Господиня

Розділ 32 Засідка

В печерах було тихо; сонце ще не встало. На майдані від дзеркал відбивалося світанкове тьмяне світло.

Мій нечисленний одяг був досі в кімнаті Джареда та Джеймі. Я прокралася туди, радіючи з того, що точно не наражуся там на Джареда.

Джеймі міцно спав, скрутившись калачиком на краю матраца. Зазвичай він не спав так скулившись, але зараз у нього були на це підстави: впоперек матраца простягнувся Іян, його руки й ноги звисали з країв.

Несподівано на мене накотила істерика. Довелося прикусити кулак, щоб не розреготатися; я швидко схопила стару вицвілу футболку та шорти і кинулася в коридор, притлумлюючи сміх.

«У тебе дурносміх, — насварилась на мене Мелані.— Тобі треба проспатися».

«Посплю пізніше. Коли…» — я не закінчила речення. Думка миттю мене протверезила, і я знову притихла.

Я підтюпцем бігла до купальні. Не те щоб я не довіряла Доку, просто… Просто він може передумати. Раптом Джаред його переконає… Я не можу розлежуватися цілий день.

Біля схожого на восьминога роздоріжжя, де сполучалися всі спальні коридори, я почула якийсь шелест. Я озирнулася, але в тьмяному світлі коридору не було нікого. Люди потроху прокидалися. Скоро сніданок, а за ним іще один робочий день. Якщо кукурудзу вже зібрали, то сьогодні перекопуватимуть східне поле. Може, у мене буде час, щоб допомогти… пізніше…

Я йшла знайомим маршрутом до підземних річок, а думки розбігалися навсібіч. Я не могла зосередитися ні на чому конкретному. Щоразу, коли я намагалася зупинитися на чомусь важливому — на Волтерові, Джареді чи бодай на сніданку, роботі або купальні,— в голові зринали тисячі інших думок. Мелані має рацію — мені слід поспати. Вона, до речі, теж кругом заплуталася. Думки її крутилися навколо Джареда, але їй, як і мені, не вдавалося міркувати виважено.

Я вже звикла до купальні. Її абсолютна темрява більше не лякала мене. Та тут кругом темно! Щонайменше півдня я проводжу в темряві. Та й бувала я в купальні безліч разів — під блискучою поверхнею води зачаїлися чудиська, які тільки й чекають, щоб затягнути мене під воду.

Однак я чудово розуміла, що відмокати нема часу: скоро всі прокинуться, і принаймні дехто захоче почати день з умивання. Тож я одразу взялася до діла: спочатку помилася, тоді випрала одяг. Я так терла сорочку, ніби хотіла стерти спогади двох останніх безсонних ночей.

Коли я закінчила, руки пекли, передусім потріскана шкіра на суглобах пальців. Я ретельно прополоскала речі у воді, але особливої відмінності не побачила. Зітхнувши, я вилізла з води й почала одягатися.

Сухий одяг я залишила в найдальшому кутку купальні на камінні. Дорогою я зачепила голою ногою камінець і поранилася, а камінець просвистів через усю купальню, втелющився в стіну і з плескотом упав у воду. Від наглого звуку я аж підскочила, хоча на фоні вирування гарячої ріки в сусідній печері сплеск був ледь чутним.

Щойно я всунула ноги в обшарпані тенісні черевички, як з’ясувалося, що я не сама.

— Тук-тук, — погукав знайомий голос із чорного отвору.

— Доброго ранку, Іяне, — відповіла я. — Я вже. Добре поспав?

— Іян досі спить, — відповів голос Іяна. — Однак це не триватиме вічно, тому не барімося.

Ноги примерзли до землі. Я не могла зрушити з місця. Не могла дихати.

Я давно зауважила, просто забула за довгі тижнів його відсутності, що Кайл був не просто викапаний Іян, але й у ті нечасті моменти, коли він не репетував, їхні голоси годі було розрізнити.

Мені забракло повітря. Я в пастці, а Кайл чатує вихід. Тікати немає куди.

«Тихо!» — вереснула Мелані в моїй голові.

Це я точно зможу. Повітря бракує, щоб залементувати.

«Слухай!»

Я зробила, як мені веліли — зосередилася, незважаючи на страх, який колов мою свідомість тисячами крижаних голок.

Тихо. Невже Кайл чекає на відповідь? А може, безгучно прочісує печеру? Я щосили прислухалася, але буркотіння ріки заглушувало всі звуки.

«Швидше! Підніми камінь!» — наказала Мелані.

«Навіщо?»

Я уявила, як б’ю Кайла шкарубким каменем по голові.

«Я все одно не зможу вдарити!»

