Ця ніч напередодні байраму була буряна.
Кінець останнього дня посту Осман Вук зустрів у Зайковій корчмі, тверезий, спокійний, майже урочистий. Хоч корчма і не була зачинена для інших людей, як звичайно при такій оказії, але всі знали, що тут сьогодні гуляє Осман — славить закінчення довгого посту, радіє, що настав байрам, чи просто так бенкетує, ніхто не дошукувався причини його шаленства, бо дуже часто доводилося б це робити. Осман умів веселитися, як жодна людина в місті, перевертаючи все в ньому догори дном і збурюючи його застояну тишу. Батьки дорослих синів і чоловіки молодих жінок були тоді особливо пильні, бо сини робилися неспокійними, а жінки втрачали сон і, скаржачись на біль у голові, допізна сиділи край вікна й зітхали, і тоді в багатьох із них справді починала боліти голова від ніжних чоловікових кулаків, які про всякий випадок вибивали дурість із жіночих голівок, завжди наповнених небезпечними мріями.
У таку пору чергові стражники не спускали його з очей і супроводили вулицями, боязко чекаючи, якого ще коника він викине. Але при цьому вони завжди трималися на пристойній відстані, остерігаючись його скаженого гніву.
Цього пізнього вечора його чекала пишна учта з різних страв та охолоджених напоїв. Господар корчми Зайко, поважний, підтягнутий, і двоє його слуг у святковому одязі тихо й спритно робили останні приготування до цього навіженого богослужіння, а старий циган Рамо, найкращий у місті скрипаль, та його п'ятеро синів сиділи напоготові, догідливо дивлячись на Османа та його приятелів — веселунів, гравців, скандалістів, блазнів, п'яниць, відомих забіяк.
Як тільки вдарила гармата у фортеці, провістивши кінець посту, Осман Вук підвівся, оскоромився, так би мовити, куснем хліба і чаркою горілки, побажав усім щасливого свята, бо завтра хтозна чи й пам'ятатиме, що настав байрам, — і тоді почалося гуляння.
Стражники та нічні сторожі снували, мов тіні, навколо корчми, але звідти долинали тільки пісні, музика, сміх, крики, надвір ніхто не виходив.
Усе це мені розповів Махмут Неретляк, який цілу ніч пиячив з Османом та його товариством, а вранці, здрімнувши годину-дві, скоріше вискочив на вулицю, жовтий, як віск, але щасливий і радісний, мовби здійснилися всі його мрії. Він бенкетував з Османом Вуком! Хай про це буде всім відомо!
Він нізащо не потрапив би до Османа і до Зайкової корчми, — йому туди все одно що до візирового палацу, — якби не щасливий випадок. Осман Вук прийшов покликати мене на свято, але зловісно нахмурені Тиянині брови відбили в мене будь-яку охоту до веселощів. «Я ніколи не ходив на такі забави, не обов'язково й тепер мені йти», — потішав я себе, коли нічого іншого мені не лишалося.
Махмут це слухав, як зачарований, і, очевидно, думав, що я тюхтій, який не знає, що таке справжнє чоловіче гуляння, і ніколи не знатиме, якщо відмовляється від запрошення, за яке схопився б кожний справжній чоловік. Але я, виходить, не справжній чоловік і тому запропонував Османові взяти з собою мого друга Махмута, він це любить, та й для товариства більше підходить, ніж я.
Махмут глянув на мене з вдячністю, на Османа з надією, збентежений, як дівчина на оглядинах — візьмуть чи не візьмуть? — а коли Осман погодився, у нього щось заклекотало в горлі, він мало не задихнувся від такої честі, але швидко взяв себе в руки й з гідністю подякував за запрошення.
Відверто кажучи, я здивувався, що Осман запросив його, але це мене менш усього турбувало. Я вийшов з ним, щоб запитати, чи не спробує він сьогодні визволити Раміза — увечері всі гулятимуть, кращої нагоди годі й чекати, а він тільки всміхнувся:
— І я теж гулятиму!
Я залишився розгублений, а Осман пішов, регочучи.
Махмут наступного дня розповідав мені, що пиятика була небачена: звичайно, для такої справи потрібні справжні чоловіки. І справді, зібралися всі завзятці, особливо Осман, але добре, що й його, Махмута, покликали. Він показав їм, як треба пити — поволі, довгими ковтками, затримуючи на язику, а не перехиляючи відразу в горло, не одним духом, це дуже просто і так довго не потягнеш. Щоправда, пізніше і він пив хильцем і сьорбав з тарілки, як юшку, та це було вже під ранок, коли всі втратили розум, крім Османа, певна річ. Махмут і скрипалів навчив, як треба грати — тихо, делікатно, щоб було чути тільки до порога, щоб брало тебе за серце, перехоплювало тобі горло, а ти не знав від чого. Сам Осман Вук віддав належне його знанням, сказав, що з ним веселіше гуляти, і все обіймав його, обіймав, як брата, як найкращого друга. А той Осман Вук[16] не вовк, а справжній тобі лев, він може все, що інші можуть, але інші не все можуть, що він може. Все в нього неповторне, все до ладу, все дотепне — і те, що робить, і те, що каже. Він, Махмут, аж щелепи звихнув, сміючись та дивуючись, а якби вчора помер, то й не знав би, що є такі люди на світі. Осман найсвітліший, найцікавіший, найкращий, найхоробріший чоловік, з яким йому будь-коли доводилося зустрічатись. А які здібності криються в ньому, то важко й повірити. Він грав на шаркії[17], а Рамо співав, потім він співав, а Рамо грав, опісля танцював якийсь черкеський танець, Махмут ніколи нічого кращого не бачив, потім — румунський танець із Зайком. Близько півночі прийшли якісь бовдури, хотіли зіпсувати гуляння, вимагали, щоб Рамо грав для них і щоб перестали танцювати, а Осман їм: так і так, мовляв, сидіть собі й пийте, не псуйте нам свята, не заважайте нам, ми вам не заважаємо. Вони ж, нахабні, ще більше розійшлися: давно, кажуть, у вас нікого не ховали, а якщо йому не подобається — ось двері, ніхто не тримає, і все в тому ж дусі, аж нудно робиться, і погрожують, бачу, все може бути. Але не з Османом. Він тобі встає й поволеньки, — ледве ноги переставляє і рукою навіть не замахнеться, мовби має час, — підходить до одного бевзя, — а цей здоровило ледве в двері протисся, — та його в праву щоку, потім у ліву — навідліг, у того й ноги підломилися; тоді Осман підходить до другого і його теж — що вдарить, голова так і мотнеться, ледь не відлетить, тільки що шия тримає, то в один, то в другий бік на півметра відскакує й назад якось повертається, а кулак у нього важкий, як булава, і те о доробло не знає, де воно і що з ним. А потім Осман сказав одному, щоб відчинив двері, а тим — щоб негайно виміталися геть і більше сюди й носа не потикали, і вони, їй-богу, увібравши голови в плечі, слухняненько, мов діти, шаснули в темряву. А він повернувся назад до товариства і, мов нічого не сталося, каже:
— То на чому ми зупинилися?
