Кабульський книгар

Матріарх

Весілля подібне на невелику смерть. Цілими днями після весілля родина нареченої тужить, ніби після похорону. Утрачають доньку: продають або віддають. Особливо сумують матері. Вони мають повний контроль над своїми доньками, над тим, куди ті йдуть, із ким зустрічаються, що одягають, що їдять. Більшу частину дня вони проводять разом. Разом устають, разом замітають, разом варять їсти. Після весілля донька повністю зникає — вона переходить з однієї родини в іншу. Вона не може відвідати родину, коли захоче. Тільки, коли чоловік їй це дозволить. Її родичі не можуть зайти до неї без запрошення.

У помешканні багатоквартирного будинку № 37 на Мікрорайоні матір голосить за донькою, яка тепер проживатиме за годину пішки звідси. Але немає значення, чи Шакіла перебереться жити в село Дег Кудайдад, що на околиці Кабула, чи в іншу країну за тисячі кілометрів за океаном. Якщо вона не сидить на матраці поряд із матір’ю, п’ючи чай і заїдаючи його мигдалем, утрата така ж пекуча.

Бібі Гуль розколює ще один горіх мигдалю. Вона сховала їх під матрацом, щоб наймолодша донька Лейла не змогла їх знайти. Лейла турбується, щоб мама не наїдалася до смерті. Ніби медсестра в санаторії, вона заборонила їй цукор і жирне й вихоплює їжу з рук Бібі Гуль, як тільки та прикладається до чогось забороненого. Коли вона має зайвий час, то спеціально готує для матері страви без жиру. Але, коли Лейла не бачить, Бібі Гуль вибирає жир із тарілок інших членів родини й долучає його до своєї страви. Їй подобається смак рослинної олії, теплий баранячий жир, добре засмажена пакора. Вона із задоволенням висмоктує мозок із кісток наприкінці трапези. Їжа — це її комфорт. Якщо в неї пробуджується апетит після вечері, вона часто встає посеред ночі, щоб повимащувати сковороди й вишкребти каструлі. Бібі Гуль зовсім не може худнути, як би Лейла не старалася. Навпаки, її обхват тільки збільшується. І якось так виходить, що в неї всюди є запаси: у старому комоді, під килимом, у щілині в стіні, або в торбі. Ось де вона ховає іриски: знебарвлені, борошнисті, з крупинками, молочні іриски з Пакистану, приторно солодкі й деколи навіть згірклі. Але це молочні іриски, на обгортках зображені корови й вона може їх беззвучно смоктати.

Зате треба намагатися колоти мигдаль зовсім тихо. Бібі Гуль шкода себе. Вона одна в кімнаті, сидить на матраці, погойдуючись узад-уперед, приховуючи в руці горіхи. Дивиться в нікуди. З кухні до неї доноситься брязкіт каструль і сковорідок. Скоро всі доньки підуть від неї. Шакіла вже пішла, на черзі Бульбула. Коли піде Лейла, невідомо, що тоді робити. Не буде нікого, хто б її доглянув.

— Ніхто не дістане Лейлу, поки я не помру, — каже вона про свою дев’ятнадцятирічну доньку. Багато чоловіків просили її руки, але відповідь Бібі Гуль завжди була негативною. Ніхто, крім Лейли не догляне її так добре.

Бібі Гуль тепер не вдарить пальцем об палець. Вона сидить на покутті, п’є чай і виношує думки. Її трудове життя закінчилося. Коли жінка має дорослих доньок, вона стає ніби старостою, що дає поради й наглядає за моральними підвалинами сім’ї, а на практиці — за поведінкою доньок. Мати гарантує, що вони нікуди самі не підуть, що правильно одягнуться, що не зустрічатимуться з чоловіками, крім членів родини, що вони будуть слухняні і ввічливі. Увічливість, на думку Бібі Гуль, є великою чеснотою. Після Султана вона друга за рангом в родині.

Її думки плавно переходять на Шакілу, яка тепер живе за високими глиняними мурами, чужими мурами. Вона уявляє її з важкими відрами води, набраними з криниці у дворі, оточеною курми й десятьма дітьми-сиротами. Бібі Гуль переживає, що можливо зробила помилку. А якщо він недобрий? Усе ж таки квартира спорожніла без Шакіли.

