Кабульський книгар

Моя мати Осама

Тиймир підносить Коран вгору, цілує його й читає випадкові строфи. Він знову цілує книгу, засовує її в кишеню й дивиться у вікно. Машина рухається в напрямку від Кабула. Вона бере курс на схід, до прикордоння Афганістану і Пакистану, де все ще існує підтримка сил Талібану та Аль-Каїди і де, як вважають американці, у недоступних гористих місцевостях ховаються терористи. Тут вони прочісують території, допитують місцеве населення, підривають печери, а також полюючи за терористами і призом, про який вони всі мріють, — Осамою бін Ладеном, бомбардують і убивають цивільних людей.

Це місцевість, де розгорнувся потужна весняна атака проти Аль-Каїди, «Операція Анаконда», коли під командуванням Сполучених Штатів міжнародні війська спецпризначення почали запеклу війну з останніми Осаминими відданими учнями в Афганістані. Кажуть, що на цих прикордонних територіях усе ще можна знайти кілька солдатів Аль-Каїди. Місцеві польові командири ніколи не визнавали центральної влади, і дотепер правлять згідно із законами племен. Американцям і центральному урядові важко проникнути в села, що розташувалися в Пуштунському поясі по обидва боки кордону. Експерти з розвідки вважають, що якщо Осама бін Ладен і Мулла Омар усе ще живі, то вони знаходяться саме тут.

Таймир пробує їх розшукати. Або хоча б знайти когось, хто знає когось, хто бачив їх, або, хто думає, що бачив когось, подібного на них. На відміну від свого супутника, Таймир сподівається, що вони абсолютно нічого не з’ясують. Таймир ненавидить небезпеку. Він ненавидить подорожувати в райони, де проживають клани й де кожну мить чигає небезпека. Ззаду в машині є готові до вжитку куленепробивні жилети й каски.

— Що ти читаєш, Таймире?

— Святий Коран.

— Та я бачу. Може щось особливе? Маю на увазі, «строфи про подорожі» або щось на кшталт цього?

— Ні, я ніколи не шукаю щось специфічне. Я просто навмання відкриваю. Якраз у цей момент дійшов до місця про те, що той, хто слухається Бога та його посланця, буде введений у райські сади, де дзюрчать струмки, і що хто повертається до Нього спиною, буде покараний. Я читаю Коран, коли мені страшно або сумно.

— О, так, — каже Боб і прихилює голову до вікна. Крізь примружені очі він бачить брудні кабульські вулиці. Вони їдуть прямо на схід сонця й від сліпучого блиску Боб заплющує очі.

Таймир розмірковує про своє завдання. Йому запропонували роботу перекладача для великого американського журналу. Раніше, за талібів, він працював на благодійницьку організацію. Він відповідав за роздачу борошна й рису бідним. Коли 11 вересня всі іноземці виїхали, він один залишився відповідальним. Таліби заблокували всі його зусилля. Роздача призупинилася, а одного дня розподільчий пункт збомбардирували. Таймир дякував Богу, що припинив поставки. Що було б, якби це місце було повне жінок і дітей, що вишикувалися в розпачливі черги за продуктами?

Але тепер відчувається, що ніби пройшла вічність з тих пір, як він працював з організацією допомоги. Коли в Афганістан з’їхалися журналісти, його вибрав американський журнал. За один день вони запропонували заплатити, як зазвичай платять за два тижні. З думкою про свою бідну родину, він залишив місію допомоги й узявся за перекладацьку роботу, маючи в арсеналі добру уяву та мистецьке володіння англійською.

Таймир — єдиний годувальник у родині, що є невеликою за афганськими мірками. Він живе з матір’ю, батьком, зведеною сестрою, дружиною та однорічним Бахаром в невеликій квартирі на Мікрорайоні недалеко від Султана. Його мама — старша Султанова сестра, яку видали заміж, щоб було на що дати освіту Султанові.

Фероза — найсуворіша з усіх матерів. З часу, як Таймир був маленький, йому рідко коли дозволяли піти на вулицю погратися з дітьми. Він мав гратися в невеликій кімнаті, тихо й спокійно, під пильним оком Ферози. Коли став старшим — його примушували робити домашні завдання. Зі школи він мав іти відразу додому, без ніякої компанії, і нікому не дозволяли заходити до нього погратися. Таймир ніколи не протестував. Сперечатися з Ферозою було неможливо, адже вона одразу била його й била боляче.

