Господиня

Розділ 54 Забуті

— Елізабет? — не вгавала я. — Енн? Карен? Як ваше ім’я? Ну ж бо, я знаю, що ви пам’ятаєте.

Тіло цілительки і досі лежало на ліжку цілком розслаблене. Спливло чимало часу — я не була певна, скільки саме. Години минали одна по одній. Уже сонце виткнулося на небо, а я ще так і не лягала. Док видряпався по скелі, щоб відсунути брезент, і сонце, пробившись крізь отвори у стелі, обпекло мені шкіру. Я всадовила безіменну жінку так, щоб сонце не падало їй на обличчя.

Я легенько торкнулася її щоки, погладила м’яке каштанове волосся, в якому заплуталися сиві пасма, забрала з обличчя.

— Джулі? Британі? Анжела? Патрисія? Нічого не нагадує? Озвіться до мене. Будь ласка!

Всі, окрім Дока, який тихенько похропував у найтемнішому закутку лікарні, давно пішли. Слід було поховати тіло носія, якого ми не вберегли. Я здригнулася, згадавши його збентежене запитання і те, як раптово змінилося його обличчя.

«Чому?» — запитав він.

Шкода, що він не дочекався відповіді, тоді б я спробувала все йому пояснити. Можливо, він би і зрозумів. Зрештою, хіба існує щось важливіше за любов? Хіба для душі це не головний чинник? І я б відповіла — через любов.

Можливо, якби він зачекав, то збагнув би, що я маю рацію. І якби він справді зрозумів мене, певна, не знищував би свого людського тіла.

Однак моє прохання, мабуть, видалося б йому безглуздим. Це ж бо було його тіло, а не окрема істота. І самогубство не здавалося йому чиїмсь убивством. Обірвалося всього одне життя. І швидше за все, цілитель мав рацію.

Принаймні вижили обидві душі. Поряд із контейнером цілительки стояв контейнер і цілителя, і на кришці тьмяно горіло червоне світло; яка ознака людської відданості переконливіша, ніж те, що навіть йому люди зберегли життя?

— Мері? Маргарет? Сьюзен? Джилл?

Хоча Док спав, а всі інші пішли, в повітрі досі висіла напруга.

Напруга не спадала, бо жінка ще не отямилася, хоча дія хлороформу давно закінчилась. Вона навіть не поворухнулася. Вона дихала, її серце билося, але жодна зі спроб Дока розбудити її не мала успіху.

Може, вже запізно? Може, ми вже її втратили? Її свідомість згасла? Точно так, як сталося з тілом чоловіка?

Може, вони всі давно згасли? А залишилися тільки поодинокі винятки, такі як господиня шукачки — Лейсі, та ще Мелані,— крикуни, бунтівники, які ще здатні повернутися? І нікого вже повертати?

Може, Лейсі — аномалія? Чи повернеться Мелані так, як це вдалося Лейсі… чи й це ще під питанням?

«Я нікуди не зникла. Я тут», — запевнила мене Мелані, однак у голосі її відчувалася тривога — вона також хвилювалася.

«Так, ти тут. Тут ти і залишишся», — пообіцяла я.

Я зітхнула і знову повернулася до спроб оживити жінку. Марних спроб?

— Я знаю, що в тебе є ім’я, — мовила я до жінки. — Як тебе звати? Ребекка? Александра? Олівія? Може, щось простіше… Джейн? Джин? Джоан?

Усе одно це краще, ніж не робити нічого, похмуро подумала я. Принаймні я підказала людям, як діяти, коли їх спіймають. Допомогла бунтарям, якщо іншим не вдалося.

Хоча цього було недостатньо.

— Ви зовсім мені не допомагаєте, — пробурмотіла я, схопила руку незнайомки й почала її розтирати. — Було б непогано, якби ви принаймні спробували. Моїм друзям і так боляче. Вони б зраділи, почувши гарну новину. До того ж Кайла досі немає… Евакуювати всіх, коли доведеться ще й вас на собі тягати, буде непросто. Я знаю, що ви хочете допомогти. Тут ваша родина. Адже вони люди, як і ви. Вони добрі. Принаймні більшість із них. Вони вам сподобаються.

Обличчя з ледь помітними зморшками залишалося безтямним. Жінка була вродлива красою, яка не одразу впадала в око, — ідеальний овал лиця, симетричні риси. Років сорок п’ять, а може, й менше. Важко сказати, коли обличчя геть позбавлене життя.

