Господиня

Розділ 50 Жертва

Поки ми з Мелані сперечалися, шукачка уважно вивчала моє обличчя.

«Ні, Вандо, ні!»

«Не будь дурненькою, Мел. Хто-хто, а ти одразу мала б угледіти перспективи. Хіба не цього ти хотіла?»

Але навіть зараз, думаючи про щасливий кінець, я не могла позбутися думки, що такий вибір — жахливий. Я маю померти, захищаючи цю таємницю. Не видавати її, навіть піддавшись найстрашнішим тортурам.

Та хіба таких тортур я очікувала: кризи власного сумління, ускладненої і заплутаної любов’ю до людської сім’ї. Як боляче!

Яка з мене емігрантка, якщо я видам цю таємницю? Ні, я стану чистої води зрадницею.

«Не заради неї, Вандо! — застогнала Мелані.— Тільки не заради неї!»

«А що мені — чекати? Чекати, поки зловлять ще одну душу? Безневинну, ненавидіти яку в мене геть немає підстав? Рано чи пізно мені доведеться прийняти рішення».

«Не зараз! Зажди! Обміркуй усе!»

У шлунку знову закрутило, аж я схилилася, щоб глибоко вдихнути. Мало не виблювала.

— Вандо? — схвильовано гукнув Джеб.

«Мел, я б змогла погодитися. Знайшла б виправдання, посилаючи її смерть, якби вона була просто безневинною душею. Я б дозволила її вбити. Бо втому разі я б мала здатність приймати об’єктивне рішення».

«Але вона жахлива, Вандо! Ми обидві її ненавидимо!»

«Саме так. Тому я не покладаюся на власну об’єктивність. Подумай тільки, я мало не проґавила очевидний вихід…»

— Вандо, з тобою все гаразд?

Шукачка метнула палючий погляд мені за спину, туди, звідки долинув голос Джеба.

— Все добре, Джебе, — видихнула я. Голос мій був напружений, засапаний. Звучав він жахливо.

Чорні очі шукачки невпевнено металися між мною і Джебом. А тоді вона відсахнулася від мене й утиснулася в стіну. Знайома поза — хто-хто, а я пам’ятала її до деталей.

Чиясь лагідна рука лягла мені на плече й розвернула мене.

— Що з тобою, люба? — запитав Джеб.

— Мені потрібна ще хвилина, — мовила я задихано й чесно подивилася в його блакитні очі.— Я маю ще одне запитання. Але насправді мені просто треба ще хвилинку поміркувати. Ви… почекаєте на мене?

— Звісно, ми почекаємо. Віддихайся.

Я кивнула і якнайшвидше пішла геть од в’язниці. Спочатку ноги від страху не слухалися, а тоді самі мене понесли. Проминаючи Аарона та Брандта, я майже бігла.

— Що трапилося? — здивовано прошепотів Аарон до Брандта.

Я не знала, куди подітися. Ноги самі несли мене по коридору до спальні — я сподівалася, що там нікого не буде.

Було темно, тьмяне світло зірок ледве пробивалося крізь тріщини в стелі. Я об щось спіткнулася — це Лілі лежала в проході, скрутившись калачиком. Я ледве її впізнала — обличчя її спухло від сліз… Вона також не тямила, хто я, дивилася на мене широко розплющеними очима.

— Навіщо? — запитала вона. — Колись я казала, що любов і життя тривають. Але навіщо? Тепер не треба. Не треба. В чому сенс?

— Не знаю, Лілі. Я не знаю, в чому сенс.

— Навіщо? — не вгавала вона, але говорила не до мене. Її скляні очі дивилися крізь мене.

Я обережно переступила її й поквапилася до спальні. У мене було своє запитання, на яке слід було відповісти. На щастя, кімната виявилася порожньою. Я долілиць упала на наш із Джеймі матрац.

Коли я сказала Джебові, що маю ще одне запитання, я його не обманула. Але відповісти на нього повинна була не шукачка. А я сама.

