Я просидів у кав'ярні довше, ніж звичайно, і набагато довше, ніж збирався. Було незручно залишати Махмута Неретляка самого: він святкував свою першу торговельну перемогу, частуючи всіх підряд. Стемніло, і з Бегової мечеті пролунав заклик до вечірньої молитви, а Махмут усе пив та пригощав; уже кілька днів він ходив щасливий та гордий, ніяк не в змозі звикнути до свого мізерного успіху. Розповідав безперестану, хвалився, добродушно сміявся у відповідь на дедалі відвертіші й уїдливіші глузування, не помічаючи їх, і щедро сипав грішми, заробленими на сопілках.
Мене сердило те, що він робить, і дивувало, як він може насмішку сприймати за жарт. А його буцімто хвалили, захоплювалися його кмітливістю: як це він здогадався про дітей та сопілки, жодному купцеві не спало таке на думку; а яку нову справу він замислив, щоб вони вже не бралися за неї, бо з ним важко тягатися; а чи не думає він продати свою крамничку, бо навіщо йому розмінюватися на такі дрібниці, і як це він досі приховував свої здібності?
Спітнілий, збуджений від випитого, окрилений успіхом, Махмут довірливо розповідав людям, як довго його переслідували невдачі, а якщо вже тобі не таланить, то не допоможуть ні розум, ні здібності; за що не візьмешся, усе тобі виходить навпаки. Але трапилася добра людина, яка побачила, чого він вартий, — і наче хто злі чари по вітру розвіяв. Тепер він зіп'явся на ноги, щоправда, не дуже твердо, але зіп'явся, знайшов свою опору й сподівається, що його нещастя скінчилися, бо йому повірили. Ніхто не знає, хіба що тільки він, яка це підтримка, коли тобі вірять. Мовби серце б'ється рівніше, мовби сила в тобі потроїлася. Він задумав кілька справ, добре задумав і має надію, що вони вдадуться йому. У торгівлі він нікому не стане поперек дороги, хай ніхто цього не боїться. Кожному допоможе і радою, і грішми, скільки буде в його силах, бо хоче з усіма жити в злагоді й любові.
У прокуреній кав’ярні люди голосно сміялися, плескали його по миршавих плечах, аж він гнувся, наче билинка, і глумливо дякували йому за доброту й великодушність.
Мене занудило.
— Ходімо, — покликав я його. — Досить уже.
— Ні, не досить. Я сьогодні не можу просто так залишити людей.
А потім, хитро підморгнувши, пошепки звірився мені, що тепер йому ці люди потрібні — заради справ. Вони йому допоможуть, він їм — заробить грошей. Але не в грошах суть, тут ідеться зовсім про інше. Про що? Та це таке. У кожного свій тягар на душі. Але чого він має критися переді мною, адже ми все-таки друзі: йому треба заробити грошей, щоб заткнути рота цьому собаці. Якому собаці? Своєму зятеві, хай би куций був йому тестем. Коли дочка виходила заміж, Махмут обіцяв дати за нею низку перлів і намисто з дукатів, а це було ще до того, він тоді думав, що все життя проведе в місті й розбагатіє. Зять вимагав, отже, йому нічого не залишалося, як пообіцяти. «Якщо я беру погану, то хоч би не голу», — так відверто й заявив майбутній зять. А вона не була погана, бог свідок, була схожа на матір. Перли купив, а на дукати не стягнувся, те завадило, а тепер зять кров з нього точить. Лає їх, кляне на чім світ стоїть, мовляв, зв'язався з жебраками, дружину б'є, — а як воно батькові дивитися на горе своєї дитини? Була навіть думка десь прикінчити його, але тим би тільки себе запропастив та своїх. Якби не було в них дітей, забрав би дочку додому, хай би відпочила, пожила як людина, але мають їх трійко, і самі не знають, коли набули, — усе сварки та колотнечі, та й вона сама не хоче йти від нього — сорому боїться. Ех, роздобуде він ті прокляті дукати, нехай заспокоїться мучитель і дочка нехай має спокій. Ні хвороби до себе не підпустить, ні старості, ані смерті, доки не поверне цей борг!
