Кабульський книгар

Тесля

Захеканий Мансур вбігає в батькову книгарню. Він приносить невеликий пакунок.

— Двісті листівок, — каже він, переводячи дух. — Він спробував украсти двісті листівок.

Піт ллється по його обличчю. Останній відрізок дороги він біг.

— Хто? — питає батько. Він відставляє калькулятор на прилавок, заносить у бухгалтерську книгу цифри й зупиняє погляд на синові.

— Тесля.

— Тесля? — питає заскочений Султан. — Ти впевнений?

Зверхньо, ніби врятував батька від банди мафіозі, син передає Султанові брунатний пакет.

— Двісті листівок, — повторює він. — Коли він вже збирався йти, виглядав досить занепокоєно. Але оскільки це був його останній день, я ні про що таке не подумав. Він запитав, чи є ще якась робота. Він сказав, що йому потрібна робота. Я відповів, що запитаю в тебе. Адже з полицями було закінчено. Потім я помітив щось у кишені його жилетки. «Що там?» — спитав я. «Що?» — відповів він, знітившись. «У твоїй кишені», — сказав я. «Це те, що я мав із собою», — він мені. «Покажи», — попросив я. Він відмовився. Урешті я витягнув пакет із його кишені сам. Ось воно що! Він намагався вкрасти у нас листівки. Але так не вийде, я спостерігав за ним.

Мансур геть переінакшив усю історію. Він, як зазвичай, сидів собі дрімаючи, а Джалалуддін збирався вже йти. Але хлопчик-прибиральник Абдур побачив, як він брав листівки. «Ви не хочете показати Мансурові, що у вашій кишені? — сказав він. Джалалуддін собі йшов далі.

Абдур був із бідного газарського племені, із найнижчої етнічної групи в соціальній ієрархії Кабула. Він рідко коли озивався. «Покажи Мансурові свої кишені», — гукнув хлопчик услід теслі. Тільки тоді Мансур відреагував і витяг листівки з Джалалуддінової кишені. Тепер він жадає батькової похвали.

Але Султан і далі повільно листає стопку паперів і питає:

— Гм, де він зараз?

— Я відправив його додому, але попередив, що це йому так просто не обійдеться.

Султан замовкає. Він згадує, як тесля підійшов до нього в книгарні. Вони були з одного села й практично сусіди. Джалалуддін зовсім не змінився з того часу. Він залишався худим, як драбина, з великими наляканими випуклими очима, і виглядав навіть худішим, ніж колись. Хоча тесля мав лише сорок років, та вже був згорблений. Його родина була бідною, проте шанованою. Батько його також був теслею, але кілька років тому втратив зір і більше не міг працювати.

Султан був радий дати йому роботу. Джалалуддін був розумним, а Султанові були потрібні нові полиці. Досі у його книгарні були звичайні полиці, на яких у різному порядку книжки розташовувалися так, що назви можна читати на корінцях. Полиці закривали стіни, а крім того, на підлозі стояли окремі книжкові шафи. Але йому були потрібні полиці, на яких він міг би виставляти книжки на огляд. Він хотів мати полиці зі схилом, з тоненькою планкою поперек, так щоб можна було побачити обкладинку книжки. Його крамниця буде, як європейська. Вони домовились про оплату в п’ять доларів на день, і наступного дня Джалалуддін прийшов з молотком, пилкою, лінійкою, цвяхами та якимись дошками. Склад-комора в глибині крамниці стала теслярською майстернею. Цілими днями Джалалуддін вистукував і забивав цвяхи оточений полицями й листівками. Листівки були важливим джерелом Султанових прибутків. Друкував він їх у Пакистані практично за безцінь, а продавав з великим наваром. Зазвичай Султан вибирав зображення, які хотів, і йому ніколи в голову не приходило подякувати фотографові або художникові. Він знаходив зображення, привозив його в Пакистан і розмножував. Дехто з фотографів віддавав йому знімки безоплатно. Вони добре продавалися. Найкращими покупцями були солдати з міжнародних миротворчих сил. Патрулюючи Кабул вони заходили до Султанової крамниці й купували листівки: листівки з жінками в паранджах, із дітьми, що граються на танках, із королевами минулих днів у сміливих сукнях, із Буддами з Баміана до того, як їх підірвали таліби, із конями бузкаші, із дітьми в національних костюмах, із дикою природою, із краєвидами Кабула тоді і тепер. Султан умів добре вибирати зображення, і солдати часто залишали крамницю, купивши з десяток листівок.

Денний заробіток Джалалуддіна складав рівно вартість дев’яти листівок. Вони були складені в задній кімнаті, сотні кожного виду в мішках і без, перетягнені гумовими стрічками й без них, у коробках, шухлядах і на полицях.

— Кажеш, дві сотні, — задумався Султан. — Думаєш це перший раз?

— Я не знаю. Він сказав, що збирався заплатити, але забув.

— Хай спробує переконати нас повірити в це.

— Хтось мав попросити його вкрасти їх, — заявив Мансур. — Він не настільки розумний, щоб уміти перепродати листівки. І точно він не крав їх, щоб розвішати на стінах.

Султан вилаявся. Він не має часу на це все. Через два дні він відбуває в Іран, уперше за пару років. Є багато роботи, але, в першу чергу, він має розібратися із цим. Ніхто, чуєте, ніхто не крастиме в нього й залишатиметься при цьому непокараним.

— Залишайся в книгарні, а я поїду до нього додому. Ми маємо добратися до кореня цього, — сказав Султан. Він узяв з собою Расула. Той добре знав теслю. Вони виїхали в село Дег Кудайдад.

За машиною по селу піднімалася курява. Вони доїхали до стежки, що вела до хати Джалалуддіна. «Запам’ятай, ніхто не має про це знати. Не треба, щоб через це над усією родиною нависла ганьба», — сказав Султан Расулові.

Біля сільської крамниці на розі, звідки йшла стежка до Джалалуддінової хати, стояв гурт чоловіків, серед них і Джалалуддінів батько Фаїз. Він усміхнувся, потис Султанові руку й обняв його. «Заходь, випий з нами чаю», — сказав він від усього серця. Видно, що він нічого не знав про листівки. Інші чоловіки теж хотіли Султана на пару слів. Адже він витяг себе зі злиднів і домігся чогось у житті.

— Ми лиш хотіли поговорити з Вашим сином, — сказав Султан. — Можете піти за ним?

