Творчість боснійця М. Селімовича належить до визначних досягнень світової літератури XX століття. Уже з перших сторінок роману читач, безсумнівно, відчув, що він занурився у світ глибокого і надзвичайно оригінального художника. Передусім вражає незвичність стилю — чародійство, чаклування словом. Це від східної поезії, в тому числі й від корану, книги, про яку Пушкін сказав: «Погана фізика; але натомість яка смілива поезія!»
Так, оповідь Селімовича по-східному багатослівна й по-східному поетична. Не рвучка, навіть монотонна, вона несе в собі патетику «вселенських» проблем. Варіативність осмислення ситуацій, нескінченне кружляння думки над епізодом, віднайдення все нових і нових нюансів у зв'язках речей і явищ, постійний сумнів щодо причини і наслідку, аналіз, що нагадує обмацування усіх граней якогось складного за конфігурацією предмету, — такою є основа художньої тканини твору.
Не стільки голою логікою доказів, скільки впливом на почуття полонить уяву цей дивовижний художник. Розмаїття життя, складність зв'язків і стосунків, що відбиваються у будь-якому явищі, породжує тут багатство картин, розгалуження думки, безліч сентенцій, афоризмів, порівнянь і метафор, які не ведуть до логічної крапки, а, навпаки, розмивають різкі тони суперечностей, руйнують звичні уявлення, спрощені схеми — усе те, що має назву стереотипу.
Повільна оповідь, безліч асоціацій, повтори з постійним нарощуванням змістових акцентів немовби розгойдують читача на якійсь фантастичній гойдалці, що непомітно набирає дедалі більшої амплітуди, поки не забиває дух.
Зовнішніми поштовхами цього коловороту думок часто проступають, як і в самому корані, численні риторичні питання. Вони ж разом з іншими повторюваними зачинами надають і певного ритму оповіді.
Написана у формі сповіді, книга немовби розрахована на співрозмовника, який має виступати «повитухою при тяжкому народженні слова», при авторському пошуку найпростішого засобу для вираження найскладніших думок.
Стиль — лише зовнішня характеристика твору. За ним стоїть глибина філософської та морально-психологічної проблематики, за ним — письменник великої художньої сили та життєвого досвіду.
М. Селімович народився 1910 р. у Тузлі (Боснія). Закінчив філософський факультет Белградського університету. З 1941 р. активний учасник народно-визвольної боротьби в Югославії. Після війни працював на викладацькій роботі, був художнім директором студії фільмів у Боснії, директором драматичного театру, головним редактором видавництва. Помер 1982 року.
У ранніх творах, переважно оповіданнях, писав про війну, про молодіжні будівельні бригади післявоєнних років. Крім малої прози, опублікував також романи «Тиша» та «Морок і місячне сяйво». Велика літературна слава прийшла до письменника з появою роману «Дервіш і смерть» (1966). Разом з І. Андричем М. Селімович висунувся у число найвизначніших письменників Югославії. Роман «Фортеця» є своєрідним продовженням «Дервіша і смерті» і в проблематиці, і в поетиці.
При східній стилістиці роману М. Селімовича в ньому відчутно проступає проблематика, що активно розробляється в сучасній європейській культурі, й насамперед філософська проблема людини. Тут доречно буде зазначити, що Схід протягом багатьох століть істотно впливав на розвиток цієї проблеми в Європі (християнство, єресі середньовіччя, філософська антропологія XIX–XX століть).
Проблематика творів М. Селімовича стоїть у філософсько-художньому контексті світової літератури, продовжуючи мотиви або вступаючи у диспут з розробками концепції людини такими письменниками і мислителями, як Толстой, Достоєвський, К’єркегор, Томас Манн, Кафка, автори літератури «втраченого покоління», Фейхтвангер, Камю, Сартр, Г. Гессе, Фріш, Маркес, Кортасар, Е. Станев, Л. Немет та ін. Сама форма сповіді, в якій написано роман, сприяє розкриттю автором психології особи. Традиційна проблема добра і зла розглядається М. Селімовичем не лише на рівні узагальнених соціальних стосунків людини, але й на рівні внутрішньої боротьби людини, на рівні душі, де, як казав Достоєвський, «бог з дияволом між собою борються».
