Господиня

Розділ 12 Помилка

— Неймовірно! Ти схибила! Не може бути!

Я дивилася вдалечінь, не вірячи своїм очах, і відчувала, як підкошуються від жаху ноги.

Вчора вранці я з’їла на сніданок останнє розчавлене печиво. Учора опівдні я знайшла подвійну вершину і знову повернула на схід. Мелані, як і обіцяла, показала мені останній орієнтир, і я мало не стрибала від радості. Учора ввечері я випила останню краплину води. То був день четвертий.

Сьогодні зранку не лишилося нічого, окрім туманного усвідомлення пекучого сонця над головою і відчайдушної надії в серці. Час невпинно збігав, і я з наростаючою панікою вдивлялася в обрій у пошуках останнього орієнтира — довгого пасма столових гір, з обох боків позначеного тупими вершинами, що стояли там як вартові,— проте не бачила, де б він міг уміститися. Для такого пасма потрібен простір, але гірські масиви на захід і північ були густо вкриті гострими зубчастими піками, і я не уявляла, де поміж них міг заховатися відрізок плоскогір’я.

Ранок іще тільки займався, сходило сонце, сліплячи мені очі,— а я вже зупинилася, аби перепочити. Власна слабкість мене лякала. Болів кожен м’яз тіла, і це не від довгої ходьби. Я вже знала біль від фізичного перенапруження, біль від спання на землі, але цей біль був не схожий на жоден інший. Моє тіло зневоднювалося, і болем м’язи протестували проти такої тортури. Я знала, що довго так не витримаю.

Я розвернулася спиною на схід, аби на мить сховати обличчя від сонця.

Ось тоді я його й побачила. Довге рівне пасмо столових гір із виразними вершинами по боках. Так, то був він, наш останній орієнтир. Він лежав так далеко на захід, що видався мені міражем, який темною хмарою клубочився над пустелею. Кожен крок був у хибному напрямку. Останній орієнтир був так далеко, що ми стільки не пройшли за всю нашу подорож.

— Не може бути! — знову прошепотіла я.

Мелані закам’яніла у мене в голові, безсловесна і бездумна, відмовляючись сприймати нове відкриття. Обводячи очима безсумнівно знайомі обриси, я чекала на її реакцію, аж поки несподіваний тягар її горя не підкосив мене. Я впала навколішки, і мовчазний плач поразки Мелані залунав у мене в голові, ще поглиблюючи мій біль. Я уривчасто дихала, беззвучно, безслізно ридаючи. А тим часом за спиною в мене сонце здіймалося дедалі вище, занурюючи розжарені промені в моє темне волосся.

Аж коли моя тінь скоротилася до маленької плямки, до мене повернулося самовладання. Поволі, обережно я звелася на ноги. У шкіру на колінах уп’ялися гострі камінці. Та я навіть не стала їх обтрушувати. Я не зводила погляду з широкого плоскогір’я на заході, що увесь цей довгий спекотний ранок глузувало з мене.

А потім, не до кінця усвідомлюючи власні дії, я рушила вперед. Я тямила хіба одне: це рухаюсь я, а не хтось інший. Мелані згорнулася в моєму мозку в маленьку капсулу болю. Від неї не було жодної допомоги.

Трісь, трісь — хрустіли мої кроки по спеченій землі.

— Старий схиблений дурень! — пробурмотіла я сама до себе. У грудях дивно загриміло, і з горла вихопився хрипкий кашель. Потім кахикання посипалося справжнім тріскучим водоспадом, і вже коли в очах стало поколювати від сліз, які так і не приходили, я зрозуміла, що сміюся.

— Тут ніколи… ніколи… нічого не було! — вичавила я між приступами істеричного реготу. Ноги заплітатися, і я хиталася на ходу, наче п’яна.

«Ні,— сказала, випроставшись, Мелані — вона досі чіплялася за віру. — Це я зрозуміла неправильно. Це моя провина».

