2. Смуток і сміх

Уперше все це я розповів одній дівчині і вперше саме отак — підряд, від початку до кінця. Таким чином, те, що досі губилося в дивній плутанині окремих уривків, ховалося за імлою страху, стояло поза часом і, можливо, було позбавлене певного змісту, наче важкий сон, якого не можеш ні збагнути, ні перервати, уперше оформилося в послідовну розповідь. А чому саме цій дівчині я розповів і чому саме це — я й сам собі не міг пояснити. Мені здалося, що вона вміє слухати, хоч, звичайно, не зрозуміє, а слухання — важливіше від розуміння.

Досвід навчив мене, що те, чого ти не можеш витлумачити самому собі, треба розповісти іншому. Себе можеш обманути випадковим фрагментом картини, невимовним почуттям, бо воно ховається перед мукою усвідомлення й тікає в туман, у захмеління, якому не потрібен зміст. А щоб розповісти іншому — потрібне точне слово, тому шукаєш його, відчуваєш, що воно десь є в тобі, і ловиш його або лише його тінь, упізнаєш його на чужому обличчі, у чужому погляді, коли той інший починає розбирати, про що ти ведеш мову. Слухач — це повитуха при тяжкому народженні слова. Або щось ще важливіше. Якщо, звичайно, він прагне тебе зрозуміти.

А вона прагнула — і більше, ніж я сподівався. Коли я розповідав, з її обличчя зник веселий, незатьмарений вираз, який, можливо, й наштовхнув мене почати з нею розмову, а натомість з'явилося щось несподівано зріле й сумне. Вона тільки сказала:

— Боже, які нещасні люди!

А я цього не вимовив, хоч мені здається, що якраз про це думав. Думка не дуже глибока й не нова; люди це кажуть, відколи почали мислити. І не стільки мене вразила сама думка, хоч я й не чекав її, скільки впевненість, з якою вона була сказана. Мовби відчинила свій найпотаємніший сховок, відкрившись переді мною, відкрившись уперше взагалі перед кимось — отак, до решти. І я був щасливий, що бодай на щось натрапив в іншій людині і те щось було призначене тільки мені.

Її ім'я — Тияна, вона дочка покійного Мичі Бєлотрепича, християнина, убитого руками невідомих, нерозшуканих убивць два роки тому, коли він з хутром поїхав на ярмарок до Вишеграда. Власті не довго й не дуже ретельно шукали вбивцю, з чого можна зробити висновок, що вони й не прагнули правди або навіть знали її і були зацікавлені, щоб усе забулося.

Усе незвичайне, усе не так як треба. Але я не вибирав своєї долі і доля не вибирала мене: ми зустрілися з нею, як пташка з бурею.

Коли я повернувся з війни, на мене чекали сумні новини. З моєю родиною сталося ще гірше, ніж коли б вона була під Хотином: батька, матір, сестру і тітку — усіх скосила чума. Я не знав навіть, де їхні могили; люди щодня вмирали сотнями, і живі поспішали десь загребти їхні трупи. Стара батьківська хата згоріла, спалили її цигани, коли минулої зими ховалися в ній від холоду, — спалили ненавмисне, через недбальство, тому що була не їхня. Іноді я приходив на пожарище, щоб подивитися на закопчені стіни і мертві очі мертвої будівлі, у якій я ніяк не міг собі уявити її колишніх мешканців: наче вона споконвіку була пусткою. І себе ніколи не міг уявити в тій хаті. Не було мене у власних спогадах, ніби то був хтось інший. Сад занедбаний, дерева здичавілі, жалюгідні. Хотіли купити його, але я не продав. Ніби сподівався, що повернуться спогади, може, вони ще мені пригодяться. Але про це я подумав пізніше, тоді мені було однаково. Однаково якось по-особливому, без глибокого смутку й гіркого жалю.