Від тої розповіді аж мені подих перехопило. Невже настільки серйозна причина його нерозсудливості? Та хіба це нерозсудливість? Це велике горе. Я був надто несправедливий до нього. Нічим би йому не допоміг, ніяк би його не розрадив, але був несправедливий.
А потім я засумнівався в правдивості цієї зворушливої розповіді. Як Махмут міг аж досі приховувати своє горе? І не відкрився, щоб розжалобити нас? І чому ніколи не казав, що має дочку? Звідки вона раптом?
Хто знає, навіщо йому здалася ця брехня. А якщо це не брехня, то колись була правда, але потім викривилася в самообман.
Або дочку і зятя він вигадав, або свою муку з ними — марно дошукуватися правди.
Даремно й кликати його, щоб він перервав своє свято. Це був його великий час, якого він так довго чекав.
Не знаю, чи він мріяв про нього в довгі роки поневірянь, чи заздалегідь готував слова, які говоритиме, і добирав утіхи, які собі влаштує, коли досягне успіху. Успіху він не досяг, це знають усі, знає й він сам, але для нього надто забарно чекати справжнього успіху, тому він цей жалюгідний початок зобразив як сходження до бажаної мети. Це не мета, він свідомий того, мета набагато більша. Але це перший крок, вдалий, вільний, сповнений надії. Чари розпалися, зла доля милостиво дала йому спокій, чортам обридло вставляти йому палиці в колеса, і тепер усе залежить тільки від його віри в себе і його здібностей, щоб схопити видиме щастя в жменю. Не задля грошей, бог цьому свідок. А задля чого, того він і сам не в змозі пояснити. Може, заради права, яке оплачував цього вечора, щоб отак сидіти разом з людьми у кав'ярні, а не за дверима, як завжди, щоб говорити про себе, як і інші це роблять, щоб слухати їхні насмішки, вбачаючи в них дружні жарти чи похвалу, щоб відчувати або вигадувати їхнє шанобливе ставлення до себе. Він усе сприймає розчулено, вдячно, усе, навіть, можливо, глузування, тільки щоб не було так, як раніше, коли на нього звертали таку ж увагу, як на лавку, стіну чи пса.
І якщо сьогодні його вагомість примарна, то завтра вона стане справжньою, і йому нічого буде жалкувати. Що він сидить плече в плече з людьми і веде з ними приємну бесіду — це не омана. А якщо завтра знову нічого не буде, залишиться згадка.
Але Махмут у своїх думках так далеко не заходив.
І, мабуть, він правий. Йому важливо не те, що є, а те, що йому уявляється. І богу дякувати. Сьогодні він зовсім інший Махмут Неретляк, бажаний, роками вимріяний, без хрипоти в грудях, без корчів у ногах, без затамованого болю в серці.
Жаль, що ілюзія триватиме недовго.
Він не розсердився, коли я сказав, що йду додому, не затримав, тільки великодушно махнув рукою, мов звільняючи мене. Сьогодні він не сам. Досі я мимо його волі замінював йому цих людей, і цю розмову, і цю теплінь. Тепер він може й без мене.
Хай так і буде, завтра мене знову знайде.
Я поспішав додому, темрява густішала, ставало холодно, вулиці були темні й пусті, люди поховалися по домівках, морок прогнав їх, як птахів.
Тияна чекає мене в порожній кімнатці, сама, не гаразд, що я залишаю її одну, скажу їй, що більше так не робитиму, хоч це я роблю заради інших, але яке мені діло до інших, яке мені діло до Махмута Неретляка з його нерозсудливістю, ми можемо ввійти в будь-чиє становище, тільки не своїх близьких, їхня вірність нам видається такою ж нашою природною належністю, як і власна шкіра.