Старий пішов. Він повернувся з сином, що йшов два кроки позаду. Джалалуддін глянув на Султана. Його трясло.

— Нам треба тебе в книгарні. Чи не міг би ти поїхати з нами на хвильку? — спитав Султан.

Джалалуддін кивнув.

— Мусиш зайти випити чаю іншим разом, — гукнув за ними батько.

— Ти знаєш, у чому справа, — сухо констатує Султан, коли вони всілися на задньому сидінні машини, яку повів Расул.

Вони поїхали до Вакілового брата Мірджяна, який працює поліцейським.

— Я лише хотів подивитись на них. Я збирався принести їх назад. Я лише хотів показати їх дітям. Вони такі гарні.

Тесля сидить, зіщулившись у кутку, плечі опущені. Він ніби намагається зменшитись у розмірі. Його кулаки стиснені між колін. Час від часу він натискує нігтями на кісточки пальців. Коли він говорить, то часто й нервово поглядає на Султана, виглядаючи при цьому заляканим, скуйовдженим курчам. Книготорговець відкидається на спинку сидіння й спокійно розпитує його.

— Мені треба знати, скільки листівок ти взяв.

— Я взяв лише ті, що Ви бачили.

— Не вірю.

— Це правда.

— Якщо ти не зізнаєшся, що взяв більше, я заявлю на тебе в поліцію.

Тесля хапає Султана за руку й покриває її поцілунками. Султан висмикує її.

— Перестань робити дурниці. Не будь ідіотом.

— В ім’я Аллаха, клянуся честю, я не брав більше. Не посилай мене у в’язницю, прошу. Я заплачу, я чесна людина, пробач мені, я був дурним, пробач мені. Я маю семеро малих дітей, двоє дівчат мають поліомієліт. Моя жінка знову вагітна й ми не маємо, що їсти. Мої діти пропадають, жінка щодня плаче, бо я не можу достатньо заробити, щоб прогодувати всіх. Ми їмо картоплю й варені овочі. Рис для нас недоступний. Мама випрошує залишки в лікарнях і ресторанах. Деколи попадається варений рис. Деколи вони продають залишки на базарі. Останні кілька днів ми навіть не мали хліба. А ще я утримую п’ять сестриних дітей. Її чоловік не має роботи. А ще я живу зі старими матір’ю, батьком і бабою.

— На твій вибір. Зізнайся, що взяв більше й уникнеш в’язниці, — каже Султан.

Розмова йде по колу. Тесля оплакує свої злидні, Султан хоче, щоб він зізнався, що взяв більше. Також він хоче знати, кому той продавав листівки.

Вони проїжджають через весь Кабул і знову опиняються за містом. Расул везе їх по болотистих дорогах, повз людей, що поспішають завидна дістатися додому. Кілька безпритульних псів б’ються за кістку. Бігають босі діти. Жінка в паранджі балансує на рамі чоловікового велосипеда. Старший чоловік намагається справитися з навантаженим апельсинами візком. Його стопи погрузли в глибоких коліях, що утворилися внаслідок недавніх злив. Тверда ґрунтова дорога перетворилася в артерію з лайна, сміття, гною, що були винесені водою з дворів і провулків.

Расул гальмує перед воротами. Султан просить його піти й постукати у двері. Виходить Мірджян, вітається й запрошує заходити.

Коли чоловіки йдуть по сходах, вони чують стишений шелест спідниць. Це ховаються жінки дому. Одні стоять за напівпричиненими дверима, інші за шторами. Одна дівчинка підглядає в щілину в підлозі, щоб побачити, хто б це міг завітати до них так пізно ввечері. Ніхто, крім членів родини не може їх бачити. Старші хлопчики подають чай, який мама й сестри приготували в кухні.

— Гаразд, — каже Мірджян. Він сидить по-турецьки. На ньому традиційна довга сорочка й широкі шаровари — одяг, який змушували носити таліби. Мірджяну він дуже подобається. Він малий та опецькуватий. Йому зручно у вільному одязі. Тепер йому доводиться носити одяг, який не подобається, — стару афганську уніформу, що використовувалась у поліції до приходу Талібану. Провисівши кілька років у шафі, вона стала трохи затісною. Вона також тепла, оскільки лише зимова уніформа, зроблена з грубої пряжі ручної роботи вціліла під час зберігання. Уніформи пошиті за російським зразком, тож доречніші в Сибіру, ніж в Кабулі. Весняними днями, коли температура може досягати тридцяти градусів, Мірджян потіє в ній з ранку до вечора.

Султан стисло розповідає про свою справу. Мірджян дає їм говорити по черзі, ніби вони під перехресним допитом. Султан сидить поряд із ним. Джалалуддін — навпроти. Він із розумінням киває й підтримує легку невимушену атмосферу. Султанові та Джалалуддінові подали чай з ірисками, і вони говорять по черзі.

— Для тебе ж буде краще, коли ми все вирішимо тут, а не підемо в справжню поліцію, — каже Мірджян.

Джалалуддін опускає очі, стискає кулаки й вимовляє зізнання. Не для Султана, а для Мірджяна.

— Я може взяв десь п’ятсот штук, але вони всі дома. Я все віддам. Я нічого не чіпав.

— Ось тобі на! — вигукує поліцейський.

Але для Султана цього замало.

— Упевнений, що ти взяв набагато більше. Давай! Кому ти їх продавав?

— Для тебе краще, зізнатися в усьому зараз, — каже Мірджян. — Якщо дійде до допитів у поліції, там буде далеко не так, як тут: ні чаю не буде, ні ірисок, — продовжує він загадково й дивиться на Джалалуддіна.

— Але це чиста правда. Я не продавав їх. Клянуся іменем Аллаха, — каже він і дивиться то на одного, то на другого.

Султан наполягає. Слова повторюються. Пора їхати додому. Під час комендантської години всіх можуть арештувати. Інколи людей навіть убивали, тому що солдати відчували небезпеку в людях, що проїжджали мимо в автомобілях.

Вони сідають у машину мовчки. Расул просить теслю сказати правду. «Інакше, Джалалуддіне, це буде тягнутися й тягнутися». Коли вони приїжджають до хати теслі, той заходить туди, щоб винести листівки. Він швидко виходить із невеликим пакунком. Листівки загорнені в шаль із оранжевим і зеленим візерунком. Султан розгортає їх і милується картинками, що знайшли свого законного власника й будуть повернені на полиці. Але спочатку їх використають, як речовий доказ. Расул відвозить Султана додому. Тесля з палаючим від сорому обличчям залишився на розі, звідки стежка веде до його дому.