— Ви їм потрібні,— благала я. — Ви здатні їм допомогти. Ви знаєте набагато більше, ніж я. Док так старається! Він геть знесилився. І заслуговує на допомогу. Док хороший. Ви були цілителькою, а значить, у вас є бодай крапля співчуття. Гадаю, Док вам сподобається… Може, вас звуть Сара? Емілі? Крісті?

Я погладила її м’яку щоку — ніякої реакції, отож я знову взяла її безвільну руку. Крізь отвори у високій стелі прозирало блакитне небо. Мої думки поблукали геть.

— Цікаво, що надумають люди, якщо Кайл так і не повернеться? Скільки часу вони переховуватимуться? Чи доведеться шукати нову домівку деінде? Їх так багато… Це буде нелегко. Шкода, що я не зможу їм допомогти, та навіть якби я залишилася, яка з мене користь?.. А може, людям нікуди не доведеться тікати? Може, в Кайла все вийде? — я гірко засміялася, подумавши про його шанси. Кайл ніколи не відзначався обережністю. Мабуть, я ще поживу, поки все не владнається. Якщо на Кайла полюватимуть шукачі, мої безгрішні очі нікому не завадять. Це може затягнутися надовго — ця думка гріла більше, ніж тепле сонечко. Я була вдячна Кайлові за поспіх та імпульсивність. Скільки часу спливе, перш ніж ми зможемо з певністю сказати, що ми в безпеці?

— Цікаво, а тут буває холодно? Я уже й забула, як це — мерзнути. А якщо впаде дощ? Напевно, тут бувають дощі. А тут стільки дірок у стелі… Та нас затопить! І де тоді спати? — зітхнула я. — Може, я й дізнаюся. Однак не варто на це покладатися… Хіба вам зовсім не цікаво? Якби ви прокинулися, то отримали б відповіді. Особисто мені цікаво. Треба запитати в Іяна. Важко уявити, що тут бодай щось змінюється… Тут і так славно.

Раптом пальці незнайомки заворушилися.

Мене це заскочило зненацька, адже думки мої витали далеко від непритомної жінки — я знов почала поринати у меланхолію, яка останнім часом не відпускала мене.

Я уважно подивилася на жінку — її рука в моїй долоні досі була безвільна, обличчя порожнє. Мабуть, мені здалося.

— Я сказала щось таке, що вас зацікавило? Про що ж я говорила? — міркувала я і не зводила очей з її обличчя. — Про дощ? А може, про переміни? Переміни? Попереду у вас багато перемін, еге ж? Однак спершу вам слід отямитися.

Обличчя й далі було порожнє, рука не рухалася.

— Отже, забудьмо про переміни. Ні, я зовсім вас не звинувачую. Я також не хочу перемін. Ви така ж, як я? Волієте, щоб усе лишалось як є, коли й так славно?

Якби я не спостерігала за її обличчям так пильно, то не помітила б легенького здригання її повік.

— Коли й так славно? — повторила я з надією в голосі.

Її губи скривилися.

— Славно?

Рука незнайомки затремтіла.

— Це ваше ім’я — Слава? Слава? Яке гарне ім’я!

Долоня її стислась у кулак, а губи розтулилися.

— Повертайтеся, Славо! Я знаю, що ви зможете. Слухайте, Славо. Розплющте очі, Славо.

Її повіки затріпотіли.

— Доку! — гукнула я через плече. — Доку, прокиньтеся!

— Га?

— Гадаю, вона приходить до тями! — я вже знову повернулася до жінки. — Гаразд, Славо. Ви зможете. Я знаю, що це нелегко. Славо, Славо, Славо. Розплющте очі.

Її обличчя скривилося — невже від болю?

— Доку, принесіть «Знеболювальне». Швидше.

Жінка стиснула мою руку, і її повіки розчахнулися. Спочатку погляд блукав залитою сонцем печерою і не міг сфокусуватися в одній точці. Яким дивним і незвичним повинно було видатися їй це місце!

— Все добре, Славо. Все буде гаразд. Ви чуєте мене, Славо?

Її погляд метнувся до мене, зіниці звузилися. Вона витріщилася на мене, пожираючи очима кожну рису мого обличчя. Тоді сахнулася від мене, засмикалася на ліжку, так ніби шукаючи вихід. З її вуст зірвався низький, хриплий, переляканий крик.

— Ні, ні, ні,— зойкала вона. — Не треба більше!

— Доку!

Док стояв потойбіч ліжка, як на операції.

— Все гаразд, мадам, — запевнив він її.— Вас більше ніхто не скривдить.

Жінка зажмурилась і втиснулась у тоненький матрац.

— Гадаю, її звуть Слава.

Док поглянув на мене й скривився.

