І прокинувся я з думкою про нього, майже незнайомого, але для мене мовби єдиного знаного серед людей. Він піднісся над світом своїми стражданнями, якими наче спокутував усі наші лиха. Але жодного не спокутує, усі залишаться в цілості, а його жертва буде даремна. Що може зробити одна людина, що може сто людей? Один півень на мільйони сплячих. Навіщо його кинули до в'язниці? Могли спокійно дозволити йому, хай гукає, все одно ніхто не пробудився б.
Він знав, що його чекає? Чи він прагнув страждань?
Може, сподівався своїми стражданнями розбудити людей?
Не думатиму про нього, усе це марно.
Я пішов до пекарні по хліб. Пекарі весело перемовляються, жартують, сміються.
— Бачу радієте. Може, щось гарне чули?
— Ні, через те й радіємо.
— Які новини?
— Усе подорожчало, хіба це новина?
— Ви не спите вночі, а ночами всяке трапляється.
— П'яниці вештаються, злодії нишпорять, сторожі дрімають, коханці криються. У нас нічого не трапляється.
— Хіба нічого не чули?
— Усе, що буває вночі, стає відоме вдень. Будемо все знати.
Не хочу думати про Раміза.
Коли я повернувся, Тияна вже не спала.
— Чого так рано встав?
— Не рано, ледарко. Пекарі вже другий хліб з печі витягли.
— Ти, бува, не хворий?
— Бійся бога, хіба я схожий на хворого? Чи вже мені не можна й встати, коли захочу?
— Ти спав неспокійно, цілу ніч перевертався.
Я сів коло неї на ліжку. Її чорне волосся розсипалось по подушці, очі затяглися вогкістю від сну, губи набубнявіли, як у дитини.
— Яка ти гарна, коли прокидаєшся!
— Тільки тоді, коли прокидаюся? Більше ніколи?
— Більше ніколи. Тільки тоді, коли прокидаєшся. Хочу розсердити тебе, хіба ти не бачиш?
— Не вдасться.
— Тоді на зло скажу правду. Ти завжди гарна, і я завжди це знаю, але не хочу казати. А зараз мушу, бо відчуваю це кожною жилкою.
Не хочу думати про Раміза.
— Що ти ще відчуваєш?
— Хочу тебе нюхати, як квітку. Хочу заповнити очі тобою, щоб нічого більше не бачити.
Не хочу думати про Раміза.
— А тепер скажи мені, що трапилося?
— Хіба я не можу розповідати тобі, як люблю тебе?
— Від чогось боронишся. Думаєш про щось інше.
— Думаю, який я щасливий.
— Чому саме сьогодні вранці?
— Часто про це думаю.
— Щасливий попри все. Попри що?
Завжди вона мене заганяє в глухий кут, нічого від неї не приховаю. Краще було й не пробувати.
Я розповів їй про Раміза, про те, що його, як сказав мені вчора Авд-ага, ув'язнено у фортеці.
— Чого ж ти раніше не сказав мені?
— Щоб не турбувати тебе.
— Я відразу помітила, ти щось приховуєш.
— По чому помітила?
— Коли тобі важко, ти якийсь особливо ніжний. Схожий на дитя, яке хоче щось затаїти.
— І не знаю його добре, а жаль мені його. Ніхто заради нього й пальцем не кивне.
— А що хто може зробити?
— Ніхто нічого не може. А він же, мабуть, там сподівається, що піднімуться люди, вимагатимуть його звільнення.
— Навряд. Він знає, що не піднімуться.
— А якби я пішов до Зафранії і попросив його?
— Чому ти? Відразу він запитає: чому саме ти?
— Ми не друзі, а ніби як друзі. Нікого він не має.
— Йому ти не допоможеш, а собі нашкодиш.
Тияна каже це неохоче, бо в ній повстає сумління, але каже, щоб стримати мене. І ще додає:
— Нічого не скажеш, винен він. Виступав проти них.
— Марно, його не випустять.
— Не думай більше про нього.
— Не думаю, бо це нічого не дасть.
Марно, даремно, це нічого не дасть. Залякали нас так, що ми навіть не зважуємося просити милосердя для будь-кого. Ніхто за нього й слова не промовить.
А що я можу?
Ні ім'я, ні посада, ні становище, ні багатство, ні родина — ніщо не стоїть за мною. Яку причину виставлю? Жалість? Кому вона потрібна, моя жалість?
І заради чого? Заради неіснуючого боргу перед сумлінням, заради людини, якій нічим не зобов'язаний, заради провини, якої не прощають.
Не хочу думати про неможливе.
Не хочу думати про Раміза.
Я снідав, але що їв — не знаю. Тияна дивилася на мене як на хворого, за кислою усмішкою приховуючи свою стурбованість.
Я сказав, що вийду в місто — пройдуся трохи.