Тут Мухарем Співак на радощах замовив пісню й хотів заплатити, Осман так і вирячив очі, страшно глянути в них, коли вогнем запалають, серце холоне, а вже через мить з них засяяло сонце, і каже він Співакові:
— Сьогодні не тицяй руку до кишені.
А скільки він заплатив Зайкові, скільки музикантам, скільки слугам, це тільки він один і знає, розплачувався сам на сам, але гроші, видно, дав великі, бо так уже вони дивилися на нього, так догідливо всміхалися, кланялись, три дні і три ночі готові були на ногах простояти, якби він захотів. Але він, як тільки муедзин став скликати на ранкову молитву, підвівся й каже:
— Щасливо, братове, вам святкувати байрам. І дякую, що не погордували мною.
І тверезий, мов і не пив цілу ніч, попрощався з Зайком, а музикантів попросив, щоб не проводжали його далеко вулицею, адже байрам, свято, люди йдуть на молитву, не треба заважати їм. Провели музиканти Османа і його товаришів до моста, на мосту зіграли ще одну пісню, люди зупинялися, йдучи в мечеть, а він кланявся, приклавши руку до грудей, і вітав їх з байрамом. Потім перецілувався з усім товариством, і з Махмутом — в обидві щоки, і пішов додому. Махмут був надто схвильований, аби довго спати, вилив собі на голову два дзбани води, щоб отямитися від горілки й незмірного щастя, і потім довго розповідав про Османа та про ту незабутню ніч.
Не дуже схоже це на Османа Вука, хоч я ніколи не бачив, як він гуляє, але ця стриманість і врівноваженість зовсім не в його звичаї. Або Махмут наплутав, або я нічого не знаю про Османа Вука.
Потім мені дещо прояснилося, коли я довідався, що трапилося тої ночі у фортеці.
Тої самої ночі, напередодні байраму, хтось визволив Раміза з фортеці і десь його заховав.
Після вечірньої молитви невідомі вершники під'їхали до фортеці, сильно вдарили в браму й наказали вартовому покликати начальника фортеці, бо вони, мовляв, привезли надзвичайно важливе розпорядження від намісника. Коли начальник вийшов до них, вони показали йому лист, і він двох впустив до фортеці, решта залишилася перед замкнутою брамою.
Що відбувалося далі, ніхто достеменно не знає, можна було лише здогадуватися, як здогадувалися й самі свідки цієї події. Двоє незнайомих, коли зайшли в башту начальника, вдарили його келепом[18] по голові й залишили закривавленого на підлозі. З ключником справилися в його кімнаті при вході в підземелля. Потім обоє повернулися до брами, ніби збиралися виходити, вартовий відчинив їм, і тоді, коли він обернувся, келеп упав йому на голову. Він і опритомнів перший, може, тому, що був наймолодший, чи тому, що голова в нього була найтвердіша, чи тому, що його найлегше вдарили, замкнув відчинену браму, зняв тривогу, розбудив інших вартових, вони знайшли ключника, який прийшов до тями, але ніяк не міг збагнути, що сталося, і нарешті начальника фортеці, який найбільше з усіх постраждав. Цілу ніч лежав непритомний, розтирали його, поливали водою — і все марно, і тільки тоді, коли йому піднесли горілку до носа і кілька крапель влили в рот, він розплющив очі, але встати не міг. На голові в нього була велика гуля, його нудило, у тілі відчував слабкість, майже нічого не пам'ятав.
Раміз зник із фортеці.
Той байрам людям запам'ятався саме цією подією.
Скрізь розповідали про це як про чудо, як про кінець світу — залежно від того, хто говорив. Рознеслася чутка, що це зробив Бечир Тоска зі своїми розбійниками, інші твердили, що це справа рук дервішів Хамзевійського ордену, треті лише дивувалися, бо Раміз був перший в'язень, якого викрали з фортеці. Для одних це дало підставу вважати, що люди стали гірші, для інших — що хоробріші. Мабуть, обидва твердження були справедливі.
Власті занепокоїлися. Велика ганьба, що розбійники могли проникнути у фортецю, але ще більша, що про Рамізів злочин вони повідомили не тільки намісника, а й Порту. Як тепер доповісти, що його нема? Яка це фортеця, які це вартові, яка це влада, що допустила до такого?
Допитували начальника фортеці й фортечну залогу, але люди не знали нічого, крім того, що було вже сказано з самого початку і що знало все місто. Начальник фортеці, ледве повертаючи язиком від болю в голові, сказав, що лист був справді від намісника, з печаткою. Щоправда, він його не дочитав, бо бандити вдарили його по голові, як тільки він почав читати. Пригадує тільки перші слова: «Шановному начальникові фортеці», — і більше нічого, а краще було б, якби й того не пам'ятав, бо йому показали лист, якого розбійники нахабно залишили в його башті, і запитали його, як він міг подумати, що то лист від намісника, коли й сліпому видно, що печатка підроблена, та ще й не зовсім уміло, на що начальник відповів, що тепер і він це бачить, а тоді не бачив, бо не сумнівався, та й світло було тьмяне.
Люди знали й те, що власті запитували начальника, чому він впустив незнайомих людей до фортеці, чому не залишив їх перед брамою, а лист (він містив наказ видати їм Раміза) не прочитав у себе в башті. Начальник відповів, що вони були одягнуті у форму стражників, — це підтвердили й інші, — і сказали йому, що мають передати ще й усні розпорядження, а найбільше його збило те, що вони наказали замкнути браму, доки будуть у фортеці. І як він міг подумати що-небудь погане, коли їх було тільки двоє, а у фортеці десять озброєних вартових, крім нього. Але найбільше його засліпила незбагненна зухвалість тих людей. «Найбільше тебе засліпила твоя дурість», — зауважили йому люб'язно.
Отож ніхто не знав точно, що ж трапилося. І я теж, хоч мені було відомо, як почалося. Але все, що сталося далі, було для мене покрите мороком.
Я запитав Шех-агу, коли прийшов привітати його з байрамом, де сховали Раміза.
Він подивився на мене неприязно, як на ворога, й зневажливо, як на йолопа.
— Звідки я знаю? Чому ти мене питаєш про це!
Я й сам побачив, який я дурний і наскільки не доріс до них.
А я й не питав би Шех-агу, якби Осман Вук не сторонився мене, ніби я якийсь коростявий і ніби він ніколи в житті не бачився зі мною або чув про мене тільки найгірше.
