Господиня

Епілог. Далі буде

Життя і любов тривали на останній заставі людства на планеті Земля, хоча багато чого змінилося.

Змінилась і я.

Це було перше моє перевтілення в носії того самого виду. Виявилося, що таке переродження набагато важче, ніж переселення на іншу планету, адже я вже мала певні очікування щодо життя в тілі людини. До того ж від душі на ім’я Пелюстки До Місяця я отримала чималий спадок, і далеко не все тут було приємне.

Я успадкувала тугу за Прядильницею Хмаринок. Скучила за матір’ю, якої ніколи не знала, і краялася через те, що зараз вона страждає. Мабуть, на Землі не існує радості без горя — вони урівноважені на невидимих терезах.

Мені у спадок дісталися неочікувані обмеження. Я звикла до дужого, стрімкого, високого на зріст тіла — тіла, що могло пробігти кілька миль, триматися без їжі та води, піднімати тягарі й дотягтися до найвищої полички. Нове тіло було слабким — і не тільки фізично. Щоразу, коли я сумнівалася в собі (а останнім часом це траплялося часто), його просто знерухомлювала ніяковість.

Я успадкувала нову роль у людському суспільстві. За мене носили тягарі та пропускали вперед. Мені давали найлегшу роботу, а часто-густо так і не дозволяли її доробити. А найгірше — те, що я справді потребувала сторонньої допомоги. М’язи мої були слабкі й не пристосовані до важкої праці. Я швидко втомлювалася, і мої спроби це приховати нікого не могли обдурити. Мабуть, я б і милі не пробігла без перепочинку.

Однак справа була не тільки у моїй фізичній слабкості. Я звикла, що обличчя моє вродливе, проте люди здатні дивитися на нього зі страхом, недовірою, ба навіть ненавистю. Моє нове обличчя не викликало таких емоцій.

Мене часто плескали по щічці, брали пальцями за підборіддя, щоб зазирнути в очі. Мене повсякчас гладили по голові (неважке завдання, адже я заледве переросла дітей), а волосся пестили так часто, що я припинила звертати на це увагу. Зараз ті, хто раніше мене мовби й не помічав, робили це так само часто, як і друзі. Навіть Люсина, коли її дітлахи почали ходити за мною хвостиком, як цуценята, тільки вдавала, що заперечує. Фрідом залазив мені на коліна за першої-ліпшої нагоди і заривався обличчям у моє волосся. Ісая був уже задорослий, щоб так виказувати свою любов, але йому подобалося тримати мене за руку (долоньки у нас були однакові) й завзято розпитувати про павуків і драконів, футбол і вилазки. Водночас діти й досі не наближалися до Мелані: мати занадто ревно залякувала їх, і тепер перемінити їхнє ставлення було непросто.

Навіть Меґґі та Шерон — хоча вони й далі намагалися не дивитися в мій бік — у моїй присутності дедалі частіше втрачали колишню суворість.

Змінилося не тільки моє тіло. В пустелю з деяким запізненням прийшли мусони, і я була цьому рада.

По-перше, я ще ніколи не вдихала запаху чапарелевих заростей під дощем — тільки смутно пам’ятала його зі своїх спогадів про спомини Мелані,— а тепер цей запах омив застояні печери й наповнив їх незвичною свіжістю — майже пряною. Цим запахом просякло моє волосся, і я постійно його відчувала. Він навіть мені снився.

По-друге, Пелюстки До Місяця все життя прожила в Сієтлі, тому чиста смуга безхмарного неба і палюча спека пустелі так само бентежили — заледве не шокували — мій організм, як шокувала б завіса з густих хмар будь-кого з жителів пустелі. Хмари були неймовірні — яка переміна після нудної, невиразної блакиті! Вони були об’ємні й рухливі. Вони складалися в дивовижні картинки.

У печерах Джеба готувалися до перемін — і переїзд у гральну кімнату, яка тимчасово перетворилася на спальню, давав можливість налаштуватися на серйозніші перестановки.