Охопила мене тиха байдужість — не сумую й не радію. Набачився я стільки тих смертей, що мені власний порятунок здавався нежданим дарунком, одержаним хтозна-яким чином і хтозна від кого, — майже як чудо. Моя свідомість, може, була ще розгублена перед тою незвичайною істиною, але тіло моє вже повністю відчуло її значення. Я жив, насправді, своє друге, чуже, подароване мені життя, усе інше було неважливе, поки що неважливе. Це несподіванка, це щастя, якого тисячі інших не мали, а тисячі ще інших не розуміли, бо не пройшли моєю дорогою. Мало хто в місті міг сказати, можливо, тільки я один-однісінький: я щасливий, бо живу. Цього я не вимовив, але відчував усім своїм єством, кожною жилкою. Інші не могли так сказати, бо не висіли над прірвою.

Ніщо інше мене не турбувало, навіть можливий завтрашній біль. Ніхто нікуди мене не кликав, нічого мені не пропонував, і я не вимагав нічого. І нікого ні в чому не звинувачував. Людям я міг видатися дивним, може, навіть несповна розуму. Не мав роботи, не мав хати, нічого не мав, і було мені байдуже до всього.

Годинами я сидів на камені під Беговою мечеттю й дивився на людей, які проходили, або на небо, або просто перед собою. Слухав, як смішно цвірінчать горобці, мов добродушно пересварюються або весело розповідають про все і всіх. Вони нагадували мені маленьких, звичайних людей, трохи сварливих, добродушних, життєрадісних, легковажних, миролюбних, задоволених малим, витривалих у нещасті, здатних на дрібні хитрощі, негордих. Були вони злагідні й безпечні, як діти. І дітей я любив, їхні дзвінкі голоси, швидке лопотіння босих ніг, радісний сміх, незлобиву грубість їхньої мови. Тільки коли вони билися, я, стурбований, заплющував очі й затуляв вуха.

Я любив усе, що не було війною, любив мир.

А потім і мир мене занепокоїв.

Під мечеть приходив і Саліх Голуб, убогий продавець шербету[3] з Вратника. Він скидав з плеча тяжку посудину, наповнену шербетом, і сідав на камінь, важко дихаючи. Відпочивши, починав співати — упівголоса, про себе, спершись на стіну, заплющивши очі. Знав лише кілька слів одним одної пісні: про дівчат, що тужать за хлопцями, які йдуть на війну, — і тільки це й співав, безперестану й щораз починаючи заново, як тільки доходив до межі своєї короткої пам'яті. Блідий, худющий, з жовтими повіками, він скидався на мерця. Тридцять років Саліх доглядав сліпу матір, заради неї не одружився, заради неї від раннього ранку до темної ночі двигав тяжку луджену посудину з засолодженою водою. Коли він засинав, діти тихцем наливали собі шербет і пили. Я всміхався до них.

Саліх Голуб мав брата в Горажді, але вони мало дбали один про одного. Той брат володів лісами й крамницями, орендував монастирські маєтки, позичав гроші під лихварський процент і таким чином збив собі великий достаток, про розміри якого стало відомо тільки після його смерті. На Гласинці, де він тримав табун коней, його вбили розбійники Бечира Тоски, а оскільки дружина його померла ще раніше, то все це багатство перейшло до брата Саліха й матері. Так Саліха Голуба за одну ніч спіткало щастя, яке навіть у сні йому не снилося.

Наступного дня він придибав під мечеть, анітрохи не щасливий, спокійно розповів, що сталося, і запропонував мені гроші, аби я розпочав якесь діло, а якщо ні, то щоб поїхав з ним у Горажд і допоміг йому господарювати. Мовби хотів розділити з кимось нещастя. Моя відмова не здивувала Саліха. Він подивився на свій камінь під стіною, на якому стільки років відпочивав та мугикав, і пішов, опустивши голову. Тієї ж ночі Саліх помер — з радості чи з горя. Його мати скоро вийшла заміж за муллу Шахінбашича, який був схожий на жінку більше, ніж Саліхова мати. І він, і вона мали по сімдесят років. Ніхто нікого не обдурив: вона була сліпа, він — бідний. Життя обдурило тільки Саліха Голуба.