Усе додумував я сам. Гаразд, Шех-ага дав гроші, Осман найняв людей, хтозна-яких — колишніх вояків, хоробрих, але вбогих, чи розбійників з лісу, чи грабіжників, чи злочинців, які нічого не бояться, коли йдеться про гроші. Потім він улаштував гуляння в Зайковій корчмі — з великим товариством, з музикантами, з Махмутом, який усім про все розповість, із стражниками, які цілу ніч зазирали до корчми й частувалися, з нічними сторожами, з п'яницями, з волоцюгами — і просидів там від заходу сонця до ранку. Усі це можуть підтвердити і зняти з нього підозру, якби кому-небудь спало на думку запідозрити його.
Але кого він підкупив у фортеці? Вартового? Від вартового мало що залежить, та й міг він цієї ночі взагалі не стояти на брамі, а якщо б і стояв, то не посмів би нікого впустити без дозволу начальника фортеці. Ні, вартовий задурно дістав удар по голові.
Тоді начальник фортеці? Мізерна плата й нудна служба, — йому не дозволялося покидати фортецю, — без сумніву, остобісіли старому воякові, і він міг погодитися на все, якщо пристойна винагорода давала йому змогу звільнитися від фортеці, у якій жив, як і перший-ліпший в'язень. Міг і одружитися, як і всі люди, чого він досі не міг собі дозволити. Йому не треба було знати людей, які прийдуть по Раміза, і він щиро на допиті казав, що вони йому невідомі і що їх ніколи не бачив. Домовляючись з Османом, він, очевидно, поставив вимогу, щоб викрадення було якомога вірогідніше і тому погодився, ні, зажадав, щоб викрадачі вдарили його — не надто сильно, але так, щоб він міг виправдатися. Але тоді чому його тарахнули так немилосердно? Чи їхня рука не призвичаєна до легкого удару, чи хотіли, щоб усе було якнайпереконливіше, а чи зводили з ним давні порахунки — тільки начальник фортеці ледве оклигав, а якби знав, яка важка розбійницька рука, то, може, й не пішов би на таке діло. А може, й пішов би, бо що значить сильніший удар і трохи більший біль у голові супроти щастя, купленого такою ціною! Стільки, скільки ймовірно дістав від Османа, навряд чи заробив би за все своє життя, а він уже мав час переконатися, що чесною працею не розбагатієш. Правда, коли він підвівся, а лежав цілий тиждень, то голова в нього боліла, як тільки збиралося на дощ чи була сира погода. І коли думав. Але зате йому більше не боліла голова через інші речі, які все-таки важливіші, ніж біль у голові. Від роздумувань він легко відмовився, бо вони йому й справді були непотрібні, та й скоро збагнув, що все своє життя думав задаремно. Через кілька місяців він подав у відставку — у нього помер дядько і, як він твердив, залишив йому спадщину, хоч усі дивувалися, чого це його дядько досі таївся зі своїм багатством. Але хто заприсягне, що знає все про людей? Колишній начальник фортеці купив невеликий маєток біля Козячого моста, одружився з молодою вдовою без дітей і, обробляючи пісну землю та пригортаючи плідну жінку, нажив трохи майна й багато дітей. І, прикладаючи порізану сиру картоплю до лоба, коли в нього починала боліти голова, нагадуючи йому про ту щасливу ніч, він дякував богові, що доля нарешті виявила до нього свою прихильність і винагородила його за багаторічну чесну службу султанові й вітчизні.
Тияна чула на подвір'ї про Рамізову втечу, і я розповів їй усе, що знав. Насамперед вона занепокоїлася:
— А тебе не вплутають у цю справу?
— Хто мене вплутає? У чому я винен? І як мене вплутають? Я навіть не знаю, як це було.
— Ти певний, що тобі нічого не буде?
— Певний. Тут грають більші від нас.
— Більші грають, менші потерпають.
— Цього разу ти не маєш рації.
— Дай боже. Тільки ти нікому не розказуй того, що знаєш
— Хіба я дурний?
Вона раптом згадала про Османа Вука й почала захоплюватися:
— Він достеменний тобі розбійник. Лише він міг це зробити.
Я збунтувався, хотів усунути його зі своєї дороги:
— Дався тобі той розбійник. А тільки тому, що назвав тебе гарною.
— Ну-ну, не мели дурниць.
— Він каже це кожній жінці.
— Хай собі каже!
— А він не викрадав Раміза. Він цілу ніч пиячив.
— Міг вийти й потім повернутися.
— Навіть кроку з корчми не ступив до самого ранку.
— Хто ж тоді?
— Не знаю.
Не він звільнив Раміза, але все було зроблено за його задумом. Я не хотів казати цього Тияні, мене образило її захоплення Османом. Але це правда. Він робить, що хоче, бере від життя, що йому подобається, досить розумний, щоб зміркувати все, що треба, і водночас легковажний, щоб не думати про мотиви й наслідки. Якби викрадачі випадково загинули, це його нітрохи не засмутило б. Він думає тільки про себе. Життя для нього — радість, утіха, цікаві пригоди. Він як вітер, як полудневе сонце, як весняний дощ, він робить своє, живе, як природа, інші беруть від нього, що можуть, що він дозволяє, а він, не зважаючи ні на кого, іде своєю дорогою, яка нікуди не веде. Він не мріє, він твердо стоїть на землі і, спраглий усього, простує крізь життя, не бажає, а бере, не захищається, а нападає.
Але чому він це зробив?
Усе продумав, забезпечив собі прикриття, сотня очей дивилася на нього цієї ночі, а події розгорталися так, як він хотів. Нікому й на гадку не спаде, що він до цього причетний, — з Рамізом не знайомий, навіщо йому ні з того ні з сього встромляти голову в петлю?
А захід справді був небезпечний. Якби викрадачі попалися, вони, звичайно, виказали б його, і тоді навіть сам Шех-ага йому не допоміг би.
Чому він погодився? Сам не має з цього ані найменшої користі, до юнака йому байдуже, та й не вірю, щоб він міг пожертвувати собою заради кого-небудь. Дослухається тільки до своєї думки, керується лише своїми забаганками. Може, пішов на це з простої впертості, через свою неспокійну вдачу, щоб зробити щось незвичайне й ризиковане, щоб утішатися безпорадністю переслідувачів, сміючись із них і наводячи їх на фальшивий слід. На який там слід? У безвість. Адже слідів не було, наче дух пройшов.
Я мав деяке уявлення про героїв, боягузів, шахраїв, хуліганів, мрійників, крадіїв, полохливих чиновників, марнославних писарів, але про цього міського розбійника я не знав нічого. Усе, що я думав про нього, було однобічне, випадкове, і йому завжди можна було протиставити іншу думку.
