Господиня

Розділ 27 Вагання

Навпомацки я прямувала назад до в’язничної камери.

От уже кілька тижнів, як моя нога не ступала в цей коридор; я не була тут із того самого ранку, як Джаред вирушив на вилазку і Джеб дав мені волю. Схоже, поки я жива, а Джаред у печерах, моє місце тут.

Тьмяний ліхтар не чекав тут на мене. Я була впевнена, що вже наближаюся: роги й повороти були віддалено знайомі. Я витягнула перед собою ліву руку й почала навпомацки пробиратися вздовж коридору, шукаючи знайомий отвір. Я ще не вирішила, чи залазитиму всередину, та принаймні точно знатиму, де я.

Моя нора знайшлася, однак оселитися в ній мені не вдасться.

В ту-таки мить, як пальці мої намацали жорсткі краї отвору, ноги перечепилися через перешкоду, і я впала навколішки. Падаючи, я інстинктивно витягнула руки, і долоні з хрустом і тріскотом проломили щось, зовсім не схоже на камінь.

Різкий звук сполошив мене, а несподівана перешкода налякала. Перше, що спало на думку, — я завернула не за той ріг і зараз не біля своєї нори. Можливо, навіть потрапила в чужу кімнату. Я швидко прокрутила в пам’яті увесь маршрут — де ж я схибила? Я закам’яніла в темряві, чекаючи реакції.

Але нічого не відбувалося — ні реакції, ні звуку. Все було як завжди — темно, парко, волого і так тихо, що не залишилося жодного сумніву: окрім мене, тут нікого немає.

Обережно, намагаючись не шуміти, я роззирнулася.

Руки мої у щось провалилися. Я вивільнилася й намацала щось схоже на картонну коробку, обгорнуту тонким шаром прозорої плівки — її-бо я і прорвала. Всередині був іще один шар тонкої плівки — маленькі прямокутники, які шурхотіли щоразу, коли я їх торкалася. Я відсмикнула руку, злякавшись, що приверну до себе увагу.

Я згадала, що начебто намацала вхід у нору. Пошукала ліворуч, і рука наштовхнулася на цілий стос великих картонних коробок. Я спробувала дотягнутися до верху — довелося ставати на пальчики, таким високим виявився стос. Я тицялась кругом, аж доки не намацала стіну, а за тим — і отвір, саме там, де й очікувала. Отож я спробувала залізти всередину: одна хвилина на увігнутому земляному ложі — і я б одразу впізнала печеру, — але годі було й думати про те, щоб пробратися всередину. Вся печера була завалена численними коробками.

Опинившись у безвиході, я, намацуючи дорогу, рушила далі по коридору. З’ясувалося, що далі проходу також немає — все завалено таємничими коробками.

Нишпорячи по землі, я силкувалася втямити, де опинилась, коли раптом натрапила на щось, зовсім не схоже на картонні коробки. Груба жорстка тканина — певно, мішок; коли я його штурхнула, в ньому зашурхотіло. Я пожмакала мішок — навряд чи його ледь чутний сипучий звук видав би мою присутність.

Раптом усе стало на свої місця. Допоміг запах. Поки я перебирала пальцями дрібнесенькі піщинки, в ніс мені вдарив знайомий запах. Я ніби повернулась у свою невеличку кухоньку в Сан-Дієго, до низенького серванта ліворуч від умивальника. Перед очима постав мішок сирого рису і пластикова мірка, якою я черпала рис, а позаду — довгі ряди консервів…

Тільки-но я втямила, що переді мною — мішок із рисом, усе прояснилось. Я таки не помилилася. Хіба Джеб не казав, що цю печеру використовують як продуктовий склад? І хіба Джаред із командою щойно не повернулися з вилазки по харчі? Ну звісно, тепер усе, що вони накрали за останні кілька тижнів, поскладали в цьому відлюдному куточку.

У голові роїлося безліч думок.