Бракувало місця, тому жодна кімната не лишилася незайнятою. І все-таки жити в колишній кімнаті Веза погодилися тільки новенькі: Кенді (зрештою вона таки згадала своє ім’я) та Лейсі. Я співчувала Кенді — не пощастило їй із майбутньою сусідкою, однак колишня цілителька жодного разу не висловила занепокоєння такою перспективою.

Коли закінчаться дощі, Джеймі переїде у кімнату Брандта й Аарона — займе там вільний куточок. Мелані з Джаредом виселили Джеймі до Іянової кімнати ще до мого переродження в тілі Пел — Джеймі вже не дитина, має розуміти.

Кайл заповзявся розширити вузьку ущелину, яка правила за спальню Волтеру, щоб коли пустеля знову висохне, все вже було готово до переїзду. Для одного там і так було достатньо місця, але Кайл не збирався жити сам.

Щоночі у гральній кімнаті Сонні скручувалася калачиком у нього на грудях, немов кошеня, що потоваришувало з велетенським собакою — з ротвейлером, якому воно цілковито довіряє. Сонні була з Кайлом завжди. Відтоді як я розплющила свої сріблясто-сірі очі, я ще жодного разу не бачила їх нарізно.

Кайл, здавалося, досі дивувався, ці неможливі стосунки просто збивали його з пантелику, і він не помічав довкола геть нічого. Він не облишив спроб повернути Джоді, але щоразу, коли Сонні тулилася до нього, Кайл пригортав її лагідними руками.

Ще до дощів у печерах не залишилося жодного вільного місця, тому я оселилася з Доком у лікарні, яка більше не лякала мене. Ліжка були не дуже зручні, проте мешкати тут виявилося цікаво. Кенді пам’ятала подробиці з життя Славної Пісні набагато краще, ніж зі свого; у лікарні тепер творилися дива.

По дощах Док більше не спатиме в лікарні. Вже першої ночі у гральній кімнаті Шерон без жодного слова перетягнула свій матрац до матраца Дока. Мабуть, її підштовхнув захват, який Док виявляв до цілительки, хоча я маю великі сумніви, що він узагалі помітив вроду немолодої вже жінки — його більше цікавили її феноменальні знання. А може, Шерон нарешті була готова все пробачити й забути. Сподіваюся, що так. Хотілося б вірити, що час здатен пом’якшити серця навіть Шерон і Меґґі.

Я також не збиралася затримуватися в лікарні.

Якби не Джеймі, можливо, наша вирішальна розмова з Іяном так ніколи б і не відбулася. У мене пересихало в роті, а долоні пріли на саму тільки думку про те, що ця тема колись таки спливе. А раптом мої відчуття в лікарні, раптом ті кілька неймовірних хвилин певності, яку я відчула, прокинувшись у новому тілі, були просто ілюзією? Може, пам’ять мене підводить? Я знала, що для мене нічого не змінилося, та чи можу я мати певність щодо Іянових почуттів? Тіло, в яке він закохався, і досі поруч!

Я очікувала, що Іяну буде важко, як і всім нам. Якщо нелегко навіть мені, душі, яка звикла до змін, як важко має бути людям?

Я щосили намагалася притлумити в собі ревнощі й бентежне відлуння любові, які я досі почувала до Джареда. Я не хочу цього і не потребую. Іян — це моє. Та інколи я ловила себе на тому, що витріщаюся на Джареда, — тоді я ніяковіла й червоніла. Я бачила, як Мелані іноді торкається руки Іяна — і раптом відскакує, ніби згадавши, хто вона насправді. Навіть Джаред, в якого не було причин для невпевненості, час від часу питально ловив мій збентежений погляд. А Іян… Ну звісно, йому мало бути найважче. Я це усвідомлювала.

