Господиня

Розділ 34 Похорон

Джаред гойднувся вперед — геть від мене. Кулак його смачно врізався Кайлові в щелепу.

Кайл тільки закотив очі, рот його розтулився.

На кілька секунд у печері запанувала цілковита тиша.

— Гм, — мовив Док рівним голосом, — з медичної точки зору це було не зовсім доречно.

— Зате мені стало легше, — похмуро відповів Джаред.

Док ледь помітно усміхнувся:

— Що ж, гадаю, ще кілька хвилин непритомності не завдадуть йому непоправної шкоди.

Док знову зазирнув Кайлові в зіниці, поміряв пульс…

— Що трапилося? — запитав мене Вез пошепки.

— Кайл намагався вбити цю істоту, — відповів Джаред, не встигла я й рота розтулити. — Невже хтось здивований?

— Він не хотів… — пробурмотіла я.

Вез поглянув на Джареда.

— Здається, альтруїзм дається їй значно краще, ніж брехня, — зауважив Джаред.

— Ти навмисне намагаєшся мене розізлити? — не витримала я. Терпець мені урвався. Скільки вже я не спала? Гірше за ногу боліла тільки голова. При кожному подиху кололо в боці. Вперше в житті я з подивом усвідомила, що злюся, злюся по-справжньому. — Якщо так, то вітаю — тобі вдалося!

Джаред і Вез вражено витріщилися на мене. Певна, якби я могла бачити обличчя інших, то, мабуть, прочитала б на них такий самий вираз. Ну, може, не в Джеба: він непроникний, як гравець у покер.

— Я — жінка, — ображено мовила я, — і мені діє на нерви, коли мене називають «істотою».

Джаред здивовано кліпнув, а тоді його обличчя знов застигло.

— З якого дива? Бо ти в тілі жінки?

Вез послав Джареду палючий погляд.

— Бо я сама — жінка, — прошипіла я.

— Хто так вирішив?

— Ви, люди, так вирішили. Серед душ саме такі, як я, дають життя потомству. Хіба це не робить мене жінкою?

Така зухвала заява заскочила його зненацька. Я майже пишалася собою.

«Давно пора, — зловтішалася Мелані.— Він неправий і поводиться, як справжня свиня».

«Дякую».

«Ми, дівчата, маємо підтримувати одна одну».

— Про це ти нам ніколи не розповідала, — пробурмотів Вез, поки Джаред шукав, що б таке заперечити. — Як ви розмножуєтеся?

І тут оливкове обличчя Веза потемніло, так ніби він тільки-но усвідомив, що вимовив ці слова вголос.

— Ой… не відповідай, якщо… якщо я запитав щось непристойне.

Я розреготалася. Мій настрій гойдався, як маятник. Зараз на мене напав дурносміх, як це назвала Мелані.

— Ні… тут немає нічого… непристойного. На відміну від вас, у нас усе значно… простіше, — я знову засміялася й залилася густим рум’янцем — пригадалося, як складно це в людей.

«Не забивай голову дурницями».

«Я цього в тебе нахапалася», — нагадала я їй.

— Отже?.. — запитав Вез.

Я зітхнула.

— Тільки дехто з душ належить до… матерів. Ще не матерів навіть. Так нас називають, але це тільки означає, що в нас є потенціал… — згадавши про це, я знову посерйознішала. Матері в живих не лишаються — є тільки спомини про них.

— І в тебе є потенціалі — запитав Джаред.

Я знала, що зараз уважно слухають усі. Навіть Док відірвав вухо від Кайлових грудей.

Я не відповіла на запитання.

— Ми… чимось схожі на ваших бджіл чи мурашок. У нас багато-багато безстатевих членів родини — і одна матка…

— Матка? — перепитав Вез, витріщившись на мене.

— Не зовсім у тому сенсі. Просто на кожні п’ять-десять тисяч душ народжується одна матір. Іноді ще рідше. Чітких правил не існує.

— А скільки трутнів? — поцікавився Вез.

— Та ні, трутнів серед нас немає. Кажу ж вам, усе набагато простіше.