«Вона гірша за Осаму бін Ладена», — каже Таймир Бобу, коли трохи спізнюється або мусить піти раніше. Його нові американські друзі дізнаються жахливі історії про «Осаму». Вони уявляють собі тип стерви, що ховається під Паранджею. Але коли вони знайомляться з нею під час відвідин Таймира, перед ними постає усміхнена невелика жінка з допитливим, косооким поглядом. На шиї висить золотий медальйон із уписаним ісламським символом віри. Вона купила його на першу Таймирову американську зарплату. Фероза точно знає, скільки він заробляє, і він усе віддає їй. З цього вона видає йому щось на кишенькові витрати. Таймир демонструє їм сліди на стінах, що залишились від черевиків або інших предметів, якими вона кидала в нього. Тепер він сміється. Тиранка Фероза відійшла в минуле.

Ферозу спалювало бажання, щоб із Таймира виросло щось поважне. Як лише в неї заводились зайві гроші, вона записувала Таймира на якісь курси: англійська мова, додаткова математика, комп’ютер. Неграмотна жінка, яку силоміць видали заміж, щоб отримати гроші в родину, збиралася через сина стати шанованою та поважною матір’ю.

Таймир майже не бачив батька. Той був добрим і досить несміливим чоловіком, та ще й страждав через поганий стан здоров’я. У старі добрі часи він, як торговець, подорожував до Індії і Пакистану. Деколи повертався з грошима, деколи без.

Фероза могла бити Таймира, але ніколи не зачіпала чоловіка, хоча не було ніяких сумнівів, хто з них двох сильніший. З роками Фероза стала огрядною жінкою, круглою, як м’ячик, із грубими окулярами на переніссі або на ланцюжку на шиї. Її чоловік, навпаки, був посірілий і худий, слабкий і ламкий, як суха галузка. По мірі того, як чоловік висихав і кришився, жінка перебрала на себе роль голови сім’ї.

Фероза більше ніколи не мала синів, але ніколи не втрачала сподівань ще мати дітей. Після того, як зникли останні надії знову стати матір’ю, вона пішла в Кабульський притулок. Тут вона знайшла Кешмеш. Родина залишила її в брудній наволочці біля дверей притулку. Фероза вдочерила її та виховала, як Таймирову сестру. Тоді як Таймир є вилитою копією матері — те саме кругле обличчя, великий живіт, дріботлива хода, дівчинка зовсім інша.

Кешмеш є впертою та неслухняною, невеличкою дівчинкою, худою, як драбина. Шкіра її смаглявіша, ніж у інших членів родини. У ній є щось дике, ніби всередині неї вирує життя набагато цікавіше, ніж зовнішній світ. На сімейних зібраннях, на розпач Ферозі, Кешмеш бігає, як пустотливе лоша. У той час, як Таймир, коли був малим хлопчиком, завжди дослухався до маминих побажань, Кешмеш залазить у бруд, скуйовджена, з подряпинами і порізами. Але коли вона спокійна, ніхто не може позмагатися з нею у відданості. Ніхто так ніжно не поцілує й міцно не обніме маму, як вона. Куди б Фероза не пішла, Кешмеш не відстає: як невеличка тоненька тінь від огрядної матері.

Як і всі діти, Кешмеш швидко зрозуміла, що таке Талібан. Одного разу вона зі ще однією дитиною були вибиті в під’їзді талібом. Вони гралися з його сином, а той упав і вдарився. Батько схопив обох і вибив палицею. Вони більше ніколи не гралися з цим маленьким хлопчиком. Таліби — це ті люди, що не дозволили їй ходити до школи разом із хлопчиками з Мікрорайону. Це люди, що заборонили співати, плескати в долоні й припиняли танці. Таліби — це ті люди, що перешкоджали їй гратися з ляльками на вулиці. Ляльки й м’які іграшки були заборонені, оскільки вони зображали живих істот. Коли релігійні поліцейські обшукували житла людей, розбивали телевізори та касетні магнітофони, вони могли також конфіскувати дитячі іграшки, якщо знаходили. Вони відривали їм голови, руки або толочили їх ногами прямо на очах у вражених дітей.

Коли Фероза сказала Кешмеш, що таліби втекли, перше, що та зробила, це винесла свою ляльку на вулицю показати їй білий світ. Таймир зголив бороду. Фероза винесла покритий пилом касетник і кружляла по квартирі наспівуючи: «Тепер ми надолужимо ці п’ять років».

