Господиня

Розділ 46 Коло

Джеймі звівся на ліктях.

— Легше, хлопче. Як почуваєшся? — Іян притиснув плечі Джеймі до матраца.

— Я почуваюся… дуже добре. А чому всі тут зібралися? Не пам’ятаю…

— Ти хворів. Не ворушись, ми ще не закінчили тебе лікувати.

— А можна мені води?

— Звісно, хлопче. Ось, бери.

Док недовірливо витріщався на Джеймі.

Я насилу говорила — горло здавило від радості.

— Це «Знеболювальне», — ледве вичавила я. — Дивовижне відчуття.

— А чому Джаред не пускає Шерон? — прошепотів Джеймі до Іяна.

— Вона в кепському гуморі,— театральним шепотом відповів Іян.

— Лежи цілком непорушно, Джеймі,— попередив Док. — Зараз ми… почистимо твою рану. О’кей?

— О’кей, — тихо погодився Джеймі. Він помітив скальпель у руках Дока й занепокоєно втупився в нього.

— Скажеш, коли щось відчуєш, — мовив Док.

— Якщо болітиме, — докинула я.

Професійними рухами Док швидко й лагідно протяв запалену шкіру на рані. Ми обоє подивилися на Джеймі. Він утупився в темну стелю.

— Дивне відчуття, — сказав Джеймі.— Але мені зовсім не боляче.

Док кивнув сам до себе і знову взявся за скальпель, цього разу розтинаючи шкіру навхрест. Із рани хлинули кров і темно-жовтий гній.

Тільки-но Док забрав руку, я розбризкала «Очистку» по кривавому хресту. Гній із беззвучним шипінням запузирився. Почав танути, майже як мильна піна під водою. І нарешті розтанув. Док уривчасто дихав.

— Ви тільки подивіться!

Про всяк випадок я побризкала рану й навколо неї двічі. Почервоніння зійшло зі шкіри, залишилися тільки сліди червоної людської крові, що натекла з рани.

— Добре, а тепер «Зцілення», — прошепотіла я. Знайшовши потрібний флакончик, я піднесла його до розрізу. Прозора рідина, що світилася зсередини, крапнула в рану. Кров одразу ж припинила цебеніти. Я вилила в рану половину флакончика — вдвічі більше, ніж потрібно.

— Гаразд, Доку, а тепер ми разом маємо стиснути краї рани.

На цей час Док просто втратив дар мови — стояв із відвислою щелепою. Він зробив те, що я просила: стиснув обома руками краї рани докупи.

— Лоскотно, — засміявся Джеймі.

В Дока очі на лоба полізли.

Я обережно втерла «Замазку» в шкіру навколо хрестоподібної рани і з задоволенням спостерігала за тим, як краї рани стягуються, а шкіра поступово рожевіє.

— Можна мені поглянути? — запитав Джеймі.

— Відпусти його, Іяне. Ми вже майже закінчили.

Джеймі підвівся й оперся на лікоть, його очі палали цікавістю. Мокре від поту брудне волосся скуйовдилося, а от на щічках почав з’являтися здоровий рум’янець.

— Бачиш, зараз я змащу ось цим, — сказала я і втерла в шкіру блискучий порошок. — І шрам розгладиться. Зовсім як у мене, — і я показала йому свою руку в тому місці, де колись був шрам.

— А хіба на дівчат шрами не справляють враження? — засміявся Джеймі.— Звідки в тебе ці чарівні ліки, Вандо?

— Джаред узяв мене з собою у вилазку.

— Ти це серйозно? Класно!

Док розтер пальцями блискучі порошинки й підніс їх до носа.

— Треба було її бачити, — втрутився Джаред. — Вона була неперевершена.

Я здивувалася, почувши голос Джареда так близько. Я автоматично озирнулася, шукаючи руді коси Шерон, — вона йшла геть. Меґґі вийшла слідом за нею.

Як сумно. Як страшно! Бути настільки переповненим ненавистю, щоб не порадіти за одужання дитини… Як тільки можна до такого опуститися?