Відповідальність за вчинки, поведінку та навіть за думки і наміри бере на себе тут не лише історія та соціальний процес, а й особистість. Філософський роздум у художньому творі випливає з психологічного стану людини і становить особливу силу художності роману югославського письменника. У цій формі філософсько-психологічного дослідження особистості закономірним є збіг з мотивами й проблематикою філософії життя, екзистенціалізму та іншими антропологічними напрямами філософського мислення.
Автор заглиблюється у такі питання, як сутність людини, сенс життя, поведінка особи, відчуження. Торкається проблем вибору, компромісу, насильства і свободи, смерті і безсмертя, діалектики обов'язкового і випадкового у людській долі (мотив «закинутості» людини у світ), форм контакту (формального і неформального), цінності життя, «байдужності» землі, природи, космосу до людського страждання, миті і вічності, самотності, індивідуального бунту, відповідності мети й засобу, ролі слова і діяння. Однією з найвідчутніших інтонацій твору проступає іронія. Можливо, є сенс розмову про проблематику роману продовжити зверненням до головної метафори твору, тої, що винесена на обкладинку книги. Тим більше, що образ фортеці присутній і в романі Селімовича «Дервіш і смерть». Але насамперед про прямий зміст слова. Фортеця — це в'язниця міста, де замуровують злочинця на довгі роки або задушують після винесення смертного вироку. У попередньому романі М. Селімович назвав ворота у фортецю «тріумфальною аркою смерті».
Фортеця — це місце, де чекає на смертний вирок Раміз за свої заклики до боротьби, куди відводять селян за відмову йти до війська та платити воєнні податки, куди будь-якого дня може спровадити комендант Авд-ага Ахмета Шаба або й будь-якого жителя міста. Як метафора, вона означає всі види несвободи, замкнені стани людини, логіку антисвіту, формалізований і впорядкований абсурд, обмеження життєвих проявів, безвихідну ситуацію, страх, що паралізує людину, егоїстичну байдужість, згасаючу увагу, відчуження, смерть.
Роман має десятки сцен і ситуацій, що працюють на цю метафору. Наприклад, стіна, яка виросла перед Ахметом Шáбом після його нелояльної поведінки на зустрічі «ветеранів», його стан безробітного. Муром слів відгороджуються від людини представники влади. Ще у «Дервіші і смерті» Селімович зобразив «народного представника», що може тільки говорити і патологічно не може слухати. Є такий образ і у «Фортеці» (Мула Ісмаїл). Гра словами, демагогія, через яку не пробитись ні здоровому глузду, ні очевидному факту, ні почуттю, ні стражданню, ні відчаю, ні думці, ні взагалі живій людині — це також метафора фортеці. Парадом демагогів можна назвати сцену судилища над Рамізом, де кожний оратор намагався перевершити попереднього у пишномовності, у словесних трюках, нагнітаючи атмосферу психозу і прагнучи одного — довести свою лояльність.
Замкненість у собі, відгородження від світу — це також один з найвиразніших мотивів метафори у романі. Цілий ряд образів роману уособлюють ідею людини-фортеці. От бібліотекар Сеїд Мехмед — інтелектуал, якого не цікавлять живі люди. Він відгородився від світу книжками й знає все про історію, культуру, філософію, поезію й нічого про сучасне життя. Для цього дійсність — це книги й наркотичні марення, які він викликає за допомогою опіуму. Або мудрий Мула Ібрагім, що все розуміє в цьому світі, усе може пояснити, але живе мов паралізований своїм боягузтвом. У романі є образи людини, замкненої у своїй службовій функції (Авд-ага), родинні фортеці (сім'я розбійників Саранів) тощо.