Насправді невелика квартира лиш трішечки спорожніла без Шакіли. У чотирьох кімнатах тепер живуть не дванадцять, а одинадцять душ. Султан, Соня і їхня однорічна донька живуть в одній кімнаті. Султанів брат Юнус і найстарший син Мансур сплять у другій. У третій кімнаті всі інші: Бібі Гуль і її дві незаміжні доньки Бульбула й Лейла, Султанові молодші сини Екбал та Аймал і син Маріам Фазіль, їхній племінник і внук Бібі Гуль.

У четвертій кімнаті облаштована комора для книг, листівок, рису, хліба, зимового одягу влітку і літнього взимку. Одяг членів родини зберігається у великих коробках, оскільки в жодній кімнаті немає шаф. Багато часу кожного дня забирає відшукування речей. Стоячи або сидячи серед коробок, жінки перебирають у руках одяг, взуття, кривобоку сумку, старий контейнер, стрічку, ножиці чи скатерть. Речі або визнаються гідними до вжитку, або просто оглядаються й кладуться назад в коробку. Дуже рідко щось викидається, тому кількість коробок постійно збільшується. Кожен день у коморі перестановка. Якщо треба щось дістати з самого дна коробки, усе переставляється.

Крім великих коробок із одягом і різним непотребом, кожен член родини має невелику шухляду з ключиком. Жінки ходять із ключем пришпиленим до суконь. Шухляда — єдина приватна річ. Кожен день можна побачити, як вони сидять схилившись над своєю шухлядою. Вони можуть вийняти прикрасу й розглядати її або приміряти на себе, а потім покласти назад. Накладають крем, про який забули, або наносять парфуми, які хтось колись подарував. Можливо, вони задивляються на фотографію кузена й марять ним або, як Бібі Гуль, ласують молочною ірискою чи печивом, що були приховані на чорний день.

Султан має засклену книжкову шафу на замку, через яку він може читати написи на корінцях книжок. Шафа містить збірки поезій Гафіза і Румі, а також столітні путівники та потерті старі атласи. У секретних місцях між сторінками він також ховає свої гроші. Не можна довіряти афганській банківській системі. У цій шафі Султан тримає свої найцінніші твори, книги з дарчими написами та книжки, які він хотів би сам колись прочитати. Але в цей момент він проводить усі свої дні в крамниці й не має часу. Він виходить з дому перед восьмою годиною ранку й повертається о восьмій вечора. Залишається тільки часу, щоб погратися з маленькою донечкою Латіфою, повечеряти й розібратися з родиною, якщо щось сталося за час його відсутності. Зазвичай нічого не стається. Життя в жінок дому тихе, та й це було б нижче Султанової гідності розбиратися в їхніх чварах.

У самому низу шафи Соня тримає свої особисті речі. Кілька гарних шалей, трохи грошей, іграшки, які ця мама з її простацьким минулим не дає дитині гратися, щоб не поламала. Копія ляльки Барбі, яку Латіфа отримала на свій перший день народження, так і сидить вгорі на шафі нерозпакована в м’ятому целофані.

Ця книжкова шафа є єдиним предметом умеблювання в домі. Немає тут ні радіо, ні телевізора. Єдиними прикрасами є килимки вздовж стін і великі незручні подушки. Килимки використовуються вночі для спання і вдень для сидіння. На подушках сплять вночі й підпираються ними вдень. Для їдження на підлозі розстеляється вощена скатерть. Усі сидять навколо схрестивши ноги і їдять руками. Коли їсти закінчено, скатертину миють і скручують.

Підлога кам’яна й холодна, покрита великими килимами. Стіни потріскані. Двері перекошені й деякі не закриваються, мусять завжди бути відкритими. Є кімнати, що відокремлені лише простирадлами. Діри у вікнах заткнені старими рушниками.

У кухні є раковина, гасовий примус і плита. На підвіконнях розкладені овочі й залишки їжі з попереднього дня. Полиці прикриті фіранками, щоб начиння на них не кіптюжилося сажею та димом від примусу. Але як би тут не старалися тримати все в чистоті, зажди налітає шар жиру, до якого налипає ще й постійний кабульський пил, який пробирається на всі лавки, полиці й підвіконня.

