7. Мертвий син

Був полудень.

Як завжди, я повертався додому на незароблений обід, втомлений марною настирливістю, з якою шукав виходу з-поміж невидимих мурів. Я звик шукати і не знаходити, перше залежало від мене, друге — не знаю від кого, і не мав чого закинути собі й не міг сердитися, що мене не беруть. Колись я, в гніві, погрожував ненавистю, але не відчував її. Не відчуваю її й тепер. І слава богу.

Якби я був інакший, якби життя для мене було тягарем, якби я озлобився, то опустився б, почав би пити, ненавидіти, став би тим невдоволеним, який ощиряється проти всього світу.

Але я не можу так. Наперекір усьому, живу, як і решта людей, що не мають мого тавра, — веселий і сумний задля звичайних речей; веселий, бо є добрі люди, які часом бувають і погані, сумний через поганих людей, які рідко бувають добрими, щасливий, бо маю дружину, яка полегшує мені життя, і буду мати дитину, яку вона носить. Щоправда, з дитиною нам буде важче, але якось проживемо.

Це одна з найбільших таємниць нашого світу: стільки людей живе важко — хтозна-як і хтозна з чого, але ніхто не вмирає з голоду. Знаю, не добре, що я, чекаючи цю малу людину, мушу втішати себе: мовляв, не помре вона з голоду, але, з другого боку, знаю й інше: не можна думати тільки про невдачі, завжди є надія на краще.

Зі своєї муки я не спромігся викресати ні великого болю, ні глибокої думки. Народжений я, очевидно, для малих справ, як і більшість людей, і від того не переживаю.

Чесний я наскільки можу, нікому не бажаю ніякого зла, хотів би любити людей більше, ніж їх жаліти, прошу свою долю, аби обминуло мене те, що мене не стосується.

Але не впросив.

Того дня я повертався до єдиного місця на світі, яке є моїм, тримаючи в руці гвоздику, що її знайшов на дорозі, затоптану в пил, обмив її під водою з джерела й дбайливо розправив пелюстки, щоб порадувати Тияну дешевою увагою.

Коли я звернув з залитої сонцем вулиці в тінисте підворіття нашого подвір'я, я раптом помітив, що якийсь невідомий чоловік шугнув зі сходів будинку, у якому жили Пакри, й прожогом кинувся до стайні. Вивів коня й на ходу вихопився на нього. Один стражник хотів був заступити йому дорогу, але вчасно відсахнувся убік, бо кінь розтоптав би його.

Кінь мчав до підворіття, а вершник, припавши йому до гриви, вихопив з-за пояса пістолет.

Я притисся до стіни, дякуючи богові за те, що я такий худий та щуплий, то, може, уникну лиха. Та відразу я забув і тупіт кінських копит, і пістолет у руці вершника, бо з подвір'я загриміли постріли вслід утікачеві, а мене охопив жах, що в цьому зведенні рахунків, які мене не стосуються, доведеться якраз мені заплатити головою. Але кулі просвистіли коло мого носа, як розсерджені невидимі джмелі, не влучивши ні мене, ні вершника. Я ніколи досі не радів ні з чийого промаху, а тоді зрадів — не за вершника, звичайно, а за себе.

Стражники помчали вслід за вершником, щоб виправити свою похибку, але комендант Авд-ага гукнув їх, і вони повернулися. Заради Пакрів, щоб і ті не втекли.

Я бачив, як невідомий вершник віддалявся, бачив, як стражники поверталися за вбивцями, і знав, що все вже скінчилося, а все ще стояв, приліплений, наче латка, до нерівної стіни.

Була навіть ганебною та нерухомість і розгубленість, той страх, що скував моє серце, але про це я подумав пізніше, тоді не думав. Гай, гай! А хто хоче загинути?

Відірвавшись од стіни, яка захищала мене звідти, звідки ніщо мені не загрожувало, я пішов на подвір'я.

Пакри ще стояли на сходах, а стражники підіймалися, щоб звести їх, мовби вони самі не вміли ходити.

