Господиня

Розділ 13 Присуд

— Вони тут? — прохрипіли ми. Ці слова хлинули з нас, як перед тим — вода з легенів. Крім води, це було єдине, що мало значення. — Вони дійшли?

У темряві з обличчя дядька Джеба було неможливо нічого прочитати.

— Хто? — запитав він.

— Джеймі, Джаред! — шепіт різав горло як крик. — Джаред був із Джеймі, нашим братом! Вони тут? Вони дійшли? Їх ви також знайшли?

Дядько Джеб ледь помітно завагався.

— Ні,— сказав він, як відрізав. У його відповіді не було жалю, жодних емоцій узагалі.

— Ні,— прошепотіли ми. Але то була не луна його слів, а протест: навіщо нас повернули до життя? Навіщо тепер нам воно? Ми знову заплющили очі й прислухалися до болю в тілі, аби він витіснив біль зі свідомості.

— Слухай, — промовив дядько Джеб. — Я… е-е-е… маю дещо зробити. Ти відпочивай, а я скоро повернуся.

Мозок не втямив значення його слів — для нас вони були порожнім звуком. Лежачи із заплющеними очима, ми чули, як повільно віддалявся хрускіт дядькових кроків. Ми не знали, в якому напрямку він пішов. Та й не хотіли знати.

Їх нема. Нема способу їх відшукати, нема надії. Джаред і Джеймі зникли — зробили те, на чому добре зналися, — і тепер ми більше ніколи їх не побачимо.

Всупереч нашому бажанню вода і прохолодне нічне повітря привели нас до тями. Ми перевернулися на живіт, аби знову заховати обличчя в пісок. Ми були дуже втомлені й, окрім фізичного виснаження, відчували щось глибше, болісніше. Слід поспати. Не думати — то все, що нам лишалося.

Тож ми так і вчинили.

Коли ми прокинулися, досі стояла ніч, проте на сході на обрії уже займався світанок, оторочивши гірські пасма багряним обідком. У роті був присмак землі, і спершу нам здалося, що дядько Джеб — то всього лише сон, і нічого більше.

Вранці в голові трохи розвиднилося, і ми зауважили біля правої щоки дивний предмет, не схожий ні на камінь, ні на кактус. Ми торкнулися його — він був твердий і гладенький. Підштовхнули — і всередині апетитно захлюпотіла вода.

Дядько Джеб — не сон, і він залишив нам флягу.

Ми обережно сіли, здивовані, що не ламаємось, як висохла палиця. Нам справді було ліпше. Поки ми спали, вода зробила свою справу. Біль утамувався, і вперше за довгий час ми знову зголодніли.

Відкручуючи флягу, пальці не слухалися. Вона була не зовсім повна, проте там вистачило води, аби розпростати стінки шлунка — поки ми спали, він знову зморщився. Ми випили все до краплини — досить уже економити.

Металева фляга впала на пісок, глухо гепнувшись у ранковій тиші. Ми повністю збудилися — й очі широко розплющилися. Ми зітхнули й схилили голову на руки, віддаючи перевагу забуттю. Що тепер?

— Навіщо ви дали їй воду, Джебе? — запитав сердитий голос за спиною.

Ми різко обернулися. Те, що ми побачили, змусило свідомість розділитися надвоє.

Дерево, біля якого я стояла навколішках, півколом оточувало восьмеро людей. У тому, що всі вони були людьми, я не мала сумнівів. Серед душ я ніколи не бачила таких спотворених облич. З викривленими від ненависті губами й вишкіреними зубами, вони були схожі на диких звірів. Брови низько нависли над люто палаючими очима.

Шість чоловіків і дві жінки — деякі з них дуже високі, проте й так майже всі вищі за мене. Я зблідла, коли збагнула, чому вони так дивно тримають руки — витягнувши вперед і щось міцно стискаючи. Вони тримали зброю! Половина з них мала ножі — кілька коротких, як у мене на кухні, кілька довших, і один велетенський і загрозливий. Цей ніж був не для кухонних цілей. Мелані підказала назву: мачете.

