Господиня

Розділ 48 Затримка

Червоно-синє світло блимало воднораз із завиванням сирени.

Перш ніж на Землю прийшли душі, і виття сирени, і миготливе світло означали одне: це їдуть представники закону, миротворці, карателі злочинців.

Зараз блимання світла й сердите виття теж означають одне. Майже те саме — це їдуть миротворці. Карателі.

Шукачі.

Однак тепер, на відміну від минулого, ці сигнали зустрічалися набагато рідше. Поліцію використовували для рятувальних робіт при нещасних випадках абощо, а не для забезпечення порядку. Здебільшого навіть поліція не мала мигавок — тільки «швидка» й пожежники.

Приземкувата обтічної форми машина позаду нас не призначалася для рятувальних робіт. Такий транспорт використовували на ловах. Такого я ще зроду не бачила, але одразу здогадалася, в чому справа.

Джаред завмер, його нога досі давила на педаль газу. Я бачила, як він силкується знайти вихід, вагається — обігнати їх на цьому старезному фургоні чи обдурити — заховати широкий білий кузов у ріденьких кущах пустелі, щоб не привести до печер. Ми вже зовсім близько до своїх. Вони сплять і гадки ні про що не мають…

За дві хвилини шалених пошуків виходу Джаред здався й зітхнув.

— Вибач мені, Вандо, — мовив він. — Це все через мене.

— Через тебе?

Він узяв мене за руку, а тоді скинув швидкість. Машина почала пригальмовувати.

— Пігулка в тебе? — видихнув він.

— Так, — прошепотіла я.

— Мел мене чує?

«Так», — схлипнула Мел.

— Так, — майже схлипнула і я.

— Я кохаю тебе, Мел. Вибач.

— Вона також тебе кохає. Понад усе на світі.

Коротка болюча пауза.

— Вандо, я… ти теж мені небайдужа. Ти чудова, Вандо. І заслуговуєш на більше, ніж я здатен тобі дати. Більше, ніж оце.

В пальцях він тримав малесенький предмет — замалий як на свою смертоносність.

— Зажди, — видихнула я.

Він не може померти.

— Вандо, ми не можемо ризикувати. Ми не обженемо їх, принаймні не на цій таратайці. Якщо почнемо тікати, за нами кинеться тисяча шукачів. Подумай про Джеймі.

Фургон пригальмовував, з’їжджаючи на узбіччя.

— Одна спроба, — благала я. Швидко витягнула пігулку з кишені й стиснула її між великим і вказівним пальцями. — Я спробую їх обдурити. Якщо щось піде не так, я одразу ж ковтну отруту.

— Шукача тобі не обдурити!

— Дозволь спробувати. Швидше! — я розстебнула свій пасок безпеки й потягнулася до Джаредового. — Міняємося місцями. Швидше, поки вони не помітили.

— Вандо…

— Одна спроба. Швидше!

Джаред умів швидко приймати рішення, і ми хутко помінялися місцями.

— Пасок безпеки, — нагадала я. — Заплющ очі й відверни голову.

Він послухався. Навіть у темряві наші переслідувачі помітять свіжий блідо-рожевий шрам на його шиї.

Я пристебнулася і в’яло відкинулася на спинку сидіння.

Обманювати має тіло — ось ключ. Треба обрати правильні рухи. Просто імітація. Як це роблять актори по телевізору, тільки ще краще. Як це роблять люди.

«Допоможи мені, Мел», — пробурмотіла я.

«Не можу, Вандо, допомогти тобі поводитися, як справжня душа. Ти впораєшся сама. Врятуй його. Я певна, що ти зможеш».

Справжня душа. Мені треба просто бути собою.

Година пізня. Я втомилася. Цього вдавати не доведеться.

Мої повіки поповзли вниз, а тіло обм’якло.

Досада. Мені вдалося зобразити досаду. Бо я її відчувала.

Кутики вуст соромливо опустилися.

Машина шукачів припаркувалася не позаду, як очікувала Мел, а через дорогу, на узбіччі, проти руху на тій смузі. З вікна вдарило сліпуче світло. Я кліпнула й навмисно повільно піднесла руку до очей. У промені світла від моїх зіниць відбився тьмяний срібний зайчик і поскакав по дорозі, коли я опустила очі.

