Кабульський книгар

Заклик Алі

Цілими днями йому недобре. Непростимо, думає він. Непростимо. Він пробує митися, але це не допомагає. Він пробує молитися, але не виходить. Він вивчає Коран, ходить у мечеть, але відчуває себе нечистим, нечистим. Брудні думки, що він виношував останнім часом, роблять його поганим мусульманином. Бог його покарає. «Усе, що ти робиш, потім повертається до тебе, — думає він. — Дитина. Я згрішив проти дитини. Я дозволив йому позбиткуватися над нею. Я цьому не завадив».

Гидливість на душі перетворюється у відразу до світу, але з часом пам’ять про дівчинку-жебрачку притуплюється. Мансур змучився від життя, рутини, марноти. Усім він незадоволений і всі його дратують. Злиться на батька, що прикував його до своєї крамниці, коли життя тим часом спливає без нього.

«Мені сімнадцять, — думає він. — Життя закінчилося так і не почавшись».

Мансур сидить похмурий за прилавком, лікті на столі, чоло занурене в долоні. Він піднімає голову й оглядається: на книги про іслам, пророка Магомета, відомі тлумачення Корану. Він бачить книжки зі збірками афганських казок, біографії афганських королів і правителів, величезні томи про війну з Британією, чудові книжки про коштовне каміння Афганістану, підручники з афганської вишивки, а також тоненькі «млинці» фотокопій із книг про афганські звичаї та традиції. Він дивиться з-під лоба на це все, а тоді грюкає кулаком по столу.

«Чому я народився афганцем? Я ненавиджу бути афганцем. Усі ці свинячі звичаї та обряди без ножа вбивають мене. Поважай те, поважай це. Нема ніякої свободи. Я нічого не вирішую, — розмірковує Мансур. — Батько лише рахує гроші від продажу книжок».

— Хай забирає свої книжки й удавиться ними, — шипить він крізь зуби й озирається, сподіваючись, що його ніхто не почув. Поряд із Аллахом і пророками, «батько» — єдина найважливіша постать в афганському соціальному устрої. Перечити його волі не можна навіть такій особі, як Мансур. Він свариться зі всіма підряд і переступає через кожного: тітки, сестри, мати, брати, але в жодному разі не через батька. «Я раб, — думає він. — Я спрацювався так, що залишились тільки шкіра й кості й усе це лиш за дах над головою і чистий одяг». Понад усе Мансур хоче вчитися. Він сумує за життям і друзями, які він мав у Пакистані. Тут він не має часу на друзів, а єдиного тутешнього друга Рахімуллу — він більше не хоче бачити.

Настає час саме перед афганським Новим роком — святом навруз. По всій країні готуються до пишних бенкетів. Попередні п’ять років Талібан забороняв святкування. Вони вважали навруз поганським звичаєм поклоніння вогню та сонцю. Його коріння сягало зороастризму, релігійного вірування, що зародилося в Персії в шостому столітті до нашої ери. Вони також заборонили традиційну новорічну прощу на могилу Алі в Мазарі-Шарифі. Протягом століть прочани збиралися там, щоб очиститися від гріхів, попросити прощення, оздоровитися й зустріти Новий рік, який згідно з афганським календарем наступає 21 березня, на весняне рівнодення, коли довжина дня і ночі однакова.

Алі був кузеном і зятем Магомета, а також — четвертим халіфом. Саме через нього в мусульманському світі стався розкол на сунітів та шиїтів. Шиїти вважають Алі другим, хто заступив пророка Магомета, а суніти — четвертим. Але навіть для сунітів, як Мансур і більшість афганців, він є одним із найславніших героїв ісламу. Хоробрий воїн із мечем у руці, як говорить історія. Алі був убитий у 661 році в Куфі, і, згідно з більшістю істориків, похований у Наджафі в Іраку. Але афганці твердять, що його послідовники викопали тіло, боячись, щоб вороги не помстилися його тілу і не покалічили його. Вони прив’язали тіло до білої верблюдиці і погнали її так далеко, як тільки вона могла забігти. Там, де вона впала, вони і поховали його. Згідно легенди це було місце, що потім стало відоме, як Мазарі-Шариф, «могила величного». Протягом п’яти століть це місце позначав лише невеликий камінь, лише у дванадцятому столітті, після того, як Алі наснився одному муллі, був збудований скромний надгробок. Потім на сцені появився Чингізхан і осквернив могилу, і знову вона кілька століть не мала особливих позначок. На початку п’ятнадцятого століття там, де афганці вважають, покояться останки Алі, був збудований мавзолей. І склеп, і мечеть, яка пізніше була збудована поруч, — є тим місцем, що притягує прочан.

Мансур вирішив здійснити прощу. Він уже думав про це деякий час. Йому треба тільки дістати дозвіл від батька, адже подорож спричинить його кількаденну відсутність у книгарні. Султан найбільше ненавидить, коли Мансур відсутній. А в нього вже навіть є компанія для подорожі. Це іранський журналіст, який часто заходить купити книжку. Вони якось розговорились про святкування Нового року й іранець запропонував поїхати разом, оскільки в нього в машині є місце. «Я врятований, — подумав Мансур. — Алі кличе мене. Він хоче простити мене».

Утім, Султан був проти. За короткий час поїздки батько не впорається без нього. Він каже, що Мансур повинен вести каталог, наглядати за роботою теслі, що встановлює нові полиці, і продавати книги. Більше нікому цієї роботи не можна довірити. Він навіть не довіряє майбутньому зятю Расулу. Мансур ледь не лускає від люті. Оскільки він боявся попросити батька, то він відклав цю розмову до останнього вечора перед від’їздом. Аж тут таке… Батько твердо стояв на своєму:

— Ти мій син і робитимеш те, що я скажу. Ти мені потрібен у книгарні.

— Книжки, книжки, гроші, гроші, усе, про що ти думаєш, — гроші, — кричить Мансур.

— Я повинен продавати книжки про Афганістан, не знаючи цієї країни. Я практично не був поза Кабулом, — каже він сердито.

Наступного ранку іранець від’їжджає. Мансур демонструє свій протестний стан. «Як батько міг йому відмовити?» Не промовивши жодного слова, він відвозить батька до книгарні. Відповідає односкладовими словами на запитання. Зібрана за всі роки злість на батька вирує в ньому. Мансур закінчив лише десять класів, коли Султан забрав його зі школи і привів у книгарню. Він так і не отримав середньої освіти. На всі свої прохання отримує негативну відповідь. Єдина річ, яку дав батько — це машина: щоб Мансур міг всюди возити його. А ще поклав відповідальність за книгарню, де він поступово перетворюється серед книжок на пилюку.

