Розділ 30 Обмеження

— Мел? — повторив Джаред, і в голосі була щира надія, хай як він цього не хотів.

Запізніла реакція — на мене накотила нова хвиля схлипів.

— Мел, ти ж знаєш, я зробив це для тебе. Ти знаєш. Не для Ван… не для тієї істоти. Ти ж знаєш, що я цілував не її.

Схлипування переросли в стогін. Ну чому я не можу замовкнути? Я спробувала затамувати подих.

— Якщо ти тут, Мел… — Джаред завагався.

Мелані не сподобалося оте «якщо». З грудей прорвався схлип, і я задихано ковтнула повітря.

— Я кохаю тебе, — мовив Джаред. — Навіть якщо тебе тут немає, навіть якщо ти не чуєш… Я тебе кохаю.

Я знову затамувала подих і так сильно прикусила губу, що та закривавилася. Фізичний біль не допоміг так, як я сподівалася.

В коридорі стало тихо, і в норі також, а я аж посиніла від задухи. Я напружила слух — просто чути. Не думати. Але було тихо.

Тіло завмерло в жахливій позі: голова з самого низу, права щока притиснута до кам’яної долівки. Плечі впиралися в зім’ятий край коробки, при цьому праве плече було вище за ліве. Ноги вигнулися під незвичним кутом, а права литка торкалася стелі. Після зіткнення з коробками тіло було в синцях — я просто-таки відчувала, як вони виступають на шкірі. І знала, що доведеться довго пояснювати Іяну та Джеймі, що це я сама забилася, — та як? Що казати, як переконувати? Як пояснити, що Джаред поцілував мене, бо вирішив провести на мені дослід, мов на піддослідному щурові, якого б’ють струмом заради того, щоб поспостерігати за його реакцією?

І скільки ще мені тут сидіти? Шуміти не хотілося, але спина, здавалося, от-от не витримає і зламається. З кожною секундою терпіти біль ставало дедалі важче. Ще трохи — і я стогнатиму. Тоненький схлип уже підкотив до горла.

Мелані не було чого сказати. Спершу слід упорядкувати полегшення і лють. Нарешті Джаред заговорив до неї, визнав її існування. Сказав, що кохає її. Але поцілував мене. Вона силкувалася переконати себе, що не варто ображатися, сама собі доводила, що той поцілунок нічого не означав. Проте її спроби не мали успіху. Її внутрішній монолог не призначався для мене, але я його чула.

Вона зі мною не розмовляла — як підлітки в школі. Повернулася до мене спиною.

Чи не вперше я на неї розізлилася. Не так, як на початку, коли боялася її присутності й воліла, щоб вона забралася з моєї голови. Ні, я відчувала, що мене теж зрадили. Як може вона звинувачувати в тому, що сталося, мене? Де тут здоровий глузд? Хіба я винна в тому, що закохалася через спогади, якими вона мене закидала, що скорилася цьому непокірному тілу? Я непокоїлася, що їй болить, натомість їй на мене було наплювати. Вона ще й зловтішалася. Зла, як усі люди.

По моїх щоках покотилися тихі сльози. Мені не давала спокою ворожість Мелані.

І я вже не могла терпіти ні синців, ні болю в спині. Це була остання крапля.

— Ох! — прохрипіла я, вперлася в стіну і відштовхнула коробки, щоб бодай якось випростатися.

Байдуже, скільки шуму від мене, — я хочу на волю. Я присягнулася сама собі, що більше ніколи не залізу в цю нору — швидше помру. В прямому сенсі слова.

Виповзти з нори виявилося набагато складніше, ніж залізти всередину. Я крутилася і вертілася, поки не стало ще гірше: я вигнулась як однобокий крендель і знову заплакала, мов дитина, злякавшись, що вже ніколи не виберусь на волю.

Мелані зітхнула.

«Зачепись ногою за край отвору — і виберешся», — запропонувала вона.

Я проігнорувала її, намагаючись обігнути якийсь особливо гострий ріг. Він врізався мені під ребра.

«Не вередуй», — пробурмотіла вона.

«Як шляхетно з твого боку!»