Всі чекали на подальші пояснення. Я ковтнула. Не варто було піднімати цю тему. Мені більше не хотілося про це говорити. Ну то й що — хай Джаред і далі називає мене «істотою»…

Всі досі чекали. Я насупилася, а тоді заговорила:

— Матері… діляться. Кожна… клітина, якщо так можна сказати, адже наша будова відрізняється від вашої, стає новою душею. Кожна нова душа несе в собі частинку материнської пам’яті — частинка матері залишається жити.

— Скільки у матері клітин? — запитав Док зацікавлено. — Скільки народжується нових душ?

Я знизала плечима.

— Приблизно мільйон.

Очі слухачів розширилися від страху. Коли Вез відсунувся від мене, я постаралася притлумити образу.

Док тихенько присвиснув. Він єдиний досі зацікавлено чекав на продовження. На обличчях Аарона й Енді майнула тривога. Вони ще в житті не були на моїх уроках. Навіть ніколи не чули, щоб я так багато балакала.

— Коли це стається? Що виступає каталізатором? — запитав Док.

— Це вибір. Добровільний вибір, — пояснила я. — Це єдиний раз, коли ми свідомо обираємо смерть. Заради нового покоління.

— І ти можеш зробити вибір просто зараз — поділитися на клітини і все?

— Не все, але приблизно так.

— Це складно?

— Складно прийняти рішення. А сам процес… болісний.

— Болісний?

Чого це він так сильно здивувався? Хіба в людей це не болісно?

«Чоловіки!» — пирхнула Мелані.

— Нестерпний, — мовила я. — Ми всі пам’ятаємо, щó відчували наші матері.

Док заворожено чухав підборіддя.

— Цікаво, яким шляхом проходила еволюція… яка створила суспільство-вулик із матками-самогубцями… — думки його були далеко.

— Це альтруїзм, — пробурмотів Вез.

— Гм, — мовив Док. — Саме так.

Я заплющила очі, шкодуючи, що так багато розпатякала. У голові паморочилося. Від утоми чи від рани на голові?

— Ох, — спам’ятався Док. — Ти спала ще менше, ніж я, правда ж, Вандо? Час тобі відпочити.

— Я в нормі,— пробурмотіла я, але очей не розплющила.

— Чудово, — стиха буркнув хтось. — У нас тут оселилася матка-інопланетянка… Яка щомиті може луснути й розсипатися на мільйон нових блощиць.

— Ш-ш-ш.

— Вони вам не нашкодять, — відповіла я невідомо кому, не розплющуючи очей. — Без тіл-носіїв вони швидко загинуть, — я здригнулася, помисливши немислиме горе. Мільйон крихітних безпомічних душ, маленьких срібних немовлят марніють…

Ніхто не відповів, але полегшення відчувалося фізично.

Я була така втомлена, що навіть не зважала на те, що Кайл лежить усього за якихось три фути від мене. Не зважала на двох чоловіків, які одразу б стали на його бік, якби він отямився. Не зважала ні на що — просто хотіла спати.

Звісно, саме в ту мить і прокинувся Волтер.

— Ох, — ледь чутно застогнав він. — Гледді?

Відлунням застогнавши, я перекотилася до нього. Від болю в нозі я аж здригнулася, але без цього дотягнутися б не змогла. Нарешті я стиснула його долоню.

— Я тут, — прошепотіла я.

— Ах! — Волтер полегшено зітхнув.

Чоловіки запротестували, і Док шикнув на них.

— Щоб допомогти Волтеру терпіти біль, Ванда відмовилася від сну та спокою. Всі її руки в синцях — так міцно він за неї чіпляється. А ви що для нього зробили?

Волтер знову застогнав: низький гортанний звук швидко переріс у скиглення.

Док здригнувся.

— Аароне, Енді, Везе… будь ласка… е-е-е… знайдіть Шерон і пришліть її сюди.

— Всі разом?

— Забирайтеся звідси, — переклав Джеб.

У відповідь почулося човгання підошов.