У той перший день байраму я прокинувся пізно, вночі довго не міг заснути, слухаючи, як співають робітники в пекарні, мабуть, уже п'яні, і як бурхав вітер з Требевича. Не давали мені спати Раміз та Осман. Я був упевнений, що Осман жартує, коли казав, що цієї ночі гулятиме. Почне бенкетувати, а тоді нишком покине товариство, щоб виконати доручення Шех-аги. І знову повернеться, а всі підтвердять, що він нікуди не виходив. Так думала й Тияна — пізніше.
Визначаючи час, коли Осман мав підійти до фортечної брами, й уявляючи сотню перешкод, я відсував події глибше в ніч. Ось зараз! Але раптом на вулиці почулися голоси, залунала пісня, змушуючи мене відкласти початок. Опівночі з Бегової мечеті розлігся заклик до молитви, гукав Саліх Табакович — невчасно, хтозна до кого, якось дивно, ніби лементував, викрикуючи в темну ніч свій страх і самотність. Завивав, наче пес, від якогось тільки йому відомого жаху і робив це кільканадцять разів на рік, як Шех-ага пив, нагадуючи людям про нещастя, про марноту життя, про смерть. Той моторошний крик і вітер, що стогнав поривами, робили цю ніч неподібною до інших і цю хвилину вирізняли з-поміж інших хвилин. Якраз саме час — північ, вітер, темінь, порожні вулиці, страх над містом. Чи постукає Осман у фортечну браму? Я аж здригнувся від того уявлюваного звуку, єдиного, видобутого рукою людини в цю нічну мить. Чи вартового попереджено про його прихід, чи Османові доведеться ще мати справу і з ним?
У моєму напівпритомному мозку почав мотатися заплутаний клубок небезпек — тупіт, крики, тривога, кривава сутичка, — але з того клубка, якого я не наважувався розплутувати, Осман і Раміз якимось чином виборсувалися живими й кидалися в ніч, тікаючи на конях, линучи на хмарі, зникаючи в темряві.
І я знову повертався до початку. Вартовий зняв тривогу, перш ніж Осман встиг що-небудь зробити, у фортеці спалахнули вогні, у місті самотній чоловік вигукував свій страх у похмуре небо, а я поринав у сон, забираючи з собою з цього світу, щасливий, лише тіні двох сміливих вершників.
Прокинувшись, я збагнув, що Осман цієї ночі нічого не зробив для врятування Раміза, надавши перевагу веселощам.
І тоді я дізнався, що викрадення здійснено!
Щойно я поснідав, як прийшов Махмут. Він нічого не знав ні про Раміза, ні про його втечу з фортеці, та й не дуже цікавився тим, коли ми йому сказали. Були важливіші речі, про які варто було поговорити. Насамперед гуляння в Зайковій корчмі. Чи Осман виходив? Ні, нікуди не виходив. А чого мав виходити?
Я розгубився. Усю ніч мені було боязко за Османа, а він від вечора до світання просидів у корчмі. Жаль, що Тияна цього не чула, вона саме вийшла, щоб забрати святкові гостинці, які в двох кошиках принесли слуги Шех-аги. Кошики вона повернула, миски з гостинцями залишила.
— Шех-ага прислав, — промовила Тияна, збентежена, очевидно, несподіваною увагою.
Махмут схвально кивнув головою, але це його мало цікавило.
— Напевне, Осман згадав, — сказав він і став далі розповідати знову-таки про Османа, яка він людина, який він друг, як він кілька разів повторив, що йому дуже приємно було познайомитися з Махмутом, і як вони розцілувалися в обидві щоки, в обидві!
Мені здалося, що Махмут, без кінця повторюючи те саме, ставав дедалі дивніший і печальніший. Погляд у нього був задумливий, голос тихий.
— Ти втомився? — запитав я його. — Чи засмучений чимось?
— Засмучений? Ти що? Чого б я мав сумувати!
— Людина, бува, втрачає настрій після великої гульні.
— Бува. Але я не втратив настрою.
І навіть усміхнувся, щоб показати, який він веселий, і відразу ж, без зупинки, розповів, як сьогодні вранці він приходив привітати Османа з байрамом, але слуги не впустили його.
— Скажіть Османові, що прийшов Махмут Неретляк, — звелів він слугам.
Один з них пішов і скоро вернувся.
— Османа нема, — сказав він.
— Як нема? Он чую Османів голос.
— Нема, нема його вдома.
— Ви нахаби, ви сякі-такі, — вилаяв він їх, розлючений. — Майте на увазі, я все розповім Османові. Нехай знає, які в нього слуги, навіть друзів його не поважають!
Та марно, все одно не впустили. Навіть дивилися на нього насмішливо, розбійники!
Він ходив по вулиці перед брамою, чекаючи Османа, закоцюб від холоду, але не дочекався його.
Люди приходили з вітаннями, слуги зустрічали їх, прикладаючи руку до грудей та кланяючись, він чув Османів голос десь у будинку, але побачити його не міг.
Спробував ще раз. Слуги витурили його.
Так і пішов, ображений нечемністю слуг.
Прикро йому, Осман подумає, що він неввічливий, забув друга, але що він вдіє, він не винний, пояснить йому, вибачиться, може, Осман не сердитиметься.
Отже, я не помилився, Махмут справді сумний.
Не бачить, що Осман прогнав його. Не хоче його приймати.
Невже він усе своє життя залишиться дитиною і буде марити про дружбу з людьми, до яких йому не дотягнутися? Ми йому не дуже підходили, бо своїми злиднями безперестанку нагадували про його вбогість. Блискучий Осман, господар життя — дружба з ним до вчорашнього вечора йому тільки снилася. А минулої ночі вони стали друзями. Що ж трапилося вранці? Переконував себе, перевіряв свою пам'ять — усе було, нічого не змінилося, йому не привиділося, Осман обнімав його, називав другом, в обидві щоки поцілував. А вранці слуги не впустили його привітати друга з байрамом, гірко образили — із заздрощів, злоби й ворожості, які прислуга завжди відчуває до інших людей.
Тільки не Осман винний!
Інший на його місці, хто нормально мислить, відразу збагнув би, у чому річ, і, якщо в нього є хоч крапля гордості, послав би Османа під три чорти. Але Махмут засліплений своїми химерами й бажанням будь-що-будь стати насправді тим, ким він себе уявляє. Йому потрібна не гордість, а дружба.
І треба ж було, щоб він наткнувся на Османа, який зачаровує людей, використовує їх і відкидає, коли не має в них потреби!
Осман — холодний печерний камінь, Махмут — побите кошеня, спрагле за теплом. Один не пам'ятає, другий не забуває. Одному — байдуже, другому — кров'ю обкипає серце.
Що йому сказати? Дурню, отямся! Або: нещасний, забудь!
Смішний він і жалюгідний, і не знаю, чи його жаліти, чи лаяти.
— Тільки щоб Осман не розгнівався, — сказав він стурбовано.
