Господиня

Розділ 45 Успіх

До кімнати увійшли разом цілителька Вогненна Плетениця й Бірюза. Цілителька подала мені високу склянку води. Цього разу вода була не такою холодною, як першого, — пальці похололи від страху. Темношкіра жінка також дещо мені принесла. Вона вручила мені плаский трикутник із ручкою.

— Я подумала, ви захочете подивитися, — мовила Вогненна Плетениця з теплою усмішкою на вустах.

Напругу мов рукою зняло. У душ не було ні страху, ані недовіри. Тільки доброта, адже вони присвятили все життя зціленню.

Бірюза простягала мені люстерко.

Я поглянула на себе й затамувала подих.

Моє обличчя було таким, як я пам’ятала його з часів Сан-Дієго. Тоді я сприймала його як належне. На правій щоці шкіра була гладенька як персик. Хоча якщо придивитися уважніше, можна було розгледіти, що вона трішки рожева й не така смаглява, як ліва щока.

Це обличчя належало Вандрівниці, душі. Воно ідеально вписувалося в атмосферу цивілізації, де не було ні насильства, ні жаху.

Раптом я усвідомила, чому мені не довелося докладати жодних зусиль, щоб обдурити цих добрих створінь. Мені було легко з ними говорити, бо я розуміла їхні правила спілкування. Моя брехня мала би… ні, мала бути правдою. Зараз я мала виконувати своє покликання — викладати в університеті чи подавати в ресторані. Вести спокійне мирне життя на благо всіх.

— Ну, як вам? — запитала цілителька.

— Та просто чудово. Дякую.

— Лікувати — це для мене задоволення.

Я ще раз подивилась у дзеркало, цього разу помічаючи те, що було не таким чудовим. Брудне скуйовджене волосся з посіченими кінчиками. Воно зовсім не блищало — виною всьому саморобне мило й погане харчування. Хоча цілителька змила кров мені з шиї, та досі була брудна від червонуватої глини.

— Мабуть, час зав’язувати з походами. Мені не завадило б відмитися, — пробурмотіла я.

— Часто ходите на природу?

— Останнім часом — увесь вільний час, Мене… не відпускає пустеля.

— А ви хоробра. У місті я почуваюся набагато безпечніше.

— Я не хоробра — просто інакша.

В дзеркалі відбивалися знайомі горіхові очі. Темно-сірі по краю, потім горіховий кружечок, і ще один кружечок — зіниця — карамельно-коричневий. А зсередини ледь помітно ясніє срібний відблиск, додаючи кольорам насиченості.

«А Джеймі?» — схвильовано запитала Мелані — починала нервувати. Надто-бо комфортно я тут почувалася. Вона усвідомлювала, наскільки логічно з мого боку було б обрати інший шлях, і це її злякало.

«Я знаю, хто я», — сказала я їй.

Я кліпнула, а тоді подивилася на дружні обличчя поряд.

— Дякую, — подякувала я цілительці вдруге. — Гадаю, мені час їхати.

— Вже дуже пізно. Якщо хочете, можете переночувати тут.

— Я не втомлена. Я почуваюся… ідеально.

Цілителька всміхнулася:

— Це все «Знеболювальне».

Бірюза провела мене до виходу, але в дверях раптом поклала руку мені на плече. Серце закалатало, пульс прискорився. Невже жінка помітила, що мій до того плаский рюкзак роздувся?

— Бережіть себе, люба, — мовила вона й погладила мене по руці.

— Берегтиму. Більше жодних нічних прогулянок.

Вона усміхнулася й рушила до реєстратури.

Намагаючись ступати рівно, я перетнула стоянку. Мені кортіло бігти. А що як цілителька зазирнула у шафки? Як скоро вона здогадається, чому вони спорожніли?

Машина стоялася досі в темному куточку, куди не сягало світло ліхтарів. На перший погляд вона здавалася порожньою. Моє дихання прискорилося… Та ні, ну звісно ж, вона повинна здаватися порожньою! В цьому-бо й ідея. Але я не заспокоїлася, поки не побачила невиразні обриси людської постаті під пледом на задньому сидінні.