Чому вони не втекли?

Невідомий утік. Доля не була прихильна до нього, чужі події обплутали його, те, що його не стосувалося, впало йому на голову (у чомусь він, безперечно, був винний), але він плюнув на долю, розірвав ланцюг випадковостей, який стиснув його.

Подумаю над цим, коли матиму більше часу.

Авд-ага стояв серед подвір'я задуманий.

— Ти не хотів сказати неправду, — промовив він, коли я підійшов ближче. — А скільки лиха міг відвернути!

Невже всю вину звалює на мене?

Голос його був хрипкий, у ньому вчувалося більше туги, ніж докору.

Ніби він правий! А я ніколи й не гадав, що брехня може відвернути зло.

Але якби не сталося злочину? Залишився б сором за брехню і каяття за кривду, завдану людям, які не вчинили ніякого зла.

Комендант Авд-ага завжди підозріває злочин і часто має рацію. Я не підозріваю ніколи — і теж маю рацію. А того, що стається, відвернути не можна. Якби всіх людей запроторити до в'язниці, не було б злочинів. Проте не було б і життя. Я ненавиджу злочин, але більше люблю життя навіть із злочином, ніж суцільне кладовище.

Але як це сказати йому, коли й мені воно не зовсім ясне. Та й він, вражений братовою смертю, яка криваво підтвердила його похмуру думку про людей, не зможе сприйняти ніякого іншого доказу, крім доказу ненависті.

І я сказав, щиро співчуваючи йому:

— Жаль мені, Авд-аго. Справді жаль.

Авд-ага, не промовивши й слова, рушив за стражниками, які відводили Пакрів.

І тут до мене підійшов занепокоєний Махмут Неретляк.

— Ти що, не чув, як я гукав тебе?

— Що сталося?

— Тепер усе добре. У Тияни викидень.

— То де ж це добре, нещасний Махмуте!

— Звичайно, не добре, але могло бути гірше.

— Що з Тияною?

— Жінки коло неї.

Я поспішив додому; коли я звернув на подвір'я, то ніс у руці квітку, щоб порадувати Тияну, тепер не знаю, де вона, давно загубив її, дивлячись на чужу біду і не знаючи про свою.

Махмут плутано пояснював, як він прийшов до мене і побачив, що в Тияни почалися перейми, тож побіг по сусідських жінок, а коли його прогнали з кімнати, він побачив на подвір'ї мене, гукав, але я витріщився на те, що мене не стосується, й не чув його, а може, це не має значення, бо жінки все рівно прогнали б мене, як і його.

— Чого ж ти не підійшов до мене?

— Боявся стрілянини.

Коли я постукав, сусідка відхилила двері й гримнула на мене:

— Почекай!

Ми чекали, я — дивлячись на двері, за якими мучилася Тияна, Махмут — на подвір'я, на яке не зважувався вийти через стрілянину.

Зараз він був збуджений, із запізненням, від усього, що сталося, й говорив безладно, ледве пов'язуючи думки, чи, може, мені тільки так здавалося, бо й мої теж не трималися купи.

— Ось так воно, мій Ахмете. Хтось посіє кукіль, і вродить йому пшениця, а хтось укине в землю чисте зерно, й нічого не вродить… тих двох потягли, як баранів, чому вони не втікали, боже мій… але ти не сумуй, ви ще молоді, чи завжди буде хліб, того не знаю, а діти будуть… та й, повір мені, і той хліб це ще не все, ось Мухарем-ага Тасліджак мав його й занадто, і хліба й до хліба, але жінка не дала йому доїсти свою скибку, а ми, дай боже, свою доїмо, хоч вона й тонка… ех, боже, допоможи і голодним, і ситим… а Авд-агу нараз спіткало нещастя і щастя, брата втратив, зате здобув таку спадщину, не знаю тільки, буде йому легше чи важче, що не поговорив із братом, але братове майно зменшить його жалобу, яка вже вона не є…

Нарешті всемогутні жінки пустили нас до кімнати.