— Ванда зайшла в лікарню, просто до інопланетян, задурила їх байками про те, як поранилася, і попросила вилікувати. А тільки-но вони відвернулися, вкрала ось ці ліки — винесла просто з-під носа, уявляєш? — з уст Джареда розповідь звучала захопливо. Джеймі широко усміхався. — І вийшла собі, забравши цілу торбу флакончиків, яких нам вистачить іще надовго. Ще й ручкою помахала гусені в реєстратурі,— Джаред нестримно реготав.

«Я б не змогла цього для них зробити, — сказала Мелані сумно. — Від тебе їм більше користі».

«Ш-ш-ш! — цитьнула я на неї. Не час для суму чи заздрощів. Тільки для радості.— Якби не ти, мене б тут не було. Тому насправді це ти його врятувала».

Джеймі дивився на мене широко розплющеними очима.

— В реальності все було не так захопливо, — мовила я. Він простягнув руку, і я стиснула його пальці — серце сповнилося вдячності й любові.— Це було дуже легко. Я ж також гусінь!

— Я не мав на увазі…— почав був вибачатися Джаред.

Я тільки відмахнулася, сміючись.

— Але як ти пояснила шрам на обличчі? — запитав Док. — Вони не цікавилися, чому ти не…

— Звісно, потрібні були свіжі рани. Я була дуже обережна, сказала, що впала на ніж, — я жартівливо пхнула Джеймі ліктем. — Із ким не буває.

Я почувалася на сьомому небі від щастя. Все довкола ніби світилося зсередини — одяг, обличчя, навіть стіни. Люди, які юрмилися в кімнаті й у коридорі, перешіптувалися й щось питали, але їхні голоси відлунювали в моїй голові, немов протяжний дзвін. Навіть повітря світилося. Все здавалося нереальним, за винятком кількох людей зовсім поруч, яких я справді любила. Джеймі і Джаред, Іян і Джеб. У цей чудовий момент до нашого родинного кола належав навіть Док.

— Свіжі рани? — запитав Іян сухо.

Я подивилася на нього — мене здивувала злість, яку я побачила в його очах.

— Це було необхідно. Мені слід було приховати шрам. І дізнатися, як вилікувати Джеймі.

Джаред підняв мою ліву руку й провів по ледве помітній рожевій смужці на кілька дюймів вище від зап’ястя.

— Це було жахливо, — мовив він — жартівливого тону ніби й не було. — Вона мало не зосталася без руки, я думав, вона вже ніколи не зможе нею ворушити…

Очі Джеймі округлилися — в них читався жах.

— Ти порізала себе сама?

— Не хвилюйся так, — я стиснула його долоню. — Все було не так погано. Тим паче, я знала, що мене скоро вилікують.

— Бачив би ти її,— повторив Джаред тихо, досі пестячи мою руку.

Пальці Іяна пробіглися по моєму обличчю. Це було приємно. Я притиснулася щокою до його долоні. Цікаво, чому раптом усе довкола стало таким теплим і яскравим: від дії ліків чи від того, що Джеймі врятований?

— Більше ніяких вилазок, — пробурмотів Іян.

— Звісно, вона братиме участь у вилазках, — мовив Джаред, від подиву голос його звучав на октаву вище. — Іяне, вона просто феноменальна. Тобі треба побачити її в дії, щоб зрозуміти. Я тільки можу уявити, які тепер у нас з’являться можливості…

— Можливості? — рука Іяна сковзнула моєю шиєю й зупинилася на плечі. Він міцніше пригорнув мене. — Якою ціною? Вона мало руки не втратила! — його пальці до болю стиснули мені передпліччя.

Гнів суперечив щастю, яке поглинуло мене.

— Ні, Іяне, все було зовеш не так, — втрутилась я. — Це була моя ідея. Я мала зробити саме так.

— Ну звісно, це була твоя ідея, — гаркнув Іян. — Ти зробиш усе що завгодно… заради цих двох. Але Джаред не повинен був дозволяти тобі…

— А хіба в нас був вихід? — заперечив Джаред. — У тебе був кращий план? Гадаєш, Ванда змогла б іще бути щасливою, якби Джеймі помер? Думаєш, вона б собі це пробачила?

Від останніх слів мене аж пересмикнуло.

Голос Іяна став трохи м’якшим.