— Як хочеш, — каже раптом Мансур. — Я робитиму все, про що ти попросиш, але, будь ласка, не думай, що я це роблю з власної волі. Ти ніколи не дозволяєш робити те, що мені подобається. Ти ламаєш мене.

— Можеш поїхати наступного року, — відповідає Султан.

— Ні, я ніколи не поїду. І ніколи тебе ні про що не проситиму.

Уважається, що лиш ті, кого Алі покличе, можуть їхати в Мазарі-Шариф. «Чому Алі не хоче його? Невже його думки були такими непростимими? А може батько не чує, що Алі кличе його?»

Султан засмутився від Мансурової ворожості. Він кидає погляд на пригніченого, високого підлітка і йому стає страшно.

Відвізши батька до книгарні, а брата й дядька у дві інші, він відчиняє свою й всідається за вкритий пилом прилавок. Занурившись у свої важкі й темні думки, Мансур відчуває, що життя скінчилося, що воно накрило його цим книжковим пилом.

Прибуло нове замовлення. Заради пристойності, він мусить знати, що там. Це збірки поезій містичного Румі, одного з найулюбленіших батькових поетів і найвідомішого з усіх афганських суфіїв, цих ісламських містиків. Румі народився в 1200 роках, у Балху поблизу Мазарі-Шарифа. «О, ще однин знак», — подумав Мансур. Він вирішує зібрати всі знаки, що підтверджують його намір і тоді він покаже батькові. Вірші про те, як очиститися, щоб стати ближче до Бога, який є Досконалістю. Вони про те, як забути про себе, про своє еґо. Румі пише: «Еґо — це зло між людиною і Богом». Мансур читає про те, як навернутися до Бога і як життя повинно обертатись навколо Бога, а не навколо себе. Мансур знову відчуває себе нечистим. Чим більше він читає, тим більше стверджується в намірі поїхати. Він постійно повертається до простого вірша:

Вода, Бог і Румі, усі покинули Мансура. Безперечно, іранець уже десь високо в засніжених горах Гінду-Кушу. Мансур лютує весь день. Та ось надходить вечір, час закриватися й забирати батька і братів, щоб їхати додому, де чекає ще одна миска рису, ще один вечір в оточенні його тупої родини.

Якраз коли він вішає важку колодку, щоб припасувати затулки поверх дверей, зненацька появляється Акбар, іранський журналіст. Мансуру здалося, що це привид.

— Ти не поїхав? — питає він здивованим голосом.

— Ми поїхали, але тунель Саланг був сьогодні закритий, то ж ми спробуємо завтра, — каже він. — Я зустрів твого батька по дорозі, він попросив мене взяти тебе з нами. Від’їжджаємо від мене завтра о п’ятій, як тільки закінчиться комендантська година.

— Він справді так сказав? — Мансур не має слів, «Це точно Алі кличе мене. Уявіть собі, Алі покликав мене», — промовляє подумки він.

Для гарантії того, що батько не передумає, Мансур ночує в Акбара. Наступного ранку вдосвіта вони вирушають. Єдиним Мансуровим багажем є пластиковий пакет, забитий бляшанками кока-коли й фанти та печивом із кремом смаку бананів і ківі. З Акбаром їде друг, і всі мають гарний настрій. Вони слухають поп-музику з індійських кінофільмів і співають на все горло. Мансур узяв із собою свій скарб, європейську касету «Поп-музика вісімдесятих». «Is this love? Baby, don’t hurt me, don’t hurt me no more», — розноситься з машини прохолодним ранком. Ще поки вони проїхали півгодини, Мансур устиг з’їсти пачку печива й випити дві бляшанки коли. Він відчув свободу. Йому хочеться кричати й гукати, і він висовує голову з вікна: «У-у-х! Алі-і-і! Я їду, Алі!»

Вони проїжджають райони, яких раніше він не бачив. Одразу на північ від Кабулу лежить Шомалійська рівнина, одне з найбільш зруйнованих війною місць в Афганістані. Усього лише кілька місяців тому земля здригалася тут від бомб, скинутих американськими бомбардувальниками «В-52». «Як гарно», — кричить Мансур. З відстані рівнина виглядає гарно, на фоні могутніх засніжених гір Гінду-Куш, що гордо пнуться до неба. Гінду-Куш означає смерть індусам. Тисячі індійських солдатів замерзли на смерть у цих гірських пасмах під час військових вилазок на Кабул.

Коли виїжджаєш безпосередньо на плато, картини війни стають явними. На противагу індусам, Гінду-Куш не зупинив «В-52». Багато розбомблених таборів талібів так і залишаються руїнами. Їхні домівки перетворилися на величезні кратери або порозкидані на велику відстань від ударів бомб об землю. Перекручене металеве ліжко, на якому можливо був убитий уві сні таліб, виглядає при дорозі як скелет. Поруч лежить прошитий кулями матрац.

Але найбільше постраждали табори від мародерства. Буквально через кілька годин, як таліби забралися геть, сюди збіглося місцеве населення, підбираючи солдатські умивальники, гасові лампи, килимки та матраци. Злидні були причиною того, що мародерство стало неуникним. Ніхто не оплакував мертвих, що лежали вздовж доріг або в піску. Навпаки, місцеве населення поглумилося над багатьма з них: виколювали очі, знімали шкіру, рубали тіло на шматки. Це була помста талібам за те, що вони роками тероризували народ Шомалійської долини.

П’ять років ця долина була лінією фронту між талібами і людьми Массуда з Північного Альянсу, і влада тут переходила з рук у руки шість разів. Оскільки фронт рухався туди-сюди, місцевому населенню довелося тікати або на північ в Панширську долину, або на південь у Кабул. Місцеві були таджиками і ті, хто шкандибав позаду, могли потрапити під талібські етнічні чистки. Перед тим, як відійти, таліби отруїли криниці, підірвали водопроводи й дамби, що були критично важливими для цієї посушливої долини, яка до війни вважалася житницею Кабула.

Мансур мовчки споглядає жахливі села, повз які вони проїжджають. Більшість лежать у руїнах і видніються на горизонті, немов скелети. Під час спроб підкорити останні території країни (Панширську долину, гори Гінду-Куш і пустельні райони на кордоні з Таджикистаном), таліби систематично зрівнювали із землею цілі села. Можливо вони досягнули б свого, якби не настало 11 вересня й у світі нарешті не зацікавилися Афганістаном.