Тияна лежала на чистій перестеленій постелі, волосся в неї було мокре від води і поту, очі позападали, сама була бліда, скулена, змучена, ніби після важкої хвороби.

І підлога помита, невже на ній була її кров?

Ви ще молоді, потішав мене Махмут, будуть у вас діти. Ні, дітей не буде! Вона для мене дорожча від тих невідомих небезпечних істот.

Пальцями я гладив її прозору руку, не наважуючись поцілувати. Вона спробувала всміхнутися, заради мене, й одразу склепила сині повіки, мовби заморилася навіть від тої слабкої усмішки.

Вона для мене все, що я маю, і я хотів би їй це сказати, але боюся, щоб не потривожити її, вона втратила багато крові, і сон для неї потрібніший, ніж моя дурна мова, якою не можу висловити того, що відчуваю. Я забув війну, кривду, приниження, став нездатний ненавидіти — і це зробила любов до неї. Усе в мене забрали (говорив я пристрасно сам про себе), а ти мені все повернула. Якби я не знайшов тебе, я проклинав би життя, не маючи нічого, як і зараз, але й не знав би, що таке щастя. Завдяки тобі я не почуваюся переможеним і не думаю про помсту. Думаю тільки про тебе, бажаю лише, щоб на твої бліді губи повернулася усмішка і здоровий рум'янець на твої лиця. Чого я шукав у місті, чому я заворожено витріщався на тих божевільних, які були зайняті ловами, коли ти корчилася в муках? Звичайно, тобі не стало б від того легше, але мені було б важче, і це справедливо. Ніколи більше не залишу тебе саму, усе будемо переживати разом.

Вона цього не чула. Я шепотів її ім'я, промовляв усілякі безглузді слова: спи, кохана, бажаючи, щоб сон якомога швидше повернув їй силу, але тільки заважав цьому, будячи її з непевного забуття.

Доки я так стояв на колінах, зігнутий над нею, жаліючи, що не можу взяти на себе бодай частину її болю, до кімнати зайшов Махмут з чашкою лимонаду в тремтячій руці. Хто зна, де він це дістав, але я мусив визнати, що його розумна турбота корисніша від моєї марної розніженості.

— Дай їй пити, — шепнув він, простягуючи мені чашку.

Таким чином я зміг виявити свою уважність — за його рахунок.

Я підніс їй голову, ніжно приставив чашку до її губ.

Вона випила малими ковтками, жадібно, мовби гасила вогонь десь у собі, і вдячно всміхнулася до мене.

На Махмута навіть не глянула.

І знов заплющила очі.

— Тепер їй треба краще їсти, — нагадав мені Махмут, коли ми вийшли на веранду.

Я кивнув головою: так, їй буде потрібна ситна їжа, хоча не знаю, як я зможу роздобути її.

— І дитину треба поховати.

У закривавленому рушнику в кутку веранди лежало те, що мало бути дитиною.

Ту грудку м'яса, того колишнього третього з нашої сім’ї, який не хотів народитися, ми поховали на Аліфаковці. У траурній процесії ішло нас двоє: Махмут і я, дитину я ніс під пахвою на дошці, прикривши її шматком рядна, і закопав у чужу вічну домівку поруч з чиїмись старими кістками.

— Померло, ще навіть не народившись, — сказав Махмут, і це була вся надгробна промова над тою малою безіменною істотою, за якою я вже й не жалів. Вона була радістю для моїх думок, доки я чекав її, а тепер — ніщо.

Пригадав я двох синів перукаря Саліха звідси, з Аліфаковця, і подумав, що краще отак не діждатися сина, ніж втратити його в якихось хотинських болотах, коли виросте. Бо тоді вже знаєш, який він, полюбиш його — і тим більший твій біль.

— Точно, — підтвердив Махмут. — Тільки Саліх і досі чекає своїх синів.

— Хіба він ще вірить, що вони живі?