Надіюся, що Тияна не сердитиметься, бо тоді я не визнаю своєї вини, і ми будемо дутися одне на одного, аж доки не ляжемо спати. Я не зможу насолодитися своїм щирим каяттям і хмільним щастям від того, що я такий добрий. І що вона простила мене. Буде чудово, якщо Тияна поведеться розважно й не докорятиме за байдужість до неї. Якщо ж буде виставляти свої права, я повстану проти них і нізащо не визнаю своєї вини, саме тому що винен. Але все це хочу сказати я, а не вона. І ми посваримося, вона буде плакати й перелічуватиме мої незліченні гріхи, я доводитиму протилежне й закликатиму богів у свідки, що я найнещасніший з-поміж усіх людей і що мене ніхто не розуміє. Потім помиримося, як завжди, несподівано, і буде гарно, мов після дощу, мов після грози.
Буде гарно, як би Тияна мене не зустріла.
Біля входу на подвір'я чатував на мене Мула Ібрагім, адвокат, мій колишній друг і роботодавець. Ішов, буцімто прогулюючись, — це корисно перед сном, — і, звичайно, добре напружував очі, щоб у цій темряві впізнати мою тінь, не пропустити мене.
— Іди сюди, — шепнув і зник у темені підворіття.
— Ти, мабуть, довго чекав. Звичайно я повертаюся раніше.
Я сказав це, аби тільки не мовчати й не видати свого здивування з того, що бачу його тут і в таку пору. Мене охопив навіть страх. Що трапилося? Загрожує мені якась небезпека? Але я відразу заспокоївся, подумавши, що, якби був хоча найменший натяк на небезпеку, він не підійшов би навіть близько до мого будинку. За ним можеш сміливо йти по замерзлій річці, як за лисицею.
— За тобою ніхто не стежив? — обачно запитав він мене, не відповідаючи на мою збентежену мову про запізнення.
— А чого б це мали стежити?
— Сьогодні я розмовляв…
Повз нас пройшов мій сусід, вуличний підмітальник Жучо, п'яний як чіп.
Мула Ібрагім притисся до стіни й замовк, сховавшись за мене.
Я розсміявся:
— Чого боїшся? П'яний він — і себе не впізнав би, коли б глянув у дзеркало, а де вже тебе!
— Сьогодні я розмовляв з Шех-агою Сочом про тебе. Він сам запитав, — чесно признався Мула Ібрагім.
— Чого це Шех-ага раптом зацікавився мною?
— Може тобі допомогти. Сказав, щоб ти зайшов до нього.
— Як він мені допоможе?
— Знайде роботу. Він може все.
— А що вимагатиме за цю послугу?
— Нічого. Він згадав тебе, ми поговорили про тебе, я розповів йому все, що знаю, і бачиш — він сказав, щоб ти навідався до нього. Піди неодмінно.
— Може, й піду.
— Не «може», а обов'язково піди.
— Гаразд, піду.
— Гроші маєш?
— Дякую, маю.
— Оце й усе. Нікому не кажи, що я приходив.
Він виглянув з підворіття, чи нема нікого поблизу, і пірнув у темряву.
Я дивився на його тінь, яка поволі зливалася з мороком, і ледве стримував себе, щоб не побігти вслід за ним і запитати, чого він приходив сюди, ховаючись у пітьмі й тремтячи від страху. Смішний цей його страх перед усім і перед нічим, але для нього він анітрохи не менший від того, що мені він смішний. Треба було йому неабиякої хоробрості, щоб ото прийти до мого будинку й розмовляти зі мною, знехтуваним і відкинутим, хай і скоромовкою, хай і на ходу.