Ось воно: чи наважусь — не чи зможу — я це зробити?

Так, я можу врятувати життя шукачки. Це я знала. В печерах не буде загрожене жодне життя. Окрім мого. Такі умови.

«Ні», — Мелані, попри паніку, намагалася говорити твердо.

«Будь ласка, дай поміркувати».

«Ні».

«Зрозумій, Мел. Це невідворотно. Тепер я це усвідомлюю. Я повинна була про все здогадатися раніше. Це ж так очевидно».

«Ні, не очевидно».

Я згадала нашу нещодавню розмову з Мел біля ліжка хворого Джеймі. Ми помирилися, і я сказала, що не змогла б її позбутися і що мені дуже шкода, адже я не можу дати їй більшого.

Це була не зовсім неправда… радше незакінчене речення. Я здатна дати їй більше — і при цьому вижити.

А от Джаредові я збрехала. За кілька секунд після того я сказала йому, що не можу просто припинити існування — не знаю як. У контексті нашої розмови все так і було. Я не знала, як зникнути, сидячи всередині Мелані. Дивно, чому я тоді ж не помітила такий явний обман, який бачу зараз? Ну звісно, я знала, як припинити існувати.

Справа в тому, що я ніколи не розглядала такої можливості, адже це найстрашніша зрада, яку могла вчинити душа на планеті Земля.

Тільки-но люди дізнаються, що в мене є відповідь, заради якої вони готові знову і знову вбивати, я за це заплачу.

«Ні, Вандо!»

«Хіба ти не хочеш звільнитися?»

Запала тиша.

«Я б ніколи тебе про це не попросила, — зрештою мовила Мел. — Я б сама не зробила такого заради тебе. А тим паче, чорт забирай, заради шукачки!»

«А тобі й не треба просити. Мені здається, я б сама наважилася… рано чи пізно».

«Чому ти так гадаєш?» — здавалося, Мел от-от розридається. Мене це зворушило. Я-бо думала, вона зрадіє.

«Частково через них — Джареда і Джеймі. Я можу дати їм цілий світ — все, що вони захочуть, навіть тебе. Мабуть, я б зрозуміла це… одного дня. Хтозна. Може, мене попросив би Джаред. А ти ж знаєш, я не можу йому відмовити».

«Іян має рацію. Ти справді готова пожертвувати собою. Ти не знаєш міри. Тебе потрібно оберігати від самої себе, Вандо!»

«Ох, Іян», — застогнала я. Серце розкраяв біль.

«Ти забереш у нього увесь світ. Усе, чого він прагне».

«З Іяном у мене ніколи нічого не вийде. Не в цьому тілі — навіть якщо він полюбить його, ніколи не отримає взаємності».

«Вандо, я… — Мелані намагалася підібрати правильні слова. Я чекала, що вона зрадіє, принаймні не стане відмовляти мене, а натомість… — Я не дозволю тобі так учинити. Насправді ти потрібна їм набагато більше, ніж я. Ти можеш їм допомогти; врятувати їх. А я ні. Ти повинна залишитися».

«Мел, я не бачу іншого виходу. Як я не усвідомила цього раніше! Це ж так очевидно. Звісно ж, я повинна піти — ми, душі, вчинили неправильно, прилетівши сюди. Тому тепер у мене немає іншого вибору — я мушу вчинити правильно, тобто забратися геть. Ви якось виживали без мене раніше; виживите й зараз. Ти стільки всього дізналася від мене про душі — тепер ти зможеш допомогти людям. Хіба не бачиш? Це щасливий кінець. Так повинна закінчитися наша історія. Я можу подарувати вам надію. Я можу подарувати вам… ні, не майбутнє. Мабуть, іще ні. Але це бодай щось. І це все, на що я здатна».

«Ні, Вандо, ні».