— Ні. Але я не розумію одного: як ти міг сидіти й спостерігати за тим, як вона себе ранить… — Іян скривився й похитав головою. — Що ти за людина така…

— Практична людина, — втрутився Джеб.

Усі підвели очі. Джеб стояв над нами з великою картонною коробкою в руках.

— Ось чому він завжди дістає те, що нам потрібно. Бо діє так, як треба. І стежить, щоб інші також діяли як слід. Між іншим, іноді дивитися набагато важче, ніж робити самому… Знаю, що вечеря вже давно позаду, а для сніданку ще ранувато, але я тут подумав, що дехто з вас давненько нічого не їв… — Джеб змінив тему. — Голодний, малий?

— Ну… я не знаю, — мовив Джеймі.— Ніби голодний, але відчуття… непогане.

— Це діє «Знеболювальне», — сказала я. — Тобі слід поїсти.

— І попити, — докинув Док. — Тобі потрібна рідина.

Джеб опустив коробку, і вона впала на матрац.

— Гадаю, є привід відзначити. Налітай.

— Ого, смакота! — вигукнув Джеймі, нишпорячи в коробці, повній сухих харчів для туристів. — Спагеті. Чудово!

— От би реберець у часниковому соусі,— мовив Джеб. — Заскучав за часником — хоча сумніваюся, що хтось заскучав за часниковим смородом із мого рота, — засміявся він.

Джеб приготувався: приніс пляшки з водою і кілька переносних пічок. Навколо почали збиратися люди, штовхаючись на маленькому просторі. Мене затиснули між Джаредом та Іяном, а Джеймі сидів у мене на колінах. І хоча він був трохи завеликим для цього, він не протестував: мабуть, відчував, як сильно нам із Мелані потрібно було відчувати його — живого й здорового — у своїх обіймах.

Сяюче коло, здавалося, розширювалося, охоплюючи все товариство, включаючи всіх у нашу родину. Здавалося, кожен із нетерпінням чекав смачної вечері. А Джеб не квапився. Страх поступився місцем полегшенню й радості. Навіть Кайла, який сидів із другого боку від свого брата, радо включили в родинне коло.

Мел зітхнула й зрештою заспокоїлася. Без сумніву, так на неї вплинуло тепло хлопчика на колінах і лагідний доторк чоловічої руки, яка досі пестила мою шкіру. Навіть Іяну своїми обіймами було не до снаги розізлити її.

«На тебе також подіяло «Знеболювальне», — дражнилась я.

«Не думаю, що це ліки. Ні в моєму, ні в твоєму разі».

«Мабуть, ти маєш рацію. У мене такого ще ніколи не було».

«А в мене таке відібрали».

Що такого в людській любові, що вона змусила мене зректися любові своїх одноплемінників? Може, справа в її непередбачуваності та примхливості? Душі люблять усіх. Можливо, я підсвідомо чекала виклику? Людська любов хитра, вона не визнає ніяких правил чи обмежень: іноді її дарують просто так — як от у мене було з Джеймі; часом її треба заслужити важкою працею — як з Іяном; а іноді вона недосяжна, її майже неможливо домогтися, вона крає серце — як із Джаредом.

А може, вона просто якимсь чином краща? Люди вміють так сильно ненавидіти, що й люблять вони, мабуть, так само сильно, пристрасно, палко.

Не знаю, чому моє серце так тягнулося до людської любові. Однак тепер, коли я її знайшла, стало зрозуміло: незважаючи на всю небезпеку й біль, вона того варта. Вона краща, ніж я могла собі уявити.

Любов — це все.

…На той час як пізня вечеря чи, радше, ранній сніданок приготували і з’їли, втома взяла гору. Люди невеличкими групками розійшлися по спальнях. Поступово кімната спорожніла.

Хто ж залишився, вмостилися хто де. Від утоми ми поступово сповзали на долівку, поки зовсім не повлягалися. Живіт Джареда правив мені за подушку; час від часу Джаредова рука куйовдила моє волосся. Щока Джеймі лягла на моє плече, а руки обвилися навколо шиї; я обережно притримувала його однією долонею, друга лежала на щоці в Іяна, чия голова спочивала на моєму животі. Док витягнув свої довгі худі ноги, я відчувала його черевик у себе на стегні; згодом Док гучно захропів. Цілком можливо, що якоюсь частиною тіла я торкалася й Кайла.

