
— Я помер би з туги за тобою.
— Ні, обпікся один раз, вдруге не захотів би. А може, й одружився б, та ще й скоро після моєї смерті.
— А ти б вийшла заміж, якби я помер? — обернув я все на жарт.
— Прошу тебе, не жартуй з цим! — Обличчя в неї неймовірно серйозне.
— Чому? У нас однакова можливість померти: і в тебе, і в мене. Але облишмо цю розмову. Навіщо думати про те, що буде через п'ятдесят років?
— Буде швидше, набагато швидше. Я відчуваю це. І боюся.
Марно було щось доводити, її розбуялі страхи були сильніші від розуму. Мені вдавалося заспокоїти її лише ніжністю й ласкою — цими єдиними ліками, які допомагали їй. Я говорив смішні слова, ходив коло неї, оберігав її від важкої роботи, сам робив і те, що вмів, і те, чого не вмів, — коротко кажучи, перетворився на найзапопадливішу і найнезграбнішу няньку. Тияна плакала, зворушена моєю увагою, сміялася, розвеселена моїм невмінням, і поволі заспокоювалася, не відчуваючи себе забутою.
Увечері ми прогулювалися вдвох, удень вона не хотіла виходити на вулицю, боялася, що споганіла від вагітності. Тияна, як здавалося мені, полюбляла темряву ще й тому, що могла вільно спиратися на мою руку, а вдень вона соромилася б це робити. Так вона почувала себе певніше в темряві і серед чужого їй простору.
— Ти найкращий чоловік у світі, — говорила вона ніжно під впливом хтозна-яких почуттів.
— Недавно я був найгірший.
— Тепер найкращий.
Махмут обережно натякнув мені, що я роблю дурницю. Тияна чудова дружина, але все-таки не треба передавати куті меду. Якщо вона тепер звикне до такої уваги, то що я потім робитиму? Усе в житті можна витерпіти короткий час — і бути добрим, і хоробрим, і уважним, але життя не коротке, і ніщо не може стати обтяжливішим, ніж обов'язок, взятий на себе в хвилину слабкості або захвату. І відмовитися соромно, і витримати важко, і лаяти не маєш кого, бо сам ти впрігся в цю кормигу. А потім, давно сказано: чого хвороба не забере, те спаскудить. Вагітність не хвороба, але я свою дружину ніжу так, ніби вона при смерті, прости господи. Це догоджання боком мені вилізе, дай боже, щоб він помилився, вона так мене заїздить, що я в ключку зігнуся. А жінки люблять командувати — з любові чи без любові, все одно. Він не заперечує, чоловік повинен добре ставитися до дружини, бо коли ти не будеш добрий, то інший до неї піддобриться, а якщо й ні, то все-таки краще жити по-людському, ніж по-собачому. Але трохи суворості ніколи не завадить. Зрозуміло, хто це вміє. Бо є такі, що не вміють, — він каже взагалі, як воно було б краще, а не як воно є насправді. Наскільки ж він бачить і знає, у мене так триватиме вічно, а це, їй-богу, не легко витримати.
Коли я, виправдовуючись, сказав, що Тияна почуває себе недобре, він пообіцяв привести свою дружину, вона подивиться Тияну, і ми будемо знати, що з нею. Доки вона була здоровша, то допомагала жінкам при пологах, та й тепер приходять до неї, просять, благають, жінкам легше, коли вона з ними, а вона розуміється в цих справах, мовби лікар.
Ми погодилися, вирішивши, що коли не буде користі, то й шкоди не буде від цього, і Махмут привів свою дружину, якої досі ми ще не бачили. Чи він соромився нас показувати їй, чи її нам, чи бути разом з нею в нас — не знаю. Може, набрехав їй, що ми родовитіші й багатші, ніж є насправді. Або його дружина, як він і сам розповідав, настільки осоружна й неприємна, що він не наважується виходити з нею на люди, бо легше слухати про потворне, ніж бачити його. Або він боїться, щоб ми не стали свідками того, як дружина зневажає його.
Не знаю, де тут правда, але мені ця жінка відразу сподобалася. Вона ледве пересувалася на дебелих ногах, ледве переводила дух від задишки, ледве говорила від утоми, але не вгавала, весело дивлячись малими, зарослими жиром очима. Насамперед сказала, що вона часто чула від Махмута, яка Тияна гарна й добра, і думала, що вона некрасива й зла, бо Махмут усе бачить навпаки. І він таки справді не приглянувся як слід: Тияна не просто гарна, вона справжня красуня. І, безперечно, добра, бо в ній нема нічого колючого, злостивого, потайливого, сміх у неї здоровий, веселий, такого сміху вона давно не чула, і хотіла б щоранку її зустрічати, щоб день починався гарно. Дивлячись на неї, і про мене може сказати, що я теж непоганий, бо при поганому чоловікові жінка робиться злою. А може, Тияна все одно залишилася б доброю, якби я навіть був поганий, бо по очах видно, що Тияна добра сама по собі, а не через інших. Хоча від чоловіка багато залежить, чоловік — посудина, жінка — вода. А з другого боку, чоловік, який хоче собі добра, слухатиме, що йому дружина каже. Чоловіки — діти, навіть коли постаріють. Жінки розсудливіші, вони точно знають, що годиться для сім'ї, нічого не роблять наспіх, усе обдумають наперед, особливо коли мають дітей. Адже тільки жінка знає, як важко було їх виносити і потім поставити на ноги, чоловікам здається, що то забава, і вони рідко коли допоможуть, частіше заважають, звичайно, не зі злості, а по своїй дурості. Але що вдієш, сказала вона, сміючись весело, хоч дурні, та наші вони, і нехай нам будуть живі та здорові, які вже є!
