Господиня

Розділ 10 Поворот

Задзвонив електричний дзвоник, сповіщаючи про нового відвідувача цілодобової крамниці. Я винувато сіпнулась і сховала голову за полицями з товаром.

«Припини вдавати злочинницю», — мовила Мелані.

«Нічого я не вдаю», — буркнула я у відповідь.

Від холодного поту, що виступив на долонях, мені стало зимно, хоча у маленькому приміщенні було спекотно. Великі вікна пропускали забагато сонця, і гучний трудяга-кондиціонер не встигав його охолоджувати.

«Котрий?» — запитала я.

«Більший», — відповіла вона.

Я схопила брезентовий рюкзак, один із двох в асортименті, який на вигляд вміщав більше, ніж я могла підняти. Потім обійшла прилавок — на полицях стояли пляшки з водою.

«Літрів з десять ми донесемо, — вирішила Мелані.— Цього стане на три дні пошуків».

Я глибоко вдихнула, намагаючись переконати себе, що не йду в неї на повідку. А просто намагаюся зібрати якнайбільше інформації, от і все. А коли матиму цілісну картину, тоді до когось звернусь — можливо, до іншого шукача, не такого осоружного, як шукачка, що дісталася мені,— і передам інформацію. Я просто хочу довести справу до кінця.

Моя невдала спроба збрехати собі була такою жалюгідною, що Мелані навіть оком не зморгнула. Мабуть, шукачка має рацію: для мене все вже втрачено. Треба було брати квиток на літак.

«Втрачено? Коли б то! — забурчала Мелані.— Я досі не можу примусити тебе робити щось проти твоєї волі. Та я навіть руки не можу підняти!» — розчаровано побивалася вона.

Я поглянула на руку: замість потягнутися по пляшку води, як того хотілося Мелані, рука непорушно висіла біля стегна. Я відчувала нетерпіння Мелані, її нестримне бажання рухатися. Знову бути на ногах, знову бігати, ніби моє існування було просто тимчасовою перешкодою, сезонним явищем, змарнованим часом. Мелані на це тільки подумки пирхнула і повернулася до справи.

«Ну ж бо! — понукала вона мене, — ходімо вже! Скоро стемніє».

Зітхнувши, я зняла з полиці запакований в поліетилен блок пляшок із водою. Ще б трохи, і він би гепнувся на підлогу, та я вчасно його спіймала. Відчуття було, ніби руки от-от відірвуться.

— Ти знущаєшся з мене! — вигукнула я.

«Тихше!»

— Прошу? — відгукнувся низенький сутулий чоловік — інший покупець — з того кінця ряду.

— М-м-м… нічого, — пробурмотіла я, відводячи погляд убік. — Не уявляла, що вода така важка.

— Допомогти? — запропонував він.

— Ні, ні,— гарячково відповіла я. — Просто візьму меншу упаковку.

Він повернувся до полиці з картопляними чипсами.

«Ні, не візьмеш, — Мелані не відступала. — Я й важче тягала. А ти хочеш, аби все було легко, Вандрівнице», — додала вона роздратовано.

«Вибач», — неуважливо мовила я, заскочена тим, що вона вперше назвала мене на ім’я.

«Коліном підтримуй».

Я відчайдушно боролася з упаковкою води, міркуючи, скільки зможу її пронести. Принаймні вдалося дотягнути її до каси. З величезним полегшенням я гепнула її на прилавок. Кинувши на воду рюкзак, я ще додала коробку шоколадного печива, пончики й пачку чипсів, що стояли на полиці поблизу каси.

«В пустелі вода набагато важливіша за їжу, крім того, ми стільки не донесемо…»

«Я голодна, — перебила її я, — а це не важке».

«Що ж, спина твоя! — роздратовано буркнула вона, а потім наказала: — Візьми карту».

Я поклала те, що вона хотіла — топографічну карту місцевості, на прилавок до решти краму. Реквізит для її шаради.

Касир, сивий чоловік з уже заздалегідь наготовленою усмішкою, пробиваючи коди товарів, мило запитав:

— Ідете в похід?

— Тут чудова гора.

— Маршрут починається он там, — тицьнув він пальцем.

— Я знайду, — квапливо пообіцяла я, стягуючи непоступливий вантаж із прилавка.

— Спускайтеся до темряви, юна леді. Бо заблукаєте.

— Певна річ.

Мелані готова вже була з’їсти цього доброго літнього дядечка.

«Він дуже милий. Щиро переживає, аби зі мною нічого не сталося», — нагадала я їй.

«Які ви всі повільні! — її роздратування зростало. — Хіба тебе не вчили, що не можна балакати до незнайомців?»

Я відчула укол провини: «У нас не буває незнайомців».

«Так дивно, що не треба платити, — зронила Мелані, змінюючи тему. — Навіщо тоді пробивати товари?»