«Тоді ми загинемо! — вереснула вона у відповідь. — Я зможу! Пусти!»

«Повинен бути інший вихід», — простогнала я, але таки змусила заморожені коліна зігнутися. Руки пошукали в темряві й підняли з землі великий гострий камінь і жменьку гальки.

Битися чи втікати?

У відчаї я спробувала звільнити Мелані, дати їй свободу дій. Але як відчиняються ці дверцята? Руки досі належать мені: вони марно стискають камінці, які я ніколи не зможу використати як зброю.

Шум. Потім слабенький сплеск: хтось брів потічком, який з’єднував басейн із туалетом. Всього за кілька кроків…

«Відпусти мої руки!»

«Як?! Сама спробуй!»

Я почала скрадатися попід стіночкою до виходу. Мелані намагалася вирватися з підсвідомості, але також не могла знайти дверцят.

Шум. Уже не біля потічка, а біля самого виходу. Видих. Я закам’яніла.

«Де він?»

«Не знаю!»

І знову тільки річка шумить. Кайл прийшов сам? А може, біля виходу хтось інший чатує, поки Кайл мене заганятиме? Як близько підібрався Кайл?

Волосся на руках і ногах стало дибки. Повітря тиснуло. Двері. Я розвернулася й позадкувала до виходу, подалі від чужого подиху.

Кайл не чекатиме вічно. Судячи з його слів, він квапиться. Щомиті в купальню може хтось прийти. Однак поки що везіння на його боці. Тих, хто став би на його бік, більше, ніж тих, хто спробував би його зупинити. Та й із тих, що готові заступитися за мене, небагатьом це до снаги. Тільки Джеб зі своєю рушницею міг би посперечатися з Кайлом. Джаред не слабший за Кайла, але в Кайла сильніша мотивація. Швидше за все, зараз Джаред не вступав би з ним у бійку.

Знову шум. Чиїсь кроки біля виходу? Чи просто моя уява? Скільки часу триває наше мовчазне протистояння? Не уявляю, скільки секунд чи хвилин спливло.

«Приготуйся».

Мелані знала, що нападник колись не витримає. Вона хотіла, щоб я дужче стиснула камінь.

Але я міркувала про втечу. З мене не вийде бійця, навіть якщо я змушу себе спробувати. Кайл щонайменше вдвічі важчий за мене, та й руки має довші.

Я підняла руку, що стискала гальку, й прицілилася в дальній коридор, який вів до туалету. Можливо, якщо Кайл вирішить, що я сховалася там, у мене з’явиться надія вирватися. Я жбурнула жменьку гальки і ковзнула геть, а каміння заторохтіло об скелю.

Біля входу почулося тихе дихання й обережні кроки в тому напрямку, куди я й сподівалася. Якомога тихіше я скрадалася вздовж стіни.

«А що коли їх двоє?»

«Й гадки не маю».

Я вже майже дісталася виходу. Якщо тільки я потраплю в коридор, то без сумніву втечу. Я легша і пруд…

Кроки пролунали виразніше: вони перетинали струмок у дальньому кутку печери. Я почала скрадатися швидше.

Напружену тишу розбив гігантський сплеск. Я хапнула ротом повітря — мене з ніг до голови облило водою. Бризки хлюпнули в стіну.

«Він перетинає басейн! Біжи!»

Я завагалась і запізнилася всього на секунду. Дужі пальці вчепилися мені в кісточку. Я сіпнулася геть, але спіткнулась, і в ту мить, як я гримнулася на землю, Кайлові пальці зісковзнули. Кайлова рука вхопилася за тенісний черевичок. Я копнула ногою, і черевичок залишилася в його руці.

Я впала, але Кайл упав також. Так я виграла мить зіп’ястися навколішки, обдираючи собі коліна об шорсткий камінь.

Кайл загарчав, торкнувся моєї голої п’ятки. Але йому не було за що вхопитися, тому я знову висковзнула. Звелася на ноги й, низько опустивши голову, кинулася вперед, ризикуючи щомиті впасти, адже тіло рухалося майже паралельно до землі. Рівновагу я тримала самим зусиллям волі.

Кайл прийшов сам. Біля виходу на мене ніхто не чигав. Я мчала щодуху, а венами пульсували надія й адреналін. На повній швидкості я влетіла в печеру з двома ріками, думаючи тільки про те, щоб якнайшвидше дістатися коридору. Я чула важке Кайлове дихання, але ще далеко. З кожним кроком я сильніше відштовхувалася від землі, збільшуючи між нами відстань.

Ногу прошив біль, коліна підігнулися.