— Вандо, — прошепотів Док мені на вухо. — Йому боляче. Я не можу дозволити, щоб він мучився і далі.

Я намагалася дихати рівно.

— Буде краще, якщо він мене так і не впізнає. Якщо думатиме, що тут Гледис.

Я розплющила очі.

Джеб схилився над Волтером, який, здавалося, досі спав.

— Прощавай, Волте, — мовив Джеб. — Побачимося на тому світі.

Він відступив на крок.

— Гарний ти був чолов’яга. Ми сумуватимемо за тобою, — пробурмотів Джаред.

Док знову длубався в упаковці морфію. Зашелестів папір.

— Гледді? — схлипував Волт. — Болить.

— Ш-ш-ш. Зараз перестане. Док здолає біль.

— Гледді?

— Так?

— Я кохаю тебе, Гледді. Все життя кохав.

— Знаю, Волтере. Я… я також тебе кохаю. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю.

Волтер зітхнув.

Коли Док схилився над ним зі шприцом у руках, я заплющила очі.

— На добраніч, друже, — муркнув Док.

Пальці Волтера розслабилися, розчепірилися. Але я не випустила їх — тепер уже я чіплялася за нього.

Час минав, тишу порушувало тільки моє дихання. Воно було уривчасте — на межі схлипування.

Хтось поплескав мене по плечу.

— Він відійшов, Вандо, — мовив Док хрипко. — Йому вже не болить.

Док вивільнив мою руку й обережно перевернув мене з незручного положення, щоб нога боліла не так сильно. Але біль нікуди не подівся. Уже не боячись потривожити Волтера, я заридала вголос. В боці закололо, і я вхопилася за хворе місце руками.

— Давай, уперед. Ти ж не заспокоїшся, — пробурмотів Джаред роздратовано. Я спробувала розплющити очі, але не змогла.

Раптом щось кольнуло мене в руку. Не пам’ятаю, щоб я поранила руку. Та ще й у такому дивному місці, на згині ліктя…

«Морфій», — прошепотіла Мелані.

Ми уже пливли. Я хотіла злякатися, але марно: мене відносило все далі й далі.

«І навіть ніхто не попрощався», — похмуро подумала я. Від Джареда я цього й не чекала… але Джеб… Док… Іяна не було…

«Ніхто не вмирає,— запевнила мене Мелані.— Ми просто поспимо…»

…Коли я прокинулася, над головою був темний, всіяний зірками купол. Ніч. Як багато зірок! І де це я? Ні чорних стін, ні стелі. Тільки зорі… зорі… зорі…

Легенький вітерець обдував моє обличчя. Пахло… пилом… і ще чимось, чого я ніяк не могла розпізнати. Запах плісняви кудись зник. Не відчувалося й сірки, і було сухо.

— Вандо? — прошепотів хтось і торкнувся моєї здорової щоки.

Очі розшукали Іянове бліде обличчя, яке схилилося наді мною.

Його рука була холодніша за бриз, але повітря було таке сухе, що мені стало приємно. Де я?

— Вандо? Ти прокинулася? Більше чекати не можна.

Він шепотів, тож і я прошепотіла у відповідь:

— Що?

— Вже починається. Я знав, що ти також захочеш бути присутня.

— Ну, як там вона? — почувся голос Джеба.

— Що починається? — запитала я.

— Похорон Волтера.

Я спробувала сісти, але тіло не слухалося. Іянова рука ковзнула до мого чола, не дозволяючи підвестися. Я все одно вертілася, намагаючись роззирнутися…

Ми були не в печерах.

Не в печерах.

Ліворуч, немов мініатюрна гора, височіла купа валунів, поросла низьким чагарником. Праворуч простягалася безмежна, скільки сягало око, пустеля, яка зникала в темряві. Я глянула вперед і зауважила купку людей — просто неба їм було ніяково. Я точно знала, як вони почувалися: вразливими.

Я знову спробувала підвестися. Хотілося наблизитись, побачити все на власні очі. Іянова рука стримала мене.

— Легше, — мовив він. — Навіть не пробуй підводитися.

— Допоможи мені,— благала я.