— Краще б ти вдома посидів.
— Ополудні якісь збори в мечеті. Зафранія мене теж покликав.
— Навіщо тебе?
— Не знаю.
— А заради чого збори?
— Ніби про Раміза будуть говорити.
— Тільки ти не виступай, прошу тебе, не виступай! Обіцяй мені.
— Не буду, що я там казатиму? Якби моя воля, не пішов би.
— Ох, боже, ще цього бракувало! Як тільки скінчиться, негайно повертайся додому. До речі, учора ввечері тебе шукав Осман Вук. Не сказав чого.
Я зовсім забув про нього.
Вологі дахи, вологі паркани, вологі вулиці, прохолодне повітря, голубе небо, ранішнє сонце.
Не знаю як, але я раптом забув усе, ступаю мовби по росі, по свіжій воді, через густолистий ліс, у жилах струмує іскриста кров, мене охоплює тиха безпричинна радість, усе в мені світле і ясне, наче гірський струмок.
Не думатиму про Раміза.
Котра година?
Не думатиму до полудня.
До полудня.
Я хотів вирватися поза можливості, що затисли мене. Чи, може, тіло збунтувалося проти безвиході, яку накинула йому думка? Тіло мудріше від розуму, воно знає все про себе, усе, що йому треба, усе, що йому не треба, навіть те, чого ми не знаємо. Тіло як трава, як сарна. Не знаю — щастя це чи нещастя, що не можна повністю здатися на мудрість тіла?
А ополудні не зможу нічого уникнути. І як тільки я подумав про це, млявість огорнула моє тіло, в думках запанувала плутанина.
І знову я мучуся, не знаходячи виходу.
Мої думки не дуже розумні, і моя мука не дуже важка, але цього досить, щоб ранок утратив для мене свою привабність.
Не хочу думати про Раміза, а думаю. Не можу інакше.
Утік я від нього в блаженну райську порожнечу, але тільки мить я був травою, сарною, здоровим тілом. Не хотів би залишитися ними. Радше буду безрозсудною людиною, яка думає про те, що її не стосується, чого вона не може виправити і що від неї далеко, як небесна зірка.
Нічого не годен зробити, але думаю.
Це все, що я можу. Краятиму свою душу думкою про добру людину, яка чекає в фортеці на смерть. І намагатимуся забути. Як і багато чого іншого. Поволі я роблюся звалищем перетлілих жалощів, співчуттів, сорому, мертвих клятв, потоптаної гордості, і весь цей сморід з часом називатиму досвідом. Я вже відчуваю, як воно тхне, ще відчуваю, бо пізніше я не відчуватиму й цього.
Я пішов з дому, щоб зустрітися з ким-небудь, почути що-небудь, порозмовляти, розпитати. Але ні з ким я не зустрівся, нічого не чув, ні про що не порозмовляв. З ким, що, про віщо? Ніхто не знає, нікого не стосується, ніхто не хоче встрявати в розмову. Або скаже давно мені знайоме: пильнуй свого діла.
В одному дворі гуляли весілля. Ворота відчинені навстіж, на подвір'ї повно молоді, гупає невидимий бубон, кружляє коло, лине сміх, чуються пісні, веселі вигуки.
Ніхто з них не знає про Раміза, ні про збори в мечеті, ні про якесь лихо, так і проживуть життя, не знаючи нічого.
Я глянув на них мимохідь, але вони довго не виходили мені з голови. «Щоб вас чорти забрали», — казав я. Щасливі люди.
Чому я не такий, як вони? Чому я не дбаю про себе? Чому мене стосується те, що мене це стосується?
Може, одужаю, може, дозрію. Колись. Не знаю тільки коли.
Не хочу думати про Раміза.
Зараз не думаю про Раміза — думаю про те, що говоритимуть про нього. Скоро полудень.
Я ввійшов до мечеті, не приглядаючись до тих, що були на подвір'ї, і сів недалеко від дверей.
Коли мечеть почала заповнюватися, я міг вільно роззиратися, не привертаючи, на щастя, до себе уваги, бо всі дивилися на тих, що заходили останні: учителів медреси, імамів, проповідників, високих чиновників, головного суддю, якого супроводив Джемаль Зафранія. Джемаль усміхався до всіх, нікого не бачачи, а суддя ступав нахмурений, втупившись у якусь уявну точку перед собою.
Мула Ібрагім зайшов серед останніх і, не розглядаючись, рушив у напрямку до мене, але коли завважив мене, зупинився і став шукати кращого місця, вдаючи, ніби не бачив мене.
Він правий, адже, справді, яке я маю відношення до цього зборища? Люди подумають, що я проник сюди самочинно або що запросили мене помилково.