По-перше, я зрозуміла, що довкола їжа. Не просто грубий хліб і ріденький цибулевий суп, а справжня їжа. Десь у цій купі може бути арахісове масло. Шоколадне печиво. Картопляні чипси. Сирні палички.

Я одразу ж уявила, як знаходжу їх, смакую, наїдаюся досхочу — вперше за той час, відколи полишила цивілізацію. І мені стало соромно за такі думки. Джаред ризикував життям; останні кілька тижнів він провів, ховаючись і крадучи, не для того, щоб нагодувати мене. Ця їжа для інших.

Проте мене хвилювало, що це, можливо, не вся здобич. А що як сюди мають принести більше коробок? І зроблять це Джаред із Кайлом… Не треба особливо напружувати уяву, щоб зрозуміти, як вони діятимуть, побачивши мене тут.

Зрештою, саме з цієї причини я й прийшла сюди: побути на самоті, добре все обміркувати…

Я притулилася до стіни й з’їхала вниз. Із мішка з рисом вийшла непогана подушка. Я заплющила очі — цього можна було й не робити в такій чорнильній темряві — і вирішила попросити поради.

«Гаразд, Мел. Що тепер?»

Я зраділа, що вона не спить — теж насторожі. Необхідність боротися додала їй сил. Тільки тоді, коли все йшло гладко, вона ніби впадала в сплячку.

«Розставимо пріоритети, — вирішила вона. — Що для нас важливіше? Щоб вижили ми? Чи Джеймі?»

Вона й сама знала відповідь на це запитання:

«Джеймі», — підтвердила я і вголос зітхнула. Зітхання відлунило від стін печери.

«Згода. Які в нас шанси? Якщо Джеб з Іяном нас захищатимуть, то, можливо, ми ще кілька днів протягнемо. Чи допоможе це Джеймі?»

«Ймовірно. Та чи не краще одразу здатися? Навряд чи йому стане краще, якщо ми тягнутимемо до останнього, — а кінець-бо, схоже, невідворотний…»

Їй не сподобалась моя відповідь. Я відчувала, як вона метушиться, шукає інший вихід.

«Може, втекти?» — запропонувала я.

«Не вийде, — відповіла вона. — До того ж що нам робити там, нагорі? Як ми все пояснимо їм?»

Ми водночас уявили, як я пояснюватиму довгі місяці відсутності. Можна збрехати, вигадати правдоподібну байку або сказати, що я нічого не пам’ятаю. Але перед очима постало скептичне обличчя шукачки, її прискіпливі булькаті очі, завжди підозріливі,— і я одразу втямила: спроби викрутитися неминуче проваляться.

«Всі подумають, що я тебе здолала, — погодилася Мелані.— Тоді тебе витягнуть і запхають у мою голову шукачку».

Я заметушилася, наче зміна пози допоможе відмахнутися від цієї думки, затремтіла і закінчила за Мелані: «Вона розповість про печери, і сюди поз’їжджаються шукачі…»

Жах накрив нас із головою.

«Справді,— провадила я, — про втечу не може бути й мови».

«Справді», — прошепотіла вона, захлинаючись від емоцій.

«Отже, залишається вирішити… швидка смерть чи повільна? Що вразить Джеймі менше?»

Здавалося, якщо ми обговорюватимемо практичні питання, мені вдасться абстрагуватися, не втрачати ділового тону. Мелані старалася робити те саме.

«Я не впевнена. З одного боку, цілком логічно: що довше ми троє будемо разом, то важче нам буде розлучитися. З другого боку, якщо ми не боротимемося, якщо просто здамося… Джеймі це не сподобається. Він почуватиметься, наче його зрадили».

Я обміркувала обидва варіанти, намагаючись мислити раціонально.

«Значить, швидка смерть… і водночас зробити все можливе, щоб не померти?»

«Чинитимемо опір», — підтвердила Мелані, спохмурнівши.

«Опір… Чудово».