Я відчинила дверцята й закинула рюкзак на пасажирське сидіння — почулося приємне калатання флакончиків, — тоді залізла сама й захряснула по собі дверцята. Натискати кнопки блокування дверей не було сенсу.

— Все добре? — прошепотів Джаред, щойно дверцята клацнули. В голосі його бриніла напруга.

— Ш-ш-ш, — мовила я, намагаючись не ворушити губами. — Зажди.

Проїжджаючи повз лікарню, я помахала рукою Бірюзі.

— Завела нових друзів?

Ми виїхали на темну дорогу. Тепер уже ніхто не дивився на мене. Я осіла на сидінні. Руки тремтіли. Зараз, коли все було позаду, я могла собі це дозволити.

— Всі душі — друзі,— відповіла я спокійно.

— З тобою все гаразд? — запитав Джаред.

— Мене зцілили.

— Дай подивлюсь.

Я простягнула йому ліву руку з ледь помітним шрамом.

Джаред приголомшено охнув.

Зашурхотів плед: це Джаред виліз із-під нього й протиснувся на пасажирське сидіння. Рюкзак він поклав собі на коліна, попередньо зваживши його в руці.

Коли ми проїжджали попід ліхтарем, він зиркнув мені в обличчя — і знову охнув:

— Твоє обличчя!

— Ну звісно. Його також зцілили.

Джаред підняв руку, й вона нерішуче зависла в повітрі.

— Боляче?

— Анітрохи. Ніби нічого й не було.

Його пальці ніжно лоскотали зцілену шкіру. По щоці пробігли мурашки, але це все реакція на Джаредів дотик. Проте Джаред одразу ж повернувся до справи.

— Вони нічого не запідозрили? Як гадаєш, викличуть шукачів?

— Ні. Я ж казала, що душі нічого не запідозрять. Вони навіть не перевіряли моїх очей. Мені була потрібна допомога, тож мені допомогли, — я знизала плечима.

— Що тобі вдалося дістати? — запитав Джаред, розстібаючи рюкзак.

— Усе, що потрібно Джеймі… якщо ми повернемося вчасно… — я автоматично зиркнула на годинник, хоча зараз час нічого не означав. — І на потім вистачить. Я взяла тільки найпростіші ліки.

— Ми встигнемо, — пообіцяв Джаред, вивчаючи білі флакончики. — «Розгладжування»?

— Це не дуже важливі ліки. Але я знаю, як вони діють, тому…

Він швидко кивнув і продовжив переглядати вміст рюкзака. І бурмотів назви собі під носа.

— «Знеболювальне»? І справді помічне?

— Дивовижно, еге ж, — засміялась я. — Якщо поранишся — продемонструю… Жарт.

— Знаю.

Він дивився на мене широко розплющеними очима. Я нічого не розуміла.

— Що таке?

Мій жарт не був аж таким кульгавим.

— Тобі вдалося! — голос Джареда був сповнений подиву.

— А не повинно було вдатися?

— Ні, просто… я не міг повірити, що в нас вийде.

— Ти не вірив? Тоді навіщо… навіщо дав мені шанс?

— Краще померти, але спробувати, ніж утратити Джеймі,— прошепотів Джаред.

На якусь мить від емоцій у мене в горлі застряв клубок. Мел також не могла мовити й слова. На мить ми стали сім’єю — ми всі.

Я прокашлялася. Не варто перейматися через нездійсненну мрію.

— Це було просто. Напевно, у будь-кого вийшло б, головне — поводитися природно. Цілителька оглядала мою шию, — рука сама потягнулася до шраму. — Твій шрам занадто грубий, але тепер, коли в нас є все необхідне, Док зможе це виправити.

— Навряд чи нам удалося б поводитися природно.

Я кивнула.