— Людина може повірити в що завгодно. Ти був у нього? Тобі треба обов’язково провідати його.

— Що я там робитиму? Що скажу йому?

— Скажеш, що востаннє ти бачив їх живими, ось що скажеш. Усе інше, що йому треба, він домислить сам.

— Може, зайду.

— Добру справу зробиш.

Я попросив Махмута, щоб пішов до Тияни й замінив сусідку, яка залишилася з нею. А я подамся до Мули Ібрагіма, хочу позичити в нього трохи грошей.

— Позичай більше. Бо й у мене нема. Купці ще не заплатили мені.

Я засміявся. Буде добре, якщо дасть бодай трохи, а на більше й не сподівайся. А цей Махмут якийсь дивний, легко дає, легко й бере, не шануючи ні свого, ні чужого. Обкрадав мене і допомагав, тільки кражі його мізерні й смішні, а допомога незмірна: підтримала і Тияну, й мене.

І ось знаю це, але якось дивно: я не відчуваю до нього особливої вдячності, та й він не чекає її. Може, тому що в мені живе, хоча й притаєна, думка про його провину й вигнання і навіть про його нижчість. Він знав, що інші так думають про нього, мого ставлення, на щастя, не знав. Правду кажучи, я про це не думав, я несвідомо сприймав його таким, мовби це було його родимою плямою чи його запахом, і мені ставало соромно, коли я усвідомлював його довірливість і свою глупоту. І знову все забував.

Я ніколи його не образив, кожна зустріч з ним для мене була приємною, я відчував у тому схожому на дитину чоловікові якусь незвичайну свіжість, але в душі був несправедливий до нього.

Мула Ібрагім не здивувався, коли побачив мене. Ніби знав, що маю прийти, і йому було ні холодно ні жарко.

— Мовби ти здогадувався, що прийду. Ти анітрохи не здивований.

— Ми ж не сварилися. То чому б тобі й не прийти?

— Але ти не дуже цим задоволений.

— Ти сьогодні не на ту ногу встав.

— Колись я й на ту вставав. Але небагато користі це мені дало.

Я й сам відчув, який я нестерпний. Може, через зневажену дружбу, якої мені було жаль? Чи, може, через його доброту: людина взагалі дуже погана й легко може познущатися з піддатливого.

Він не розгнівався, тільки перевів розмову на інше:

— Як Тияна?

— Кепсько.

— Чому? Що сталося?

— Багато чого сталося. Відішли куди-небудь своїх помічників, а то сичу тут, як гусак.

— Незручно виганяти їх. Та й нема в нас чого приховувати.

— Якщо в тебе нема, то й у мене теж!

Розповідав я йому якомога різкіше, та воно й назбиралося в мене за місяць тої гіркоти. Зробився я, дякувати богові, якимось страховищем, вовкулакою, чимось небезпечнішим од розбійника, тільки не знаю, за що мені випало таке щастя. Чи, може, людям при владі потрібен злочинець, тому вони й обирають когось, аби виправдати своє існування і свою жорстокість? Важливо не те, що хтось зробив, а те, що вони кажуть про нього. Тепер вибір упав на мене. І хай. Мені не важко. Навіть так краще: не маю ні господаря, ні друзів, ні обов'язків, ні вдячності ні до кого. Позбувся я страху, бо знаю тепер, як пташки небесні живуть, і можу сказати: чудово. Я повинен руку поцілувати тому, хто прогнав мене зі служби, а то я й не дізнався б ніколи про те і був би довіку чиїмось рабом, думаючи, що інакше й бути не може. Був би сліпцем, який розгубився на війні, й ніколи б не прозрів. А так неправда, спасибі їй, допомогла мені зрозуміти, яке це гарне життя, коли воно вільне, навіть якщо й важке. І з усього мені найприємніше те, що я побачив, який то скарб моя дружина. Нещастя як вогонь: усе спалить, крім золота. Іноді, щоправда, подумаю собі, що я тут і втратив, бо якби вона була зла, а це не було б дивно, то я мав би на кому свою злість зігнати, коли мене причавлять знегоди. А хіба на неї можна підвищити голос? Таж вона, бідна, мучиться, зносить голод, латає старий одяг, ще й мене втішає, ніби сама винна. Носила дитину під серцем і не доносила — годував я її поганими новинами і пустою любов'ю, а від того ще ніхто не набирався сили. Тепер я повинен нагодувати її й дечим іншим, ситнішим, і тільки заради неї я прийшов до нього позичати грошей. Ті, що досі допомагали мені, самі не мають нічого, не знаю, чому і звідки вони допомагали нам. Їхня благородна доброта просто-таки дивна, бо я нічим не заслужив її, але вбога, бо вони бідняки. Зараз я в скрутному становищі і змушений просити в нього позички, мені це нелегко, але в біді не дуже дбаєш про гонор, і я роблю це тільки заради Тияни, серце в мене болить, що вона так страждає без гріха й вини. А до нього прийшов тільки тому, що ми колись були друзями.