Дверцята машини гримнули. Почувся тупіт однієї пари ніг — хтось перетинав дорогу. Не було звуку кроків по землі чи по камінню, а значить, вийшов пасажир. Шукачів було щонайменше двоє, але до мене вийшов тільки один. Це хороший знак, знак довіри і впевненості.

Миготіння очей служило мені талісманом. Компасом, який ніколи не зрадить — як Полярна зірка.

Обманювати тілом — це не ключ. Достатньо казати правду. У мене є дещо спільне з немовлям у парку: ми перші — до нас нічого подібного не існувало.

Тіло шукача загородило світло, і до мене знову повернувся зір. Переді мною стояв чоловік, мабуть, середніх років, хоча це важко було визначити: його волосся було цілком білим, а шкіра — гладка, без жодної зморщечки. Він був одягнений у футболку й шорти, збоку теліпався пістолет. Одна рука лежала на руків’ї, друга тримала вимкнений ліхтарик.

— У вас проблеми, міс? — мовив він, наблизившись. — Ви перевищили швидкість. Це небезпечно.

Його очі нишпорили по фургону, вивчали вираз мого сонного обличчя, тоді знову фургон, оглянули темну пляму за пасажирськими сидіннями, метнулися на освітлену частину шосе, знову повернулися на обличчя. А тоді все почалося спочатку.

Шукача щось явно занепокоїло. Мої долоні заросилися потом, у голосі відлунювала паніка.

— Мені так шкода, — вибачилась я пошепки, а тоді озирнулася на Джареда, ніби перевіряючи, чи ми бува не потривожили його. — Я… я, здається, заснула за кермом. Я й не думала, що так утомилася.

Я винувато усміхнулася. Знала, що поводжуся незграбно — як актори, що переграють.

Очі шукача ще раз усе оглянули і цього разу затрималися на постаті Джареда. Серце в грудях закалатало. Я міцніше стиснула пігулку.

— Дуже безвідповідально з мого боку їхати так довго і зовсім не відпочивати, — випалила я й швиденько усміхнулася. — Я гадала, ми зможемо дістатися Фенікса. Мені так прикро!

— Як вас звати, міс?

Його тон був не різким, але й далеко не привітним. Однак шукач розмовляв тихо — зрозумів мій натяк.

— Листя Вгорі,— відповіла я, використавши ім’я, під яким я зареєструвалася в останньому готелі. Про всяк випадок. А що як він захоче перевірити мою байку? Потрібно якесь підтвердження.

— Ви з Планети Перевернутих Квітів? — здогадався він. Його очі знову рушили звичним маршрутом.

— Так, я звідти.

— Моя дружина також. Жили на острові?

— Ні,— мовила я швидко. — На суходолі, у межиріччі.

Він кивнув — мабуть, моя відповідь його розчарувала.

— То мені вертатися в Тусон? — запитала я. — Гадаю, тепер я остаточно прокинулася. Чи, може, подрімати просто тут…

— Ні! — перебив він мене, підвищивши голос.

Від несподіванки я аж підскочила, і маленька пігулка вислизнула з руки й упала на металеву підлогу з чітким стуком. Кров відхлинула мені від обличчя, мов хтось відкрутив кран.

— Вибачте, міс. Я зовсім не хотів вас налякати, — вибачився шукач швидко; його прискіпливий погляд продовжував блукати по фургону. — Але вам не варто тут затримуватися.

— Але чому? — насилу прошепотіла я, мало не зрадивши себе.

— Нещодавно поблизу дехто… зник.

— Не розумію. Як зник?

— Можливо, це нещасний випадок… хоча тут можуть бути… — він вагався, ніяк не міг вимовити це слово вголос. — Десь неподалік можуть переховуватися люди.

— Люди? — пискнула я надто голосно. Він уловив нотки страху в моєму голосі й інтерпретував його по-своєму.

— Не варто хвилюватися, Листя Вгорі, це всього-на-всього припущення. Жодних свідків не було. Прямуйте у Фенікс. Що швидше ви туди дістанетеся, то краще.

— Звісно. А може, ліпше таки в Тусон? Це ближче.

— Вам нічого не загрожує.

— Ну, якщо ви впевнені…

— На всі сто. Головне, не заїжджайте в пустелю, квітко.

З цими словами він усміхнувся, від чого його обличчя подобрішало, стало схожим на лиця інших душ, з якими мені випадало спілкуватися. Ну звісно, шукач хвилювався не через мене, а за мене.