Ванна кімната — це відгороджене місце в кухні з дверцями. Це не більше, ніж дірка в цементній підлозі й умивальник. В одному куті є плита, на якій дровами нагрівають воду для вмивання. Є також велика каністра для води, куди набирають воду, коли вона є в трубах. Над каністрою невеличка полиця, на якій є шампунь, кавалок мила, завжди чорного кольору, зубні щітки й тюбик китайської зубної пасти, що містить зернисту речовину невизначеного хімічного присмаку.

«Це була колись гарна квартира, — розповідає Султан. — Ми мали воду, електрику, картини на стінах, усе».

Але під час громадянської війни квартиру сплюндрували й спалили. Коли родина повернулася, квартира була практично зруйнована і їм прийшлося обходитися в побуті тим, що залишилося. Найдавніша частина дільниці під назвою Мікрорайон, де жила сім’я Ханів, опинилася на лінії фронту між силами героя моджахедів Массуда та силами ненависного Гульбудіна Гекматіяра. Массуд контролював більшу частину Кабула, а війська Гекматіяра були сконцентровані на висоті на околиці міста. Вони стріляли одні по одним ракетами й частина з них попадала в Мікрорайон. На іншій висоті розмістився узбек Абдул Рашид Достум, а на третій фундаменталіст Абдул Расул Сайяф. Їхні ракети попадали в інші дільниці міста. Фронт рухався від вулиці до вулиці. Ватажки воювали чотири роки, поки нарешті таліби не ввійшли в Кабул, а польові командири не втекли, звільнивши місце для молодих та зелених священників.

Бої припинилися шість років тому, але Мікрайон усе ще виглядає, як поле битви. Будівлі поперчені знаками від куль і осколків. Багато вікон затягнені плівкою замість скла. У стелях є тріщини, а квартири на останніх поверхах спалені: такі собі зяючі рани, у які раніше попадали снаряди. Найзапекліші бої були на Мікрорайоні, тому більшість мешканців повтікало. На узгір’ях Маранджану, що височіють над Мікрорайоном, де розташовувалися сили Гекмаріяра, після закінчення війни все залишилося неприбраним. Ракетні пускові установки, розбиті автомашини й танки розкидані навколо. І це лише якихось п’ятнадцять хвилин ходу пішки від житлових дільниць Кабула. Колись це було популярне місце для пікніків. Також тут знаходиться могила Надір-Шаха, страченого в 1933 році батька Захір-Шаха. Зараз могила зруйнована: у куполі повно дір, а колона зламалася. Не така видовищна могила його дружини поруч — у ще гіршому стані. Вона вимальовується ніби скелет на постаменті над містом, уся розбита. Хтось пробував скласти шматки докупи, щоб було видно рядки з Корану.

Усі навколишні пагорби заміновані, але серед розкиданих ракетних гільз і металобрухту можна побачити якісь ознаки миру. Це чорнобривці, що ростуть у викладених з круглого каміння колах. Вони єдині, що пережили і громадянську війну, і засуху, і талібів.

З віддалених пагорбів Мікрорайон виглядає, як типова радянська забудова. Ці будинки були подарунком росіян. У п’ятдесяті та шістдесяті роки радянських інженерів посилали в Афганістан будувати так звані хрущовки, які врешті-решт заполонили весь Радянський Союз і які всюди були однакові, а чи то в Кабулі, чи Калінінграді, чи Києві: п’ятиповерхові будинки з квартирами на дві, три або чотири кімнати.

Коли підходиш ближче, стає ясно, що вони мають занедбаний вигляд не через типову радянську зношеність, а через кулі й війну. Навіть залізобетонні лавки біля дверей під’їздів розбиті вщент і лежать руїнами між ямами, що були колись асфальтом.

У Росії на лавках сидять бабушки, старі жінки з паличками, вусами й хустками на голові, що спостерігають за всім навколо. На Мікрорайоні тільки старі чоловіки сидять біля будинків і теревенять, увесь час перебираючи чотки між пальцями. Збереглося лише кілька дерев, які кидають на них легку тінь. Жінки поспішають мимо, несучи під паранджами торби з покупками. Рідко можна побачити, щоб жінка зупинилася й заговорила з сусідами. На Мікрорайоні, якщо жінка хоче потеревенити, вона йде в гості й слідкує, щоб ніхто з чоловіків, крім членів родини, її не бачив.