Ми з Іяном були майже такі ж нерозлучні, як Кайл із Сонні. Іян раз у раз торкався мого обличчя і волосся, ми завжди трималися за руки. Та хто не реагує на це тіло таким чином? Хіба це не платонічні почуття? Чому Іян більше не цілує мене, як першого дня?

Можливо, він ніколи не зможе покохати мене в цьому тілі, незважаючи на те, яким привабливим воно здається всім навкруги.

Тривога важким тягарем лягла мені на серце тієї ночі, коли Іян переніс моє ліжко — я б таке важке ліжко сама й не зрушила — у гральну кімнату.

Вперше за півроку падав дощ. Люди сміялися й бурчали, розкладаючи мокрі матраци й лаштуючись спати. Я побачила Шерон із Доком і всміхнулася.

— Сюди, Вандо, — погукав Джеймі, прикликаючи мене жестом: Джеймі щойно примостив свій матрац поруч із матрацом Іяна. — Тут вистачить місця на трьох.

Джеймі був єдиний, хто ставився до мене майже так само, як і раніше. Він теж пам’ятав про мою фізичну слабкість, але ніколи не здавався здивованим, якщо я заходила до кімнати, і його не вражало, коли слова Вандрівниці зривалися з нових вуст.

— Вандо, тобі ж не потрібне ліжко, правда? Зуб даю, що ми всі троє помістимося, якщо зсунемо матраци докупи, — з цими словами Джеймі усміхнувся й, не чекаючи дозволу, стягнув мій матрац із ліжка. — Ти займаєш зовсім мало місця.

Джеймі забрав ліжко в Іяна й відсунув його у прохід, щоб не заважало. Тоді прилаштувався на краєчку матраца й повернувся до нас спиною.

— А, і ще одне, Іяне, — мовив він не обертаючись. — Я побалакав з Аароном і Брандтом. Напевно, я переїду до них. Хух, ото вже я втомився! На добраніч.

Я довго дивилася на нерухоме тіло Джеймі. Іян також не ворушився. От тільки не може бути, що і він панікує. Либонь, просто шукає спосіб, як викрутитися з ситуації?

— Вимикаємо світло, — рявкнув Джеб із другого кінця печери. — Всі стулили пельки і сплять!

Люди засміялися, але сприйняли його слова серйозно — як завжди. Один по одному всі чотири ліхтарі згасли, і в печері запанувала темрява.

Іянова рука відшукала мою; вона була тепла. А він помітив, що мої руки холодні та спітнілі?

Іян опустився на постіль навколішки й лагідно потягнув мене за собою. Я скорилась і примостилася на стику двох матраців. Іян не відпускав моєї руки.

— Тобі зручно? — прошепотів Іян. Довкола нас шепотілися й інші, але шум сірчаного струмка заглушував розмови.

— Так, дякую, — відповіла я.

Джеймі перевернувся на другий бік, зсунув матрац і зачепив мене.

— Ой, вибач, Вандо, — пробурмотів він і позіхнув.

Я автоматично відкотилася вбік. Іян виявився ближче, ніж я гадала. Я тихенько охнула, наштовхнувшись на нього, і спробувала відсунутися. Раптом його руки обняли мене, притиснувши до свого тіла.

Це було дуже дивне відчуття — Іянові зовсім не платонічні обійми чомусь нагадали мені, як я вперше наковталася «Знеболювального». Я ніби мучилася від болю й не помічала цього, поки Іянова рука не зцілила мене.

І куди поділася моя сором’язливість? Я повернулася обличчям до Іяна, а він іще міцніше пригорнув мене.

— Тобі зручно? — прошепотіла я, повторивши його запитання.

— Навіть краще, — він поцілував мене в чоло.

Кілька хвилин ми мовчали. Майже всі розмови стихли.

Іян нахилився до мого вуха й майже нечутно прошепотів:

— Вандо, як гадаєш?.. — він раптом замовк.

— Що?

— Схоже, тепер я у кімнаті сам. Це неправильно.