Я більше не приходив під мечеть.

Я став шукати воду, протічну, чисту, неглибоку. Можливо, через те, що були хотинські мочарі та каламутний Дністер, широкий, наче те море. А може, й тому, що тут можна було, ні про що не думаючи, спокійно дивитися у воду. Усе пливло кудись тихо, з дзюркотом, без поспіху, — все: і думка, і спогади, і життя.

Мені було добре, я був майже щасливий. Годинами я сидів, утупившись у блискучу воду, підставляв руку під м'які лагідні хвильки, які пестили мене, мов живі істоти. І це було все, чого я хотів, усе, чого прагнув.

Із того сну мене збудив Мула Ібрагім. Тінь його впала на мене, коли я, освітлений сонцем, сидів над струмком.

— Дивишся? — запитав він.

У голосі його звучало співчуття й стурбованість.

Я всміхнувся, але не відповів.

— Ти щодня тут?

— Щодня.

— І що робиш?

Я стенув плечима.

— Хіба тобі не обридло дивитися в воду?

Я глянув на нього здивовано: як це може обриднути!

— Доки отак сидітимеш?

— Бо що?

— З чого живеш?

Я знову стенув плечима. Я не знав, з чого живу, та хіба це так важливо?

— Збожеволієш сам.

— Не збожеволію.

— Настане зима, прийде хвороба, зігнуть роки. Що тоді?

— Не знаю.

— Ти сердитий на когось? Чи засмучений? Чи тобі докучають важкі сни?

— Не докучають мені важкі сни, я не сердитий ні на кого і не засмучений.

— Ти допоміг мені в скрутну хвилину. І я хочу допомогти тобі.

— Ти нічим мені не зобов'язаний.

— Я відкрив писарську контору. Працюватимеш у мене, скільки зможеш і скільки захочеш. Рука твоя, звичайно, огрубіла, але з часом пом'якшає.

— Нічим ти мені не зобов'язаний, Муло Ібрагіме. Коли я побачив човен, я схопився за нього мимоволі. Може, подумав, що так мені буде легше пливти.

— Я не борг повертаю. Мені потрібен помічник. Працюватимеш, і я тобі платитиму. Скільки зможу, по-чесному. Не розбагатієш. Люблю мати справу з тим, кого знаю.

— Звик я вже до цієї води і до тиші.

— Коли не працюватимеш чи коли буде небагато, роботи, будеш приходити сюди.

— Не знаю. Як хочеш.

— Контора гарна. Як лялечка.

Контора стоїть на ринку, у Муджелітах, під вежею з годинником, тісна й нечупарна, гаряча й задушлива влітку і по-тюремному холодна взимку, недалеко від громадських убиралень, від яких іде нестерпний запах, через що Мула Ібрагім і я, навперемінку, обкурювали її ладаном та пахучим зіллям, як у церкві, щоб умилостивити нечисті сили смороду. Але те кадіння мало що допомагало, і нам не залишалося нічого іншого, як звикати.

І це мені теж було байдуже. Я сміявся:

— Людина звикає до будь-якого смороду.

Мула Ібрагім відповідав добродушно, з приємною усмішкою, не згадуючи бога, бо ми були самі:

— Я завжди кажу: буває й гірше.

— Як мовив один мудрий чоловік, коли його вели на шибеницю.

— І він мав рацію! Адже його могли відразу вбити, і йому не залишилося б навіть тих кількох хвилин життя. А дорогою до шибениці є ще надія.

— Марна.

— Усе-таки надія. Краще, ніж нічого. А цей сморід навіть на користь.

— Як так: на користь?

— Ось як: чому громадські вбиральні стоять саме тут? Тому, що тут центр усього ринку. А мені таке місце якраз і потрібне — кожному сюди по дорозі. Розумна ж людина, вибираючи між чистим повітрям з убогістю і смородом з добрими заробітками, довго не роздумуватиме. Два кавуни під одну пахву не схопиш — важко мати одночасно дві вигоди. Буває й гірше.