— Вандо, твої очі,— видихнув він.

Я кліпнула й зрозуміла, що сонце падає мені на обличчя.

— Ой!

Я відпустила руку незнайомки.

— Ні, будь ласка, — благала вона. — Тільки не це знову!

— Ш-ш-ш, — пробурмотів Док. — Славо? А я Док. Ніхто й пальцем вас не зачепить. З вами все буде гаразд.

Я відступила у тінь.

— Не називайте мене так, — схлипувала жінка. — Це не моє ім’я! Це її ім’я, її! Не вимовляйте його більше!

Я помилилася з іменем.

Мел одразу ж заповзялася мене захищати: «Ти тут ні до чого. Слава — нормальне ім’я для людини».

— Добре, більше не буду, — пообіцяв Док. — А як звати вас?

— Я… я не знаю! — застогнала вона. — Що сталося? Ким я була? Не змушуйте мене ставати ще кимсь, — вона металася й крутилася на ліжку.

— Заспокойтеся, все буде гаразд. Обіцяю. Вам ніким не доведеться ставати, хіба що собою. І ви згадаєте своє справжнє ім’я. Пам’ять повернеться.

— Хто ви? — вигукнула жінка. — Хто вона? Вона така, якою… колись була я. Я бачила її очі!

— Я — Док. І я людина, як ви. Бачите? — він підставив очі під промені й покліпав повіками. — Ми — це ми. Тут чимало людей. Вони вам зрадіють.

Вона знову здригнулася.

— Люди! Я боюся людей.

— Ні, ви їх не боїтеся. Це та істота, що була у вашому тілі, їх боялася. Вона була душею, пам’ятаєте? А тепер згадайте, що було до неї? Ви були людиною, і тепер ви знову людина.

— Я не можу згадати свого імені,— з панікою в голосі зронила жінка.

— Я знаю. Скоро саме згадається.

— Ви лікар?

— Так.

— Я також… вона також… цілителька. Це як лікарка. Її звали Славна Пісня. А хто я?

— Скоро ми дізнаємося. Обіцяю.

Я ковзнула до виходу. Нехай Докові допомагають Труді або Гайді. Хтось, чиї очі заспокоять жінку.

— Вона не людина! — тривожно прошепотіла жінка до Дока, крадькома позираючи на мене.

— Вона наш друг. Не бійтеся її. Вона допомогла мені вас повернути.

— А де Славна Пісня? Вона боялася. Там були люди…

Поки жінка не бачила, я позадкувала в коридор. Однак я чула, як Док відповів на її запитання:

— Вона житиме на іншій планеті. Ви пам’ятаєте, звідки вона прилетіла?

З імені я здогадувалася, що вона відповість.

— Вона була… кажаном. Літала… Співала… Я пам’ятаю… Але це було не тут. Де я?

Я поспішила по допомогу. У великій печері з городом було ясно — і це мене здивувало, тому що голосів чути не було. Зазвичай спочатку долинають голоси, а потім уже виходиш на світло. Зараз день. Тут мають бути люди — бодай хтось, хто просто проходить повз…

Я ступила під полуденне сонце — величезна печера була абсолютно порожня.

Свіжі темно-зелені вусики бокастих динь здавалися темнішими за пересохлу землю. Стояла повна води діжка, вздовж грядок лежали шланги. Але не було нікого, щоб запустити примітивний механізм. Він одиноко нидів на краєчку поля.

Я зупинилась і прислухалася. У величезній печері панувала тиша, і тиша ця здалася зловісною. Куди всі поділися?

Може, евакуювалися без мене? Мене прошили страх і біль. Але люди б ніколи не втекли без Дока. Ну звісно, вони б нізащо не кинули Дока. Мені кортіло метнутися назад до лікарні, щоб пересвідчитися, що Док досі там, нікуди не зник.

«Дурненька, без нас вони не підуть — ні Джаред, ні Джеймі, ні Іян».

«Твоя правда. Як завжди. Нумо… подивимося, що там робиться на кухні?»

Я скочила на ноги й побігла вздовж тихого коридору, а занепокоєння моє зростало. Може, це все витвір моєї уяви, бо я не чула нічого, крім голосного стукоту в скронях. Ну звісно, повинна ж я чути бодай якісь звуки! Треба просто заспокоїтися, відсапатися…

Та коли я прибігла на кухню, виявилося, що й тут порожньо. Людей немає. На столах — тарілки з недоїденим обідом. Арахісове масло, залишки свіжого хліба. Яблука та бляшанки з теплою газованою водою.