Ці люди — мозок і сила міста, і якби якимось дивом стеля мечеті обвалилася, місто втратило б розум і вагу. Попри всю жалість, яку я відчував би від цього, я був би щасливий, якби мені вдалося врятуватися, бодай одному-однісінькому, бо було б несправедливо, коли б доля зрівняла мене з такими знатними людьми.
Так я думав не від зловтіхи, а від розгубленості. З самісінького ранку я нічого не їв, шлунок судомило, у животі бурчало, руки пашіли. Якщо я змушений буду бігти надвір, помчу просто по людях до дверей. Думатимуть, що втікаю зі зборів.
У голову мені полізли всілякі дурні думки. Ось Авд-ага встане й розповість, як він просив мене, щоб я посвідчив проти Раміза, а я відмовився. Згадає й вечірку в хаджі Духотини, скаже, що в мене дружина християнка, а якщо переповість те, що йому вона вчора ввечері наговорила, усі обернуться до мене, щоб проштрикнути очима чудовисько на ім'я Ахмет Шáбо.
Знав я, що все це дурниці. Розправитися зі мною Авд-ага міг би й сам, або це зробив би Джемаль Зафранія, чи який-небудь миршавий поліцай, для цього не треба було б турбувати таких знаменитостей. Але збуджений мозок все одно що наляканий звір, якого охопив страх і якому скрізь ввижаються вороги.
Навіщо мене покликали?
Попереду підвівся Джемаль Зафранія й почав говорити. Зажмуривши короткозорі очі (а мені здавалося, що він дивиться тільки на мене), всміхаючись люб'язно й водночас безапеляційно, — люб'язно від свого імені і безапеляційно від імені судді, — він сказав, що за розпорядженням високоповажаного пана судді, чесність і мудрість якого відомі далеко за межами нашого міста (Зафранія вклонився судді, а той слухав його спокійно, анітрохи не бентежачись від таких безсоромних лестощів), за розпорядженням, яке йому робить честь, він попросив найшановніших городян прийти на ці збори, за що він їм від свого імені висловлює глибоку вдячність. Привід, заради якого всі тут зібралися, дріб'язковий і незначний, але сама справа дуже важлива, і він, з дозволу й за розпорядженням високоповажаного пана судді, викладе коротко її суть, щоб мудріші від нього люди могли висловити свою думку з цього приводу. У нашому місті мешкав якийсь дурисвіт Раміз, відомий негідник, який твердить, що він студент Аль-Азгару, що, звичайно, брехня, а якщо й правда, то це ганьба для нього, а не для Аль-Азгару. Ніхто не має нічого проти, щоб він мешкав у місті, наша гостинність і щирість відома кожному. Ніхто не має нічого проти, щоб він виступав з проповідями, ми шануємо свободу слова, але той безбожник і невіглас наважився говорити людям такі жахливі речі, яких чесна людина не посміє повторити. (І тут же він повторив їх, мовби забувши те, що сам сказав, чи не вважаючи себе чесною людиною, що було, звичайно, його помилкою, зробленою в ораторському запалі, а не щирою самооцінкою). Той навіженець нападав на наші закони, віру, державу і навіть на найяснішого султана. Але яке б це не було жахливе й немислиме, заради цього ми не збирали б вас. Ідеться про тяжчу й важливішу річ. Той злочинець цілий місяць з дня в день перед повною мечеттю сіяв зерна отрути. І ніхто, жодна людина за тих тридцять днів не обірвала його, не зупинила цього богохульства, не донесла на нього органам влади. (Ось воно що, властям видали його не ті люди, до яких він промовляв, а інші, їхні!) Постає питання: де справжні віруючі? Де була і що робила влада протягом цього часу? Ми були сліпі й глухі, і це нам треба визнати, ми проспали той час, дозволивши оскаженілому ворогові говорити перед народом, що йому на язик спаде. А влада, яка повинна знати, чим займаються підозрілі люди, навіть пальцем не поворухнула. Доки будемо терпіти, щоб усякий пройдисвіт, коли йому тільки заманеться, обпльовував наші святині? Доки будемо дозволяти, щоб чорні людиноненависники отруювали народ?
— Більше цього не буде! — похмуро кинув суддя, перервавши красиво змережану Зафраніїну промову, яка, очевидно, ще не дійшла до кінця, ще багато кучерявих прикрас і зворотів залишилося в ораторовому горлі, на превеликий жаль — наш і його, але він цю грубу нетактовність судді сприйняв як похвалу, як найкращу кінцівку і крапку до свого виступу. Як підпис судді під усім, що він сказав. Тому й сяяв, наче молода під вінцем.
— Ви скажете, що маєте сказати, але шкідництва такого в моєму окрузі більше не буде і притуплення пильності теж. Сподіваюся, ви скажете, що ви думаєте, незалежно від того, що я думаю. А тепер — говоріть!