Інші тримали довгі палі — хтось металеві, хтось дерев’яні.

Серед людей я впізнала дядька Джеба. Предмет, чимось схожий на довгий ніж, який висів у нього на плечі, особисто мені не був знайомий. Я бачила його лише у спогадах Мелані. То була рушниця.

Для мене то був справжній жах, проте Мелані так не думала. Вона була в захваті від чисельності людей. Восьмеро вцілілих людей! Вона думала, що Джеб один; у кращому разі, до нього приєдналося ще двоє. Вона навіть не сподівалася побачити так багато своїх, її радість не знала меж.

«Не будь дурною, — сказала я їй. — Поглянь лишень на них. Хіба не бачиш?»

Я змусила її поглянути на них із мого боку, побачити загрозу в брудних джинсах і вицвілих сорочках, потемнілих від пилюки. Так, це люди — у тому смислі, в якому вона про них думала, — але в ту мить вони були чимось іншим. Варварами, монстрами, що схилилися над нами, жадаючи крові.

У кожній парі очей читався смертний вирок.

Мелані це теж угледіла і, попри все своє небажання, мусила визнати, що я маю рацію. У цю мить її любі люди проявилися з найгіршого боку — наче в газетних статтях, що трапилися нам у покинутій хатині. Зараз перед нами стояли вбивці.

Чому нам не вистачило здорового глузду, аби померти вчора?

Навіщо дядько Джеб нас оживив?

Від цієї думки по шкірі пробігли мурашки. Я була не надто обізнана з прикладами людської жорстокості. На цій темі я просто перегортала сторінки, бо не могла її витримати. Мабуть, слід було вчитися сумлінніше. Але я знала: якщо люди й зберігали життя своїм ворогам — щоправда, ненадовго, — то було не просто так. Їм потрібні були чи розум, чи тіло…

Звісно, я одразу подумала про неї — про таємницю, якої вони запрагнуть від мене. Якої я ніколи, за жодних обставин не можу їм розкрити. Що б вони зі мною не робили. Краще одразу накласти на себе руки…

Я не дозволила Мелані побачити таємницю, котру охороняла. Використала проти неї її ж власний прийом: побудувавши в голові стіну, я заховалася, бо це вперше з моменту втілення згадала свій секрет. Раніше не було потреби.

Мелані потойбіч стіни, здавалося, зовсім не зацікавилася; вона навіть не зробила спроби пробитися. У неї були нагальніші клопоти, ніж те, що хтось, окрім неї, приховує таємну інформацію.

Але який сенс було щось приховувати від Мелані? Я не така сильна, як вона, — навряд чи витримаю тортури. Питання в тому, скільки болю я зможу стерпіти, перш ніж видам те, що у мене вимагатимуть.

Мій шлунок спазматично скрутився. Самогубство — огидний варіант, тим гірший, що водночас це і вбивство. Мелані так само, як і мене, чекають або тортури, або смерть. Слід зачекати, поки вибору зовсім не буде.

«Ні, такого не станеться. Дядько Джеб ніколи не дозволить скривдити мене».

«Дядько Джеб не знає, що ти тут».

«То скажи йому!»

Я зосередилася на обличчі старого. Густа сива борода ховала від мене його вуста, проте очі його палали не так, як у інших. Крадькома я побачила, як дехто з чоловіків переводить погляд із мене на нього. Вони чекали його відповіді на своє запитання. Дядько Джеб вдивлявся у мене, ігноруючи решту.

«Мелані, не можу я йому сказати. Він не повірить. А якщо люди подумають, що я брешу, то запідозрять у мені шукачку. Вони, мабуть, точно знають, що лише шукачі прийшли б сюди з легендою, навмисно для них вигаданою, аби втертися в довіру».

Мелані одразу зі мною погодилася. Саме лише слово «шукачка» сповнювало її ненависті, й вона знала, що незнайомці реагуватимуть так само.