Крізь плескіт води я почула, як два важкі камені вдарилися об землю й покотилися — один впустила я, другим у мене поцілив Кайл. Нога підігнулась, я хитнулася назад, полетіла на землю, і в цю мить Кайл опинився згори.

Кайл всією своєю вагою притис мене до землі, й у голові від удару об камінь аж задзвеніло. Ось і все.

«Кричи!»

Звук, що вихопився з моїх грудей, був гучний як сирена — аж я сама здивувалася. Я не сподівалася такого від себе: мій навіжений лемент хтось обов’язково має почути. Бажано, щоб це був Джеб. І щоб він прихопив із собою рушницю.

— Чорт! — вилаявся Кайл. Його широка долоня затулила мені ледь не все обличчя, стисла вуста і заглушила зойк.

Кайл перекотився — цей рух заскочив мене зненацька, і я не змогла скористатися з переваги. Кайл усе котився й котився — я була то згори, то знизу. В голові паморочилося, перед очима все пливло, та коли моє обличчя опинилось у воді, я втямила все.

Кайлова рука схопила мене за шию і занурила в неглибокий прохолодний струмок, який впадав у басейн. Було запізно тамувати подих — я уже встигла ковтнути води.

Тільки-но вода потрапила в легені, я запанікувала. Я так заборсалась, що й сама не очікувала. Руки й ноги шалено закалатали по воді, і Кайлова долоня зісковзнула з моєї шиї. Він спробував ухопити мене міцніше, але я інстинктивно смикнулася до нього, а не геть, як він очікував. Підборіддя випірнуло з води, і я встигла відкашлятися й ковтнути повітря.

Кайл силкувався заштовхати мою голову назад у струмок, але я вертілася й звивалася, і його вага тільки грала проти нього. Від води, що потрапила в легені, я кашляла, а тіло судомно здригалося.

— Досить! — загарчав Кайл.

Він зліз із мене, і я спробувала відповзти.

— Навіть не думайї — процідив він крізь зуби.

Все, кінець.

З забитою ногою було щось негаразд. Вона оніміла й відмовлялася рухатись. Я здатна була хіба звиватися по землі, підважуючись на руках і відштовхуючись здоровою ногою. Але через кашель навіть це було важко. І закричати вдруге не було сили.

Кайл схопив мене за зап’ястя й ривком відірвав від землі. Під вагою тіла нога підігнулася, і я повалилася на Кайла.

Однією рукою він згріб обидва мої зап’ястя, а другою схопив за талію. Підняв мене з землі й завдав собі на плече, немов мішок із борошном. Я вертілася, смикалася, буцала здоровою ногою повітря.

— Все, закінчуємо.

Він перескочив через струмок і потягнув мене до «каналізації». Обличчя миттю заросилося від пари, що клубочилася над гарячим потічком.

Кайл збирається вкинути мене в темну ущелину й зварити живцем у гарячій воді, а тоді потічок затягне мене під землю.

— Ні! Ні! — зойкнула я — хрипко й занадто тихо.

Я почала ще дуже вертітися. Вдарилася коліном об кам’яну колону і зачепилася за неї підошвою; відштовхнувшись, я спробувала вивільнитися з Кайлових рук. Із нетерплячим буркотінням Кайл відірвав мене від колони.

Принаймні він послабив хватку, і я можу ворухнутися. Замість пручатися, я крутнулася, обхопила Кайла ногами за пояс і здоровою кісточкою зачепилася за хвору, ігноруючи біль.

— Злізь із мене, ти!.. — він силкувався скинути мене, а мені вдалося вивільнити одну руку. Я одразу ж обвила його нею за шию і вчепилася в густе волосся. Якщо мені таки судилося впасти в чорну річку, то тільки разом із Кайлом.

Кайл зашипів, облишив мою ногу і зацідив мені під ребра.

Від болю у мене перехопило подих, але я вчепилася Кайлові у волосся другою рукою.

Раптом він притиснув мене двома руками, так ніби ми обнімалися, а не боролися не на життя, а на смерть. Захопив обидва мої зап’ястя і рвонув, уклавши в ривок усю свою силу.

Кайл видирав собі волосся, але тільки застогнав і потягнув іще дужче.

Просто під нами біг гарячий потічок: я чула, як він парує. В повітря здіймалися густі клуби пари, які на хвильку затулили від мене перекривлене від люті обличчя Кайла — безпощадний звіриний оскал.

Я відчувала, що моя травмована нога слабне. Спробувала ще раз притиснутися до Кайла, але його брутальна сила перемагала мій відчай. Ще якась мить — і він звільниться, а я полечу в паруючий потік і зникну.