Він не чекав, що я брехатиму. І, мабуть, не розпізнав би в моїх словах брехні. Він просто душа.

— І на гадці не мала, — усміхнулась я у відповідь. — Усе одно дякую за попередження. Тепер я буду обачнішою. Сумніваюся, що зможу заснути після почутого.

Я визирнула у вікно з боку Джареда, з тривогою вдивляючись у пустелю, — нехай шукач думає, що мені страшно, — і завмерла. На обличчі майнула непідробна тривога: в бічному дзеркалі відбивалося світло фар.

Джаред також напружився, але з усіх сил тримався.

Мої очі метнулися до шукача.

— Тут я вам допоможу… — мовив він, опустивши очі й з усмішкою на вустах копирсаючись у кишенях.

На щастя, він не помітив, як різко змінився вираз мого обличчя. Я намагалася контролювати м’язи, розслабитися, але ніяк не могла зосередитися: вогні в дзеркалі заднього огляду ставали дедалі яскравішими.

— Звісно, не варто зловживати, — провадив шукач, риючись у кишені.— Ліки, певна річ, не шкідливі, в іншому разі цілителі не дозволяли б роздавати їх просто так. Однак не вживайте часто, бо зіб’єте цикл сну… А, ось де вони. «Бадьорість».

Фари уповільнили своє наближення.

«Просто їдьте повз, — молила я подумки. — Не зупиняйтеся, не зупиняйтеся, не зупиняйтеся».

«Якби ж то за кермом був Кайл», — додала Мелані благальним тоном.

«Не зупиняйтеся. Просто їдьте. Не ставайте. Їдьте».

— Міс?

Я кліпнула, намагаючись зосередитись.

— А, «Бадьорість»?

— Просто вдихніть, Листя Вгорі.

В руці він тримав тоненький білий пульверизатор. Шукач легенько натиснув на нього, і перед обличчям з’явилося прозора маленька хмаринка. Я чемно нахилилася вперед і вдихнула, водночас поглядаючи в дзеркало.

— З ароматом грейпфрута, — мовив шукач. — Приємно, правда?

— Дуже приємно.

Раптом мій мозок немов протверезів, думки прояснилися.

Велика вантажівка пригальмувала й зупинилася позаду нас.

«Ні!» — зойкнули ми з Мелані воднораз. Частку секунди я шукала поглядом маленьку пігулку на підлозі, але де там — не змогла роздивитись і власної ноги.

Шукач неуважно зиркнув на вантажівку й махнув рукою, даючи знак проїжджати далі.

Я також озирнулася з натягнутою усмішкою на вустах, але не змогла роздивитися, хто сидить за кермом. Світло фар відбилося в моїх сріблястих зіницях і розсипалося тисячею зайчиків.

У вантажівці вагалися.

Шукач знову махнув рукою — цього разу наполегливіше.

— Давай, проїжджай, — буркнув він сам до себе.

«їдь! Їдь! Їдь!»

Рука Джареда стиснулася в кулак.

Вантажівка повільно заторохкотіла та зрушила з місця, протискаючись між машиною шукачів і фургоном. Світло від ліхтарика шукача висвітило два силуети, два профілі, які дивилися просто себе. У водія був перебитий ніс.

Ми з Мел одночасно зітхнули з полегшею.

— Як почуваєтеся?

— Бадьоро, — відповіла я.

— Години через чотири дія препарату припиниться.

— Дякую.

— Дякую вам, Листя Вгорі,— засміявся шукач. — Коли ми побачили вашу машину, подумали, що доведеться мати справу з людьми. Я увесь спітнів, але не від спеки! — (Я здригнулася). — Не хвилюйтеся. Вам нічого не загрожує. Якщо бажаєте, ми можемо провести вас до самого Фенікса.

— Дякую, але не варто хвилюватися.

— Було дуже приємно з вами познайомитися. От тільки закінчиться моя зміна, я одразу повернуся додому й розповім дружині, що зустрів іще одного переселенця з Планети Квітів. Ото вона зрадіє!

— Що ж… побажайте їй від мене «найяскравішого сонця і найтривалішого дня», — сказала я, переклавши на мову людей прийняте на Планеті Квітів привітання.

— Звісно. Спокійної вам подорожі.