480 листівок. Екбал і Аймал сидять на матрацах і рахують. Султан пробує оцінити, скільки всього тесля міг узяти. Листівки відображають різні теми. У задній кімнаті їх сотні і сотні. «Якби зникла ціла упаковка, важко було б вирахувати, але якщо в кожній упаковці не вистачає десятка, значить він відкрив кілька пакетів і взяв по кілька листівок з кожного», — розмірковує Султан. Завтра будемо рахувати.

Наступного ранку в розпал їхнього перерахунку несподівано з’являється тесля. Він застигає на порозі, зсутулений ще більше, як звичайно. Раптом він кидається до Султана й починає цілувати йому ноги. Султан піднімає його з підлоги й сичить на нього:

— Тримайся, чоловіче. Мені не треба твоїх молитов.

— Прости мені, прости мені. Я заплачу, я заплачу тобі. Я маю вдома голодних дітей, — каже тесля.

— Я скажу тобі те саме, що вчора. Мені не треба твоїх грошей, але я хочу знати, кому ти їх продавав. Скільки ти взяв.

Разом із Джалалуддіном і його батько Фаїз. Він також намагається впасти вниз й цілувати Султанові ноги, але Султан підхоплює його до того, як той опиняється на підлозі. Йому не подобається, щоб хтось цілував йому ноги, а особливо старшого віку сусід.

— Ти маєш знати, що я бив його всю ніч. Мені так соромно. Я виховував його, щоб він став чесним працівником. І що тепер! Мій син злодій, — каже Фаїз і дивиться з-під лоба на сина, що зіщулився в кутку. Зсутулений тесля виглядає, як дитина, що прокралася й збрехала, а зараз буде бита.

Султан спокійно розповідає батькові, що сталося. Що Джалалуддін брав із собою листівки додому й що тепер вони хочуть знати, скільки він їх виніс і кому продавав.

— Дай мені ще один день і я змушу його зізнатися в усьому, — просить Фаїз. Шви на його черевиках розлізлися, він без шкарпеток, а штани підперезані мотузкою. Рукави піджака засмальцьовані. Він виглядає подібно до свого сина, тільки трохи темніший, менший і з упалішими грудьми. Обидва вони худі й слабкі. Батько покірно стоїть перед Султаном. Султан теж не знає, що робити. Він відчуває сором від присутності цього старшого чоловіка, що міг би бути йому за батька.

Нарешті Фаїз поворухнувся. Він впевнено підходить до шафи з книжками, біля якої стоїть його син. Умить його руки злітають, як батоги. І тут, у крамниці, він молотить сина. «Ти негіднику, ти, падлюко, ти ганьба для родини, краще б ти ніколи не народився, ти невдахо, шахраю», — батько кричить, б’є і штовхає його. Коліном у живіт, ногою в пах, б’є по спині. Джалалуддін лише стоїть згорбившись і прикривши грудну клітку руками, а батько б’є його. Раптом він виривається й вибігає з крамниці. Трьома великими стрибками він вибігає за двері, далі по сходах і на вулицю.

Бараняча шапка Фаїза лежить на підлозі. Вона спала з нього в розпалі бійки. Він підбирає її, розправляє й одягає на голову. Розпрямляється, прощається з Султаном і виходить. Через вікно Султан бачить, як він непевною ходою підходить до свого старого велосипеда, оглядається направо, наліво й тихо та напружено крутить педалі в напрямку свого села.

Коли після бентежної сцени всілася курява, Султан знову рахує. Книготорговець незворушний.

— Він працював тут сорок днів. Нехай він брав двісті листівок щодня. Виходить вісім тисяч. Упевнений, що він вкрав принаймі вісім тисяч листівок, — він кидає погляд на Мансура, що лише знизує плечима.

Бачити, як бідний тесля був побитий власним батьком було нестерпною мукою. Мансурові ці листівки до одного місця. Він уважає, що вони повинні забути про це прокляте діло, раз усе отримали назад.

— Він не має зеленого поняття, як їх продавати. Забудь про все, — просить син.

— Це могло бути зроблено на замовлення. Ти знаєш усіх цих продавців на розкладках, що купують у нас листівки. Деякі з них давно не показувались. Я думав, що вони купили забагато, але глянь, вони купили дешево в теслі. А він такий дурний, що продав їх за добре слово. Що думаєш?

Мансур знову знизує плечима. Він знає свого батька і бачить, що той хоче добратися до суті всього цього. Він також знає, що це завдання буде покладене на нього. Батько їде в Іран і його не буде цілий місяць.

— Що, якби ти й Мірджян навели довідки? Правда вилізе. Ніхто не посміє красти в Султана, — каже він і не зводить погляду з Мансура.

— Він міг зруйнувати мій бізнес, — каже він. — Уяви, він краде тисячі листівок і продає їх у кіоски і книгарні по всьому Кабулу. Вони продають їх набагато дешевше, ніж я. Люди починають ходити до них, а не до мене. Я втрачу всіх тих солдатів, що приходять за листівками і що також купують книжки. Я дістану репутацію найдорожчого зі всіх. Урешті-решт я міг би збанкрутувати.

Те, як батько передбачає свою долю, Мансурові в одне вухо влітає, а в друге вилітає. Він роздратований. Йому противно, що він дістав ще одне завдання на час відсутності батька. Він має не тільки провести реєстр усіх наявних книг, забрати нові пачки книжок, що прийшли з Пакистану, розібратися з бюрократичними приписами, що є наслідком володіння книгарнею в Афганістані, працювати водієм і вести справи у своїй крамниці, а ще й до всього виконати роль поліцейського інспектора.

— Я займуся цим, — каже Мансур коротко. Навряд чи міг би сказати щось більше.

— Не будь зам’яким, не будь зам’яким, — такими були останні Султанові слова перед тим, як він сів на вечірній літак до Тегерана.

