18. Смерть у Венеції

Чи треба було мені вирушати в цю далеку дорогу? Знявся я, майже не задумуючись, не відчуваючи ні бажання, ні потреби, тільки заради іншої людини. А може, мені буде корисно побачити той дивний романський світ. Кажу: може, бо не вірю в це. Крім купців, подорожують лише збунтовані люди, які не виносять самотності, вони ганяються за новими невідомими враженнями, щоб ними наповнити очі, але душа їхня залишається порожньою.

Що я там побачу — щастя чи біду? Щастя й дрібки не зможу взяти з собою, а чужа біда ніяка не втіха порівняно з тою, у якій ми живемо. І все-таки, чом би не подивитися?

Але що далі я від'їжджав від Сараєва й від Боснії, то все сильніше мене охоплювала легкодухість і майже страх. Особливо увечері і вночі. Не було для цього видимої причини, я не боявся чогось визначеного, а непевність безупинно росла. Мовби все в мені перевернулося, мовби мене гнітила якась невідома хвороба, що проявляється не болем, а боязню. На душі було порожньо й сумно, кругом чужина, край невеселий, люди холодні, небо далеке, світ хитливий, думки стривожені.

Усе, що бачу, не моє, замкнуте, недоступне.

Мною дедалі більше оволодіває неспокій.

Пригадую добре, як в одну з таких хвилин крайнього пригнічення я болісно сприймав найзвичайніші речі. Ми наближалися, до моря; два дні вже минуло, як за нами залишився боснійський сніг, суворий, але тепер, коли далина розтопила його, любий мені, бо сіра скеляста пуща викликала в мені нудоту; і тоді я побачив на горі приморську хату, покриту кам'яними плитами, убоге подвір'я, обнесене огорожею із каменюччя, і чорну постать старої жінки на тлі захмареного неба; жінка щось кричала до когось, кого я не бачив, сама серед глухого кам'янистого простору. Іншим разом я подумав би, що то вона гукає до сусідки чи загадує домашнім, щоб наглядали за худобою, або ще щось. Але тоді вона була для мене втіленням самого відчаю. Я дивився незмигно на неї, не в змозі побороти в собі відчуття загубленості й жаху: остання людина, одна на весь білий світ — усе інше зробилося каменем, — волає в небо про свої жалі.

«Що я тут зараджу? — розпачливо запитував я сам себе. — І взагалі, хто може будь-де зарадити щось?»

Пізніше мій сум став спокійнішим. Коли, провівши нас до моря, наші озброєні охоронці подалися назад додому, я заздрив їм, вважаючи їх найщасливішими людьми на світі, бо вони поверталися до Сараєва, від якого я віддалявся. І все більше мене огортала невпевненість, мовби я виривав коріння, яке тримало мене на одному місці. Я не був ніде.

Із щемливою тугою думав я про Тияну, боліла мені відстань між нами, гнітив мене час без неї. Я був самотній і загублений, доки не знайшов її, щаслива зірка привела мене до неї. Душа моя змерхла, і вона вдихнула в неї життя — з більшим милосердям, ніж у дитину, яку носила під серцем. Мене розчавила війна й життєва жорстокість, і вона дала мені силу, щоправда, обмежену, яку я відчуваю лише біля неї. Вона — земля, яка мене поїть соками, вона — повітря, яке я вдихаю, вона — осоння мого життя.

Навіщо я відірвався від неї?

Я думав про непутящого Махмута, який заплакав, проводжаючи мене, може тому, що він не помандрує до Венеції, а може й тому, що ми довго не будемо бачитись; і про мертвого коменданта Авд-агу, який не давав мені нудьгувати; і про доброго, переляканого Мулу Ібрагіма, який радів з того, що я подорожуватиму, не знаючи, як мені буде важко; думав і про непривабну кімнатку над пекарнею, яка мені здавалася тепер найкращим місцем у світі, думав про свою убогу вулицю з підгнилими парканами, думав про все, що було моє, хоч і мізерне, але миле моєму серцю.

Думав і сумував.

На щастя, боліла мені спина й сідниці від їзди; вивертало з мене нутрощі від хитавиці на морі, лякали мене високі хвилі й безмежний водяний простір; таким чином тілесні страждання рятували мене від душевних мук.

Шех-ага тримався набагато стійкіше й бадьоріше за мене. Він уже звик до цих сумнівних принад подорожування, та й вдача в нього інша. Я не знаю, як поведуся через хвилину, а він тримає себе в руках і робить лише те, що йому наказує гордість, крім тих випадків, звичайно, коли його долає туга. Правду кажучи, я не знаю, чи в нього на душі те саме, що й на обличчі, але його лагідна усмішка й спокійний погляд сірих очей відкрили мені нового Шех-агу, мовби зміненого тою мандрівкою. Він пожвавішав, цікавиться всім довкола, з людьми розмовляє чемно й весело, не скаржиться ні на незручності, ні на харчі, настрій у нього піднесений, ніби він чекає чогось незвичайного від цієї подорожі.