Махмут короткозоро мружив очі й повільно розтирав гомілку, не дивлячись на дружину та її два зуби, що біліли в порожньому роті.
Це про нього вона каже? Якщо й про нього, то нічим його не образила й нічого поганого нема в її веселих словах, нема навіть прихованого нарікання.
Потім вона випровадила нас на свіже повітря, і ми тупцювали на вузькій веранді, рятуючись від сирого холоду.
— Чув? Торохтить, торохтить! — промовив Махмут досадливо.
— Торохтить, але розумно.
— Ех, хотів би я тебе бачити, коли б ти цей розум та слухав з ранку до ночі.
— Тебе ж нема вдома з ранку до ночі.
— Досить мені й того, що я наслухаюся.
І ми замовкли, він — думаючи про свої, невідомі мені турботи, я — про Тияну. Що скаже Махмутова дружина?
Що вона може сказати, що вона знає? Допомагала породіллям з околиці, чаклувала, покладаючись на волю божу, одні вмирали, інші виживали — кому вже яке щастя.
Що мені до її слів!
— Довго дивиться, — кивнув я головою в бік кімнати, стукаючи ногою об ногу.
— Не довго, це тобі так здається, бо переживаєш.
— Звичайно, переживаю.
— Нема чого. Жінки наче ті кішки.
Коли Махмутова дружина покликала нас, я насамперед зиркнув на її обличчя. Який вираз у неї — веселий чи вдавано втішливий? Я побачив, вона сяє від задоволення. Отже, все гаразд, подумав я, щасливий. А вона чудова жінка і справді знає своє діло.
Тияна ніяково всміхалася.
— Краще й бути не може, — гордо промовила Махмутова дружина, мовби це була її заслуга, і постукала пальцем об дерево.
— Тияна хвилюється, — хотів я почути ще якесь підбадьорливе слово.
— Кожна жінка хвилюється. Але їй нема чого. Тобі, серденько, нема чого турбуватися, народиш, бог дасть, жартуючи, я відразу бачу. Та й ще б не бачила? Скільки я вагітних доглянула, у скількох пологи прийняла — вже й не злічу. І сама чотирьох народила, то й по собі знаю.
— Чотирьох? — запитав я здивовано.
— Двоє живе, а двоє померло.
Я подивився на Махмута. Адже він говорив мені тільки про дочку!
Відповів не він, а його дружина:
— Наш син у Мостарі, вчиться золотарського ремесла. Залишилися вдома тільки ми двоє. — І, раптом похопившись, кинула оком по нашій убогій кімнатці. — Тісно вам тут, діти. А що б, Махмуте, якби вони до нас перебралися?
— Жаль їм буде залишати це місце взимку. Бачиш, як гріє пекарня, іноді й я сюди на тепло забіжу.
— Та й сваритися нам зручніше, коли ми самі, — пожартував я, з запізненням глянувши на Тияну. На щастя, вона теж сміялася.
Розсміялася і Махмутова дружина:
— Щодо сварки, то ми вам не будемо заважати. І ви нам не будете. Сваріться собі, коли схочете, після сварки любов солодша. Гаразд, побачимо навесні. Бо тут вам з дитиною буде незручно. А як у вас із грішми?
— Добре.
— Не добре, звичайно. Якщо вам буде сутужно, ти, дочко, приходь до мене, щось придумаємо. Дещо Махмут роздобуде, дещо я, багато в нас ніколи немає, але багато й не треба ні вам, ні нам. Приходь і просто так, поговоримо, чого тобі самій нудьгувати?
— Я не сама. Ахмет зі мною.
— Тоді випровадь його куди-небудь, чоловікові нічого вдома сидіти, а ти приходь!
Мене зачарувала ця рішуча жінка, для якої нема нічого важкого в житті. Усе в неї весело й просто. Ваше помешкання не годиться! Перебирайтеся до нас! Чим багаті, тим і раді! Хочете сваритися? Будь ласка! Хочете любитися? Любіться!
Я бачив таких жінок, вони приходили до моєї матері, завжди життєрадісні, цікаві, упевнені, найурівноваженіші в світі створіння. Ці звичайні прості жінки відкрили для себе таємницю спокою, не дошукуючись її. З усього вони радіють, нічому не дивуються, не бажають неможливого; добрі, доки їм не наступиш на мозоль; зубаті, коли їх образиш; обмовляють, але без особливих заздрощів; язикаті, але кожному допоможуть у біді; знають, що життя важке, але від цього не плачуть і завжди знайдуть щось гарне в ньому, а тішать їх зовсім звичайні речі: цвіт у саду, чашка кави на зеленому пагорбі, весілля в околиці, розмови, довгі розмови, коли всі говорять навперебій, уголос, часто про щось смішне в людях або речах. Вони ощадливі, бо не багаті, живуть у достатку, бо не бідні. Ці жінки як черешневий цвіт, що розвивається, коли не надто холодно і не надто тепло. Бо вбогі жінки похмурі, озлоблені, грубі, сварливі, а багаті — черстві, замкнуті, бояться щирого жарту й щирої радості, ніколи не бувають просто веселими.
