Кабульський книгар

Ділова поїздка

Ще прохолодно. Перше проміння сонця торкнулося стрімких голих скель. Усе навколо брудного кольору, ніби коричневе переходить у сіре. Усі схили гір кам’янисті, великі брили погрожують викликати нищівні зсуви, а гравій і глина потріскують під кінськими копитами. Будяки, що ростуть поміж камінням, колють ноги контрабандистів, біженців і вояків-утікачів. Заплутані стежки в’ються й ховаються за скелями й пагорбами. Це дорога між Афганістаном і Пакистаном для нелегальної торгівлі зброєю, опіумом, цигарками та бляшанками кока-коли. Ці стежки сходжені століттями. Це стежки, якими в заселені пуштунськими племенами райони Пакистану пробиралися таліби й воїни Аль-Каїди, коли усвідомили, що їхня битва за Афганістан програна. Це стежки, якими вони повернуться, щоб перемогти американських солдатів — невірних, що окупували священну мусульманську землю. Ні афганський, ні пакистанський уряд не контролює прикордонні райони. Пуштунські племена мають владу над певними територіями по обидва боки державного кордону. Ця юридична колізія якимось чином відповідає пакистанському законодавству. На пакистанському боці уряд має право розпоряджатися на грейдерних дорогах і в межах двадцяти метрів по обидва боки від них. Далі діють закони племен.

Цього ранку книготорговець Султан Хан торує свій шлях повз пакистанських прикордонників. На відстані ста метрів знаходиться пакистанська поліція. Але поки люди, коні й нав’ючені віслюки тримають дистанцію, вони нічого не можуть вдіяти.

І хоч влада не може контролювати ці стежки, поза тим, багатьох подорожніх зупиняють і збирають «мито». Інколи це роблять просто місцеві селяни. Султан передбачливо приготувався: Соня зашила гроші в рукави його сорочки, а свої речі він везе в брудному мішку від цукру. Одягнений він у свій найстаріший шальвар-каміз.

Як і для більшості афганців, кордон із Пакистаном закритий для Султана. Не має значення, що в нього є сім’я, дім і бізнес у країні, що його донька ходить там до школи — однаково він небажаний. Під впливом міжнародної спільноти Пакистан закрив свої кордони, щоб не дати можливості терористам і талібам знаходити тут притулок. Утім, це безрезультатний жест. Терористи й солдати просто не проходять паспортного контролю на кордоні. Вони йдуть тими самими шляхами, що й Султан у своїх ділових подорожах. Тисячі людей щоденно потрапляють у Пакистан таким способом.

На стрімкому підйомі коні напружуються. Міцний і широкоплечий Султан сидить верхи на неосідланому коні. Навіть у своєму найстарішому одязі він виглядає добре одягненим. Як завжди, його борода охайно підстрижена, феска гарно сидить на голові. Він виглядає, як неординарний чоловік, що вирішив виїхати в гори на оглядини краєвидів, — навіть тоді, коли злякано різко натягує вуздечку. Султан почувається невпевнено. Один неправильний крок — і всі вони зірвуться в прірву. Але кінь спокійно тримається добре втоптаних стежок, без зусиль, ніби на ньому й не сидить людина. Цінний мішок з-під цукру міцно прив’язаний до Султанової руки. У ньому книжки, які він хотів би видрукувати для своєї книгарні та проект того, що має стати справою його життя.

Він оточений пішими афганцями, що хочуть потрапити в заборонену країну. Жінки в паранджах сидять боком у сідлах. Вони їдуть, щоб відвідати родичів. Серед них є студенти, що повертаються в Пешавар з релігійних святкувань у родинному колі. У компанії можуть бути контрабандисти, і навіть якісь бізнесмени. Султан не розпитує. Він зосереджений на своєму контракті й вуздечці і проклинає пакистанський уряд. Спочатку один день на машині з Кабула до кордону, потім ночівля в жахливій прикордонній станції і після цього цілий день в сідлі, пішки й у пікапі. Подорож головною дорогою від кордону до Пешавару займає заледве годину. Султан вважає принизливим незаконно пробиратися в Пакистан. Він відчуває ставлення до себе, як до шолудивого пса. Пакистан підтримував Талібан політично, фінансово та зброєю і тепер він бачить дворушність у тому, що вони так раптово підмостились під американців і закрили кордон для афганців.

Пакистан був єдиною країною, крім Саудівської Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратів, що офіційно визнав режим талібів. Пакистанська влада хотіла, щоб пуштунські племена контролював Афганістан. Пуштуни живуть по обидва боки кордону і до певної міри знаходяться під впливом Пакистану. Практично всі таліби були пуштунами. Вони є найбільшою етнічною групою Афганістану, їхня чисельність складає близько сорока відсотків усього населення. Таджики — найбільша етнічна група на півночі. Приблизно чверть афганців є таджиками. Північний Альянс, який після 11 вересня дістав підтримку американців, в основному складався з таджиків. Пакистанці розглядають їх із певною недовірою. Оскільки Талібан упав і таджики стали силою, з якою тепер мали рахуватися, багато хто в Пакистані відчував себе звідусіль оточеним ворогами: на схід Індія, на захід Афганістан.

Проте назагал в Афганістані немає великої ворожнечі між різними племенами. Конфлікти виникають здебільшого через боротьбу за владу між різними польовими командирами, що заохочують своїх співплемінників воювати проти інших племен. Таджики бояться, що якщо пуштуни отримають забагато влади, вони виріжуть їх під час наступної війни. Пуштуни бояться таджиків з тієї самої причини. І те ж саме можна сказати про узбеків і газарів на півночі країни. Між польовими командирами велись війни й усередині однієї етнічної групи.