Фероза не мала більше дітей, щоб доглядати. Вона вдочерила Кешмеш не раніше, як почалася громадянська війна, а потім утекла в Пакистан разом із Султановою сім’єю. Коли вона залишила біженське існування, настав час шукати жінку для Таймира, а не займатися покинутими в лікарнях дівчатками.

Як і все інше в його житті, пошук Таймирові дружини був прерогативою матері. Таймир закохався в дівчину, яку він зустрів на курсах англійської в Пакистані. Вони були ніби парочкою, хоча ніколи не трималися за руки або цілувалися. Заледве чи були вони колись наодинці, але все ж вони були закоханими й писали одне одному записки й любовні листи. Таймир ніколи не посмів сказати Ферозі про цю дівчину, але він мріяв із нею одружитися. Вона була родичкою Массуда, героя війни, і Таймир знав, що мати може побоятись пов’язаних із цим ускладнень. Та, незважаючи на те, хто був би цим об’єктом його уваги, він ніколи б не звірився матері про свою пристрасть. Його виховали так, що він нічого не просив. Він ніколи не говорив із Ферозою про свої почуття. Він вважав свою догідливість знаком поваги.

— Я знайшла дівчину. Хочу, щоб ти одружився, — сказала одного дня Фероза.

— О, — промовив Таймир.

М’язи горла напружилися, але жодне слово протесту не злетіло з його вуст. Він знав, що йому прийдеться написати своїй омріяній коханій і сказати, що між ними все скінчено.

— Хто це?

— Твоя троюрідна сестра, Хадія. Ти бачив її ще маленькою. Вона розумна й працьовита, з порядної родини.

Таймир ледь помітно кивнув. Через два місяці на вечірці з приводу заручин він уперше зустрівся з Хадією. Весь вечір вони просиділи поруч, не обмінявшись жодним словом. Він подумав, що зможе її полюбити.

Хадія виглядає, як паризька співачка джазу двадцятих років. Вона має чорне, хвилясте волосся, зачесане на один бік і рівно обстрижене по плечі, біле припудрене обличчя й завжди підведені темним очі та нафарбовані червоним губи. У неї вузькі вилиці й широкий рот. Вона могла б позувати митцям фотографам усе своє життя. Але згідно з афганськими стандартами, вона не дуже гарна: занадто худорлява, завузька. Ідеальна афганська жінка — кругла: круглі щоки, круглі стегна, круглий живіт.

— Тепер я люблю її, — каже Таймир. Вони наближаються до Гардеса й Таймир встиг розповісти Бобу всю свою житейську історію.

— Вау, — каже він. — Оце історія! Так що, ти тепер насправді любиш свою дружину? А як щодо тієї іншої дівчини?

Таймир не має жодного поняття, що сталося з іншою дівчиною. Він ніколи навіть не згадує про неї. Тепер він живе заради своєї маленької сім’ї. Рік тому в них з Хадією з’явилася донечка.

— Хадія була нажахана можливістю народити доньку, — каже він Бобу. — Хадія завжди чимось нажахана, а цього разу це була донька. Я сказав їй і всім, що хочу доньку. Понад усе на світі я хочу доньку. Якщо в нас буде дівчинка, ніхто не скаже, як шкода, тому що, урешті-решт, саме цього я хотів, а якщо хлопчик, теж ніхто нічого не скаже, і, незважаючи ні на що, усі будуть раді.

— Гм, — каже Боб і силкується зрозуміти логіку сказаного.

— Тепер Хадія нажахана, що вона більше не завагітніє, тому що ми стараємося, а нічого не виходить. Так що я весь час їй кажу, що однієї дитини досить. Одна дитина добре. На заході багато людей мають лише одну дитину. Так що, якщо в нас більше не буде дітей, усі казатимуть, що ми більше не хотіли, а якщо в нас будуть ще, то, незважаючи ні на що, усі будуть раді.

— Гм.

Вони зупиняються в Гардесі, щоб купити щось поїсти. Вони купують блок цигарок «hi-lite» ціною п’ятнадцять центів за пачку, кілограм огірків, двадцять яєць і трохи хліба. Вони чистять огірки і розбивають яйця, як раптом Боб кричить: «Стоп!»

На узбіччі, зібравшись у коло, сидять тридцятеро чоловіків. Перед ними на землі лежать автомати Калашнікова, а ремені амуніції защеплені на грудях.

— Це люди Падша Хана, — кричить Боб. — Зупини машину.

Боб бере з собою Таймира й підходить до чоловіків. Падша Хан сидить серед них — найвизначніший польовий командир східних провінцій і найгучніший опонент Хаміда Карзая.