Навколо лежать покручені танки, розбиті військові автомобілі та купи металу, про призначення якого Мансур може лише здогадуватися. Самотній чоловік іде за плугом. Посередині його ділянки лежить розбитий танк. Він ретельно обробляє ділянку навколо — танк заважкий, щоб пересунути.

Машина швидко несеться по розбитій дорозі. Мансур намагається розгледіти село, звідки походить його мама. Він не був там з п’яти- чи шестирічного віку. Його палець завжди вказує на ще більше руїн. Ось! Ось! Але ніщо не відрізняє одне село від іншого. Місцем, куди він малим хлопчиком приїздив до родичів, може бути будь-яка із цих куп уламків. Він згадує, як бігав стежками й полями. Тепер ця долина є найбільш замінованим місцем у світі. Безпечними є лише шляхи. Діти з оберемками хмизу та жінки з відрами води бредуть вздовж цих доріг. Вони стараються оминати окопи, де можуть бути міни. Машина з прочанами обминає групу міношукачів, що ретельно підриває міни або переконується, що підривні знаряддя нешкідливі. Щодня проходять кілька метрів.

Понад цими смертельними пастками в ровах цвіте повно диких темно-червоних тюльпанів на коротеньких ніжках. Але ними треба милуватися з віддаля. Збирати квітів — означає ризикувати позбутися руки або ноги.

Акбар розважається книжкою, опублікованою Афганською туристичною організацією в 1967 році.

— Уздовж доріг діти продають гірлянди з рожевих тюльпанів, — читає він уголос. — Навесні всю дорогу до самого Кабулу черешні, абрикоси, мигдаль і груші змагаються за увагу подорожніх.

Прочани сміються. Цієї весни вони натрапили на одиноке бунтівне черешневе дерево чи, може два, що пережили бомби, ракети, трирічну засуху й отруєні води. Але сумнівно, чи існує вільна від мін стежка, що веде до цих черешень.

— Місцева кераміка є однією з найкращих в Афганістані. Рекомендуємо зупинитися в одній із майстерень уздовж дороги й подивитися, як ремісники виготовляють тарелі та глечики відповідно до сторічних традицій, — продовжує читати Акбар.

— Здається традиції трохи постраждали, — каже Саїд, Акбарів друг, що веде машину. Уздовж дороги до самого Саланзького проходу не видно жодної майстерні. Починається підйом. Мансур відкриває третю бляшанку, випорожнює її та елегантно викидає через вікно. Краще засмічувати кратери від бомб, ніж власну машину. Дорога звивається до найвищого у світі гірського тунелю. Вона звужується. З одного боку гірське урвисько, з іншого — гірський потік (деколи водоспад, деколи струмок).

— Уряд запустив форель у річку. Через кілька років тут буде життєздатна колонія, — далі читає Акбар. Зараз у річці немає форелі. За роки, що пройшли з часу видання путівника, уряд мав інші справи, щоб нею займатися.

Спалені танки лежать у найнесподіваніших місцях: унизу в долині, в річці, нависши над прірвою, на боці, догори черевом або розтрощені на шматки. Почавши рахувати, Мансур швидко дійшов до сотні. Більшість походить із часів війни проти Радянського Союзу, коли Червона армія вкотилася з центральних середньоазіатських республік, думаючи, що взяла Афганістан під контроль. Росіяни скоро стали жертвами хитрого моджахедського способу ведення війни. Афганці орієнтувалися в горах, як дикі кози. Здалеку, зі спостережних постів на вершинах, вони могли спостерігати, як російські танки повзуть унизу між горами. Навіть зі своєю саморобною зброєю вони були практично недосяжні у своїх засідках. Вояки були всюди, замасковані під стада кіз, із автоматами Калашнікова на череві. Вони могли несподівано вдарити, коли їм було вигідно.

— На череві довгошерстих кіз можна сховати навіть ракетну пускову установку, — розповідає Акбар, який перечитав усе, що міг дістати, про війну проти Радянського Союзу.

Олександр Македонський також натерпівся на цих гірських дорогах. Захопивши землі навколо Кабулу, він подався в Середню Азію через Гінду-Куш, щоб захопити землі по той бік річки Аму-Дар’я.

— Уважається, що Олександр писав оди на честь цих гір, що «навівають містичні думки і вічний спокій», — продовжує читати Акбар із туристичного путівника.

— Уряд планував тут створити гірськолижний центр, — кричить він раптово й оглядає круті схили гір. — У 1967 році! Пишуть, що одразу після прокладення доріг з твердим покриттям!

Дороги були заасфальтовані, як і обіцяла Туристична організація. Але від асфальту небагато що залишилося. Плани гірськолижкого курорту залишились тільки кресленнями.

— То був би вибуховий спуск, — сміється Акбар. — Або міни можна було б позначити слаломними ворітцями! Пригодницькі Подорожі! АфганТурПригод — для тих, кому нудно в цьому світі.

Усі сміються. Трагічна реальність деколи набуває подоби мультфільму або швидше трилера. Вони уявляють яскравих сноубордистів, яких на схилах розносить на шматочки.

Туризм, колись важливе джерело прибутків для Афганістану, уже в минулому. Вони їдуть по дорозі, що колись називалася «траса хіппі». Прогресивна й не дуже молодь приїжджала, щоб помилуватися гарними краєвидами, дикою природою та спробувати найдешевшого гашишу у світі. Для досвідченіших був опіум. У шістдесяті та сімдесяті роки кілька тисяч хіппі приїжджали щороку в цей гористий край, орендували старі «лади» й уперед. Навіть жінки подорожували наодинці в цій гористій країні. Можливо, бандити з великої дороги й нападали на них тоді, але це лише додавало гостроти подорожі. Навіть усунення Захір-Шаха при перевороті 1973 року їх не зупинило. Тільки комуністичний переворот 1978 року та вторгнення роком пізніше, урешті-решт, поклали край хіппі на трасі.

Троє хлопців їдуть уже пару годин і аж тепер наздоганяють запізнілих прочан. Черга не рухається. Почало сніжити. Насувається туман, машина починає ковзати. Саїд не має ланцюгів.

— На машині з переднім і заднім приводом, ланцюгів не треба, — запевняє він.

Усе більше й більше машин пробуксовують у глибоких коліях із льодом і снігом. Якщо зупиняється одна машина, зупиняються всі. Дорога занадто вузька для обгону. Сьогодні весь рух із півдня на північ, із Кабула в Мазарі-Шариф. Наступного дня буде в протилежному напрямку. Гірська дорога не дає можливості руху в обох напрямках одночасно. 450-кілометровий шлях між Кабулом і Мазарі-Шарифом займає в кращому випадку дванадцять годин, деколи вдвічі, а то й у чотири рази більше.