Метафора обіймає й такий стан, як, наприклад, втеча у надуманий, ілюзорний світ головного героя, у «мале царство», побудоване з мрій і фантазій, володаря якого за дією закону іронії «обплювали, обгидили». Чорна безнадійність, ситуація ізольованості, ворожнечі зі світом, умовності й порядки, що обмежують людину, зла сила влади і зла сила грошей, плазування перед вищим за себе, несвобода у широкому розумінні цього слова — це також фортеця.
Метафора фортеці як страшної і нерозумної сили, як упорядко ваного абсурду, як світу, чужого природі людини, що змінює поведінку і визначальні характеристики особи, поширюється М. Селімовичем на таке явище, як війна.
Війна і мир. Філософський і художній досвід осмислення цієї проблеми Л. Толстим прислутовується багатьом письменникам сучасності. Засуджуючи війну, російський класик керувався логікою номіналістів — він не визнавав абстрактних понять. Слова «честь», «військова слава», «служіння царю, батьківщині», «виконання обов'язку», «геройство» він вважав порожніми звуками, назвами. За ними російський письменник шукав голого змісту і вбачав його у тому, що на війні одна людина вбиває іншу. Така позиція зумовлювала його метод «зривання масок».
От і для Селімовича війна — це «жахлива різанина», «безглуздя», «людський страх», «звірства одних і других», «сувора дійсність вбивання». Письменник свідомо нагромаджує натуралістичні сцени й деталі, щоб розвінчати романтичні уявлення про війну як явище в історії людства.
Ще більш важливим для нього було зобразити війну як світ, що змінює етичні цінності й орієнтації, узаконює нелюдське в людині, перебудовує саму психіку людини. Мотив трагічної іронії, провідний мотив Селімовича, починає звучати у романі саме з епізодів війни.
Але тут бере початок й цілий ряд інших мотивів. Зокрема, мотив долі. Переживаючи смерть своїх товаришів, Ахмет Шáбо переживає нібито й власну смерть. Той факт, що він залишився живим — чиста випадковість. А герой прагне бачити у світі лише закономірність, вищий порядок. Звідси й розпочинається його філософська мука.
Після прочитання перших розділів роману складається враження, ніби автор поведе добре відому тему «втраченого покоління» (Олдінгтон, Хемінгуей, Ремарк). Справді, головний герой роману багатьма рисами нагадує знайому літературну постать. Вчитель, що робив перші самостійні кроки, відправився на фронт, шукаючи подвигів і слави: «Мріяв про славу, а опинився в багні, в непроглядних мочарах під Хотином, де були тільки воші й хвороби, рани й смерть — неописанні людські муки».
Пізнавши «сувору дійсність вбивання», він повернувся спустошений і безпорадний, навчившись бачити «голі істини», опанувавши «екзистенціальну мудрість». Війна перебудувала свідомість героя, але забрала в нього роки «життєвого учнівства». Деякий час Ахмет Шáбо перебував, сказати б, у руссоїстському філософсько-психологічному настрої, цінуючи самодостатність життя, споглядаючи природу, заглиблюючись у себе, радіючи з самотності, відгороджуючись від соціального світу. Головні події роману розгортаються у мирні дні. У знайомій темі втраченого покоління розпочинається новий мотив — мотив малої людини, яка забула через перебування на війні, що вона мала.