Менше за все Султана цікавило, яка кров тече в його жилах, а чи в жилах будь-кого, якщо на те пішло. Як і багато афганців, він походить зі змішаного шлюбу: мама — пуштунка, тато — таджик. Його перша дружина — пуштунка, друга — таджичка. Формально він — таджик, оскільки національність успадковується по батьківській лінії. Він говорить двома мовами — пушту і дарі, перським діалектом, яким розмовляють таджики. Султан вважає, що вже давно настав час для афганців відкинути всі війни й почати відбудовувати країну. Його мрія — одного дня надолужити все, що втрачене порівняно з сусідами. Але справи виглядають погано. Султан розчарований співвітчизниками. Тоді як він невпинно працює, намагаючись розширити свій бізнес, інші — спускають свої заробітки на поїздку до Мекки.

Якраз перед самою поїздкою до Пакистану у нього була розмова з кузеном Вахідом, що заледве тримає на плаву свій невеличкий магазин запасних деталей до автомобілів. Заглянувши у книгарню до Султана, Вахід сказав, що нарешті назбирав достатньо грошей на поїздку до Мекки.

— Думаєш молитва тобі допоможе? — запитав зневажливо Султан. — Коран каже нам, що ми повинні працювати, розв’язувати свої проблеми, пітніти й гарувати. Але ми афганці, ми дуже ледачі. І замість цього — просимо про допомогу або в Заходу, або в Аллаха.

— Але Коран також нам каже молитися Богу, — заперечив Вахід.

— Пророк Магомет заплакав би, почувши всі ці плачі, лементи й молитви на його ім’я, — продовжував Султан. — Як би ми не бились головою до землі, це не допоможе цій країні. Усе що ми вміємо — це лементувати, молитися й воювати. Але молитви нічого не варті, якщо ми не працюємо. Не можна просто сидіти та чекати на милість Божу.

Спровокований власним потоком слів, Султан перейшов на крик:

— Ми сліпо шукаємо святу людину, а все, що знаходимо, — це гаряче повітря.

Він знав, що зачепив свого кузена. Для Султана праця — найважливіше, що є в житті. Він намагається навчити цьому своїх синів і самому жити згідно з цим правилом. Через це він забрав синів зі школи, щоб вони працювали в книгарні й допомагали розбудовувати його книжкову імперію.

— Але проща до Мекки є одним із п’яти стовпів ісламу, — заперечив кузен. — Щоби бути добрим мусульманином треба признавати Бога, постити, молитися, давати милостиню й поїхати до Мекки.

— Ми всі можемо поїхати до Мекки, — сказав нарешті Султан. — Але тільки тоді, коли заслужили цього, і тоді ми їдемо дякувати, а не молитися.

«Уявляю Вахіда на його шляху до Мекки, у білому прочанському одязі», — подумав щойно Султан і витер піт із чола. Сонце в зеніті. Нарешті дорога починає йти вниз. На битому шляху у видолинку чекають кілька пікапів. Це таксі Хайберського проходу, і власники гребуть гроші лопатою, увозячи непроханих відвідувачів у країну.

Колись це було частиною Шовкового шляху, торгового маршруту між великими цивілізаціями античності — Китаєм і Римом. На захід везли шовк і міняли там на золото, срібло й шерсть.

Протягом більше двох тисяч років непрохані зайди пересікали Хайберський прохід. Перси, греки, моголи, монголи, афганці й британці робили спроби підкорити Індію, підбираючись до країни цим шляхом. У шостому столітті до нашої ери перський цар Дарій підкорив великі території Афганістану й увійшов Хаберським проходом в Індію. Двісті років по тому генерали Олександра Македонського провели свої війська через прохід. У його найвужчому місці може одночасно пройти один нав’ючений верблюд або двоє коней. Чингізхан поруйнував відрізки Шовкового шляху, а мирніші мандрівники, такі як Марко Поло, просто ішли за караваном на схід.

І весь цей час, починаючи від Дарія і до Британського вторгнення в 1800-ті роки, пуштунські племена, що заселяють навколишні гори, чинили несамовитий спротив загарбницьким арміям. Увесь час після відходу британців у 1947 році пуштуни знову панували над проходом і всією територію до самого Пешавару. Наймогутнішими серед них є плем’я Афріді, якого бояться через його жорстоких воїнів.

Першим, що впадає в око після перетину кордону, є знову ж таки зброя. Уздовж пакистанської частини дороги, на однаковій відстані, видно вкопані в гірські схили або намальовані на брудних вказівниках серед пустельного ландшафту написи «Хайберські гвинтівки». «Хайберські гвинтівки» — це назва фірми, що займається зброєю, а також місцевої самооборони, що відповідає за безпеку в краї. Ця міліція охороняє чималі багатства. Село одразу за кордоном славиться своїм базаром контрабанди, гашиш і зброя тут розходяться дешево, як пиріжки. Ніхто не питає про дозвіл, тоді як на пакистанській території за носіння зброї можна надовго сісти до в’язниці. Серед глинобитних хатин зустрічаються великі гламурні палаци, збудовані за чорну готівку. Невеликі кам’яні фортеці й традиційні пуштунські будинки, оточені високими мурами, обсипали схил гори. Вряди-годи серед краєвиду виринають залізобетонні стіни. Це так звані зуби дракона, зведені британцями зі страху перед німецькою панцерною навалою під час Другої світової війни. Було кілька випадків, коли в цих віддалених, заселених племенами, районах викрадали іноземців, і уряд ужив строгих заходів. Навіть на головній дорозі до Пешавару, що патрулюється пакистанськими військами, іноземцям не дозволяється пересуватися без охорони. Також їм не можна вибиратися з Пешавару в напрямку афганського кордону без відповідних документів і озброєного охоронця.