Мел плакала, слів її неможливо було розібрати. Від її смутку на моїх очах також виступили сльози. Я й не уявляла, що вона так хвилюватиметься за мене. Я не здогадувалася про силу нашої взаємної любові.

Навіть якби Джаред ніколи не попросив мене про таке, навіть якби його взагалі не існувало… Рано чи пізно я б обрала цей шлях. Бо я полюбила Мел.

Не дивно, що відсоток вдалих спроб підкорити собі волю дорослого носія на Землі такий мізерний. Варто нам, душам, полюбити свого носія — і що тоді? Ми не можемо жити за рахунок того, кого любимо. Ми ж душі. Душі так не вміють.

Я перевернулася на спину і в зоряному світлі подивилася на своє тіло.

Під шаром болота й синцями ховалися чарівні руки. Приємна засмагла шкіра; навіть у тьмяному блідому світлі вона була прегарна. Нігті покусані, проте тверді та гладкі, з маленькими білими півмісяцями біля краю. Я поворушила пальцями, спостерігаючи, як ожили м’язи й запрацювали тоненькі кісточки. Я зігнула руки й підняла їх над головою: немов дві темношкірі танцівниці вигиналися на тлі зоряного неба.

Я провела долонею по волоссю — воно відросло майже до плечей. Мелані це сподобається. Після кількох тижнів, проведених у готелях, після шампунів і вітамінних масок воно знову стало шовковистим і блискучим.

Я широко розкинула руки, поки не хруснули суглоби, й відчула їхню силу. Вони здатні видертися на скелю, носити вантажі, скопати поле. Водночас вони неймовірно ніжні. Здатні заколисати дитину, втішити друга, любити… але все це не для мене.

Я глибоко вдихнула, й з очей покотилися сльози. Вони стікали по скронях прямісінько у волосся.

Я напружила м’язи ніг і відчула їхню пружність та стрімкість. У мене з’явилося непереборне бажання мчати, оббігти велике поле, відчути підошвами тверду землю. Щоб вітер тріпотів у волоссі. І щоб падав дощ і я на бігу вдихала його запах.

Ступні витягнулися й повернулися назад — в такт диханню. Вдих, видих. Витягнулися, повернулися назад. Приємне відчуття.

Кінчиками пальців я торкнулася обличчя — тепла гладенька шкіра. Я рада, що повернула Мелані її колишню ніжну шкіру. Я заплющила очі й погладила повіки.

Я жила в стількох тілах, але жодне не любила так сильно, як це. Жодного не бажала так, як цього. І звісно, саме від цього тіла мені доводиться відмовлятися.

Яка іронія долі! Я засміялась і зосередилася на своїх відчуттях: повітря потрапляло в рот і повільно затікало в легені; сміх, немов свіжий вітерець, пронісся по тілу й забрав із собою всі тривоги й печалі. А інші види здатні так легко зцілюватися? Я не пам’ятала.

Я діткнулася вуст і згадала поцілунки Джареда, Іяна… Не кожному випадало цілувати стільки вродливих тіл. За такий короткий час я встигла набагато більше, ніж інші.

Як швидко сплив час! Я не певна, але, мабуть, минув рік. Єдиний швидкий оберт зеленої планети навколо звичайної жовтої зірки. Найкоротше життя з усіх, що я прожила.

Моє найкоротше, найважливіше, найболючіше життя. Життя, яке назавжди визначило моє «я» і прив’язало мене до однієї зірки, однієї планети, однієї маленької родини чужинців.

Ще трошки часу… що в цьому такого поганого?

«Нічого, — прошепотіла Мел. — Отож скористайся з цього».

«Ніколи не знаєш, скільки часу в тебе залишилося», — прошепотіла я у відповідь.

Але насправді я знала. Знала, скільки мені залишилося. І я не могла дозволити собі чекати. Мій час вийшов.

По всьому тілу — від пальчиків ніг до кінчиків волосся — прокотилося зітхання. Аарон і Брандт не чекатимуть вічно. А тепер у мене з’явилося ще кілька запитань, які потребували відповіді. Цього разу мені потрібен був Док.