Коли забралися таліби, Падша Хана призначили правителем провінції Пактія, знаної, як один з найнепокірніших регіонів Афганістану. Правитель місцевості, де мережа Аль-Каїди все ще користується підтримкою, став важливою персоною для американської розвідки. Вони залежали від співпраці в наземних операціях, а польові командири не були, ні кращими, ні гіршими один від одного. Завданням Падша Хана було вивідувати про талібів і солдатів Аль-Каїди. Тоді наступною справою було поінформувати американців. Йому дали супутниковий мобільний телефон, яким він часто користувався. Він постійно телефонував і розповідав американцям про рух Аль-Каїди в цих місцях. А американці використовували зброю — удар по селу там, удар по селу тут, удар по лідеру клану під час його поїздки на інавгурацію Карзая, по весіллях, по гурту чоловіків у домі і по власне союзниках Америки. Ніхто з них не був пов’язаний із Аль-Каїдою, та в усіх у них було щось спільне: вони були ворогами Падша Хана. Місцеві протести проти всемогутнього губернатора, у якого раптом для розв’язання міжкланових проблем з’явилися в наявності літаки «B-52» та «F-16», наростали з такою силою, що в Карзая не було іншого виходу, як усунути його.

Тоді Падша Хан почав свою маленьку війну. Він випустив ракети на села, де засіли його вороги й між різноманітними фракціями вибухнула війна. Під час його спроби повернути втрачену владу загинуло кілька невинних людей. Урешті-решт йому довелося здатися. Тимчасово. Боб давно шукав його, і ось він, сидить у піску, оточений гуртом бородатих чоловіків.

Падша підводиться, забачивши їх. Із Бобом він вітається досить холодно, але міцно обнімає Таймира й саджає поруч себе.

— Як ти, мій друже? Усе добре?

Вони часто зустрічалися під час «Операції Анаконда», американської головної атаки проти Аль-Каїди. Таймир перекладав і це все.

Падша Хан разом зі своїми трьома братами звик управляти регіоном, ніби це був його власний двір. Лише шість тижнів тому він призвів до зливи ракет на місто Гардес. Тепер черга Хоста. Був призначений новий губернатор, соціолог, що останні десять років жив в Австралії. Він сховався, боячись Падша Хана і його людей.

— Мої люди готові, — каже Падша Хан Таймирові, який перекладає Бобу, а той записує в блокнот. — Ми якраз обговорювали, що робити, — продовжує він й дивиться на своїх людей. — Ми беремо його чи чекаємо? — веде далі Падша Хан. — Ви їдете в Хост? Тоді мусите сказати моєму брату, щоб терміново позбувся нового губернатора. Скажіть йому, щоб пакував речі й вимітався до свого Карзая!

Падша Хан жестами рук показує пакування й забирання геть. Чоловіки дивляться на нього, потім на Таймира, потім на білявого Боба, що несамовито все занотовує.

— Слухай, — звертається Падша Хан. Немає сумнівів у тому, що він вважає себе легітимним правителем трьох провінцій, провінцій, за якими американці стежать, як яструби. Щоб пояснити, що він має на увазі, польовий командир малює на стегні Таймира мапи, дороги, лінії фронту. На кожному вислові Таймир отримує ляпанця. Перекладає автоматично. По його нозі повзе найбільша, яку він тільки бачив, мураха.

— Карзай погрожував, що наступного тижня введе війська. Що Ви робитимете? — запитує Боб.

— Які війська? Карзай не має армії. У нього є кілька сотень натренованих британцями охоронців. Ніхто не зможе перемогти мене на моїй території, — каже Падша Хан і дивиться на своїх людей.

На них зношені сандалі й порваний одяг. Єдине, що блищить чистотою, — це їхня зброя. Деякі руків’я покриті рядочками перлів, інші оздоблені складною вишивкою. Кілька молодих солдатів оздобили свої автомати наліпками. На одному рожевому стікері написано «kiss me».

Ще рік тому багато хто з цих чоловіків воював на боці талібів. «Ніхто не може нами володіти, але може нас найняти», — кажуть афганці про свій частий перехід від одних до інших. Сьогодні вони належать Падша Ханові, а завтра їх можуть найняти американці. Зараз для них є найважливішим воювати з тими, кого Падша Хан вважає своїми ворогами. Полювання американців за Аль-Каїдою може почекати.