Після двогодинної їзди по вузьких дорогах — гора з одного боку, урвище з іншого — залишається ще кілька годин верхи, коли Султан зможе спуститися в долину й глянути на Пешавар. Він бере таксі, на сто третю вулицю в районі Гаятабад.

Уже почало вечоріти, коли Шаріфа почула грюкіт у ворота. Він таки приїхав. Вона збігає по сходах, щоб відчинити двері. Ось і чоловік, змучений і брудний. Султан подає їй мішок від цукру, який вона несе нагору попереду нього.

— Поїздка пройшла добре?

— Гарні краєвиди, — відповідає Султан. — Чудові заходи сонця.

Поки він миється, вона готує вечерю й розстеляє на підлозі, між м’якими подушками, скатертину. Султан виходить із ванної кімнати, чистий і у свіжо випрасуваному одязі. Він кидає незадоволений погляд на скляні тарілки, які розкладає Шаріфа:

— Мені не подобаються скляні тарілки, вони виглядають дешево. Ніби ти це купила на брудному базарі.

Шаріфа міняє тарілки на порцелянові.

— Так краще. Тепер їжа краще смакує, — задоволено посміхається Султан.

Він переповідає останні новини з Кабулу, Шаріфа — з Гаятабаду. Вони місяцями не бачилися одне з одним, тож говорять про дітей, родичів і планують кілька наступних днів. Щоразу, коли Султан відвідує Пакистан, йому доводиться пережити кілька візитів ввічливості до родичів, що ще не повернулися до Афганістану. Першочерговими є відвідини тих, у чиїх родинах сталася смерть. Потім ідуть близькі родичі, і так далі, поки в нього вистачає сил, залежно від кількості днів, що він має у своєму розпорядженні.

Султан боїться ходити до Шаріфиних сестер, братів, тестя й тещі, сестриних свекра та свекрухи, кузин. Але неможливо тримати його приїзд у таємниці. У цьому місті всі знають усе. Крім того, візити ввічливості — це те, що залишилось від Шаріфиного заміжжя. Усе, що вона може тепер вимагати від нього, — це бути ввічливим з її родичами і під час цих візитів ставитися до неї, як до дружини.

Коли обов’язкові візити були сплановані, у Шаріфи залишився тільки переказ останніх новин з нижнього поверху — витівки Саліки.

— Оце так шльондра, — обурюється Султан, напіврозлігшись на подушці, ніби римський імператор. — Ніщо інше, як шльондра.

Шаріфа протестує:

— Саліка навіть не була наодинці з цим хлопцем.

— Але ж її наміри, її наміри, — доводить він своє. — Якщо вона ще не повія, то легко може нею стати. Вибравши цього непотреба, який ніколи не знайде роботи, як вона діставатиме гроші на все, що їй захочеться, наприклад, прикраси або гарний одяг? Коли казан без кришки, будь що може в нього впасти. Сміття, грязь, порох, комаха, зіпріле листя. — Так живе сім’я Саліки. Без кришки. Усяка нечисть падає на них. Їхнього батька нема, та навіть коли він і був, то вічно десь пропадав. Тепер три роки живе як біженець у Бельгії, але все ще не спромігся виробити документи, щоб забрати їх до себе.

Султан пхикає.

— Він невдаха, невдаха. Ще з того часу, як почала ходити, Саліка шукала за кого б вийти заміж. Випадково підвернувся задавлений злиднями, непотрібний Надім. Спочатку вона підбивалася до Мансура, пам’ятаєш? — питає він, Книготорговця захопила сила пліток.

— Її мама приклала до цього руку, — пригадує Шаріфа. — Вона завжди питала, чи не пора знайти йому жінку. Я ж відповідала, що ще зарано, хлопець має вчитися. Менше за все я б бажала своєму синові такої зарозумілої та жалюгідної жінки, як Саліка. Коли в Пешавар приїхав твій брат Юнус, його засипали цими ж питаннями, але він ні на мить не задумався про таку дешеву дівчину, як Саліка.

Злочин Саліки перетерли з різних боків, так що від нього ні крупинки не залишилось. Але в подружжя є ще купа родичів, є з кого вибирати.

— Як твоя кузина? — сміється Султан.

Одна з Шаріфиних кузин прожила життя, доглядаючи за своїми батьками. Коли вони померли, брати видали її заміж за старого чоловіка, якому була потрібна мати для його дітей. Султанові ніколи не набридає слухати цю історію.

— Вона геть змінилася після заміжжя. Нарешті стала жінкою, — сміється він. — Але в неї ніколи не було дітей. Так що тепер її життя точно інше, ніж до заміжжя. Без передиху, щоночі.

— Можливо, — насмілюється вставити слово Шаріфа. — Пам’ятаєш якою худою і змарнілою була вона до весілля? Тепер вона повністю змінилася. Думаю, тепер вона весь сповнена хіті, — зіронізувала жінка. Ляпнувши жорстоке звинувачення, вона прикриває рота й хихотить. Вони прилягають на подушки навколо залишків вечері на підлозі, і виглядає, ніби до подружжя повернулася близькість.

Одна історія змінює іншу. Вони лежать на підлозі і ніби діти заходяться від сміху.