Творчість М. Селімовича має вартість, що дозволяє без вагань говорити про нього як про визначного письменника нашого часу, — високий рівень психологізму. З будь-якого епізоду письменник видобуває численні психологічні колізії, подає безліч варіантів психологічного аналізу, здавалося б, неймовірних, насправді ж дуже тонких трактовок. Візьмімо хоч би й «бридкий епізод», сцену згвалтування. Сама по собі ця сцена є ілюстрацією перебудови психіки колись нормальних людей в умовах війни. А далі ще більш несподіваний варіант: ненависть жінки до милосердного солдата, поведінка якого порушує порядок у її світобаченні, ускладнює те, що законами війни було спрощене й унормоване разом з розподілом людей на своїх і ворогів. Згадуючи цей епізод, Ахмет Шáбо говорить, що завдав жінці найтяжчого болю, тяжчого, ніж усі інші. Наївний вчинок чесного героя, як і в багатьох інших випадках, веде до наслідків, що звуться іронією долі.
Проте й ці спостереження не вичерпують психологічного змісту епізоду. На ньому зламується старший син перукаря Саліха. Смерть старшого веде до самогубства молодшого, який не може пережити морального падіння й смерті свого кумира. Герой-оповідач відзначає, що той же епізод з часів війни за непідвладними логіці законами може виплисти несподіваною асоціацією: «Усе його може збудити, навіть те, що супротивне йому: чийсь веселий сміх, голубине агукання дитини, ніжна пісня про кохання». Саме життя зображено в романі барвисто, багатогранно, як світ з безліччю ускладнених стосунків, зіткненням різноманітних інтересів, характерів, світ, незрозумілий при його простому поділі на добро і зло, до якого звик колишній вчитель-початківець і солдат. Іронія — це гіркий спосіб, в який відкривається йому багатомірність життя, у тому числі й підводні камені психології. У книзі немає жодного прикладу людських стосунків, за яким би не стояла глибока й цікава психологічна колізія.
Як і Достоєвський, М. Селімович має «жорстокий талант» — вміння досліджувати найскладніші явища внутрішнього життя людини, в тому числі й аномалії; тонкі нюанси в мотивах поведінки.
У формі сентенцій, образних порівнянь подаються психологічні спостереження над зв'язком жорстокості і страху, підозри до інших і непевності в собі або над вмінням силою духу перемогти обставини. Візьмімо деякі з них. З гарячковістю, що коштувала йому занадто дорого, Ахмет захищає старого прапороносця Мухарема. Адже колишній герой війни, відкинутий суспільством, перетворився на міського жебрака. А згодом з'ясовується, що жебрацтво — це примха старого, форма помсти, бо він одержує утримання від Шех-аги.
У складному спектрі стосунків між Ахметом і Мулою Ібрагімом можна назвати цілий ряд надзвичайно цікавих психрлогічних ситуацій. Наприклад, сцену, в якій Мула Ібрагім, щоб розірвати стосунки з своїм рятівником і мати внутрішнє виправдання, провокує Ахмета на грубість, гнів, на прояви «незручного» характеру. У ставленні Шех-аги до Ахмета спостерігається перенесення батьківського почуття. І в цілому поведінка багатого купця, зокрема його стосунки з адміністрацією, диктується значною мірою (іноді й всупереч соціальним інтересам героя) психологією.
Психологічно навантаженим подається мотив переслідування, пов'язаний з образом коменданта Авд-аги. З масою тонких психологічних спостережень малюється розвиток кохання і перипетії подружнього життя Ахмета і Тияни. Цікавими деталями характеризується й дуже своєрідна дружба героя-інтелігента з дрібним шахраєм Махмутом, стосунки з Рамізом. Річ зрозуміла, що психологія — це не єдиний вимір людини у романі Селімовича. Світ людини розкривається тут і в соціальних та політичних конфліктах, у зіткненні різних світоглядів, у драмах побутового рівня і в діалогах філософських ідей.