До мене звертається з приємною усмішкою близької людини, не заводить мови про неподобства, не згадує про свою ненависть, менше криється, говорить про сина й свій смуток за ним, щоправда, скупо й стримано, але при його замкнутості й така відвертість несподівана. Розмовляв і про мене, про моє майбутнє з купою дітей (бо ж не варто випробовувати долю однією дитиною), з цікавим заняттям, з родиною, яка мене любитиме і буде моєю фортецею, де я завжди знаходитиму надійний сховок від світу. Для людини нема нічого важливішого за свій затишок і щастя, створене власним зусиллям. Тому слід берегти його, те своє щастя, оточити ровами й нікому не дозволяти, щоб хтось загрожував йому. А до інших людей хай мені буде байдуже, бо життя жорстоке, люди лихі і треба триматися від них на відстані. Хай вони будуть якомога далі від усього, що твоє і що дороге тобі!

Я не погоджувався з його думкою, що народилася з досвіду, який дає людині мудрість, коли та мудрість їй уже не потрібна. Досвід і мудрість — це нещастя, а не здобуток.

Вони стримують тебе на кожному кроці, вселяють у тебе нехіть до будь-якого починання, наводять безліч доказів, що найкраще, мовляв, мовчати, сидіти зачаєно й ні в що не втручатися. Те, що робить студент Раміз, відкинула б усяка мудрість, заперечив би всякий досвід. А Раміз несе людям надію. Мудрість боягузлива, схильна до розпачу, досвід корисний тільки для того, щоб плазувати по життю. Вони не приймають того, що є, але й не борються з ним. Лише брак досвіду й безрозсудність дають людині крила! Розіб'ється той, хто нехтує чужим гірким досвідом, це правда. Але він підніметься в небо, вирветься з твані, залишить після себе чудовий невмирущий спогад. Якби було більше тої хороброї безрозсудності, можливо, старезний досвід перестав би лякати нас.

Я не сказав йому того, що думав, бо він надто дорого заплатив за свій досвід, і було б жорстоко протиставляти йому голі твердження, яких я й сам не дотримуюсь у житті.

На морі Шех-ага змінився. Він раптом замкнувся в собі, частіше став залишатися на самоті. Говорив менше й без колишньої впевненості, був якийсь наче наполоханий, заглиблений у свої думки. Або зненацька замовкав на півслові, з широко розплющеними очима, занепокоєний, ніби його проймав якийсь болісний спогад або він дослухався до чийогось, лише йому чутного голосу. Це тривало тільки одну мить, потім я не міг навіть сказати з упевненістю, чи це справді було, але моя стривоженість свідчила, що я не помилився.

Я думав, що його мучать спогади, від яких він не може втекти. Це було б погано і для мене, й для нього, бо ми зробилися б нестерпні один для одного. Але як тільки він виривався зі своєї похмурої самотності, то знову ставав привітним і я відкидав свої підозри. Навряд щоб він був настільки невразливий чи настільки сильний, щоб бути прихильним до мене й тоді, коли в його серці оживав загиблий син.

А може, ці його хвилинні згасання тільки наслідок фізичного нездужання від морської хитавиці. Увесь час дув сильний південний вітер, і наш корабель то пірнав униз, то підіймався вгору.

Стурбований, я запитав Шех-агу:

— Чи море взимку завжди таке?

— Майже завжди.

— Чому ви тоді щороку подорожуєте?

— Люблю Венецію. Веселе місто, особливо тепер, під час карнавалу.

Навіщо йому карнавал?

— А коли нема карнавалу? Очевидно, така ж нудьга, як і в нас?

— У нас завжди нудьга.

— Не любите Боснію?

— Не люблю.

— Чому б вам не перебратися до Венеції?

— Може, тоді і її зненавидів би. Так краще.

Не знаю, чи оці його мандри до чужого міста — тільки звичка, повторення того, що завжди робив, втеча від самого себе і від свого суму, чи він їздив туди заради любовних пригод, які бодай на короткий час знімали з нього напругу, але мені його захоплення тим чужим містом видавалося несправжнім, бо було перебільшене, ніби він це підкреслював комусь на зло.