— Багато машин, що потрапили в заметіль або під снігову лавину, відкопують лише влітку. Більшість із них навесні зникає, — дражниться Акбар.

Вони минають автобус, що спричинив чергу. Його виштовхали на самий край, а його пасажири, що тримають свій шлях на могилу Алі, голосують піднятим великим пальцем до повільно повзучих мимо автомашин. Мансур усміхається, коли бачить, що написано збоку на автобусі: «Hmbork-Frankfork-Landan-Kabal», — читає він і заходиться від сміху, побачивши, що написано на вітровому склі — «Wellcam! Kaing of Road» нанесено свіжою фарбою. «Що за королівський тур», — регоче Мансур. Вони не підбирають жодного пасажира з «Кабал-експреса». Саїд, Мансур і Акбар насолоджуються затишком свого маленького світу.

Вони в’їжджають у першу галерею. Це масивні цементні колони з дахом, що захищають дорогу від обвалів. Але в галереях також важко пересуватися. Оскільки вони відкриті стихіям, у них повно снігу, що нападав і перетворився на лід. Глибокі замерзлі колії є випробуванням для машини без ланцюгів.

Тунель Саланг знаходиться на висоті 3400 метрів над рівнем моря й разом із галереями, деякі з яких знаходяться на висоті 5000 метрів над рівнем моря, були подарунком Афганістану від Радянського Союзу, коли той намагався зробити з країни державу-сателіт. Робота радянських інженерів почалася в 1956 році і була закінчена в 1964 році. У п’ятдесяті роки росіяни також почали асфальтувати перші дороги в країні. За часів правління Захір-Шаха Афганістан вважався дружньою країною. Король-ліберал був змушений звернутися до Радянського Союзу, оскільки ні Америка, ні Європа не були зацікавлені інвестувати в цю високогірну країну. Королю потрібні були кошти й досвід, тому він волів ігнорувати той факт, що зв’язок із комуністичною супердержавою стає все тіснішим.

Тунель був стратегічно важливим під час спротиву талібам. У кінці дев’яностих герой моджахедів Массуд підірвав його при відчайдушній спробі зупинити наступ талібів на північ. Вони дійшли до цього місця, але не далі.

Зовсім темно або зовсім тьмяно. Машина ковзає, пробуксовує в снігу, застряє в глибоких коліях. Свище вітер, у завірюсі неможливо нічого розрізнити. Саїд думає, що тримається колії. Вони їдуть по снігу й темному льоду. Тільки Алі може гарантувати безпеку подорожі без ланцюгів. «Не може бути, щоб я загинув не діставшись його могили, — думає Мансур. — Алі покликав мене».

Трохи світлішає. Вони на в’їзді до тунелю Саланг. Ззовні висить попередження: «Увага. Небезпека отруєння. Якщо ви застрягли, вимкніть двигун і пробирайтеся до найближчого виходу». Мансур запитально дивиться на Акбара.

— Лише місяць тому через лавину п’ятдесят людей опинилися відрізаними від світу в цьому тунелі, — розповідає добре поінформований Акбар. — Було мінус двадцять, тому, щоб не замерзнути, водій залишив двигун увімкненим. Через кілька годин, коли вдалося відкидати сніг, десять чи двадцять людей уже спали через отруєння чадним газом і померли. Таке трапляється постійно, — розповідає Акбар поки вони просуваються в тунелі.

Машини зупиняються, черга зовсім нерухома.

— Я впевнений, що це мені лише здається, — каже Акбар, — але я відчуваю, що в мене починає боліти голова.

— Погоджуюся, — каже Мансур. — Може нам поспішити до найближчого виходу?

— Ні, будемо сподіватися, що колона скоро почне рухатися, — каже Саїд. — Уяви, що колона рушить, а ми залишили машину, значить ми будемо винні в заторі.

— Значить, ось воно як, коли помирають від отруєння чадним газом? — питає Мансур. Вони сидять з закритими вікнами. Саїд запалює цигарку. Мансур репетує.

— Ти здурів? — кричить Акбар і вириває цигарку йому з рота та забичковує її. — Хочеш отруїти нас ще більше?

Серед них наростає неприємна атмосфера паніки. Вони все ще стоять. Потім щось відбулося й машини попереду повільно рушили. Троє прочан набирають у тунелі швидкості й вибираються на білий світ з болем, що розколює голови. Біль випаровується від перших ковтків свіжого повітря. Усе ще нічого не видно. Навколо клубками білий із сірим туман, як вівсяна каша. Вони тримаються колії і тьмяних вогнів перед ними. Звернути було б неможливо. Їх об’єднує відчуття спільної долі. Кожен прочанин тримається однієї й тієї ж наїждженої, покритої льодом колії. Навіть Мансур припинив жувати печиво. Відчуття ніби їдеш у мареві, але це таке марево, де раптово може розверзтися урвище, вибухнути міна, насунутися лавина або вдарити інше лихо.

Нарешті туман зникає, а вони все ще їдуть по краю прірви. Те, що тепер вони можуть усе бачити, робить ситуацію ще гіршою. Почався спуск. Машину заносить з боку на бік. Раптом вона починає сунутися боком по дорозі. Саїд утратив керування й лається. Акбар і Мансур намагаються міцніше триматися, ніби це якось змогло б допомогти, якщо їх знесе вниз. Знову запала напружена мовчанка. Машина суне боком, потім випрямляється, потім її носить з боку в бік. Вони проїжджають повз знак, від якого їм світ стає немилим: «Увага! Міни!» Одразу ж на обочині, навіть усередині зони заносу — там міни. Жоден сніг на світі не зможе захистити їх від протитанкових мін. «Це божевілля, — думає Мансур, — але мовчить». Він не хоче заробити репутацію боягуза. Та й однаково він — наймолодший. Мансур розглядає танки, що лежать розкидані навколо, притрушені снігом, як і автомобілі, що не зуміли здолати дороги. Він молиться. Алі не міг покликати його лиш для того, щоб він зірвався в прірву. Хоч інколи його поведінка ішла врозріз із ісламом, він поїхав, щоб очиститися, щоб розпрощатися з лихими думками й стати добрим мусульманином. Останній відрізок спуску він проводить ніби в трансі.

Після того, що тривало як вічність, вони потрапляють нарешті на безсніжні рівнини. Останні години подорожі до Мазарі-Шарифа здаються дитячою забавкою.