— І тепер ми друзі, — сказав він схвильовано.

— Тепер ні, Муло Ібрагіме, усе минуло. Були, і я гадав, що довіку будемо, та ба. Жаль мені, але я не винен.

— І я ні.

— Отже, доля винна. Нічого не вдіємо.

Я був у поганому настрої, незадоволений, наїжачений і звалював на нього усі свої нещастя, хоч знав, що він у цьому не винен. Його страх сильніший за всі інші його поривання, і він, безперечно, соромиться його, але нічого не може з ним подіяти. Добра він людина, і в інших умовах, не таких суворих і більш людяних, був би гідний усякого пошанування. Але де ті кращі умови і чи будуть вони коли-небудь? Не знаю, не вірю, але сьогодні це добре бачу: і він така сама жертва, як і багато інших.

— Пробач, — промовив я лагідніше.

Мула Ібрагім глянув на мене вдячно, я легко зняв з нього вину, як і легко звинуватив його, і його добра боягузлива душа вільно зітхнула.

Він хотів щось сказати мені, щось гарне й доброзичливе, так я зрозумів з його зм'яклого виразу обличчя, але відмовився від свого наміру, щоб не зв'язувати себе словом, яке нікому не допоможе, а йому може пошкодити.

Мені стало жаль, що він передумав. Від цього його необережного слова мали б користь і він, і я: він би трохи злущив іржу зі своєї душі, мене б потішила думка, що він, незважаючи ні на що, усе-таки людина. І я нікому того не відкрив би, щоб не нашкодити йому.

Він зробив те, що легше: висунув шухляду, відрахував гроші і додав більше, ніж спочатку вирішив дати.

— Не знаю, коли поверну тобі.

— Байдуже. І приходь ще, коли буде треба.

— Боюся, що довго буде треба.

— Мені не подобається те, що ти кажеш. Виходить, ти не зробиш нічого, щоб було по-інакшому.

— Хіба я винен, Муло Ібрагіме?

— Якщо це не вина, то нещастя.

— У чому та вина, у чому те нещастя?

Він шепотів так тихо, що я мусив підійти зовсім близько до нього. Він не хотів, щоб його чули помічники за перегородкою, і не хотів, щоб ми залишилися самі. Так ми й мучилися вдвох.

— Не знаю. Не знаю достеменно, бо не розумію тебе. Я добре пригадую селян із Жупчі і той твій сміх, коли ми ставили султанів портрет у вікні. Мене й зараз кидає в піт, коли подумаю про це.

— Надто близько було це одне за одним.

— У житті все надто близько.

— Знаю, зло і добро. Але злочин і вірнопідданство?

— Хіба зміниш усе погане?

— Я не збираюся змінювати. Але бачу, що погано.