— Ні, в печерах надто мало місця, щоб ти розкошував у кімнаті сам.

— Я і не хочу бути сам. Але…

Ну чому він не запитає прямо?

— Але що?

— Ти вже мала час звикнути до себе нової? Я не хочу тебе підганяти. Знаю, які заплутані твої почуття… до Джареда…

Хвильку я перетравлювала сказане, а тоді загиготіла. Мелані ніколи не гиготіла, а от Пел робила це часто, й у вирішальний момент її тіло зрадило мене.

— Що таке? — з притиском запитав Іян.

— Це я давала час тобі, щоб ти звик до мене нової,— пояснила я пошепки. — Не хотіла підганяти тебе, бо знала, що тобі нелегко. Через Мелані.

Іян здивовано підскочив:

— Ти думала?.. Але ж Мелані — не ти. Я вас ніколи не плутав.

Я усміхалася в темряві.

— А Джаред — не ти.

Голос Іяна посерйознішав:

— Але Джаред — це Джаред. І ти досі його любиш.

Невже Іян знову ревнує? Мабуть, не варто радіти з таких негативних емоцій, але я не могла не визнати: мене це порадувало.

— Джаред — моє минуле, моє колишнє життя. Ти — моє теперішнє.

Якийсь час Іян мовчав. А коли заговорив знову, голос його був грубуватим від стримуваних почуттів:

— І майбутнє, якщо хочеш.

— Хочу.

А тоді він поцілував мене зовсім не платонічно — наскільки це дозволяло ціле юрмище людей довкола, — і я з піднесенням згадала, як завбачливо збрехала про свій вік.

Скоро дощі припиняться, і коли це станеться, ми з Іяном будемо разом — справжні дві половинки. Це була заповітна мрія і відповідальність, якої мені ще за всі мої життя не випадало на себе брати. Варто було мені подумати про це, як мене переповнювали радість, і тривога, і сором’язливість, і відчайдушна нетерплячка — я почувалася людиною.

Коли все владналося, ми з Іяном стали нерозлийвода. Тому коли прийшов час перевірити реакцію душ на моє нове обличчя, Іян, звісно, здійснював вилазку разом зі мною.

По довгих тижнях непевності вилазка стала справжнім полегшенням. Кепсько, що тіло моє слабке і не пристосоване до життя в печерах, та ще гірше, що люди не дозволяли мені використовувати його для того, для чого воно пасувало ідеально.

Джаред схвалив вибір Джеймі: моє нове личко здавалося таким безхитрісним і вразливим, що воно просто не викликало підозр, а тіло таким тендітним, що його кортіло захистити, — але навіть Джаред не наважувався перевірити теорію на практиці. Я була переконана, що зможу брати участь у вилазках так само безперешкодно, як раніше, а от Джаред, Джеб, Іян та інші — окрім Джеймі й Мел — тільки й шукали відмовки. Сміх та й годі.

Вони подивлялися на Сонні, але вона ще не зарекомендувала себе, їй не довіряли. До того ж вона зовсім не хотіла виходити з печер. Саме слово «вилазка» змушувало Сонні тремтіти від жаху. Кайл не пішов із нами: єдиний раз, коли він обмовився про таку можливість, у Сонні почалася істерика.

Зрештою переміг здоровий глузд: мене потребували.

Приємно, коли тебе потребують.

Запаси танули; доведеться здійснити довгу й серйозну вилазку. Як завжди, вилазкою керував Джаред, тому, звісна річ, без Мелані не обійшлося. Аарон і Брандт зголосилися добровольцями: не те щоб нам була потрібна зайва пара рук, просто вони втомилися сидіти в обмеженому просторі.

Ми вирушили далеко на північ, і я раділа з того, що скоро побачу нові місця — знову відчую холод.