Повсюди в печерах мене зустрічали сумні, опущені долі очі. Було легко прослизнути повз них непоміченою. Нікого не хвилювало, що я тут роблю, хіба що Джеба, Брандта й Аарона, а їх тут не було.

Безмежного поля під дощем у печерах не знайти, проте був довгий південний тунель. Бігти швидко не вийшло — було занадто темно, але вдалося підтримувати середній темп. Я відчувала, як мої м’язи розігрівалися.

Я сподівалася, що Док уже в себе, а якщо ні, я б його дочекалася. Він буде сам. Бідолаха — тепер він завжди сам.

Після того, як ми врятували Джеймі, Шерон зібрала речі й переїхала до матері, а Док не хотів спати в порожній кімнаті, тому ночував у лікарні.

Яка сильна ненависть! Шерон радше знищить не тільки своє щастя, але й щастя Дока, але не пробачить чоловікові те, що він допоміг мені врятувати Джеймі.

Шерон і Меґґі день у день дедалі рідше з’являлися на людях, віддалялися від решти. Вони немов нікого не помічали, як колись не помічали мене. Цікаво, чи зміниться щось після того, як мене не стане, чи ця парочка так віддалася своїм упередженням, що вже запізно?

Ну, що за безглуздий спосіб марнувати дорогоцінний час!

Уперше сьогодні південний тунель видався мені неймовірно коротким. Не встигла я пробігти й половини, як з арки, за якою починалися володіння Дока, полилося тьмяне світло. Він у себе.

Я пішла ступою. Не хотілося його лякати, а то ще подумає — знову щось сталося.

Але він таки злякався, коли я, задихана, з’явилася в кам’яному проході.

Він підскочив. Книжка, яку він читав, упала на долівку.

— Вандо? Щось сталося?

— Ні, Доку, — запевнила я. — Все добре.

— Я комусь потрібен?

— Тільки мені,— я слабко усміхнулася.

Док вийшов із-за столу й розширеними очима дивився на мене. Він зупинився за крок від мене та звів брову.

На обличчі світилася доброта. І як я могла вважати його чудовиськом?

— Ви — людина слова, — почала я.

Він кивнув і розтулив був рота, щоб заговорити, але я спинила його рухом руки.

— Це серйозна перевірка, чи здатні ви справді дотримати слово, — попередила я.

Він чекав, у очах з’явилися тривога та збентеженість.

Я вдихнула, відчуваючи, як розширюються легені.

— Я знаю, як зробити те, заради чого ви змарнували стільки життів. Я знаю, як витягнути душу з тіла, не завдавши шкоди ні душі, ні людині. Ну звісно, мені це відомо. Всі ми знаємо, як це робиться, про всяк випадок. Одного разу, коли я була ведмедем, мені довелося зробити це власноруч.

Я дивилася на Дока, очікуючи реакції. До нього поступово доходив зміст сказаного, і його очі загоралися цікавістю.

— Чому ти розказуєш це мені? — видихнув він зрештою.

— Тому що… тому що я збираюся поділитися з вами своїми знаннями, — я знову жестом зупинила його. — Але тільки якщо ви дасте мені взамін те, чого хочу я. І одразу попереджаю — вам так само нелегко буде зробити для мене те, що хочу я, як і мені зробити те, чого хочете ви.

Таким ярим я його ще не бачила.

— Які твої умови?

— Ви нікого не вбиваєте — я маю на увазі душі, які витягнете. Дайте мені слово — обіцянку, клятву, що хочете, — що ви гарантуєте їм безпечний перехід в інше життя. Це трохи ризиковано: доведеться роздобути кріоконтейнери, а потім підкинути їх на міжпланетний корабель. Ви повинні відсилати душі на інші планети. Тоді вони не зможуть вам нашкодити. До того часу, поки вони потраплять на іншу планету, повмирають ваші онуки.