По дорозі в місто їх обганяє вантажівка з озброєними до зубів чоловіками. У відкритих кузовах сидять бородаті вояки з автоматами Калашнікова, що стирчать на всі боки. Вони підстрибують несучись по вибоїстій дорозі на швидкості шістдесят кілометрів на годину. Краєвид складають пустелі, степ, кам’янисті схили. Зрідка вони минають невеликі зелені оази й села з глиняними хатами. На в’їзді в місто їх зупиняє дорожній патруль. Непривітні чоловіки махають їм рукою через бар’єр з линви, що напнута між двома ракетними гільзами.

Змучені й затерплі, вони в’їжджають у місто. Неймовірно, але їм вдалося доїхати за дванадцять годин.

— Тобто, це абсолютно нормальна подорож через тунель Саланг, — підсумовує Мансур. — Як же тоді тим, хто добирається по кілька днів? О-го, ми добралися. Алі, я приїхав.

Вояки зі зброєю напоготові стоять на дахах будинків. На Новий рік передбачаються заворушення, а миротворчих сил тут немає, лише два-три ворожі одне одному польові командири. Солдати на дахах стоять на службі у губернатора, який є газаром. Вояки на пікапах є людьми таджика Атти Мухамеда. Особлива уніформа відзначає людей узбека Абдул Рашида Достума. Уся зброя націлена на землю, де навколо ходять тисячі прочан або сидять групами й балакають: біля мечеті, у парку й на тротуарах.

Блакитна мечеть постає, як одкровення, сяючи в темноті. Це найкраща споруда, яку Мансур коли-небудь бачив. Підсвітка є подарунком американського посольства з нагоди приїзду посла в місто на честь Нового року. Парк навколо мечеті, що аж кишить прочанами, підсвічується червоними ліхтарями.

Ось тут Мансур проситиме прощення гріхів. Тут він очиститься. Він майже вмліває від одного лише погляду на величезну мечеть. Він відчуває голод. Кока-кола й бананово-ківі печиво є заслабким харчем для подорожнього.

Ресторани повні прочан. Мансур, Саїд і Акбар знаходять вільний край килима, щоб усістися в темному ресторані на вулиці кебабів. Усюди проникають запахи смаженої баранини, що подається з хлібом і цілими цибулинами.

Мансур надкушує цибулину й п’яніє. Йому хочеться кричати від радості. Але він сидить тихо й напихається їжею, як і всі навколо. Він не малий хлопчик, тому намагається тримати такий самий міну вираз обличчя, як і Акбар або Саїд: крутий, відсторонений, усезнаючий.

Наступного ранку Мансур прокидається від заклику мулли до молитви. «Аллах акбар» — «Бог усемогутній» відлунює так, ніби хтось навів потужного гучномовця прямо йому у вухо. Він дивиться у вікно якраз на синю мечеть, що виблискує на ранковому сонці. Сотні білих голубок літають над святинею. Вони живуть у двох голуб’ятнях біля могили й вважається, що якщо сіра голубка приєднається до зграї, через сорок днів її колір зміниться. Кожна сьома голубка — це свята душа. Разом із Акбаром і Саїдом Мансур проштовхується через огороджену площу. Опів на восьму. За допомогою Акбарового посвідчення преси вони пробираються ближче до сцени. Багато хто ночував тут, щоб опинитися якомога ближче до того місця, де Хамід Карзай, новий афганський лідер, підніматиме стяг Алі. Жінки сидять з одного боку, деякі в паранджах, деякі лише в білих чадрах. Чоловіки сидять з протилежного. Жінки сидять тихо на землі, а серед чоловіків тиснява й штовханина. Дерева по периметру чорні від людей. Усюди ходить поліція, ляскаючи батогами, але все більше й більше людей проникає на огороджену площу. Щоб уникнути ударів батога, вони стрибають через паркан. Дуже багато сил безпеки, оскільки очікуються всі міністри уряду.

Увіходять представники влади, першим іде Хамід Карзай. На ньому його характерний синьо-зелений смугастий шовковий халат. Він одягається так, щоб представляти всіх афганців: на голові бараняча шапка, як носять на півдні в Кандагарі, халат, як на півночі, і сорочка, як у західних районах на кордоні з Іраном.

Мансур витягає шию й прагне стати ще ближче. Він ще ніколи не бачив Карзая. Пуштун Карзай із Кандагара деякий час сам підтримував талібів, але пізніше, користуючись своїм становищем лідера клану Попалзай, дістав підтримку, щоб очолити боротьбу проти Талібану. Коли американці почали бомбардування, він поїхав на мотоциклі по всіх талібських теренах, щоб переконати місцеву олігархію, що Талібану кінець. Це було майже рівнозначно самовбивству. Кажуть, що їх переконала не стільки його аргументація, скільки відвага. Пізніше він ледве не загинув під дружнім вогнем американців. Після конференції ООН в Бонні, що була скликана для вироблення майбутнього курсу Афганістану, його вибрали новим лідером країни.

— Вони збиралися зруйнувати нашу культуру. Вони хотіли знищити наші традиції. Вони хотіли позбавити нас ісламу, — кричить Карзай до натовпу. — Таліби хотіли заплямувати іслам, опустити нас усіх у багно, боротися зі всім світом. Але ми знаємо, які цінності боронить іслам. Іслам — це мир. Новий рік, який розпочинається сьогодні, 1381 рік, є роком оновлення. Це буде рік, коли жити в Афганістані стане безпечно й надійно. Ми будемо охороняти мир та розвивати наше суспільство. Сьогодні ми приймаємо допомогу зі всього світу, а одного дня, одного дня, ми станемо країною, що допомагає світові!

На останній вигук Карзая багато людей радісно відгукуються.

— Ми? — упівголоса перепитує Мансур. — Допомагати світові?

Це для нього звучить абсурдно. Усе життя він прожив під час війни. Афганістан — це країна, що отримує все від інших, починаючи від продуктів і закінчуючи зброєю.

Відразу після Карзая слово бере екс-президент Бурхануддін Раббані. Чоловік великого масштабу, але без влади. Теолог і професор Каїрського університету, що сформував партію Джаміат Ісламі, до якої ввійшла частина моджахедів. Він переконав військового стратега Ахмеда Шаха Массуда приєднатися до нього. Массуд став великим героєм війни проти Радянського Союзу, громадянської війни та спротиву талібам. Він був харизматичним лідером, глибоко релігійним, але при тому — прозахідним. Массуд знав французьку мову і хотів модернізувати країну. Його знищили за два дні до 11 вересня двоє туніських терористів-самогубців і він одразу став легендою. Тунісці мали бельгійські паспорти й назвалися йому журналістами. «Командире, що ви зробите з Осамою бін Ладеном, коли підкорите весь Афганістан?» — було останнє запитання, яке він нібито почув. Він ще встиг усміхнутися перед тим, як терористи активували бомбу закладену у фотоапарат. Тепер навіть деякі пуштуни вивішують фотографію цього панширського лева Массуда.