«Знаю… — вона завагалася, а тоді додала, — вибач, о’кей? Я перепрошую. Я ж просто людина. Іноді мені важко бути справедливою навіть до себе. Люди не завжди відчувають, як треба чинити, і не завжди чинять, як слід», — в її голосі чулася нехіть, але вона силкувалася пробачити мені, забути про мій поцілунок з її коханим, — принаймні так їй здавалося.

Я зачепилася ногою за край отвору і сіпнулася. Коліно вдарилось об землю, і я використала його як важіль, щоб відчепити ребра від гострого рогу. Дотягнутися до отвору другою ногою стало легше, я зачепилась і знову сіпнулася. Нарешті я намацала руками долівку, виштовхала тіло назовні, мов немовля з лона матері, і впала на темно-зелений матрац. Якийсь час я лежала долілиць і важко дихала. Була певна, що Джаред уже пішов, і не перевіряла. Просто вдихала й видихала, аж поки не наважилася підвести голову.

Я була сама. Чіплялася за це полегшення, щоб відігнати від себе сум. На самоті бути краще — не так принизливо.

Я скрутилася калачиком на матраці, притиснувшись обличчям до смердючої тканини. Спати не хотілося, але я була вичавлена. Я заплющила очі й спробувала думати про щось, що не викликало б нового потоку сліз. Про будь-що, тільки не про страх на Джаредовому обличчі, коли він сахнувся мене…

Що зараз робить Джеймі? Чи знає, що я тут, а може, шукає мене? Мабуть, Іян іще довго спатиме, на вигляд він був страшенно виснажений. Коли прокинеться Кайл? Чи шукатиме він мене? Де Джеб? Я не бачила його увесь день. Невже Док справді напився до нестями? Зовсім на нього не схоже…

...Я повільно просиналася під буркотіння голодного шлунка. Кілька хвилин просто лежала, намагаючись зорієнтуватися. Зараз день чи ніч? Скільки часу я спала?

Шлунок ігнорувати не вдасться, отож я перекотилась і стала навколішки. Мабуть, я таки довгенько спала — шлунок розійшовся не на жарт: я проґавила не одну трапезу.

Може, мені з’їсти дещо з припасів — зрештою, деякі коробки я зіпсувала, а деякі геть розгромила. Але на саму тільки думку про це мені стало ще гірше. Ліпше прокрастися на кухню по хліб.

Крім завданого мені болю, серце краялося ще й від того, що я провела тут скільки часу — і ніхто навіть не прийшов перевірити. (Яка небачена зухвалість із мого боку! Кому яке діло до мене?) І раптом я зітхнула з полегшенням: у кінці коридору, який вів до печери з грядками, сидів Джеймі, повернувшись спиною до людського світу, і безпомильно чекав на мене.

Мої очі засвітилися, і його також. Він зіп’явся на ноги, і на обличчі розцвіло полегшення.

— З тобою все гаразд! — мовив він; як мені хотілося, щоб він мав рацію! Він забурмотів: — Я й не думав, що Джаред обдурив мене, але він сказав — йому здалося, що ти хочеш побути на самоті, і Джеб заборонив мені тебе турбувати, а наказав сидіти тут, щоб наглядати за мною, аби я до тебе не прокрався, і хоч я не думав, що ти поранена, та не був певен, розумієш?..

— Зі мною все гаразд, — відповіла я. І простягнула до нього руки, шукаючи підтримки. Джеймі одразу ж обняв мене за талію, і я з подивом відзначила, що він уже легко може покласти голову мені на плече.

— Твої очі почервоніли, — пробурмотів Джеймі.— Джаред скривдив тебе?

— Ні.

Зрештою, люди зовсім не навмисне завдавали болю піддослідним щурам — просто хотіли отримати інформацію.

— Не знаю, що ти йому сказала, але, здається, він нарешті повірив. Ну, що Мел жива. До речі, як вона?

— Рада, що все так вийшло.

Він задоволено кивнув.

— А ти як?

Я вагалася, шукаючи точнішої відповіді.

— Мені легше казати правду, аніж приховувати її.

Здається, моя ухильна відповідь його вдовольнила.