«Втім, яка різниця? Я — душа, і цього для них достатньо».

Один із чоловіків (той, що з мачете, — найкремезніший, чорнявий, із незвично блідою шкірою і рухливими голубими очима), бридливо пирхнув і сплюнув на землю. Він зробив крок уперед, повільно піднімаючи довгий кинджал.

Краще швидко, ніж повільно. Ліпше померти від його жорстокої руки, ніж від власної. Я не хочу чинити насильство і нести відповідальність за кров Мелані — так само, як і за свою.

— Стривай, Кайле, — промовив Джеб неквапливо, майже буденно, але велетень зупинився. Він скорчив міну і повернувся обличчям до дядька Мелані.

— Чого це? Ви сказали, що переконалися. Вона з них.

Я упізнала цей голос — саме він питав Джеба, навіщо той дав мені воду.

— Правда, так воно і є. Але тут усе не просто.

— Що саме? — запитав інший чоловік, що стояв поряд із чорнявим велетнем Кайлом і був страшенно на нього схожий — мабуть, брат.

— Це ж моя племінниця.

— Уже ні,— рішуче мовив Кайл і, плюнувши на землю, зробив іще один показний крок уперед, тримаючи напоготові ніж. Його плечі напружилися, і я збагнула, що цього разу слова його не зупинять. Я заплющила очі.

Раптом почулося металеве клацання, і хтось охнув. Мої повіки знову розліпилися.

— Я сказав, стривай, Кайле, — голос дядька Джеба звучав так само невимушено, проте руки міцно стискали рушницю, націливши її Кайлові в спину. Кайл завмер лише за кілька кроків од мене, його мачете так і зависло, занесене над головою.

— Джебе, — налякано промовив Кайлів брат, — що ви дієте?

— Відійди від дівчини, Кайле.

Кайл повернувся до нас спиною, люто зиркаючи на Джеба.

— Це не дівчина, Джебе!

Джеб сіпнувся, проте рушниця не зрушила з місця: два дула витріщалися на Кайла.

— Треба дещо обговорити.

— Лікар витягне з неї все, що треба, — грубо промовив жіночий голос.

Ці слова підтвердили мої найгірші страхи. Коли Джеб назвав мене своєю племінницею, то я, дурна, вже почала роздмухувати останні іскорки надії: можливо, на мене зглянуться. Подумати таке, навіть на секунду, було безглуздям. Смерть — єдине милосердя, на яке я могла сподіватися від цих істот.

Поглянувши на жінку, я з подивом побачила, що вона одного віку з Джебом, може, трохи старша. Її волосся було радше попелястим, аніж білим, саме тому я спочатку не звернула уваги, скільки їй років. Обличчя жінки густо помережали зморшки. Але за цими зморшками проглядали знайомі риси.

Мелані провела паралель між обличчям літньої жінки — і лицем більш гладеньким, що збереглося в її пам’яті.

— Тітко Меґґі? Ви тут? Як? А Шерон… — слова цілком належали Мелані, проте вони вихопилися з мого рота, і я не в силі була їх зупинити. Час, проведений у пустелі, зробив Мелані дужчою, а мене слабшою. А може, то через те, що я занадто пильнувала, з якого боку на нас упаде смертельний удар? Я готувалася до вбивства, а Мелані переживала сімейне возз’єднання.

Здивований вигук, який належав Мелані, так і обірвався на півдорозі. Літня жінка на ім’я Меґґі метнулася вперед із прудкістю, що абсолютно не пасувала до її похилого віку. Моя увага була прикута лише до її долоні, що стискала чорну ломаку, саме тому я не зауважила її вільної руки, яка дала мені замашний ляпас.

Голова сіпнулася назад, тоді вперед. Тут тітка вдарила мене ще раз.

— Ти нас не обдуриш, клята паразитко! Ми знаємо, як ви працюєте. Ми знаємо, як добре ви вмієте прикидатися.

Я відчула за щокою смак крові.