У відповідь я лише розсміялася. Звук віднесло поривом вітру.

«Чекай-но, чекай, — подумала вона, намагаючись відвернути мою увагу від злого жарту, який зіграла з нами доля. — Ти ж не думаєш… Не думаєш, що, можливо, і з ними сталося те саме?»

Її несподіване припущення обірвало мій нервовий сміх. Гаряче повітря застрягло у горлі, груди билися у приступі хворобливої істерики. Але нарешті дихання вирівнялося, і від мого сміху крізь сльози не лишилося й сліду. Інстинктивно очі стали прочісувати порожнечу пустелі у пошуках ознак того, що не я перша змарнувала життя у такий спосіб. Проте рівнина була неосяжною, і мій зір просто не зміг би угледіти… останки.

«Ні, звісно, ні,— Мелані уже почала заспокоюватися. — Джаред мудрий. Він би ніколи не вирушив сюди непідготовлений. Нізащо не наразив би Джеймі на небезпеку».

«Так, ти маєш рацію, — сказала я, намагаючись повірити у це так само, як і вона. — Впевнена, що таких дурнів, як ми, більше у цілому всесвіті не знайдеться. Джаред ніколи й не намагався щось тут шукати. Йому це, мабуть, і на думку не спадало. Шкода, що про тебе такого не скажеш».

А ноги тим часом несли нас уперед. Я ледве це усвідомлювала. Проте це ніщо порівняно з відстанню попереду. І навіть якби на помах чарівної палички ми раптом перелетіли до самого підніжжя плоскогір’я, це б нічого не змінило. Я була абсолютно впевнена, що там нічого немає. Ніхто там не чекає, аби нас урятувати.

— Ми помремо, — сказала я. Дивно, але в моєму захриплому голосі не було страху. Я лише констатувала факт. Сонце пече. Пустеля сохне. Ми помремо.

«Так», — Мелані теж була спокійною. Факт смерті було прийняти легше, ніж визнати, що ми помираємо через власну дурість.

— І тебе це не хвилює?

Перш ніж відповісти, вона поміркувала.

«Принаймні я помру, прямуючи до своєї мети. Я перемогла. Нікого не видала. Не скривдила. Зробила все можливе, аби знайти рідних. Постаралася дотримати обіцянку… Я помираю заради них».

Я нарахувала дев’ятнадцять кроків, перш ніж відповіла їй. Дев’ятнадцять інертних, даремних хрустів по піску.

— А заради чого помираю я? — знову відчула я поколювання у своїх знезводнених сльозових каналах. — Бо я заблукала, так? Через це?

Тридцять чотири хрусти минуло, перш ніж Мелані знайшла відповідь на моє запитання.

«Ні,— повільно сказала вона. — Я так не думаю. Мені здається… Здається, ти помираєш, щоб стати людиною, — в її думках промайнуло щось схоже на посмішку, коли вона збагнула підтекст своїх слів. — Після всіх планет і всіх носіїв, що в тебе за плечима, ти нарешті знайшла місце і тіло, заради якого готова померти. Гадаю, ти знайшла свій дім, Вандрівнице».

Десять хрустів.

Вже немає сили, аби розтулити рот. «Тоді кепсько, що я не можу зостатися тут на довше».

Відповіді я не розчула. Можливо, Мелані мене втішала. Милостиня за те, що я привела її сюди померти. Мелані перемогла; вона ніколи не здавалася.

Ноги підкошувалися. М’язи благали про помилування, ніби пощадити їх було у моїй владі. Я вже ладна була впасти просто тут, але Мелані, як завжди, була впертішою за мене.

Тепер я відчувала її не лише в голові, а й у кінцівках. Мій крок поширшав, хода вирівнялася. Самою лишень силою волі вона тягнула мою напівмертву тілесну оболонку до недосяжної мети.