Пішов ніби веселий, але мене не обдуриш. Мучить його сумнів, хоч він і проганяє його.
Довго буде тужити чи скоро забуде? Життя в нього — довга низка обманутих надій, він уже, очевидно, звик до розчарувань.
— Учора ввечері я зробив йому погану послугу, — сказав я Тияні, коли Махмут пішов.
— Дурний — і помре дурним, — сердито відрізала вона. — Плакати, що Осман вигнав його? Має вдома дружину, хай сидить із нею!
Настрій, бачу, в Тияни нікудишній, не на ту ногу встала сьогодні.
Краще хай свою злість перетравить сама, без мене, подумав я і тому сказав їй, що йду до Шех-аги привітати його зі святом. Я потай розраховував і звичаю таким чином дотримати, й уникнути бурі, яка насувалася на мене, без вини винного. Бо вже, бачу, блискавки крешуть.
— А перед тобою слуги не зачинять двері? — запитала вона в'їдливо.
— Шех-ага запросив мене, незручно не піти. А якщо не пустить, сумувати не буду, як Махмут.
— Дихнути не можете без них! І як вам не сором!
Я не хотів питати, хто це вони. Може, розбійники, як Осман, чи багатії, як Шех-ага. Якщо вона так думає, то це образа. А може, вони — це всі, хто поза цією кімнатою, усе, що не вона. Якщо так, то це любов.
Я вибрав те, що мені більш підходило, поцілував її в лице, щоб показати, що її слова я не сприйняв як образу, і повагом вийшов з кімнати.
У Шех-аги було повно людей — яблуку ніде впасти, як у заїзді. У дверях я зіткнувся з Османом, він проводжав Зафранію. Вдав, що не бачить мене, або я йому був байдужий.
Шех-агу я зустрів у коридорі, він щойно провів суддю. Хіба всі приходять особисто засвідчити йому повагу? Не люблять його, а приходять. І він їх не любить, але сердечно дякує за відвідини й запрошує заходити, мовляв, це буде йому приємно.
Знаю, як йому приємно!
Я подумав собі й задоволено всміхнувся в душі: якби вони знали, що Раміза було викрадено за розпорядженням Шех-аги, то чи кланялися б йому так люб'язно, приховуючи свої справжні думки й справжні побажання один одному.
Я підійшов до Шех-аги, коли він залишився сам, і привітав його, поцілувавши в руку. Я думав, ми поцілуємося як рівні, хай це й не так, але з його застиглого виразу обличчя я збагнув, що він не бажає близькості зі мною. Може, тому, що нас зв'язує важлива таємниця й стосунки між нами інші, ніж звичайно між людьми. Або ж я сприймаю бажане за дійсне, як Махмут.
Ні, у нас таки інакше. (Усе намарно, людина непоправна, вічно обманює себе, навіть не усвідомлюючи того).
Щоб він не відштовхнув мене, я запитав, що з Рамізом, де сховали його.
Він відповів без усмішки:
— Звідки я знаю? Чому ти мене питаєш про це?
— А кого маю питати?
— Нікого.
Після цього всміхнувся, ніби вибачаючись, і провів мене до кімнати, де були молодші люди. Молодші і незначні. Знай, Ахмете Шáбо, своє місце, а на старість буде так, як з Махмутом. На щастя, це мене зовсім не хвилює.
Та й був у мене нагальніший клопіт: я думав над відповіддю Шех-аги. Мене охопили сором і злість; соромився я себе і свого дурного запитання, а злився і на себе, і на нього. Може, він має рацію: не треба було питати, особливо в цю хвилину, коли нас могла чути сотня вух, але ж він міг відповісти інакше, не так різко, не так образливо. Невже кожен раз треба показувати свою вищість?
Я сидів насуплений і сердитий і слухав розмову, яку ледве розумів.
Чого я тут? Чому відразу після привітання не подався додому? Підмовив Шех-агу врятувати Раміза — хіба цього не досить? Я зробив більше, ніж міг навіть у сні подумати, що ж мені ще треба? Хвалитися один перед одним своєю добротою, дивуватися з себе і свого шляхетного вчинку, тішитися перемогою над безсоромними людьми? Справді, смішно.
Це зовсім інший світ, далекий і незрозумілий. Зробили — і кінець. І більше жодного слова. А ми, прості люди, любимо похизуватися зробленим, ще раз пережити всі події. Вони зробили — і забули. Визнаю: по-їхньому виходить розумніше, ніж по-моєму. Я сповнений гордості й радості за хоробрий вчинок, вони здійснили хоробрий вчинок — і мовчать. Ми не зробимо багато навіть дрібних справ, не то що великих, через те й не перестаємо говорити й думати про них. А вони мають хтозна-скільки всіляких справ і всіляких таємниць. У них усе таємниця, у нас таємниць нема. Очевидно, можновладці тим і відрізняються від нас. Неприховано нічого значного не зробиш. Неприховано вони брешуть, неприховано говорять великі слова, неприховано показують фасад, неприховано чинять насильство. Важливі речі, добрі й погані, вони роблять таємно, доки ми, слабосилі, спимо, а коли прокинемося, то роти роззявляємо з дива: звідки воно взялося!
Втомившись від наївних мудрувань, що ними я мстив і їм, і собі, я став дослухатися до розмови молодих чиновників.
Говорили про викрадення. І фортеця вже не фортеця, кпив один з них. Колись вона була певніша за могилу, тепер це заїжджий двір на перехресті. Завернеш, як той Раміз, посидиш трохи, відіспишся, якщо хочеш, відпочинеш, а обридне — вийдеш. Різниця лише в тому, що в заїзді треба за все платити, а у фортеці все тобі безплатно, жаль тільки, що вона стоїть високо, на горі, підійматися важко, а то було б добре завернути туди на хвилину, коли зморишся від справ.
Другий сказав, що фортеця стала непотрібна, великі злочинці можуть вийти звідти, коли захочуть, а дрібних нема рації й замикати. Хіба не краще було б перетворити її на склад для картоплі та збіжжя? Місця багато, сухо, ніщо не зігнило б.
Третій запитав: хто міг викрасти Раміза? Навряд, щоб це зробила Рамізова мати, стара вона: ні верхи не змогла б добре їхати, ні в поставного стражника перевдягнутися, ні начальника фортеці так гепнути по голові. Не вчинили цього й бідняки, які слухали його в мечеті, бо голота не вміє хитрувати, надто дурна вона для цього, а діє тільки голою силою. І не багатії, які за гроші могли б купити чужу хоробрість, бо своєї не мають, — не вони через те, що з цього їм нема ніякої користі, вони поза підозрою.