Надзвичайно багато представлений у романі спектр того життя, що заявляє про себе, ігноруючи утиски, нестатки, культивує оптимістичні настрої у найважчі часи, заперечує перспективу смерті. У зображенні М. Селімовича це життя можна порівняти з величезним базаром, на якому кожний покупець знайде потрібний йому товар і кожний товар має свого покупця. Заплямувавши свою «ідеологічну» репутацію, Ахмет Шáбо прагне розчинитися в ньому, відгородитися від політики, ідеології. Але який товар пропонують йому? Не дуже високої якості, та ще й з обов'язковим додатком у вигляді таємних доносів на користь чиновників або протиприродного зв'язку з багатим купцем.
М. Селімович — глибокий людинознавець. І свідчення тому — багатство живих, повнокровних образів, які репрезентують стихію життя, змальовану у яскравому східному колориті. Візьмімо хоч би постать Махмута. Це типовий герой пікарескного плану — веселий бідняк, дрібний шахрай і добра людина, компанійський п'яничка, безтолковий ділок, наївний брехунець, боягуз і нахаба. У иайскрутніший час він прийде на допомогу другу, але й тоді вкраде у його домі якусь дрібничку. Він не обтяжений ні політикою, ні мораллю, але заграє з тими, хто вище за нього. Його енергія, іскристий темперамент спрямовані на дрібні авантюри, що не дають ніякого виграшу, але завжди можуть привести до криміналу. Життя для нього — це справжній базар, де головна фігура — продавець повітря, отой базар, де, наприклад, герої Шолома-Алейхема прагнули за один карбованець придбати сто, або той Хитров ринок, де герої Гіляровського плекали надію накупити на гріш п'ятаків. Одна з найцікавіших психологічних сцен роману — тимчасова метаморфоза Махмута з «метелика» у «черв’яка», з «хмаролова» у «мишолова». Іронія долі виявляється в тому, що Махмут частіше, ніж будь-хто інший, стає іграшкою, навіть не підозрюючи про це, у руках політиканів та багатіїв. Отже, й цей світ не відгороджений від контролю й законів організованого суспільства. Але він має певну автономію й свої важелі, що впливають на світ офіційних стосунків, а іноді й призводять до катаклізмів у ієрархічній системі. У цілому ж світ неофіційних стосунків, де панує переважно філософія прагматизму, виявляється гуманнішим від строго регламентованого світу релігійної догми.
У філософському, інтелектуальному романі М. Селімовича герої не є речниками голих ідей. Світоглядні уявлення героїв, сама форма філософствування відбивають й інтелектуальний рівень, і життєву позицію, і психологічний стан, і характер особистості.
З-поміж героїв відкритого філософського плану чи не найбільш виразною є фігура «мудрого, як коран» Мули Ібрагіма. Він знає все — і причини війн, і закони суспільства, і правила поведінки, і психологію людини. Він може все зрозуміти і пояснити, має здатність до «перевтілення», вміє писати листи, які цілком відповідають психологічному стану й бажанню якоїсь людини, що звернулась в його контору. Мула Ібрагім висловлює думки, що їх Ахмет Шáбо вважає найрозумнішим з усього, що він будь-коли чув: глибокий роздум про короткочасність життя, про те, що покладання на бога — погана втіха для людини, що безсмертя — це добрі діла, які людина залишає на землі після себе, добра пам'ять. Парадокс полягає в тому, що в ньому поєднались велич думок і дріб'язкове існування, що пояснюється і силою обставин, і його людською вдачею. Відкрито він зраджує друга й потайки допомагає йому. З гіркою іронією спостерігає головний герой цю прірву між думкою й ділом.
Образ Мули Ібрагіма є дуже показовим щодо формули оцінки людини М. Селімовичем, яка збігається з формулою Достоєвського: людина — це не лише її поведінка і вчинки, але й ідеї, думки, наміри, її ледь помітний крок у напрямі добра або зла, її сумління, її спокута.
На іншому ідеологічному полюсі перебуває постать Османа. Блискучий організатор, тонкий знавець технології суспільних справ, майстер ризикованих таємних операцій, він усе міряє «людською міркою» — особистими якостями, вправністю людини. Він твердо стоїть на землі. Життя для нього — радість, утіха, цікаві пригоди, а світ — поле для веселих розбійницьких наскоків. Розумний Осман свідомо сповідує «легковажну філософію», яка не знає категорій «добра» і «зла».