І Тияну вона полонила. «Боже, яка вона добра, — не переставала захоплюватися моя дружина, — яка весела, яка приємна. Це просто щастя для Махмута, що він має таку дружину».
Тияна інша. Надто рано вона відчула горе, самотність, непевність. І моя мати була інша, постійно заклопотана думками про ненадійного чоловіка.
Чи я випадково натрапив на Тияну, чи несвідомо шукав материну подобу? Звичайно, цього я не знав, але якимось внутрішнім чуттям вловив те, чого не можна побачити очима. Я ніби повертався в миле моєму серцю дитинство.
Махмутова дружина — благословення боже, але сумніваюся, чи я був би задоволений, якби Тияна була схожа на неї. Можливо, мене дратувала б ця простота. Мабуть, Тиянина вразливість — це ознака (хоча й хвороблива) багатшої думки і глибших почуттів. Страждання й роздуми тлумлять безтурботний сміх.
Але не вірю, щоб Махмутова дружина не знала, що таке біль і роздуми. Очевидно, трапляються й такі люди, яких ні горе, ні роздумування не позбавляють бадьорості й простоти. Навіть роблять їх кращими. Не знаю, як вони цього досягають, а хотів би знати.
Я здивувався, що вона відверто запитала Тияну, чи в нас нічого не пропало. Коли Махмут сердитий, — а сердиться він через те, що вона не дає йому грошей на випивку, — тоді він навмисне візьме щось у знайомих, що-небудь, аби наробити сорому і собі, і їй, аби дозолити їй і змусити розв'язати хустину з грішми, яку вона носить за пазухою, бо він усе проциндрив би. Тияна відповіла, що в нас нічого не пропало, та й узяти нема чого. Махмутова дружина повірила чи вдала, що вірить, але після того вони обидві стали просто нерозлучними.
Якось вранці Тияна сказала, що піде до Махмутової дружини, побуде в неї годину-дві й ополудні повернеться, зготує обід.
Мене здивувало це й трохи зачепило. Бачиш, я вже не потрібний їй, і ні до чого моя обіцянка, що я ніколи не залишу її саму. Вона залишає мене. Віддаляється поволі. Але в мені все-таки переважила розумна думка, що так буде краще, вона розворушиться, це їй корисно, поговорить, розвіється, щось робитиме — і не буде думати про свої страхи та про смерть. Буде менше зачіпок для сварки.
А що ж мені робити? Я мріяв про волю, а тепер не знаю, куди дітися, що робити з тою волею. Іти до кав'ярні не хочеться, люди там розповідають завжди те саме, а я мовчу.
Тинятися вулицями, як прибитий? Було б смішно й нерозумно.
Піти на річку, втупити очі у воду — таке й на думку мені не спадало. Тому що зараз іде сніг, тому що не відчуваю потреби, тому що не маю від чого втікати. Я вже не спустошений, не знаю, який я, але не порожній і не занедбаний.
Я подумав про книги, у них відбивається не вся людина, а тільки найкраще в ній, вибрані хвилини її життя. З тою живою, але відсутньою людиною можеш розмовляти, можеш радіти, але їй не треба дякувати ні за що. Можеш сваритися з нею, а вона не має змоги тобі відповісти, крім того, що вже написала. Можеш хизуватися своїм розумом, кажучи їй дурниці, а вона терпляче слухатиме тебе. Можеш залишити її й піти до іншої, вона не розсердиться. А якщо ти повернешся, вона щиро зустріне тебе, щоб далі розмовляти з тобою.
Я не пішов на ту розмову до бібліотеки.
Мені згадався Мула Ібрагім, і я вирішив піти до нього — розпитаю, що відомо йому про Раміза, розповім, що в Шех-аги я нічого не домігся, поговоримо про всілякі буденні речі (вічних проблем зачіпати не будемо), бо сьогодні я не можу без людей, а він мені найближчий, який уже не є. Він допомагав мені, доки смів, бажав допомогти мені й тоді, коли не можна було, і не його вина в тому, що він не такий, яким би мені хотілося його бачити. За це я на нього не серджуся, тільки шкодую, що він не інший.
У конторі я застав Шех-агу Соча, який з Мулою Ібрагімом вів, як мені здалося, цікаву розмову.
Шех-ага махнув мені рукою, Мула Ібрагім і цього не зробив. Задуманий, він уважно слухав Шех-агу. А той лише на мить замовк, щоб кинути на мене погляд, трохи невдоволений з того, що я своєю присутністю втрутився в їхнє звірення, народжене з взаємної згоди, з особливого настрою, з певної потреби, а зараз треба було пристосовуватися ще до третього. Але, очевидно, за його чолом вишикувалося велике військо слів, і він мусив випустити їх на волю, надто вони були нетерплячі, а поки що він сказав дуже мало і тому говоритиме далі заради себе, а не заради Мули Ібрагіма чи мене. Йому потрібне лише розуміння або мовчання. У Мули Ібрагіма він знайде і те, й те. Я мовчатиму.