— Амінь.

Мула Ібрагім настільки задоволений цією роботою, що аж дивно, як він раніше не додумався зайнятися нею. До війська він записався, тікаючи від одноманітних обов'язків імама[4] в мечеті та вчителя в школі, а ще більше — від тих вісімнадцяти грошів на рік. Його привабила можливість мати п'ятдесят грошів місячної писарської плати з безплатним солдатським харчем, а, крім того, він потай сподівався якогось щастя, чиєїсь підтримки, коли повернеться, певного становища, зрозуміла річ, не злидарського. А повернувся без грошей, без нового одягу, без здоров'я і без надії на будь-яку службу, навіть не дуже добру. Удома він застав на двоє дітей менше, ніж залишив, — померли від чуми, і подякував богові, що не більше, як дехто інший — з безкорисливою допомогою тих, хто не ходив на війну. Дружина не докоряла йому за його марне валандання по світу, хоч мала на це підстави, а тільки хвалила долю, що він повернувся живий, бо, якби загинув, мучилася б з трьома дітьми до кінця життя. Лише сказала йому:

— Чого ти в такому віці волочишся по світу? Хіба тут не можна бути писарем?

Нібито він із розкошів пішов на війну! Біда не дає вибирати, а змушує робити, що треба, аби тільки звести кінці з кінцями. Але він почав звикати до цієї думки. І справді, чом би не спробувати? Чого він за своїм щастям повинен тюпати кудись на край світу? Пішов до багатого Шех-аги Соча й позичив грошей, щоб відкрити писарську контору. Той дав йому, не кажучи жодного слова, навіть без розписки і, що найкраще, без лихварського процента. Знайшов він і приміщення (палітурник Ібрагім Паро загинув під Хотином), вичистив кімнату від залишків клею та мишачих недогризків, причепурив її трохи, купив сякі-такі меблі, папір, письмове приладдя і став чекати клієнтів, молячи бога, щоб той допоміг йому. І бог допоміг: клієнтів почало приходити навіть більше, ніж він сподівався, і Мула Ібрагім повірив, що й жінчина лайка може стати в добрій пригоді, якщо її сприйняти як пораду і якщо тобі сприятиме щастя. А воно йому неабияк сприяло, наче хотіло щедро винагородити за весь дотеперішній змарнований час. І він знав (так мені казав, коли ми ввечері першого дня йшли додому), що не було б ні цієї контори, ні клієнтів, ні щастя, якби не було божої милості та мене, Ахмета Шаба, які подарували йому життя. Він, отже, богові подякував за його ласку, а мене став шукати, як тільки трохи зіп'явся на ноги. І зробив це не із вдячності, а з любові: усиновив мене в своєму серці, щасливий, що є на світі така людина і що він натрапив якраз на мене. Бо легше зустріти лихого, таких більше.

І я те знав, тому й збентежила мене його доброта. Може, й він був щасливий від того, що просто живий, може, не міг забути, як смерть стояла в нього за плечима.

Дедалі більше я поринав — мимоволі й не усвідомлюючи того — в цю дивну роботу, про яку я тільки краєм вуха чув, що така існує. Вона відкривала мені зворотний бік життя. Чи його сутність. Усі страждання світу стікалися в нашу просякнуту смородом контору, усі турботи й нещастя, уся жадібність, уся впертість, усе безумство. Ми писали прохання про затриману платню старим солдатам, про виправлення справжніх чи вигаданих несправедливостей, про порушення судових справ щодо майна, про образи, про обман, про гроші — вкрадені, привласнені й неповернуті, про якусь давню сварку, якій уже й причини ніхто не пам'ятає, тож мені часом здавалося, що увесь світ зсунувся з глузду і тхне не краще, ніж громадські вбиральні біля нашої контори.