Венеція наче мереживо, казав він, це місто збудоване, щоб милуватися ним, створене, щоб насолоджуватися в ньому, готове зрозуміти кожного. Воно відкрите для всього людського, у ньому живуть зрілі люди, які не соромляться й не бояться того, що чинять, людську слабкість вони сприймають як неминучу дійсність, а людську благородність як бажану можливість. Законів мають небагато, але ці закони суворі й справедливі, бо вони знають: чим більше законів, тим більше шахраїв. Мало управителів, через те й мало підлабузників. Карають, але за справжні провини, причому без сваволі й непотрібної жорстокості. Усі дбають про державу, і всі платять податки відповідно до своїх можливостей, а найбільше коштів витрачають на школи й оздоблення міста. Є багатії, але нема бідних. Є неправда, але нема насильства. Є в'язниці, але нема катівень. Мешканці міста обирають управу і через кожні три роки змінюють її. Про все вони домовляються між собою, і цим вони сильні. Раю не створили, але життя впорядкували якнайкраще.

«Невже й таке може бути на світі?» — дивувався я.

Той рай, що про нього розповідав Шех-ага, я відчув носом: від каналів, у які щедро зливаються нечистоти чудесного міста, тхнуло смородом, а над непорушною водою клубочився туман, просякнутий запахом плісені, мовби вітер ніколи не продував цього поселення, багатого на воду й бідного на сушу.

Сумнівним видався мені рай Шех-аги. Очевидно, він свою виплекану мрію про чудове життя пов'язав із цим містом, не маючи на це жодних підстав, тільки з благородного бажання, щоб десь було таке. Щоб він міг думати про нього, дивлячись на нашу вбогість, щоб мав чим утішатися, споглядаючи наше лихо. Може, це й частина його помсти: мовляв, он як живуть у Венеції! А може, і щось більше — віра й хотіння, щоб десь було таке місто, щоб десь був такий край, де життя не муки й не кривда. Якщо таке є в одному місці, то чом не може бути й в іншому? Це місто мрії виникло з палкого прагнення, щоб воно було. Його нема, але він не хоче визнавати цього.

Подорож до Венеції — це, здається, мандрівка до святих місць його марень.

— Яка краса! — раз по раз вигукував він, доки я дивився на старих носіїв, що сиділи скулені попід стінами будинків, ховаючись од вітру.

Про що ж вони думають — про державу чи про шматок хліба? Невже вони вірять, що це рай? Хіба для їхньої насолоди споруджено оці чудові палаци? Хіба вони змінюють управу? Чи хтось питає їхньої думки, коли домовляються про державні справи?

Є багатії, отже, є й бідні.

Не важко вимріяти щасливе місто, важко уявити його в дійсності, а ще важче зберегти віру в нього.

Як Шех-азі вдалося це зробити?

Запитаю його пізніше, коли сам збагну, що мені треба дізнатися в нього.

На пристані нас зустрів Осман Вук, який раніше прибув сюди з товаром. Він хотів одразу доповісти про торговельні справи, але Шех-ага зупинив його втомленим помахом руки: потім!

Я поставив речі в своїй кімнаті, умився й пішов до Шех-аги запитати, що будемо сьогодні робити. Мене здивувало те, що він лежав, одягнений, на постелі.

— Вам погано?

— Хочу трохи відпочити. — Він усміхнувся. — Роки дають себе знати. Раніше я легко переносив подорож.

— Спробуйте заснути. Я прийду пізніше.

Осман сидів у малому салоні на другому поверсі. Він знав, що Шех-ага лежить, але був скоріше розчарований, ніж стурбований. А коли я сказав, що Шех-агу втомила дорога, він недовірливо покрутив головою.

— Якби він був тільки втомлений, то не лягав би. Не буде ж людина їхати з Боснії до Венеції, щоб сидіти в чотирьох стінах, чи не так? Не подобається мені його вигляд. Ніщо не подобається.

Повторив це й потім, коли ми зайшли до мене в кімнату. Бідкався: і треба ж, щоб таке сталося! Він домовився з якимись греками й герцеговинцем, що сьогодні ввечері гратимуть у кості. І от тобі на, такий куш із рук тікає, бо, по-перше, він, безперечно, буде потрібний азі, якщо той простудився чи захворів на живіт, а по-друге, у нього всі гроші за продану вовну, а з такими грішми вночі, особливо у Венеції, небезпечно ходити. Отак воно, коли людина бідна і їй не щастить. А вчора він навмисне програв, щоб упіймати греків на гачок.

— Який ти бідний? Добре заробляєш, грошей назбирав повно.

— Коли ж руки в мене діряві, гроші так і витікають крізь них.

— На що ж вони йдуть? На жінок?

— На все!

— А якщо й сьогодні програєш?

— Ти що, згадав того бирчанина? — засміявся він весело. — Це зовсім інше. Бирчанин — король серед гравців, а ці — звичайні торговці. Продали два кораблі маслинової олії. Я дивився вчора, як вони грають, — один корабель міг би бути моїм.