Коли суддя так приязно надав слово присутнім, настала коротка запинка — люди, очевидно, переводили дух, але скоро прийшли до тями й поспішили висловитися. Відтягування могло бути розцінене як хитання або навіть незгода, а від цього хай їх бог боронить!
Перший підвівся мій несуджений доброчинець, глухий народний заступник Мула Ісмаїл. Не знаю, як він схопив, що йдеться саме про державного ворога, але цього разу не схибив. Перед нами питання неповаги до влади, сказав він, питання неповаги до закону, питання неповаги до віри. А все це провіщає чуму. І між нами немає згоди, а незгода між мусульманами провіщає чуму. Цілий цей місяць вили собаки, і це теж провіщає чуму.
Його не спинили, ніхто навіть не всміхнувся, доки він просторікував про причини й ознаки наближення чуми, це все-таки якось в'язалося з розмовою про Раміза. Той, хто приносить чуму, без жодного сумніву, небезпечний. Доводити цього, щоправда, не треба, але сказати треба.
Учитель медреси Рахман висвітлив корені й причини виникнення хамзевійського вчення, яке відкидає будь-яку владу і проповідує безпорядок, де кожен дбає сам про себе. Із багатьох фактів, дат, імен, туманних висловів я зробив для себе висновок, — бог святий знає, чи це так, — що це вчення з'явилося, — не знаю коли і де, — як наслідок незадоволення зубожілих селян тяжкими умовами життя. Тепер це вчення безглузде, як і тоді, коли воно виникло, і ще безглуздіше, бо всякому видно, що сучасні селяни живуть добре й поважають султанську владу. Він вважає, що з цими науковими фактами треба ознайомити неуків і заблуканих, хоч їх і дуже мало, щоб вони не потрапили в тенета всіляких негідників.
Учитель медреси Нуман свій виступ побудував на твердженні, що будь-яке вчення, якщо воно не спирається на віру, хибне. Віра непомильна, бо вона закон божий, а відступництво від закону божого — це гріх і богохульство. Він рішуче обстоює свободу думки, без цього нема ні поступу, ні щастя, але свободу в рамках корану, бо думка поза кораном не вільна, а відступницька. Тяжкий гріх чинить і ворог нам той, хто свободою вважає свободу від божих заповідей. Це не свобода, а найгірше рабство. А служіння морокові й сатані — смертельний гріх, якому треба оголосити священну війну.
Іліяз-ефенді сказав, що його охоплює жаль і сором: хіба можна давати свободу тим, хто її не заслуговує? А ми всім нерозумно даємо свободу, собі погибель готуємо. Наш обов'язок — бути пильними, за всім стежити, протистояти гріхові. Він той обов'язок виконує в своїй общині: пильнує, стежить, бореться. Молоді люди пішли кривою дорогою: співають біля мечеті під час молитви, говорять погані слова, зневажають шанованих людей, насміхаються із святинь. Він ганить їх, соромить, пробує навернути на правильну дорогу, але сам небагато що може зробити. Куди ж дивиться начальник поліції, чим зайняті стражники? Мовби це їх не стосується. Він не опустить рук, буде боротися до останнього подиху, але просить суддю допомогти йому, якщо не хочуть цього робити ті, хто зобов'язаний.
Хімзі-ефенді, підсудок, вбачає смисл цих зборів у тому, щоб посилити боротьбу проти ворогів. Якщо інші не виконують своїх обов'язків, то в нього, як у судді, зв'язані руки. Потрібно було дійти аж до такого, як у випадку з Рамізом, щоб ми всі заворушилися. А хіба треба було допускати до цього? Хіба не краще запобігти хворобі, ніж потім її лікувати? Хіба не краще спокійно спати, ніж дивитися, як зло переростає в нещастя? З Рамізом упоратися — це легко, але він не один. Є сотні молодих Рамізів, будьмо відверті, які вставляють нам палиці в колеса і заважають якнайкраще виконувати наше священне завдання — зміцнювати віру й імперію. І це саме тепер, коли вороги стоять біля наших кордонів й уважно стежать за тим, що діється в нас, щоб вибрати слушну годину й напасти на нашу державу. Ці люди — прямі спільники наших ворогів, а спільники наших ворогів — наші вороги, і не треба їх щадити. їх треба безжалісно знищувати, як і тих, хто їх жаліє.
Тоді всі почали один по перед одного якомога гостріше й суворіше нападати на невідомих зловмисників, яких ставало дедалі більше. Ніхто не хотів відстати ані на п'ядь, а не відстати означало бути якомога жорстокішим і невблаганнішим. Стогнали, кричали, репетували, перераховували злочини, вимагали смертної кари й винищення — краще, хай нас буде мало, але добрих, ніж багато, але казна-яких; краще, коли ворог по той бік шанців, ніж коли він у наших рядах.