Раббані присвячує свою промову Карзаєві, адже золотим часом промовця була священна війна проти Радянського Союзу.

— Ми вигнали комуністів з нашої країни, ми можемо вигнати будь-якого загарбника з нашого священного Афганістану, — проголошує він.

Російські війська залишили країну в 1989 році. Через кілька місяців впала Берлінська стіна, подія, до якої, на думку Раббані, вони мають прямий стосунок на додаток до розвалу Радянського Союзу.

— Якщо б не джихад, увесь світ усе ще б був у лапах комуністів. Берлінська стіна впала через ті рани, яких ми нанесли Радянському Союзу і натхнення, яке ми вселили у поневолених людей. Ми розбили Радянський Союз на п’ятнадцять частин. Ми звільнили людей від комунізму. Джихад спричинився до більшої свободи у світі. Ми врятували світ, тому що тут, в Афганістані, комунізм знайшов собі могилу!

Мансур управляється з камерою. Він пропхався аж до сцени, щоб сфотографувати обох промовців. Особливо він зацікавлений Карзаєм. Він знімає й знімає невисокого, худорлявого чоловіка. Оце буде що показати батькові.

Один за одним зі сцени промовляють, моляться, і знову промовляють чоловіки. Мулла дякує Аллаху, міністр освіти змальовує Афганістан, як місце, де зброя поступиться місцем Інтернету.

— Міняйте зброю на комп’ютери, — кричить він і додає, що Афганістан повинен відмовитися від дискримінації між різними етнічними групами. — Подивіться на Америку. Там усі живуть в одній країні, усі вони американці. Вони співіснують без жодних проблем.

Під час промов свистять батоги. Але нічого не допомагає. Усе більше й більше людей протискається через бар’єри на святу площу. Слухачі кричать і репетують, так що майже неможливо чути промови. Усе виглядає, як якесь дійство, а не релігійна церемонія. Озброєні солдати залюднили сходи й дахи навколо мечеті. Добрий десяток солдатів американських сил спеціального призначення, з автоматами і в сонцезахисних окулярах розташувалися на пласкому даху мечеті, щоб охороняти блідо-рожевого американського посла. Ще інші стоять по боках від нього. Для багатьох афганців є святотатством те, що невірні розгулюють по даху мечеті. Жоден немусульманин не може зайти в мечеть. Охоронці слідкують, щоб невіруючі не проходили. Але тут їх небагато. Західні туристи не зовсім зацікавлені подорожувати до Афганістану в першу весну після повалення Талібану. Може один-два працівники міжнародних місій загубились у натовпі, що святкує Новий рік.

Обидва місцеві ворогуючі польові командири Атта Мухамед і генерал Абдул Рашид Достум дістали місце на сцені. Таджик Атта Мухамед керує містом, узбек Достум уважає, що керувати повинен він. Два непримиренні вороги стоять поруч і слухають промови: Атта Мухамед демонструючи бороду, як у таліба, Достум із видом колишнього боксера. Вони неохоче співпрацювали під час минулих вилазок проти талібів. Тепер між ними знову почалася холодна конфронтація. Достум серед членів нового уряду має найганебнішу славу, його взяли туди лише з метою запобігти саботажу. За чоловіком, що, склавши руки на своєму огрядному тілі, мружиться зараз на сонці, тягнуться найжорстокіші історії, як ні в кого іншого в Афганістані. Як покарання за провину, він міг прив’язати солдата до одного зі своїх танків і волочити, поки від тіла не залишалось лише шмаття. Одного разу тисячі солдатів Талібану були вивезені в пустелю й залишені там у контейнерах. Коли через кілька днів контейнери відкрили, в’язні були мертві, а їхня шкіра згоріла від спеки на попіл. Достум також має погану славу, як майстер обману. Він служив одночасно багатьом володарям і всіх їх по черзі обманював. Коли напав Радянський Союз, він воював на боці росіян. Казали, що він атеїст і багато п’є. Зараз він напускає праведного вигляду, хвалить Аллаха й пропагує пацифізм.

— У 1381 році ніхто не має права розповсюджувати зброю, що вестиме до сутичок і нових конфліктів. Це рік збору зброї, а не роздачі.

Мансур сміється. Відомо, що Достум практично неграмотний. Він заїкається по ходу написаного, читаючи ніби дошкільня. Деколи він повністю зупиняється, але надолужує ще гучнішим риком.

Останній мулла закликає до війни проти тероризму. У сьогоднішньому Афганістані кожен веде війну з якоюсь улюбленою ненавистю, яка залежить від того, хто бере слово.

— Лише священна книга ісламу чітко виступає проти тероризму. Терористи повернулися лицем до Афганістану й наш обов’язок боротися з ним. Жодна інша священна книжка не говорить цією мовою. Бог сказав Магометові: «Не молись у мечеті, збудованій терористами». Справжні мусульмани не є терористами, тому що іслам — це найтолерантніша релігія. У той час, коли Гітлер убивав євреїв у Європі, мусульманські країни були для них безпечними. Терористи — це несправжні мусульмани!

Після кількох годин промов нарешті мають підняти прапор. Зелений стяг Алі, або джанда, який не піднімали вже п’ять років. Флагшток лежить на землі верхнім кінцем направлений на мечеть. Під бій барабанів і захват натовпу Карзай піднімає флагшток і релігійне знамено їде догори. Прапор майорітиме сорок днів. Звучать постріли і бар’єри розсуваються. Десятки тисяч людей, що чекали поза огорожею, ринули всередину до мечеті й до прапора.

Мансур уже втомився від натовпу й від святкувань. Він хоче пройтися по крамницях. Алі доведеться зачекати. Він довго про це думав. Кожен член сім’ї дістане подарунок. Якщо кожен відчує смак його подорожі, батько буде прихильнішим до нього в майбутньому.

Він купує килимки для моління, хустки й чотки. Далі він купує цукрові кристали — великі кристали, від яких можна відкушувати шматочки й кидати в чай. Він знає, що баба Бібі Гуль забуде йому всі гріхи, які в нього є або будуть, якщо він приїде додому з великими кавалками цукрових кристалів, що продаються тільки в Мазарі-Шарифі. На додаток він купує щось із одягу та прикраси для тіток і сонцезахисні окуляри для дядьків і братів. Він ніколи не бачив у продажу в Кабулі сонцезахисних окулярів. Затоварений усім цим, запакованим у великі рожеві пластикові пакети з рекламою «Задоволення — спеціальні легкі цигарки», він повертається на могилу халіфа Алі. Новорічні подарунки треба освятити.