Джеб розтягнувся на ліжку. Він відригнув, і Кайл пирхнув.

— Такої милої ночі я не планував, — міркував Джеб уголос. — Люблю, коли песимістичні передбачення не справджуються. Дякую, Вандо.

— М-м-м, — видихнула я у напівсні.

— Наступного разу… — здалеку долинув голос Кайла. Потім почулося голосне позіхання. — Наступного разу я сам із нею піду…

— Наступного разу не буде, — пробурмотів Іян. Я погладила його по щоці, намагаючись заспокоїти.

— Звісно, що не буде, — відповіла я. — Я нікуди не піду, поки моя допомога не знадобиться. Не маю нічого проти печер.

— Вандо, я не збираюся замикати тебе тут й утримувати силоміць, — мовив Іян роздратовано. — Можеш іти, куди захочеш. Можеш бігати по шосе, якщо бажаєш. Але забудь про вилазки. Я не дозволю тобі брати в них участь — заради твоєї ж безпеки.

— Банда потрібна нам, — сказав Джаред.

— Раніше ми й самі якось обходилися.

— Якось обходилися? Якби не вона, Джеймі б помер. Вона може дістати те, що, крім неї, не дістане ніхто.

— Джареде, вона жива істота, а не знаряддя.

— Я знаю. Я ж не казав, що…

— А я вважаю, нехай Ванда сама вирішує,— втрутився Джеб, висловивши мою власну думку. Я рукою притримувала Іяна, а Джаред уже теж совався, пориваючись підвестися. Але після слів Джеба вони обоє закам’яніли.

— Не можна покладати вибір на неї, Джебе, — запротестував Іян.

— Чому ні? Здається, в неї є власна думка. Чи ти хочеш приймати рішення за неї?

— Зараз побачите, — буркнув Іян. — Вандо?

— Так, Іяне.

— Ти справді хочеш брати участь у вилазках?

— Якщо я здатна допомогти, звісно, що так.

— Я не це запитав, Вандо.

Хвильку я помовчала, пригадуючи його запитання, щоб зрозуміти, де я схибила.

— Бачите, Джебе? Вона ніколи не бере до уваги свої бажання — своє щастя, ба навіть здоров’я. Вона зробить усе, що ми її попросимо, навіть радо помре. Нечесно просити її про щось так, як ми між собою просимо одне одного. Ми спершу добре поміркуємо, перш ніж ризикуватимемо своїм життям. А вона — ні.

Запала тиша. Ніхто не відповідав Іяну. Тиша тиснула на мене, і я наважилася подати голос.

— Це неправда, — мовила я. — Я постійно думаю про себе. І я… я хочу допомогти. Хіба це не враховується? Сьогодні я щаслива, бо допомогла врятувати Джеймі. Невже мені не можна шукати щастя там, де хочеться мені?

— Бачите, що я мав на увазі? — зітхнув Іян.

— Що ж, я не можу заборонити їй брати участь у вилазках, якщо вона сама захоче, — сказав Джеб. — Вона більше не в’язень.

— Тоді й не просіть її.

Увесь цей час Джаред сидів мовчки. Джеймі також мовчав, але він, швидше за все, вже спав. А от Джаред — ні; його рука невпинно малювала узори на моїй щоці. Палючі, вогненні узори.

— Вам не потрібно просити, — мовила я. — Я — доброволець. Мені було зовсім не… страшно. Аніскілечки. Душі дуже добрі. Я їх не боюся. Все минулося аж надто гладко.

— Гладко? Порізати собі…

Я швидко обірвала Іяна:

— Це була надзвичайна ситуація. Такого мені більше робити не доведеться, — я на якусь мить замовкла. — Правда? — уточнила я.

Іян застогнав.

— Якщо піде Банда, піду і я, — мовив він похмуро. — Хтось мусить захищати її від самої себе.

— І я піду, щоб захистити нас від неї,— сказав Кайл, гиготнувши. А тоді застогнав: — Ой!

Я була занадто виснажена, щоб підвести голову й роздивитися, хто цього разу дав Кайлу стусана.

— А я піду, щоб ви повернулися додому живі,— пробурмотів Джаред.