«Джаред! Джеймі!» — ця думка, цей болісний зойк вихопився і в мене, і в Мелані. Ніхто ніколи не дізнається, що зі мною сталося. Ні Іян. Ні Джеб. Ні Док. Ні Волтер. Прощання не буде.

Кайл різко підстрибнув і гучно гримнувся на землю. Він домігся свого: я розчепила ноги.

Але перш ніж він скористався зі своєї переваги, сталося неймовірне.

Від гучного тріску заклало вуха. Здалося, печера валиться. Під ногами затремтіла земля.

Кайл охнув і відскочив, потягнувши мене за собою, — мої руки досі чіплялися за його волосся. З тріском і гулом посипався камінь під ногами Кайла.

Крихкий вихід із печери під нашою вагою почав валитися. Кайл відступив, але обвал наздоганяв його. Камінь котився дедалі швидше.

Земля під Кайловими підошвами провалилася, Кайл упав на землю, а я на нього, придушивши його своєю вагою. Кайл ударився головою об кам’яний виступ, його руки обм’якли й розтислися.

Хрускіт каміння переріс у притишене гарчання. Я відчувала, як під Кайловим тілом здригається земля.

Я лежала у Кайла на грудях. Наші ноги звисали над прірвою, пара конденсувалася й осідала на шкірі мільйонами дрібних крапельок.

— Кайле?

Він не відгукнувся.

Я боялась поворухнутися.

«Злізь із нього. Вдвох ви важите забагато. Обережно — скористайся скелястим виступом. Відповзи якнайдалі від ущелини».

Скиглячи від страху, занадто нажахана, щоб думати самій, я послухалася поради Мелані: нарешті відпустила Кайлове волосся і боязко перелізла через його непритомне тіло, використовуючи кам’яний виступ як опору. Начебто обвал стихнув, хоча земля під нами досі вібрувала.

Я повзла попри виступ до твердої землі. І навіть коли земля перестала труситися, я й далі повзла — в безпечне місце, в коридор.

Почувся ще один хрускіт, і я озирнулася. Земля кришилася, одна з Кайлових ніг геть провалилася. Цього разу почувся сплеск: у воду впав камінь. Під вагою Кайла затремтіла земля.

«Він зараз упаде», — усвідомила я.

«От і добре», — прошипіла Мелані.

«Але ж!..»

«Якщо він упаде, то не зможе нас убити, Вандо. А якщо не впаде, то колись таки зробить це».

«Я не можу отак…»

«Ні, можеш. Просто йди геть. Хіба ти не хочеш жити?»

Я хотіла. Хотіла жити.

Кайл може зникнути. Коли так, тоді у мене не буде ворогів — принаймні серед людей у печерах. Не варто забувати про шукачку, але, можливо, одного дня й вона здасться, і тоді я залишуся тут, із людьми, яких полюбила, назавжди…

Нога запульсувала, на зміну онімінню прийшов біль. Із вуст стікала тепла рідина. Я лизнула краплю — кров.

«Просто йди геть, Вандрівнице. Я хочу жити. Дай мені право на вибір».

Навіть із того місця, де я стояла, відчувалося, як тремтить земля. Ще один камінь хлюпнувся у воду. Тіло Кайла перехилилося й потроху сповзало в ущелину.

«Облиш його».

Мелані краще знала, що каже. Це був її світ. Її правила.

Я глянула в обличчя чоловіка, який ось-ось помре, — чоловіка, що жадав моєї смерті. Кайлове лице вже не нагадувало злісний звіриний оскал. Натомість воно було розслаблене, майже умиротворене.

Який він схожий на свого брата!

«Ні!» — запротестувала Мелані.

Я навколішках поповзла до Кайла — повільно, завбачливо обмацуючи кожен дюйм землі. Вилізти за виступ я не зважилася — просто обхопила його здоровою ногою, використовуючи як якір, потягнулася до Кайла і просунула йому руки під пахви.

Я потягнула так сильно, що руки в мене мало не повискакували з суглобів, але Кайл навіть не поворухнувся. Тихенько сипалися камінці — мов крізь дірочку у пісочному годиннику: земля й далі кришилася.

Я смикнула ще раз — камінці посипалися швидше. Я раніше завалю всю печеру, ніж зрушу Кайла з місця!

Щойно я це подумала, як величезний камінь відколовся від скелі й упав у річку, а Кайлова хитка рівновага порушилася. Він почав з’їжджати.

«Ні!» — подумки скрикнула я, а вголос заверещала, як сирена. Я розпласталася на землі біля кам’яної колони: мені вдалося втримати Кайла, обхопивши руками його широкі груди. Руки аж боліли.

— Допоможіть! — скрикнула я. — Хто-небудь! Допоможіть!