— А вам спокійного чергування.

Він відійшов, і мені в очі знову вдарило світло ліхтаря. Я розлючено заморгала.

— Припини, Генку, — мовив шукач, приклавши долоню дашком до очей, і попрямував до машини. Стало знову темно. Я зробила ще одне неймовірне зусилля й усміхнулася невидимому Генку. А тоді тремтячою рукою завела мотор.

Виявилося, шукачі швидші. Маленька чорна машинка з мигавками на даху затуркотіла, різко розвернулася й розчинилась у темряві.

Я виїхала на дорогу. Серце скажено калатало, ривками штовхаючи кров по венах. Усе тіло тремтіло після стресу.

— Поїхали, — прошепотіла я, клацаючи зубами.

Джаред голосно ковтнув.

— Замалим не пропали, — мовив він.

— Я думала, що Кайл просто так не поїде далі.

— Я також.

Ми здатні були хіба перешіптуватися.

— Шукач купився на обман, — зуби Джареда досі клацали.

— Так.

— Я б не купився. Твої акторські здібності не поліпшилися.

Я знизала плечима. Тіло так закляло, що здригнувся кожен м’яз.

— Вони не могли мені не повірити. Я… це щось небувале. Яке не повинно існувати.

— Щось неймовірне, — погодився Джаред. — Чудесне.

Від його слів стало тепло, лід у венах і в животі розтанув.

— Шукачі не дуже відрізняються від решти, — пробурмотіла я сама до себе. — Їх нема чого боятися.

Джаред замислився й похитав головою.

— Зізнайся, є щось такс, що’ тобі не до снаги?

Я й не знала, що відповісти.

— Тепер, коли ти з нами, все зміниться… — він немов говорив сам до себе.

Я відчувала, як сумує Мелані, але цього разу вона не сердилась — мабуть, змирилася.

«Ти можеш їм допомогти. Можеш захистити їх краще за мене», — зітхнула Мел.

Попереду замаячили знайомі фари. Я полегшено зітхнула й додала швидкості — зовсім трошки, щоб не порушувати правил. Джаред витягнув ліхтарик. Я одразу втямила, що він збирається зробити. Ми під’їхали до кабіни вантажівки, і він спрямував промінь собі в очі. Кайл кивнув і полегшено зітхнув. Іян метушився й усе намагався роздивитися мене. Я помахала рукою, і він скорчив гримасу.

Ми наближалися до потаємного в’їзду в печери.

— Може, варто не зупиняючись їхати у Фенікс?

Джаред замислився.

— Ні. Нас можуть побачити на зворотному шляху. Не думаю, що вони стежать саме за нами. Їх більше цікавить дорога.

— Атож, вони за нами не поїдуть.

В цьому я була цілковито впевнена.

— Тоді гайда додому.

— Додому, — охоче погодилась я.

Ми загасили фари, Кайл зробив те ж саме. Ми квапилися: до світанку ще слід розвантажити машини та знайти місце, щоб заховати їх, тому що за невеличким виступом біля входу вантажівки не заховаєш.

Я подумала про вхід у печери й закотила очі: цю велику таємницю без сторонньої допомоги я так і не змогла розгадати. А Джеб таки хитрун. Ось, наприклад, орієнтири, які він накреслив для Мел на обкладинці фотоальбому. Вони вели не до сховища. По цій карті ви зрештою опиняєтеся на пагорбі неподалік од входу, а тоді Джеб вирішує, чи запрошувати вас усередину, чи ні.

— Як гадаєш, що трапилося? — запитав Джаред, урвавши мої роздуми.

— Що ти маєш на увазі?

— Нещодавнє зникнення, про яке згадував шукач.

— Хіба не про мене йшлося?

— Вандо, твоє зникнення не нещодавнє. Крім того, раніше за шосе не наглядали. Це щось новеньке. Вони шукали нас. Тут!

Його очі звузилися, а мої натомість розширилися.

— Що ж це наші робили? — раптом вибухнув Джаред і щосили вгатив кулаком по щитку.

— Гадаєш, Джеб і решта щось накоїли?

Джаред не відповів; він люто дивився на ясно освітлену зірками пустелю.

Не розумію. Чого це шукачі полюють посеред пустелі на людей, навіть якщо хтось і зник? Нещасні випадки іноді трапляються. Чому ж шукачі дійшли саме такого висновку?