Чому він турбується про мене? Не може забути Дністра, коли я врятував його від смерті, не дбаючи про своє життя? Я вже пояснював йому, що зробив це не з доброти, не з співчуття і не тому, що думав про його врятування. Це був неусвідомлений вчинок, я тоді мовби втратив розум і не знав, що роблю. Я міг так само його, ні з того ні з сього і без будь-якого жалю, покинути на бистрині. Через те хай він не почувається переді мною боржником, це я давно йому сказав. Але люди пам'ятають не мотиви, а вчинки. Він пам'ятає мій вчинок і свою страшну хвилину, коли він у нестямі наклав у штани від страху перед смертю, крижане дихання якої вже обдавало його. А в цей час якийсь дурень уперто тяг його човен через оскаженілі хвилі, рятуючи його, незнайому людину (а я думаю, що я лише тримався за плавучий предмет, щоб не потонути). Безсумнівно, тоді він якнайщиріше, як ще ніколи в житті, молився за життя іншої людини, принаймні до берега, і за перемогу над смертю — її і свою. І ніколи нікому не бажав стільки щастя, як їй, бо її щастя було його щастям. Він запам'ятав усе: і ту збожеволілу річку, і ту божевільну передсмертну хвилину, і того божевільного юнака — і потім, коли вже прийшов до тями, не міг забути, що саме тому юнакові і чуду він зобов'язаний життям. Перше життя дали йому батько й мати, в Сараєві, а я — друге, на Дністрі. Першого він не бажав, за друге віддав би й душу. Мусив запам'ятати батьків, особливо того, найважливішого. Щоправда, міг і забути, багато хто забуває, але його біда, що він добра людина і хоче за добро платити добром. А його присилували за добро заплатити невдячністю. І, можливо, йому було важче, ніж мені. Звичайно, що важче. Не забуває і ось прийшов, незважаючи на страх. Не посмів передати через іншого. Прийшов сам. Для нього це було те саме, що йти в атаку на укріплений шанець.
Колись мені хотілося, щоб його й пізніше посеред ночі будив сором за ту його невдячність, але ось, виявляється, його душа вразливіша, ніж я гадав, і він навіть бореться зі страхом, який холодить його кров.
«Хай тобі бог простить», — подумав я тоді, коли він кинув мене напризволяще, не маючи хоробрості перед людьми, щоб врятувати мене. «Хай тобі бог простить», — кажу й тепер, тільки вже лагідніше й тепліше, ніж колись. Не в змозі залишити вдома свій немилосердний страх, він ніс його всю дорогу, як вогонь у заполі сорочки, як гадюку навколо шиї, як лихоманку в тілі, і, безперечно, той страх усе важчав, не легшав, доки Мула Ібрагім наближався до забороненого місця. І він таки прийшов, опалений вогнем, зранений укусами, поколений жалами — зсередини, з самого себе, — щоб, наче воїн, принести мені звістку про близьку допомогу.
Хай тобі бог простить, чесний чоловіче, якому не дозволяють бути чесним: ти виконав свій обов'язок, вмираючи від страху. Я починаю цінувати цей вид хоробрості. Вона, можливо, й більша від тої, якій страх не відомий.
Розпрвім Тияні смішну історію про героя, що став таким через страх, і про чесність, яка народилася з сорому. Тепер, коли він повертається додому, після свого дурного, але чесного вчинку (як сказав би Махмут), його страх ще більший, але й не менше його вдоволення самим собою. А може, й ні, може, він уже розкаюється за свою необачність, але я цього не знатиму і запам'ятаю тільки його подвиг.
Коли я відчинив двері до кімнати, я зупинився, мов громом прибитий. Тияна була не сама, на скрині спокійно сидів комендант Авд-ага.
Мені було б легше, якби я зустрівся з голодним вовком.
Чи Мула Ібрагім знав, що в мене вдома сидить Авд-ага? У такому разі його відвага ще більша.
Я глянув запитливо на Тияну: що йому тут треба? Вона відповіла мені непевною усмішкою: звідки знаю!
Я привітався з Авд-агою, чекаючи, що він пояснить, чому ощасливив мене своєю присутністю. Але він узагалі не поспішав обзиватися, ніби це річ природна — ввірватися непрошеним і нежданим до чужої хати.
Але, видно, це навіть для нього не було звичним, він був якийсь збентежений і похмурий, через те мовчав, багатозначно покашлюючи. Сказав тільки, що думав… кх… кх… застати мене вдома, а давно вже стемніло… кх… кх… І я мусив, не стільки ради нього, скільки ради Тияни, пояснити, що Махмут святкує свій торговельний успіх і мені було жаль залишати його самого.
— Нікчема, — коротко сказав Авд-ага.
— Не гірший від інших, — відповів я.