— І через це треба себе занапащати? Саме цього й не розумію в тобі. Якби ти був бунтар, зціпив би зуби й боровся. Нічого б не виборов, але мав би якусь мету, хоч і оманливу. А так — говорити хочеш, а кари не приймаєш: дивуєшся, обурюєшся, злостишся. Отже, ти не бунтар. Бунтарі самі б'ють і приймають удари, не ображаючись. Може, ти все це надмірно любиш і тобі боляче, що трапляються огидні речі? Я не сказав би. Ні, не розумію тебе. Не знаю, чого ти хочеш, але бачу, що нівечиш собі життя. Навіщо?

— Сп'яну говорив я і те, чого не думаю. Хіба то великий гріх?

— Постривай, не сердься. Не звинувачую тебе. Просто розмовляємо. Думаєш, мені було легко?

— Хто тобі наказав звільнити мене з роботи?

— Байдуже, хто наказав. Молов, кажеш, те, чого не думаєш? Нікого не цікавить, що ти думаєш, цікавить, що робиш. Думка належить тільки тобі, а вчинок стосується кожного.

— Який вчинок? Я не вкрав, ніякого насилля не вчинив, нікому шкоди не заподіяв. Хіба пусті слова — це вчинок?

— Тихіше! Чого тобі завжди хочеться, щоб тебе всі чули? А слово — вчинок, ще й який! Якби ти вкрав, учинив насилля, заподіяв комусь шкоду, може, тобі й простили б. Але ти говорив таке, про що розумні люди мовчать. Цього не прощають.

— Я сказав правду!

— Тим гірше. Слово — це порох, який кожної миті може спалахнути. Незадоволення всякого завжди є повно, але воно ніколи не вибухає саме по собі. Його запалює слово.

— Навіщо ж тоді ми бережемо те слово-порох? Чому не підпалимо свого незадоволення, що вже назбиралося?

— Ні, ти не такий наївний. Ти не сп'яну молов те, чого не думаєш! Тепер я бачу. І занапастиш себе, а я навіть не знатиму навіщо.

— Хіба чесність — така таємниця, Муло Ібрагіме?

— Не чесність для мене таємниця, а твоя поведінка. Багато думав про тебе. Спробую розібратися.

— І вдалося тобі?

— Кажу, спробую. Ти пішов на війну ще зовсім молодий, без будь-якого досвіду, чесний, як і більшість молодих людей. З війни повернувся такий самий незрілий, як і пішов. Тільки спантеличений, бо ти не вірив, що людина може бути такою жорстокою. Але тебе ще більше спантеличила жорстокість у мирному житті. Ти думав, війна страшна, бо це війна, але чому мирне життя страшне? І здавалося тобі, що люди не бачать цього і твій обов'язок — сказати їм про це.

— Хіба не так?

— Якби ти не пішов на війну, життя б тебе поволі цюкало, обкочувало, терло, і ти непомітно потрапив би в його колію, пристосований і без гадки, що може бути інакше. Оце моє пояснення: війна забрала в тебе роки, відведені для того, щоб учитися жити.

— Я багато навчився на війні. Дуже багато.

— Не для мирного життя. Війна — жорстока, але чесна боротьба, як між тваринами. Мирне життя — жорстока боротьба, але нечесна, як між людьми. Різниця величезна.

— Поволі вчуся.

А потім він раптом звернув розмову на інше, я тільки здивувався, як він спромігся таке сказати:

— Жаль мені Тияни. Жаль мені й тебе. Пошукаю способу, щоб допомогти вам.

— Як?

— Ще не знаю. Подумаю.

Так ми нашипілися один на одного, як два гусаки, щоб залишити між нами те, що інші воліли б почути, а ті два безвусі писарі за перегородкою, напевне, вважали нас егоїстами й жмикрутами. Мало вони зможуть розповісти тим, хто їх питатиме про нашу розмову.

Нічого мені не відкрило його мудрування, крім того, що Мула Ібрагім думав про мене більше, ніж я сподівався. І це вже щось, хоч і не дуже багато. Його пояснення цікаве, але користь від нього мала. Я був на війні — і цього не можу змінити, пропустив час учнівства, не зазнав того щастя, щоб життя обтерло мене, як річка обтирає гальку, і тепер я дивний для інших, незрозумілий сам для себе.