— Так. Для мене це легко. Я знаю, чого від мене очікують, — я ледь помітно усміхнулася. — Я така ж, як вони. Якби ви мені довіряли, я б змогла дістати вам усе, що забажаєте.

І я знову засміялася. Стрес минався, і мені раптом стало дуже смішно. Цікаво, чи усвідомлює Джаред, що заради нього я готова зробити все на світі?

— Я тобі довіряю, — прошепотів він. — Я довіряю тобі наші життя.

Він справді довірив мені людські життя: своє, Джеймі й усіх інших.

— Дякую, — прошепотіла я у відповідь.

— Тобі вдалося, — повторив він, не вірячи власним словам.

— Ми його врятуємо.

«Джеймі житиме, — раділа Мелані.— Дякую, Вандо».

«Заради них — усе», — мовила я їй і зітхнула, адже це була щира правда.

Коли ми доїхали до дороги, яка звивалася серед пісків, Джаред прикріпив до бампера ланцюги та брезент і пересів за кермо. Шлях був йому знайомий, до того ж Джаред їздив швидше за мене. Він попросив мене вийти та спритно скерував машину у вузький прохід під валуном. Я чекала — от-от пролунає скрегіт металу об камінь, але Джаред заїхав бездоганно.

А тоді ми пересіли в джип і полетіли крізь ніч. Джаред переможно сміявся, а джип мчав безлюдною пустелею, і вітер відносив сміх назад.

— Де пов’язка? — запитала я.

— Навіщо вона?

Я втупилася в нього.

— Вандо, якби ти хотіла нас здати, то вже давно б це зробила — у тебе була можливість. Тепер ніхто не заперечуватиме, що ти з нами.

Я замислилася.

— Думаю, не всі з цим погодяться. Дехто буде проти.

— Тоді їм доведеться просто змиритися.

Я похитала головою, уявивши, як нас зустрінуть.

— Повернутися назад буде нелегко. Уяви тільки, що вони думають зараз… На що вони чекають…

Він не відповів. Його очі насторожено звузилися.

— Джареде… якщо люди в печерах… якщо вони не схочуть нас навіть слухати… якщо не чекатимуть на пояснення… — я говорила дедалі швидше, щоб встигнути розповісти Джаредові геть усе. — Спочатку дай Джеймі «Знеболювальне» — просто поклади на язик. Тоді «Очистку внутрішню» — ліки треба просто розсіяти в повітрі та вдихнути. Нехай Док…

— Гей! Ти сама даватимеш указівки.

— Все одно послухай, як…

— Ні, Вандо. Так не піде. Я пристрелю будь-кого, хто тебе торкнеться.

— Джареде…

— Не хвилюйся. Я цілитимуся в ноги, і тоді ти зможеш їх зцілити.

— Якщо це жарт, то зовсім не смішний.

— Я не жартую, Вандо.

— Де пов’язка?

Він міцно стиснув губи. Але в мене була з собою стара футболка — подерте шмаття Джеба. Згодиться.

— Може, так нам буде легше потрапити всередину, — мовила я, скрутивши футболку й зав’язавши нею очі.— А це означає, що ми швидше дістанемося до Джеймі.

На хвильку запанувала тиша. Джип підскакував на нерівній дорозі. В пам’яті спливли спогади про схожі ночі, коли на моєму місці була Мелані…

— Я під’їду до самих печер. Там є сховок, у якому на день-два можна поставити джип. Так ми зекономимо час.

Я кивнула. Зараз час вирішував усе.

— Майже приїхали, — мовив Джаред за хвилину. — Нас уже чекають.

Клацнув метал — це Джаред заметушився й дістав із заднього сидіння рушницю.

— Не стріляй у людей.

— Нічого не можу обіцяти.

— Стояти! — крикнув чийсь голос. Звук розлетівся по пустелі.

Джип пригальмував і зупинився.

— Це ми, — мовив Джаред. — Бачите, бачите? Я — це досі я.

На тому боці завагалися.