Людина прагне могутності, сказав він, дивлячись на Мулу Ібрагіма, який уважно слухав його. Тому що вона живе, рухається, стикається з іншими людьми. І їй хочеться щось залишити після себе, щось зробити, а не просто існувати, як дерево. І здається їй, що вона чогось досягла, що вона сильна й впливова, що може багато чого. Але настає мить, вона прозріває й бачить — не цими очима, а іншими, проникливішими, — бачить, що вона лише піщинка серед неозорої пустелі цього світу, дрібна й незначна, як мурашка в мурашнику. Чи мурахи прагнуть могутності? Чи бажають бути сильнішими й впливовішими від інших? Чи є в них свої турботи, муки, безсонні ночі, відчай? Не знаємо цього, і це байдуже нам, надто вже вони мізерні для нас. А в такому разі хіба не може існувати і хтось більший, ніж ми, для кого наші турботи й нещастя не мають ніякого значення? Ми не бачимо його, бо він не вкладається в нашу свідомість, ми відчуваємо його тільки тоді, коли в чомусь виявляється його воля. Мураха теж не бачить людини повністю, через свою величину людина для мурахи не існує, мураха побачить лише палець або галузку, яку ми поставимо на її шляху, відчує струс, якщо ми розкидаємо мурашник. А людина супроти всесвіту ще менша, ніж та мурашка. Та й чому повинна існувати лише людина, лише її спосіб думання? Світ існував до нас, існує незалежно від нас, існуватиме й без нас. Чи все зникне, якщо всі люди помруть? Ні. Усе залишиться — і те, що знаємо, і те, чого не знаємо, тільки нас не буде. Є багато таємниць, до яких ми не можемо підступитися, а тим більше збагнути їх. І, можливо, найбільша таємниця — це смерть; таємниця і жах. І коли ми не думаємо про неї, вона думає про нас. Перестріває зненацька в якомусь вузькому завулку — і знищує відразу все, що було. Даремно ми йшли цією земною дорогою, даремно надіялися, даремно сумували над втратами, даремно раділи з успіхів — усе надаремно. Смерть робить безглуздим і життя, і все, що в житті чинимо. А за тою жаскою межею — невідома темінь. Кінець бачиш, але нічого не знаєш про нього. Примиритися з ним не можеш і змінити щось не в силі. Це відбувається не з нашої волі, бо мало хто хотів би померти, а всім править якась могутня воля, про яку нам нічого не відомо, крім того, що вона невблаганна й до кінця послідовна, може, це якийсь усезагальний дух, анітрохи не подібний до нашого і недоступний для пізнання, бо він поза нашим досвідом. Але якщо ми його не можемо пізнати, це ще не означає, що його нема. Шех-ага мислить його не в людській подобі, а як надприродну силу і надприродний розум, який безпристрасно править видимим і невидимим світом. Марно його просити, марно заклинати, бо його мірки й мотиви не схожі на людські, а які вони — того не можемо навіть уявити. Ось він і сам каже: він, його, бо не знаємо, що це, і мова не здатна висловити того, що наша думка не може осягти. А якщо це так, а воно напевне так, то неможливо припустити, щоб той світовий дух грав із людьми негідну гру, даючи їм промчати крізь життя, викликаючи їх з нічого і безповоротно повертаючи їх у ніщо. Було б це безглуздою тратою незмірної сили. Найімовірніше, і найлогічніше, і найменш образливо, що смертне лише тіло, а душа безсмертна; душа — частка всесвітньої енергії, подарована нам, тимчасово вділена під час народження, яка житиме своїм невідомим життям і після смерті тіла або переселиться в новонароджене немовля, щоб продовжити свій вічний рух. Навіть крапля води не зникає, тільки змінюється, то як може безслідно зникнути все, що пов'язане з людиною? Життя повинно грунтуватися на якихось вищих засадах, а не тільки на безглузді, нещастях, божевіллі!
Я слухав його й віри собі не йняв. Таж цей на око сильний чоловік зовсім зломився! Він більше не вірить своїм очам, своєму розумові, своєму досвіду, не вірить ні собі, ні людям, не має більше сили змагатися з болем, який роз'їдає його душу. Чи синова смерть скрутила його, чи безсилля, що не міг врятувати його від біди? Надміру суворою, надміру безглуздою видається йому та смерть, і він шукає її причину в надлюдській волі, а собі втіху в неминучості того, що сталося. Бо він надто гордий, щоб визнати себе переможеним у зіткненні з людьми. Хай це будуть боги, чи світовий дух, чи щось незбагненне! Це теж жорстоко, але сама смерть тепер стає в ряд подій, що відбуваються за своїми законами й мають свою мету, яких ми не можемо осягнути. А якщо тіло його сина й померло, то душа й далі живе, і ця жахлива загибель — лише мізерна мить у вічному триванні, вони згадуватимуть про неї з усмішкою, коли їхні душі зустрінуться!