Я спробувала уявити це — відповісти насильством на насильство. Підняти руку, щоб когось ударити. Гм, на словах я все можу, а от на ділі…

«Ти зможеш, — підбадьорила Мелані.— Я тобі допоможу».

«Дякую, але не варто. Має бути інший вихід».

«Я не розумію тебе, Вандо. Ти відвернулася від своїх одноплемінників заради нас, ти готова життя віддати за мого брата, ми з тобою кохаємо одного чоловіка, який збирається нас убити, а ти ніяк не можеш відмовитися від своїх принципів, які в нашому світі цілком непрактичні».

«Я — це я, Мел. І мені не до снаги змінитися, хай що зміниться навколо. Ти дотримуєшся своїх принципів, а я — своїх».

«Але якщо ми…»

Мелані б неодмінно продовжила суперечку, але нас перервали. З коридору, здалеку, відлунням прилетіло тихе шурхотіння — чиїсь кроки по каменю.

Я застигла, тіло наче вимкнулося, тільки серце шалено калатало, але й воно робило перебої. Я дослухалася — і скоро надія на те, що мені почулося, розвіялась. За кілька секунд з коридору чіткіше долинув звук тихих кроків.

Мелані тримала себе в руках, тоді як я нетямилася від переляку.

«Підведись на ноги», — наказала вона.

«Навіщо?»

«Ти не битимешся, але ж бігати ти вмієш. Роби щось — заради Джеймі».

Я вже знову дихала — тихо й неглибоко. Обережно стала навколішки й почала підводитися. Тілом шугав адреналін, м’язи напиналися. Жодна погоня мене не дожене, але куди бігти?

— Вандо? — прошепотів хтось тихо. — Вандо! Ти тут? Це я.

Голос здригнувся, і я впізнала його.

— Джеймі! — вигукнула я. — Що ти тут робиш? Я ж казала, що хочу побути на самоті.

В голосі Джеймі відчувалося полегшення, він заговорив нормально:

— Тебе всі шукають. Ну, не всі — я маю на увазі Труді, Лілі й Веза. Але ніхто не має знати, що саме ми робимо. Аби не здогадалися, що ти зникла. Джеб швидко знайшов свою рушницею. Іян із Доком. Коли Док звільниться, то побалакає з Джаредом і Кайлом. Дока слухаються всі. Тож тобі не варто ховатися. Всі зайняті своїми справами, а ти, мабуть, утомилася…

Джеймі поволі наближався до мене, і нарешті рука його намацала мою долоню, а тоді стиснула пальці.

— Я не ховаюся, Джеймі. Я ж казала, що повинна все обміркувати.

— Ти можеш міркувати й у присутності Джеба, хіба ні?

— І куди ти пропонуєш мені піти? Назад до кімнати Джареда? Моє місце тут.

— Уже ні,— в голосі Джеймі прорізалися добре знайомі мені вперті нотки.

— А чому всі такі зайняті? — вирішила змінити я тему розмови. — Що робить Док?

Моя спроба провалилася — Джеймі не відповів.

Запанувала тиша, а за хвилинку я торкнулася його щоки.

— Послухай, ходи до Джеба. Скажи всім, що пошуки не потрібні. А я побуду тут іще трошки.

— Тут нема де спати.

— Але ж раніше я тут спала.

Він похитав головою.

— Принаймні я принесу матраци і подушки.

— Мені й одного вистачить.

— Я не спатиму з Джаредом, доки він поводитиметься як бовдур.

Подумки я застогнала.

— Значить, доведеться тобі терпіти хропіння Джеба. Вони — твоя родина, не я.

— Моя родина — кого я такими вважаю.

Мене не відпускала думка, що Кайл от-от знайде мене. Але варто сказати про це Джеймі, як він одразу ж кинеться мене захищати.

— Добре, але спершу спитай дозволу в Джеба.

— Пізніше. Сьогодні до нього краще не підходити.