— Вандо?

До мене долинув голос Джеймі, а тоді я побачила і його самого — короткий чубчик розмаявся на вітрі, поки Джеймі біг до мене.

Пальці пробіглися краєм матраца піді мною. Як я потрапила сюди, невже я спала під зірками?

— Вони не зачекали, — мовив Джеймі до Іяна. — Скоро все закінчиться.

— Допоможіть мені підвестися, — попросила я.

Джеймі простягнув мені руку, але Іян заперечно похитав головою.

— Я сам.

Іян пропхав під мене руки, намагаючись уникати забитих місць. Відірвав мене від землі, й у голові одразу закрутилося, немов я на кораблі, який от-от перекинеться. Я застогнала.

— Що це Док зробив зі мною?

— Дав тобі залишки морфію, щоб ти не відчувала, як він оглядає рани. Все одно тобі слід було виспатися.

Я насупилася.

— Хіба ліки не знадобляться ще комусь?

— Ш-ш-ш, — мовив Іян, і вдалині почулися голоси.

Я повернула голову і знову побачила людей. Вони стояли біля низького темного заглиблення в скелі, видутого вітром під нестійкою на вигляд купою валунів. Ламаною шерегою люди обличчями стояли до цього заглиблення.

Я впізнала голос Труді.

— Волтер бачив у житті тільки білі смуги. Він би роздивився біле і в чорній дірі. Я сумуватиму за цим.

Темна фігура Труді ступила крок уперед — від руху гойднулася її чорна з сивиною коса — й кинула в темряву жменьку піску. Він із ледь чутним шелестом посипався вниз.

А тоді вона повернулася і стала поруч із чоловіком. Але Джефрі вже підійшов до чорного отвору.

— Тепер він зустріне свою Гледис. Там він буде щасливіший, — Джефрі кинув свою жменьку землі.

Іян підніс мене до правого краю шереги, і я роздивилася похмуру печеру. В землі темнів овал, навколо якого півколом стояло все населення печерного містечка.

Тут були всі — всі до одного.

Вперед виступив Кайл.

Я затремтіла, й Іян лагідно пригорнув мене.

Кайл навіть не дивився в наш бік. Я бачила його профіль: праве око запливло і майже не розплющувалося.

— Волтер помер людиною, — мовив Кайл. — Жоден із нас не сміє просити більшого, — з цими словами він кинув у яму жменьку землі.

А тоді приєднався до решти.

Джаред стояв поруч із ним. Він зробив кілька кроків і опинився біля Волтерової могили.

— Волтер був найдобрішою в світі людиною. Жоден із нас не зрівняється з ним, — і Джаред кинув свою жменьку.

Вперед вийшов Джеймі, і Джаред поплескав його по плечу, коли той проходив повз.

— Волтер був сміливий, — мовив Джеймі.— Він не боявся померти, він не боявся жити, а ще… він не боявся вірити… Він завжди вирішував сам, і вирішував правильно, — Джеймі кинув жменьку землі у могилу. Розвернувся й рушив назад, не відводячи від мене погляду.

— Твоя черга, — прошепотів він, порівнявшись зі мною.

Енді з лопатою в руках уже прямував до могили.

— Заждіть, — сказав Джеймі тихо, але в тиші голос його пролунав чітко. — Ванда та Іян іще не попрощалися.

Шерегою прокотилося невдоволене бурчання. У голові в мене все перемішалося.

— Давайте проявимо бодай крихту поваги, — мовив Джеб голосніше, ніж Джеймі. Для мене його слова прозвучали занадто гучно.

Моїм першим пориванням було махнути Енді, щоб він продовжував почате, й попросити Іяна забрати мене геть. Це ж людська жалоба, а не моя.

Але я також була в жалобі. До того ж мені було що сказати.

— Іяне, допоможи мені набрати жменьку піску.

Іян присів навпочіпки, і я згребла дрібні камінчики. Тоді він усадовив мене собі на коліно і теж набрав землі. Він випростався і доправив мене до краю могили.