Усе палало вогнем ненависті.
Раміза було забуто, його давно вже осудили.
І тут підвівся білобородий хафіз[15] Абдулах Делалія, найближчий друг Шех-аги, до якого я завжди відчував пошану за те, що він для всіх мав лагідну усмішку й добре слово.
Невже й він приєднає свій голос до цього знавіснілого виття? Невже не міг помовчати? Боїться, що його звинуватять у вільнодумстві, якщо не скаже нічого? Хіба й мовчання підозріле? Чи, може, словами, які йому байдужі, купує собі спокій? Адже йому нічого іншого не потрібно.
Мене аж занудило.
Спочатку він говорив, як і всі, і всі слухали його, дрімаючи. Але ось він заговорив по-своєму, і сонну ввічливість з них як рукою зняло. А в мене від страху підтялися ноги. Він збожеволів!
— Я проти всього, що обстоює той Раміз, — сказав хафіз Абдулах, — бо ненавиджу безпорядок і насильство. Але в тому, що юнак стільки часу говорив хтозна-що, винні ми всі. Хімзі-ефенді має рацію. Тільки він не каже, у чому ж наша вина. А наша вина в тому, що нам усе байдуже, нас ніщо не стосується, крім нас самих, ми надто багато думаємо про власні вигоди та блага цього світу. Дивуємося, що нам ніхто нічого не сказав, що люди покривали його. А я, бачите, не дивуюся. Чого б вони мали нам казати? Який у нас зв'язок із народом? Ніякого. Між нами й народом проліг кордон, і через цей кордон ми шлемо тільки поліцію. І держави в нас різні — у нас своя, у народу своя. І стосунки між цими державами далеко не дружні. Не народ у цьому винен. Винні ми, наша зарозумілість, себелюбство, безсоромність, тисячі наших дурних звичок, без яких ми не уявляємо свого життя. Тільки собі ми присвоїли право думати, вказувати шлях, яким треба йти, визначати вину й покарання. А в корані сказано: «Усе вирішуйте спільно, у злагоді!» Ми відступилися від корану. Ми не прислухаємося навіть до власного розуму, бо не прагнемо добре виконувати те, що проголосили своїм правом. Погано думаємо, бо замкнулися в собі; спрямовуємо людей у непрохідні хащі, замість того щоб виводити їх на широкий простір; несправедливо визначаємо покарання і ще несправедливіше вину. Ось чому якийсь бунтівник міг так довго баламутити людей, а ми нічого про це не знали. Народ оберігав його, невже вам це не ясно? А ми доправляємося ще більшої суворості, вимагаємо крутих заходів, хочемо за допомогою страху навести порядок. Хіба кому-небудь це вдалося? Чи ви думали коли-небудь, чим запам'ятаємося народові? Страхом, який сіємо? Жорстокістю, з якою боронимо свої інтереси? Тяжким життям, до якого нам байдуже? Пустопорожніми словами, які щедро розсипаємо? Ви змагалися тут, хто вигадає страшнішу погрозу, хто придумає жорстокіше насилля, хто запропонує суворіші закони. Але ніхто не подумав про наші гріхи, ніхто не згадав про причини наших нещасть, нікого не здивувало, що такого раніше не було? Чому? Не вірю, що всі ви думаєте так, як говорите, це було б жахливо. Не припускаю, що ви робите це з користолюбства, це було б не гідне звань, які носите. Отже, боїтеся сказати правду комусь, хто стоїть вище? Якщо це так, мені дуже шкода вас. Але, прошу вас іменем бога, не поширюйте свого страху за межі цього кола, не мстіть за своє приниження! Покарайте злочинця по справедливості й закону — і найсуворіше, якщо треба, але не вигадуйте злочинців там, де їх нема. Тим ви штовхнете їх на шлях злочину. І не вживайте гучних слів та не виставляйте високих доказів, коли зводите свої дрібні порахунки. На нас лежить набагато більша відповідальність перед народом і перед історією, ніж ми гадаємо. Прошу суддю і всіх вас не мати на мене зла за мою відвертість. Я дуже поважаю і вас, і себе, щоб мовчати, думаючи інакше, або говорити не те, що думаю.
Коли він сів, запала тиша.
«О чесний безумцю!» — подумав я схвильовано, не наважуючись подивитися довкола себе.
Коли він говорив, дехто розлючено схоплювався, гнівно заперечував йому, але суддя таких стримував рішучим порухом руки й спокійно дослухав хафіза Абдулаха до кінця. Звичайно, це не означало, що він погоджувався з ним, проте на його похмурому обличчі нічого не можна було прочитати.
Чому дозволив йому говорити? Невже він і справді такий поблажливий? Чи хотів показати, ніби кожному вільно говорити, що він думає? Чи, може, йому треба було, щоб нещасний чоловік повністю розкрив свою душу?