Якби ми були тільки вдвох, якби він говорив це тільки мені, не знаю, що я сказав би йому. Може, охоплений жахом, я впав би перед ним на коліна, заклинаючи його не втрачати розуму. Або, плачучи, схилив би голову перед його стражданням. Воно більше, ніж я думав.
Але він говорив не мені, я був тільки випадковим слухачем. Чи ж Мула Ібрагім щось скаже йому, чи промовчить? Бо що можна сказати на цей розпач, який шукає розради поза людською логікою?
Доки Шех-ага відкривав свою криваву муку, залишаючись зовні спокійним, Мула Ібрагім слухав його, схиливши голову, мовби дрімав. Але коли він почав говорити, я побачив, що Мула Ібрагім не пропустив жодного слова Шех-аги. Він здивував мене. У мене було таке враження, ніби вони помінялися думками, і Мула Ібрагім користувався словами, які можна було чекати від Шех-аги, а Шех-ага словами, які, на мою думку, могли належати Мулі Ібрагіму. Один, могутній, говорив про людську неміч; другий, немічний, говорив про людський обов'язок залишатися людиною! Що це? Один утишував своє горе, дошукуючись у ньому вищого смислу, якого не прийме, другий заперечував свою слабкість, вихваляючи чоловічу хоробрість, якої не виявить!
Сумно дивитися на це самозречення.
Мула Ібрагім погодився з Шех-агою, що люди прагнуть могутності, у цьому нема нічого поганого. Якби не було в людей такого прагнення, нещастя на цьому світі стало б ще більше. Покірні, затуркані, примирені зі своєю недолею, люди були б гірші за рабів. Не всяке прагнення могутності однакове. Одна річ — прагнення панувати над людьми, підкорити їх собі, вселити в них страх, примусити їх робити таке, чого б вони ніколи не вчинили з власної волі; така могутність вимагає тупого мовчання, беззаперечної покори слабкого сильному. Це аморальне прагнення, воно принижує і насильника, і гнобленого. Горе тому, хто відчув це на собі! (Чи не себе й мене він має на увазі? Його принижено чужим насильством, мені завдано шкоди тим приниженням. Він сумує, він захищається, він звинувачує!) І зовсім інша річ — прагнення могутності, яка повернена на користь людям, яка перемагає любов'ю, яка спонукає людей до взаєморозуміння. Це велика сила, якби нею оволоділи всі люди, не стало б зла. З такою могутністю людина вже не піщинка. Він нічого не може сказати про те, чи існує якась верховна істота, може, й існує, але він упевнений, що наші людські справи ніхто не влаштує, якщо ми самі їх не влаштуємо. Чекати, що якась надприродна сила порятує нас і втішить, як це марно роблять люди протягом тисячоліть, — це, по суті, означає визнати своє безсилля і нічого не зробити для поліпшення стосунків між людьми. Світ існував до людей, існуватиме й після них. Але що нам з того? Хай цим клопочуться ті, хто тоді житиме. Ми свої клопоти не можемо зіпхнути ні на кого, ми повинні опанувати могутністю любові, щоб не перетворювати життя на катівню. Відносно душі, то він теж думав про неї, бо важко позбутися страху й неспокою від того, що життя швидко минає і ти повинен щезнути в незбагненному мороці вічності. Коли він став роздумувати над цим, йому здалося, що існуючий порядок становлення й розвитку людини несправедливий. Людина приходить у світ невинним дитям, яке не знає нічого про себе, про оточення, про гріх, про приниження, про престиж, усе для неї нове й невідоме, усе їй дивне, бо її духовне життя ще нерозвинуте. Потім, живучи, людина набуває досвіду дуже довго й дуже боляче, а коли вона досягає повної зрілості, у неї з'являється думка про смерть. Помирає вона квола, утомлена, зневірена в усьому, придавлена думками про великі й дрібні провини, які вона взяла на себе, незадоволена тим, що вчинила в житті, бо найчастіше не хотіла цього, незадоволена тим, чого не вчинила, бо хотіла це зробити, але не наважилася, охоплена божевіллям від безглуздості прожитого життя і жаскої таємниці, яка чекає її. Смертельно налякана, без опори, яку могла б дати їй лише впевненість, що жила вона в злагоді зі своїм чистим сумлінням, людина судомно хапається за думку про безсмертя душі, про нескінченне існування, про можливість десь колись усе-таки знайти якийсь рятівний смисл. Так безславно закінчує вона свій шлях земний, цілком розбита й знищена. А наскільки було б краще, якби ми народжувалися старими, поволі верталися до середнього віку, поступово забуваючи первісний страх перед смертю, далі ставали вільними юнаками, досить легковажними, щоб ні про що не думати надто серйозно, потім безтурботними дітьми і вмирали немовлятами, не знаючи нічого ні про що, чисті, як зародок у материнському лоні. Яка б це була чудова й безболісна смерть! Але оскільки це неможливо, то порятунку слід шукати в любові і людяності. Так легше жити і легше вмирати. Його не тривожить, що буде з ним після смерті: чи душа зітліє разом із тілом, чи, відділившись