А Тияна, незадоволена і зауваженням Авд-аги, і моєю відповіддю, сказала, що Махмут добрий чоловік, тільки нещасний. Це в неї найбільше виправдання.
Для Авд-аги це найгірша огуда. Очевидно, він думає: якби справді той був чогось вартий, то не був би таким злиднем. Шахрай не може бути добрим. А нещасливий тому, що його впіймали. Усі люди — можливі злочинці, а ті, яких уже судили за злочин, ніколи більше не можуть стати справжніми людьми. Він нічого не сказав, тільки переводив свій липкий погляд то на мене, то на Тияну, мовби не розуміючи, про що ми говоримо. І ще гірше: не знаючи, куди нас віднести — ми і не лиходії, і не благородні. Хто ж ми такі?
— Дивні ви люди, — сказав він замислено, горблячись на скрині, начеб на нього щось тисло.
Я знав, що він зараз вирішує, куди нас зарахувати, і вважав за краще не погіршувати його думку про нас і не вчинити нічого такого, що могло б зіпсувати йому настрій. Хай ліпше залишимося для нього дивними й незрозумілими, ніж підозрілими.
Ті, кому він служить, зневажають його, але не заперечують, щоб він сіяв страх між людьми, і він це ретельно робить, слухаючись свого суворого сумління і своїх господарів. Він воліє покарати сотню невинних, ніж випустити одного винного, але в кожному знаходить якусь вину за своїм мірилом. Тому я хотів, аби його неповоротка думка відстоялася, не потривожена нічим, що б могло її налякати.
Але. не так вважала Тияна. Вона не може змовчати, коли чує неправду, хай потім навіть умирає від «страху, і ніколи вона не робила для себе висновків з цієї науки.
— Чому ми дивні? — запитала вона гостро, і я зрозумів, що тепер ніщо не в силі стримати її.— Ми дивні тому, що нікому не зробили зла, що нікому не заболіла голова через нас, що нікого не образили? Чи дивні тому, що спокійно зносимо кривду, якої нам завдано? А що маємо зробити, Авд-аго, щоб не бути дивними? Лаятися, клясти, скаржитися, ненавидіти людей, чинити їм зло?
— Ого, куди завернула!
— Чи ми дивні тому, що до нас приходить всіма зневажений Махмут Неретляк? Ви кажете про нього: нікчема. А бачите, коли нас настигло нещастя, — кажу: нещастя, бо іншого слова не знаходжу, — ніхто навіть не глянув у наш бік, ніхто нам не допоміг, тільки він. Бог знає, що сталося б з нами, якби не він. Останньою скибкою хліба ділився, цього я ніколи не забуду. І тепер він нікчема, а ми дивні! Де у вас серце, Авд-аго? Що ви хочете від нас?
Спочатку мене налякали її гострі слова, але коли я побачив, як він знітився, я задоволено став спостерігати за її нападом і його розгубленістю. Авд-ага, видно, втрачає впевненість, коли бачить, що його не бояться, — це я вже вдруге помічаю за ним. Може, через те, що ми для нього ще неясні, що він ще не зарахував нас до якоїсь категорії, бо перед тими, кого він вважає злочинцями, він, напевно, ніколи не розгублюється. А може, він зніяковів перед жінкою. Старий самітник, який із жінками, тими загадковими для нього істотами, за все життя обмінявся хіба що кількома словами, зараз на власні очі побачив, що означає жіноча багатомовність, та ще в таких чудових вустах.
Здивовано зирячи на неї, Авд-ага повернувся до мене, ніби шукаючи допомоги. Але допомоги не було, я злорадо спостерігав, як він горить синім полум'ям, і бажав йому ще більших мук.
А Тияна, розлючена образою, збуджена своїми словами, тільки чекала, аби він сказав що-небудь, щоб повести далі свій наступ й відплатити йому за всі наші злигодні останніх місяців.