У цьому тілі моє радісне хвилювання просто не знало меж. У ніч, коли ми приїхали до схованки, де тримали фургон і вантажівку, я аж стрибала від піднесення. Іян посміювався з мене, бо я заледве могла всидіти на місці, коли ми вантажили в багажник одяг і спорядження, які знадобляться в дорозі. Іян схопив мене за руку, щоб, пояснив він, я не злетіла з поверхні землі.

Може, я надто шуміла? Може, не помічала, що діється довкола? Ні, звичайно, справа не в цьому. Я б нічого не вдіяла. То була засідка, і коли б ми не приїхали, все одно б до неї втрапили.

Ми заціпеніли, коли з темряви вистрелили тонкі промінчики світла й осліпили Джареда й Мелані. Моє обличчя, мої очі — наш єдиний порятунок — ховалися за Іяновою широкою спиною.

Мене не осліпило світло, і місячного сяйва було достатньо, щоб я роздивилася: шукачів було більше — восьмеро проти шістьох. Достатньо, щоб я побачила їхню зброю, спрямовану на нас. Спрямовану на Джареда й Мел, Брандта й Аарона (свою єдину рушницю ми так і не розчохлили), і просто в центр Іянових грудей.

Ну чому я дозволила йому піти зі мною? Чому йому також доведеться померти? У голові відлунював розгублений голос Лілі: «Навіщо життя і любов тривають?»

Моє маленьке вразливо сердечко розбилося на мільйон уламків, а рука намацувала в кишені пігулку.

— Тихо, зберігайте спокій, — вигукнув шукач, що стояв у центрі гурту. — Заждіть, заждіть, не ковтайте нічого! Боже милий! Та подивіться ви!

Чоловік посвітив собі ліхтариком в обличчя.

Воно було обвітрене й обпалене сонцем, як камінь. На скронях колись темне волосся вкрилося сивиною; воно безладно кучерявилося над вухами. А очі — його очі були темно-карі. Просто темно-карі, і більше нічого.

— Бачите? — мовив він. — О’кей, ви не стріляєте в нас, а ми не стрілятимемо у вас. Бачите? — він поклав рушницю на землю. — Давайте, хлопці! — скомандував він, й інші заховали зброю в кобури — на поясах, на кісточках, на спинах… як багато зброї!

— Ми знайшли вашу схованку — мудро ви тут усе облаштували; нам просто пощастило, і тоді ми вирішили познайомитися з вами. Не щодня зустрічаєш іще один загін бунтівників, — він радісно розреготався глибоким нутряним сміхом. — Ну ви погляньте на їхні обличчя! Що? Невже справді думали, що ви єдині досі борсаєтеся? — він знову розсміявся.

Ніхто з нас не поворухнувся й на дюйм.

— Нейте, гадаю, в них шок, — мовив інший чоловік.

— Ми налякали їх мало не до смерті,— втрутилася жінка. — Чого ви ще сподівалися?

Вони чекали, переминаючись із ноги на ногу, а ми мов закам’яніли.

Першим отямився Джаред.

— Хто ви? — прошепотів він.

Ватажок знову засміявся:

— Я — Нейт. Дуже приємно познайомитися, хоча поки що ви, мабуть, не можете сказати того самого. Це Роб, Еван, Блейк, Том, Кім і Рейчел.

Промовляючи імена, він по черзі показував на своїх супутників, а ті мовчки кивали, коли чули своє ім’я. Трохи позаду я зауважила чоловіка, якого Нейт не представив. Його яскраво-руде волосся одразу впадало в око, до того ж він був у гурті найвищим. Здається, він єдиний був неозброєний. Він пильно подивився на мене, і я відвела погляд.

— А всього нас двадцять двоє,— провадив Нейт.

І простягнув руку.

Джаред глибоко вдихнув і зробив крок уперед. Коли він рушив із місця, ми всі водночас беззвучно видихнули.

— Я — Джаред, — він потис Нейтові руку й усміхнувся. — Це Мелані, Аарон, Брандт, Іян і Ванда. А загалом нас тридцять сім.