«Більше так не роби, — насварила я Мелані.— Я тебе попереджала, що подумають люди».

Мелані була надто шокована, аби відповісти.

— Облиш, Меґґі,— почав був Джеб заспокійливо.

— Не облишкай мені тут, старий дурню! Паразитка, мабуть, привела за собою цілий легіон, — вона відступила, не відводячи очей від моєї нерухомої постаті, ніби я була змією, що от-от укусить. Порівнявшись із братом, вона зупинилася.

— Щось я нікого не бачу, — відповів Джеб, а потім як крикне: — Гей! — я аж кинулася від несподіванки. І не лише я. І далі стискаючи правою рукою рушницю, він лівою замахав над головою і загукав: — Гей, ви там!

— Замовкни, — загарчала Меґґі, штовхаючи його в груди. І хоч вона була досить сильною, як я вже переконалася, Джеб навіть не поворухнувся.

— Вона сама, Меґ. Коли я її знайшов, вона здихала — та й зараз не в чудовій формі. Стоноги не жертвують своїми. Вони прийшли б по неї набагато раніше, ніж я. Хай хто вона є, вона одна-однісінька.

У мене в голові виник образ довгої багатоногої комахи, але я не зрозуміла, до чого тут вона.

«Він має на увазі тебе», — роз’яснила Мелані й порівняла картинку бридкої кузьки з моїм спогадом про яскраву сріблясту душу. Я не побачила жодної схожості.

«Цікаво, звідки він знає, який вигляд ти маєш насправді?» — подумала Мелані між іншим. Мій спогад про істинну зовнішність душ був для неї чимсь новеньким.

Але я не мала часу на роздуми. До мене наближався Джеб, за ним прямувала решта. Над Джебовим плечем нависла Кайлова рука, ладна щомиті зупинити його або відкинути з дороги.

Джеб переклав рушницю у ліву руку, а праву простягнув мені. Я зиркнула на неї спідлоба, готуючись до удару.

— Ну ж бо, — м’яко промовив дядько. — Якби я міг тебе віднести, то ще б уночі забрав тебе додому. Доведеться трохи пройтися.

— Ні! — загарчав Кайл.

— Я беру її з собою, — сказав Джеб, і вперше за весь час у голосі його пролунали грубіші нотки. М’язи на його підборідді, порослому бородою, рішуче напружилися.

— Джебе! — запротестувала Меґґі.

— Це мій дім, Меґ. Я робитиму те, що захочу.

— Старий дурень! — знову відрізала вона.

Джеб нахилився і взяв мою руку, стиснуту в кулак. Потім смикнув мене на ноги. То був не прояв жорстокості — просто він поспішав. Не найгірша форма насилля, аби продовжити мені життя з якихось своїх людських міркувань.

Хитаючись, я підвелася. Ніг я майже не чула — лише поколювання голочок, коли забігала кров.

Позаду Джеба більш ніж з одних вуст злетіло невдоволене сичання.

— Гаразд, хай хто ти є,— сказав він мені так само лагідно, — час звідси забиратися, поки не почало шкварити сонце.

Кайлів брат поклав руку Джебові на плече.

— Ви ж не покажете цій істоті, де ми живемо, Джебе?

— Гадаю, це не має значення, — грубо відказала Меґґі.— У неї не буде нагоди про все розпатякати.

Зітхнувши, Джеб зняв із шиї хустину, яка ховалася під бородою.

— Це безглуздо, — пробурмотів він, але, згорнувши брудну тканину, що задубіла від поту, зробив мені пов’язку на очі.

Поки він її затягував, я стояла абсолютно нерухомо і боролася з панікою, що накотилася, коли я перестала бачити ворогів.

Так, я не бачила, проте знала, що це Джеб поклав мені руку на спину і вів уперед — ніхто інший на таке б не наважився.

Ми рушили на північ — так мені здалося. Спочатку всі мовчали, і лише пісок хрустів під численними ногами. Земля була рівною, проте я тільки те й робила, що перечіпалася занімілими ногами. Джеб виявляв терплячість: рука, що вела мене, була майже галантною.