А припустити, що тут замішаний хтось, хто вміє підробляти печатки, знає, як написати лист начальникові фортеці, як давати розпорядження і від чийого імені, теж було б помилкою, бо Раміз найгостріше картав саме таких людей, які все це знають. Навіщо б вони робили щось проти себе? Таким чином, якщо тверезо подумати і все врахувати, то виходить, що Раміза ніхто не викрадав. А коли щось і викрало, то він про це нічого не може сказати, бо в надприродних силах не розбирається.
Були це розумні молоді люди, але не сказав би, що надто порядні. Рамізова втеча їх не хвилювала, і не були вони Рамізовими прихильниками. Але й не тримали сторону своїх начальників. Вони висміювали їхню бездарність з висоти своєї обдарованості, якій не дають ходу. Якби в їхніх руках була справжня влада, Раміз би не вибрався з фортеці. Цього не було сказано, але це само собою розумілося. Ці молоді старці, додавши до свого невситимого честолюбства досвід старшого покоління, забезпечать нам чудове майбутнє. Теперішня влада не забороняє плакати, ці навіть того нам не дозволять, і життя наше стане радіснішим. Теперішні володарі не забороняють нам бути незадоволеними — у собі, мовчки, а ці й того не дозволять, і ми житимемо щасливіше, бо незадоволення — то найбільше лихо.
Я згадав вечірку в хаджі Духотини, хтозна в котрий уже раз, і вийшов з кімнати. Щоб знову не бовкнути чогось зайвого. Теперішні мене віддухопелили, а ці каструють.
Повз Османа я пройшов, не глянувши на нього.
— Ти що, не бачиш мене? — запитав він, сміючись.
— Як і ти мене.
— Не будь дитиною! Я навмисне не помітив тебе — через Зафранію. Він же нишпорка.
— Знаю.
— Та й розмова в нас була цікава. Знаєш, про що я його питав? Як вони могли допустити таке неподобство у фортеці? І треба ж було їм здіймати галас навколо Раміза! Він тільки подивився на мене, проковтнув слину й змовчав.
— А чому ти не прийняв Махмута?
— Якого Махмута?
— Що був з тобою тієї ночі в Зайковій корчмі.
— А, той! Що б я з ним робив у цьому стовпотворінні! Бачиш, скільки народу! Кого тут тільки не було! І суддя, і начальник поліції, і верховний суддя, і міський скарбник. Я посадив їх поруч. Вони ж ненавидять один одного й гризуться, як скажені собаки. Ану, подивлюся, що буде, кажу сам собі. А вони сидять на дивані один біля одного, кисло всміхаються, щось навіть говорять, щоб люди не бачили, яка любов між ними, ніби ніхто цього не знає! Начальник поліції не витримав, підвівся, чемно, щоправда, попрощався і чкурнув перший. Суддя посидів трохи довше і теж ушився, позеленілий від злості. Сміх, та й годі, розповісти тобі не можу, як я натішився!
Його веселить, каже, й те, що всі вони, знаючи, як Шех-ага терпіти їх не може, все одно йдуть до нього. А йдуть через те, що бояться. Знають, що вчора він був у намісника, знають, що й сьогодні піде вітати його з байрамом і може всіляке сказати про них. Тремтять від страху, щоб не нашкодив їм, от і всміхаються догідливо, хоч у них всередині все аж клекоче, коли його бачать. Бояться Шех-аги через намісника. А намісникові небагато треба, щоб узяти кого-небудь з них на приціл, бо, як вони один одного ненавидять, так усі ненавидять намісника. І намісник їх. Якби не це, сутужно довелося б нам! Якби вони жили в злагоді, то нас би з кістками зжерли. Рятує нас їхня обопільна ненависть, хай бог її благословить! Так споконвіку ведеться, так воно скрізь, тому інші люди й можуть сяк-так уберегти свою голову, бо їхня ледве тримається на шиї. Шех-ага може багато чого, може стільки, що лихоманка тіпає їх, коли вони про це подумають. Чи Шех-ага й намісник — друзі? Ні, між сильними дружби не буває. Обидва твердять, що друзі, бо так їм вигідно казати, але насправді ні. Друзі — це щось інше, він не знає що, але не те. Намісник багато винен Шех-азі. Він великий марнотратник, приїхав сюди з порожніми кишенями, а тут нагодився Шех-ага, запропонував йому грошей, скільки тому треба. А треба йому ого скільки, отож він уже встиг позичити сто гаманів дукатів. На що він їх тратить? По-перше, тратить багато на себе, бо вони йому легко дісталися, а по-друге, може, й не тратить, а забере з собою туди, звідки приїхав. Бо всі вони приїжджають порожняком, а від'їжджають цугом. Просто дивно, як жодній людині з високим становищем не вдається зберегти свою чесність. Чи бояться, що довго не втримаються, а треба жити і коли тебе звільнять, чи це вже така посада, що не можна не брати, доки тебе не скинуть. А після того вони бувають і чесними. Про повернення боргу не згадують ні намісник, ні Шех-ага: намісник — через те що йому важко віддавати, Шех-ага — через те що йому невигідно забирати, бо з тим боргом намісник менший, ніж є, а Шех-ага більший, ніж є. Без боргу намісник був би неприступний, як твердиня, зате легший на сто гаманів дукатів, а це справжнє багатство, тож краще мати менше поважності, але більше грошей. З цього видно, наскільки гроші корисні, бо якщо влада — напасть, то жадібність тих, хто при владі, робить її стерпною. Як Шех-ага не боїться, що за цей борг він може заплатити головою, аби намісник звільнився від думки про віддавання? У тім-то й річ, що не звільниться! Шех-ага розумний і знає, з ким має справу: він узяв розписку в намісника, скріплену всіма печатками й завірену в суді, про те, що на випадок, якщо з Шех-агою скоїться якесь нещастя, байдуже яке, намісник повинен виплатити весь борг як пожертвування від імені Шех-аги для медреси й бібліотеки. Обидва чудово розуміють, що це означає, і намісник зичить Шех-азі довгих років життя, як і собі, і готовий усе зробити, щоб захистити його від будь-яких небезпек. Ось так позичені дукати перетворилися на чарівний талісман, який оберігає його від усякого лиха.
— І тебе ці дукати оберігають?
— Ще й як.
— То ви не такі вже й герої.
— А хто тобі сказав, що ми герої? І кому тепер потрібне геройство?
Я запитав його те саме, що й Шех-агу: де Раміз?
— Не у фортеці.
— Ну й ти багато сказав.
— Більше тобі й не треба.
Я вийшов з важким осадом від Османової розповіді про ненависть. Що за життя в тих людей: вічне напруження, обдумування кожного кроку й кожного слова, уперте намагання відгадати можливі ходи противника — яка мука, яка трата часу! І як мало часу й можливостей лишається для звичайних людських почуттів і думок, для турботи про щось поза собою, поза своєю безпекою! Ми бачимо їх сильними, могутніми, владними, але не знаємо про їхню тривогу, про те, що вони бояться себе, бояться іншого, бояться більшого, бояться меншого, бояться розумнішого, бояться підступнішого, бояться спритнішого, бояться таємниці, тіні, темряви, світла, хибного кроку, щирого слова — усього, усього, усього!