Судячи з усього в Афганістані не існує сексуальності. Афганки ховаються під паранджею, і під нею носиться довгий вільний одяг. Під спідницю жінки вдягають довгі штани. Навіть у чотирьох стінах власного дому одяг із глибоким вирізом є рідкістю. Чоловіки і жінки, що не є членами однієї родини не повинні сидіти в одній кімнаті. Вони не повинні розмовляти або їсти разом. У селах навіть весілля розділені. Жінки танцюють і веселяться, як і чоловіки: у різних кімнатах. Але під сподом усе вирує. Попри ризик наразитися на смертну кару, в Афганістані люди також заводять коханців і коханок. У містах є повії, до чиїх послуг звертаються молоді хлопці й чоловіки поки чекають на наречених.

Сексуальність присутня в афганських міфах і легендах. Султанові дуже подобаються історії з літературного шедевра «Маснаві», написаного вісімсот років тому поетом Румі. Він використовує сексуальні мотиви для попередження небезпеки сліпого наслідування інших.

Одна вдова мала віслюка, якого дуже любила. Він віз її, куди вона хотіла й завжди виконував накази. Його добре годували й добре за ним доглядали. Але якось тварина занедужала й знесилилася. І апетит також утратила. Удова не розуміла, у чому справа і якось увечері пішла до стайні подивитися, чи він спить. Там у сіні вона побачила свою служницю, а на ній зверху лежав віслюк. Так повторювалося щовечора й удова зацікавилась, чи не варто і їй спробувати. Вона відпустила служницю, сама лягла на сіно, а зверху ліг віслюк. Коли служниця повернулася, то знайшла вдову мертвою. Із жахом вона побачила, що вдова не зробила того, що робила сама — не натягнула гарбуза на віслюковий член, щоб укоротити його перед тим, як віддаватися втіхам. Для неї, служанки, вистачало тільки кінця.

Насміявшись, Султан піднімається з подушок, розправляє свою сорочку й іде читати е-мейли. Американські університети хочуть періодику сімдесятих, учені запитують про рукописи, а видавці з Лагора прислали кошторис на друк його листівок і нові розцінки на папір. Листівки — найкраще джерело Султанових прибутків. Надрукувати шістдесят листівок йому обходиться в один долар, а продає він їх по три за долар. Тепер, після падіння Талібану, усе складається йому на руку, і він може робити так, як вважає за потрібне.

Наступного дня він читає свою кореспонденцію, ходить по книгарнях, іде на пошту, посилає й отримує пакунки, і розпочинає безкінечні візити поваги. Спочатку віддає співчуття кузині, чий чоловік помер від раку, потім веселіший візит до кузена, що повернувся з Німеччини, де працював розвізником піци. Султанів кузен Саїд свого часу працював бортовим інженером в авіакомпанії «Аріана» — гордості Афганістану. Тепер він думає про повернення з сім’єю до Кабула, щоб улаштуватися на свою попередню роботу. Але йому треба назбирати ще трохи грошей. Розвезення піци в Німеччині набагато прибутковіша справа, ніж праця бортовим інженером в Афганістані. До того ж, Саїд усе ще не знайшов розв’язання проблеми, що чекає на нього вдома. У Пешаварі дружина й діти. У Німеччині він живе з другою дружиною. Якщо ж повернеться в Кабул, то їм усім доведеться жити під одним дахом. Саїд жахається цієї думки. Перша жінка не хоче знати про другу. Вони ніколи не бачилися, і він шле гроші додому, як відданий батько. Але якщо вони всі з’їдуться разом? Саїд не може про це думати.

Час у Пешаварі обтяжливий для Султанових кишень. Одного родича викинули з орендованого житла, інший просить допомоги на відкриття власної справи, третій хоче позичку. Султан рідко дає гроші родичам. Через те, що йому так добре повелося, його завжди просять про допомогу під час відвідин родичів. Як правило, він відмовляє, адже вважає, що всі вони ледачі й повинні допомагати собі самі. У будь-якому разі вони повинні зарекомендувати себе відповідним чином, щоб Султан міг відсипати з калитки, але мало хто в його очах досягає відповідної планки.

Коли подружжя гостює, саме Шаріфа підтримує розмову. Вона розповідає історії, радо ділиться посмішками. Султан більше сидить і слухає. Зрідка він вставляє слово про етику праці або про свій бізнес. Але варто Султанові кинути, що вже час іти, подружжя збирається й іде додому, і донька Шабнам із ними. Вони мирно бредуть у темряві брудно-чорних вулиць Гаятабада, наступаючи на сміття, а легені наповнюються смородом із бічних провулків.

Одного вечора Шаріфа причепурилася, неначе лялька, щоб нанести візит одним далеким родичам. Зазвичай їх не стосуються візити ввічливості, хоч і живуть вони лише за кілька кварталів від неї. І ось Шаріфа вже дріботить на височезних каблуках, за нею рука в руку повільно ідуть Султан і Шабнам.

Їх приймають з розпростертими обіймами. Господар подає сухофрукти, горіхи, солодощі і чай. Починаються формальності й обмін останніми новинами. Діти слухають батьківське патякання. Шабнам лущить фісташки й нудьгує.

Одна дитина відсутня. Це тринадцятирічна Бельквіса. Вона знає, що треба забратися геть, адже ці відвідини багатих родичів заради неї.

Шаріфа вже приходила сюди з тим самим питанням. Утім, цього разу Султанова присутність, на що він не дуже охоче погодився, додавала серйозності візиту. Вони прийшли на прохання Юнуса, Султанового молодшого брата. Він запав на Бельквісу, коли та була ще зовсім малою, кілька років тому — за часів його перебування тут на правах біженця. Тепер Юнус попросив Шаріфу стати свахою. Сам він ніколи не говорив з цією дівчинкою.