Квартири були сплановані за радянським принципом рівності, але в межах чотирьох стін, звичайно, нема ніякої рівності. Хоча ідея, з якою будувалися багатоквартирні будинки, була створити безкласове житло в безкласовому суспільстві, на практиці квартири на Мікрорайоні виявилися житлом для середнього класу. У той час, коли вони будувалися, переїзд із глиняної хати в селі в помешкання з водопроводом вважався досягненням вищого статусу. Сюди заселялися інженери й учителі, власники крамниць і водії вантажівок. Але зараз термін середній клас мало що значить в країні, де так багато людей утратили все, що мали, і в якій усе регресує. Колишня гордість, вода в крані, зараз протягом останніх десяти років є хіба що насмішкою. На перших поверхах холодна вода є лише протягом кількох годин уранці, потім нема. Деколи вода буває на другому поверсі, але вище третього її не буває ніколи. Занадто низький тиск. У дворах будинків викопали криниці, і тепер діти щодня гасають по сходах носячи відра, пляшки й казани.

Електрика також була гордістю квартир. Тепер в основному їхні мешканці живуть у темряві. Через спеку електрику подають дуже скупо: через день на чотири години, від шостої до десятої вечора. Якщо в одній частині міста є електрика, в іншій у цей час темно. Деколи в усіх темно. Єдине вирішення проблеми — запалити гасову лампу й сидіти в напівтемряві, хоча в’їдливий дим пече очі й вони починають сльозитись.

Сім’я Ханів живе в одному з найстаріших багатоквартирних будинків, поблизу пересохлої річки Кабул. Сидячи в чотирьох залізобетонних стінах, далеко від села, де виросла, Бібі Гуль думає про темні сторони життя. З того часу, як помер чоловік, вона не відчуває себе щасливою. Як казали його родичі, він був працьовитим, глибоко релігійним, строгим, але справедливим.

Після смерті батька, на троні всівся Султан. Його слово — закон. Кожен, хто не послухається, буде покараний. Він владарює не тільки в домі, але пробує командувати також братами й сестрами, що живуть окремо. Брат, що лиш на два роки молодший від нього, має цілувати йому руку при зустрічі, і Боже борони його, якщо він спробує суперечити Султанові, або ще гірше — закурить перед ним цигарку. Повагу до старшого брата треба засвідчувати всіма способами. Султан має свої причини для такої строгої поведінки. Він уважає, що якщо сім’ї не дисципліновані й непрацьовиті, ніколи не буде оновленого процвітаючого Афганістану.

Якщо ні догана, ні бійка не мають ніякого ефекту, наступним покаранням буде відречення. Султан ніколи не говорить зі своїм молодшим братом Фарідом або про нього. Фарід не захотів працювати в Султановій крамниці, а натомість відкрив свою книгарню й палітурну майстерню. З того часу Султан із ним не розмовляє. І нікому в родині не дозволено з ним розмовляти. Ім’я Фаріда ніколи не згадується. Він більше не брат Султанові. Фарід також живе в одній зі спустошених квартир на Мікрорайоні. Усього кілька хвилин ходу від Ханів. Коли Султан у своїй крамниці, Бібі Гуль відвідує Фаріда та його сім’ю, але Султан про це не знає. Так само роблять його брати і сестри. Незважаючи на заборону, Шакіла приймає запрошення брата перед весіллям і проводить цілий вечір із ним, а Султанові каже, що була в тітки. Перед заміжжям, усі члени родини мають запросити її на прощальний обід. Султана запрошують на всі родинні святкування, але не брата. Ніхто з кузин, дядьків або тіток не хоче прогнівитися перед Султаном. Це буде неприємно й невигідно. Але Фаріда люблять.

Ніхто насправді не пам’ятає, через що сталася сварка між Султаном і Фарідом. Знають лише, що Фарід довів свого старшого брата до шаленства, а Султан кричав йому вслід, що зв’язок між ними розірвано назавжди. Бібі Гуль просить їх обох помиритися, але брати лише знизують плечима. Султан тому, що це обов’язок молодшого просити пробачення. Фарід тому, що відчуває, що винен Султан.

Бібі Гуль народила тринадцять дітей. Коли їй було чотирнадцять, народилася перша донька Фероза. Нарешті життя стало чогось вартим. Перші роки свого дитячого заміжжя вона проплакала, тепер життя стало кращим. Як найстарша, Фероза не отримала ніякої освіти. Сім’я була бідною, тому Фероза носила воду, замітала, доглядала за молодшими. Коли їй було п’ятнадцять, її видали заміж за сорокарічного. Він був багатий і Бібі Гуль вирішила, що багатство принесе щастя. Фероза була гарною й вони отримали за неї двадцять тисяч афгані.