Коли батько поїхав, Мансур негайно забув про всю цю історію. Його святенницький період після прощі до Мазарі-Шарифа вже давно й назавжди був позаду. Це тривало рівно один тиждень. Нічого не покращилось від його п’ятиразових молитов на день. Борода почала свербіти й усі казали йому, що він виглядає нечесаним. Йому не подобався власний вигляд у вільній сорочці. «Якщо мої думки постійно збиваються з правильного ходу, з таким же успіхом я можу позбутися й усього іншого», — сказав він собі й відмовився від набожності так само швидко, як і навернувся до неї. Проща була не більше, як поїздкою вихідного дня.

У перший вечір батькової відсутності, його запросили в місто деякі друзі. Він сказав, що прийде, не знаючи ще, що на чорному ринку за шалені гроші вони купили узбецької горілки, вірменського коньяку та червоного вина. «Це найкраще, що можна було дістати, усе 40 градусів, а вино насправді 42 градуси», — сказав продавець. Хлопці заплатили по сорок доларів за пляшку. Вони звичайно не здогадалися, що продавець домалював дві тоненькі рисочки на етикетці французького столового вина: так міцність збільшилася з 12 до 42 процентів. Усе оцінювалося міцністю. Більшість його клієнтів були молоді хлопці, які подалі від батьків пили, щоб упитися.

Мансур ніколи не куштував алкоголю, цієї найстрогіше забороненої ісламом речовини. Раннім вечором двоє Мансурових друзів почали пити. Вони змішували в склянці коньяк із горілкою і після кількох чарок їх гойдало по всьому темному готельному номері, який вони зняли, щоб уникнути батьківського гніву. Мансур ще не приїхав, оскільки він мав завезти додому своїх молодших братів, а коли з’явився, його друзі кричали й ревіли і були готові стрибати вниз із балкона.

Побачивши це, Мансур передумав: якщо алкоголь витворяє таке з людиною, напевно, йому не варто його пробувати.

Удома в Джалалуддіна ніхто не може заснути. Діти лежать на підлозі й тихенько плачуть. Останні двадцять чотири години були найгіршими в їхньому житті. Вони бачили, як дід б’є тата й називає його злодієм. Усе перевернулось з ніг на голову. Джалалуддінів батько ходить по колу на подвір’ї. «Як у мене міг вирости такий син, що зганьбив цілу родину? Що я робив не так?»

Найстарший син, шахрай, сидить на матраці в одній-єдиній кімнаті. Лягти він не може, тому що його спина вся вкрита кривавими смугами від батькових ударів товстою палицею. Після побоїща в книгарні вони обоє повернулись додому. Спочатку батько на велосипеді, потім син, що йшов пішки через усе місто. Батько почав з того, чим закінчив у крамниці, а син не опирався. Удари сипалися на його спину, а прокльони покривали його всього. Нажахана сім’я спостерігала за цим. Жінки хотіли кудись сховати дітей, але не було куди.

Хата побудована навколо подвір’я. Одна зі стін — це огорожа від стежки. Уздовж двох стін помости, за якими розташувались кімнати з великими завішеними поліетиленом вікнами, що виходять у двір: кімната для теслі з дружиною і їхніх сімох дітей, кімната для батька, матері й баби, кімната для сестри з чоловіком і їхніх п’ятьох дітей, їдальня й кухня з глиняною піччю, примусом і кількома полицями.

Діти теслі спали на матрацах, зроблених із суміші ганчір’я й обрізків тканини. Одні ділянки були вкриті картоном, інші поліетиленом або мішковиною. Дві дівчинки з поліомієлітом мали на ногах шини й ходили на милицях. Двоє інших дітей страждали від гострої екземи. Вони постійно чухали свої струпи, що кровоточили.

У той час, коли Мансурові друзі вдруге ригали, діти теслі на іншому кінці міста якраз заснули.

Коли Мансур прокинувся в перший ранок відсутності батька, його охопило п’янке відчуття свободи. Він був вільним! Начепивши темні окуляри з Мазарі-Шарифа, він помчався на швидкості 100 кілометрів на годину кабульськими вулицями, минаючи нав’ючених віслюків, брудних кіз, жебраків і дисциплінованих німецьких солдатів. Підстрибуючи й скрегочучи на безкінечних ямах в асфальті, він ще й встиг показати німцям пальця. Він лаявся й лихословив, а пішоходи розскакувалися перед ним. Дільницю за дільницею він проїжджав заплутану кабульську, як решето, мозаїку руїн і повалених будинків.

«Він має відчути наслідки — це формує характер», — казав Султан. Мансур кривиться за кермом. Відтепер хай Расул горбатиться над цією справою й каже, що буде далі, а він, Мансур, розважатиметься до самого приїзду батька. Щоранку він відвозитиме братів до крамниць, щоб ті не дулися на нього, а крім цього, не вдарить пальцем об палець. Єдиний, кого Мансур боїться, — це батько. Він ніколи не сміє протестувати в його присутності. Він єдиний, кого Мансур поважає, принаймні в очі.

Мансурова ціль — познайомитися з дівчатами. У Кабулі, де всі оберігають своїх дочок, як дорогоцінний скарб, це нелегко. Йому спало на думку піти на курси англійської мови для початківців. Мансурова англійська добра, тому що він навчався в Пакистані, але він вирішує, що наймолодші й найсимпатичніші дівчата будуть в групі початківців. Він не помилився. Уже після першого заняття він вибирає собі симпатію. Обережно пробує заговорити з нею. Одного разу вона навіть дозволяє йому відвезти її додому. Він просить її зайти в книгарню, але вона ніколи не приходить. За деякий час вона перестала приходити на курси. Мансур не може зв’язатися з нею. Йому сумно без неї, але передусім йому її жаль, жаль, що вона перестала приходити. Вона так хотіла вивчити мову. Студентка з англійської групи швидко забувається. Ніщо не є справжнім і вічним у Мансуровому житті цієї весни. Якось його запросили на вечірку на околиці Кабула. Кілька знайомих орендували будинок, а власник стоїть на варті в саду надворі.

«Вони курили висушеного скорпіона, — з ентузіазмом розповідає Мансур другові. — Вони розтерли його на порошок, змішали з тютюном і геть задурманіли, правда, стали також трохи злими».

Аж ось Султан присилає повідомлення, що буде дома наступного дня. Мансур негайно виходить зі свого дурману. Він не зробив нічого з того, про що його просив батько. Не каталогізував книги, не впорядкував задню кімнату, не виписав нові замовлення, не забрав пачки з книгами, що за цей час накопичились у транспортному терміналі. А про справу з теслею та розслідування він не мав навіть задньої думки.