«Заради обліку, звісно. Продавець же не може пам’ятати все, що ми взяли, коли дозамовлятиме крам. Крім того, який сенс у грошах, коли всі абсолютно чесні? — (Я знову відчула докори сумління, і цього разу так сильно, що аж боляче стало). — Окрім мене, звичайно».

Стурбована глибиною моїх почуттів, Мелані від них відмежувалася. Певно, боялася, що я передумаю. Натомість зосередилася на пристрасному бажанні бігти геть, рухатися до своєї мети. Адреналін передався мені, і я прискорила ходу.

Доволікши свою ношу до автівки, я нахилилася, аби поставити її на землю біля пасажирських дверцят.

— Дозвольте вам допомогти.

Від несподіванки я рвучко випросталась. Біля мене, з пакетом у руках, стояв покупець із крамниці.

— О… дякую, — нарешті вичавила я, відчуваючи, як несамовито гепає у вухах пульс.

Ми напружено чекали — Мелані скулилась, ніби готуючись тікати, — поки чоловік завантажував наші надбання в машину.

«Чого ти боїшся? Він також просто ввічливий».

Але Мелані й далі недовірливо за ним спостерігала.

— Дякую, — сказала я, коли він зачинив дверцята.

— Будь ласка.

Не озираючись, він попрямував до свого автомобіля. Я сіла за кермо і підхопила пачку картопляних чипсів.

«Роздивляйся карту, — звеліла Мелані.— Почекай, поки він не зникне з поля зору».

«Ніхто за нами не стежить», — запевнила я її, але, зітхнувши, однією рукою розгорнула карту, а другою вкидала до рота чипси. Непогано було б дізнатися, куди ми прямуємо.

«Куди ми прямуємо? — так і запитала я. — Ми знаємо, де відправна точка. Що далі?»

«Роззирнися, — наказала вона. — Якщо звідси його не видно, то спробуємо з південного боку гори».

«Кого його?»

Вона показала мені картинку з її спогадів: ламаний зиґзаґоподібний орієнтир, чотири кути гострі, а п’ятий чудернацьки зрізаний, наче хтось його надламав. Тепер я побачила його, як належить: зубчасте гірське пасмо з чотирма стрімкими вершинами, а п’ята ніби надламана…

Повернувшись обличчям на північ, я обвела поглядом обрій зі сходу на захід. Все було так просто, ніби й не насправді. Мов я вигадала той малюнок уже потому, як побачила силует гори, що здіймався над виднокругом на півночі.

«Воно! — Мелані ледь не співала від захвату. — Ходімо!» — вона спонукала мене вийти геть із машини, стати на ноги, рухатися.

Я похитала головою, знову схилившись над картою. Гірське пасмо було так далеко, що я навіть не могла сказати, скільки до нього миль. Нізащо не піду зі стоянки пішки в порожню пустелю, хіба що зовсім не буде вибору.

«Будьмо розважливі», — подумала я, проводячи пальцем уздовж тоненької лінії на карті — безіменної дороги, що за декілька миль на схід відділялася від автостради і йшла в напрямку гір.

«Гаразд, — поштиво погодилася Мелані.— Що швидше, то краще».

Ми без проблем знайшли ґрунтівку, що блідим шрамом вирізнялася серед ріденьких чагарників і завширшки ледве вміщала одне авто. За браком подорожніх ґрунтівка, певно, густо б заросла травою у будь-якій іншій місцевості з пишною рослинністю. Але не в пустелі, де травам потрібні десятиліття, аби оговтатися від такого насилля. В’їзд перекривав іржавий ланцюг, прибитий до дерев’яного стовпчика з одного боку й обв’язаний навколо такого ж стовпчика з другого. Я метнулась і відв’язала ланцюг, купкою покинувши його біля першого стовпа, а потім стрибнула в автомобіль, сподіваючись, що ніхто в цій глушині не проїжджатиме повз і не зупиниться, аби мені допомогти. На щастя, поки я з’їжджала на ґрунтівку і відв’язувала ланцюг, автострада була порожня.

Ми обидві відчули полегшення, коли з-під коліс зник асфальт. Я раділа, що більше не треба нікого обманювати — чи то словом, чи то мовчанням. На самоті я почувалася не такою зрадницею.

Мелані посеред пустелі була як риба у воді. Вона знала, як називається кожна колючка, і мугикала до себе їхні назви, вітаючи їх, наче старих друзів.

«Чапарель, фук’єрія, опунція, мескіт…»

Удалині від автостради, від цивілізації, пустеля вдихнула в Мелані нове життя. Хоч вона й цінувала прудкість автомобіля, який підстрибував на кожній ямці — як на таке бездоріжжя, машина занизька, — проте до нестями жадала простувати на своїх двох, підстрибом гнати крізь безпечну спеку пустелі.