Може, й мене покликали з тою думкою, що я зопалу скажу щось таке, чого не слід говорити?
Я згадав вечірку в хаджі Духотини. Хіба хафіз Абдулах казав не те саме, що й я? Навіть дошкульніше. Страх проймав мене, доки я слухав його серед цього потривоженого, ображеного натовпу. Якби не суддя, хафізу Абдулахові довелося б ще гірше, ніж мені, — на шматки б його розірвали.
Не підводячись, суддя закінчив розмову, сказавши, що, незважаючи на окремі хибні думки, збори показали високу свідомість і виправдали його сподівання. Розбіжностей у поглядах не було, і ця згуртованість сприятиме нашим зусиллям, спрямованим на збереження й зміцнення всього, що священне для нас. Якщо цього не роблять ті, хто зобов'язаний це робити, то за справу візьмуться люди, які загальне добро ставлять вище від власного і які готові боронити істину від будь-яких ворожих посягань. Сказавши, що про цю розмову він доповість намісникові та іншому начальству, суддя подякував нам і відпустив усіх додому.
Виходячи, Мула Ібрагім непомітно кивнув мені головою, кліпнувши очима, й одразу відвернувся. Хіба після всіх отих погроз не стало ще небезпечніше признаватися до мене? Чи він гадає, що в цю хвилину мені особливо потрібна підтримка?
Я вагався, чи піти мені за ним, щоб розпитати, що він думає про ці збори, чи дати йому спокій, адже все одно він не посміє сказати того, що думає, а може, від страху й зовсім нічого не думає. Але, на диво, те, що він признався до мене, мене підбадьорило.
Щоб не штовхатися у вузьких дверях з великими людьми, я вирішив перечекати, доки всі вийдуть.
Перед мечеттю Джемаль Зафранія попрощався з суддею, низько вклонившись йому. Зустрів мене широкою усмішкою. Звичайно, він був задоволений зборами, хоча я не вірю, що він міг чекати чогось іншого.
— Що скажеш про цю розмову?
— Є розумні люди.
— Є, авжеж. А знаєш, я боявся, що ти почнеш виступати.
— Чого б я мав виступати?
— Звичайно, тобі шкода Раміза. Ти ж такий жалісливий.
— Шкода мені кожної людини. Хоч я й не згодний з Рамізом.
— Приємно мені це чути.
— Що буде з ним?
— За те, що він робив, належить смертна кара.
— А не можна просити помилування? Адже йому лише двадцять чотири роки.
— Ніхто йому вже не допоможе — ні начальник поліції, ні суддя, ні сам візир. Могла б його врятувати тільки одним одна людина.
— Хто?
— Ти.
— Я? Що це ти кажеш!
— Для цього я й покликав тебе.
Я подумав, що він насміхається з мене й Раміза.
Мабуть, він зрозумів це з мого застиглого обличчя й здивованих очей, бо поспішив пояснити. Ми друзі, я і цей студент. Гаразд, не друзі, але він нікому так не звірявся, як мені. Не треба лякатися, він знає, що ми розмовляли про звичайнісінькі життєві справи, і він саме це мав на увазі, коли згадав мене. (Усе йому розповів комендант Авд-ага — і це не дивно, дивно інше: що він мені повірив). Раміз іншим викладав свої погляди, мені ж розкривав свою душу. Тож я йому ближчий, ніж інші, і міг би йому сказати, чого інші не можуть. Він знає й те, що я не поділяю Рамізових поглядів. Власне кажучи, я й не маю ніяких поглядів, тільки сумую з того, що люди не ангели і на землі не може запанувати рай. І це добре, що ми не однодумці, бо Раміз із однодумцем був би суворий і неподатливий. Чи я помітив, що легше знаходять спільну мову люди, які думають по-різному, звичайно, якщо вони не вороги? Хіба ми двоє — він, Джемаль, і я — не доказ цього? Ось що треба зробити, якщо я бажаю врятувати Раміза. Раміз залишив глибокий слід у місті, язик у нього, видно, добре підвішений, наобіцяв багато, все одно йому нічого виконувати не треба, говорив переконливо, бо не дбав про обережність, і люди слухали його як посланця божого, часто запрошували виступати в різних місцях. І це не дивно, легше розбудити в людях зло і ненависть, ніж добро і любов. Зло привабливе, воно ближче людській природі. До добра й любові треба дорости; щоб дійти до них, треба докласти зусиль. А зло ми носимо в собі, як одвічну пристрасть, і воно може стати згубним, коли його виставити як єдине добро. Люди запам'ятали його слова і тепер переповідатимуть їх, повторюючи, як молитву, протиставляючи будь-яким труднощам і нещастям. Його слава зросте, бо в очах народу він жертва, а не злочинець. А треба, щоб він не був мучеником, щоб не залишилися зерна його слів, хоча, звичайно, час протверезить більшість обдурених. Ми повинні зірвати з нього ореол мученика, знищити посіяні ним зерна, щоб з них не виросла жодна бур'янина. Як? Дуже просто. Потрібно, щоб він сам зрікся того, що говорив. І я маю намовити його на це. Нікому іншому це не під силу.