Хто я, де, на якому світі? Який я, добрий чи поганий, недалекий чи складний, що значать для мене люди й життя, до чого прагну, чого чекаю від себе та інших?

Мені здається, що я зовсім звичайний, то чому ж інакший?

Чи я сам вирізняюся, чи мене вирізняють?

Люблю людей, але не знаю, як жити з ними.

Хто зрозуміє моє безперестанне згадування про мертвих товаришів у хотинських мочарах і що вони — звинувачення чи рана?

Кому розповім і кого цікавлять мої дрібні радості, з яких люди посміялися б, а я їх не поміняв би на жодні чужі: слухати незбагненні звуки ночі, зачаровано дивитися на місячне сяйво, розлите по листю, чути дихання дружини уві сні.

І як я поясню комусь, що мені жаль обох Пакрів, Махмута Неретляка, перукаря Саліха з Аліфаковця, старих воїнів, що просять милостиню під мечеттю, і нових, які йдуть на війну, не знаючи, що їх там чекає.

Що можу вдіяти з тою своєю нерозумною думкою, яка нікому не шкодить і не допомагає, нікому не потрібна, окрім мене? Непотрібна, божевільна, даремна, але мені здається, що без неї залишилося б тільки півсвіту або й набагато менше, та й цей був би нікудишній, без неї не було б мене, був би хтось інший, глухий і покалічений, чужий і гидкий самому собі.

Перед Єврейським кварталом, обгородженим Сиявуш-пашею, де, як у фортеці, жили сараєвські євреї, я зустрів Асима Пецитаву. Він носив з джерела від Бегової мечеті воду мешканцям Єврейського кварталу. Перед брамою, через яку з ранку до ночі безліч разів проходив, лютий на весь світ, він поставив дві великі коновки, щоб відпочити. Був дуже втомлений.

Дві великі коновки, повні води для інших, — це все його життя.

— Важко? — запитав я без потреби.

Асим подивився на мене здивовано, мов не розумів мене або думав, що я божевільний. Одне, чи друге, чи те й те разом, але він відповів мені своїм звичаєм: почав лаятися, соковито й невтомно.

— Ти правий, — промовив я. — Особливо, якщо тобі від того легшає.

Махмут Неретляк чекав мене на веранді, розтирав литки на ногах, щоб угамувати біль від корчів, що його дедалі частіше хапали. Рукою подав мені знак, щоб я розмовляв тихіше: Тияна спить.

— Ну, дістав? — запитав мене пошепки.

— Ні. Не дав нічого.

— Я так і знав. Їй-богу, знав. Душа в Мули Ібрагіма дрібна. Як просяне зерно.

— Звідки ти знав, що не дасть?

— Я теж уже просив у нього, від твого імені.

— Коли просив, нещасний?

— Ех, коли! Коли треба було.

— І мені не сказав. Він теж.

— Якби дістав, то сказав би. І він не мав чим похвалитися.

— А якщо я тобі скажу, що дав?

— Невже дав?

— Так.

— Я так і знав. Їй-богу знав. Чом би тобі не дав? І ти ж йому прислужився.

— Тепер бачиш, що душа в нього не дрібна.

— Часом дрібна, часом широка. Як у всіх.

Цього разу вона була в нього дуже широка: я налічив п'ятдесят грошів.

Половину відділив Махмутові, він узяв гроші байдужливо, не сказавши, багато це чи мало. Тільки подивився на них, як лежали на долоні.

— Якби цього сміття було бодай трохи більше, можна було б спокійно спати.

— Щодо спання, то без них спокійніше: не боїшся, що тебе обікрадуть.

— Еге, ти правий. Навіть дверей уже не замикаємо. Нема потреби.

Він потрусив грішми в кулаці й поклав їх до кишені.

Я запитав його:

— Ти завжди мав надію, що розбагатієш?

— Кожна людина надіється.

— А тепер?