Відповідь була знову та сама: Бельквіса ще замолода. Але якщо б вони захотіли їхню старшу доньку Ширін, якій виповнилося двадцять років, то це інша справа. Та Юнус не хотів її, по-перше, вона не була настільки гарною, як Бельквіса, а по-друге, він вважав її дещо настирливою. Коли він приходив до них, Ширін завжди крутилась поруч. До того ж, вона дозволила йому потримати її за руку, коли ніхто не бачив, а це, вирішив Юнус, є поганим знаком. Очевидно, вона не була порядною дівчиною.

Батьки трималися за старшу доньку, бо Юнус був для неї доброю партією. Коли Ширін пізніше отримала інші пропозиції, вони звернулися до Султана й востаннє запропонували її Юнусу. Але той не хотів Ширін. Він мріяв про Бельквісу й більше йому ніхто не був потрібен.

Незважаючи на відмову, Шаріфа знову повернулася просити руки Бельквіси. Це не вважалося за погані манери, а навпаки свідчило про серйозність намірів. Існує народна приказка, що сваха повинна зітерти підошви черевиків до товщини часникового лушпиння. Це зазвичай мусила робити мати, та оскільки Бібі Гуль, Юнусова матір, була в Кабулі, то Шаріфа як невістка перебрала на себе ці обов’язки. Вона перебільшувала Юнусові чесноти: як він вільно розмовляє англійською, як працює в книгарні з Султаном і як їхня донька не матиме ні в чому потреби. Проте Юнусові було майже тридцять. І на думку Бельквісиних батьків, він був застарим для неї.

Бельквісина мати хотіла б для доньки іншого нареченого з родини Ханів — Мансура, шістнадцятирічного Султанового сина. «Якщо ви запропонуєте Мансура, ми вмить погодимося», — сказала вона.

Тепер настала Султанова черга відмовлятися. Мансур був лише на кілька років старший від Бельквіси, і він ніколи не звертав на неї уваги. Шаріфа вважала, що синові ще зарано думати про одруження. Він збирався вчитися, побачити світ.

— У жодному разі їй не тринадцять, — говорила пізніше Шаріфа своїй подрузі. — Упевнена, що їй принаймні п’ятнадцять.

Бельквіса зайшла на хвилинку до кімнати, щоб Султан міг ще раз на неї глянути. Вона висока й струнка і виглядає старшою за тринадцять. На ній темно-синій оксамитовий костюм. Вона сідає поряд із матір’ю, незграбна й сором’язлива. Бельквіса добре знає, про що йде мова, і їй дуже незручно.

— Вона плаче, вона не хоче, — говорять дві її старші сестри Султанові та Шаріфі в присутності Бельквіси. Бельквіса опустила очі. Але Шаріфа посміхається. Добрий знак, коли наречена пручається. Це означає, що вона має чисті помисли.

Через кілька хвилин Бельквіса підвелася й зникла. Господарі вибачилися, мовляв, у неї завтра контрольна з математики. Але обраниця й не повинна бути присутньою під час торгів. Перед тим, як оголошувати остаточні суми, протилежні сторони спочатку намацують дно. Скільки дістануть батьки, скільки буде витрачено на весілля, сукню, квіти. Сім’я нареченого бере на себе всі витрати. Факт присутності Султана додає поважності дискусії, адже це гроші.

Утім, візит закінчився безрезультатно. Вони вийшли в холодний березневий вечір. Вулиці були порожні.

— Мені не подобається ця сім’я, — промовив Султан. — Дуже жадібні.

Йому особливо не до вподоби Бельквісина мати. Вона друга дружина свого чоловіка. Коли його перша дружина не змогла зачати, він одружився вдруге, і друга дружина почала діймати першу до такої міри, що та більше не витримала й переїхала до брата. Про Бельквісину матір розповідають неприємні історії. Вона в’їдлива, заздрісна й ненажерлива. Її найстарша донька вийшла заміж за одного з Султанових родичів і той розповідав, яке то було жахіття під час весільної церемонії, коли наречена постійно скаржилась, що замало їжі, замало декорацій.

— Яка мама, така й донька. Бельквіса — це тріска від старої дошки, — прорік Султан, і буркочучи додав: — Але якщо саме її хоче Юнус, то я зроблю все, що в моїх силах. На жаль, вони, урешті-решт, скажуть так. Наша родина занадто хороша, щоб відмовляти.

Виконавши родинні обов’язки, Султан нарешті може розпочати те, заради чого він і приїхав у Пакистан: друкувати книжки. Наступного ранку на нього чекає наступний етап подорожі — поїздка в Лагор, місто друкарства, палітурницької і видавничої справи.

У невелику валізу він запакував шість книг, календар і змінний одяг. Як завжди, гроші зашиті в рукави сорочки. Здається, сьогодні буде теплий день. Автобусний термінал у Пешаварі кишить людьми, і через шум автобусним компаніям заледве вдається докричатися. «Ісламабад, Карачі, Лагор!». Біля кожного автобуса стоїть людина й голосно кричить. Розкладу немає. Автобуси відходять, як тільки заповняться. Перед відправкою в автобус сідають продавці горішків, соняшникового насіння, печива й чипсів, газет і журналів. Жебраки задовольняються простяганням рук у відкриті вікна.