Шаріфа метушиться навколо нього.

— Що з тобою, мій хлопчику? Може ти захворів?

— Нічого, — шипить він.

Шаріфа продовжує надокучати.

— Стули пельку і їдь назад у Пакистан, — кричить Мансур. — З того часу, як ти приїхала, усе пішло шкереберть.

Шаріфа починає плакати:

— Як у мене могли вирости такі хлопці? Що я робила не так, якщо вони навіть не хочуть бачити власної матері?

Шаріфа голосить і кричить на своїх дітей. Латіфа починає плакати. Бібі Гуль погойдується з боку на бік. Бульбула витріщилася в простір. Соня пробує втихомирити Латіфу, а Лейла миє посуд. Мансур хряскає дверима кімнати, яку він ділить із Юнусом. Юнус хропе в ліжку. Він захворів на гепатит В і лежить цілими днями в ліжку, ковтаючи ліки. Його очі пожовтіли, а сам він виглядає блідішим і сумнішим, ніж зазвичай.

Коли Султан повернувся наступного дня, Мансур був настільки збентежений, що уникав його гострого погляду. Але даремно він так хвилювався: Султан був найбільше зайнятий із Сонею. Тільки наступного дня в книгарні він спитав сина, чи той зробив усе, що він його просив. Ще до того, як Мансур встиг відповісти, батько дає йому нові вказівки. Султанова поїздка в Іран була дуже вдалою. Він знову зв’язався зі старим партнером і скоро нові пакунки перських книг прибуватимуть у Кабул. Але про одну справу він не забув: тесля.

— Ти нічого не розкопав? — з подивом звертається Султан до сина. — Ти знецінюєш мою роботу. Завтра підеш в поліцію і заявиш на нього. Його батько обіцяв мені на другий день вибити з нього зізнання, а пройшов уже місяць! І якщо він не буде сидіти, до мого повернення з Пакистану, ти не мій син, — погрожує він.

— Кожен, хто прикладається до моєї власності, буде нещасним, — каже Султан зловісно.

Наступного ранку, ще затемна, дві жінки із двома дітьми стояли й гупали у двері родини Ханів. Заспана Лейла відчинила. Жінки плачуть і умовляють. Через деякий час Лейла розуміє, що це баба й тітка теслі стоять з його дітьми.

— Будьте ласкаві, пробачте йому, пробачте йому, — кажуть вони.

— Будь ласка, заради Бога, — плачуть.

Старій бабусі майже дев’яносто. Вона маленька й висохла, як миша. У неї гостре, з волосками підборіддя. Вона є матір’ю теслиного батька, що кілька тижнів пробував вибити з сина правду.

— Ми не маємо, що їсти. Ми вмираємо з голоду. Подивись на дітей. Але ми заплатимо за листівки.

Лейла просить їх заходити. Маленька мишоподібна бабуся кидається в ноги жінкам дому, що попрокидалися від голосіння й зайшли в кімнату. Вони глибоко засоромлені лихом, що зайшло в кімнату, як подув холодного повітря. З жінками дворічний хлопчик і одна хвора на поліомієліт дівчинка. Дівчинка з великим зусиллям сидить на підлозі. Нерухома хвора нога в шинах викинута перед нею. Вона тихо сидить і слухає.

Коли прийшла поліція, Джалалуддіна не було вдома. Тому забрали його батька й дядька. Вони сказали, що прийдуть за ним наступного ранку. Цілу ніч ніхто не спав. Рано вранці до приходу поліції, дві старі жінки зібралися й пішли заради родича просити Султана про помилування та прощення.

— Якщо він щось украв, то це заради сім’ї. Подивіться на них, подивіться на цих дітей — худі, як дошки. Нема доброго одягу, нема, що їсти.

Серця на Мікрорайоні м’якнуть, але цей візит не приносить їм нічого, лише співчуття. Якщо Султан щось вирішив, жінки дому не в змозі це переінакшити. А особливо, коли це стосується крамниці.

— Ми б з радістю допомогли, але ми нічого не можемо вдіяти. Султан вирішує, — кажуть вони. — А його нема вдома.

Жінки далі голосять і плачуть. Вони знають, що це правда, але не можуть відмовитися від надії. Заходить Лейла зі смаженими яйцями й свіжим хлібом. Для двох дітей вона скип’ятила молока. Коли в кімнату заходить Мансур, дві жінки кидаються до нього й цілують йому ноги. Він відштовхує їх. Вони знають, що він, як найстарший син, має владу за відсутності батька. Але Мансур вирішив робити те, що сказав йому батько.

— З того часу, як Султан конфіскував його інструменти, він не може працювати. Ми тижнями нічого не їли. Ми забули смак цукру, — плаче бабуся.

— Рис, що ми їмо, майже гнилий. Його діти марніють з кожним днем. Подивися, на них лиш шкіра й кости. Батько б’є Джалалуддіна щодня. Я б ніколи не подумала, що матиму злодія, — каже баба.

Жінки обіцяють зробити все, що в їхніх силах, щоб переконати Султана, хоча добре знають, що ніщо не допоможе.

Поки бабуся й тітка дійшли з дітьми назад до села, поліція вже приїздила та забрала Джалалуддіна.

Після обіду, як свідка, викликають Мансура. Закинувши ногу на ногу, він сидить на табуреті біля стола начальника поліцейського відділку. Сім чоловіків слухають, як начальник веде допит. Оскільки немає достатньої кількості стільців, двоє людей сидять на одному. Тесля сидить навпочіпки на підлозі. Це різношерста група людей. Дехто з поліцейських одягнений у грубу, сіру зимову уніформу, хтось у традиційному одязі, інші у військових уніформах. Нічого особливого не відбувається в цьому відділку, тому крадіжка листівок є важливою справою. Один із поліцейських стоїть при вході й ніяк не може вирішити, чи йому стояти всередині, чи за дверима.

— Мусиш сказати, кому ти їх продавав, інакше опинишся в центральній в’язниці, — каже начальник відділку.