Поки ми йшли, я відчувала, як сонце підіймається дедалі вище. Деякі кроки випередили інші. Судячи зі звуків, зі мною і Джебом залишилася меншість людей. Мій вигляд засвідчив: я не потребую багато охорони — ослабла від голоду, я хиталася на кожному кроці, у голові паморочилось і дзвеніло.

— Ти ж не збираєшся йому казати?

То був голос Меґґі, він лунав за кілька футів позаду, і в ньому звучало обвинувачення.

— Він має право знати, — відповів Джеб. У його голос повернулася рішучість.

— Недобру річ ти робиш, Джебедіє.

— Життя взагалі недобре, Маґноліє.

Було важко вирішити, хто з них двох страшніший: дядько Джеб, який так заповзято беріг мені життя, чи Меґґі, яка спершу запропонувала лікаря, — від такої пропозиції мене охопив інстинктивний, запаморочливий жах, — а тепер, здавалося, хвилювалася через жорстокість більше за свого брата.

Декілька годин ми знову йшли мовчки. Коли мої ноги підкосилися, Джеб усадовив мене на землю і приклав до моїх вуст флягу — ту саму, яку залишав мені вночі.

— Скажеш, коли досить, — мовив він. У голосі його звучала доброта, хоча я була певна, що неправильно її розумію.

Хтось нетерпляче зітхнув.

— Навіщо ви це робите, Джебе? — запитав чоловік. Я вже чула цей голос раніше — то був один із братів. — Для Дока? Так би й сказали Кайлу. Не обов’язково було наводити на нього рушницю.

— Кайлові треба, аби на нього частіше наводили рушницю, — пробурмотів Джеб.

— Сподіваюся, це не співчуття, — знову промовив чоловік. — Після всього, що ви бачили…

— Після всього, що я бачив, гріш мені ціна, якщо я не навчився співчувати. Але ні, співчуття тут ні до чого. Якби мені було шкода цю бідолашну істоту, то я б дозволив їй померти.

У розпеченому як піч повітрі по моїй спині пробіг холодок.

— Тоді що таке? — не вгавав Кайлів брат.

Довгий час панувала мовчанка, а потім моєї руки торкнулася долоня Джеба. Я вхопилася за неї, потребуючи допомоги, щоб знову звестися на ноги. Друга його рука лягла мені на спину, і я знову рушила вперед.

— Цікавість, — тихо відповів Джеб.

Ніхто нічого не сказав.

Поки ми йшли, я зробила декілька беззаперечних висновків. Перший — я не єдина душа, що потрапляла їм до рук. До мене було чимало інших. Цей «Док» намагався витягнути з них відповідь на якесь запитання.

Другий — у лікаря нічого не вийшло. Якби душі ламалися під тортурами і відмовлялися від самогубства, то я була б їм уже непотрібна. Моя смерть була б милосердно швидкою.

Дивно, але мені не хотілося сподіватись на швидкий кінець чи старатися його наблизити. Зробити це було б легко, навіть не накладаючи на себе рук. Треба всього-на-всього збрехати — прикинутися шукачкою, сказати, що зараз мої колеги стежать за мною, погрожувати і залякувати. Або сказати правду — що всередині мене живе Мелані й що це вона привела мене сюди.

В цьому люди точно б уздріли брехню, причому дуже майстерну: думка, що людина може й далі жити після втілення, здалася б їм надто спокусливою, аби в неї повірити, надто підступною, і вони прийняли б мене за шукачку скоріше, ніж якби я сама нею назвалася. Запідозрили б пастку і дуже швидко мене позбулися, а потім шукали б новий прихисток чимдалі звідси.

«Твоя правда, — сказала Мелані.— Я б саме так і вчинила».