— А чим таким він зайнятий?

Джеймі не відповів. Тільки тепер я збагнула, що і перше запитання він пропустив повз вуха навмисне. Джеймі щось приховував. Можливо, всі зайняті, бо шукають мене. Можливо, повернення Джареда нагадало їм про те, як слід зі мною поводитися. Це сталося ще на кухні: згадати хоча б опущені долі голови, винуваті позирки на мене.

— Що відбувається, Джеймі? — не вгавала я.

— Я не можу розповісти, — пробурмотів він. — І не розповім, — його руки міцніше обвилися навколо моєї талії, а обличчя притиснулося до мого плеча. — Все буде гаразд, — запевнив він хрипко.

Я поплескала його по спині й пальцями розчесала сплутану гриву.

— Гаразд, — мовила я; нехай мовчить. Зрештою, у мене теж свої секрети, правда? — Не засмучуйся, Джеймі. Хай там що, все буде добре. Ти впораєшся.

Як мені хотілося, щоб так воно й було!

— Уже й не знаю, на що сподіватися, — прошепотів він.

Я витріщалася в темряву, намагаючись здогадатися, що саме приховував від мене Джеймі, коли раптом у кінці коридору краєм ока зауважила світло — тьмяне, проте легко помітне в темряві печери.

— Ш-ш-ш, — видихнула я. — Хтось іде. Швидше ховайся за коробки.

Джеймі зиркнув на жовтувате світло, яке щосекунди ставало дедалі яскравішим. Я прислухалася, але кроків не почула.

— Я не збираюсь ховатися, — прошепотів Джеймі.— Стань за мною, Вандо.

— Ні!

— Джеймі! — погукав Джаред. — Я знаю, що ти тут!

Мої ноги немов приросли до землі. Ну чому, чому прийшов саме Джаред? Джеймі було б набагато легше, якби мене вбив Кайл.

— Забирайся! — гаркнув Джеймі у відповідь.

Жовтувате світло наблизилося й перетворилося на велику пляму на стіні.

З-за рогу вийшов Джаред із ліхтарем у руці — промінь світла ковзав туди-сюди по кам’яній долівці. Джаред помився й одягнув вицвілу червона сорочку, яку я одразу ж упізнала, — вона кілька тижнів висіла в кімнаті, і я до неї звикла. Джаредове обличчя також було мені добре знайоме — на ньому був той самий вираз, що й тоді, коли я вперше тут з’явилася.

Промінь ліхтаря осліпив мене; я була певна, що світло відбилося від срібла в моїх очах, бо Джеймі здригнувся — легесенько, а тоді напружився ще рішучіше.

— Відійди від цієї істоти! — загарчав Джаред.

— Заткнися! — вереснув Джеймі у відповідь. — Ти її не знаєш! Облиш її!

Він чіплявся за мене, а я намагалась вивільнитися.

Джаред біг, мов роздрочений бик. Він ухопив Джеймі за комір і потягнув геть від мене. Не відпускаючи сорочки, він трусив Джеймі й верещав:

— Бовдур! Хіба не бачиш, що вона тебе використовує?

Інстинктивно я загородила Джеймі собою. Як я й сподівалася, моє втручання змусило Джареда відпустити хлопця. Решта не мала ніякого значення: ні його знайомий аромат, ні обриси мужніх грудей під сорочкою — пальці ще пам’ятали дотик…

— Не займай Джеймі,— сказала я, вперше бажаючи стати такою, як Мелані: щоб руки були дужі, а голос твердий.

Джаред смикнув мене за зап’ястя і жбурнув об стіну, подалі від Джеймі. Від наглого удару мені перехопило подих. Я вдарилась об стіну і впала на землю, з тріскотом приземляючись на коробки і роздираючи плівку.

У голові калатало, а я, неприродно вигнувшись, лежала на коробках. Перед очима миготіли дивні вогники.