— Хіба чесно забирати в людей такі гроші?

— А вони в мене б не забрали, якби могли?

— Гаразд, я побуду з Шех-агою. А ти займайся своєю диявольською справою. Гроші за вовну зостав у мене. Напиши лише, скільки їх.

— Незручно мені, що завдаю тобі стільки клопоту. Може, доведеться цілу ніч сидіти. Незручно мені, справді.

— Знаю, як тобі незручно, тільки ціну собі набиваєш. Ти й розповідав мені це все, щоб я тебе замінив.

— Якщо чесно признатися, то так, — сказав він сміючись. — Дякую, колись і я тобі в пригоді стану.

— Як ти гадаєш, що з Шех-агою?

— Мабуть, з'їв щось недобре. Я скажу господареві, хай запарить ромашки, даси йому випити. А може, й не треба буде.

Тепер він применшував небезпеку, виправдовуючись, що всю ніч гратиме в кості, а не сидітиме біля хворого аги.

— Чому Шех-ага щороку їздить до Венеції? — запитав я Османа, який знає всі таємниці свого господаря.

— Був тут із сином. Якраз перед його втечею на війну. Цілий той вечір син казився, дурів. Побачиш, Шех-ага завтра обійде всі місця, де веселився його син.

О муко моя! Правда завжди сумніша, ніж усе, що ми можемо здумати.

Увечері карнавальний гомін наблизився до нашого готелю, і Шех-ага підвівся, щоб глянути у вікно, але похитнувся, наче ноги в нього були глиняні. Я ледве втримав його, щоб не впав. Наляканий кволістю цієї сильної людини, я впросив його, щоб він роздягся й ліг, а карнавал подивимося завтра.

Безпорадний, він дозволив роздягти себе й ліг, склепивши очі. Не розплющив їх навіть тоді, коли шум ударив у наші відчинені вікна.

Я подивився на вулицю. Сотні чоловіків і жінок у найхимерніших і найбезглуздіших убраннях товпилися в неймовірній тисняві, їхні голоси злилися в суцільний гам, у якому ледве можна було щось розібрати, вогні смолоскипів і лампіонів відбивалися в тихій воді каналу.

Здивовано я розглядав це строкате стовпище, яке вирувало, розгойдувалося, кудись сунуло, зупинялося, а в ньому кожен сам по собі мчав, підстрибував, танцював, горланив, мовби всі змагалися, хто зробить більше дурниць. Мені аж у голові запаморочилося від тої чудної забави, яка скидалася на божевілля. Це не радість, це розгнузданість. Швидше! Шаленіше! Учора панувада нудьга й суворість, і завтра буде те саме, так сьогодні насолоджуйся повнотою свободи.

— Що там? — обізвався Шех-ага.

Я підійшов до нього.

— Як ви себе почуваєте?

— Що там на вулиці?

Я розповів кількома словами.

— Тобі, видно, не подобається.

— Не знаю. Поспішають переказитися, мовби завтра їх чекає в'язниця.

— Ти не серед них, через те тобі дивно. Якби ти був із ними, веселився б, як і вони.

— Можливо.

— Це радість для всіх. Почепиш на себе кілька барвистих ганчірок, і ти вже не такий, як щодня. І маску, щоб приховати своє справжнє обличчя й не соромитися ніяких дурощів. Бо всі їх роблять. Це мудра домовленість: не будьмо розсудливими! Усе дозволено, ніщо не погане, ніщо не гріх. І робить це не окрема людина, наперекір усім, щоб виділитися. А всі. Отже, гріха в цьому нема і дорікати нема чим. Кілька днів і ночей живеш, як тобі хочеться, відпочиваєш від усього: від заборон, указів, брехні, грубості, сорому, — це найкращі ліки для душі. Ми так не вміємо.

— А що потім?

— А потім знову буде все, як було, — до нового очищення.

Ні, не це йому болить, але не зважуюся питати.

Я сказав, що відпустив Османа Вука, той пішов грати в кості з якимись греками. Передав я гроші, що їх залишив мені Осман, і Шех-ага, навіть не глянувши, поклав під подушку.

Він усміхнувся:

— Цей гультяй ославить нас на весь світ. Люди будуть думати, що всі ми такі. Іноді я заздрю йому, що в нього такий характер. Скрізь йому добре.

— А я дочекатися не можу, коли повернуся додому.

І я відразу збагнув, що допустився помилки. Не треба було мені цього казати.

Нічого не відповівши, Шех-ага повернув голову до стіни.

Мовчки я слухав шум карнавалу, невпинний вереск, сотні початих і незакінчених пісень, нестримний регіт, слухав разом із Шех-агою, дивлячись на його сиву голову. Мені було жаль його і, може, ще більше тому, що він нічого не говорив, приховував свій біль. Але я нічим не міг йому допомогти.