Султан їх ігнорує. Пораді пророка Магомета давати милостиню він слідує наступним чином: спочатку потурбуйся про себе, потім — про найближчу рідню, далі — інших родичів, потім сусідів і наостанок про невідомих бідних. Він може віддати кілька афгані жебракові в Кабулі, але пакистанські жебраки в самому кінці списку. Пакистан має доглядати за власними жебраками.

Він сідає на задньому сидінні автобуса, затиснений між іншими подорожніми, валізу тримає в ногах. У ній — справа його життя, записана на клаптику паперу. Він хоче видрукувати нові афганські підручники. Коли навесні відкриються школи, навряд чи знайдуться хоч якісь підручники. З підручників виданих урядом моджахедів і талібів немає ніякої користі. Ось як першокласники вивчали алфавіт: «Д — джихад, ціль нашого життя; І — Ізраїль, наш ворог; К — «калашніков», ми здолаємо; М — моджахеди, наші герої; Т — Талібан…»

Війна є також центральною темою в підручниках із математики. Школярі, а Талібан видавав підручники тільки для хлопчиків, рахують не яблуками й тістечками, а кулями та автоматами. Приблизно ось так: «Омарчик має автомат і три магазини. У кожному магазині 20 куль. Він вистріляв дві третини набоїв і вбив шістдесят невірних. Скільки невірних він убивав однією кулею?».

Книги з часів комуністичного режиму також не можна використовувати. Їхня арифметика має справу з розподілом землі і соціалістичними ідеями. І неодмінними дороговказами на шляху до комунізму слугують червоні транспаранти та щасливі колгоспники.

Султан хотів повернутися до книжок часів Захір-Шаха, короля, що правив протягом сорока відносно мирних років перед тим, як його було усунено в 1973 році. Він віднайшов старі підручники, з яких можна зробити репринт: оповідання й міфи для уроків перської мови, посібники з арифметики, де один додати один дорівнює два, і книжки з історії, вичищені від ідеологічного змісту, за винятком дещиці невинного націоналізму.

ЮНЕСКО обіцяло профінансувати видання нових підручників для країни. Як один з найбільших видавців у Кабулі, він мав зустрічі із представниками організації і зробить їм пропозицію після поїздки в Лагор. На клаптикові паперу, що лежить у його жилеті, він нашкрябав кількість сторінок і формат кожного зі ста тринадцяти підручників. Бюджет складатиме два мільйони доларів. У Лагорі він дізнається, які друкарні пропонують найкращі ціни. Потім він повернеться в Кабул, щоб позмагатися за золотий контракт. Султан задоволено розмірковує, наскільки велику маржу з двох мільйонів зможе залишити для себе. Він вирішив не бути занадто жадібним. Якщо виграє, йому гарантовані заробітки на роки вперед: від перевидань і нових книг. Султан поринув у роздуми, а за вікном — уздовж основного шляху між Кабулом і Калькуттою — проносяться поля й пасовиська. Чим ближче вони під’їжджають до Лагора, тим стає спекотніше. Султан пітніє у своєму домотканому одязі афганських верховинців. Він погладжує волосся, з якого залишилося кілька пасем, і витирає обличчя хустинкою.

Окрім клаптика паперу, на якому розписані параметри ста тринадцяти підручників, Султан також має книжки, які він хотів би видрукувати власним коштом. Услід за потоком журналістів, співробітників міжнародних місій і дипломатів, у Кабулі з’явився попит на англомовну літературу про Афганістан. Султан Хан не імпортує книги іноземних видавництв, він друкує їх сам.

Пакистан — рай для піратів-видавців. Немає ніякого контролю і не існує відрахувань за авторські права. Султан платить один долар за друк книжки, яку потім може продати за двадцять-тридцять доларів. Бестселлер «Талібан» Ахмеда Рашіда він перевидавав сім разів. Улюбленою серед іноземних солдатів є «Моя таємна війна», написана російським репортером книга про катастрофічну окупацію Афганістану між 1979 і 1989 роками. Це був дійсно діаметрально протилежний досвід тому, що його переживають зараз міжнародні миротворці, які патрулюють Кабул і вряди-годи зазирають до Султанової книгарні, щоб купити листівок або книжок про минулу війну.

Автобус заїжджає в термінал автостанції Лагора. Султан стійко сприйняв удар спеки. Це місце кишить людьми. Лагор — культурна й мистецька цитадель Пакистану, пожвавлене, засмічене та заплутане місто. Розташоване на рівнині, позбавлене будь-яких природних засобів захисту, це місто завойовували, руйнували, відбудовували, завойовували, руйнували і відбудовували. Але між завоюваннями і руйнаціями багато хто з володарів любив розважатися з видатними поетами, а тому Лагор і став містом митців і книжок, незважаючи на те, що палаци, які відвідували письменники, постійно зрівнювалися з землею.

Султан любить лагорські книжкові базари. Тут йому вдалося прокрутити кілька гарних справ. Мало що може так зігріти Султанове серце, як знахідка на вкритій пилюкою ятці цінної книжки та купівля її практично за безцінь. Він уважає, що володіє найбільшою у світі колекцією книжок про Афганістан, що складається з восьми чи дев’яти тисяч томів. Його цікавить усе: давні міфи та оповідання, давня поезія, романи, біографії, новітня політична література, а також словники й енциклопедії. Його обличчя світлішає, коли йому трапляється книга, якої він не має, або про яку він не знав.

Але зараз у нього немає часу на прочісування базарів. Він встає на світанку, одягається в чистий одяг, причепурює бороду й надягає на голову феску. Султан має священний обов’язок — видати нові підручники для афганських дітей. Треба одразу йти до друкарень, з якими найчастіше маєш справу.