Він заносить їх у справжню крипту і підходить до мулл, що сидять під позолоченою стіною всередині склепу. Він розкладає подарунки перед одним із них, який читає з Корану і дмухає на подарунки. Коли молитви промовлені, Мансур складає подарунки назад у пакети й поспіхом виходить.

Біля позолоченої стіни можна загадати бажання. У дусі патріотичних промов, схиливши голову до стіни, Мансур молиться, щоб одного дня він міг гордитися тим, що є афганцем. Що одного дня він зможе пишатися собою і своєю країною, а Афганістан стане країною, яку поважатиме весь світ. Навіть Хамід Карзай не сказав би краще.

Насичений побаченим і почутим, Мансур забув про молитву очищення й прощення, заради якої він приїхав у Мазар. Він забув про маленьку дівчинку-жебрачку, її маленьке тіло, світло-карі очі, вигоріле волосся.

Він виходить зі склепу й підходить до прапора Алі. Тут також є мулли, що приймають пакети від Мансура. Але вони не мають часу викладати речі з торбин. Черга з людей, що хочуть поблагословити килимки, чотки, продукти й хустки, величезна. Мулли просто беруть пакунки з рук Мансура, швидко прикладають їх до флагштока, нерозбірливо промовляють молитву й віддають усе назад. Мансур кидає їм кілька купюр. Молільні килимки й кавалки цукру освячені ще раз.

Тепер він із нетерпінням чекає на той момент, коли роздасть їх бабці, Султанові, тіткам і дядькам. Мансур прогулюється й усміхається. Він сам — радість у чистому вигляді. Подалі від книгарні, подалі від батькових лещат. Разом із Акбаром і Саїдом вони ідуть по тротуару поряд із мечеттю.

— Це найкращий день у моєму житті! Найкращий день, — вигукує він. Акбар і Саїд дивляться на нього з подивом. Їм навіть незручно, та вони раді його щастю.

— Я люблю Мазарі-Шариф, я люблю Алі, я люблю свободу! Я люблю вас! — Він кричить і радісно стрибає по вулиці. Це перший раз, що він поїхав один, перший день у його житті, коли він не бачив жодного члена своєї родини.

Вони вирішують подивитися змагання з бузкаші. Північні території знамениті тим, що тут проходять, найважчі, найжорсткіші, найшвидші ігри. Уже здалека вони бачать, що змагання почалися. Над рівниною, де дві сотні вершників змагаються за тушу обезголовленого теляти, здіймається курява. Коні іржуть, б’ють копитами, задкують і стрибають, а вершники з нагайками в зубах тим часом пробують схопити тушу з землі. Володіння тушею змінюється так швидко, що виглядає ніби її кидають від одного вершника до іншого. Метою гри є пересунути теля з одного краю поля в інший та помістити його в коло намальоване на землі. Деякі ігри такі запеклі, що від тварини залишаються лише шматочки.

Незнайомому з грою може здатися, ніби коні просто ганяються одне за одними по полю, а вершники лише балансують в сідлі. На них довгі вишиті халати, високі до колін чоботи з високими каблуками та шапки-бузкаші, з баранячої шкіри, що виглядають, як обрамлені хутром невеликі казанки.

— Карзай! — Кричить Мансур, побачивши афганського лідера на полі, — і Достум!

Вождь племені й польовий командир борються один проти одного за оволодіння телям. Щоб завоювати репутацію сильного лідера, необхідно взяти участь у змаганнях бузкаші й не просто безцільно гарцювати по колу, а безпосередньо перебувати у вирі подій. Та все має свою ціну. Інколи сильні чоловіки платять, щоб виграти.

Карзай їздить по краю поля й не може втримати вбивчого темпу інших вершників. Вождь південного клану насправді ніколи добре й не знав брутальних правил бузкаші. Ця боротьба популярна на рівнинах. Виграє, чи принаймі гравці бузкаші дозволяють виграти, великому сину рівнин генералу Достуму. Це може колись добре пригодитися. Достум сидить у сідлі, як начальник, і приймає оплески.

Інколи змагаються двома командами, інколи кожен б’ється за себе. Бушказі — це найдикіша гра на світі, що була занесена в Афганістан монголами, які спустошили країну за часів Чингізхана. У ній також замішані гроші. Впливові чоловіки платять мільйони афгані за кожен раунд гри. Чим більше грошей, тим брутальніша гра. Ця гра має також політичне значення. Місцевий правитель або сам є добрим бійцем бузкаші або тримає стайню з добрими кіньми й вершниками. Перемога є синонімом поваги. Постійно, починаючи з п’ятдесятих років, афганський уряд намагався формалізувати правила гри. Учасники кивали головами, хоча знали, що все одно дотримуватись правил буде неможливо. Навіть після радянського вторгнення турніри не припинялися. Багато гравців не з’являлося, оскільки їм треба було пробиратися через театр військових дій, щоб потрапити на гру. Комуністи, що прагнули позбутися більшості усталених традицій Афганістану, чіпати бої бузкаші не посміли. Навпаки вони намагалися здобути прихильність у місцевих через улаштування турнірів. Один за одним комуністичні диктатори з’являлися на трибунах, так само, як вони заміщали одне одного після кривавих переворотів. І все ж саме комуністи найбільше зруйнували основу змагань бузкаші. Коли почалася колективізація, мало хто міг собі дозволити тримати стайню з добре натренованими кіньми. Коней для гри випустили на всі чотири сторони або використовували для сільськогосподарських робіт. Коли не стало власників землі, не стало також бійцівських коней і вершників.

Таліби заборонили цю гру й визначили її, як антиісламську. Ця, що зараз проходить, є першою грою бузкаші з часу падіння Талібану.

Мансур знайшов місце якраз спереду. Інколи йому треба швидко відступати, щоб не бути збитим здибленими кіньми. Він багато фотографує: черево коня, що ніби нависає над ним, хмари куряви, збите теля, невисокого Карзая з відстані, переможного Достума. Після битви він робить знімок себе поряд із гравцем бузкаші.

Сонце сідає й посилає своє червоне проміння на вкриті курявою рівнини. Прочани також укриті курявою. Недалеко від арени вони знаходять кафе, усідаються на тонких килимках одне навпроти одного й мовчки їдять. Суп, рис, баранина, сира цибуля. Мансур накидається на їжу й робить ще одне замовлення. Вони поглядом вітаються з якимись чоловіками, що сидять колом біля них і займаються армрестлінгом. Коли подають чай, зав’язується бесіда.