Печеру з городом заливало червоне світло — над пустелею сідало сонце.

— Я голодна, — заявила я, вивільняючися з обіймів.

— Я так і знав. Тому приберіг для тебе дещо смачненьке.

Я зітхнула.

— Мені й хліб згодиться.

— Облиш, Вандо. Іян каже, що ти занадто схильна до самопожертви.

Я скорчила гримасу.

— Гадаю, він має рацію, — пробурмотів Джеймі.— Навіть якщо ми всі тебе приймемо, ти будеш тут чужинкою, поки сама не захочеш влитися в громаду.

— Я не зможу влитися в громаду, Джеймі. Та й ніхто мене не прийме.

— Я ж тебе прийняв.

Я вирішила не сперечатися, хоч він і помиляється. Не обманює, бо щиро вірить у правдивість своїх слів. Але насправді йому потрібна Мелані. Він не розрізняє нас, а варто було б.

Труді й Гайді пекли на кухні хліб і їли велике зелене яблуко — одне на двох, кусаючи по черзі.

— Рада, що ти прийшла, Вандо, — мовила Труді щиро, затуляючи рот рукою: вона дожовувала останній кусник яблука. Гайді тільки кивнула — її рот був повний. Джеймі штрикнув мене пальцем між ребра: мовляв, я ж тобі казав, що тебе приймуть? Геть забув про чемність.

— Ви приберегли обід для Мелані? — рвійно запитав він.

— Так, — кивнула Труді. Вона схилилася до пічки і витягнула металеву тацю. — Ще теплий. Тепер уже, мабуть, затвердів, але все одно це краще, ніж зазвичай.

На таці лежав величезний шматок м’яса з кров’ю. У мене аж слинка потекла, але я відмовилася від такої порції:

— Тут забагато.

— Ми повинні з’їсти все, що псується, у перший день, — заохотив мене Джеймі.— Всі наїдаються до нудоти — це традиція.

— Тобі потрібен білок, — втрутилася Труді.— Ми були на печерному раціоні задовго. Дивно, що досі ніхто не занедужав.

Отож я їла білок, а орлиний погляд Джеймі проводжав кожний шматок м’яса від таці до мого рота. Я з’їла все до крихти, щоб догодити йому, хоча від такої кількості у мене аж живіт заболів.

Поки я доїдала, кухня знову почала наповнюватися людьми. Дехто тримав у руці яблуко — яблука ділилися одне на двох. Цікаві очі роздивлялися свіжу рану на моїй щоці.

— Чому всі збираються тут? — пошепки поцікавилась я у Джеймі. Надворі було вже темно — для вечері запізно.

Якусь мить Джеймі нестямно дивився на мене.

— Прийшли на твій урок, — мовив він, інтонацією додаючи — «звісно».

— Ти що, жартуєш?

— Я ж казав, що нічого не змінилося.

Я роззирнулася по вузькій печері. Вона не була повна вщерть. Док не прийшов, не було й учасників вилазки — а значить, і Пейдж. Ні Джеба, ні Іяна, ні Волтера. Я не помітила ще кількох: Тревіса, Керол, Рут-Енн. Зрештою, беручи до уваги події минулого дня, слухачів зібралося більше, ніж я могла уявити.

— Повернімося до дельфінів, з того місця, де ти зупинилася, — урвав мої оглядини Вез. Я бачила, що його не так цікавили інопланетні світи, як він прагнув розтопити лід.

Всі очікувально подивилися на мене. Схоже, не все змінилося, як я гадала.

Я взяла тацю з хлібом із рук Гайді й повернулася, щоб поставити її у піч. І почала розповідати спиною до слухачів.

— Ну… е-е-е… Третя група прабатьків. Вони, так би мовити, працюють на благо родини. На Землі їх назвали б годувальниками — вони йдуть із хати, щоб дістати харчі. Здебільшого вони займаються сільським господарством. Вирощують рослину, з якої потім добувають молоко…

Життя тривало.