— Він божевільний, — говорить Таймир, коли вони повертаються назад до машини. — Такі люди, як він, відповідальні за те, що в Афганістані ніколи немає миру. Влада для нього важливіша, ніж мир. Він до такої міри божевільний, що піддасть небезпеці життя тисяч людей, тільки б він залишався головним. Не розумію, чому американці хочуть співпрацювати з таким, як він.

— Якщо б вони мали працювати лише з тими, хто має чисті руки, не багато б таких знайшлося в цій провінції, — каже Боб. — Вони не мають іншого вибору.

— Але зараз вони більше не зацікавлені полювати на талібів заради американців. Зараз їхня зброя націлена один проти одного, — заперечує Таймир.

— Гм, — мугикає Боб.

— Цікаво, чи буде серйозна сутичка, — каже він швидше до себе, ніж до Таймира.

Таймир і Боб радикально не погоджуються одне з одним на рахунок того, що можна вважати вдалою поїздкою. Боб хоче подій. І чим більше, тим краще. Таймир хоче якнайшвидше повернутися додому. Через кілька днів вони з Хадією святкуватимуть другу річницю свого весілля й він сподівається дістатися додому на цю дату. Він хоче здивувати дружину чудовим подарунком. Боб хоче віддати до друку опис бурхливих подій, подібних до тих, що сталися кілька тижнів тому, коли його з Таймиром ледь не розірвало гранатою. Їх не зачепило, але попало в машину, що їхала за ними. А ще було, що їм прийшлося ховатися в темряві, тому що, коли вони їхали в Гардез, їх прийняли за противника, і вони чули свист куль над собою. Хоч він теж боїться до смерті, але такі речі дають Бобу відчуття того, що він робить важливу роботу, а Таймир проклинає той час, коли він узявся за цю справу. Єдиний плюс від цих поїздок — це додаткові гроші за небезпеку. Фероза про це нічого не знає, і він тримає їх для себе.

Для Таймира й більшості жителів Кабула ця частина Афганістану має найменше спільного з ними. Ці краї вважаються дикими й войовничими. Тут живуть люди, що не підкоряються центральній державній владі. Падша Хан із братом можуть мати владу над цілими регіонами. І так було завжди. Закон джунглів.

Вони переїжджають через голі пустельні території. Подекуди трапляються кочівники і верблюди, що повільно й гордо торують свій шлях через дюни. У кількох місцях кочівники розбили свої великі піщаного кольору намети. Між наметами ходять жінки в напнутих яскравих спідницях. Жінок племені Кучі вважають найемансипованішими в Афганістані. Навіть таліби не примушували їх одягати паранджу, поки вони не заходили в міста. Але за останні роки ці кочові племена дуже сильно постраждали. Через війну й через міни їм довелось змінити свої багатостолітні маршрути, і тепер вони пересуваються на зовсім обмежених територіях. Засуха останніх років стала причиною смерті більшості їхньої худоби, їхніх кіз і верблюдів.

Краєвид стає ще пустельнішим. Попереду — пустеля, позаду — гори. Усе в різних відтінках бурих кольорів. Угорі на схилах гір видно чорні зиґзаґоподібні візерунки. Виявляється, це вівці, що, згуртувавшись, шукають собі харч на гірських уступах.

Вони під’їжджають до Хоста. Таймир ненавидить це місто. Лідер талібів Мулла Омар знайшов собі тут найвідданіших прихильників. Хост із прилеглими територіями майже не звернув увагу на те, що влада опинилася в руках талібів. Для них мало що змінилося. Жінки тут все одно ніколи не ходили на роботу, а дівчата до школи. Паранджу тут одягали з часів, відколи вони себе пам’ятали, і наказувала про це не влада, а родина.

Хост — це місто без жінок, принаймні ззовні. Коли в Кабулі в першу весну після повалення Талібану, жінки почали скидати паранджу й зрідка можна побачити жінок у ресторанах, у Хості жінок майже не видно, навіть схованих під паранджею. Вони проводять своє життя в закритих внутрішніх дворах. Вони ніколи не виходять на прогулянку, у крамниці або навіть у гості. Панує закон пурда, закон повного розмежування чоловіків і жінок.

Таймир з Бобом відшукують дорогу до молодшого брата Падша Хана — Камала Хана. Він зайняв резиденцію губернатора, а новопризначений губернатор у цей час посадив себе під домашній арешт під охорону начальника поліції. Сад резиденції весь заповнений чоловіками, відданими клану Ханів. Навколо сидять, лежать або прогулюються солдати різного віку від худорлявих юнаків до посивілих чоловіків. Атмосфера напружена й досить виснажлива.