від нього, відпочиватиме й насолоджуватиметься в неробстві, чи, забруднена й надгнила, дістанеться якомусь новонародженому дитяті, що було б великою несправедливістю по відношенню до того чистого створіння. Але його тривожить, та ще й дуже, щоб після його смерті залишилося в пам'яті людей, чи бодай одної людини, його добре ім'я і незлий спогад. Тим би він напевне продовжив своє коротке земне існування. Таке прагнення спонукає людину не чинити зла, а іноді навіть зробити якесь добро. Думка ж про вічну душу ні до чого не зобов'язує, бо в такому разі, що б ти не робив, як би ти не жив, про неї турбується якась вища сила — і, отже, душа запеклого злочинця може вселитися в безневинну дитину. Думка про людяність справедливіша й більше відповідає людській природі. А те, що життя коротке, його не бентежить, основне — щоб воно було чисте; якщо ж воно заплямоване, то чим довше триватиме, тим більше зла збереться в ньому. Та й навіщо надто довге життя? Що робити з безсмертям? Це була б найбільша кара, якої могли б зазнати люди. Агасфер — найнещасніший між людьми. Його, Мулу Ібрагіма, проймає жах, коли він подумає про життя без завершення, без кінцевого заспокоєння, без страху, але й без радості, без любові, бо в нескінченному триванні радість і любов позбавлені смислу. Саме страх перед смертю надає чарівності всім речам, усьому, що ми переживаємо. Треба пройти крізь усе, щоб осягнути радість чистого життя й красу любові до людей у цьому короткому прогоні між двома таємницями.
— А де ж ті люди? — поривно запитав Шех-ага. — Ті, серед яких живемо, гірші, ніж вовки. Розтерзають, якщо спіткнешся.
Мула Ібрагім покрутив головою, не погоджуючись з ним.
— Не всі люди такі. Погані висунулися наперед і дуже впадають в очі та дають про себе знати, через те ми вважаємо, що всі люди такі. Але це неправда!
Він подивився на вулицю. Два його помічники поволі проходжувалися перед конторою з клаптями снігу на шапках і плечах.
Заради Шех-аги він випровадив їх надвір, заради мене — не захотів! Усі його вчинки суперечать його словам. Тоді навіщо він це говорить? І він, і Шех-ага? Або люди визнають і цінують лише те, чого їм бракує? Або вони обманюють себе чи інших? Або в них розділені між собою те, що хочеться, і те, що треба?
Мула Ібрагім, безперечно, хотів жити так, як казав, але його бажання наткнулося на глуху стіну, і йому зостався лише марний спогад про те, яким він себе уявляв колись, які добрі наміри були в нього, і це збереглося в його словах, які ніколи не стануть ділом. Але й те, що залишилося, чудове, як бувають чудовими руїни. Я не знаю, у кого він узяв ці думки, але мені вони видалися розумнішими й ціннішими над усе, що я будь-коли чув, хоча я з прикрістю думав, як в одній людині можуть уживатися разом боягузтво і людяність.
Вибачившись, Мула Ібрагім вийшов на вулицю сказати своїм помічникам, щоб вони ще погуляли.
— Не має він рації. Розумний, але не має рації.
— А мені близьке те, що він каже.
— Це тому, що ти досвіду не маєш. Якби ти знав життя, як я його знаю, якби ти краще розбирався в людях, то інакше думав би. Чому ж він сам так не живе?
— Щось, видно, зломило його.
— Ти для кожного маєш виправдання.
— Як це ви почали цю дивну розмову?
— Я прийшов домовитися з ним, щоб він узяв тебе знов на роботу. Слово по слову — і сам не знаю, як зав'язалась ця балачка. Випадково. А може, й не випадково. Часом кортить поговорити про те, чого не знаєш.
Він прийшов заради мене, але в розмові зовсім віддалився від своєї мети! Мені приємно, що він думав про мене, але я волів би, щоб він і не забув мене.
— А хіба не розумніше клопотатися відомими речами?
Шех-ага покрутив міцною видовженою головою: досить йому того відомого, кілком у горлі воно йому стоїть. Але його сірі холодні очі були не такі рішучі, як той жест. Вони задумливо поринули в його нерозважний біль, не легко відірватися від життєвого досвіду й від твердої землі. Тоді навіщо він це говорив? Чи для того, щоб своє безсилля, непростиме щодо інших людей, виправдати волею, сильнішою від людської? Але якщо він не може примиритися з людською жорстокістю, то як може визнати іншу, невідому жорстокість? Хіба тільки тому, що вона невідома й недосяжна? Він був схожий на розпачливого страждальця, невиліковного хворого, який, втративши віру в лікарів, шукає порятунку в замовляннях. Але біда в тому, що в нього надто багато здорового глузду, щоб він міг повірити в чудо. Не прийме він і тих ліків, які йому пропонує Мула Ібрагім, — примиритися з людьми, жити за законами любові, відкинути ненависть. Йому здавалося, що легше визнати винним бога, аніж людей, та в його озлобленому серці все одно залишиться ненависть і до бога, і до людей, залишиться біль за втраченим сином і люта розгубленість перед незбагненною долею.