А Мула Ібрагім спокійно собі займався справами, розмовляв про пристрасті, слухав про жадібність, будив надію у невинних і винних, задовольняв людську потребу в пошуках уявної правди, ні з чого не дивуючись, нічого не осуджуючи, усе сприймаючи як належне, цілком людське, тому здавалося, що він стоїть вище будь-якого горя, хоч саме з нього жив.

— Хіба не чудова оця наша робота? — бадьоро запитував він мене, задоволений і собою, і клієнтами, і молодим помічником, щасливий, що вирвав мене з байдужості й самоти.

Справді, він вирвав мене й звільнив од дивної зачарованості, і я безперестанку дивувався з невідомого досі мені життя. А коли солдатів знову забрали на війну, бо російські війська оволоділи Бендерами, Браїлою, Ізмаїлом, Килією та іншими містами аж до самого Дунаю, неписьменні жінки цілими юрбами приходили в нашу контору, щоб ми їм писали листи до їхніх чоловіків та синів, листи, які часто губляться серед воєнного безладдя або ж застають своїх адресатів мертвими. Тоді я почав думати, чи й мої батьки посилали мені листи, у яких нагадували, щоб я дбав про себе й не простудився та скоріше повертався додому. Чи й перукар Саліх з Аліфаковця писав листи своїм двом синам, бо інших дітей у нього не було, і чи й досі він пише їх, висилаючи на третій загін, від якого залишилася тільки сама назва, а в ньому вже ніхто й не знає, що під Хотином колись воювало два брати з Аліфаковця, тим часом батько сердиться, що його сини такі неуважні й не поспішають з відповіддю, а я не можу сказати йому правду. Навіщо вона йому?

Мула Ібрагім для мене велика загадка. Розгублено дивлюся на нього й не знаю, де помістити його між благородством і холодною діловитістю. Він уважно приймав жінок і старих людей, звично вислуховував їх, не розчулювався і не засмучувався від їхніх розповідей, але був якийсь дуже надійний, чим викликав у них повне довір'я, яке важко пояснити. Коли я писав лист, то чекав, щоб мені сказали, що хочуть повідомити, і ми обоє спотикалися — і я, і той, хто казав; людина говорила загальні, непотрібні слова, мертві й непридатні для вжитку, або починала тужити, від чого мені стискалося горло, здригалась рука, і люди думали, що я невправний у своєму ділі.

А Мула Ібрагім добре знав і їхні душі, і клопоти і читав кожну їхню невисловлену думку, мовби дивився їм у серце. Він не чекав, щоб йому щось казали, він звільняв їх від мук оповіді й браку слів і сам писав, промовляючи вголос: «Дорогий мій сину, дитино моя рідна, писала я тобі місяць тому… (адже так було?)…а від тебе не дістала ні рядочка, ні словечка. Знаю, що тобі нелегко на тій нещасній війні і що в тебе нема часу, щоб написати про себе своїй матері, але мені хоч би якусь вісточку від тебе. Не сердься, що часто пишу тобі, мати як мати, вона і сумує, й горює, як нема коло неї її дитини. Удень ще сяк-так, то те, то се роблю, але коли ніч настане, всі думки про тебе і про очі твої найкращі, здрімнути не можу. Усе чекаю, чи не стукне калатало над хвірткою, сподіваюся, нерозумна, що ти прийдеш… (тільки не плач, треба ж докінчити)… чи хто вістку принесе від тебе. Про нас не турбуйся, ми живемо добре… (знаю, що погано, але він тобі все одно не допоможе, а йому так легше буде)… і задишка в мене вже майже минулася. Мейра розпитує про тебе щодня… (хіба вже не питає? виходить заміж?)… дівчата розпитують про тебе щодня…»

Я зупиняв свою руку й слухав ті гарні слова, що нагадували старовинні пісні. Століттями назбируваною тугою віяло від тих листів, писаних більше заради матерів і дружин, ніж заради солдатів, а слали їх на вітер, у безвість, і потім горіли вони десь у вогні, розпаленому першої холодної ночі обозниками.