Та безцільна боротьба принесла нам несподівану радість. Тепер Мелані відчувала тіло так само, як його відчувала і я. Моя слабкість повернула їй контроль. Вона насолоджувалася свободою руху, несучи ноги вперед, незважаючи на те, що рух був марним. Вона почувалася на сьомому небі від щастя просто через те, що знову здатна рухатися. Навіть біль повільної смерті тьмянів у порівнянні з цим.

«Як гадаєш, що чекає нас там? — запитала вона, разом зі мною прямуючи до кінця. — Що ти побачиш, коли ми помремо?»

«Нічого, — слово було порожнє, тверде й однозначне. — Саме тому ми називаємо це остаточною смертю».

«Хіба душі не вірять у життя по смерті?»

«У нас так багато життів! Очікувати чогось іще було б занадто. Ми переживаємо маленьку смерть щоразу, коли змінюємо носія. Потім живемо знову. Але зараз моя смерть означатиме кінець».

Запало мовчання, а ноги ступали дедалі повільніше.

«А ти? — нарешті запитала я. — Ти й досі у щось віриш — навіть після всього?» — в моїх думках зринули спогади про кінець людського світу.

«Існують речі, які не помирають».

У наших думках чітко виринули два обличчя. Любов, яку ми відчували до Джареда і Джеймі, здавалася невмирущою. У той момент я справді засумнівалась, чи здатна смерть розвіяти щось настільки живе і настільки сильне. Можливо, ця любов і далі житиме з Мел у якомусь казковому місці за перлистою брамою. З нею, проте не зі мною.

Чи відчую я полегшення, звільнившись від тіла? Навряд чи. Здавалося, що тепер воно стало частиною мене.

Нас вистачило хіба на пару годин. Навіть Мелані зі своєю надзвичайною силою волі не змогла випросити у свого згасаючого тіла більше. Очі ледве бачили. Легені вже не вбирали кисню з повітря, яке ми втягували і відхаркували. Нестерпний біль зривав з вуст хрипкі стогони.

«Тобі ще ніколи не було так погано», — зробила я немічну спробу її піддражнити, плентаючись до висохлого дерева, що на кілька дюймів здіймалося над приземистим чагарником. Від нього падала вузенька смужка тіні, до якої ми хотіли дістатися перш, ніж упасти.

«Правда, — погодилася вона. — Так погано — ніколи».

Ми добрели до своєї мети. Щойно мертве дерево накинуло на нас павутинку своєї тіні, ноги підкосилися. Ми впали долілиць на землю, навіть не воліючи перевертатися горізнач. Тільки голову набік повернули, щоб отримати доступ до палючого повітря. Ми втупилися в землю в дюймах від власного носа і слухали своє конвульсивне дихання.

Минув час — багато чи мало, ми не знали, — й очі заплющилися. Зсередини повіки були ясними й червоними. Ми більше не відчували тонкої павутинки затінку — мабуть, на той час вона вже перемістилася.

«Ще довго?» — запитала я.

«Не знаю. Я ж ніколи не помирала».

«Година? Більше?»

«Мені відомо стільки ж, як і тобі».

«Де койот, коли він справді потрібен?»

«Можливо, нам пощастить… уже не відчути його пазурів чи…» — її думка повільно обірвалася.

То була наша остання розмова. Було важко зосередитися на словах. Біль перевершив наші сподівання. Усі м’язи тіла ошаленіли, стискаючись у спазмах і судомах і опираючись смерті.

Ми не боролися. Ми віддалися долі й чекали: думки стікали по краплині, а спогади змішалися в суцільну однорідну масу. Поки ще свідомість не затьмарилася, ми подумки бурмотіли собі колискову. Ту саму колискову, яку ми співали Джеймі, коли земля була надто твердою, чи повітря занадто холодним, чи страх занадто великим, аби заснути. Ми відчували, як голова Джеймі притискається до виїмки трохи нижче плеча, а рука пригортає його за спину. А потім здалося, що це наша голова притискається до чийогось ширшого плеча і чиясь інша пісня заколисує нас.