На кораблі він любив, коли я розповідав йому про людей — трохи сумно, трохи смішно, як воно буває в житті. Про своїх бойових товаришів з-під Хотина, про інших, знайомих мені: про палітурника Ібрагіма, який утік на війну від своїх трьох дружин, а краще було б, якби він воював з ними, а не з росіянами; про хаджі Гусейна Пишмиша, який сховався від своїх позикодавців на далекій Україні, але сплатив борги з великим процентом; про Авд-агу Супрду, якого вбила не війна, а висока груша, про Саліха Голуба і його невдатне щастя; про Рабія-хануму і її запізнілу любов, про Махмутів страх і різачку в животі, про людей і речі, які бачиш найясніше, коли смієшся з них крізь сльози.

Я запитав його:

— Може, щось розповісти?

— Я був тут із сином чотири роки тому, — промовив він несподівано. — Цілу ніч ми провели на вулиці в карнавальних масках.

Вирвалося все-таки з нього, не міг змовчати.

Я нічого не запитував у нього, нічого не казав, хай говорить, що може.

— Протягом вісімнадцяти років, що він ріс на моїх очах, я ніколи не бачив його таким веселим. Я гадав, що ми будемо приїжджати сюди щозими. А потім він пішов на війну. Не знаю… не знаю, чому він пішов. Не хотів, може, залишати товаришів. Не знаю.

Голос у нього був сухий, здавлений, тихий.

Більше він нічого не сказав і знову повернувся до стіни.

Я підійшов до вікна, щоб вдихнути свіжого повітря й зібратися з думками.

Вулиця спорожніла, шум вирував десь далі, у другому кінці.

Раптом я завмер. Ніби мені почувся схлип? Чи важке зітхання, яке перейшло в плач?

Я глянув на Шех-агу, але він лежав як і раніше й рівно дихав.

Пізно вночі, коли він заснув, я вийшов на вулицю. Вона була порожня, тільки засмічена всім, що навіженість кинула чи загубила, й дивно тиха після галасу, від якого здригалися кам'яні стіни будинків.

Я став над каналом, над його непорушною гладінню, сам на вулиці, затоплений тишею, мов цією застояною водою, оточений тінями чужої темряви, хворий від туги, причини якої не знав.

Я втік від цієї дивної ночі і від себе, незнаного.

Шех-агу застав я перед ліжком, він стояв на колінах, голову схилив на бильце й марно намагався звестися на знесилених руках.

Я підвів його й поклав на ліжко. Здавалося, ніби він умирає.

— Покликати лікаря?

— Ні! — прошепотів Шех-ага.

Я дав йому запареної ромашки, і він скоро заспокоївся. Навіть заснув.

Вранці він прокинувся майже здоровий. Я вмовив його, щоб не вставав і не курив, бо з серцем жартувати не слід.

— Думаєш, серце в мене?

— Щось подібне.

— Гаразд, послухаю тебе. А лікаря не клич! Поставить п'явок, останню кров із мене вип'ють.

— Може, воно б не завадило.

— Боже мій, як легко люди погоджуються, щоб пустити чужу кров.

Він жартував. Потім заговорив про те, як ми надолужимо це лежання й прогаяний час: він поведе мене по Венеції, і від краси, яку я побачу, в мене очі на лоба полізуть.

Я щиро зізнався:

— Волів би якнайскоріше показати спину цій красі.

— Навіщо? Чого квапишся в те пекло? Бійся бога! Чим скоріше туди, тим гірше.

Осман Вук повернувся вранці, гра для нього закінчилася нещасливо. Греки, побачивши, що програють, почали махлювати, він зробив їм зауваження, а ті знахабніло робили своє, тоді він не стримався й відмолотив їх, як шкодливих котів, примчали поліцаї, почувши галас, і Османа з герцеговинцем відвели до в'язниці, відпустили тільки тоді, коли здерли із нього великий штраф. Так Осман позбувся і виграшу, і того, що мав.

— Мабуть, ти вже не можеш без колотнечі, — засміявся Шех-ага.

Але його раптом схопив біль, він скорчився, сидячи на ліжку, підборіддям майже торкнувся колін, зблід на обличчі, але випрямився і, помовчавши хвилину, сказав Османові:

— Грай зі мною!

Ми здивувалися.

— Як, аго, з тобою? Де я візьму грошей?

Шех-ага дістав гроші з-під подушки.

— Якщо виграєш, це все твоє. Якщо програєш, більшої кари тобі не треба.

— Це несправедливо, аго.

— Я знаю, що ти добрий гравець. Але граємо без обману.

— Боже борони!

— Ну, то сідай!