І доки я, зворушений, ледве стримуючи сльози, слухав ці тужіння й підбадьорювання, тамуючи ожилі спогади, Мула Ібрагім був цілком спокійний. Він навіть помічав, що моя рука зупинилася над незакінченим рядком, і нагадував мені: «Пиши, не гайся». А коли він кінчав писати листа, переповненого любов'ю й красою, то по-діловому брав гроші за працю й клав їх у шухляду, люб'язно запрошуючи клієнта приходити ще.

Я бачив у ньому дві цілком різні людини — яка ж із них справжня?

Увечері він записував у книгу кожну найдрібнішу монету, дякуючи богові за милість. Тоді я ненавидів його. Адже негідно заробляти на чужому горі, думав я. І якось сказав йому про це.

— Горе не я вигадав, — відповів він спокійно. — А людям я допомагаю. Чесно роблю те, що від мене хочуть? Чесно. І беру дешевше, ніж інші. Але, як бачиш, багато нещасть, через те й заробіток великий.

І все-таки плату мені не збільшив.

— Плата в тебе добра, — сказав він мені цілком серйозно. — Я в твої роки мав наполовину менше. І був більш задоволений, ніж тепер. Знаєш, що найкраще в житті? Бажання, мій друже.

Справді, жодного бажання він не забрав у мене, усі були при мені, не задоволені, навіть не пробуджені. Я нічим не турбувався. Коли мав вільний час, ішов на Дариву або до Козячого мосту і там, сидячи на березі, слухав, як тече вода.

Мула Ібрагім радив мені:

— Чому не ловиш рибу? Це ніби здається великою дурістю, та воно насправді так і є, але може стати найбільшою пристрастю. І тоді захищає людину від усяких дурниць. Світ нехай собі валиться, а ти сидиш непорушно й витріщаєш очі у воду. Найбільша мудрість у житті в тому, щоб знайти справжню дурість. Якби влада була розумна, то наказала б усім: вудки в руки і гайда на річку, ловіть рибу! Не було б ні бунтів, ні безпорядків. Кажу тобі: лови рибу, Ахмете Шáбо!

— Я не збираюся бунтувати, і мені не потрібна ніяка дурість. Я спокійний, як бачиш.

— Аж надто. І цього боюся. Боюся, що буде, коли ти прокинешся. Лови рибу, Ахмете Шáбо!

Я сміявся з того, бо мені здавалося, що він жартує. Уже потім я згадав, що він з підозрою ставиться до всього, що не вкладається в правило й закон, через те йому не подобалося й моє усамітнення. Самота породжує думку, думка — незадоволення, незадоволення — бунт.

Я був далекий від думки про бунт; я тільки ліниво мріяв.

Одного дня Мула Ібрагім сказав мені, що в контору прийдуть родичі імама з села Жупчі, — цієї ночі імама та ще двох селян було задушено у фортеці, бо жупчани відмовилися платити воєнну допомогу. Родичі примчали рятувати їх, але закон був швидший, ніж піклування родичів. Сьогодні вони довідалися про те, що сталося, і писатимуть прохання, щоб їм видали тіла. Я маю скласти це прохання.

— Чому їх стратили?

— Чому? Питає мене, чому!

Уперше, відколи ми разом, я бачив його стривоженим. Голос у нього був тихий, але тремтячий і хрипло-низький, мовби його давило збудження.

— Що хочеш, щоб я тобі сказав? Он скільки людей побили на війні, а ти питаєш, чому стратили імама й двох селян із Жупчі! Лови рибу, Ахмете Шáбо!

Мула Ібрагім вийшов на вулицю, а я стурбовано дивився йому вслід: збуджений, він міг натворити такого, що потім важко буде виправити.

Скільки ж різних людей у цьому чоловікові?