Слова «центральна в’язниця» розносять холодок по всій кімнаті. Центральна в’язниця — це там, куди відправляють справжніх злочинців. Тесля сидить понурий на підлозі й виглядає зневіреним. Він вивертає свої теслярські руки: вони покриті тисячами невеликих порізів, шрамів, що посікли його руки. У потужному стовпі сонячного світла, що падає через вікно, добре видно рубці й надрізи від ножів, пилок і стамесок. Руки, а не обличчя, є портретом його, теслі, і це вони зараз тупо спостерігають за сімома чоловіками в кімнаті, а його все це ніби не стосується. Через деякий час теслю відправляють у крихітну, метр на метр камеру. Камеру, у якій він не може випрямитися, а лише стояти рачки, або сидіти навпочіпки, або лежати згорнувшись калачиком.

Джалалуддінова доля в руках Мансурової родини. Вони можуть відізвати або підтримати заяву. Якщо вони підтвердять заяву, його передадуть далі в систему і вже буде запізно виправдати його. Тоді хай поліція вирішує.

— Ми можемо затримати його на двадцять чотири години, тоді вам треба буде вирішувати, — каже начальник відділку, на чию думку, Джалалуддіна треба покарати.

— Злидні — не причина, щоб красти. Є багато бідний людей. Якщо ми не каратимемо за злочин, суспільство геть утратить моральні засади. Дуже важливо показати, що буде, коли порушуються правила.

Гучноголосий начальник наводить аргументи Мансурові, що вже почав сумніватися в усій цій справі. Коли він починає усвідомлювати, що Джалалуддіна можуть відправити на шість років до в’язниці за крадіжку листівок, він задумується про його дітей, їхній зголоднілий вигляд і благенький одяг. Він думає про власне життя, наскільки воно просте. За один день він може витратити стільки грошей, скільки родина теслі за цілий місяць.

Половину столу займає гігантський букет зі штучних квітів. Хтозна-коли на квітах зібрався товстий шар пилюки. І все ж, вони роблять кімнату трохи яскравішою. Видно, що поліція у відділку села Дег Кудайдад любить барвисті кольори: стіни зеленого салатного кольору, лампа — червона, дуже червона. На стіні, як і в усіх інших офісах Кабула, висить портрет героя війни Массуда.

— Не забувай, за талібів, йому б відрубали руку, — наголошує начальник поліції. — Таке було з людьми, що здійснили менший злочин, ніж цей.

Полісмен розповідає історію жінки, що залишилась сама з дітьми після смерті чоловіка.

— Вона була дуже бідна. Наймолодший син не мав черевиків і мерз в ноги. Була зима, і він не міг виходити з дому. Старший син, заледве підліток, украв для молодшого брата пару черевиків. Його спіймали за руку і права рука його була відтята. Це було трохи занадто, на мою думку. Але цей тесля показав себе з гіршого боку. Він крав кілька разів. Якщо ти крадеш, щоб нагодувати дітей, то робиш це лише один раз, — тримається він свого.

Начальник поліції показує Мансурові всі конфісковані речі, що зберігаються в шафі позаду нього. Тут зібрані пружинні ножі, кухонні ножі, кишенькові ножі, ножі з масивною ручкою для удару, пістолети, ліхтарі й навіть колода карт.

— Карти були конфісковані, бо той, хто програв, повалив того, хто виграв на підлогу й ударив його цим ножем. Вони ще й пили, тому його покарали за бійку з ножем, випивання та азартні ігри, — сміється він. — Іншого гравця залишили в спокої, тому що той став інвалідом, а це вже достатнє покарання.

— А яке покарання за розпивання спиртних напоїв? — запитує Мансур. Він знає, що згідно із законами Шаріату, випивка є великим гріхом і суворо карається. Коран рекомендує вісімдесят ударів батогом.

— Якщо чесно, я завжди закриваю очі на такі речі. Якщо йде весілля, я кажу їм, що це свято, але все має бути помірним і не виходити поза межі родини, — відповідає начальник поліції.

— А як на рахунок невірності?

— Якщо вони одружені, їх заб’ють камінням. Якщо неодружені, покаранням є сто батогів, і вони мають одружитися. Якщо один із них одружений, і це — чоловік, він має взяти її за другу дружину. Якщо вона одружена, а він ні, її вб’ють, а його відшмагають батогами й кинуть до в’язниці, — каже полісмен. — Але часом я також дивлюся на таке крізь пальці. Це може бути вдова, якій потрібні гроші. Тоді я стараюся допомогти їм: щоб вони знову віднайшли ґрунт під ногами.

— Так, ви говорите про повій. А як щодо звичайних людей?

— Одного разу ми застали пару в машині. Ми, або швидше батьки, змусили їх одружитися, — каже він. — Це було справедливо, хіба не так? Ми ж не таліби врешті-решт. Ми маємо уникати забиття камінням людей. Афганістан і так досить настраждався.

Мансур виходить із поліцейського відділку в глибоких роздумах. Начальник поліції визначив йому три дні, як крайній термін. Він усе ще може вибачити грішника, але якщо все піде далі, буде запізно. Мансур не має настрою, щоб повертатися до книгарні, тому йде додому на обід. Таке трапляється дуже рідко. Він кидається вниз на матрац, і дякувати Богу, їжа готова, дайте спокій.

— Скинь свої черевики, — каже йому мати.

— Іди під три чорти, — відповідає Мансур.

— Мансуре, ти маєш слухати свою маму, — веде далі Шаріфа.

Мансур не відповідає, а натомість розтягається на підлозі закинувши догори одну ногу на іншу. Взуття на ногах. Мати не зронює ні пари з вуст.

— Треба вирішувати, що робити з теслею, — говорить Мансур. Він закурює цигарку, а мати починає плакати. Він ніколи б не запалив у присутності батька. Але як тільки батько йде з дому, Мансур не тільки з задоволенням курить, але ще й дратує матір, курячи до, під час і після їжі. Невелика кімната повна густого диму. Бібі Гуль уже давно скаржиться, наскільки він неввічливий з матір’ю. Проте не цей раз гору бере бажання спробувати. Вона простягає руку й шепоче: «Можна мені одну?»

Западає мовчанка. Невже баба починає курити?

— Мамо, — кричить Лейла і вириває цигарку з її руки.

Мансур дає їй ще одну й Лейла на знак протесту виходить з кімнати. Бібі Гуль радо сидить і попахкує та тихо сміється. Вона навіть перестає гойдатися назад-вперед, високо тримаючи цигарку й глибоко вдихаючи.

— Їстиму менше, — пояснює Бібі Гуль.

— Відпусти його, — каже вона, натішившись цигаркою. — Він уже отримав свою кару: його бив батько, він зганьбився. Та й листівки він віддав назад.