Джеймі намагався відмовити мене спати в складському коридорі, але тільки упівсили. Куди ще мені податися? З притаманною йому наполегливістю він повідомив, що спатиме поруч. Я подумала, що Джареду це може не сподобатися, та оскільки не бачила його ані ввечері, ані наступного дня, підтвердити свої здогадки я не могла.

Було зовсім не легко знову братися до своїх щоденних обов’язків, особливо тепер, коли всі шестеро учасників вилазки були вдома — я почувалась як тоді, коли Джеб уперше привів мене в громаду. Ворожі погляди, злісна мовчанка. Але цим шістьом було важче, ніж мені,— мені не звикати. Вони ж не розуміли поведінки решти. Наприклад, коли я допомагала збирати кукурудзу, Лілі подякувала мені за кошик, який я їй передала, й усміхнулася. Саме тоді я спостерегла, що від подиву очі Енді мало не вистрибнули з орбіт. Або тоді, коли ми з Труді й Гайді чекали на свою чергу біля купальні, Гайді почала перебирати пальцями моє волосся. Воно сильно відросло і лізло в очі, тому я вирішила його обстригти. А Гайді намагалася підібрати для мене зачіску, так і сяк вкладаючи пасма. Тут із купальні вийшли Брандт і Аарон (Аарон був найстаршим учасником вилазки, здається, раніше я його взагалі не бачила). Труді реготала з незграбних спроб Гайді спорудити щось на моїй голові, й обоє чоловіків позеленіли і мовчки пройшли попри нас.

Звісно, все це були дрібниці. А от Кайл рискав по печерах, і хоча він, без сумніву, отримав наказ не чіпати мене, але всім своїм виглядом демонстрував, що такі вказівки його не обходять. Коли наші шляхи перетиналися, увесь час навколо мене було багато людей, і може, саме тому він тільки обпікав мене поглядом, а його товсті пальці інтуїтивно стискалися в кулак. Панічний страх перших кількох тижнів, проведених у печерах, повернувся, і я б йому піддалася — почала б знову ховатися, уникати людних місць, — якби не події, значно важливіші за убивчі погляди Кайла.

Люди знову зібралися на кухні — не певна, хто з них прийшов сюди по мої розповіді, а хто — по шоколадні батончики, які роздавав Джеб. Від свого батончика я відмовилася, пояснивши незадоволеному Джеймі, що не можу жувати й говорити воднораз; проте він, підозрюю, приберіг мій батончик на потім. Іян сидів на своєму звичному місці біля вогню, насторожений Енді також був тут, а поруч із ним сиділа Пейдж. Більше не було жодного учасника вилазки — звісна річ, і Джареда. Док також прогулював — цікаво, що з ним: досі п’яний як чіп чи, може, похмілля. А головне — не було Волтера.

Перше запитання пролунало від Джефрі, чоловіка Труді. Мені було приємно, хоч я й намагалася не показувати, що він зрештою вступив у коло людей, які мирилися з моєю присутністю. Шкода, що я не змогла добре відповісти на його запитання, які чимось нагадали мені питання Дока.

— Я майже нічого не знаю про цілительство, — визнала я. — Ніколи не зверталася до цілителів після… того, як прилетіла. Я не хворіла. Знаю одне: ми ніколи не обираємо планету, де не зможемо підтримувати тіла носіїв у ідеальному стані. Не існує захворювання, яке неможливо вилікувати: від найпростіших порізів і переломів до епідемічних хвороб. Тепер люди помирають тільки від старості. Навіть здорові людські тіла не можуть жити вічно. Також трапляються нещасні випадки, але за присутності душ це стається набагато рідше. Ми обережні.

— Озброєні люди — це не просто нещасний випадок, — мовив хтось. Я саме витягала хліб, тому не бачила, хто говорив, а по голосу не впізнала.

— Так, це правда, — погодилась я.

— То виходить, ти не знаєш, як лікуються хвороби? — не вгавав Джефрі.— 3 чого роблять ліки?

Я похитала головою.

— Вибачте, я не знаю. І зовсім не цікавилася цим питанням, коли мала доступ до інформації. Просто сприймала як належне. На всіх планетах, де я жила, здоров’я — це даність.