Жупчани прийшли всі гуртом: дружина імама й дружина одного селянина (друга має ось-ось родити, як сказали мені, наче виправдовуючись), брати, сини, родичі. Вони стояли в тісній конторі один біля одного, юрмою, розгублені, але не голосили, не плакали, на моє щастя й велике здивування. Вони чули, що сталося, почав розповідати імамів брат, і тепер просять видати їм тіла мертвих, щоб поховати їх у Жупчі, там уся їхня рідня. Хотіли б, щоб це було якнайшвидше, завтра, бо нема чого зволікати, все одно вони мертві, у фортеці більше не потрібні, та й негаразд довго тримати мерців непохованими — засмердяться. Вони вже дістали труни, приїхали возами, то завтра вранці, якщо це якось можна, подалися б і назад у село, — спішно їм, бо багато роботи вдома, літо, треба з усім упоратися, і так багато часу доведеться згаяти.

Я сидів скам'янілий, приголомшений більше їхньою спокійною розповіддю, ніж самим нещастям.

— Чому не пишеш, ефенді?[5]

Я ледве спромігся поворушити рукою, щоб докінчити прохання.

Хай йому всячина, життя набагато важче, ніж я думав.

Мула Ібрагім повернувся з якимись згортками.

— Усе готове?

Він назвав їм ціну, взяв плату, і жупчани вийшли, застрягаючи в дверях.

Я дивився їм услід.

— Ніхто ані сльози не пустив, ані словом не поскаржився. Ніби все це їх не стосується.

— Найменше людина говорить, коли в неї найбільше горе. Та й звикли вони до страждань. Усе їх б'є: і небо, і земля, і люди. Допоможеш мені прибрати контору?

— Навіщо?

— Завтра султанів день народження. Тримай!

Я дивився на нього здивовано: що за жарт?

Але він не жартував. Серйозно робив несерйозну справу, увесь віддаючись їй, заповзятливо, майже розчулено.

Ножицями він вирізував з кольорового паперу півмісяць, зорі, стрічки, ми їх ліпили на шиби, на віконні рами, зводили небесне склепіння біля громадських убиралень, багато барвистих зірок і шпичастих півмісяців поначіплювали в писарському хліві, а у вікні виставили портрет Абдул-Гаміда з побажанням: «Хай бог збереже тебе для нас на довгі роки!» — і картину яничарського загону, який весело марширує на війну, а під ним напис: «Аллах подарував нам непереможне військо!»

Я прогнав від себе надокучливу думку, що й я був у тому непереможному війську, коли воно тікало через Дністер. Але що мені тепер до цього? Це ж не правда, а тільки свято.

Ми поставили свічки на лутці і, коли стемніло, засвітили їх та вийшли на вулицю подивитися.

Мула Ібрагім був у захопленні від усього:

— Але ж і гарно!

— Гарно!

— Ніхто більше не здогадається поставити яничар.

— Ніхто.

— А зірки? Як тобі місяць із зірками?

— Чудово.

Було жалюгідно, смішно, гидко. Не було б дивно, якби я заплакав або заскреготів зубами, а я сміявся і з товаришевого захоплення, і зі своєї огиди. Мене зовсім вибили з колії мовчазні селяни з Жупчі. Вони зараз сидять десь у великому чужому місті й чекають, коли їм повернуть тіла страчених, а я дивлюся на це мальоване чудо й сміюся, сміюся, сміюся. Сльози течуть у мене від сміху. Якщо перестану сміятися, залишатися тільки сльози.

— Перестань! — шепотів Мула Ібрагім, злякано озираючись. — Чого смієшся? Що тут смішного?

Не знаю, думав я, не знаю, що тут смішного і з чого я так сміюся.

Ми вбрали контору й запалили свічки під барвистими зірками й хвацьким султаном тому, що вбито імама і двох селян із Жупчі і що їхні родичі мовчки чекають у темряві ранку, щоб забрати мертвих із собою? Чи тому, що під Хотином загинули всі мої товариші? Чи тому, що перукар Саліх з Аліфаковця й досі чекає своїх синів?

Не знаю, чого я сміюся.

Загрузка...