— Я думав…
Я б не сказав, що він щось думав, вона все переплутала в його голові. Може, він розкаювався, що поткнувся до нас (ще не знаю чого), а може, й на це вже не був здатний від здивування, що вона не боїться його, як інші, що не вибирає слів, як інші, що не думає про його криваве ремесло, як інші. А без того страху, який він носить над собою, наче прапор, який ширяє навколо нього, мов ореол, без того меча, що відсікає в людей мужність, він беззбройний і безсилий. — Хай бог над ним зглянеться, але зараз навіть ті пара думок, які ще має, застрягли йому в голові, наче кістка в горлі.
Тут я вирішив прийти йому на допомогу із страху, щоб він не почав жорстокістю рятуватися від приниження. Якраз саме пора втрутитися, може, треба було й раніше це зробити.
— Тияно, ти не зовсім права, — сказав я примирливо, сподіваючись, що вона зрозуміє мене. — Авд-ага не думав нічого поганого.
— Не знаю, що думав, знаю, що сказав. Якщо не хоче нам допомогти, то навіщо ображає нас?
— Та ну, не ображає, не треба так.
Нарешті й Авд-ага спромігся на слово:
— Я думав інше, не те, що ти кажеш. Я думав: не багато ви живете.
— Так і скажіть: бідняки. Хіба це гріх?
— Не гріх. Але я пропонував йому місце. А він відмовився.
— Не хочу губити людину, Авд-аго.
— Він і без тебе загубив себе.
— Тоді чого ви хочете від мене?
— Нічого. Тільки не знаю, не розумію, як можна при такій бідності відмовитися від місця.
Ось що йому не дає спокою! Але як це йому пояснити? Не можу бути підлим, я ж не звір, та й людина нічого поганого мені не зробила… А от про нього я міг би багато чого сказати. Мені здається, що він ради себе й питає. Він убиває людей, упевнений, що діє по правді. Не знаю, чи я на війні когось убив, але коли я після бою бачив мерців, у мене мороз ішов поза спиною від думки, що хтось із них загинув від моєї кулі.
Якби я сказав йому це, він подумав би, що обманюю або що я цілковитий боягуз. Не повірив би мені хоч би й тому, що знає багато, дуже багато бездушних людей.
Він ніяк не міг з'ясувати собі, чому я відмовився від його пропозиції. Мав би роботу, від мене вимагається небагато, та й ніхто б не дізнався, що я вчинив щось погане. Тільки я знав би, а він не вірить, щоб це муляло мене!
Якби я згадав йому совість, теж не зрозумів би. У нього совість казенна, і він не уявляє собі того, що може бути й своя власна совість.
— Бачите, Авд-аго, найважче пояснити найпростішу річ, — спробував я знайти щілину в його панцирі.— Ну ось ви, скажімо, чи убили б ви людину, щоб узяти собі її кожуха, чи коня, чи маєток?
— Ні, боже борони.
— То чого ви вважаєте, що я можу це зробити?
Він мовчав якусь хвилину, потім стрепенув своєю великою квадратовою головою.
— Це інша річ.
— Чи думаєте, що вигнати Мехмеда Сеїда з роботи — це не гріх?
— Мехмед Сеїд ні на що вже не здатний.
— По-вашому, й Раміза знищити не гріх?
— Це інші вирішать.
— Але ви не вважаєте це гріхом. А чому? Бо хтось сказав, що він небезпечний для держави.
— Він проти держави.
— Бідна держава, яка боїться однісінької людини, — ущипливо докинула Тияна. — Та й небезпечний він не для держави, а для декого, хто вважає себе державою.
Тепер і мене вразили її слова, не тільки Авд-агу.
Очима я давав їй знак, щоб перестала, замовкла, бо небезпечно переступила дозволену межу, але вона не бачила мого моргання і не зважала ні на які межі.
— Чи мій батько був небезпечний для держави? — вела вона далі гнівно, відкриваючи причину своєї запальності. — Ні, ні для кого він не був небезпечний. А його вбили. Комусь наказали, і той убив. Може, тільки за те, що сказав щось під чаркою або комусь здалося, ніби сказав. Чуже життя нічого не варте, Авд-аго. Багато таких, що їм нікого не жаль. То для чого ще й чесних людей робити лиходіями? Нехай би вони були — усім на диво.