— Слухайте, я заведу джип у схованку, добре? У нас є ліки для Джеймі, й ми поспішаємо. Байдуже, що ви там собі думаєте, а сьогодні вам ліпше не ставати мені на дорозі.

Джип зрушив із місця. Звук змінився — ми заїхали в печери.

— Гаразд, Вандо. Все добре. Ходімо.

Рюкзак уже був у мене за спиною. Я вилізла з джипа й спробувала намацати стіну. Джаред зловив мене заруку.

— Залізай, — мовив він і завдав мене собі на плечі.

Цього разу я не почувалася так безпечно: Джаред притримував мене однією рукою. Другою він, мабуть, стискав рушницю. Мені це не подобалося, але почувши тупіт десятка ніг, що бігли тунелем, я не могла не думати про неї з вдячністю.

— Джареде, ти — бовдур! — волав Кайл. — Про що ти тільки думав?

— Охолонь, Кайле, — втрутився Джеб.

— Вона поранена? — схвильовано запитав Іян.

— Забирайтеся з дороги, — мовив Джаред цього разу спокійніше. — Я поспішаю. З Бандою все гаразд, але вона наполягла, щоб я зав’язав їй очі. Як Джеймі?

— У нього гарячка, — відповів Джеб.

— Банда дістала все, що нам потрібно.

Джаред рухався швидко, тунель стелився вниз.

— Давай я її понесу, — запропонував Іян.

— Їй і тут непогано.

— Все добре, не хвилюйся, — сказала я Іянові.

Знову підйом. Незважаючи на мою вагу, Джаред біг. Я чула, як за нами біжать усі решта.

Я одразу зрозуміла, коли ми опинилися на майдані,— почулися обурені вигуки й злісне перешіптування.

— Геть із дороги, — волав Джаред. — Док із Джеймі?

Я не розібрала відповіді. Джаред міг давно опустити мене на землю, але не хотів марнувати дорогоцінні секунди.

Позаду нас відлунювали сердиті голоси. Ми зайшли у вузький тунель, і луна стала гучнішою. Тепер я зорієнтувалась і збагнула, де ми: Джаред проминув переплетіння тунелів і завернув у третій коридор, який вів до спалень, — навіть із зав’язаними очима я навіч бачила двері, повз які ми пробігали.

Джаред різко зупинився і зняв мене з плеча. Зірвав пов’язку з очей.

Нашу кімнату освітлювали кілька тьмяних блакитних ліхтарів. Док випростався — мабуть, щойно скочив на ноги. Поряд із ним, притискаючи мокру шматку до чола Джеймі, стояла навколішках Шерон. Я ледве її впізнала — її обличчя було спотворене злобою. З другого боку від Джеймі намагалася зіп’ястися на ноги Меґґі.

Джеймі лежав червоний і обм’яклий, очі заплющені, груди ледь помітно здіймалися.

— Ти! — виплюнула Шерон і рвучко скочила на ноги. Вона кинулася на Джареда, мов кішка, цілячись нігтями йому обличчя.

Джаред схопив її за руки й, скрутивши їх за спиною, вивів Шерон із кімнати.

Меґґі, здавалося, от-от кинеться на допомогу дочці, проте Джеб обігнув Джареда з Шерон і став їй на заваді.

— Відпусти її! — гукнув Док, але Джаред його проігнорував.

— Вандо, лікуй! — мовив він до мене.

Док ступив крок уперед і відгородив Джеймі від мене.

— Доку, — засапано мовила я. Ворожість, що повисла в кімнаті над нерухомим тілом Джеймі, лякала. — Мені потрібна допомога. Будь ласка. Заради Джеймі.

Док не зрушив із місця — він досі не зводив погляду з Джареда та Шерон.

— Давайте, Доку, — втрутився Іян. Він став поруч і поклав руку мені на плече; в маленькій кімнатці була тиснява, я відчула напад клаустрофобії.— Через свою дурнувату гордість ви дозволите дитині померти?