Зафранія нахилився до мене так близько, що майже торкався мене губами, наче шепотів мені в ніс, дихаючи на мене кислуватим і по-східному різким запахом. У голові паморочилося, думки плуталися, я ледве втримував їх, щоб не розлетілися, мов наполохані горобці.
Що сказати йому? Як виплутатися з цієї халепи? Він завжди вимагає негайної відповіді, не даючи часу, щоб отямитися. Я знаю, що маю сказати, але як це зробити, щоб не нашкодити собі?
Мов набираючись духу, я сказав, щоб відтягти відповідь:
— Не вірю, що він погодиться.
Зафранія — не я, у нього на все є готова відповідь:
— Страх перед смертю, мій Ахмете, сильніший над усе. Нехай Раміз піде в мечеть і скаже людям, що помилявся, коли їм так говорив, що був ображений і мстив таким чином, а тепер обдумав усе і, як чесна людина, мусить визнати, що штовхав їх на неправильний шлях. Якщо він скаже щось подібне, то відпустимо його. Тільки тут не залишиться, відправимо його з міста.
— У вигнання?
— Живим.
— А якщо не погодиться?
— Залишиться тут. Мертвий.
— Уб'ють?
— Гріх важкий. Чи думаєш інакше?
— Важкий.
— Отже, згоден?
— Можу я трохи подумати?
— Навіщо? Не робиш нічого поганого. Рятуєш його від смерті.
— Справа не погана, але незвична.
— І для нього так краще. Я не люблю жорстокості. Справді! Це печерний спосіб розв'язання суперечок між людьми. Не люблю вбивств. І ти не любиш. Та й він, мабуть.
— Не знаю, важко мені вирішити.
— Людяність твоя, видно, тільки на словах. Правду кажучи, і тобі я хотів допомогти.
— Мені допомогти?
— Ти сам кажеш, що ви були дуже близькі. Хто ж повірить тобі, що ви розмовляли з ним лише про домівку й дівчину?
— І ти не віриш?
— Вірю, доки мені вигідно.
— Завтра скажу тобі.
— Сподіваюся, будеш розсудливий.
Ох, боже неправедний, що ти ще звалиш на мою голову! Вона ж не наймудріша і не найдурніша. Стільки людей винних і невинних усе життя, буває, проживуть, позіхаючи з нудьги. Чому ж ти вибрав тільки мене і не даєш мені спокою? Я завжди повинен розв'язувати нерозв'язні завдання, як той третій, наймолодший брат у казках. А я хотів би, щоб мені було і трохи нудно, і легко, й гарно і щоб прокидався я без думки та муки і не думав зі страхом про завтрашній день.
Я захищався перед комендантом Авд-агою, розповідаючи йому зворушливу історію про Рамізову домівку та дівчину, а відкрив якраз те, що їм треба.
Знайшов кого розчулювати!
Що робити? Якщо відмовлюся від Зафраніїної пропозиції, не пощадить мене, сам він казав, вплутає в Рамізову справу. Вони знають, що той розповідав мені не тільки про рідну домівку й дівчину, і зроблять усе, щоб вирвати з мене правду. Якщо ж я скажу правду, відразу зроблюся співучасником і злочинцем, бо не доніс на нього, а доказом буде моє признання. А якщо не скажу, знову я буду винний, і доказом для них буде їхня впевненість.
Але як я з'явлюся Рамізові перед очі й запропоную йому, щоб зрікся усього, що досі говорив? Не те мене мучить, що він відмовиться, а відмовиться напевне, і не того боюся, що знову буду відданий на милість Зафранії. Це погано, але не найгірше.
Я не зможу, ніяк не зможу винести — навіть у думці я тут зупиняюся в глухій безвиході — не зможу винести його пойнятого жахом погляду, коли б я йому це сказав.
Що б я сказав йому?
«Жаль мені, але мене змусили, присилували».
Але якщо ми будемо не самі, якщо з нами буде стражник, я не зможу цього сказати, не посмію.
«Так було б для тебе найкраще».
Але він не прагнув, щоб йому було найкраще. А його погляд був би страшніший від будь-яких слів, сповнений сорому і образи. Сорому — за мене. Образи — за себе.