Двоє наступних дітей померли в ранньому віці. Чверть афганських дітей помирає у віці до п’яти років. Країна має найвищі показники дитячої смертності у світі. Діти помирають від кору, вітрянки, простуди, але найчастіше від діареї. Багато батьків вважають, що дітям не треба нічого давати під час діареї, що врешті-решт це пройде. Вони думають, що можна висушити хворобу. Таке трактування коштувало життя тисячам дітей. Бібі Гуль більше не пам’ятає, від чого померли її двоє дітей. «Вони просто померли», — каже вона.

Потім з’явився на світ Султан, коханий Султан, шановний Султан. До того часу, коли син Бібі Гуль досяг зрілості, її становище серед свекрух і тещ значно зміцнилося. Наречену оцінюють за її вигляд, жінку за кількістю синів, що вона народила.

Як найстаршому синові, йому перепадало все найкраще, незважаючи на бідність родини. Гроші, які вони отримали за Ферозу, пішли на оплату навчання Султана. З самого дитинства з ним рахувалися, і батько довіряв йому відповідальні доручення. Коли йому було сім років, він уже працював повний робочий день, на додаток до своїх шкільних занять.

Через пару років після Султана з’явився Фарід. Він був шибайголовою, що постійно встрявав у бійки й приходив додому в порваному одязі та з розбитим носом. Він пив і курив, звичайно, без відома батьків, але був дуже милим, коли не злився. Бібі Гуль знайшла йому жінку й тепер він одружений, має двох доньок і сина. Але він був відлучений від помешкання в будинку номер 37 на Мікрорайоні. Бібі Гуль зітхає. Її серце розривається через ворожнечу між двома найстаршими синами. Чому б їм не вести себе розумно?

Після Фаріда була Шакіла. Весела, уперта, сильна Шакіла. У Бібі Гуль котиться сльоза. Перед очима постає картина, як Шакіла тягне важкі відра води.

Потім був Несар Ахмад. Коли вона згадала про нього, сльози потекли рікою. Несар Ахмад був тихим, добрим і здібним до навчання. Він закінчував школу в Кабулі й хотів стати інженером, як Султан. Але одного дня він не прийшов додому. Однокласники розповіли, що військова поліція схопила найдужчих в класі хлопців й змусила записатися в армію. Це було під час радянської окупації й афганські урядові збройні сили діяли, як сухопутні війська для радянських збройних сил. Їх виставляли на лінію фронту проти моджахедів. У моджахедів були кращі вояки, вони краще знали місцевість й окопувалися в горах, чекаючи, коли росіяни та їхні союзники афганці ввійдуть в гірські проходи. У такому гірському проході зник Несар Ахмад. Бібі Гуль думає, що він живий. Може його взяли в полон. Може він втратив пам’ять і живе собі десь щасливо. Кожен день вона молить Аллаха, щоб він повернувся.

Після Несара Ахмада з’явилася Бульбула, що захворіла на смуток після того, як ув’язнили її батька. Зазвичай вона сидить удома й дивиться в нікуди.

Міріам, що народилася через кілька років, мала більше життєвої сили. Вона була розумною, кмітливою і здібною в школі. Вона виросла гарною й багато хто претендував на її руку. Коли їй виповнилося вісімнадцять, вийшла заміж за хлопця з їхнього села. У нього була своя крамниця й Бібі Гуль вважала, що він чудова пара. Міріам переїхала в його дім, де ще жили його мама й брат. Було багато роботи. У його мами руки не мали практично ніякої користі. Вона сильно обпекла їх у печі. Кілька пальців утратила, кілька спеклися разом. Обидва великі пальці стали обрубками. Але вона може сама їсти, може дивитися за дітьми й носити деякі речі, якщо притулить їх до себе.

Міріам була щасливою у своєму новому домі. Потім почалася громадянська війна. Коли одна із кузин Міріам вийшла заміж в Джалалабаді, сім’я ризикнула поїхати туди, незважаючи на непевність доріг. Її чоловік Карімулла залишився, щоб наглядати за крамницею в Кабулі. Одного ранку, коли він прийшов відчиняти магазин, то потрапив у перестрілку. Куля влучила прямо в серце й Карімулла помер на місці.