І це не той дрібний шахрай Махмут, який, порушуючи моральні заборони, не ставить під сумнів самі принципи моралі. Ні, це добре відома в європейській художній традиції і добре осмислена у філософському плані постать: «веселий сатана, без серця, але з блискучим розумом, точний і холоднокровний, як годинник. І бездушний, як годинник».
Морально-етична проблема закладена й в образі коменданта Авд-аги, зокрема у драматизмі ситуації: суб'єктивно чесна людина служить знаряддям зла. Іронія полягає у тому, що він залишається глибоким самотником і його фанатична відданість справі нічим не винагороджується. Але ще більш виразно вона відкривається у смерті Авд-аги. Адже смерть не передбачалася ні планами Ахмета, ні самого вбивці Османа, крім того, вона обернулась радісним і несподіваним звільненням для бідолахи Махмута.
Не просто дати витлумачення образу багатія Шех-аги, оскільки він найменше підпадає під строгі канони соціально-історичної зумовленості поведінки людини. Мотиви його поведінки пов'язані з складними психологічними переживаннями. В усякому разі, смерть сина, а потім друга зробила його запеклим ворогом чиновників. Проте його «психотерапевтичний» пошук є водночас і філософським пошуком: «Він прагне звалити вину на бога, а не на людей, але в його закривавленому серці так і залишиться ненависть і до бога, і до людей, і туга за сином, і шалений протест проти незбагненної долі».
У романі читач зустріне десятки майстерно змальованих образів, таких, як витончена у думках і почуттях Тияна, що високо несе свою людську гідність, або дружина Махмута, проста жінка, що знає таємницю душевної рівноваги, або підступний Зафранія та багато інших.
Образ головного героя Ахмета Шаба — концептуальний центр роману. Він, як оповідач, дає освітлення всіх подій і героїв, йому належить вищий рівень оцінок, і він же водночас є центральною фігурою сюжетного плану твору.
Образ цей надзвичайно цікавий. Виникає спокуса віднести героя до «невіруючих», тих, яким майже у кожній сурі корану передрікається завжди бути в програші. Постійні сумніви, роздуми над можливими наслідками кожного свого кроку, завіряння у тому, що він «знає, яка дорога не його, але не знає, яка його», дають підстави для такого порівняння. Іноді у своїх ваганнях і припущеннях Ахмет Шáбо нагадує героїню німецької казки Розумну Ельзу, що плаче над ще не народженою дитиною. «Горе з розуму» — ця гірка, іронічна метафора також може послужити добрим ключем для прочитання образу. А тим часом Ахмет Шáбо по натурі хоробра людина, яка без страху дивилась в очі смерті під час війни. Війна ж навчила героя високо цінувати життя. Як це не парадоксально, вона значною мірою дегероїзувала героя.
Югославська критика називає Ахмета Нурудіна з «Дервіша і смерті» боснійським Дон Кіхотом, поширюючи цю паралель і на Ахмета Шаба. Йдеться про чутливу совість героя, гіпертрофоване почуття особистої відповідальності, прагнення перейнятись чужим стражданням, спрямованість на добро й невміння активно боротися із злом. Звертається увага на те, що автор поетизує категорії віри, надії та любові, які, наповнюючись атеїстичним, гуманістичним змістом, виступають у нього як вузлові світоглядні поняття.
Ахмет Шáбо змальований письменником як постать, що постійно розвивається. Війна була величезною школою для вчителя-початківця, ідеаліста і романтика. З неї він повернувся «молодим дідом». Але його філософська розважливість закінчується з того моменту, як він залишає споглядати рівчак і вступає у світ соціальних стосунків.