— Як рідкісні звірі, — додав я, сміючись, бо що вже мав робити?
— Дякуємо, що провідали нас. Але якщо ви хотіли намовити Ахмета на якесь погане діло, то даремно приводили. А зараз пора спати. Уже пізно.
Так безцеремонно вона попросила його за двері.
Не знаю, що зробив би Авд-ага, якби це сказав я, але тут навіть не скривився. Тільки почав переміщати довгі ноги й руки, ніби вони були не на своєму місці.
Мені здавалося, що він уже й раніше хотів був піти, лише не знав як, щоб це не скидалося на втечу або на дріб'язкове роздратування. Він обрав найбезглуздіший спосіб: подивився на мене, кивнув головою на Тияну й незграбно всміхнувся, мовби хотів сказати: бач, яка вона! І, вважаючи, що він таким чином благополучно вийшов із скрутного становища, підвівся, вдаривши себе по стегнах, і сказав, прощаючись (я подумав, що він глузує, але ні, говорив цілком серйозно):
— Приємно порозмовляли. Пробачте, коли що не так.
Нічого собі приємно — мовби палицями один одного молотили!
Але я б не сказав, що він пішов ображений. Хто зна, що проникло в його дубову голову, а що прошелестіло повз вуха.
А потім мені спало на думку, що він, можливо, відчув навіть повагу до нас за те, що ми не погоджуємося на підлість і відверто кажемо те, що думаємо. Можливо, бо Авд-ага жорстокий, але не зіпсутий, не знає милосердя, але нема в ньому й підступності. Це перероджена, спотворена людина з народу, яка оре й копає інакше, ніж його батько, але могло ж затриматися в ньому і щось людське. Якась зернина, якийсь осадок, якийсь туманний спогад. Але все це мої припущення, бо я не знаю, що може діятися в катовій душі.
Я провів його аж на вулицю, не знаючи, про що говорити з ним. Мені не хотілося ні підтверджувати, ні пом'якшувати сказаного.
— Дружина в тебе небезпечна, — сказав він, коли ми спустилися сходами на подвір'я. «Щоб вона не почула», — подумав я. — Тепер я знаю, чому ти не погодився. Через неї.
— Як через неї? Я вам відразу відповів, не радячись із нею.
— Ти б їй на очі поткнутися не смів, якби погодився. А я дивуюся: чому? Тепер сам побачив. Дякую богові, що не одружений. Але ж я тобі не сказав, чого приходив до тебе.
Вчасно, нічого сказати, згадав.
— Джемаль-ефенді звелів тобі передати, щоб ти завтра ополудні був у Беговій мечеті. І ще сказав, що ти помиляєшся, він зла на тебе не має.
— Чого мені бути в мечеті?
— Збираються знавці закону. Говоритимуть про того студента, Раміза.
— Що говоритимуть?
— От того не знаю. А Раміза замкнули у фортеці, чув про це?
— Коли?
— Сьогодні надвечір. Люди, перед якими він промовляв, схопили його. І передали органам влади. Ось так, приходь обов'язково.
Він пішов, але відразу ж повернувся.
— Коли я прийшов до вас, твоя дружина була не сама.
— А з ким?
— З Османом Вуком. Він вийшов з кімнати, як тільки я зайшов.
— Очевидно, мене шукав.
— Можливо, й тебе. Моє діло — сказати.
Він нікому не вірив, то де вже міг вірити жінкам? І застерігав мене, щоб я був пильний, але з цього боку, дякувати богові, я цілком спокійний.
Авд-ага зник у темряві, залишивши мене, прибитого звісткою про Раміза.
Раміз розповідав, як він тужить за домівкою, родиною, тепер його туга ще сильніша. Він ненавидів усіх авд-агів цього світу, а ще більше їхніх господарів, кликав знедолених на боротьбу з ними і мріяв про теплу розмову з друзями. І про дівчину думав. Напевне, зараз він у фортечній в'язниці, заплющивши очі, розповідає їй, як жорстокі люди волокли його сьогодні ввечері — не ті, що, як завжди, чекали його в мечеті, — і що він думає про них, і скільки він думає про неї, бо йому залишили тільки одні думки.