Міріам плакала три роки. Тоді Бібі Гуль і мати Карімулли вирішили, що вона має одружитися з братом небіжчика Хазімом. Вона створила нову сім’ю й зібралася силами заради своїх двох дітей. Зараз вона вагітна п’ятою дитиною. Її найстарший син від шлюбу з Карімуллою Фазіль має десять років і вже працює на повний робочий день. Він носить пакунки й продає книжки в Султановій книгарні і живе з ним, щоб трохи полегшити життя Маріам.

Потім з’явився Юнус, улюбленець Бібі Гуль. Це він потакає її забаганкам, купує їй невеличкі подарунки, завжди питає, що їй треба, а вечорами після вечері, коли вся родина сидить або лежить на килимах, кладе свою голову їй на коліна. День народження Юнуса — єдиний день народження її дітей, якого вона знає точну дату. Він народився в той день, коли Захір-Шах утратив владу під час перевороту — 17 липня 1973 року.

В інших дітей нема ні днів, ні дат народження. Рік народження Султана припадає десь на час між 1947 і 1955 роком, залежно від документа, у якому це вказано. Коли Султан складає роки дитинства, роки в школі, в університеті, першу війну, другу війну й третю війну, у нього виходить трохи за п’ятдесят. Так само вираховують свої роки й інші. Оскільки ніхто точно не знає, завжди можна вибрати собі вік до вподоби. Таким чином Шакіла може бути тридцятирічною, але вона легко може виявитися на п’ять-шість років старшою.

Після Юнуса народився Басир. Він живе в Канаді. Його мати подбала про одруження там з однією родичкою. Вона його більше не бачила й не говорила з ним відтоді, як він виїхав два токи тому. Бібі Гуль знову пускає сльозу. Їй страшенно не подобається бути далеко від своїх дітей. Вони — це все, що вона має в житті, крім зацукрованого мигдалю на дні шухляди.

Народження останнього сина стало причиною того, що Бібі Гуль пристрастилася до їжі. Через кілька днів після його народження вона змушена була віддати його бездітній родичці. Молоко й далі прибувало, і Бібі Гуль плакала. Жінка завойовує собі статус через народження дітей, особливо синів. Стерильні жінки не цінуються. Родичка Бібі Гуль уже п’ятнадцять років була бездітною. Вона молила Бога, упадала в безнадію, пробувала всі мислимі ліки й засоби, а коли Бібі Гуль почала виношувати свою дванадцяту дитину, попросила її в неї для себе.

Бібі Гуль відмовила: «Я не можу віддати свою дитину».

Родичка продовжувала випрошувати, скиглити, погрожувати. «Змилуйся наді мною, ти вже маєш велику сім’ю, а я не маю. Просто віддай мені цю дитину», — голосила вона. «Я не можу жити без дітей», — голосила родичка.

Урешті Бібі Гуль здалася й пообіцяла їй дитину. Коли народився син, вона тримала його коло себе двадцять днів. Вона годувала, колисала його й плакала, що має його віддати. Бібі Гуль була поважною жінкою саме завдяки своїм дітям. Вона хотіла мати їх якнайбільше. Але вона дотрималася обіцянки й після обумовлених двадцяти днів віддала його родичці. Хоча молоко продовжувало прибувати, вона не могла його більше годувати. Усі зв’язки з матір’ю повинні бути обірвані, з цього часу вони лише родичі. Бібі Гуль знає, що з ним добре обходяться, але вона все ще оплакує втрату сина. Коли вона бачить його, удає байдужість, як і обіцяла, коли віддавала.

Наймолодшою дитиною Бібі Гуль є Лейла. Розумна, вправна Лейла, що виконує більшу частину домашньої роботи. У свої дев’ятнадцять, вона є останньою, про кого згадують, і останньою в ієрархії: наймолодша, неодружена, дівчина.

Коли Бібі Гуль була в її віці, вона вже мала чотирьох дітей: двох, що померли і двох живих. Але зараз вона не думає про це. Чай її охолов і сама вона теж змерзла. Бібі Гуль ховає горіхи під матрац і хоче, щоб хтось приніс їй вовняну шаль.

«Лейло», — кричить вона. Лейла полишає каструлі і йде на її голос.