Я не бачила дна могили. Вона зяяла чорною дірою попід навислою скелею і здавалася бездонною.

Іян заговорив перший:

— У Волтері поєдналося все найкраще і найдобріше, що може бути в людині,— мовив він і сипнув пісок у діру. Минуло кілька секунд, перш ніж я почула, як той зашурхотів об дно.

Іян поглянув на мене.

Зоряна ніч була абсолютно тиха. Навіть вітер стих. Я зашепотіла, певна, що мій шепіт почують усі:

— У вашому серці не було ненависті,— ледь чутно мовила я. — Самим своїм існуванням ви довели, що ми помилялися. Ми не мали жодного права забирати у вас ваш світ, Волтере. Я сподіваюся, що ваші казки правдиві. Сподіваюся, ви відшукаєте свою Гледис.

Камінці посипалися крізь пальці, а я чекала, поки вони з м’яким стукотом не впали на тіло Волтера, поховане в глибокій темній могилі.

Енді взявся до роботи, тільки-но Іян ступив кілька кроків від могили: з гірки світлої порохнявої землі, наваленої за кілька футів від могили, він заходився згрібати лопату по лопаті. Земля падала з глухим стуком, а не шелестом. Від цього звуку я зіщулилася.

Підійшов Аарон, також із лопатою в руках. Іян повільно розвернувся й відніс мене геть, щоб звільнити їм місце. Позаду нас із негучним грюкотом заповнювала могилу земля. Люди почали тихо відступати й перешіптуватися — обговорювали похорон.

Поки Іян ніс мене до матраца — чужорідного тіла на голій землі, я вперше зазирнула йому в очі. Його виснажене обличчя було вимащене світлими смугами пороху. Мені й раніше траплялося бачити його таким… Але тут Іян поклав мене на матрац, і думки мої перескочили на інше. Що мені робити тут, просто неба — спати? Підійшов Док, і вони з Іяном стали наді мною навколішки просто в пилюці.

— Як почуваєшся? — запитав Док.

Я хотіла сісти, але Іян притримав мене за плече.

— Все гаразд. Я думаю, що зможу і ходити…

— Не варто квапитися. Нехай нога відпочине кілька днів, о’кей? — Док припідняв мою ліву повіку й неуважно посвітив тоненьким промінчиком ліхтарика в зіницю. На його обличчі затанцював яскравий відблиск. Док аж здригнувся і на кілька дюймів відсунувся, а от Іянова рука у мене на плечі навіть не сіпнулася. Це мене здивувало.

— Гм. Так ми діагноз не поставимо. Як голова? — запитав Док.

— Трохи паморочиться. Гадаю, це через ліки, які ви мені дали, а не через рану. Мені вони не подобаються — краще б я відчувала біль, правда.

Док скорчив гримасу. Іян також.

— Що? — з натиском запитала я.

— Я збираюся знову наколоти тебе морфієм. Вибач.

— Але… навіщо? — прошепотіла я. — Моя рана не така серйозна. Я не хочу…

— Слід занести тебе в печери, — перебив мене Іян, так ніби не хотів, щоб хтось почув нашу розмову. Позаду, відлунюючи від скель, долинали тихі голоси. — Ми запевняли… що ти не будеш при тямі.

— Зав’яжіть мені очі.

Док витягнув із кишені маленький шприц. Ним уже користувалися: залишилося всього чверть. Я відсахнулася й притиснулася до Іяна. Його рука важко лягла на моє плече.

— Ти знаєш печери занадто добре, — пробурмотів Док. — Ніхто не хоче, щоб ти здогадалася…

— Але куди мені йти? — прошепотіла я несамовито. — Навіть якби я й знала, де вихід? Навіщо мені втікати зараз?

— Якщо людям від цього стане легше… — мовив Іян.

Док узяв мене за зап’ястя, і я не опиралася. Голка вколола шкіру, але я цього не бачила — дивилася на Іяна. В темряві його очі стали чорні як ніч. І суворі, адже в моєму погляді ясно читалося: «зрадник».

— Вибач, — пробурмотів він. Це було останнє, що я почула.