Чи пом’якшать мої умови відчуття провини? Тільки якщо Докові можна довіряти.

Я пояснювала, а він зосереджено думав. Я спостерігала за його обличчям: Док не розізлився, але в його очах досі горів дикий вогник.

— Ти не хочеш, щоб ми вбили шукачку? — здогадався він.

Я не відповіла, бо він усе одно не зрозумів би відповіді; так, я не хотіла, щоб її вбили. Ось у чому вся біда. Натомість я провадила.

— Вона буде першою — піддослідним щуром. Поки я тут, мені важливо переконатися, що ви все зробите правильно. Я сама проведу вилучення. Тільки-но шукачка буде в безпеці, я навчу вас, як це робиться.

— На кому?

— На викрадених душах. Як і раніше. Не можу гарантувати, що до них повернеться людська свідомість. Не знаю, чи можна її повернути, якщо вона стерта. Перевіримо на шукачці.

Док закліпав, перетравлюючи інформацію.

— Що ти маєш на увазі — «поки ти тут»? Ти від нас їдеш?

Я дивилася на Дока й чекала, поки він сам здогадається. Він витріщився на мене очима, в яких плескалося нерозуміння.

— Невже ви не усвідомлюєте, що я вам пропоную? — прошепотіла я.

Нарешті на нього впало прозріння.

Я швидко заговорила, поки він не отямився.

— Є ще дещо, про що я хотіла вас попросити, Доку. Я не хочу, щоб… Не відсилайте мене на іншу планету. Моя домівка тут, справжня домівка. І в той сам час місця для мене тут немає. Тому… Я знаю, це може… когось образити. Якщо ви гадаєте, що хтось заперечуватиме, то просто нічого нікому не кажіть. Якщо доведеться — брешіть. Але я волію, щоб мене поховали поряд із Волтером і Везом. Зробите це заради мене? Я не займу багато місця, — слабко всміхнулась я.

«Ні,— волала Мелані.— Ні, ні, ні…»

— Ні, Вандо, — вражено заперечив Док.

— Будь ласка, Доку, — прошепотіла я й скривилася: Мелані у мене в голові протестувала дедалі голосніше. — Не думаю, що Вез і Волтер будуть проти.

— Я не це маю на увазі! Я не можу вбити тебе, Вандо. Бр-р-р! Я так утомився від смерті, від убивства моїх друзів, — мало не схлипував Док.

Я поклала долоню йому на руку й погладила.

— Люди помирають. Таке трапляється.

Саме так казав Кайл. Сміхота — вдруге за одну ніч я цитую саме Кайла.

— А Джаред і Джеймі? — запитав Док задихано.

— У них буде Мелані. Все з ними буде гаразд.

— А Іян?

— Без мене йому буде краще, — зронила я крізь зуби.

Док похитав головою й витер очі.

— Мені треба поміркувати, Вандо.

— У нас мало часу. Хлопці не чекатимуть вічно — пристрелять шукачку.

— Я не про це. На цю умову я пристаю. Але не думаю, що зможу вбити тебе.

— Все або нічого, Доку. Вирішуйте просто зараз. І…— раптом я усвідомила, що в мене є ще одна вимога. — І ви не повинні нікому розповідати про останню частину нашої угоди. Нікому. Такі мої умови, пан або пропав. То ви хочете дізнатися, як витягнути душу з людського тіла?

Док знову похитав головою.

— Дай мені поміркувати.

— Ви вже знаєте відповідь, Доку. Ви ж саме її так довго шукали.

Він і далі повільно хитав головою.

Але я не зважала, адже ми обоє знали, що вибір зроблено.

— Піду по Джареда, — сказала я. — Зробимо коротку вилазку і роздобудемо кріоконтейнери. Притримайте інших. Скажіть їм… скажіть їм правду. Скажіть, що я допоможу вам витягнути шукачку з тіла.