— Боягуз! — вереснув Джеймі до Джареда. — Та вона радше помре, ніж ударить когось! Коли ви нарешті від неї відчепитеся?

Коробки зсунулися, і долоня Джеймі лягла мені на руку.

— Вандо! З тобою все гаразд, Вандо?

— Так, усе добре, — кашлянула я попри калатання в голові. Мабуть, Джаред впустив ліхтар — в його світлі я побачила над собою занепокоєне обличчя Джеймі.— Іди, Джеймі,— прошепотіла я. — Біжи.

Джеймі яро замотав головою.

— Відійди від неї! — не вгавав Джаред.

Джаред схопив хлопця за плечі й поставив на ноги. Коробки змістилися і лавиною посипалися на мене. Я відкотилася, затуляючи голову руками. Важкий ящик ударив мене поміж лопаток, і я зойкнула від болю.

— Їй боляче! — волав Джеймі.

А тоді почувся різкий хруст, і хтось охнув.

Я силкувалася вилізти з-під коробок, нестямно спираючись на лікті.

Джаред тримався за ніс, а по його губах стікала темна рідина. Очі були розширені від подиву. Джеймі стояв навпроти, стиснувши руки в кулаки, а обличчя його було перекошене від злості.

Та злісна гримаса поволі сповзла, і на її місце прийшов біль — біль зради такий глибокий, що міг би посперечатися з виразом обличчя Джареда, коли той побачив мене на кухні.

— Ти зовсім не такий, як я думав, — прошепотів Джеймі. Він дивився на Джареда так, ніби той неймовірно далеко, ніби їх розділяє стіна, і Джеймі поцейбіч — зовсім сам.

Очі Джеймі набрякли сльозами, і він відвернувся, соромлячись своєї слабкості перед Джаредом. Стрімким непевним кроком він пішов геть.

«Принаймні ми спробували», — подумала Мелані сумовито. Її серце краялося за Джеймі, і все-таки вона хотіла, щоб я перевела очі на обличчя Джареда. І я скорилася.

Джаред не дивився на мене. Він дивився в темряву, в якій зник Джеймі, і досі тримався за ніс.

— Чорт забирай! — вилаявся він зненацька. — Джеймі! Повернись!

Тиша.

Джаред кинув на мене ще один нищівний погляд — і я відсахнулася, хоча його лють, здається, вщухла, — а тоді схопив ліхтар і кинувся навздогін за Джеймі, копнувши геть із дороги коробку.

— Пробач мене, о’кей? Не плач, малий! — вигукуючи сердиті вибачення, він завернув за ріг, я лишилася лежати в темряві.

Якийсь час я просто дихала. Зосередилася на повітрі в легенях: вдих, видих, вдих… Поволі відновивши дихання, я почала підводитися з землі. Кілька секунд знадобилося, щоб повернути собі контроль над ногами, і все одно вони тремтіли й підкошувалися, тож я притулилася до стіни і з’їхала на землю — на свій мішок із рисом. Я впала на «подушку» і спробувала оцінити своє становище.

Все було ціле — за винятком носа Джареда, мабуть. Я повільно потрусила головою. Джеймі з Джаредом не повинні битися.

Я завдала їм скільки страждань і горя! Я зітхнула й продовжила огляд. Болючий синець на спині, щока обідрана і волога — я приклалася нею до стіни. Коли я торкнулася щоки, рана защеміла, а на пальцях залишилася тепла рідина. Але це і все. Решта синців і подряпин незначні.

Тільки-но я це усвідомила, мене зненацька затопило полегшення.

Я жива. Джаред мав шанс мене убити, але не скористався ним. Натомість помчав за Джеймі, щоб помиритися. Якої б шкоди я не заподіяла їхнім стосункам, здається, не все ще втрачено.

Довгий був день — він був довгим іще до того, як з’явився Джаред із командою, а відтоді, здавалося, спливла ціла вічність. Я заплющила очі й заснула просто на рисі.