«І ти з ними, поете, що співаєш тільки для себе, як соловей? — мовив би його зневажливий погляд. — Я гадав, що ти людина. Думав, що маєш душу. А ти пропонуєш мені життя і ганьбу. Я можу вигідніше продати своє життя. Вони кращі за тебе, вони обіцяють мені смерть і чесне ім'я. Обіцяють добру пам'ять у народі. А ти хочеш, щоб люди плювали, коли почують моє ім'я. Ким би я став, послухавши твоєї поради? Ти сам би жахнувся! Будь-чим, тільки не був би людиною. Негідником, злодієм, вбивцею, катом. Якби я вбив себе, то чому не міг би вбити іншого? Якби я погодився, щоб мені зламали хребет, то чому б щадив чужий? Що б мене стримувало? Якщо людина не має ні честі, ні совісті, усе їй дозволено. Ні, я прийму їхню кару, вона почесніша від твого порятунку. А вибрав я цю можливість давно, ще коли тільки ступив на цей шлях».
Як можу я вимагати, щоб він зрадив свою думку? І я після цього міг би стати будь-чим, тільки не людиною.
Я думав, що люди роз'єднані, так воно і є насправді, але ось між ними знов утворюються нерозривні зв'язки. Шляхи наші перехрещуються, як заборсані нитки. Чи міг я навіть подумати, яка мука випаде мені через майже незнайомого юнака?
Якщо його не зраджу, знищу себе; якщо його знищу, зраджу себе.
Ні на одне, ні на друге пристати не можу, а третього нема.
Коли мені важко, тікаю в самотність. Коли мені ще важче, шукаю добрих людей.
Я завернув до контори Мули Ібрагіма. Він саме збирався йти на обід, помічників за перегородкою не було. Але я все одно говорив пошепки, за звичкою і особливо після того, що чув на зборах у мечеті.
— Кого мав на увазі суддя, коли говорив, що той не виконує свого обов'язку?
Я боявся, що Мула Ібрагім не відповість, але не запитати не міг. Він усе-таки відповів. Мабуть, я був надто пригнічений.
— Мав на увазі начальника поліції. Вони не люблять один одного. Отож і звалює на нього вину.
— Погрожував також іншим.
— Порядок нібито похитнувся — винен начальник поліції. Заодно й з іншими можна розрахуватися. Двох зайців убиває.
— Чому завжди погрожує? Хіба люди не досить залякані?
— Більше страху — більше порядку.
Якби в усіх стільки страху, як у Мули Ібрагіма, порядок був би досконалий. Та й у мені, їй-богу, його не бракує.
— Порадь мені, Муло Ібрагіме, вимагають, щоб я поговорив з Рамізом. Хочуть, щоб він зрікся своїх виступів. Тоді, мовляв, його випустять.
— Поговори, обов'язково поговори.
— Він не погодиться.
— Скажеш їм, що не погодився.
— Як я йому подивлюся в очі?
— Звичайно. Скажеш йому: моя справа тобі запропонувати, твоя — вирішувати. Все одно його вб'ють.
— Ти так думаєш?
— Зробили з нього страховище. То де ж його випустять?
— Муло Ібрагіме, з якою радістю я повернувся б назад на свою річку!
— І там би тебе знайшли.
Скрізь мене знайдуть. Порятунку ніде нема.
Удома я застав Махмута, він розтринькав усі гроші і знову ходить пригнічений.
Я все розповів Тияні і йому, відразу, ще в дверях, щоб не луснути.
Відповіді були цілком протилежні тим, яких я сподівався.
— Як би ти міг так образити людину? — обурився Махмут.
А Тияна:
— Залишиться живий, а це основне.
А потім поволі вони помінялися ролями, змінивши кожне свою думку.
Махмут шкріб заросле щетиною підборіддя:
— Звичайно, смерть — це не порятунок.
Тияна схвильовано роздумувала вголос:
— Він знав, на що йде, й не боявся. Як ти можеш умовляти його, щоб він зрікся сам себе?
Так ми нічого й не вирішили.
— О боже, — зітхала Тияна.
— От нещастя, — бідкався Махмут.
Але його непогамовна думка не могла задовольнитися наріканнями, вона шукала виходу:
— А якби ти захворів? Наїжся сирої картоплі, і жар у тебе буде, як при добрячій лихоманці. А я приведу Авд-агу, нехай переконається.
Це, зрештою, мені видалося сприйнятним, захворію і без сирої картоплі — від муки, від страху, від безвиході.
Але ба, не багато цим виграю. Чому саме сьогодні почалася в мене лихоманка? А якщо й повірять, то почекають, поки одужаю. Не буду ж цілий рік їсти сиру картоплю.
Махмут висловив припущення, що мене залишать сам на сам із Рамізом, а я тоді йому й скажу: так і так, брате, рятуй мене, у велику біду я влип.
Махмут забув, що Раміз ще в більшій біді.
Так ми довго пережовували три немічні думки й нічого не вирішили. Таких успіхів я досяг би й без них, але мені було легше, що я не сам.