— Камал Хан? — запитує Таймир.

Два солдати приводять їх до оточеного людьми командира. Він погоджується дати інтерв’ю й вони сідають. Підходить малий хлопець із чаєм.

— Ми готові воювати. Поки фальшивий губернатор не покине Хост і не буде відновлений на посаді мій брат, миру не буде, — каже молодик.

Чоловіки кивають. Один чоловік енергійно киває. Це друга після Камала Хана людина в групі. Він сидить на долівці, підібравши ноги по-турецьки, п’є чай і уважно слухає. Весь цей час він ніжно гладить іншого солдата. Вони близько притулилися один до одного і їхні сплетені пальці лежать на колінах в одного з них. Багато хто з солдатів кидають на Таймира й Боба ласі погляди.

У деяких частинах Афганістану, особливо на південному сході країни, гомосексуалізм є поширеним і негласно прийнятним. Багато командирів мають молодих коханців і часто можна побачити чоловіка, за яким в’ється гурт молодих хлопців. Хлопці прикрашають себе квітами: устромляють у волосся, за вухо або в дірку від ґудзика. Таку поведінку часто пояснюють строгими правилами пурда, що діють у південній і східній частинах країни. Нерідко можна побачити табун манірних і вихилястих хлопців. Вони підмальовують собі очі, а їхні рухи нагадують рухи західних трансвеститів. Вони стріляють очима, фліртують, крутять стегнами і плечима.

Командири живуть не лише, як гомосексуалісти. Більшість із них має жінок і цілі виводки дітей. Але вони рідко бувають удома і проводять життя серед чоловіків. Часто через ревнощі серед молодих чоловіків розігруються великі драми. Через те, що молодий коханець ділив свою прихильність на двох чоловіків, могла виникнути кривава ворожнеча. В одному випадку, борючись за молодого коханця, два командири зав’язали на базарі танковий бій. Результатом було кілька десятків убитих.

Камал Хан — гарний на вигляд, двадцяти з чимось років, упевнений у собі — стверджує, що правити провінцією має клан Ханів.

— Нас підтримує народ. Ми будемо битися до останньої людини. Це не через бажання влади, — щиро каже Камал Хан. — Це народ нас хоче, народ. І народ нас заслужив. Ми лише виконуємо волю народу.

По стіні за ним повзуть два великі довгоногі павуки. Камал Хан виймає з куртки невелику торбинку. У ній кілька таблеток, які він ковтає. «Я себе погано почуваю», — каже він і його погляд просить співчуття.

Такі люди протистоять Хаміду Карзаю. Вони продовжують управляти згідно із законами польових командирів і відмовляються, щоб їм наказували з Кабула. Утрати цивільних людей мало що значать. Влада — ось що має значення. І влада означає дві речі: честь — клан Ханів править провінцією; гроші — контроль над зростаючим потоком контрабандних товарів і дохід від мита на товари, що імпортуються легально.

Причина такої сильної зацікавленості американського журналу місцевим конфліктом в Хості криється не в тому, що Карзай пригрозив наслати на польових командирів армію. Цього, напевно, не станеться, адже Падша Хан підкреслив: «Якщо він вишле армію, загинуть люди, і звинувачення впаде на нього».

Ні, журнал зацікавлений американськими військовими в регіоні, секретними американськими силами спецпризначення, до яких неможливо наблизитися, цими секретними агентами, що повзають в горах, полюючи на Аль-Каїду. Журнал Боба хоче надрукувати статтю, ексклюзивну статтю на тему «Полювання на Аль-Каїду». А найбільше молодий репортер хоче знайти Осаму бін Ладена. Чи на крайній випадок Муллу Омара. І хоче описати процес пошуку. Американці хочуть застрахувати свої ризики й співпрацюють з обома сторонами місцевого конфлікту. Обидві сторони отримують від американців гроші, обидві супроводжують їх під час місій, обом надають зброю, комунікаційні пристрої та розвідувальні засоби. Вони мають добрі зв’язки на обох сторонах і на обох із них є колишні прихильники талібів.

Головний ворог братів Ханів є Мустафа. Це начальник поліції міста Хост. Мустафа співпрацює з Карзаєм і американцями. Коли недавно один із людей Мустафи вбив у перестрілці чотирьох людей клану Ханів, йому довелося кілька днів сидіти забарикадованим у поліцейському відділку. Перші четверо, що вийдуть звідти, будуть убиті, попередили Хани. Коли закінчилася вода та їжа, вони погодилися на перемовини. Домовилися про відтермінування. Але це дуже мало. Над чотирма людьми Мустафи висить смертний вирок і його можуть виконати в будь-який момент. Кров’ю мстять за кров, а сама погроза, поки вбивства не скоєні, є мукою.