Він махнув рукою, всміхнувшись загадково, й пішов.

Ось гарна оповідка про чоловіка, який усе своє життя мріяв про багатство, а живе у злиднях, який більше намучився від надії на багатство, ніж від самої бідності. А тепер мусить остаточно зректися своєї мрії. Якщо може зректися. Бо й раніше не було в нього особливих підстав вірити в чудо. А тепер, на старості, ця безглузда думка йому ще навіть потрібніша.

Невдовзі він повернувся, несучи ягнячу печінку, загорнуту в чистий папір.

— Коли прокинеться, засмажиш їй. Раніше не треба, бо затвердне. Зумієш?

— Хіба то велике мистецтво?

— Таж ні.

Першу приготовлену мною печінку я викинув, друга, яку я вже купив, підгоріла, і я сам її з'їв, третю з'їла Тияна, здається мені, більше для того, щоб не завдати мені прикрості, ніж тому, що вона смакувала їй.

Через кілька днів Тияна підвелася й поволі почала сама поратися вдома.

Так залишився тільки смішний спогад про мою невправність, і не тільки ту одну, і Тияна від душі сміялася, що я такий недотепа.

— Хіба ти хотіла б, щоб твій чоловік знався на жіночих справах?

— Ні, боже борони.

— То чого смієшся?

І я прикусив язика, подумавши, що вона могла б запитати мене: а на чому ти знаєшся? З вдячністю я сприйняв її великодушність, що їй не спало на думку це запитання, хоч воно само собою напрошувалося. Заболіло б мені, якби вона сказала правду.

А справді, на чому я знаюся? Очевидно, ні на чому. Настільки я невправний, що навіть підхожої роботи не можу собі знайти. Мовби я нічого не вмію. Але це не моя вина, чорт забирай, і було б несправедливо тим докоряти мені.

Ось навіть такі дрібниці могли мене вивести з рівноваги.

За докір я образився б, але був незадоволений і з того, що мене ні в чому ніхто не звинувачує, бо якби я міг доводити свою невинність, мені було б легше. А так усе в мені відлунює: і можливий закид, і уявна оборона — наче камінний обвал у печері. У суперечці якось би виправдався, самого ж мене гнітили важкі сумніви. Щось не гаразд зі мною чи зі світом, а може, і зі мною, і зі світом усе гаразд, тільки ми не можемо встановити зв'язку між собою, ніякого. Чи хтось відновлює той зв'язок, чи люди лише вдають, що нема розриву, чи їм все одно, а тільки видимість підтримують? Чи можливий якийсь інший зв'язок між людиною й світом, крім повинності? З того, що маю, я не вибирав, по суті, нічого: ні народження, ні родичів, ні імені, ні міста, ні країни, ні народу, — усе мені накинуте. Ще дивніше, що ту повинність перетворюю на любов. Адже щось повинно бути моїм у цьому чужому світі, і я привласнюю собі вулицю, місто, країну, небо, яке бачу над собою з дитинства. Із страху перед порожнечею, перед світом без мене. Я його забираю собі, я йому нав'язуюся, а моїй вулиці байдуже, і небу наді мною байдуже, а я не хочу знати про ту байдужість, наділяю їх своїми відчуттями, вдихаю в них свою любов, щоб вони мені її повернули.

У людей не можу вдихнути свою любов, і вони не можуть мені її повернути. Дивляться на мене холодно, підозріло зважують небезпеку, яка їм загрожує від мене, і замкнуті й без того в собі, замикаються ще більше — на перше неждане слово, на перший незвичний порух — або негайно нападають, захищаючись, бо воліють убити, аніж потерпати. Люди насправді бояться, тому вони й жорстокі. Напад — це оборона, яку визначає обережність, і через те нема порятунку од жорстокості, бо нема порятунку од непевності.

Але що зі мною? Я не можу нападати, не можу навіть захищатися. Я бубон, у який б'ють, але якийсь глухий бубон, який і сам не відлунює, і не скликає нікого.

Загрузка...