Тепер він самотній, жахливо самотній і, очевидно, згадує бажаного друга, може, й мене, може, його думка ширяє навколо моєї голови, я її не бачу, тільки здогадуюся про неї.
Не знаю, що відчуває він, але, мабуть, незатишно й гірко в нього на серці, чорна порожнеча, скільки оком сягнути, оточує його, він думав про кожного, а про нього не думає ніхто. Він, розтривожений, не спить, люди спокійно відпочивають.
А може, я помиляюся. Може, його чудове серце радіє, що він зробив, скільки міг; може, він вірить, що люди не сплять, тривожачись про нього, що зерна, посіяні ним, прокльовуються в їхніх душах; може, він упевнений, що якийсь інший Раміз стане на його місце й боротиметься за народне щастя. Не всі ж люди боягузи і думають лише про себе!
Він стояв у мене перед очима, наче яскравий вогник серед мороку цієї ночі, серед темені цього світу, і для мене на всій землі не було ближчої людини, ніж той майже незнайомий мені юнак.
Але все дарма, якщо я не можу допомогти ні йому, ні собі. Що б я не зробив, яскравий вогник перетвориться на попіл, а мій сьогоднішній біль стане лише сумним спогадом.
Плач стиснув моє горло: чому так важко жити на світі?
Тільки хай це залишиться в мені. Не можу знову хвилювати вже розхвильовану Тияну.
— Він сказав щось? — запитала вона, думаючи про Авд-агу.
І я буду думати про нього, щоб не думати про Раміза.
— Сказав, що ти небезпечна.
— Я, напевне, перебрала міру. Не треба було так різко розмовляти з ним.
— Чому не треба було? Ти йому сказала правду.
— Ні, ні, я надто різко розмовляла з ним. З мого боку це було нерозумно.
Даремно я переконував її, що вона мала рацію і що вона своїми словами збила Авд-агу з пантелику. Надто пізно я збагнув свою помилку: якби я дорікнув їй, що перегнула палку, вона б захищала свою позицію. Але оскільки я виправдовував її, то вона стала звинувачувати себе. Дорікала сама собі і водночас хотіла, щоб я її захищав, тоді в її серці залишиться пам'ять про те, що я в цю важку хвилину був із нею.
Потім вона відкрила мені, що я вже знав: їй згадався батько, якого, на свій сором, почала забувати, не знає навіть, де його могила, а колись їй здавалося, що помре від туги й болю за ним, тепер же рідко коли й подумає про нього, але ось згадала — і їй знову стало боляче. Кажуть, його вбив Авд-ага.
— Заспокойся. Не думай про це. А його могилу ми знайдемо. Я розпитаю селян.
— Навіщо? Він, коли ще жив, казав: «Як помру, все одно мені, де закопають».
— Поговоримо про це пізніше. А зараз спробуй заснути.
— Не можу. Я не повинна була так говорити. Ще більшу біду накличу на твою голову.
Вона плакала в моїх обіймах, охоплена лихими передчуттями.
Втираючи їй сльози, з якими виливався її біль, я втішав її легковажними міркуваннями про те, що передчуття не приносять нещастя, бо лихо приходить завжди зненацька. А зрештою… Нещастя нас переслідували, коли ми не мали за собою вини, то чому б їм не обминути нас, коли ми думаємо, що ми винні. Крім того, нещасть у світі більше, ніж провин, а найменше караються люди, які найбільше завинили, тож нам залишається лише пошкодувати, що маємо так мало вини. Але світ керується не розумом і не посіяними причинами, з яких би люди мали збирати врожай наслідків, а найбезглуздішими випадковостями, ми ж свої погані випадковості уже витратили, залишилися нам лише добрі.
І доки я отак розгортав свій заплутаний захист нашого права на щастя, словами заглушуючи думку, Тияна заснула, глибоко дихаючи, притулившись щокою до моїх грудей, звільнена сном від страху.
Не спали тільки я та юнак у фортеці на горі.