То хіба дивно, що вони злі?
Невже і я заплутався б у тих диявольських тенетах, якби якимось дивом пішов їхньою дорогою? Безсумнівно! І навіть не знав би, яке лихо зі мною сталося, адже вони не знають, що можна жити інакше.
Можна! Іноді без хліба, зате без ненависті, без постійного потерпання, без страху. Я можу собі дозволити розкіш думати, як хочу, безпричинно радіти від повноти почуттів, безвідповідально говорити. Завжди в мене є час для звичайних речей. І готуюся — щоправда, надто вже довго — спокійно прожити своє людське життя.
У них постійно на думці той інший, якого вони не люблять і який ненавидить їх, і той можливий, знайомий чи незнайомий, який готує їм пастку. Вони завжди в стані війни, і від тих мук їх звільнить лише смерть.
А в мене на думці дружина, яку люблю (чому вона сьогодні була сердита?), і в серці дитяча радість від першого снігу. Ніби ніколи досі не бачив, захопленими очима дивлюся, як падають повільно лапаті сніжинки, застилаючи місто білим покривалом.
Незначні думки, незначні відчуття, а наскільки я багатший з ними! І з'явились вони, очевидно, для того, щоб своєю простодушністю відгородити мене від того їхнього мороку.
Вулицею плентався Махмут, ляпаючи розтоптаними черевиками по мокрих латках снігу.
— Куди зібрався?
— Нікуди. Прогуляюся. Бачиш, сніг.
— Я розмовляв з Османом про тебе. Він жалкує, що так сталося. Стільки народу — голова йде обертом.
Зрадів бідолаха, у котрий раз!
— А що, якби зараз піти?
— Не варто, тиснява страшна. Я сам його бачив лише мимохідь. Встиг тільки про тебе запитати.
— Тоді завтра?
— Краще завтра.
Мій Махмуте, і завтра буде те саме, і завтра слуги тебе не впустять у дім. Але принаймні до завтра тебе зігріватиме надія. Хоча навіщо це тобі? Ми не для них і щодо мене — то й богу дякувати!
І я знову схопився за свою радісну думку, перервану зустріччю з Махмутом.
Перший сніг, тиха розмова, наївне дитинство, туманне щастя, мрія про красу. Візьму Тияну, довго будемо бродити вулицями, які засипатиме сніг, і буду розповідати їй про дитинство, ні, говоритиму, як люблю її і радію з того, що живу. Ходитимемо — без причини, радітимемо — без причини, сміятимемося — без причини, маючи одним єдину причину: ми живемо й кохаємо одне одного. А хіба може бути важливіша причина?
Тияна щойно повернулася звідкись з мисками, у яких слуги Шех-аги принесли нам гостинці.
— Де ти була?
— Роздала сусідським дітям, що тобі прислав Шех-ага.
— Добре зробила.
— Звичайно, добре. Мені милостиня не потрібна.
Очевидно, сьогодні в неї день гніву. Так і не минуло від ранку.
— Це не милостиня, — сказав я спокійно. — Такий звичай.
— Ненавиджу звичаї, які мене принижують.
— Що з тобою сьогодні?
З нею нічого, відповіла крижаним тоном, а от що зі мною? Вона завжди сама, ні до кого їй навіть заговорити (усе це я знаю напам'ять!), а вона теж людина, не може ж вічно розмовляти з чотирма стінами. І не знає, чим завинила перед богом, що так карається, чи яке зло мені зробила, що я так ставлюся до неї. Зреклася всього, забула свою рідню, відмовилася від своїх звичок, занедбала друзів і знайомих, і все заради мене. А я ні від чого не відмовився. Іду собі, проводжу час зі своїми друзями, маю свої клопоти, з якими криюся перед нею, не буваю цілими днями вдома, хтозна-куди тиняюсь і хтозна-що роблю, тримаюся свого, святкую байрам, а вона все своє забуває потроху й скоро залишиться сама, як билина в полі. У середу був день святого Миколи — заступника їхнього дому, двадцять років це свято вона проводила разом з усією родиною, а в цю середу сиділа сама і плакала — не за родинним святом, а над своєю долею. Чом не сказала? Хіба потрібно все казати? Хіба я сам не бачу? Я турбуюся про Махмута, про Раміза, про Шех-агу, а про неї мені й байдуже. Вона помічає в мені кожну переміну, кожну тінь на моєму обличчі, а я нічого не бачу в ній і на ній. Звик, що вона завжди уважна до мене, то вже й перестав помічати її, але вона сама винна: розпестила мене, приховувала наші нестатки, не показувала навіть свого поганого настрою, тільки щоб не тривожити мене. Хоч би я це розумів, і то було б їй легше. Інші чоловіки упадають коло своїх дружин, догоджають їм, балують. Вона цього не вимагає, каже тільки, як інші люди живуть. А що я зробив для неї? Чи я пішов куди-небудь прогулятися з нею? Ні, нікуди. Чи здивував її чимось приємним за ці два роки? Ні, нічим. Мовби вона служниця, а не дружина. Чоловіки грубі й себелюбні, уважні тільки спочатку, доки не оговтаються, а коли дружина споганіє, як оце вона, тоді тікають з дому. Вона це сама знає, не треба, щоб хтось їй казав, бачить з усього, я вже не люблю її, і вона не здивувалася б, якби почула, що в мене є коханка. Але вона не буде терпіти, як інші жінки, вона піде від мене, хоч у неї нема нікого й нічого, піде будь-куди, буде служанкою, але принижувати себе не дасть.
Перепало мені і за мої справжні провини, і за ті, що існували тільки в її уяві, звинуватила мене за гріхи всіх чоловіків, і живих, і мертвих, я мусив розплачуватися за вади дідів і прадідів і за суцільну чоловічу зіпсутість, якої не треба й доводити.
Спочатку мені було смішно, потім прикро і я розсердився, і нарешті я вже, як і вона, сам не знав, що кажу.
«Та глянь же, як падає сніг», — казав я спочатку. Потім: «Що з тобою, на милість божу?» А тоді: «Хіба я заслужив, щоб ти мене так ображала?»