— Ти бачив його дітей? Як вони виживуть без батькових доходів? — підтримує її Шаріфа.

— Ми ще будемо відповідальні за смерть його дітей, — каже Лейла, що знову зайшла в кімнату, як тільки її мати загасила цигарку. — Що, як вони захворіють і не матимуть грошей на лікаря? Тоді вони помруть через нас або помруть з голоду. Та й тесля може померти у в’язниці. Багато хто не витримує там шість років. Вона кишить інфекціями: туберкульоз та інші хвороби.

— Прояви милосердя, — просить Бібі Гуль.

Мансур телефонує Султанові в Пакистан зі свого недавно придбаного мобільного телефону:

— Він хоче зруйнувати мій бізнес, збити ціни. Я йому добре платив. Не було потреби красти. Він просто шахрай. Він винен і з нього має бути вибита вся правда. Нікому, чуєш, нікому так просто не обійдеться руйнування мого бізнесу.

— Йому можуть дати шість років! Його діти можуть померти, поки він вийде, — кричить у відповідь Мансур.

— Я не журюся, чи йому дадуть шість років, чи ні. Хай начувається, поки не скаже, кому продавав листівки.

— Ти так кажеш, бо в тебе набите черево, — кричить Мансур. — Я плачу, коли бачу цих його худющих дітей. Його сім’я дійшла до ручки.

— Не смій перечити своєму батькові! — Верещить у слухавці Султан.

Кожному в кімнаті знайомий його голос і кожен знає, що його обличчя червоне від гніву, а все тіло трясеться.

— Що ти за син? Ти мене маєш слухатися в усьому, чуєш, у всьому. Що з тобою? Чому ти грубіяниш своєму батькові?

З Мансурового виразу обличчя видно, що в ньому йде внутрішня боротьба. Він ніколи нічого не робив: лише те, що вимагає від нього батько. Це з неприхованих дій. Мансур ніколи не зіштовхувався з ним у відкритому протистоянні. Просто він не сміє викликати в батька гнів.

— Добре, — каже він і кладе телефон. Сім’я мовчить. Мансур лається.

— Він має кам’яне серце, — каже Шаріфа. Соня мовчить.

Щоранку й щовечора приходить родина теслі. Деколи це баба, іншим разом це мама, тітка або дружина. З ними завжди одне або двоє дітей. Кожного разу вони отримують ту саму відповідь. Вирішує Султан. Коли він повернеться, усе владнається. Але вони знають, що це не так. Султан уже передав свій вирок.

Урешті, вони більше не витримують. Вони не відкривають двері, а тихо сидять, удаючи, що нікого немає вдома. Мансур іде в місцевий поліцейський відділок і просить про відкладення справи. Він хоче, щоб повернувся батько і зайнявся цим. Але начальник поліції не може більше чекати. В’язнів у камері розміром квадратний метр не можна тримати довше, як кілька днів. Вони ще раз просять теслю признатися, що він взяв більше листівок і сказати, кому він їх продавав, але він відмовляється. Джалалуддіна заковують в наручники й виводять з невеликої глиняної хати.

Оскільки у місцевої поліційної дільниці немає автомобіля, Мансурові випадає везти теслю в центральний поліційний відділ Кабулу.

Біля будівлі чекають батько, син і баба теслі. Коли під’їжджає Мансур, вони невпевнено підходять до нього. Мансур ненавидить кожну цю хвилину. За відсутності Султана він має поводитися, як безсердечний суддя.

«Я роблю лише те, що мені сказав робити батько», — виправдовує він себе, одягає темні окуляри й сидить у машині. Баба з маленьким сином повертаються додому. Батько сідає на розхитаний велосипед і слідує за машиною Мансура. Він не хоче здаватися і їде за сином стільки, скільки може. Вони бачать, як його прямий силует зникає позаду.

Мансур веде машину повільно. Хтозна, через скільки років тесля знову зможе побачити ці дерева.

Вони приїжджають на центральну дільницю. За часів Талібану це було найненависніше місце в Кабулі. Тут, у Департаменті примноження блага і знищення гріха, більше відомому, як Міністерство моралі, була штаб-квартира релігійної поліції. Сюди забирали чоловіків, чиї шаровари й бороди були закороткими, жінок, що знаходилися на вулиці з чоловіками, що не були членами родини, жінок, що йшли одні, що були нафарбовані під паранджею. Тижнями вони сиділи в підвалах, поки їх не переводили до інших в’язниць або виправдовували. Коли таліби пішли геть, камери відкрили й в’язнів випустили. Були знайдені кабельні дроти й палиці, що використовувалися як знаряддя тортур. Чоловіків били оголених. Жінки могли закутатися в простирадла перед тим, як їх піддавали тортурам. До талібів будівлю займала брутальна радянська служба безпеки, а після них — хаотичні поліційні сили моджахедів.

Масивними сходами тесля піднімається на п’ятий поверх. Він намагається йти поруч Мансура й прохально дивиться на нього. Здається, що його очі ще дужче збільшилися за час перебування в ув’язненні. Здається, що благаючі очі вилізають зі своїх орбіт. «Вибач мені, вибач. Я працюватиму на тебе до кінця своїх днів і нічого не проситиму. Вибач мені».

Мансур дивиться прямо попереду. Він не має прогнутися зараз. Султан виніс свій вирок і він не повинен суперечити Султанові. Його можуть позбавити спадку, можуть вигнати з дому. Він уже відчув, що його брат став Султановим улюбленцем. Екбал може ходити на комп’ютерні курси, йому пообіцяли велосипед. Якщо Мансур зараз піде проти нього, Султан може увірвати всі зв’язки з ним. Які б сильні відчуття він не мав до теслі, ризикувати не можна.

Вони чекають на допит і реєстрацію заяви. Система працює так, що людину, на яку написано заяву, ув’язнюють до того моменту, поки не буде встановлена провина або невинність. Будь-хто може написати заяву на будь-кого й ця людина буде ув’язнена.

Мансур викладає свою справу слідчому. Тесля сидить навпочіпки на підлозі. У нього довгі, покручені пальці на ногах, а нігті мають грубі чорні краї. Його джемпер і жилетка висять клаптями вздовж спини. Штани ледве тримаються на стегнах.

Слідчий за столом ретельно записує обидві декларації. Він пише елегантним почерком і використовує копірку.