Повіки стали чорними, але то була не смерть. Опустилася ніч, і нам стало сумно. Без пекельної спеки дня ми, мабуть, помиратимемо довше.

Якусь нескінченну мить було темно і тихо. Потім почувся звук.

Він ледве проник у свідомість. Може, примарилося? Може, то був койот, якого ми так чекали? Хтозна. Ми загубили хід думок і забули про звук.

Потім нас щось струснуло, смикнуло за занімілі руки. Не було сили благати собі швидкого кінця, проте ми все-таки на нього сподівалися. Зараз у тіло упнуться гострі ікла… Натомість нас почали штовхати, і ми відчули, як перевернулися горілиць.

На обличчя щось полилось — вологе, холодне і нереальне. Воно стікало на очі, змиваючи з них пісок. Повіки затріпотіли, зморгуючи краплі.

Та нам було байдуже до піску в очах. Підборіддя потягнулося догори у відчайдушному пошукові, рот слабко розтулявся і стулявся, наче у пташеняти, яке щойно вилупилося з яйця.

Вчулося зітхання.

А потім у рот полилася вода — ми жадібно її ковтали, захлинаючись. Коли ж закашлялися, вода зникла, і руки потягнулися по неї. Важкий ляпас по спині — і кашель минає. Ми знову здатні дихати. А руки хапають повітря, шукаючи воду.

Цього разу ми точно почули зітхання.

Щось притиснулося до потрісканих вуст, і вода полилася знову. Ми припали до неї, але цього разу обережно. Не те щоб ми боялись захлинутися, просто не хотіли, аби воду забрали знову.

Ми пили, поки шлунок не роздувся і не заболів. Вода закінчилася, і ми захрипіли на знак протесту. І знову кружальце притиснулося до вуст — ми жадібно ковтали, аж поки не висмоктали геть усе.

Ще один ковток — і живіт просто лусне, проте ми моргали, намагаючись сфокусувати зір і відшукати нову порцію води. Було дуже темно — на небі жодної зірки. Потім ми знову моргнули — і втямили, що темрява не в небі, а набагато ближче. Над нами нависла постать, темніша за ніч.

Шарудіння тканини і шелест піску під ногами. Постать розпрямилася, і ми почули різкий звук застібки-блискавки — оглушливий у цілковитій тиші ночі.

Наче лезо, різонуло очі світло. Ми застогнали від болю, затуляючи їх руками. Навіть крізь заплющені повіки світло було надто яскравим. Потім світло зникло, і ми відчули на шкірі чийсь подих — зітхання.

Ми обережно розплющили засліплені очі. Хай хто б то був, він сидів дуже тихо і нічого не говорив. Ми начебто відчували напругу моменту, але вона існувала десь далеко-далеко, за межами нас. Було важко думати про щось інше, окрім води в животі, і де дістати ще. Ми зробили спробу зосередитися і побачити, хто нас урятував.

Прокліпавшись, ми розрізнили щось густе й біле на темному обличчі — мільйони білих ниточок на тлі ночі. Коли ми здогадалися, що це борода (як у Санта-Клауса, втулив мозок), пам’ять відновила і решту обрисів. Все стало на свої місця: широкий ніс з поздовжньою зморшкою на кінчику, густі сиві брови, глибоко посаджені очі, зморшкувата шкіра. І хоча всі ці риси майже повністю сховала ніч, ми точно знали, який вигляд вони матимуть за денного світла.

— Дядьку Джебе, — здивовано прохрипіли ми, — ви знайшли нас!

Коли ми промовили його ім’я, дядько Джеб, що навпочіпки сидів поруч, випростався.

— Так, так, — сказав він, і його різкий голос викликав у пам’яті сотні спогадів. — Що, попалася?