— З Кабула? — запитують чоловіки.

Мансур киває.

— Прочани?

Чоловік вагається.

— Насправді подорожуємо з перепелами, — відповідає старий беззубий чоловік. — З Герата. Ми зробили велике коло: Кандагар, Кабул, тепер тут. Тут найкращі перепелині бої.

Він обережно виймає невеликий мішечок із кишені. З нього визирає пташка: скуйовджений маленький перепел.

— Він виграв усі бої, у яких ми брали участь цього року, — розповідає старий і хвалиться: — Ми виграли купу грошей. Тепер він коштує кілька тисяч доларів.

Він годує перепела зі своїх спрацьованих, кривих, ніби пазурі орла, пальців. Перепел настовбурчує пір’я, збадьорюється. Пташка така маленька, що поміщається на великій, грубій долоні чоловіка. Ці люди — чорноробочі, що взяли відпустку. Після п’яти років секретних перепелиних боїв за Талібану тепер вони можуть віддатися своїй пристрасті й спостерігати як дві пташки задзьобують одна одну до смерті. Або радше кричати від радості, коли їхній маленький перепел задзьобує іншого до смерті.

— Приходьте завтра вранці, рано, о сьомій. Ми тоді починаємо, — каже старий.

Коли вони виходять, він усовує їм великий шмат гашишу:

— Найкращий у світі. З Герата.

У готелі вони пробують гашиш і скручують один косяк за іншим. Потім вони сплять дванадцять годин, як убиті.

Здригнувшись, Мансур прокидається від заклику мулли на молитву. Уже дванадцята тридцять. У мечеті поруч почнеться молитва. П’ятнична молитва. Раптом він відчуває, що не може жити без п’ятничної молитви. Він мусить піти й мусить бути вчасно. Але він забув свій шальвар-каміз у Кабулі: сорочку й широкі шаровари. Не можна піти на молитву у своєму європейському вбранні. Він упадає у відчай. Де можна купити правильний одяг для молитви? Усі крамниці закриті. Він злоститься й лається.

— Аллаху однаково, у що ти одягнений, — бурчить спросоння Акбар, сподіваючись, що він відчепиться.

— Мені треба обмитися, а воду в готелі відключили, — ледь не плаче Мансур. Але поруч немає Лейли, щоб скинути на неї провину, а Акбар посилає його під три чорти, коли він починає стогнати. Але вода. Мусульманин не може молитися не обмивши лиця, рук і ніг. Мансур знову скиглить:

— Я не зможу туди потрапити.

— У мечеті є вода, — каже Акбар і знову заплющує очі.

Мансур вибігає з готелю у своєму брудному дорожньому одязі. Як він міг забути сорочку під час прощі? Або шапочку для моління? Він проклинає свою забудькуватість і біжить до синьої мечеті, щоб бути вчасно. На вході сидить жебрак із покаліченою ногою. Нерухома нога напухла, дивного кольору, інфікована простерта на дорозі. Мансур зриває з нього шапочку.

— Віддам пізніше, — кричить він і біжить, тримаючи сіро-білу шапочку. По краю на ній відбилася жовто-брунатна лінія від поту.

Мансур залишає взуття при вході і йде босим по мармурових плитах. Вони відполіровані до блиску тисячами босих ніг. Він умиває руки й ноги, натягає шапочку на голову й проходить у ряд чоловіків, що лежать ниць у напрямку Мекки. Він устиг. У десятках рядів, а в кожному ряду не менше сотні, на величезній площі сидять прочани, схиливши голови. Мансур сідає ззаду й приєднується до молитов. Через деякий час він уже всередині. Додалося кілька рядів, люди прибувають. Мансур єдиний у європейському вбранні, але він зосереджений. Чоло на землю, зад угору, п’ятнадцять разів. Він промовляє молитви, які знає й слухає п’ятничну молитву Раббані, повторення вчорашнього.

Люди також моляться поза огорожею, що оточує мечеть, де безнадійно хворі сидять і чекають зцілення. Їх оточили високими бар’єрами, щоб вони не могли інфікувати здорових. Бліді туберкульозники зі впалими щоками моляться, щоб Алі дав їм сил. Серед них є також розумово відсталі. Хлопець підліток енергійно плеще долонями, а старший брат пробує його втихомирити. Але більшість з них тупо дивиться через ґрати огорожі. Мансур ніколи в житті не бачив так багато безнадійно хворих людей. Від цієї групи віє хворобою і тліном. Лиш найслабші добилися честі сидіти тут і просити Алі про зцілення. Угорі під стінами склепу вони сидять скупчившись пліч-о-пліч: чим ближче до синьої мозаїки, тим ближче до оздоровлення.

«Через два тижні всі вони помруть», — думає Мансур. У поле його зору потрапляє чоловік із пронизливими темними очима й глибокими, червоними шрамами. Довгі худі руки покриті плямами та ранами, що були розчухані до крові. Такі самі ноги, що виглядають з-під довгої сорочки. Але він має прекрасні тонкі рожеві губи. Губи, як пелюстки весняного абрикосового цвіту.

Мансур здригається й відвертається. Його погляд натрапляє на наступний об’єкт. Там сидять хворі жінки та діти. Вицвілі сині паранджі заколисують дітей. Мати задрімала, а її монголоподібне дитя пробує щось казати. Та це виглядає, як розмова зі статуєю під синім покривалом. Можливо мати ішла пішки кілька днів, боса, щоб вчасно добратися до мечеті й могили Алі. Може вона несла дитину на руках — щоб зцілити її. Жоден лікар не може допомогти, а може, Алі допоможе.

Інша дитина ритмічно б’є себе руками по голові. Одні жінки сидять в апатії, інші сплять. Є каліки, є сліпі. І більшість із них прийшли з дітьми. Вони сподіваються на чудо Алі.

Мансурові стає погано. Охоплений сильними відчуттями, він вирішує оновитися. Він стане гарною людиною та набожним мусульманином. Він поважатиме годину молитви, робитиме намаз, поститиметься, ходитиме до мечеті й не заглядатиметься на дівчат, поки не одружиться. Він відпустить бороду й поїде в Мекку.

Сокровенні моління закінчилися, а Мансур встиг дати свої обіцянки. Починається дощ. Світить сонце й іде дощ. Священна споруда та відполіровані плити сяють. Краплини дощу блищать. Дощ припускає сильніше. Мансур біжить, відшукує черевики і жебрака-власника молільної шапочки. Він кидає йому кілька купюр і перебігає через площу під прохолодним дощем.

— Я благословенний, — кричить він. — Я дістав прощення! Я очистився!