Після того, як Камал Хан і його молодший брат Васір Хан розказали про Мустафу, як про бандита, що вбиває жінок і дітей та що його треба усунути, Таймир із Бобом ідуть на вихід, а два молоді хлопці, гарні, як дівчата з островів Південного Моря, проводжають їх до воріт. Їхнє хвилясте волосся прикрашене великими жовтими квітами, талію їхню стискають тугі пояси. Вони палко дивляться на Таймира й Боба. Не можуть вирішити, на кого дивитися: на стрункого Боба чи на великого Таймира з кремовим обличчям.

— Стережіться людей Мустафи, — кажуть вони. — Їм не можна довіряти. Вони зрадять, як тільки ви лиш відвернетесь на хвилину. І не ходіть у темряві. Вони вас пограбують.

Два мандрівники одразу ж поїхали до ворога. Поліційний відділок знаходиться за два квартали від захопленої резиденції губернатора й служить також в’язницею. Поліційний відділок — це фортеця. Стіни мають кілька метрів товщини. Люди Мустафи відкривають важкі залізні ворота й вони заходять у внутрішній двір. Там їх також вітає приємний запах квітів, але від дерев, а не чоловіків. Солдатів Мустафи легко відрізнити від солдатів Хана. Вони одягнені в темно-брунатні уніформи, невеликі прямокутні шапочки й важкі черевики. Багато хто з них має шарф, що прикриває носа й рота, та темні окуляри. Через те, що їх не можна бачити, вони виглядають ще грізнішими.

Вузькими сходами та проходами Таймира й Боба проводять у фортецю. Мустафа сидить у кімнаті в найбільш внутрішній частині будівлі. Так само, як його ворога Камала Хана, його оточують люди та зброя. Зброя, бороди, погляди — усе виглядає так само. Така сама фотографія Мекки на стіні. Єдина різниця, що начальник поліції сидить у кріслі за столом, а не на підлозі. І на додаток тут немає хлопців-квітів. Єдині квіти — це букет пластмасових нарцисів на столі в начальника. Нарциси флуоресцентних жовтого, червоного й зеленого кольорів. Поряд із вазою лежить загорнений у зелену тканину Коран, а мініатюрний афганський прапорець розвивається на п’єдесталі.

— Карзай на нашому боці, і ми будемо воювати, — каже Мустафа. — Хани занадто довго спустошували цей край. Тепер ми покладемо край цьому варварству.

Чоловіки біля нього кивають. Таймир перекладає й перекладає. Ті самі погрози, ті самі слова. Чому Мустафа кращий від Хана, як Мустафа встановить мир. Він дійсно окреслює причини того, чому в Афганістані ніколи не було миру.

Мустафа співпрацював з американцями в багатьох їхніх розвідувальних вилазках. Він згадує, як вони вели спостереження за будинком, у якому, вони були впевнені, перебуває бін Ладен і Мулла Омар. Але вони так нічого й не знайшли. Американці й далі проводять розвідувальні операції але вони відгороджуються високою засекреченістю, тому Боб і Таймир не дізнаються подальших деталей. Боб запитує, чи можуть вони однієї ночі приєднатися до них. Мустафа сміється:

— Ні, це цілком таємно. Так хочуть американці. І скільки б ви, молодий чоловіче, не просили, це не допоможе. Не ходіть після настання темноти, — наказує їм строго Мустафа, коли вони виходять. — Ханові люди нападуть на вас.

Добре попереджені обома сторонами, вони заходять у місцеве кебаб-кафе. Це велика кімната, у якій довгі лавки заставлені подушками. Таймир замовляє плов і кебаб, а Боб просить варених яєць і хліба. Він боїться паразитів і мікробів. Вони швидко їдять і, поки не впала темрява, поспішають у готель. У цьому місті може статися все, що завгодно, тому всім варто вжити застережних заходів.

Перед ними відчиняються й за ними зачиняються важкі ґрати на воротях єдиного в місті готелю. Вони оглядають Хост, місто, у якому закриті крамниці, поліцейські ходять у масках, а населення симпатизує Аль-Каїді. Підозрілого погляду, киненого на Боба перехожим, було достатньо, щоб збентежити Таймира. У цьому регіоні є купа американців. Тому, хто вб’є американця, заплатять п’ятдесят тисяч доларів.