І чому Джаред біситься? Наша велика родина в печерах не привертала б навмисно до себе зайвої уваги. Ми завжди поводилися обережно. Ніхто не виходить із печер, тільки у разі крайньої потреби.

Коли вірить, що на це є серйозна причина. Необхідність.

А може, Док із Джебом вирішили скористатися з моєї відсутності?

Джеб пообіцяв, що, поки я під його дахом, мордування людей і душ припиниться. Невже таким чином він знайшов компроміс?

— З тобою все гаразд? — запитав Джаред.

У горлі пересохло, я не могла відповісти. Тільки похитала головою. З очей покотилися сльози й закрапали з підборіддя на коліна.

— Може, краще я поведу?

Я знову похитала головою. І крізь сльози я все добре бачу.

Він не заперечував.

Я тихенько проплакала всю дорогу до невисокої гори, за якою ховався вхід у наші розгалужені печери. Насправді це був звичайний пагорб — незначний викид вулканічної породи, дуже схожий на всі інші пагорби, порослі чапарелем і колючими опунціями. Тисячі крихітних віддушин губилися поміж темно-червоної вулканічної породи. Де-не-де клубочився димок, чорний на чорному тлі.

Я вилізла з фургона й оперлася на дверцята, витираючи очі. Джаред став поруч. Він повагався, а тоді поставив руку мені на плече.

— Вибач. Я не знав, що вони замислили… Навіть уявити не міг. Не слід було…

Але він так думав тільки тому, що вони упіймалися.

Позаду з гуркотом зупинилася вантажівка. Гримнули двоє дверцят, і до нас долинув тупіт двох пар ніг.

— Що сталося? — вигукнув Кайл, який прибіг першим.

Іян відстав буквально на мить. Він побачив вираз мого обличчя, мої сльози, руку Джареда на моєму плечі — кинувся до мене й міцно пригорнув. Не знаю чому, але від цього я ще дужче розридалася. Я притиснулася до Іяна, і мої сльози зрошували його футболку.

— Все добре. Ти просто молодець. Усе позаду.

— Справа не в шукачеві, Іяне, — мовив Джаред сухо, досі тримаючи руку на моєму плечі, хоча для цього йому довелося нахилитися вперед.

— Га?

— Шосе патрулюють не просто так. Схоже, Док… попрацював за нашої відсутності.

Я затремтіла, і на якусь мить мені здалося, що я відчуваю в горлі смак срібної крові.

— Ні, ну ці…— від злості Іян втратив дар мови. Не зміг закінчити речення.

— Чудово, — мовив Кайл із відразою в голосі.— Бовдури. Нас нема заледве кілька тижнів, а вони за цей час примудряються роздратувати шукачів. Могли просто попросити нас…

— Стули писок, Кайле, — мовив Джаред різко. — Зараз це не важливо. Треба швидко вивантажити харчі. Хто знає, скільки шукачів нас пантрує. Хапай, скільки можеш, а тоді покличемо підмогу.

Я вивільнилася з обіймів Іяна, щоб і собі допомогти. Сльози не вщухали. Іян не відступався — забрав у мене важку коробку з консервованим супом і замінив її великою, проте легкою коробкою з макаронами.

На чолі з Джаредом ми спускалися темним коридором. Чорнильна темрява більше не лякала мене. Я ще не вивчила дороги, але не загубитися було легко. Прямо вниз, прямо вгору.

На півдорозі до нас іздалеку долинув знайомий голос. Він луною прокотився тунелями й розколовся на тисячі відголосків.

— Вони повернулися… ися… ися! — кричав Джеймі.

Я спробувала витерти сльози плечем, але не дотягнулася.

Синє світло наближалося підстрибом. Нам назустріч вибіг Джеймі.

Його обличчя вразило мене.

Я намагалася заспокоїтись, гадаючи, що Джеймі радітиме, тож не варто його засмучувати слізьми. Але виявилося, що Джеймі уже засмучений: обличчя бліде, очі червоні. На брудних щоках сліди сліз.

— Джеймі? — ми з Джаредом воднораз упустили коробки на землю.

Джеймі підбіг до мене й обхопив руками за талію.

— Ох, Вандо! Ох, Джареде! — схлипував він. — Вез помер! Помер! Його вбила шукачка!