Проте зараз я ще не відчувала болю тортур, і тому зважитися на самогубство було важко. Інстинкт самовиживання запечатав мої губи. У голові несподівано виринув спогад про останню зустріч із розрадницею. В самому серці цивілізації… здавалося, усе те відбувалося на іншій планеті. Тоді Мелані всіляко змушувала мене її позбутися — ніби і спроба самогубства, та насправді не більш як блеф. Я згадала, як важко зі зручного крісла було думати про смерть.

Минулої ночі ми з Мелані жадали смерті, але тоді смерть і сама дихала нам в обличчя. Інша річ, коли ми оклигали і знову на ногах.

«Я теж не хочу помирати, — прошепотіла Мелані.— Проте, може, ти помиляєшся. Може, нас не тому залишили в живих. Не розумію, навіщо їм… — вона не хотіла уявляти жахіть, які з нами могли вчинити і про які Мелані точно знала набагато більше за мене. — Що їм так треба з тебе витягнути?»

«Я ніколи не скажу. Нікому, навіть тобі».

Смілива заява. Але тоді я ще не відчувала болю…

Минула ще одна година, і коли сонце вже світило прямісінько над нашими головами і пекло так, що здавалося, от-от запалає волосся, звуки змінилися. Попереду замість тихого хрускоту кроків чулося відлуння. Так, під Джебовими ногами, як і під моїми, досі тріскотів пісок, проте всі, хто йшов попереду, ступали вже по іншій поверхні.

— Тепер обережно, — попередив мене Джеб. — Дивись, аби не вдаритися головою.

Я завагалася, не знаючи, куди мені дивитися і як узагалі дивитися без очей. Джеб перемістив руку зі спини мені на голову — треба пригнутися. Моя шия затерпла, тож я нахилилась усім тілом.

Дядько Джеб повів мене далі, й від наших кроків теж пішла луна. Ноги вже не вгрузали, як у пісок, не перекочувались і камінці. Поверхня була рівною і суцільною.

Сонце зникло — більше на палило шкіру і не смалило волосся.

Ще один крок, і мені в обличчя війнуло інше повітря. То був не бриз. Повітря було стоячим — і я в нього увійшла. Сухий пустельний вітер ущух. Повітря було спокійнішим і прохолоднішим. На запах і на смак ледь-ледь відчувалися волога і пліснява.

Нас із Мелані закрутив цілий вихор запитань. Вона хотіла поговорити, проте я мовчала — слова нам зараз не зарадять.

— Все, можеш випростатися, — сказав Джеб.

Я повільно підвела голову.

Навіть із пов’язкою на очах я зрозуміла, що тут зовсім немає світла. На берегах хустини застигла непроглядна темрява. Я чула, як у мене за спиною скупчилися люди. Вони з нетерпінням човгали ногами, чекаючи, коли ми посунемо далі.

— Сюди, — промовив Джеб, знову підштовхуючи мене уперед. Наші кроки відлунювали від стін, — простір, де ми опинились, був надзвичайно обмежений. Я помітила, що інтуїтивно прихиляю голову.

Ми ступили ще кілька кроків уперед, а потім різко завернули за ріг — здавалося, ми знову рушимо туди, звідки прийшли. Підлога під ногами спускалася вниз. З кожним кроком нахил ставав дедалі крутішим, і щоб я не впала, Джеб підставив мені свою зашкарублу руку. Не знаю, скільки часу я отак пілотувала і гальмувала в темряві. Мабуть, від страху наша подорож здалася мені довшою, ніж була насправді.

Ми ще раз повернули, і земля круто пішла вгору. Мої занімілі, здерев’янілі ноги вже геть не слухалися, і Джеб волочив мене за собою. Що вище ми піднімалися, то вологішим і цвілішим ставало повітря, проте темрява не розсіювалася. Єдині звуки — наші кроки і їхнє відлуння.

Дорога вирівнялася і почала петляти, як серпантин.

Нарешті краї моєї пов’язки освітилися. Мені кортіло, щоб вона впала сама, бо я була занадто налякана, аби стягнути її самотужки. Мені здавалося, що якби лишень бачити, де я і хто зі мною, то було б хоч трішечки не так страшно.