Перша зустріч із паном Тальга. Цей молодий чоловік є видавцем у третьому поколінні й досить стримано цікавиться Султановим проектом. Просто він завеликий.

Тальга запрошує Султана на чашку чаю з густим молоком, погладжує свого рота й виглядає стурбованим.

— Я не проти взятися за кілька назв, але сто тринадцять! Це займе нам рік.

Султан має крайній термін два місяці. Під звуки друкарських верстатів, що проникають через тонкі стіни в офіс, він пробує переконати Тальга відкласти всі інші замовлення.

— Неможливо, — говорить Тальга. Султан, може, і є важливим клієнтом, а друк підручників для афганських дітей — свята справа, але в нього є інші зобов’язання, за які він відповідає. Попри це, Тальга доволі швидко проводить обчислення й висновує, що книжки можна надрукувати за ціною приблизно від 5 центів за штуку. Ціна залежатиме від якості паперу й фарби та палітурок. Видавець вираховує всі комбінації якості й розмірів і складає довгий список. Султан примружує очі. Він подумки проводить калькуляцію в рупіях і доларах, днях і тижнях. Він збрехав про терміновість, щоб Тальга пришвидшив роботу й зосередився саме на його замовленні.

— Не забувай, два місяці, — каже Султан. — Якщо не зможеш укластися в ці рамки, зруйнуєш мій бізнес. Розумієш?

Коли вони закінчили розмову про підручники, перейшли до перемовин про нові книги для Султанової книгарні. Ще раз обговорили ціни, кількість, дати. Книги, які Султан привіз із собою, є копіями безпосередньо з оригіналу. Працівники друкарні розібрали їх на сторінки і скопіювали, відбивши зображення на великих металевих пластинах. Коли друкуються кольорові обкладинки, на пластини наливають цинкові розчини. Потім їх розкладають на сонці, щоб отримати бажані кольори. Якщо обкладинка має кілька кольорів, то пластини треба виставляти по одній на кожен колір. Після цього пластину вставляють у прес і його запускають. Усе виготовляється на старому напівавтоматичному обладнанні. Один працівник подає на прес папір, інший чергує на протилежному боці й сортує те, що виходить. Фоном звучить радіо: передають матч з крікету між Шрі-Ланкою і Пакистаном. На стіні висить обов’язкове зображення Мекки, а зі стелі гойдаючись звисає лампа, повна здохлих мух. Патьоки жовтої кислоти стікають на підлогу й далі в труби.

Після інспекційного огляду Тальга й Султан усілися на підлозі, щоб визначитися з обкладинками. Султан вибрав мотив зі своїх листівок. У нього є кілька облямівок, які йому подобаються й він компонує їх із назвами. За п’ять хвилин вони придумали шість обкладинок.

У кутку сидять якісь чоловіки і п’ють чай. Це пакистанські видавці й друкарі, що займаються тим самим тіньовим піратським бізнесом, що й Султан. Вони вітаються між собою й починають обговорювати останні новини з Афганістану, де Хамід Карзай ходить по лезу між різноманітними польовими командирами, а солдати Аль-Каїди тим часом наносять удари на сході країни. Американські сили особливого призначення прийшли на допомогу й бомблять печери на кордоні з Пакистаном. Один із чоловіків, що сидить на килимку, каже, як шкода, що талібів витіснили з Афганістану.

— Нам у Пакистані теж треба трохи талібів, щоб навести порядок, — продовжує він.

— Це ви так думаєте. Ви не маєте досвіду з ними. Пакистан відразу впаде, як тільки Талібан прийде до влади, і нічому іншому не вірте, — спалахнув Султан. — Лише уявіть, усі рекламні щити будуть знесені, а їх лише на цій вулиці є близько тисячі. Усі книжки, що містять малюнки, будуть спалені, те саме буде з пакистанським кіноархівом і музичним архівом, а інструменти будуть знищені. Ви ніколи більше не почуєте музики й ніколи більше не танцюватимете. Усі інтернет-кафе будуть закриті, телевізори заборонені й конфісковані, а в радіоефірі будуть залишені лише релігійні програми. Дівчат заберуть зі шкіл, а жінки будуть відправлені з роботи додому. Що станеться з Пакистаном? Країна втратить сотні тисяч робочих місць і впаде в глибоку депресію. А що станеться з тими зайвими людьми, що втратять роботу в уже несучасному Пакистані? Може вони стануть вояками?

Султан довів себе до збудженого стану.

Чоловік знизав плечима:

— Може не весь Талібан, але декого з них.

Тальга підтримував Талібан, друкуючи їхні листівки. Протягом кількох років він навіть видавав деякі їхні ісламські підручники. Зрештою, він допоміг їм заснувати власні видавництва в Кабулі. Він дістав уживаний друкарський верстат з Італії та дешево їм перепродав. Крім того, він постачав їм папір та інше технічне обладнання. Як і більшість пакистанців, він вважав безпечнішим мати пуштунський режим у сусідів.

— Ти непорядний, — добродушно дражнить його Султан після того, як випустив усю пару на ненависть до Талібану.

Тальга знічується, але тримається свого:

— Талібан не знаходиться в конфлікті з нашою культурою. Вони поважають Коран, Пророка й наші традиції. Я б ніколи не надрукував щось, що йде проти Ісламу.

— Як що? — сміється Султан.

Подумавши, Тальга відповідає:

— Як «Сатанинські вірші», наприклад, або будь-що Салмана Рушді. Хай Аллах приведе нас до його схованки.