— Це не гордість. Просто нам важко передбачити, як на нього вплинуть чужі ліки!

— Куди вже гірше!

— Доку, — мовила я. — Подивіться на моє обличчя.

Док не один відреагував на моє запрошення: Джеб, Іян і навіть Меґґі з цікавістю оглянули мене. Однак Меґґі одразу ж розізлилася на себе, що не змогла стримати цікавості, та швидко відвела погляд.

— Як? — запитав Док.

— Я покажу. Будь ласка. Ну, навіщо Джеймі й далі страждати?

Док вагався, зазираючи мені в обличчя, а тоді голосно зітхнув.

— Іян має рацію — гірше вже не буде. Якщо ці ліки вб’ють Джеймі…— він знизав плечима, згорбився й відійшов убік.

— Ні! — вигукнула Шерон.

Ніхто не звернув на неї уваги.

Я стала навколішки біля Джеймі, стягнула з плечей рюкзак і смикнула його, розкриваючи. Понишпорила всередині, поки не знайшла «Знеболювальне». Загорівся ясний промінь ліхтаря й освітив обличчя Джеймі.

— Іяне, води, будь ласка.

Я відкрутила кришечку й витягнула один малесенький квадратик. Потягнувши Джеймі за підборіддя, щоб розтулити йому рот, я відчула, як палає його шкіра. Поклала квадратик йому на язик і, не озираючись, простягнула руку. Іян подав мені миску з водою.

Обережно я влила трохи води в рот Джеймі, щоб ліки потрапили в шлунок. Пересохлим горлом Джеймі насилу ковтнув.

Я кинулася божевільно шукати тоненький флакончик-спрей. Нарешті відшукавши, зняла кришечку й одним швидким рухом розсіяла хмаринку ліків біля обличчя хлопчика. Я з нетерпінням чекала, поглядаючи на його груди, поки він її вдихне.

Я торкнулася обличчя Джеймі — воно просто палало! Я кинулася на пошуки «Від гарячки», сподіваючись, що ліки будуть такі ж прості у використанні. Кришечка відкрутилася, і виявилося, що під нею знов квадратики, цього разу блакитні. Я полегшено зітхнула й поклала один Джеймі на язик. Підхопила миску і вилила трохи води між його сухі губи.

Цього разу він одразу ж ковтнув — йому ставало легше.

Обличчя Джеймі діткнулася ще одна рука. Я упізнала довгі тонкі пальці Дока.

— Доку, є гострий ніж?

— Є скальпель. Хочеш, щоб я відкрив рану?

— Так, тоді я зможу її почистити.

— Я також думав про це… хотів випустити гній… але біль…

— Зараз Джеймі нічого не відчуватиме.

— Погляньте на його обличчя, — прошепотів Іян, схилившись.

Джеймі був уже не такий червоний. Тепер обличчя його набрало природного здорового відтінку. На чолі досі поблискував піт, але я знала, що той просто не встиг висохнути. Ми з Доком водночас торкнулися чола хлопчика.

«Працює! Так!» — ми з Мелані одностайно зраділи.

— Ти ба, — видихнув Док.

— Гарячки немає, але в рані ще може бути інфекція. Мені потрібна допомога, Доку.

— Шерон, можеш подати мені…— почав був він. Тоді підвів погляд. — Ой. Кайле, подай, будь ласка, торбу, що лежить просто в тебе під ногами.

Я згорбилася над червоною набряклою раною. Іян світив на неї ліхтариком, а ми з Доком одночасно копирсалися в своїх торбах. Він дістав сріблястий скальпель — мені мов приском за шкуру сипонули. Але я, стараючись не зважати, приготувала більшу пляшечку «Очистки».

— Він точно нічого не відчуватиме? — вагався Док.

— Ох, — прохрипів Джеймі. Його широко розплющені очі блукали по кімнаті, поки не натрапили на моє обличчя. — Привіт, Вандо. Що тут відбувається? Чому всі тут зібралися?