Зі світлом прийшов шум. Дивний шум — низьке дзюркотливе белькотіння. Схоже на звук водоспаду.

З кожним нашим кроком белькотіння ставало гучнішим і менше схожим на воду. Воно було занадто неоднорідним — низькі й високі ноти змішувалися і відлунювали. Якби не жахливий дисонанс, можна було б подумати, що то піратська версія нескінченної музики, яку я слухала й наспівувала у Світі Співочих Кажанів. Чорнота пов’язки доповнювала цей спогад — спогад про сліпоту.

Мелані розпізнала какофонію раніше за мене. Я ж бо ніколи не чула таких звуків, бо не жила серед людей.

«Схоже на сварку, — здогадалася вона. — Чимало голосів сперечаються».

Звук полонив її увагу. Звідки тут стільки людей? Коли навіть восьмеро було для нас обох несподіванкою. Що це за місце?

Моєї потилиці торкнулися чиїсь руки. Я сахнулася.

— Спокійно, — сказав Джеб, знімаючи з мене пов’язку.

Я заморгала, і силуети навколо мене почали вимальовуватися: пошерхлі нерівні стіни, щербата стеля, заяложена і запилена долівка. Ми були під землею, у природній печері. Дивно, що ми так глибоко. Здавалося, що вгору ми йшли довше, ніж униз.

Кам’яні стіни і стеля були рудувато-коричневої барви, густо зрешечені невеликими дірами, наче швейцарський сир. У тих дірок, що понизу, краї були згладжені, але в тих, що над головою, окреслені чіткіше, і здавалося, що об них навіть можна порізатися.

Світло лилося з круглого отвору попереду. Він був більший, ніж дірки, що всіяли стіни. То був прохід, брама до іншого, яскравішого приміщення. Мелані була в цілковитому захваті від того, що угледіла там іще більше людей. Проте я позадкувала, знагла воліючи, аби зір мій знову засліпили темною пов’язкою.

Джеб зітхнув.

— Вибач, — пробурмотів він так тихо, що його, крім мене, певно, ніхто і не почув.

Я хотіла ковтнути клубок у горлі — й не змогла. У голові запаморочилося, але то могло бути й від голоду. Коли Джеб підштовхнув мене до великої дірки, мої долоні тремтіли, як листя осики од вітру.

Тунель вів у печеру, таку велику, що спершу я не повірила своїм очам. Її стеля була надто яскрава і надто висока — мов штучне небо. Я спробувала роздивитися, звідки ллється світло, проте його промені різали очі, наче гострі списи.

Белькотання мало б стати гучнішим, але несподівано у велетенській печері запанувала мертва тиша.

Порівняно з блискучою стелею, що ховалася десь високо вгорі, долівка здавалася темною. Якусь мить мої очі намагалися розставити усе на свої місця.

Натовп. Іншим словом їх не назвеш — цілий натовп людей, що мовчки стояли як укопані й витріщалися на мене такими ж палючими, сповненими ненависті поглядами, які я вже бачила сьогодні вранці.

Від приголомшення Мелані кинулася їх рахувати: десять, п’ятнадцять, двадцять… двадцять п’ять, двадцять шість, двадцять сім…

Але мені було байдуже, скільки їх там. Я намагалася пояснити їй, що це не має значення. Для того, що убити мене, стане й одного. Убити нас. Я спробувала до неї достукатися: озирнись і збагни нарешті, наскільки плачевні наші справи! — але в ту мить вона нічого не чула, повністю розчинившись у людському світі, який і не мріяла тут побачити.

З натовпу вийшов чоловік, і я одразу метнула погляд на його руки, шукаючи зброї. Ніякої загрози — тільки міцно стиснуті кулаки. Мої очі, пристосувавшись до сліпучого світла, розрізнили золотаву засмагу його шкіри — і впізнали її.

Окрилена раптовою запаморочливою надією, я підвела очі до його обличчя.