— Рушді мав би бути вбитий. Але він завжди втікає. Кожен, хто друкує його книжки або допомагає йому, має бути вбитий, — каже Тальга. — Я б не видав жодної його речі, навіть якби мені запропонували весь чай Китаю. Він паплюжив іслам.

— Він нас образив і принизив, засадив ніж у спину. Одного дня його дістануть, — продовжує один із чоловіків, хоча жоден із них не читав цю книжку.

Султан погоджується.

— Він старається знищити нашу душу і його треба зупинити, поки він не зіпсував інших. Навіть комуністи не заходили так далеко: вони трималися з певною повагою й не пробували викинути на смітник нашу релігію. А тепер ось маєш цей бруд від когось, хто називає себе мусульманином.

Запала мовчанка. Вони сиділи в тиші, ніби не мали сил скинути з себе темряву, що її зрадник Рушді накинув на них.

— Його дістануть, ось побачите, Іншалла, воля Божа, — нарешті промовив Тальга.

Усі наступні дні свого перебування Султан Хан присвятив відвідинам лагорських видавців: у схованих двориках, комірчинах і вузеньких провулках. Щоб упоратися з такою величезною кількістю, йому треба розмістити замовлення як мінімум у десяти друкарнях. Він пояснює своє завдання, отримує розцінки, швидко занотовує примітки й цифри. Кліпає очима, коли ціна видається особливо вигідною, а губи його при цьому трохи тремтять. Султан проводить язиком по губах, робить швидкий обрахунок і оцінює маржу. За два тижні він розмістив замовлення на всі підручники й обіцяє знову зв’язатися з друкарнями.

Нарешті він може повертатися до Кабула. Цього разу, щоб перетнути кордон, йому не треба мучитися верхи на коні. Афганців не пускають у Пакистан, але на зворотньому шляху не існує жодного паспортного контролю, тому книготорговець може вільно покинути країну.

Султан трясеться в старому автобусі на крутих поворотах між Джалалабадом і Кабулом. З одного боку дороги масивне каміння загрожує покотитися з гори. У якийсь момент він бачить два перекинуті автобуси й трейлер, що з’їхав з дороги. Виносять кількох загиблих, серед них двох малих хлопців. Він молиться за їхні душі й за себе.

Цій дорозі загрожують не тільки обвали. Вона відома і як найбільш непідвладна законам афганська територія. Іноземні журналісти, працівники місій допомоги та місцеві афганці неодноразово платили тут своїм життям за випадкову зустріч з фундаменталістами. Невдовзі після повалення Талібану було вбито чотирьох журналістів. Їхній водій уцілів, тому що проказав ісламський символ віри. Скоро після цього зупинили повний автобус афганців. У всіх із поголеними бородами відрізали вуха й носи, — щоб показати, як ці бандити хочуть керувати країною.

Султан молиться біля місця, де були вбиті журналісти. Щоб не наражатися на небезпеку, він залишив бороду й носить традиційний одяг. Тільки замість тюрбана невелика феска.

Він під’їжджає до Кабула. «Немає сумніву, Соня злиться», — думає Султан і посміхається до себе. Він обіцяв повернутися за тиждень, пробував пояснити, що за тиждень неможливо побувати в Пешаварі та Лагорі. Але вона не хотіла нічого чути. «Тоді я не питиму молока», — сказала вона. Султан посміхається. Він не може дочекатися, щоб побачити її. Соня не любить молоко, але оскільки вона ще годує Латіфу грудьми, Султан просить її випивати щоранку склянку молока. Ця склянка стала для неї розмінною монетою.

Вона дуже сумує за Султаном, коли він відсутній. Інші члени родини не особливо панькаються з нею, коли його немає вдома. Тоді вона не господиня дому, а ніби хтось, хто тут просто зупинився. Раптом хтось інший стає за головного й усі роблять, що їм заманеться. «Селючка», — так її називають. «Тупа, як віслюк!» Але вони не сміють її занадто дражнити, тому що вона поскаржиться Султанові, а ніхто не хоче наживати в ньому ворога.

Султан також сумує за Сонею: він так ніколи не сумував за Шаріфою. Подеколи він відчуває, що вона замолода для нього, ще дитина, що йому треба за нею доглядати, задурити її, щоб вона випила склянку молока, дивувати дрібними подарунками.

Він розмірковує над різницею між двома дружинами. Коли він із Шаріфою, вона турбується про все, пам’ятає про назначені зустрічі, організовує, домовляється. У Шаріфи на першому місці Султан, його потреби й бажання. Соня завжди робить усе, що їй скажуть, але ніколи не виявляє ініціативи.

Є тільки одна річ, з якою він не може змиритися, різний розклад годин, яких вони дотримуються. Султан завжди встає о п’ятій, щоб не пропустити світанкову молитву — фаджр, єдиний із п’яти обов’язкових намазів, який він вшановує. Шаріфа завжди вставала разом із ним, кип’ятила воду, заварювала чай, давала йому свіжий одяг, тоді як Соню, мов дитину, неможливо розбудити.

Інколи Султану здається, що він застарий для неї, не та людина. Але тоді він переконує себе, що вона ніколи б не знайшла когось кращого за нього. Якщо б вона вийшла заміж за когось свого віку, то ніколи б не досягнула того рівня життя, який зараз має собі на радість. Це був би забитий злиднями хлопчина, оскільки всі хлопці в її селі дуже бідні. «У нас попереду десять-двадцять щасливих років», — думає Султан і його обличчя набуває задоволеного вигляду. Він відчувається везучим і щасливим.

Султан усміхається. Радісний тремт проходить його тілом. Він нарешті під’їжджає до свого Мікрорайону й солодкої дитини-жінки.