Спересердя я нагадав їй, що перед одруженням я їй усе чесно розповів, і хто я, і який, нічого не приховав, вона знала, що її чекає бідність, і тепер я можу тільки шкодувати, що вона не вийшла заміж за якогось крамаря або теслю, була б поважною й шанованою панею. (У мені промовляла злість без підстав і розуму, і я шкварив, як дурний Муйо в бубон). Я не можу їй запропонувати ні багатства, ні становища, маю лише любов. Але їй цього мало, їй моя любов як п'яте колесо до воза, можу заткнути її собі за шапку замість пера. Власне, чого вона хоче від мене? Куди її поведу? Чи маю водити по Великому ринку, щоб хлопці лупили на неї очі? А про день їхнього заступника звідки я міг знати, коли я й своїх свят не знаю, і про байрам не згадав би, якби Шех-ага не покликав. Каже, що розбалувала мене; бачу, як розбалувала, лає на чім світ стоїть, наче я хтозна-що зробив. Це я її розпестив, дав їй таку волю, що скоро не матиму права навіть з хати вийти, бракувало тільки, щоб на ланцюг мене припнула.
Потім мені було соромно, що я говорив усілякі слова, а ще більше, що кричав, але що вдію, дурість сильніша за людину.
І саме тоді, коли я вергав громами, звинувачуючи Тияну, що вона несправедлива до мене, не визнає за мною доброти, не цінує моєї любові, коли все в мені клекотіло від жалю до себе й образи на неї, до кімнати зайшов Махмут Неретляк.
Він зупинився на якусь мить, кліпнув запаленими від безсоння повіками й кивнув головою, ніби вибачаючись: робіть своє! І швидко вийшов.
Ця його смішна збентеженість і ніяковий порух рукою, — мовляв, не звертайте на мене уваги, — охолодили мою злість, позбавили її сили й гостроти. Лють моя раптом ущухла, розтанула, зів'яла, залишилося почуття незручності. Махмут спочатку розгубився, він не думав, що й ми можемо сваритися, а потім, схаменувшись, заохотив нас робити й далі те, що почали і що всі люди роблять.
Він прикро вразився й одразу ж примирився, може, розчарований, що й ми такі, як усі, може, задоволений, що ми не відрізняємося від усіх. А може, йому стало жаль Тияни, бо, коли він зайшов, я саме кипів, а вона плакала, і в його очах я був тираном, а Тияна жертвою.
Зрештою, яке це має значення!
Я знаю, в усьому винен я: спалахнув зопалу, а треба було промовчати, усміхнутися, звеселити її жартом, покликати на прогулянку по снігу. Але не стримався, вжалений її несправедливими нападками. Розсердилася на когось іншого, а на мені зганяє злість. Це нечесно. А може, вона й справді незадоволена своїм життям? Тоді, отже, не любить мене.
— Бачу, ти мене більше не любиш, — промовив я докірливо.
Але мій докір був поблажливий, мені стало шкода Тияну. Вона сиділа на скрині, скулена, спершись підборіддям на коліна, зовсім відчужена. Краще б уже сварилася.
— Ох, якби ж то, — прошепотіла вона, не підводячи очей від підлоги.
— То чого ти?
— Сумно мені. Сказати не можу, як сумно.
— Чому?
Тияна ледь здвигнула плечима, справді сумна, справді нещасна.
З нею нічого не сталося, бо інакше б вона, безперечно, сказала про це мені. То як вона може бути сумною ні з того ні з сього, тільки тому, що подумала щось, згадала минуле, перейнялася непевністю теперішньої миті? Розумію, коли людина сумує через те, що є й що може бути. Але, виявляється, не всі люди однакові, і мені, очевидно, доведеться звикати до смутку, який не має причини або причина якого невидима — якась мимовільна думка, зморена хтозна-чим, сумна хтозна від чого.
Мені стало жаль Тияни, я не міг далі дивитися на її невтішний вигляд.
Сів коло неї і обійняв — легенько, щоб не розтривожити її ще більше. Вона була якась мов задерев'яніла, глибоко нещасна. Що з нею сталося? І навіщо я так грубо говорив з нею?
— Ти бачила? Сніг падає.
Вона не відповіла, не повернула голову, щоб глянути у вікно. Її думки були зайняті чимось важливішим.
— Я думав, прогуляємося містом. Усе довкола біліє.
І знову не обізвалася. Гаразд, почекаю, коли відстань між нами зменшиться. Ми далеко відійшли одне від одного, доки сварилися.
Тоді вона сказала щось. Я не зрозумів, бо говорила надто тихо.
— Що ти шепочеш?
— Здається, я вагітна.
— Вагітна? Справді?
Вона кивнула головою.
— Богу дякувати! За таку звістку тобі належить подарунок.
— Мені страшно.
Голос у неї непевний, ледве чутний. Але я все розумію — вгадую.
— Чого боїшся?
— Не знаю. Усього.
Нема чого їй боятися, сказав я. Вагітні жінки всі бояться. (Я не знав, чи це правда, але говорив будь-що, аби її заспокоїти). Коли вона перший раз ходила важкою, життя в нас було нелегке, тривожне. І вона з її вразливою душею не могла цього знести. Тепер у нас інакше, живемо спокійніше, не дуже добре, але й не погано.
І далі буде тільки краще — не гірше. Звичайно, я винен у тому, що було, але я вже змінився, більше не накою дурниць, клянуся. Колись я думав, що мовчати — це підло. Тепер мовчу і не вважаю себе нечесним. Заради неї. Вона для мене важливіша від усього в світі, важливіша навіть од честі, вона моя турбота і моє щастя. Я поводився погано, був грубий, але чому вона мені не сказала про це раніше? Чому таїлася, адже знала, як я зрадію?
Я хотів заспокоїти її і не казав усієї правди. Я теж боявся її вагітності і її страху. Що принесе той другий хробак? Чи завдасть їй болю і мук? Чи сповнить її сумнівами й чорними передчуттями?
Ось у чому причина її суму — у таїні зачаття тої нової істоти, у тривозі за неї й за себе, у страхові, щоб не повторилося, що вже було, можливо, ще важче, ніж перший раз. Хто зна, скільки вона мучилася, думаючи про те, чого не можна додумати, бо воно заховане й невідоме, — думала сама й через те справді почувалась самотньою. Докоряючи мені, вона, можливо й не знаючи того, звинувачувала мене за свої муки. І, на жаль, справедливо, бо якби я не був сліпий, то своєю ніжністю міг би якщо не усунути, то бодай зменшити їх.
Вона думала про вагітність, я про Раміза, а сварилися між собою, щоб викричати свій біль. Вона не винна, винен тільки я.
Але тепер це вже не має значення, між нами все гаразд, я відчуваю крихту сорому й незмірну любов до Тияни, ми пробачили одне одному докірливі слова, бо вони смішні, приємно відчуваємо тепло наших тіл, які стають дедалі ближчі завдяки її таємниці й моєму охочому каяттю, гарячий дух пекарні обвіває нас, а за вікном, поволі сиплеться сніг, щоб нам було ще затишніше; ми вже радісні й щасливі, не такі, як були недавно. Хоча на її обличчі ще залишилася легенька тінь стурбованості.