Шлунок нагадав мені, що сьогодні я ще нічого не їла, але відчуття страху було дужчим за голод.

«А що… що як ми запізнилися з евакуацією?»

«Ні! — гаркнула Мел. — Ні, ми б обов’язково щось почули! Хтось би… або… Нас би шукали, нікуди б не пішли, поки не знайдуть. Шукачі б не здалися, поки не обнишпорили кожен закуток. Тож це щось інше».

«Може, вони шукають нас зараз».

Я розвернулася й кинулася до виходу, вдивляючись у кожну тінь. Треба попередити Дока. Може, нас у печерах тільки двоє. І слід чимшвидше забиратися геть.

«Ні! Не може бути, що їх більше немає!»

Джеймі, Джаред… їхні обличчя чітко стояли в мене перед очима, так ніби викарбувані на повіках.

А ще обличчя Іяна — його я додала від себе. Джеб, Труді, Лілі, Гіт, Джефрі.

«Ми їх повернемо, — заприсяглась я. — Вистежимо по одному й викрадемо! Я не дозволю шукачам відібрати в мене сім’ю!»

Якщо в мене й були якісь сумніви, то тепер я остаточно їх відкинула. Жодного разу за всі свої життя я ще не була такою лютою. Я зціпила зуби — вони аж клацнули.

Аж раптом із коридору луною докотився довгоочікуваний шум голосів, і я затамувала подих. Притиснувшись до стіни, я зачаїлась у тіні, дослухаючись.

«В печері з городом. Судячи з відлуння».

«Здається, їх багато».

«Ага. От тільки твої чи мої?»

«Наші чи не наші», — виправила Мелані.

Я скрадалася коридором, тримаючись у тіні. Тепер голоси лунали чіткіше, деякі з них були добре знайомі. Що це може означати? Скільки часу в досвідченого шукача забере, щоб провести втілення?

Я знов опинилася біля входу у велику печеру; голоси стали чіткішими, і мене затопила хвиля полегшення: точно таке саме гудіння голосів я чула в свій перший день у печерах. До смерті обурене.

Це точно люди.

Мабуть, повернувся Кайл.

Я поквапилася в залиту сонцем печеру, і полегшення змішалося з болем. Полегшення — бо з Кайлом усе гаразд і люди в безпеці. А біль — бо повернення Кайла означає, що…

«Ти досі потрібна їм, Вандо. Набагато більше, ніж я».

«Завжди можна знайти відмовку, Мел. Завжди буде якась причина».

«Залишайся».

«Щоб і надалі тримати тебе в ув’язненні?»

Ми припинили сперечатися — нас більше цікавило, що це за буча в печері.

Кайл таки повернувся — його я помітила одразу: найвищий у гурті, він єдиний стояв обличчям до мене. Цілий натовп притис його до стіни. Шуміли всі довкола, окрім самого винуватця. На обличчі його застиг примирливий, благальний вираз. Він завів руки трішки собі за спину, так ніби намагаючись когось захистити.

— Просто заспокойтеся, добре? — низький Кайлів голос злетів над какофонією. — Відійди, Джареде, ти її лякаєш!

З-за його ліктя мигнуло чорне волосся й незнайоме обличчя з чорними очищами, які перелякано витріщалися на людську юрму.

Джаред стояв найближче до Кайла. Шия в нього аж побагровіла. Джеймі повис у нього на руці, намагаючись утримати. Іян стояв із другого боку, схрестивши руки на грудях й напруживши плечі. Решта людей, окрім Дока та Джеба, сердито скупчилися трохи оддалік. Цей натовп вирував позаду Джареда й Іяна, раз у раз голосно вигукуючи сердиті запитання.

— Про що ти тільки думав?

— Та як ти посмів?

— Навіщо ти взагалі повернувся?

Джеб стояв найдалі, в кутку, і просто спостерігав.

Краєм ока я зауважила яскраве волосся Шерон. Не сподівалася побачити її тут, та ще й разом із Меґґі, просто в центрі юрмища. Відтоді як ми з Доком зцілили Джеймі, мати й донька зовсім не брали участі в громадському житті печер. Трималися осторонь.

«Це все через бійку, — припустила Мел. — Серед щасливих людей їм місця не було, зате як усі лютують — вони почуваються як удома».

Я подумала, що вона, мабуть, має рацію. Як… тривожно.

До мене долинув пронизливий голос, і я збагнула, що й Лейсі долучилася до юрби.

— Вандо? — голос Кайла знову заглушив решту; я підвела погляд і виявила, що він не відводить від мене блакитних очей. — Нарешті! Ходи сюди й допоможи мені, будь ласка.