Осман підтягнув стіл до ліжка і сів, сам не свій.

— Руки в тебе тремтять, — зауважив йому Шех-ага. — Заспокойся.

— Як я можу бути спокійний? Такі гроші!

— Будемо кидати жереб?

— Не треба.

— Починай!

Я дивився на цю гру, у якій зійшлися досвідчений гравець і дивний чоловік. Для одного мовби все життя поставлено на карту, другий казиться чи хоче допомогти, але не хоче дарувати. В одного душа до горла підкотилася, другий насолоджується його мукою. Один печеться на повільному вогні, приголомшений несподіваним щастям, другий бавиться, і байдуже йому, виграє він чи програє.

Осман кинув кісточку тремтячою, мов не своєю рукою.

— Чого ти ніби закостенілий? — напався на нього Шех-ага. — Дивитися на тебе неприємно. Ти ж нічого не втрачаєш, можеш тільки виграти.

— Можу втратити нагоду.

— Сотні нагод бувають у житті. Усіх не переловиш. А ти, рано чи пізно, свого доскочиш. У тобі є щось від яструба — усіх би нас, як курчат, подавив.

— Що ти кажеш, аго? Ніколи в житті.

— Подавив би! Через те я й люблю тебе. І хотів би, щоб ти виграв. А чому ти мав би прощати будь-кому?

— І я хотів би виграти.

Але щастя обернулося спиною до Османа саме тоді, коли воно було йому найбільш потрібне. Він поник, скулився, на лобі виступили краплі поту, очі заволоклися сумом, на обличчі відбився вираз приреченості.

— Доля не хоче, — серйозно промовив Шех-ага.

— Бачу, аго.

Осман підвівся і крізь вікно шпурнув кісточку в канал.

— Більше ніколи не гратиму! — сказав він пригнічено.

— Поклянися! Не душею, не словом, а своїм щастям!

Осман поклявся, мовби караючи себе, і вийшов з кімнати.

Мені було жаль його.

— Навіщо ви це зробили? — запитав я Шех-агу докірливо.

— Я загадав: якщо виграє він, то й я виграю. Але, здається, програли ми обидва.

— Як це? Не розумію.

Він махнув рукою, не бажаючи відповідати.

І раптом він охляв, руки безсило впали на покривало, обличчя вкрилося потом і зблідло, губи скривилися від болю.

Я злякався. Невже це смерть?

— Шех-аго, що з вами? Шех-аго!

Він почав хилитися набік, здавалося, ось-ось посунеться з ліжка, я підхопив його й поклав йому голову на подушку.

Кілька хвилин він лежав нерухомо, а потім поволі розплющив очі, відкривши згаслі, майже мертві зіниці. Натужно всміхнувся і навіть сказав, щоб я не лякався. Я й не гадав, що в ньому стільки сили й хоробрості. Він знову не дозволив піти по лікаря.

— Це наша справа, і не треба вплутувати сюди чужоземців, — прошепотів він.

Я не розумів, про що він говорить.

А коли в його зіницях засвітилося життя, він довго й проникливо дивився на мене. Мовби хотів щось побачити в моїй голові. Чому не запитає? Я сказав би йому все. Мабуть, сказав би.

— Не бійся, — промовив він тихо, але твердо, мов погрожуючи. — Я не помру. Я не все ще зробив, що треба. Мушу розплатитися за зло, яке мені заподіяли. Не гоже залишатися боржником.

— Чому ви думаєте про помсту? Хіба в цьому щастя?

— І в житті нема щастя, але, як бачиш, живу.

— Помста наче пиятика: ніколи їй кінця нема. І навіщо зараз про це думати.

Він вигукнув люто:

— А про що маю думати?

Але нараз затнувся, розпачливим рухом схопив край покривала й потягнув до випнутого підборіддя, болісно зойкнувши. Мовби зсудомило його всередині. На диво, Шех-ага швидко заспокоївся й відсунув рушника, яким я втирав йому спітніле обличчя.

— Не треба, — сказав тихо. — Де Осман?

— Не знаю, кудись пішов. Може, я чимось допоможу?

— Де Осман?

— Не знаю, де Осман. Що хочете? Скажіть мені.

— Ти не годишся для цього.

— Для чого?

— Зрозуміло, я цього чекав, але за інших обставин, в іншому місці. Не тут, не так.

— Про що ви говорите, Шех-аго?

Я був украй розхвильований його виглядом, незрозумілою мовою, музикою і веселими голосами з вулиці, сумною кімнатою, таємницею, яка жахала мене.

Біль повертався дедалі частіше, моторошна судома перекошувала його обличчя, тіло слабло.