Не знаю, чи він чекав од мене якихось слів, але я був надто збентежений, щоб сказати що-небудь. Я постійно відкриваю для себе, що я не в силі зрозуміти людей. Те, що вони кажуть, не відповідає тому, що роблять, а чи відповідає тому, що думають? Може, цього вони й самі не знають. І що я можу сказати Шех-азі таке, чого він не знає, над чим не мучився він довгими безсонними ночами? Не давали мені говорити і його руки, стиснуті в туге нервове плетиво пальців. Він не думає, він страждає.
Мені було жаль його, і дивувало мене, який невтішний той смуток. Невже час анітрохи не згладив його? Чи він образив чимось сина за його життя і смерть назавжди перешкодила йому згладити свою провину? Якщо це так, то він ще тут, на землі, звідав, що таке пекло.
І доки я мовчав, міркуючи над тим, чи від безпросвітнього горя, чи від незбутньої шляхетності люди безперестанно запитують, як треба жити, до контори увійшов чоловік, який ніколи в житті не думав про це, — Осман Вук. Він увійшов разом з Мулою Ібрагімом, усміхнений, сяючий, струшуючи шапкою сніг із плечей.
— Падає! — весело промовив Осман, ніби ніхто не бачив цього і ніби то було щось найкраще та найважливіше в світі. І ніби від щастя, що може комусь повідомити цю радісну звістку, він усміхнувся до Шех-аги:
— Насилу знайшов тебе. Маю щось сказати.
— Кажи!
— Краще наодинці.
Шех-ага перевів погляд із нього на нас, маючи намір бути великодушним і показати, що він не має перед нами ніяких таємниць, але ця благородна думка не потривала довго. Він знову повністю належав цьому світові.
— Пробачте! — сказав він, усміхаючись, і вийшов з Османом на вулицю.
Я підвівся, їхні таємниці мене не цікавлять, розмову повести далі не вдасться, пора йти додому, почекаю Тияну, якщо вона ще не повернулася.
Але Шех-ага відчинив двері й покликав мене надвір.
— Ось послухай! Розкажи-но йому, Османе.
Осман Вук не здивувався, — очевидно, між ними було все домовлене, — і розповів, що до нього тільки що приходив корчмар Зайко. Зайшов, каже, до нього в корчму Авдія, син Омера Сарани, уже напідпитку і в нього ще випив, та й почав хвалитися, що він знає, хто викрав Раміза із фортеці. На щастя, в корчмі був лише Муйо Душиця, носій, він із самого ранку заливав памороки горілкою і вже сам не знав, що каже, то де йому було знати, що кажуть інші. Зайко підлив Авдії ще горілки, і він зараз спить у корчмі, а Муйя Душицю якось випхнув надвір, той подумав, що то жінка виганяє його з хати, і не дуже пручався, слузі звелів пильнувати Авдію й нікого не пускати до корчми, а сам чимскоріше подався до Османа.
— Ну ось, — спокійно промовив Шех-ага, — якщо хлопець справді щось знає, то може бути погано. Треба було б сказати старому Омерові Сарані, тільки не знаємо, кого послати. Османові йти — незручно, Зайко не може корчму покинути, та його це й не стосується, і було б нерозумно нових людей уплутувати в цю справу.
Мене образило, що зі мною граються в піжмурки. Вони вирішили, що я це зроблю, але хочуть, щоб я сам напросився. Та й розповідь якась непевна, щось приховують від мене. Чому Зайко прийшов саме до Османа? Але все одно я зроблю те, чого вони чекають від мене, хай не думають, що я злякався. Покажу їм, що я не боюся.
А все-таки боюся. Серце в мене затремтіло, коли я зважився. І, може, саме тому я сказав:
— Я піду.
— Ти знаєш, де він живе?
— Знаю. На Бєлавах.
— Добре було б, якби ти негайно подався туди.
— А чому Зайко прийшов саме до Османа? — запитав я зненацька, бо якусь мить тому я не думав запитувати.
Шех-ага розсміявся:
— Я думав, ти не помітиш цієї прогалини в розповіді. Авдія сказав, що тільки він та Осман Вук знають, хто визволив Раміза.
Засміявся і я:
— А прогалина велика… То що я повинен сказати?
— Хай заберуть Авдію. І хай на розум наставлять. Іди спокійно. Якби було небезпечно, я не посилав би тебе.
— Хіба я скидаюся на страхополоха?
Я вдавав із себе героя, хоч ним насправді не був, але вже не боявся. Вони допомогли Рамізові, я допоможу їм. Це не багато, але й не мало.
— Не хапайся. Вдавай, ніби прогулюєшся, — порадив мені Осман.
Невже я дорогою зустріну Авд-агу? На щастя, не зустрів. Мені здається, що таємниця, яку я тримаю в голові, визирає з моїх очей, падає тінню на моє обличчя, відбивається в моїй поставі й на моїй ході.
Вони тримали мене на відстані, усе приховуючи, тільки тепер дещо відкрили, бо я їм потрібний.
А сніг падав невтомно, як це буває спочатку з усім на світі, налипаючи мені на плечі, заквітчуючи мене білими метеликами й охолоджуючи мій ніс та моє хвилювання.