Коли Джаред вимовив моє ім’я, Іян трішки перемістився, силкуючись цілковито заслонити мене від людських поглядів. Саме тоді я усвідомила, що в такій точно небезпеці, в якій опинилися б люди, якби натрапили таки на шукачів. Все починається спочатку. Я силкувалась не тремтіти.

Нейт моргнув, почувши цифру, а тоді широко розплющив очі.

— Ого! Це вперше нас перевершили чисельно.

Тепер Джаред моргнув.

— То ви ще когось розшукали?

— Нам відомо ще про три загони. Одинадцятеро людей на чолі з Гейлом, семеро — з Расселом і вісімнадцять — із Максом. Ми підтримуємо зв’язок. Навіть іноді обмінюємося припасами, — Нейт знову розсміявся своїм нутряним сміхом. — Маленька Еллен із гурту Гейла вирішила приєднатися до Евана з мого загону, а Карлос перебрався до Сінді, яка в загоні у Рассела. Ну і, звісно, нам дуже допомагає Спал… — він різко урвав мову, ніяково роззирнувшись, так ніби бовкнув зайвого. Він глипнув на рудого, який стояв позаду й досі дивився на мене.

— Ліпше розставимо всі крапки над «і», — сказав невисокий темночубий чоловік, який стояв поруч із Нейтом.

Нейт обвів наш невеличкий гурт підозріливим поглядом.

— О’кей. Роб має рацію. Треба все зразу пояснити, — він глибоко вдихнув. — Тільки ви не гарячкуйте і вислухайте мене до кінця. Спокійно, будь ласка. Іноді людей це засмучує.

— Та завжди засмучує,— докинув Роб. Його рука потягнулася до кобури на стегні.

— Що таке? — запитав Джаред рівним голосом.

Нейт зітхнув, а тоді вказав на довганя з рудим волоссям. Той ступив уперед — на обличчі його застигла крива усмішка. У нього були веснянки, як у мене, тільки в тисячу разів більше. Вони так густо всипали його обличчя, що його шкіра здавалася темною, хоча насправді він був білошкірий. Очі він мав темні — мабуть, темно-сині.

— Це Спал. Він із нами, і не казіться через це. Він мій найкращий друг — рятував мені життя сотню разів. Він — член нашої родини, і якщо хтось спробує його вбити, хай начувається.

Одна з жінок повільно витягнула пістолет і тримала його дулом до землі.

Вперше за увесь час заговорив рудий — у нього був дуже лагідний тенор:

— Нейте, все гаразд. Бачиш? У них теж є подружка, — він тицьнув просто в мене, й Іян напружився. — Схоже на те, що я не один тут рідний.

Спал усміхнувся мені, перетнув простір — нейтральну смугу, яка нас розділяла, — з простягнутою до мене рукою.

Я обійшла Іяна, не звертаючи уваги на його приглушене застереження, зненацька відчувши себе безпечно й упевнено.

Мені сподобалося, як це сформулював Спал: «Рідний».

Спал зупинився переді мною і трохи опустив руку, щоб компенсувати значну відмінність у зрості. Я взяла його долоню — спрацьовану, загрубілу в порівнянні з моєю делікатною шкірою — і потиснула.

— Спалює Живі Квіти, — представився він.

Мої очі здивовано розширилися, почувши ім’я. Світ Вогню — як несподівано.

— Вандрівниця, — назвалась я.

— Радий… неймовірно радий знайомству, Вандрівнице. Я-бо думав, що я такий один.

— Аж ніяк, — мовила я, думаючи про Сонні, яка лишилася в печерах. Очевидно, такі як ми трапляються частіше, ніж ми гадали.

На мою відповідь він заінтриговано звів брову.

— Правда? — мовив він. — Що ж, можливо, у планети Земля ще є майбутнє.

— Дивний світ, еге ж? — прошепотіла я радше до себе, ніж до цієї рідної душі.

— Найдивніший, — погодився Спал.