Його мучило, здавалося, що блюватиме; широко відкритим ротом він глибоко втягував у себе повітря, намагаючись підтримати дихання, і не зводив з мене погляду. Незабаром недуга зовсім погасить блиск його сірих очей, які навіювали людям страх.

— Знаєш, що зі мною? — запитав він пошепки, коли судома трохи відпустила. — Здається, мене отруїли.

— Як отруїли, бог з вами? Що ви кажете!

— Уся середина горить. І горло. І голова.

— Хто? — крикнув я. — Хто міг отруїти?

— Будь-хто! Може, й ти. Або Осман. Але ні. Ти занадто слабкий для цього. Османа не було з нами, а палити мене почало ще в дорозі. Може, хтось із прислуги.

— Чому ви мені не сказали? Усе тримаєте в собі. І це теж.

— Може, хтось із чужих, звичайно, найнятий, — у дорозі, у заїжджих дворах, у трактирах. Але справжній злочинець у Сараєві.

— Прокляття на їхні голови!

— Хай прийде Осман! І залиши нас удвох.

— Знаю, навіщо кличете його. Не треба, прошу вас! Не думайте про помсту! Ви ще видужаєте!

— Поклич мені Османа!

Я не міг зрушити з місця, не міг зібратися з думками, не знав, що робити. Може, на очах у мене вмирає людина, кимось отруєна, а я думаю не стільки про її лихо, скільки про жорстокість — і її, і їхню.

— Випередили мене, перехитрили, от і все, — шепотів він посинілими губами. — Десь я в комусь обманувся. Або так уже мало статися.

Чи буде краще, якщо я не послухаю його й він помре, маючи жаль до мене, чи якщо я послухаю й ненависть житиме далі?

— Піти по лікаря?

— Поклич мені Османа!

Я вийшов у коридор.

Осман розмовляв з господарем, італійцем, якоюсь несусвітньою, ніде не існуючою мовою, але це не заважало їм, проте, розуміти один одного. Господар стурбовано розпитував про хворого, потерпаючи, щоб приїжджий часом не помер у нього в готелі, бо це відбило б інших гостей, а Осман розривався між бажанням налякати його і забобонним страхом перед силою вимовлених слів і тільки здвигав плечима та обмежувався загальними філософськими міркуваннями («усе в божих руках»), показуючи пальцем у небо, а господар розгублено дивився в облуплену стелю вслід за Османовим поглядом.

Я сказав Османові, що Шех-ага дуже хворий і що хоче бачити його.

— Що з ним? — спитав він занепокоєно.

— Іду по лікаря.

— Невже аж до цього дійшло? А може, ти тільки злякався. Ну й не щастить же мені! Диявол не дає мені зіп'ястися на власні ноги, стати людиною.

— Іди до Шех-аги!

— Зараз. А, якщо правду сказати, якась дивна мені та його хвороба. — Мовби він нюхом відчував злочин.

Господар готелю забезпечив мене кількома словами і пояснив, як знайти лікаря: третя вулиця наліво, далі друга направо, потім униз, угору, знов направо — ледве я втрапив, а приступ ревматизму, що скрутив лікаря якраз сьогодні, допоміг мені застати його вдома.

Мені пригадався Махмутів хворий травник, який лікував інших, а себе не міг вилікувати, але я вибирати не мав змоги. Сяк-так я умовив його піти до хворого: дукати, яких я не шкодував, зрушили з місця його скрипучі кістки. Власне кажучи, тільки дукатами я йому й втовкмачив, чого хочу, бо ні він не знав моєї мови, ані я — його (усі завчені слова вилетіли мені з голови, я пам'ятав лише «прошу» і «хворий»), і я дякував богові, що є на світі речі, однаково зрозумілі всім. Не знаю, який він лікар і наскільки розуміється на хворобах, та й що з того, якби я знав, коли сама доля послала його до нещасного Шех-аги. У ревматизмі він, очевидно, багато не розбирається, але Шех-ага й не хворіє на ревматизм, у його хворобі скоріше може допомогти щастя, аніж лікар. Але щастя я не міг привести, а цього кульгавого товстуна міг. Якщо Шех-азі поталанить, то, може, він і буде тим щастям.

Коли ми прийшли в готель, перед кімнатою Шех-аги стояли господар з дружиною, обоє в розпачі від нещастя, яке могла принести їм хвороба цього чужинця, і все-таки, приголомшені тим, що відбувалося в кімнаті, так і застигли мов укопані і лише коротко пояснили лікареві, що слуга чаклує над хворим.

Не оглядаючись, а може, й не знаючи, що тут ще хтось є, Осман Вук стояв навколішки перед ліжком Шех-аги і, тримаючи його мляву руку, поволі промовляв свою відому літанію із назв боснійських сіл, але не весело й глузливо, як це він звичайно робив, кепкуючи з наших злиднів, а глухо й монотонно, наче виконував якийсь важкий обов'язок.