Очі Джефрі спалахнули, а щоки зарум’янилися. А тоді він опустив очі та злісно зціпив зуби. Чим я його образила?

Гіт поплескав Джефрі по руці. В печері повисло напружене мовчання.

— Е-е-е… а щодо грифів… — Іян вичавив із себе кілька слів, намагаючись змінити тему. — Не знаю, може, я прослухав, але ти не пояснила, чому назвала їх «недобрими»…

Я цього справді не пояснювала, але ні на хвилину не сумнівалася, що Іяну це зовсім не цікаво, — він запитав перше, що спало йому на думку.

Неформальний урок закінчився швидше, ніж зазвичай. Запитань було негусто, та й переважно ставили їх Іян або Джеймі. Після запитань Джефрі всі поринули в роздуми.

— Ну що ж, завтра вставати до схід сонця, збирати кукурудзу… — перебив іще-одну ніякову паузу Джеб, натякаючи всім, що час розходитися. Люди звелися на ноги, потяглися, але досі перемовлялися тихими голосами, а це було зовсім не звично.

— Я щось не те сказала? — прошепотіла я до Іяна.

— Аж ніяк. Вони замислилися про смертність, — зітхнув він.

Мій людський мозок раптом осяяло — це був сплеск інтуїції.

— Де Волтер? — досі пошепки, але вимогливо запитала я.

Іян знову зітхнув.

— Він у південному крилі. Він… нездужає.

— Чому ніхто не сказав мені?

— Останнім часом… тобі було нелегко, тому…

Я нетерпляче похитала головою.

— Що з ним?

Підійшов Джеймі й узяв мене за руку.

— У Волтера постійно ламаються кістки — такі вони крихкі,— прошепотів Джеймі.— Док упевнений, що це рак — остання стадія.

— Волт, певно, довгий час приховував, як йому болить, — додав Іян похмуро.

Я здригнулася.

— І ви нічого не можете зробити? Зовсім нічого?

Іян похитав головою, не зводячи з мене ясних очей.

— Ми — нічого. Навіть якби ми не застряли в цій дірі, все одно не змогли б йому нічим допомогти. Цю хворобу люди так і не навчилися лікувати.

Я прикусила язика, мало не вибовкавши свою пропозицію. Звісно, тут Волтеру нічим не допоможеш. Будь-хто з цих виживанців помиратиме довгою болісною смертю, але не пожертвує свідомістю заради зцілення тіла. Я їх розумію… тепер розумію.

— Він питав про тебе, — провадив Іян. — Іноді він кличе тебе на ім’я; важко сказати, що це означає: Док заливає його віскі, щоб притлумити біль.

— Док розклеївся і сам почав багато пити, — додав Джеймі.— Як усе невчасно!

— Можна мені з ним побачитися? — запитала я. — Чи хтось буде проти?

Іян насупився і пирхнув:

— На декого це буде дуже схоже, — він похитав головою. — Та хіба не байдуже? Якщо така остання воля Волта…

— Твоя правда, — погодилась я. Від слова «остання» в очах запекло. — Якщо Волт хоче мене побачити, то хіба не байдуже, хто що собі дума — нехай собі казяться.

— Не хвилюйся — я нікому не дозволю тебе залякувати, — бліді губи Іяна стиснулися в тонку лінію.

Мене охопила тривога, наче кортіло поглянути на годинник. Час, який давно перестав для мене щось означати, несподівано набрав ваги.

— Може, вже пізно? Ми його не збудимо?

— Він спить, коли спиться. Ходімо й поглянемо.

Я одразу рушила, волочучи за собою Джеймі: той досі тримав мене за руку. Мене підганяло вперед відчуття плинності часу, усвідомлення кінця й неминучості. Іян швидко наздогнав нас — із його-бо широким кроком.

Ми проминули освітлену місячним сяйвом печеру з городом, і на нас ніхто не звернув уваги. Я занадто часто з’являлася в товаристві Джеймі та Іяна, щоб викликати цікавість, хоча цього разу ми завернули зовсім в інший коридор.