Вони піднімаються на дах, щоб розкласти Бобів супутниковий телефон. Над головою пролітає гелікоптер. Боб пробує відгадати, куди він полетів. Навколо них збираються солдати готелю. Вони з подивом розглядають бездротовий телефон, по якому розмовляє Боб.

— Він говорить з Америкою? — запитує висока худа драбина в тюрбані, довгій сорочці й сандалях.

Він виглядає тут за головного. Таймир киває. Солдати далі дивляться на Боба. Таймир перекидається з ними кількома словами. Їм цікавий лише телефон і як він працює. Заледве чи вони колись бачили телефон. Один із них сумно вигукує: «Наша біда, що ми знаємо все про зброю, але ніколи не бачили телефону».

Після розмови з Америкою Боб і Таймир спускаються вниз. За ними солдати.

— Це ті, що вб’ють нас, як тільки ми відвернемось? — шепоче Боб.

Кожен солдат має автомата Калашнікова. Дехто прикріпив до зброї довгі багнети. Таймир із Бобом усідаються на диван у вестибюлі. Над їхніми головами висить незвичайна картина. На обрамленому плакаті Нью-Йорку зображені ще цілі башти-близнюки Світового торгівельного центру. Але це не справжній нью-йоркський краєвид. Позаду будівель височіють гори. Попереду наклеєний великий зелений парк із червоними квітами. Нью-Йорк виглядає, як невелике містечко, зроблене з дерев’яних кубиків біля підніжжя велетенського гірського пасма.

Картина виглядає так, ніби вона висить тут роками: вона вицвіла і її поверхня трохи погнулася. Вона, напевно, висіла тут задовго до того, як хтось усвідомив, що саме цей образ до такої гротескної міри асоціюється тепер із Афганістаном та занесеним пилом містом Хост і саме він допроваджує в країну те, що їй непотрібне — ще більше бомб.

— Ви знаєте, що це за місто? — питає Боб.

Солдати крутять головою. Вони заледве бачили щось, крім одно- і двоповерхових глиняних хатин і їм, напевно, важко зрозуміти, що на картині зображене справжнє місто.

— Це Нью-Йорк, — каже Боб. — Америка. Це ті два будинки, у які люди Осами бін Ладена влетіли літаками.

Солдати підскакують. Вони чули про ці два будинки. Вони показують пальцями і жестикулюють. Ось як вони виглядали! Подумати лише, кожен день вони ходили повз картину й не знали цього!

Боб має з собою свої журнали й показує їм зображення, знайоме кожному американцю.

— Ви знаєте, хто це? — питає Боб.

Вони крутять головами.

— Це Осама бін Ладен.

Солдати витріщують очі й виривають журнал у нього з рук. Вони гуртуються навколо. Кожен хоче подивитися.

— Оце так він виглядає?

І чоловік, і журнал захоплюють їх.

«Терорист», — кажуть вони, тицяють пальцем і заходяться сміхом. У Хості нема ні газет, ні журналів, і вони ніколи не бачили зображення Осами бін Ладена, людини, що стала причиною Таймирової появи в цьому місті.

Солдати всідаються й дістають великий шмат гашишу, який вони пропонують Бобу й Таймиру. Таймир нюхає й відмовляється. «Заміцний», — каже він і усміхається.

Два мандрівники ідуть спати. Усю ніч брязкає зброя. Наступного дня вони думають, що робити далі й за якими подіями слідкувати.

Насуплені вони блукають вулицями Хоста. Ніхто не запрошує їх приєднатися до важливої місії або полювання в печерах на Аль-Каїду. Кожного дня вони заходять до непримиренних взаємних ворогів Мустафи і Камала Хана, щоб дізнатися, чи є щось нового.

— Почекайте, поки Камалу Хану стане краще, — чують вони з окупованої резиденції губернатора.

— Нічого нового, — вторить їм поліцейський відділок.

Падша Хан безслідно зник. За флуоресцентрими квітами сидить скам’янілий Мустафа. Жодних слідів американських сил спецпризначення. Нічого не діється. Нічого, крім клацання зброї щоночі й кружляння гелікоптера над головою. Вони в одній із найбеззаконніших частин світу, і вони нудяться. Урешті Боб вирішує повертатися до Кабула. Таймир мовчки радіє: геть із Хоста, назад до Мікрорайону. На річницю весілля він купить величезний торт.

Щасливий, він повертається до власного Осами: маленького, кругленького й короткозорого. До мами, яку він любить понад усе на світі.