Нам, мабуть, таки доведеться пройтися пішки, і швидше за все, раніше, ніж я б воліла, але я вельми сумніваюся, що Мелані задовольниться. Я відчувала в нутрі справжню жагу. Свободу. Прагнення рухатися у звичному ритмі свого широкого кроку, куди заманеться Мелані. На якусь мить я уявила, як це — бути ув’язненою у власному тілі. Сидіти всередині, але не мати змоги ні на що впливати. Опинитись у пастці. Не мати вибору.

Намагаючись відігнати подалі такі думки і позбутися змішаного почуття жаху і жалю, я зосередилася на вибоїстій дорозі. Ще жоден носій не змушував мене відчувати провину за те, ким я є. Звісно, ніхто з них не мав змоги поскаржитися.

Сонце вже сідало на маківки західних пагорбів, коли в нас виникло перше непорозуміння. За довгими тінями, що спліталися на дорозі в химерні візерунки, стало важче оминати горби та вибоїни.

«Он він!» — радісно заспівала Мелані, побачивши далеко на сході гірське пасмо — плавну лінію гір, із різким підвищенням посередині, наче хтось тонким довгим пальцем тицяв у небо.

Мелані поривалася негайно в чагарники, і їй було байдуже, чого це могло коштувати машині.

«Може, спочатку дістанемося першого орієнтира?» — охолодила її я. Вузенька ґрунтівка петляла у більш-менш потрібному напрямку, і мені було страшно її полишати. Як іще я можу повернутися до цивілізації? Чи повороту немає?

В мить, коли сонце торкнулося темного зиґзаґу обрію на заході, я уявила шукачку. Що вона подумає, коли я не з’явлюсь у Тусоні? У пориві радості я голосно розсміялася. Мелані теж сподобався образ розлюченої шукачки. Скільки часу знадобиться шукачці, аби повернутися до Сан-Дієго й розвідати, чи це бува не розіграш, замислений з метою її позбутися? А як вона діятиме далі, коли мене там не виявиться? Коли мене не виявиться ніде?

Важко сказати, коли я сама не знаю, де буду в ту мить.

«Дивись, висохле річище. Достатньо широке для машини — їдьмо по ньому», — квапила мене Мелані.

«Нам хіба в цьому напрямку?»

«Скоро стемніє, і нам доведеться зупинитися. Ти марнуєш час!» — від досади вона без голосу скрикнула.

«Або бережу його, якщо я права. Крім того, це ж мій час, чи не так?»

Вона відповіла не словами, а натомість потягнулася до зручного річища.

«З нас двох усе роблю я, тож і робитиму це по-своєму».

Мелані безслівно вилаялася.

«Краще покажи мені решту орієнтирів, — запропонувала я. — Може, до сутінків іще щось розгледимо».

«Ні,— відтяла вона. — Тут буде по-моєму».

«Ти як дитина».

У відповідь — мовчання. Я тримала курс на чотири гострі вершини, і Мелані зажурилася.

Коли сонце зникло за пагорбами, усе навколо раптово заполонила ніч. Ще секунду тому пустеля була помаранчевою від призахідного сонця, а за мить вона вже чорна. Я скинула швидкість, намацуючи на панелі приладів кнопку фар.

«Ти що, здуріла? — засичала Мелані.— Ти хоч уявляєш, як видно фари в пустелі? Нас точно хтось помітить».

«То що робити?»

«Сподіватися, що сидіння розкладаються».

Я не глушила двигун — може, є варіанти, окрім спання в машині посеред чорної порожнечі нічної пустелі. Мелані терпляче чекала, переконана, що варіантів немає.

«Це божевілля, ти знаєш, — мовила я до неї, ставлячи машину на ручне гальмо і виймаючи ключ із замка. — Уся наша задумка божевільна. Тут нікого немає і не може бути. Ми нічого не знайдемо. І при цьому безнадійно заблукаємо». Я інстинктивно відчувала небезпеку — як можна бродити посеред спекотної пустелі без жодного запасного плану і можливості повороту! Я знала, що Мелані усвідомлює загрози краще за мене, проте подробиці вона вирішила приховати.

На мої звинувачення вона не відповідала. Мої страхи її не хвилювали. Я розуміла, що вона ліпше до смерті блукатиме пустелею, ніж повернеться до мого попереднього життя. Навіть якби його не псувала шукачка, пустеля для Мелані була ріднішою.

Я відкинула сидіння до межі. Назвати його зручним було важко. Сумніваюся, що зможу заснути, але я не дозволяла собі думати, і в голові було порожньо. Мелані також мовчала.

Я заплющила очі. І майже не відчувши відмінності між чорнотою заплющених повік і темрявою безмісячною ночі, з несподіваною легкістю поринула в забуття.