— Чому тебе так зацікавили афганські листівки? — сміється слідчий. Справа видається йому досить курйозною. Але ще до того, як тесля встиг відповісти він продовжує. — Скажи, кому ти їх продавав. Ми всі розуміємо, що ти не крав їх для того, щоб посилати родичам.

— Я взяв лише дві сотні й Расул дав мені ще трохи, — обережно починає тесля.

— Расул ніколи не давав тобі ніяких листівок, це брехня, — зауважує Мансур.

— Ти запам’ятаєш цю кімнату, як місце, де в тебе був шанс розповісти правду, — говорить полісмен.

Джалалуддін ковтає повітря, стискає кулаки й зітхає з полегшенням, коли поліцейський продовжує допитувати Мансура про те, коли, де і як уся ця історія сталася. Через вікно позаду слідчого видно один із пагорбів на околиці Кабула. До схилів туляться невеликі будинки. Зиґзаґом спускається стежка. Через вікно тесля може бачити людей, що як мурахи, снують угору-вниз. Будинки зроблені з матеріалів, здобутих у покаліченому війною Кабулі: якихось листів гофрованої бляхи, мішковини, трохи пластику, цеглин, шматків і уламків руїн.

Раптом слідчий присідає поряд із ним.

— Я знаю, що в тебе голодні діти, і я знаю, що ти не злочинець. Даю тобі останній шанс. Скористайся ним. Якщо ти скажеш мені, кому продавав листівки, я випущу тебе. Якщо не скажеш, я дам тобі кілька років в’язниці.

Мансур втрачає інтерес. Це вже сотий раз, як теслю просять, щоб зізнався, кому він продавав листівки. Може, він каже правду. Може, він нікому їх не продавав. Мансур поглядає на годинник і позіхає.

Раптом Джалалуддінові вуста зронюють ім’я. Так тихо, що майже не чутно. Мансур підстрибує.

Чоловік, чиє ім’я пробурмотів Джалалуддін, є власником кіоску на базарі, що торгує календарями, ручками й листівками. Листівками для релігійних свят, весіль, заручин і днів народжень — і листівками на афганську тематику. Він завжди закуповував ці листівки в Султановій книгарні, але вже якийсь час не приходив. Мансур добре його запам’ятав, бо він завжди скаржився на ціни.

Це було, як виліт корка з пляшки, та Джалалуддін усе ще тремтить говорячи.

— Одного дня він підійшов до мене, коли я йшов із роботи. Ми поговорили і він запитав, чи мені потрібні гроші. Звичайно були потрібні. Тоді він запитав, чи не можу я винести для нього трохи листівок. Спочатку я відмовився, але тоді він назвав суму, яку я за них отримаю. Я подумав про своїх дітей і дім. Я не можу прогодувати дітей за платню теслі. Я згадав про свою жінку, у якої від голоду почали випадати зуби. А вона має лише тридцять років. Згадав про всі ті докірливі погляди, які я ловлю вдома через те, що не можу достатньо заробити. Згадав про одяг і взуття, які не можу купити дітям; лікаря, якого не можемо собі позволити; жахливі харчі, які ми їмо. Тому я подумав, що як візьму кілька штук поки працюю в книгарні, то зможу вирішити деякі свої проблеми. Султан не помітить. Він має стільки листівок і стільки грошей. І я взяв трохи листівок.

— Ми маємо піти туди і взяти під охорону речові докази, — каже поліцейський.

Він підводиться й наказує теслі, Мансуру та іншим поліцейським іти з ним. Вони заїжджають на ринок до кіоску з листівками. За прилавком стоїть невисокий хлопчик.

— Де Махмуд? — питається полісмен. Він одягнений у цивільний одяг. Махмуд на обіді. Полісмен показує хлопчикові своє посвідчення й каже, що хоче оглянути листівки. Хлопчик пускає їх усередину кіоску у вузький прохід між стіною, стосами товарів і прилавком. Мансур і поліцейські згрібають з полиць листівки. Ті, що надрукував Султан, запихають в торбу. Вони нараховують кілька тисяч, але важко сказати, які з них Махмуд придбав законним чином, а які купив у Джалалуддіна. І хлопця, і листівки вони забирають у поліцейську дільницю.

На місці залишається поліцейський, щоб дочекатися Махмуда. Кіоск опечатують. Сьогодні Махмуд не продаватиме ані листівок подяки, ані з зображеннями героїв і воїнів, якщо на те пішло.

Коли в поліцейську дільницю нарешті прибув Махмуд, усе ще пахнучи кебабом, допити починаються наново. Спочатку Махмуд заперечує, що він коли-небудь у житті бачив цього теслю. Він каже, що купував усе належним чином у Султана, Юнуса, Екбала і Мансура. Потім він змінює тактику й говорить, що так, одного дня тесля підійшов до нього, але він ніколи нічого в нього не купував.

Власник кіоску теж мусить провести ніч в ув’язненні. Нарешті Мансур може йти. У коридорі чекають батько, дядько, племінник і син теслі. Вони підходять до нього і з жахом спостерігають, як він поспіхом зникає. Він більше не може. Джалалуддін зізнався. Султан буде задоволений. Справа вирішена. Тепер, коли крадіжка і перепродаж були встановлені, можна заводити кримінальну справу.

Він пам’ятає, що сказав слідчий: «Це твій останній шанс. Якщо зізнаєшся, ми відпустимо тебе й ти повернешся до своєї родини».

Мансурові погано. Він прожогом вибігає. Його думки крутяться навколо останніх Султанових слів перед від’їздом: «Я ризикував життям, розбудовуючи свій бізнес. Я сидів у в’язниці. Мене били. Я стер підошви, пробуючи зробити щось для Афганістану, а тут приходить чортів тесля на все готове й пробує привласнити роботу всього мого життя. Він буде покараний. Не будь зам’яким, Мансуре, не прогинайся».

У запущеній глиняній хатині в селі Дег Кудайдад сидить жінка й тупо дивиться перед собою. Плачуть її найменші діти. Вони не мають, що їсти й чекають на повернення діда з міста. Може, він щось принесе. Вони кидаються до нього, коли він заїздить велосипедом у ворота. Але в руках він нічого не має, багажник також порожній. Вони зупиняються, коли бачать його почорніле обличчя. Вони стихають на хвильку, а потім починають плакати й чіпляються до нього. «Де татусь, коли татусь прийде додому?»