У готельній кімнаті над Великим каналом, що протікав через омріяне Шех-агою місто, серед заглушливого карнавального гаму чулися похмурі слова про нашу вбогість:

— Злосілля, Чорний Вир, Болото, Глід, Спалене, Голодне, Вовкодави, Тернище, Жалюгідне, Гадюче…

Раптом Шех-ага скрутився в клубок від неймовірного болю, увесь посинілий, і виблював у рушник, який підставив йому Осман. На губах у нього виступила піна.

Лікар підійшов ближче до хворого й уважно оглянув, не торкаючись, проте, його.

— Що з ним? — запитав він коротко, зі страхом, як здалося мені. Якщо ми не знаємо, то й він вдасть, що не знає. Йому ні до чого мати справу з судами.

Я стенув плечима. Хай буде, що не знаємо.

— Серце, — сказав Осман, вдаряючи пальцями по лівій частині грудей.

Лікар кивнув головою. Так і запише: помер від хвороби серця.

Однаково і нам, і йому. Однаково і Шех-азі.

«Це їх не стосується», — сказав Шех-ага. Хвалитися нам нема чим, а допомогти вже ніхто не може.

Шех-ага на якийсь час заспокоївся, тільки ледь помітно ворушилася його рука, шукаючи Османової.

Осман обернувся.

— Хотів чути наші пісні — я співав йому, хотів чути нашу мову — я говорив. Не знаю, що тепер хоче.

А рука кликала, тиха, безсила.

Осман узяв Шех-агу за пальці. Вони заворушилися. Він щось хотів.

Осман глянув на мене.

Я кивнув йому головою: говори будь-що!

Тихо, нагнувшись над обличчям Шех-аги, яке дедалі безнадійніше блідло, і тільки навколо стиснутих губів залишався синій пруг, Осман Вук голосом, охриплим від хвилювання, почав рахувати:

— Один, два, три, чотири, п'ять…

Ніби полегшення пробігло його зблідлими щоками, тінь сумної розради лягла на обличчя вмираючого, а з-під прикритої повіки викотилася сльоза. Він ще жив, ще тримав Османову руку, ще бажав чути ту мову, ту приховану любов.

Нараз я збагнув усе, й мороз пройшов мені поза шкірою, душа здригнулася. Осман Вук, цей пройдисвіт, гравець, убивця, чинив найблагороднішу справу в своєму житті. У Шех-аги з'явилася потреба відчути тепло рідного краю — тут, у чужині, перед остаточною чужиною, яка невблаганно чекала його і куди він відправиться через хвилину, дві. Потреба слухати людську мову, людський голос, що тихо пестить вухо, яке дедалі слабкіше чує, щоб не залишатися самому перед великою самотою, щоб не було так глухо й порожньо на порозі незмірної ворожнечі.

Його ненависть до рідного краю і до людей — це тільки образа. А коли думка про помсту зблідла перед близькою смертю, випливла наверх сама по собі його прихована сутність — любов до свого кореня й туга за людьми.

Які думки, останні, перебігають у його згасаючому мозку? Які картини, який сум, яка радість, може? Чи йому уявляється рідний край, із якого тікав, тікаючи від самого себе? Чи бачаться люди, яких любив? Чи він шкодує за тим, що не жив інакше? А може, останніми крихтами своєї свідомості він лине до рідного неба дитинства, якого ніколи не забуваємо?

На початку — любов,

у житті — злоба,

й наостанку — спогади.

І все-таки любов сильніша від усього в світі.

А потім крижаний піт пройняв мене від думки, що блискавкою змигнула в голові. А якщо я обманувся? Якщо цей останній потиск напівмертвої руки означав лише заклик до помсти?

Ні, не буду так думати, не маю права все знецінювати сумнівом, адже я сам зажадав, щоб рідне слово було останнім, що він міг чути. У смертну годину він забув про помсту і згадав про те, що любив і приховував.

А може, він згадав це, бо своє бажання про помсту передав Османові і тепер був спокійний, що за все буде сплачено повністю?

Я так і не дізнався про це, обидва мовчали: один мертвий, другий живий, але недовірливий, а мені хотілося знати правду, дуже хотілося, мовби це знання мало відкрити переді мною багато невідомих мені таємниць про людей.

На моїх очах помирала могутня людина, туга вбила її й далека ненависть, а я міркував, як одержимий, тільки про одне: про що він востаннє думав — про помсту чи про любов?

Ніби від цього залежало все моє життя.

І вирішив, що про любов. Це було менш правдиво і менш імовірно, але благородніше. І краще: тоді все наповнювалося змістом. І смерть. І життя.

Загрузка...