Єдиним винятком був Кайл. Побачивши поряд зі мною брата, він закам’янів на ходу. Його погляд ковзнув на руку Джеймі, яка чіплялася за мою, і вуста скривилися, наче він от-от загарчить.

У відповідь на братову реакцію Іян розпростав плечі — його вуста скривилися точним віддзеркаленням Кайлових — і навмисне потягнувся до моєї другої руки. Кайл бекнув, наче його нудить, і повернувся до нас спиною.

В темному південному коридорі я спробувала вивільнити руку. Іян тільки міцніше її стиснув.

— Краще б ти його не сердив, — пробурмотіла я.

— Кайл помиляється. Останнім часом у нього увійшло в звичку помилятися. Спливе чимало часу, перш ніж він змириться, але це не означає, що нам слід на нього зважати.

— Він мене лякає,— прошепотіла я. — Мені зовсім не хочеться, щоб у нього з’явилося ще більше підстав ненавидіти мене.

Іян і Джеймі водночас стиснули мене за руки. І заговорили воднораз.

— Не бійся, — мовив Джеймі.

— Джеб висловився дуже ясно… — сказав Іян.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я в Іяна.

— Якщо Кайл не підкоряється правилам, встановленим Джебом, то може забиратися під три чорти.

— Але це несправедливо. Його місце тут.

— Якщо він залишився, — пробурмотів Іян, — значить, пристав на умови.

Решту довгої дороги ми мовчали. Мене пригнічувала провина — схоже, тут я постійно в такому стані. Винна, перелякана, з розбитим серцем. Навіщо я прийшла сюди?

«Тому що, хай як це дивно, тут твоя домівка, — прошепотіла Мелані. Вона гостро відчувала тепло долонь Іяна та Джеймі, міцно сплетених із моїми. — Де ще в тебе таке буде?»

«Ніде, — визнала я зажурено. — Але це не означає, що тут моя домівка. Принаймні не настільки, як твоя».

«Тепер ми йдемо в парі, Вандо».

«Краще не нагадуй».

Дивно, що я чую її так виразно. Останні два дві вона зовсім принишкла, чекаючи, хвилюючись, сподіваючись знову побачити Джареда. Звісно, я теж була зайнята.

«Можливо, він із Волтером. Може, він був там весь час», — із надією подумала Мелані.

«Ми не за цим ідемо до Волтера».

«Ні. Звісно, ні», — в її тоні звучало каяття, але я зрозуміла, що для неї Волтер значив значно менше, ніж для мене. Певна річ, вона зажурена, що він скоро помре, тільки от від самого початку з цим змирилася. Я ж натомість не могла цього прийняти, навіть тепер. Волтер був моїм другом, а не її. Він захищав мене.

В лікарняному крилі нас вітало тьмяно-блакитне світло ліхтаря. (Тепер я знала, що ліхтарі працюють на сонячних батареях, які на підзарядку щодня виставляють на сонце). Ми почали рухатися тихіше й водночас, не змовляючись, сповільнили крок.

Терпіти не можу цю печеру. У темряві дивні тіні від слабенького ліхтаря роблять її моторошною. Сьогодні тут пахло інакше — все просякло смородом повільного згасання, алкогольного перегару і жовчу.

Два лікарняні ліжка були зайняті. З одного звисали ноги Дока; я впізнала його хропіння. З другого на нас дивився Волтер, худий і неймовірно виснажений.

— Приймаєш відвідувачів, Волте? — прошепотів Іян, коли Волтер перевів погляд на нього.

— Ох… — застогнав Волтер. Губи його ледве ворушилися, волога шкіра поблискувала в тьмяному світлі.

— Може, вам щось подати? — пробурмотіла я. Вивільнивши руки, я безпомічно простягнула їх до Волтера.

Його очі завертілися, шукаючи щось у темряві. Я ступила крок ближче.

— Чим вам допомогти? Ми все зробимо.

Блукаючий погляд Волтера врешті натрапив на моє обличчя. Попри біль і п’яний ступор, Волтер раптом зосередився.

— Нарешті,— зітхнув він. — Я вірив, що ти прийдеш, я так тебе чекав… О Гледис, мені стільки всього треба тобі розповісти!

Загрузка...