Отже, Шех-ага і Осман зробили все чужими руками?
Хтось, безперечно, пішов до старого Омера Сарани, запропонував йому, щоб він із синами викрав Раміза, домовився з ним про винагороду і потім заплатив гроші. Тепер я усуваю можливі неприємні наслідки.
Але хто розмовляв з начальником фортеці?
З Сараною легко, це для них робота, як і будь-яка інша, може, навіть простіша, ніж крадіжка коней у Посавині чи Мачві, що в них, очевидно, основне заняття. Могли погодитися або не погодитися — і кінці у воду. Вони взагалі не люблять ні довгих, ні коротких розмов із владою.
Але хто наважився схилити начальника фортеці, щоб він зрадив свій обов'язок? Якби начальник це пристав, тому невідомому посланцеві прийшлося б несолодко. Його, безумовно, кинули б у підземелля, де вже сидів Раміз.
Хто б це не був, він мав добре знати його, щоб не злякати цією небезпечною пропозицією. Чи зробив це Осман, який був готовий і вбити, якби переговори не вдалися? Чи сам Шех-ага, чиє заперечення було б сильніше від начальникового оскарження? Чи хтось третій, кого я ніяк не міг собі уявити, та й не бачив я нікого іншого підхожого між знайомими мені людьми. У ньому повинні б поєднатися такі риси, які рідко трапляються в одній людині: чесність, щоб йому можна було вірити, як самому собі; мудрість, щоб він умів підійти до начальника фортеці й не злякати його; безстрашність, щоб не побоявся наслідків можливої невдачі. Хто ця людина?
Якби мені випадково запропонували це зробити, я відкинув би й думку, щоб вести переговори з начальником фортеці. Ні за що на світі не пішов би на це, мені б здавалося, що я підписую свій смертний вирок.
А це не страшно, я прийду як випадковий перехожий, якого привабив перший сніг, передам чуже доручення, мовби й не знаю, про що йдеться, і ніхто мене не запідозрить, навіть якби все стало відомо. Отак будь-яка справа знаходить людину по своїй мірці. Моя мірка дрібна, як і справа, яку я виконую. І більше мені не треба.
Старого Омера Сарану я помітив одразу, ще з вулиці, він скидав вилами сіно зі стіжка, високий, худий, жилавий, у розстебнутій на грудях сорочці, з накинутим на плечі кожухом, який заважав йому в роботі, і він весь час поправляв його.
Два парубки, очевидно сини, носили сіно до стайні, у якій іржали й неспокійно били копитами коні.
Коли я підійшов ближче, старий холодно подивився на мене колючими чорними очима, небезпечними й сповненими недовіри, погрозливими, як вістря ножа, не хотів би я опинитися перед ними, коли вони спалахнуть, коли з цих жаринок під білими острішками густих брів вибухне полум'я. І не тільки очі — все в ньому якесь насторожене: і руки, що судомно стискують вила, і розставлені широким трикутником мускулисті ноги, і висунуте наперед кістляве підборіддя, і зціплені губи.
Він не запитав, чого я прийшов, що мені треба, кого шукаю, тільки чекав моїх слів, щоб відповідно до них визначити свої дії. Чи вони будуть незначні, чи важливі, чи небезпечні — він сприйме їх однаково, а вчинить, як йому буде вигідніше.
Те його мовчання зловісне. Доки я не обзиваюся, я його друг. Тому я, не чекаючи запитання, одним духом випалив усе, що переказували Зайко й Осман.
Старий Сарана вислухав мене з тим самим погрозливим спокоєм, тільки між білих брів пролягла глибока складка, і він сердито гукнув своїх синів.
Ті вибігли зі стайні з вилами в руках і люто втупилися в мене.
— Візьміть коня й привезіть того йолопа з Зайкової корчми. Напився і плеще казна-що.
Сини круто повернули, явно розчаровані, що не я винуватець, і пішли до стайні по коня, а старий став далі скидати сіно на сніг. Не глянув на мене, не подякував, розмова закінчена, я зробив своє, він своє — і квит. Я можу йти.
І я, промимривши щось на прощання, чого він не чув і не сподівався, позадкував до дороги, не наважуючись відразу показати йому спину, занепокоєний його зловорожою мовчазністю і лихим поглядом, яким він мене обдарував, перш ніж я повернувся. У мене було таке відчуття, ніби я потрапив у печеру до розбійників.
Я зітхнув лише тоді, коли вийшов на вулицю.
Хай мене бог боронить від зустрічі з тими Саранами на вузькій стежці в густому лісі. Їм не треба було б навіть ножів діставати, я помер би від страху, прохромлений їхніми страшними поглядами.
З якими страшними зарізяками мусив зв'язуватися Осман, щоб урятувати чесну людину!
Невже й добре діло не може обійтися без насильства?
Щоб ви запалися, тепер мені будете снитися в моторошних снах! Богу дякувати, що нема в мене важливих справ і мені не треба зустрічатися ні з цими, ні з іншими Саранами.
Дай, боже, довге життя моєму бідному доброму Махмутові, якого навіть коти не бояться.