Тепер герой має пройти випробування життям, тим важче, що він, сформована війною людина, не приймає нічого на віру, не бере до уваги напучень, «цього спільно вистражданого досвіду, який споганював усе життя». «Дурним горобцем», чоловіком, що «дурість, наче єдину здобич, приніс із війни», називає сам себе герой. І він дорого розплачується за науку. Згодом життя навчило героя обережності. Його далеко не чистий експеримент по звільненню Раміза з багатьма «іронічними наслідками» також прислужився доброю школою пізнання. Принаймні він міг переконатись, що між словом і ділом немає неперехідної прірви.
Ахмета Шаба можна назвати боснійським Дон Кіхотом у тому розумінні, яке надав герою Сервантеса іспанський філософ Унамуно: як характер, психологія, філософія і релігія народу. Та й пара Ахмет і Махмут багато в чому нагадує пару Дон Кіхот і Санчо Панса. Герой М. Селімовича — лицар нерозсудливого слова, що став обачливою людиною, не втративши прагнення жити чесно і творити добро.
У романі багато іронічних ефектів: збіг різних мотивів у спільній дії, непередбачені наслідки вчинку, «психологічні курйози», фатальні випадковості, розходження між уявленням і дійсністю, діалектичні метаморфози тощо. Проте іронія в романі — це не світогляд, а метод пізнання дійсності. В цьому полягає докорінна відмінність твору Селімовича від безнадійно іронічних творів Кафки або Камю.
Іронія у романі югославського письменника є закономірним результатом зустрічі героя-ідеаліста з тим, що класики російської літератури називали «реалізмом дійсного життя». Власне, це традиційний фаустівський мотив. Іронія тут — форма розкриття складності взаємозв'язків явищ, речей, подій, стосунків. Адже головний герой перебуває у стані постійного зростання на шляху поглиблення уявлень про світ, про причини подій, мотиви поведінки людей. Ахмет Шáбо — герой мислячий, що розплутує складні переплетення людських інтересів і скрізь дошукується справжньої вини. Іронією стверджується розум, закономірність, знімається ілюзія, досягається знання.
Ніякі заклинання не можуть вирвати слів любові з вуст отруєного ворогами Шех-аги. Його заповітом, і в цьому немає сумніву у читача, були слова про помсту. Вони заперечують ілюзорні уявлення Ахмета, але підтверджують реальну логіку проявів характеру, реальну діалектику добра і зла.
Іронія в романі не закриває, а відкриває світ, бо його герой постійно прагне зняти фетишистські шати, які приховують стосунки людей, прагне позбутися ілюзій і фантомів, розвінчати абсурд. Багато разів він переконується, і на цьому постійно наголошує автор, що все в цьому світі відбувається з вини тих або інших людей. Віра героя і автора — це віра в дійовість розумного слова, і цінність твору М. Селімовича полягає в його просвітницькому, гуманістичному пафосі. Не випадково наприкінці твору герой повертається до своєї професії вчителя.
Як роман історичної теми, твір М. Селімовича несе певну інформацію про особливості життя Боснії XVIII століття. Проте головний акцент в ньому зроблено на повчальних щодо соціальної та індивідуальної психології явищах. Такий підхід має давню традицію. Згадаймо, що, наприклад, Іван Франко наголошував на необхідності історичну тему «зробити справді трагедією людськості, тобто трагедією, яку в певних випадках у скромнім розмірі може пережити кожний чоловік».
Густо насичена художньо-естетичними ідеями, книга М. Селімовича утверджує людину як істоту розумну, соціальну, діючу. Твір спрямований на виховання почуття особистої відповідальності людини, нетерпимості до всього, що роз'єднує людей, що заважає їхньому гармонійному становленню.
Перегорнувши останню сторінку роману, читач відчув, що він познайомився з письменником великого масштабу, ім’я якого, безсумнівно, може стояти серед імен кращих письменників XX століття.